Теоретико-прикладні засади запобігання та протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи

А. В. Андрушко

ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Монографія  А. В. Андрушко

ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Монографія

Київ ВАІТЕ 2020  УДК 343.43

Рецензенти: БОРИСОВ Вячеслав Іванович – доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії пра- вових наук України, заслужений юрист України, радник при дирекції Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В.В. Сташиса Національної академії правових наук України; ГОЛІНА Володимир Васильович – доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, головний науковий співробітник від- ділу кримінологічних досліджень Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академі- ка В.В. Сташиса Національної академії правових наук України; ШАБЛИСТИЙ Володимир Вікторович – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри кримі- нального права та кримінології Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ; ЯЩЕНКО Андрій Миколайович – доктор юридичних наук, професор, професор кафедри кримінального права і кримінології факультету № 1 Харківського національного університету внутрішніх справ.

Рекомендовано до друку Вченою радою Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» 12 листопада 2019 р. (протокол № 11)

Андрушко А. В. Теоретико-прикладні засади запобігання та протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи: монографія. Київ: Ваіте, 2020. 560 c. ISBN 978-617-7627-45-5 У монографії на підставі аналізу кримінального законодавства України і 63 зарубіжних держав, юридичної літератури та судової практики здійснено спробу комплексного дослідження проблем запобігання і протидії посяганням на волю, честь та гідність особи. Підкреслюється важливість забезпечення ефективної криміналь- но-правової охорони права на повагу до гідності людини і права на свободу та особисту недоторканність, закрі- плених у статтях 28 і 29 Конституції України. Розглянуто основні етапи становлення та розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за вказані посягання та прослідковано еволюцію наукових поглядів на пи- тання протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи. Проаналізовано об’єктивні та суб’єктивні ознаки складів злочинів, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України, досліджено проблемні аспекти диференціації кримінальної відповідальності за вказані злочини, а також питання реалізації кримінальної відповідальності за такі діяння. Розглянуто кримінологічну характеристику злочинів проти волі, честі та гід- ності особи та з’ясовано особливості їх детермінаційного комплексу. Розроблено систему заходів запобігання вказаним злочинам на загальносоціальному та спеціально-кримінологічному рівнях. На підставі проведеного дослідження сформульовано низку пропозицій, спрямованих на вдосконалення норм про відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи. Видання може бути корисним для науковців, викладачів юридичних вищих навчальних закладів та факуль- тетів, студентів, аспірантів, працівників правоохоронних і судових органів, усіх, кого цікавлять проблеми кри- мінального права та кримінології.

Видано за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні. У цій публікації висловлено виключно по- гляди авторів. Вони не обов’язково збігаються з офіційною позицією Координатора проектів ОБСЄ в Україні.

ISBN 978-617-7627-45-5 © Андрушко А. В. © Видавництво «Ваіте»  ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6

ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ . . . . . . . . 11 1.1. Еволюція законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 1.1.1. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи (Х–XVIII ст.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 1.1.2. Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи (ХІХ – початок ХХІ ст.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 1.2. Еволюція законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 1.2.1. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи (ХІ–XVIII ст.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 1.2.2. Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи (ХІХ – початок XХI ст.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46

РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 2.1. Доктрина кримінального права другої половини ХІХ – кінця ХХ ст. про злочини проти особистої свободи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 2.1.1. Злочини проти особистої свободи у науці кримінального права другої половини ХІХ – початку ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 2.1.2. Злочини проти особистої свободи у науці кримінального права радянського періоду . . . . . . . 67 2.2. Доктрина кримінального права другої половини ХІХ – кінця ХХ ст. про злочини проти честі та гідності особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 2.2.1. Злочини проти честі та гідності особи у науці кримінального права другої половини ХІХ – початку ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 2.2.2. Злочини проти честі та гідності особи у науці кримінального права радянського періоду . . . . . 94 2.3. Сучасний стан досліджень проблем протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи . . . 107

РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ . . . . . . . . . . . . 118 3.1. Родовий об’єкт злочинів проти волі, честі та гідності особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .118 3.2. Безпосередні об’єкти злочинів проти волі, честі та гідності особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . .146 3.3. Потерпілий від злочинів проти волі, честі та гідності особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .172

РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 180 4.1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .180 4.2. Насильницьке зникнення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .197 4.3. Захоплення заручників . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 201 4.4. Підміна дитини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 204

3  4.5. Торгівля людьми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .208 4.6. Експлуатація дітей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 232 4.7. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .235 4.8. Незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги . . . . . . . . . . . . . . . . . . 239 4.9. Примушування до шлюбу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .250

РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 260 5.1. Суб’єкт злочинів проти волі, честі та гідності особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .260 5.2. Суб’єктивна сторона злочинів проти волі, честі та гідності особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 272

РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 296 6.1. Проблемні аспекти диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .296 6.2. Реалізація кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи . . . . 318

РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 342 7.1. Сучасний стан та основні тенденції вчинення злочинів проти волі, честі та гідності особи . . . 342 7.2. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили злочини проти волі, честі та гідності особи . 369 7.3. Детермінація злочинів проти волі, честі та гідності особи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 402

РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 422 8.1. Загальносоціальні заходи запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи . . . . . . . .422 8.2. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи . . 432 8.3. Віктимологічний напрям запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи . . . . . . . .441

ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 475

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 502

4  Присвячую пам’яті батька, Андрушка Василя Михайловича, для якого категорії свободи, честі та гідності ніколи не були порожнім звуком. ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ арт. – артикул АТО – антитерористична операція ВВП – валовий внутрішній продукт ЄС – Європейський Союз ЗМІ – засоби масової інформації КК – Кримінальний кодекс МВС – Міністерство внутрішніх справ ОАЕ – Об’єднані Арабські Емірати ОБСЄ – Організація з безпеки і співробітництва в Європі ОДА – обласна державна адміністрація ООН – Організація Об’єднаних Націй п. – пункт РАЦС – реєстрація актів цивільного стану РНБО – Рада національної безпеки і оборони РФ – Російська Федерація СБУ – Служба безпеки України СІЗО – слідчий ізолятор СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік ст. – стаття США – Сполучені Штати Америки УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка ч. – частина ЧАЕС – Чорнобильська атомна електростанція

6  ВСТУП

ВСТУП Одним із пріоритетних завдань держави є захист прав і основоположних свобод людини. Серед таких прав – право на повагу до гідності людини і право на свободу та особисту недоторканність, які закріплені в статтях 28 і 29 Конституції України. Необхідно підкреслити, що вказані права посідають виняткове місце в системі прав людини. Без їх належно- го захисту не може йтися про реалізацію інших прав. Більше того, людська гідність є тим ядром, навколо якого вибудовується сучасний каталог прав людини. Інакше кажучи, саме наявність в людини гідності лежить в основі виокремлення всіх інших прав і свобод. З гідністю людини тісно пов’язана її честь, яку зазвичай трактують як добру репутацію людини, її авторитет та чесне ім’я. Зазначимо, що у переліку цінностей, котрі у Конституції України (ч. 1 ст. 3) визнані найвищою соціальною цінністю, згадана не лише гідність, а й честь людини. Особиста свобода – невід’ємна властивість людини, що закладена в саму її сутність, вона є втіленням інди- відуальності та самодостатності кожного, нормальною умовою розвитку особистості та суспільства в цілому. Людина народжується вільною і протягом свого життя керується власною волею відповідно до наявних у неї інтересів, бажань, потреб та цілей. Історично склалося так, що свобода, гідність та честь для українського суспільства є особливо значущими цінностями. В історії України можна відшукати безліч прикладів, коли, обираючи між життям та свободою, гідністю чи честю, перевагу без вагань віддавали останнім. Виходячи із згаданих конституційних норм, кримінальне законодавство України встановлює відповідаль- ність за найбільш небезпечні посягання на волю, честь та гідність особи, тим самим підтверджуючи їх значу- щість як для конкретного індивіда, так і для суспільства загалом. Офіційні статистичні дані засвідчують, що у загальній структурі злочинності діяння, передбачені розділом ІІІ Особливої частини КК України, займають незначну частку (не більше 0,2%). Разом з тим останніми роками спостерігається тривожна тенденція збільшення чисельності вказаних посягань. Так, якщо протягом 2016 року органами прокуратури обліковано 691 злочин проти волі, честі та гідності особи, то у 2017 – 858 (+24,17%), у 2018 – 882 (+2,8%), а у 2019 році – 924 (+4,76%) таких злочини1. Крім того, маємо підстави стверджувати, що значна частина посягань на волю, честь та гідність особи залишається латентною. Необхідно зазначити, що за увесь період існування розглядуваних кримінально-правових заборон жодна особа не була засуджена за насильницьке зникнення (ст. 146-1), підміну дитини (ст. 148), незаконне поміщен- ня в заклад з надання психіатричної допомоги (ст. 151) та примушування до шлюбу (ст. 151-2). Більше того, жодній особі не було вручено підозру про вчинення вказаних злочинів. Водночас є підстави стверджувати, що зазначений стан речей пов’язаний не з фактичною відсутністю цих діянь в об’єктивній дійсності, а з іншими факторами, зокрема з недосконалою редакцією перерахованих норм, що ускладнює їх застосування. Аналіз правозастосовної практики засвідчує існування численних труднощів, що мають місце при кваліфіка- ції злочинів проти волі, честі та гідності особи, а також помилок, що допускаються судами під час застосування покарання до осіб, які вчинили вказані посягання. Як видається, відповідні проблеми, з якими стикається слід- ча та судова практика, потребують ретельного аналізу з тим, аби мінімізувати їх у майбутньому і забезпечити ефективну протидію розглядуваним посяганням. Загальновідомо, що найбільш ефективним способом впливу на злочинність є запобігання злочинам. Водно- час здійснене дослідження засвідчило, що системна робота у цьому напрямі не проводиться. Певним винятком є діяльність, спрямована на запобігання торгівлі людьми. Утім, маємо підстави стверджувати, що відповідні заходи є недостатньо ефективними. Пов’язано це з тим, що вказане діяння, так само, як і деякі інші розгляду- вані злочини (зокрема, експлуатація дітей та використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом), має глибоке соціально-економічне підґрунтя, а тому без істотного поліпшення економічної ситуації в державі, ство- рення нових робочих місць, забезпечення гідних умов для життя і праці про досягнення вагомих результатів у

1 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2016–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html

7 ВСТУП

цій сфері говорити не доводиться. Що ж стосується запобігання іншим злочинам, передбаченим розділом ІІІ Особливої частини КК України, то на цьому напрямку існує величезний простір для роботи. Вагомим внеском у розроблення проблематики кримінальної відповідальності за злочини проти волі, че- сті та гідності особи є дослідження М.О. Акімова, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, Н.В. Бойко, В.І. Борисова, В.А. Бортника, Л.П. Брич, О.М. Броневицької, І.А. Вартилецької, О.О. Володіної, І.Б. Газдайки-Василишин, В.К. Грищука, Н.О. Гуторової, І.І. Давидович, Є.В. Даценка, І.В. Дегтярьової, С.Ф. Денисова, Т.А. Денисової, І.М. Доляновської, В.П. Ємельянова, К.П. Задої, В.О. Іващенко, К.М. Іскрова, Л.В. Кабанець, Д.О. Калмикова, В.А. Козака, М.І. Колоса, М.Й. Коржанського, В.В. Кузнецова, В.Г. Кундеуса, В.М. Куца, Я.Г. Лизогуба, І.І. Ми- трофанова, В.О. Навроцького, О.В. Наден, О.С. Наумової, Д.О. Негодченко, А.М. Орлеана, Н.А. Орловської, В.М. Підгородинського, А.С. Політової, І.В. Сингаївської, Т.І. Созанського, В.В. Сташиса, Є.Л. Стрельцо- ва, О.С. Субботенка, П.Л. Фріса, М.І. Хавронюка, О.В. Харитонової, О.М. Храмцова, П.В. Хряпінського, С.Д. Шапченка, С.С. Яценка та інших вітчизняних науковців. В Україні захищено двадцять дисертацій, присвячених питанням кримінально-правової протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи. Дві дисертації (О.С. Наумової та А.С. Політової) стосувалися комплексно- го дослідження злочинів проти свободи особи, три (В.А. Бортника, В.М. Підгородинського та О.С. Суббо- тенка) – посягань на честь на гідність особи. Інші дисертаційні дослідження були присвячені питанням кримі- нальної відповідальності за окремі діяння, передбачені розділом ІІІ Особливої частини КК України, зокрема за: незаконне позбавлення волі або викрадення людини (О.О. Володіна, Л.В. Кабанець), захоплення заручни- ків (М.О. Акімов), підміну дитини (Є.В. Даценко), торгівлю людьми (В.О. Іващенко, К.М. Іскров, В.А. Козак, Я.Г. Лизогуб, Д.О. Негодченко, А.М. Орлеан, В.М. Підгородинський), експлуатацію дітей (І.М. Доляновська, Д.О. Калмиков), використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (І.В. Дегтярьова). Докторська дисертація А.М. Орлеана стосувалася розробки теоретичних засад кримінально-правового забезпечення охо- рони людини від трудової, сексуальної й біологічної експлуатації. Попри чималу кількість досліджень проблем кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи, низка відповідних питань до сьогодні є дискусійними або ж недостатньо висвітленими. Окремі аспекти кримінально-правової протидії вказаним злочинам дотепер залишаються майже не дослідженими (зо- крема, особливості кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення, незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, примушування до шлюбу). Крім того, ряд згаданих вище досліджень (насам- перед присвячених торгівлі людьми) не враховує останніх змін до кримінального закону. Кримінологічні аспекти злочинів проти волі, честі та гідності особи розглядалися в працях В.С. Батирга- реєвої, А.Б. Благої, М.Г. Вербенського, В.В. Голіни, Б.М. Головкіна, Г.В. Дан, І.В. Дегтярьової, Т.А. Денисової, Г.П. Жаровської, В.О. Іващенко, Л.В. Кабанець, І.М. Копотуна, К.Б. Левченко, О.В. Лисодєда, С.Г. Лісняк, О.В. Наден, А.А. Нєбитова, О.В. Паньчук, Ю.В. Раковської, Є.Д. Скулиша, Н.В. Сметаніної, О.О. Титаренка, В.О. Тулякова, Н.С. Юзікової та інших вітчизняних науковців. Комплексні кримінологічні дослідження злочинів проти волі, честі та гідності особи в Україні фактично відсутні. Водночас кримінологічним аспектам окремих діянь, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України, присвячено кілька дисертацій. Дві з них (А.А. Нєбитова та Ю.В. Раковської) стосувалися кримі- нологічної характеристики та проблем запобігання торгівлі людьми, ще одна (О.В. Паньчук) – кримінологічної характеристики експлуатації дітей. Окремі аспекти кримінологічної характеристики використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом висвітлені у дисертаційному дослідженні І.В. Дегтярьової. Так само Л.В. Каба- нець у своїй дисертації частково торкалася питань запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини. Доводиться констатувати, що переважна більшість проведених в Україні кримінологічних досліджень при- свячена торгівлі людьми, тоді як іншим злочинам проти волі, честі та гідності особи приділялося значно менше уваги. Потрібно також зазначити, що більшість праць згаданих науковців побачила світ понад десятиліття тому. У зв’язку з цим необхідним є новий погляд на кримінологічні особливості вказаних посягань. Метою цієї роботи є комплексна наукова розробка кримінально-правових та кримінологічних засад запобі- гання і протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи і формування на цій основі науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на удосконалення кримінального законодавства. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

8  ВСТУП

• розглянути основні етапи становлення та розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи; • прослідкувати еволюцію наукових поглядів на питання кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи і виявити невирішені та дискусійні аспекти; • охарактеризувати об’єкт та об’єктивну сторону складів злочинів, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України, надати пропозиції щодо вдосконалення об’єктивних ознак вказаних складів злочи- нів; • розкрити ознаки суб’єкта та суб’єктивної сторони складів злочинів, передбачених розділом ІІІ Особли- вої частини КК України, розробити пропозиції щодо їх удосконалення; • виявити проблемні аспекти диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи, надати пропозиції щодо удосконалення кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак зазначених злочинів; • розглянути особливості реалізації кримінальної відповідальності за злочини, передбачені розділом ІІІ Особливої частини КК України, та визначити перспективні напрями удосконалення цього процесу; • з’ясувати сучасний стан та виявити основні тенденції вчинення злочинів проти волі, честі та гідності особи; • розробити кримінологічну характеристику осіб, які вчинили злочини, передбачені розділом ІІІ Особли- вої частини КК України; • сформувати систему наукових знань про загальні закономірності та особливості детермінації злочинів проти волі, честі та гідності особи; • визначити перспективні напрями запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи; • запропонувати доктринальну модель системи норм про відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи. Емпіричну базу монографічного дослідження становлять матеріали 753 кримінальних проваджень, розгля- нутих судами першої та другої інстанцій за період з 2010 по 2019 рік. Проаналізовано також 570 повідомлень у ЗМІ про вчинення розглядуваних злочинів за той же період. Крім того, емпіричну базу дослідження склали: статистична інформація Державної служби статистики України, Генеральної прокуратури України, прокуратур 24 областей та прокуратури м. Києва; матеріали опублікованої судової практики; результати анкетування 42 жертв злочинів проти волі, честі та гідності особи та 200 суддів і працівників правоохоронних органів. Автором проаналізовано також результати емпіричних досліджень, проведених іншими авторами, опрацьовано матеріа- ли періодичної преси та електронні ресурси з проблем, що стосуються тематики дослідження. Нормативно-правову базу дослідження склали міжнародні договори (Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників, Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами, Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми тощо), Конституція України, чинне кримінальне, кримінальне процесу- альне, кримінально-виконавче, цивільне, сімейне і трудове законодавство України. Значну увагу в роботі приді- лено порівняльно-правовому аналізу зарубіжного законодавства у розглядуваній частині. З цією метою вивчено кримінальні закони 63 зарубіжних держав (Австралії, Австрії, Азербайджану, Албанії, Аргентини, Бельгії, Бі- лорусі, Болгарії, Болівії, Бразилії, Вірменії, Гватемали, Греції, Грузії, Данії, Естонії, Ізраїлю, Індії, Ірану, Іспа- нії, Італії, Казахстану, Канади, Киргизстану, Китаю, Колумбії, Республіки Корея, Куби, Латвії, Литви, Мальти, Мексики, Молдови, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Перу, Північної Македонії, Польщі, Португалії, Росії, Румунії, Сальвадору, Сан-Марино, Сербії, Словаччини, Словенії, США, Таджикистану, Тунісу, Туреччини, Туркменістану, Угорщини, Узбекистану, Федерації Боснії та Герцеговини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Чорногорії, Швейцарії, Швеції та Японії). Своїм приємним обов’язком вважаю висловити щиру подяку рецензентам монографії – доктору юридич- них наук, професору, заслуженому юристу України, академіку Національної академії правових наук України Бо- рисову Вячеславу Івановичу, доктору юридичних наук, професору, заслуженому діячу науки і техніки України, член-кореспонденту Національної академії правових наук України Голіні Володимиру Васильовичу, доктору юридичних наук, доценту Шаблистому Володимиру Вікторовичу та доктору юридичних наук, професору Ященку Андрію Миколайовичу. Слова щирої вдячності за змістовні дискусії адресую також доктору юридич- них наук, професору Бабенку Андрію Миколайовичу, доктору юридичних наук, професору Бурдіну Володимиру

9 ВСТУП

Миколайовичу, доктору юридичних наук, доценту Вознюку Андрію Андрійовичу, доктору юридичних наук, до- центу Гороху Олексію Петровичу, доктору юридичних наук, професору Письменському Євгену Олександровичу, доктору юридичних наук, професору, заслуженому юристу України Поповичу Володимиру Михайловичу, докто- ру юридичних наук, професору Савчину Михайлу Васильовичу, кандидатам юридичних наук, доцентам Балоба- новій Дар’ї Олександрівні, Ємельяненку Володимиру Віталійовичу, Колодяжному Максиму Геннадійовичу, Марти- нишин Галині Романівні, Примаченку Віталію Федоровичу, Радутному Олександру Едуардовичу та Харитоновій Олені Володимирівні. Видання цієї книги стало можливим завдяки підтримці Координатора проектів ОБСЄ в Україні, за яку складаю щиросердечну подяку. Під час роботи над монографією я відчував підтримку багатьох людей, за яку висловлюю їм глибоку вдяч- ність. За життя, любов, постійну підтримку і віру в мене слова особливої вдячності адресую мамі, а також бать- кові, який, на жаль, передчасно покинув цей світ. Усвідомлюю, що окремі з викладених у роботі висновків є дискусійними, а тому буду вдячний за зауваження та пропозиції, які прошу надсилати за адресою: andrushko525@gmail.com

10  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

1.1. Еволюція законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи

1.1.1. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи (Х–XVIII ст.) Застосування історичного методу дослідження дозволяє розкрити соціальну обумовленість появи тих чи інших кримінально-правових норм, порівняти законодавство далекого чи близького минулого із сучасними законами, врахувати позитивні та невдалі законодавчі рішення у процесі подальшого вдосконалення законо- давства. Сказане, поза сумнівом, стосується й розділу ІІІ Особливої частини КК України, що об’єднує злочинні посягання проти волі, честі та гідності особи. Норми про відповідальність за вказані діяння у законодавстві з’явилися давно і неодноразово змінювалися перед тим, як набули нинішнього вигляду. Ретроспективний аналіз кримінально-правових норм, спрямованих на протидію злочинам проти особистої свободи, здійснювали О.О. Володіна, А.М. Орлеан, В.М. Підгородинський та інші вітчизняні дослідники. Від- даючи належне напрацюванням цих науковців, зазначимо, що численні аспекти даного питання досліджені все ж недостатньо. Крім того, у наукових працях згаданих авторів переважно аналізується законодавство, що діяло протягом ХІХ–ХХ століть, тоді як відповідні положення кримінальних законів більш раннього періоду зали- шаються маловивченими. Перші згадки про відповідальність за злочини проти особистої свободи стосуються епохи Київської Русі. Так, у договорі князя Олега з Візантією 911 р. серед інших злочинів згадується про викрадення руського че- лядина (ст. 12)1, а в договорі князя Ігоря з Візантією 944 р. – про обернення русичами в рабство грека, який знаходився на кораблі, що потрапив у катастрофу (ст. 9)2. Однак достатніх підстав для того, аби відносити ви- крадення челядина до злочинів проти особистої свободи, як це роблять окремі дослідники3, немає. Вважаємо, що ст. 12 русько-візантійського договору 911 р. була спрямована на захист майнових інтересів феодалів, гаран- туючи повернення їм викраденої у них челяді – особисто залежних людей (рабів), а не на охорону особистої свободи людини4. Інша справа – положення, що міститься у договорі 944 р. Наведемо його дослівно: «Якщо знайдуть руські грецький корабель, викинутий де-небудь на берег, нехай не завдають йому шкоди; якщо ж хтось візьме з нього що-небудь, або оберне будь-яку людину (з цього корабля) в рабство або уб’є, то буде покараний

1 Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 13. 2 Там же. С. 39. 3 Блажнов А.Г. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой аспект: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2005. С. 25. 4 Див. також: Лонгиновъ А.В. Мирные договоры русскихъ съ греками, заключенные въ Х вѣкѣ. Историко-юридическое изслѣдованіе. Одесса: «Эко- номическая» типографія, 1904. С. 143–144; Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 21–22.

11 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

згідно з руським і грецьким звичаєм»1. Слід погодитись з М.І. Колосом, який зазначає, що за цим договором руська сторона взяла на себе зобов’язання не посягати саме на свободу членів екіпажів візантійських кораблів, їх пасажирів та інших осіб, котрі перебували на судні в момент кораблетрощі2. Дана стаття поширювала свою дію лише на русичів, оскільки на час підписання договору у Візантійській імперії вже склалася система правових норм, що стосувалися заборони посягання на чужі кораблі; нічого подібного на Русі не було. Тому, на думку дослідників, русичі, завідомо маючи гарантії непосягання візантійців на руські судна, односторонньо взяли на себе зобов’язання кримінально-правовими засобами забезпечити охорону цінностей іншої сторони договору, оскільки, вочевидь, не могли гарантувати грекам паритетні умови відносин у сфері морського права лише ре- гулятивними правовими нормами3. Таким чином, наведене вище положення можна вважати першою нормою національного кримінального права, спрямованою на протидію злочинам проти особистої свободи людини4. Коротка редакція Руської Правди містила норму про відповідальність за викрадення чужого холопа (ст. 29), однак об’єктом даного посягання, як і у випадку з русько-візантійським договором 911 р., було право власності господаря щодо особисто залежної від нього людини. Звертає на себе увагу те, що за крадіжку холопа встанов- лювався штраф у розмірі 12 гривень, а за його вбивство – 5 гривень (ст. 26), тобто холоп як власність феода- ла цінувався набагато вище, аніж холоп як особистість5. Цікаво також, що ст. 38 Розширеної редакції Руської Правди єдину відмінність між вкраденою худобою і вкраденим челядином вбачала в тому, що останній міг дати свідчення, які дозволяли встановити хто був його попереднім власником6. На відміну від холопа, закуп вважав- ся напіввільною людиною і обернення його в рабство каралося. Так, у ст. 61 Руської Правди (Розширеної ре- дакції) вказувалось, що якщо господар продасть закупа в холопи, то наймит отримує свободу від всіх грошових зобов’язань, а господар має сплатити 12 гривень штрафу7. У зв’язку з прийняттям християнства в правовій системі Київської Русі з’являються кримінально-правові норми, які передбачають покарання за давні язичницькі звичаї, зокрема за «умикання» нареченої. Так, ст. 2 Уставу князя Ярослава про церковні суди (Коротка редакція), більшість норм якого присвячена врегулюван- ню відносин між статями загалом та шлюбно-сімейних відносин зокрема, передбачала відповідальність за умикання будь-чиєї доньки8. Вказане посягання тягнуло матеріальну відповідальність перед церковною вла- дою (митрополитом або єпископом) і перед князем. Поряд з кримінальною відповідальністю перед вищими авторитетами – церквою та державою – в цій статті передбачалась і цивільно-правова відповідальність перед потерпілою. Таким чином, санкція норми містить вказівку відразу на два, а то й на три види відповідальності – на кримінальну, цивільну та церковно-правову9. На думку дослідників розглядуваної пам’ятки, аналізована стаття розрізняє два випадки: добровільне умикання та насильницьке умикання. Звертає на себе увагу те, що добровільне умикання прирівнюється до насильницького за тими наслідками, які настають для жениха, причо- му на жінку покладається роль союзниці церкви в боротьбі з язичницькими шлюбами, оскільки в будь-якому випадку жінка отримувала винагороду, рівну сумі штрафу на користь єпископа. Вочевидь, церква ставила перед собою мету виховання нових психологічних установок, що сприяли б засвоєнню погляду на законність лише церковного шлюбу. Церковна санкція має тут майновий характер, причому стягнення накладаються не лише на жениха, але й на співучасників умикання, котрі зобов’язувались сплатити єпископу по гривні срібла10. Роз- мір грошових стягнень, наведених в ст. 2 Уставу, диференціювався залежно від соціального становища жінки, причому лише жінки вільного стану. Що ж стосується умикання особисто залежної від феодала жінки, то, на обґрунтовану думку сучасних істориків права, таке діяння мало розцінюватись як посягання на власність госпо- 1 Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 39. 2 Колос М.І. Об’єктивні ознаки злочинів у кримінально-правових положеннях русько-візантійських договорів 911 та 944 років. Держава і право. 2011. Вип. 52. С. 443; Колос М.І. Русько-візантійські договори 911, 944 років: генезис українського кримінального права. Науковий вісник Львівського дер- жавного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. № 4. С. 254. 3 Колос М.І. Об’єктивні ознаки злочинів у кримінально-правових положеннях русько-візантійських договорів 911 та 944 років. Держава і право. 2011. Вип. 52. С. 443–444; Колос М.І. Русько-візантійські договори 911, 944 років: генезис українського кримінального права. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. № 4. С. 254–255. 4 Андрушко А.В. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (X–XVIII століття). Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2017. № 6-1 (28). С. 100. 5 Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 83. 6 Там же. С. 125. 7 Там же. С. 129. 8 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство Древней Руси. Москва: Юрид. лит., 1984. С. 168. 9 Там же. С. 163. 10 Там же. С. 173.

12  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

даря1. Додамо, що винна особа звільнялась від сплати штрафу у разі, якщо умикання закінчувалося церковним шлюбом – у такому випадку викрадач та його дружина каралися лише церковною єпитимією (покутою)2. Таким чином, перші згадки про відповідальність за злочини проти свободи особи стосуються епохи Київ- ської Русі. З погляду сучасника розглянуті вище норми, зрозуміло, виглядають архаїчними, водночас вже тоді законодавець (з поправкою, зрозуміло, на тодішні історичні реалії) почав усвідомлювати необхідність протидії вказаним посяганням кримінально-правовими засобами. У цьому контексті варто погодитись з професором Київського університету М.Ф. Владимирським-Будановим, який понад століття тому підкреслював, що кримі- нальне право (як і будь-яке інше) виходить із загальних законів фізичної та психічної природи людини, а не із штучних законодавчих заборон тих чи інших діянь3. Завданням законодавця було лише забезпечити надійну кримінально-праву охорону особистої свободи людини. Для цього, зокрема, необхідно було досягти відповід- ного рівня юридичної техніки, однак до цього, як відомо, було ще далеко4. Важливо зазначити, що право Київської Русі діяло і після припинення самого її існування. Так, Руська Прав- да зберігала свою чинність у Галицько-Волинській державі і навіть в умовах поневолення українських земель іноземними загарбниками. В Галичині та на інших українських територіях, котрі в XIV ст. увійшли до складу Польського королівства, Руська Правда була чинною до 1434 р. На тих українських землях, які потрапили до складу Великого князівства Литовського, Руська Правда діяла аж до 1529 р., а значна частина її норм у зміне- ному вигляді увійшла до складу Судебника Казимира IV Ягайловича 1468 р. і Литовських статутів 1529, 1566 та 1588 рр.5 Аналіз Судебника Казимира Ягайловича, котрий є першим збірником законів Великого князівства Ли- товського, який дійшов до нашого часу6, засвідчує, що його норми були спрямовані насамперед на криміналь- но-правову охорону відносин власності. У контексті нашого дослідження звертає на себе увагу ст. 24 Судебни- ка, у якій сказано: «А хто буде людей виводити або челядь невільну і впіймають з лицем, того на шибеницю; а якщо сочитиме сок, тоді тому суд: як у цьому листі вище написано, по тому його судити»7. На думку М.І. Ко- лоса, у ній описано викрадення вільних людей й невільної челяді8. Подібною є точка зору І.П. Старостиної, яка зазначає, що в цій статті приписується карати за викрадення невільних та залежних людей відповідно до законів про відповідальність за крадіжки, встановлених в Судебнику, який розрізняє покарання залежно від того, чи був злочинець спійманий на місці злочину або ж чи був викритий свідками9. Натомість С.Г. Ковальо- ва – автор вітчизняного монографічного дослідження, присвяченого Судебнику, – зазначає, що у статті йдеться про кримінально-правову заборону приймати чужу челядь, яка втекла від своїх панів10. Більш обґрунтованою видається перша точка зору, оскільки давньоруське слово «выводить» означало «вкрасти»11. Немає також до- статніх підстав для того, аби погодитись з М.І. Колосом, який вважає, що у ст. 24 Судебника йдеться в тому числі про викрадення вільних людей. Системний аналіз розглядуваної норми, її загальний контекст, на наш погляд, дозволяють віднести передбачене нею діяння радше до майнових злочинів, аніж до злочинів проти осо- бистої свободи людини; дана норма, як видається, є досить близькою до кримінально-правових заборон епохи Київської Русі, котрі стосуються викрадення чужого челядина чи холопа. Разом з тим, на відміну від Руської

1 Там же. С. 174. 2 Там же. С. 174–175. 3 Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Москва: Издательский дом «Территория будущего», 2005. С. 367. 4 Андрушко А.В. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (X–XVIII століття). Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2017. № 6-1 (28). С. 100. 5 Див., зокрема: Бедрій М.М. Історико-правовий огляд джерел права Київської Русі. Молодий вчений. 2014. № 8 (11). С. 181; Ковальова С.Г. Судебник великого князя Казимира Ягайловича 1468 року: монографія. Миколаїв: Видавництво ЧДУ, 2009. С. 24; Копик Ю.В. Кримінальне право на україн- ських землях у складі Великого князівства Литовського: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Львів, 2015. С. 38–40. 6 Див., зокрема: Копик Ю.В. Кримінальне право на українських землях у складі Великого князівства Литовського: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Львів, 2015. С. 46; Сеньків Ю. Судебник 1468 року, його структура, зміст та значення. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2008. Вип. 46. С. 60; Старостина И.П. Судебник Казимира 1468 г. / Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования, 1988–1989 гг. Москва: Наука, 1991. С. 170. 7 Судебник великого князя Казимира Ягайловича (переклад українською мовою) / Ковальова С.Г. Судебник великого князя Казимира Ягайловича 1468 року: монографія. Миколаїв: Видавництво ЧДУ, 2009. С. 52. 8 Колос М.І. Судебник Казимира Ягайловича: кримінально-правова охорона власності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. 2016. Вип. 40. Том 2. С. 87. 9 Старостина И.П. Судебник Казимира 1468 г. / Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования, 1988–1989 гг. Москва: Наука, 1991. С. 228, 246. 10 Ковальова С.Г. Судебник великого князя Казимира Ягайловича 1468 року: монографія. Миколаїв: Видавництво ЧДУ, 2009. С. 29, 95–96. 11 Старостина И.П. Судебник Казимира 1468 г. / Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования, 1988-1989 гг. Москва: Наука, 1991. С. 341.

13 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Правди, Судебник Казимира Ягайловича за вчинення даного діяння передбачав суворіше покарання – смертну кару через повішення. Наступним етапом у розвитку законодавства про відповідальність за злочини проти особистої свободи ста- ли Литовські статути 1529, 1566 та 1588 рр. Так, Перший (Старий) Литовський статут забороняв видавати жінок («княгинь, пані вдов і дівиць») заміж силою; гарантувалося, що «кожна з них за порадою своїх друзів має вільно вийти за того, за кого схоче» (розд. IV, арт. 15)1. Подібні норми передбачали також Статут 1566 р. (розд. ІІІ, арт. 31)2 та Статут 1588 р. (розд. III, арт. 39)3. Той, «хто б без волі батька і матері, дядьків або інших близьких родичів насильно забрав з будь-якого місця когось із перелічених вище жінок, схиляючи їх у такий спосіб до шлюбу», підлягав страті, а третина його маєтку в якості відшкодування мала бути передана тій жінці, що була ним насильно взятою (розд. ХІ, арт. 9 Статуту 1566 р.4, розділ XI, арт. 13 Статуту 1588 р.5). Литовський статут 1529 р. забороняв євреям або татарам тримати християн у неволі (розд. XI, арт. 5). Зро- зуміло, що ця норма мала виражене релігійне забарвлення, однак для нашого дослідження вона все ж пред- ставляє інтерес. У ній визначався обов’язок воєвод, старост і державців звільняти з неволі християнина, якщо б вони довідались про те, що якийсь єврей чи татарин купив його або взяв у заставу. При цьому Статут перед- бачав своєрідну компенсацію за завдані у зв’язку з цим євреям чи татарам збитки: якщо хазяїн купив христия- нина назавжди або ж невільник народився від купленої жінки, то такий невільник, досягши повноліття, мусів відпрацювати у хазяїна сім років, а після семи років мав бути відпущений на волю. Якщо ж єврей або татарин узяв когось в заставу за гроші, то тоді невільник мав відпрацювати цю суму. Поза цими ситуаціями сповідники інших релігій не мали права тримати християн у неволі6. Подібні положення містилися також в Статуті 1566 р. (розд. ХІІ, арт. 5)7 та в Статуті 1588 р. (розд. ХІІ, арт. 9)8. Литовські статути приписували, що «людина вільна ні за який злочин не повинна взята бути у довічну нево- лю», однак завдані потерпілому збитки вона повинна відшкодувати (розд. ХІ, арт. 6 Статуту 1529 р.9, розд. ХІІ, арт. 7 Статуту 1566 р.10, розд. ХІІ, арт. 11 Статуту 1588 р.11). Важливе положення передбачене в арт. 10 розд. 11 Статуту 1529 р., в якому йшлося про те, що якби хто вільну людину або сина свого продав з голоду в неволю, або ж сам з голоду продався в неволю, то такий договір не повинен мати юридичної сили. Однак «якби хто через голод або за хліб продав або віддав кому свого невільника, тоді той невільник мусить належати тому вічно»12. Аналогічні положення містилися й в наступних редакціях статуту (розд. ХІІ, арт. 11 Статуту 1566 р.13, розд. ХІІ, арт. 19 Статуту 1588 р.14). Таким чином, Литовські статути чітко розрізняли людей вільних, угоди щодо яких апріорі були нікчемними, і людей невільних, яких можна було продавати чи вчиняти щодо них інші угоди. Статут 1529 р. постановляв, що невільниками люди вважаються з чотирьох причин: по-перше, ті, хто здавна в неволі знаходяться, або ж в неволі народилися; по-друге, ті, яких взято в полон із землі неприятельської; 1 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музичен- ка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. С. 232. 2 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. С. 290. 3 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 107. 4 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. С. 375. 5 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 274. 6 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музичен- ка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. С. 282. 7 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. С. 387 8 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 312. 9 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музичен- ка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. С. 282. 10 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. С. 388. 11 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 313. 12 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музичен- ка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. С. 283. 13 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. С. 389. 14 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 318.

14  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

по-третє, засуджені до смертної кари за вчинення злочину, яким цей вид покарання замінений неволею за зго- дою потерпілої сторони; невільниками стають і їхні діти, які потім народяться; по-четверте, ті, які будучи віль- ними, свідомо одружилися з невільником чи невільницею; невільниками стають і їхні діти (розд. ХІ, арт. 12)1. У наступних редакціях статуту кількість причин, з огляду на які люди стають невільниками, зменшилась. Так, якщо Статут 1566 р. (розд. ХІІ, арт. 13) вже не згадував про третю з причин, що її виокремлював Статут 1529 р.2, то Статут 1588 р. взагалі проголошував: «Невільниками надалі не можуть бути з інших причин, як тільки полонені» (розд. ХІІ, арт. 21)3. Інша невільна челядь набувала статусу отчичів, тобто наближувалась за правовим становищем до кріпаків4. У той же час Литовські статути передбачали можливість отримання невіль- ником свободи. Так, в арт. 11 розд. ХІ Статуту 1529 р. вказано: «якби хто під час голоду челядь свою невільну прогнав геть з двору, не бажаючи її утримувати, а вони самі б у голод прогодувалися, тоді вони вже не мусять бути невільниками, а стають вільними»5. Аналогічні положення містяться й в наступних редакціях статуту (розд. ХІІ, арт. 12 Статуту 1566 р.6, розд. ХІІ, арт. 20 Статуту 1588 р.7). Передбачали Литовські статути також відповідальність за викрадення отчича або челядника (розд. XIV, арт. 29 Статуту 1566 р.8, розд. ХІІ, арт. 15 Статуту 1588 р.9), однак вказане діяння, як і раніше, прирівнюва- лось до крадіжки майна. Винний у його вчиненні мав сплатити штраф і повернути викраденого попередньому власнику. Загалом же можна зробити висновок, що порівняно з попереднім законодавством Литовські статути були певним кроком уперед у справі протидії злочинам проти особистої свободи людини. Разом з тим Стату- ти відображали існуючу на той час станову нерівність, а сформульовані у них відповідні приписи містилися в різних розділах, поєднували елементи матеріального та процесуального кримінального права й надалі залиша- лися казуальними10. Чималий інтерес для дослідження становить право вірменських громад, що протягом століть компактно проживали у Львові, Кам’янці-Подільському, Станіславі, Снятині, Бережанах, Язловці, Підгайцях та інших містах Галичини й Поділля. Проживаючи на чужині, вірмени змогли максимально скористатися можливістю організації власних автономних органів самоуправління та судочинства11. Для вирішення різноманітних право- вих ситуацій вірмени керувалися своїм стародавнім правом – Судебником Мхітара Гоша, укладеним в 1184 р.12 У 1519 р. норми вірменського права були перекладені на латинську мову і затверджені польським королем Си- гізмундом І Августом під назвою Статут львівських вірмен13. У науковій літературі цей кодекс отримав назву 1 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музичен- ка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. С. 284. 2 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. С. 389–390. 3 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 319. 4 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 504. 5 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музичен- ка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. С. 283–284. 6 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. С. 389. 7 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 318. 8 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. С. 406–407. 9 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 316. 10 Андрушко А.В. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (X–XVIII століття). Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2017. № 6-1 (28). С. 101. 11 Див., наприклад: Григорян В.Р. История армянских колоний Украины и Польши (армяне в Подолии) / отв. редакторы Л.С. Хачикян, Я.Р. Даш- кевич. Ереван: Изд-во АН Армянской ССР, 1980. С. 185–202; Гуль О. Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь. Львів: Інститут україно­знавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2018. С. 38–39; Дашкевич Я.Р. Вірмени в Україні: дорогами тисячоліть. Збірник наукових праць. Львів: Вид-во Львівського музею історії релігії «Логос», 2012. С. 655–681, 708–715; Капраль М. Правовое устройство армянской общины Львова в XIV–XVIII веках: обзор доку- ментов / Кыпчакско-польская версия Армянского Судебника Мхитара Гоша и Армяно-Кыпчакский Процессуальный кодекс. Львов, Каменец-По- дольский, 1519–1594. Алматы: Дешт-и-Кыпчак, Баур, 2003. С. 742, 746; Попович О.С. Органи самоврядування і право вірменських громад в Україні (XIV–XVIII ст.): монографія. Дрогобич: Видавництво «Коло», 2011. С. 108–148. 12 Армянский судебник Мхитара Гоша / пер. с древнеарм. А.А. Паповяна; ред., вступ. ст. и прим. Б.М. Арутюняна. Ереван: Изд-во АН Армянской ССР, 1954. XXXVIII+270 с. 13 Див., зокрема: Бойко І. Основні положення вірменського феодального права за Судебником Мхітара Гоша. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2002. Вип. 37. С. 156–157; Дашкевич Я.Р. Вірмени в Україні: дорогами тисячоліть. Збірник наукових праць. Львів: Вид-во Львівського музею історії релігії «Логос», 2012. С. 74, 708; Попович О.С. Органи самоврядування і право вірменських громад в Україні (XIV–XVIII ст.): моно-

15 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

«Вірменський Судебник 1519 р.»1. Статут львівських вірмен регулював правові відносини у середовищі ві- рменських громад Галичини. Для подільських вірмен у 1567 р. був затверджений окремий статут, який, однак, фактично повторював текст Вірменського Судебника 1519 р.2. Головним джерелом цих кодексів був Судебник Мхітара Гоша. У вказаному збірнику законів передбачалась відповідальність в тому числі й за злочини про- ти особистої свободи людини. Стаття 24 Судебника Мхітара Гоша (ст. 21 Вірменського Судебника 1519 р.3) встановлювала покарання за викрадення та продаж християн. З’явилась ця норма в результаті поширених в епоху Середньовіччя на території Закавказзя випадків викрадення дітей для продажу їх на невільничих рин- ках Сходу4. У разі викрадення і подальшого продажу християнина до іншого краю винного у цьому злочині приписувалося карати ув’язненням з покладенням на нього обов’язку викупити проданого і повернути його на батьківщину. Якщо ж останнє було неможливим через смерть потерпілого, винний підлягав відсіченню руки (за Судебником Мхітара Гоша – виколюванню очей) або тавруванню «на вічний знак ганьби, щоб страшною карою інших відлякати від таких вчинків». Крім того, встановлювався обов’язок «продавця» сплатити кошти, одержані за потерпілу особу від покупця, «тому господарю, у якого він [її] викрав». Вказане положення стосу- валося лише випадків продажу вірменином іншого вірменина. В інших випадках така справа підлягала розгляду королівським судом5. У розглядуваному контексті варто, однак, зазначити, що норми Судебника не стояли на заваді работоргівлі, активну участь у якій брали вірмени. Про цей факт відомо, зокрема, з декрету короля Владислава ІІІ від 1444 р., який врегульовував проблеми, що виникали під час торгівлі невільниками, яких вірмени могли купувати на чорноморських ринках. Раніше у Львові траплялися випадки самовільного звільнення таких невільників пред- ставниками інших націй без згоди вірмен, тому король заборонив це робити. В документі, однак, вказувалось, що у разі висловлення невільником добровільного бажання охреститися, його можна було викупити за суму, витрачену за нього вірменином6. Як відомо, в епоху Середньовіччя та в ранньомодерний час чималого поширення набули випадки звинува- чення євреїв у викраденні та вбивстві християнських дітей у ритуальних цілях7. Обвинувачення євреїв у вчи- ненні таких діянь нерідко закінчувалися судовими процесами. Іноді реагувати на них мусіли і на найвищому державному рівні. Так, 26 травня 1566 р. Великий князь Литовський і король польський Сигізмунд ІІ Август видав декрет з приводу обвинувачення єврея Нахима, який начебто викрав, протягом трьох днів переховував в печі, а потім вбив християнську дитину в містечку Росоша. Однак, з огляду на те, що обвинувачення проти Нахима ґрунтувалося на свідченнях малолітньої дівчинки та інших суперечливих доказах, король визнав єврея невинуватим у вчиненні інкримінованого йому діяння8. З другої половини XVII ст. на українських землях поширюється дія Соборного Уложення 1649 р. Стат- тя 16 глави ХХІІ цієї пам’ятки передбачала відповідальність за викрадення жінки з її будинку. І якщо раніше викрадення людини (холопа або челядина) розглядалося законодавцем в якості злочину проти власності, то графія. Дрогобич: Видавництво «Коло», 2011. С. 159; Balzer O. Statut ormiański w zatwierdzeniu Zygmunta I z r. 1519. Lwów: Nakł. Towarzystwa dla Popierania Nauki Polskiej, 1910. 289 s. 1 Гуль О. Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2018. С. 38; Капраль М. Правовое устройство армянской общины Львова в XIV–XVIII веках: обзор документов / Кыпчакско-польская версия Армянского Судебника Мхитара Гоша и Армяно-Кыпчакский Процессуальный кодекс. Львов, Каменец-Подольский, 1519–1594. Алматы: Дешт-и-Кыпчак, Баур, 2003. С. 746. 2 Бойко І. Основні положення вірменського феодального права за Судебником Мхітара Гоша. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2002. Вип. 37. С. 157; Попович О.С. Органи самоврядування і право вірменських громад в Україні (XIV–XVIII ст.): монографія. Дрогобич: Видавництво «Коло», 2011. С. 160. 3 Привілеї національних громад міста Львова (XIV–XVIII ст.) / упорядник М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. Львів: МГКО «Документаль- на скарбниця Львова»; Львівський національний університет ім. І. Франка; Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознав- ства ім. М. Грушевського НАН України; Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України, 2000. С. 226. 4 Бойко І. Основні положення вірменського феодального права за Судебником Мхітара Гоша. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2002. Вип. 37. С. 160. 5 Привілеї національних громад міста Львова (XIV–XVIII ст.) / упорядник М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. Львів: МГКО «Документаль- на скарбниця Львова»; Львівський національний університет ім. І. Франка; Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознав- ства ім. М. Грушевського НАН України; Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України, 2000. С. 226. 6 Капраль М. Правовое устройство армянской общины Львова в XIV–XVIII веках: обзор документов / Кыпчакско-польская версия Армянского Су- дебника Мхитара Гоша и Армяно-Кыпчакский Процессуальный кодекс. Львов, Каменец-Подольский, 1519–1594. Алматы: Дешт-и-Кыпчак, Баур, 2003. С. 745. 7 Кузьминъ И.О. Матеріалы къ вопросу объ обвиненіяхъ евреевъ въ рытуальныхъ преступленіяхъ. Санктъ-Петербургъ: Типографія «А. Смолинска- го», Загородный пр., 74, 1913. VIII+316 c. 8 Кузьминъ И.О. Матеріалы къ вопросу объ обвиненіяхъ евреевъ въ рытуальныхъ преступленіяхъ. Санктъ-Петербургъ: Типографія «А. Смолинска- го», Загородный пр., 74, 1913. С. 28–32; Копик Ю.В. Кримінальне право на українських землях у складі Великого князівства Литовського: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Львів, 2015. С. 170.

16  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Соборне Уложення трактувало його вже як злочин проти особи. Вказане діяння каралося смертною карою. Страта чекала також на підлеглих людей потерпілої жінки, якщо вони не боронили її від злодіїв або ж були їх співучасниками1. Стаття 97 глави ХХ Соборного Уложення забороняла продавати куплених татар, які охрестилися і прийня- ли православ’я2. Цьому припису, однак, певною мірою суперечило положення, закріплене у ст. 118 цієї ж глави, котра вказувала, що у разі викрадення або насильницького відібрання охрещених татар, останні мали залиша- тись у викрадача, якщо він сплатив тим, у кого вони були викрадені, ціну, вищу від звичайної3. В Артикулі військовому Петра І 1715 р., що застосовувався не тільки військовими судами, але й судами за- гальної юрисдикції аж до початку ХІХ ст.4, також передбачалося суворе покарання за посягання на особисту свободу людини. Так, арт. 187 глави ХХІ приписував: «Якщо хтось людину вкраде і продасть, йому належить, якщо буде доведено, голову відрубати»5. Варто відзначити, що Артикул військовий став першим законодавчим актом, який охороняв особисту свободу будь-якої людини, незалежно від її соціального статусу чи статі. Судя- чи з наведеного формулювання, відповідальність за цією статтею наставала в разі, якщо метою викрадення був подальший продаж потерпілої особи. Артикул військовий передбачав також спеціальний вид аналізованого по- сягання – викрадення чесної жінки та подальше її зґвалтування (арт. 168 глави ХХ). За вчинення цього злочи- ну винному також загрожувало відсічення голови6. Вочевидь, відповідальність за вказане діяння виключалася, якщо викрадена «жінка, вдова або дівиця» не відповідала вимогам «чесної»7. Однією з найважливіших правових пам’яток XVIII ст. є «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Цей звід законів не отримав офіційного схвалення від російського уряду, однак застосовувався в су- дових установах Гетьманщини при розгляді і вирішенні судових справ8. Кодекс 1743 р. встановлював відпо- відальність в тому числі й за злочини проти особистої свободи. До таких відносимо протиправне («насилно бєзъ суда и права») ув’язнення («заключивъ в своєй приватной тюрмѣ или содєржа под какимъ ни єсть своимъ арєстомъ»), під час якого потерпілого («шляхтича ли, или воинского чєловѣка и кого-нибудь мужєска либо жєнска полу») морили голодом, били чи знущалися над ним іншим способом (арт. 14 глави ХХ)9. За вказане діяння «Права, за якими судиться малоросійський народ» передбачали грошове відшкодування у розмірі 14 рублів 40 копійок, а також арешт чи ув’язнення на 1/4 року (п. 2 арт. 14). У разі, якщо потерпілий був осліпле- ний або скалічений, то, окрім зазначених вище кар, винний карався за правилом арт. 46 застосуванням матері- ального таліону (п. 5 арт. 14). Якщо незаконно ув’язненого було вбито, винного приписувалось карати смертю «бєз пощадѣнїа» і сплатою головщини (п. 6 арт. 14). У главі XXIV Кодексу 1743 р. містився арт. 23 «Якщо б хто чоловіка вкрав і продав», який за викрадення і продаж християнину вільного чи «чужого», чоловіка або ж жінки приписував карати смертю – повісити чи відрубати голову. За продаж людини у «невірні руки» винного належало четвертувати10. Як бачимо, «Права, за якими судиться малоросійський народ» встановлювали однакову відповідальність за викрадення і продаж вільних та особисто залежних, а також осіб різної статі. Це, поза сумнівом, було важливими досягненням роз- робників вказаної пам’ятки права11. Підсумовуючи викладене, зазначимо, що законодавець далеко не відразу усвідомив необхідність криміналь- но-правової протидії посяганням на свободу будь-якої людини. Протягом тривалого часу відповідні норми були спрямовані на захист майнових інтересів феодалів, гарантуючи повернення їм викрадених підневільних людей, а не на охорону особистої свободи. І лише з розвитком суспільних відносин з’явилось розуміння необ- 1 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 3. Акты Земских соборов. Москва: Юрид. лит., 1985. С. 249. 2 Там же. С. 225–226. 3 Там же. С. 229–230. 4 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 4. Законодательство периода становления абсолютизма. Москва: Юрид. лит., 1986. С. 318. 5 Там же. С. 362. 6 Там же. С. 359. 7 Андрушко А.В. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (X–XVIII століття). Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2017. № 6-1 (28). С. 102. 8 Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ–ХХ ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. С. 424–425. 9 Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року / за ред. Ю.С. Шемшученка. Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1997. C. 357. 10 Там само. C. 437. 11 Андрушко А.В. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (X–XVIII століття). Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2017. № 6-1 (28). С. 102.

17 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

хідності кримінально-правової протидії посяганням на свободу людини незалежно від її соціального статусу і статі. Підкреслимо також, що проаналізовані норми були недосконалими з точки зору юридичної техніки, відображали існуючу станову нерівність між членами суспільства, невиправдано поєднували елементи матері- ального та процесуального кримінального права.

1.1.2. Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи (ХІХ – початок ХХІ ст.) Станом на початок ХІХ ст. українські землі опинилися в складі Російської та Австрійської (з 1867 р. – Ав- стро-Угорської) монархій. Однією із спроб кодифікації норм кримінального права в Російської імперії був проект Кримінального уло- ження 1813 р., який передбачав відповідальність в т.ч. й за розглядувані діяння. Так, одним із видів порушень «внутрішньої громадської безпеки і тиші» (глава 4 частини ІІ) проект Уложення розглядав насильницьке ви- крадення («увод»), затримання або ув’язнення іншої особи, яке містилося серед таких злочинів, як бунт проти самодержавної влади, непокора присутственним місцям та іншим установам влади, насильницьке вторгнення до в’язниць та звільнення арештантів, самоправство (§ 152)1. Таким чином, як це не дивно для сучасника, за задумом розробників аналізованої пам’ятки права, об’єктом розглядуваного діяння фактично визнавались від- носини у сфері забезпечення встановленого порядку управління2. Відповідальність за насильницьке викрадення, затримання або ув’язнення іншої особи була передбачена у відділенні 4 глави 4 частини ІІ проекту Уложення (§§ 200–208). Загальний склад даного посягання був опи- саний у § 200 цієї пам’ятки права, згідно з яким, «хто у іншого, який не перебуває під його владою та волею, насильно і без законної причини віднімає свободу, або по-хижацьки викрадає, або затримує його під вартою, той карається відповідно до §§ 59, 60 і 653». Покарання за вчинення даного діяння збільшувалось «по мере продолжения времени задержания и личных обид и угнетения, которым подвергался задержанный или уведен- ный» (§ 201)4. Таким чином, саме в проекті Уложення 1813 р. відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини вперше диференціювалась залежно від часу, протягом якого особа була позбавлена свободи. Посилена відповідальність передбачалася також за насильницьке викрадення або затримання, якщо вони вчинені «под подложным именем, в виде посланных начальством, или имеющих от онаго власть, или под угрожением опасностию для чести, здоровья и жизни» (§ 202), а також за викрадення неповнолітніх або дівиць з дому батьків, опікунів, родичів чи господарів (§ 205), причому останній випадок визнавався кримінально ка- раним незалежно від наявності на це згоди неповнолітнього потерпілого (§ 206)5. Проект Уложення 1813 р. регламентував відповідальність співучасників такого насильства, а також викри- тих в замаху на нього, котрі підлягали тим же покаранням, «но в меньшей степени, по мере вины» (§ 203). У § 204 передбачалось, що «все они вместе и один за другого» мають також відшкодувати шкоду, збитки і безче- стя, заподіяні тому, хто був насильно викрадений чи затриманий6. На увагу заслуговує також положення, яке міститься в § 208 проекту Уложення: якщо потерпілі від насиль- ницького викрадення, захищаючись, заподіють винному тілесні ушкодження чи смерть, то такі дії не стави- тимуться їм у вину; однак той, хто оборонявся, зобов’язаний повідомити про це компетентних осіб у належ- ний строк7. Таким чином, проект Уложення визнавав необхідною обороною дії, вчинені в т.ч. з метою захисту особистої свободи (попри те, що § 19 серед цінностей, посягання на які дає право на «законну і правильну

1 Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 г. / Безверхов А.Г., Коростелёв В.С. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 года: монография. Самара: Издательство «Самарский университет», 2013. С. 90. 2 Безверхов А.Г., Коростелёв В.С. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 года: монография. Самара: Издательство «Самарский университет», 2013. С. 28. 3 Вказані параграфи проекту Кримінального уложення 1813 р. передбачали, що перша ступінь цього покарання полягає в ув’язненні не більш як на 5 років і не менш як на 2 роки (§ 59), друга – в ув’язненні не більш як на 2 роки і не менш як на 3 місяці (§ 60). § 65 вказував, що простолюдини кара- ються тілесно і підлягають ув’язненню в робочі і гамівні («смирительные») будинки. 4 Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 г. / Безверхов А.Г., Коростелёв В.С. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 года: монография. Самара: Издательство «Самарский университет», 2013. С. 99. 5 Там же. С. 100. 6 Там же. С. 100. 7 Там же. С. 101.

18  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

оборону», згадував лише життя, честь1 та власність). Ця норма розвивала положення, викладені у §§ 18–21 документу. Так, наприклад, § 208 не регламентував ситуації перевищення меж необхідної оборони. Відповідне положення містилося в § 21, де вказувалось, що за наявності умов, передбачених у § 20, перевищення меж за- конного захисту і заподіяння тому, хто посягав, більше шкоди, ніж було достатньо для відвернення небезпеки, слід вважати неумисним злочином, окрім випадків, коли умисел особи, котра захищалася, явно доведений2. Як відомо, проект Кримінального уложення 1813 р. не був прийнятий і, відповідно, не набрав чинності3, однак він мав чимале значення для подальшого розвитку кримінального законодавства Російської імперії. До- слідники цієї пам’ятки права відзначають, що Уложення було еталоном систематизації норм кримінального пра- ва на наступні сто років. Цей передовий для свого часу юридичний документ був використаний при розробці Зводу законів Російської імперії 1832 р., а пізніше – Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р.4 У 1832 р. був підготовлений, а в 1835 р. набрав чинності Звід законів Російської імперії, XV том якого міс- тив кримінальне законодавство. Вказана пам’ятка права була офіційним виданням чинних на той час законодав- чих актів Російської імперії, підготовленим Другим відділенням імператорської канцелярії під керівництвом М.М. Сперанського. XV том Зводу законів, як і інші томи, неодноразово перевидавався, востаннє – у 1916 р. (включав Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. (зі змінами та доповненнями) і Криміналь- не уложення 1903 р. (з новими і додатковими статтями)5. Звід законів видання 1842 р. у главі VI «Про пору- шення прав вільного стану» передбачав відповідальність за викрадення людей вільних для тримання їх у неволі і за викрадення немовлят. Так, у ст. 429 вказувалось, що той, хто людину вільного стану викраде і продасть, підлягає позбавленню всіх прав стану, покаранню батогом і засланню на каторжні роботи6. Дослідники зазна- чають: про тяжкість даного злочину свідчить той факт, що позбавлення всіх прав стану для дворян полягало в позбавленні дворянства і пов’язаних з ним прав; для духовенства – у позбавленні духовного сану. Позбавлення всіх прав стану супроводжувалось позбавленням чинів, честі та доброго імені7. Норма про відповідальність за викрадення немовлят у Звід законів Російської імперії потрапила завдяки імператриці Єлизаветі Петрівні, яка в 1750 р. спеціальним указом внесла до Соборного уложення 1649 р. статтю про викрадення немовляти, за вчинення якого винний підлягав позбавленню всіх прав стану і покаранню батогом. Указом імператора Павла І від 31 липня 1799 р. до вказаних покарань було додано ще один – заслання на каторжні роботи8. У 1845 р. прийнято Уложення про покарання кримінальні та виправні, що стало наступним етапом роз- витку кримінального законодавства Російської імперії. При створенні цього кодексу орієнтувались на досвід тогочасних передових європейських держав. Його розробники вивчили 15 чинних на той час зарубіжних кри- мінальних уложень (кодексів), зокрема Шведське (1734 р.), Прусське (1798 р.), Австрійське (1803 р.), Фран- цузьке (1810 р.), Баварське (1813 р.), Саксонське (1838 р.), Вюртемберзьке (1839 р.), Сардинське (1839 р.), Брауншвейзьке (1840 р.), Ганноверське (1840 р.), Гессен-Дармштадтське (1844 р.), Іонічних островів (1841 р.), а також кримінальні закони Англії, численні проекти кримінальних кодексів9. Уложення про покарання кри- мінальні та виправні діяло аж до 1917 р., хоча, зрозуміло, протягом цього часу зазнавало суттєвих змін (відомі редакції Уложення 1857 р., 1866 р., 1885 р.).

1 З огляду на те, що у § 204 проекту Уложення встановлювався обов’язок відшкодувати у т.ч. безчестя, заподіяне тому, хто був насильно викрадений чи затриманий, можна припустити, що розробники цієї пам’ятки права трактували посягання на особисту свободу людини як посягання на її честь. 2 Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 г. / Безверхов А.Г., Коростелёв В.С. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 года: монография. Самара: Издательство «Самарский университет», 2013. С. 61. 3 М.В. Духовськой з цього приводу зазначав, що для розробки проекту кримінального законодавства залучили німецьких учених, «і, не дозволяючи їм ознайомитись з російським життям, російською історією, доручили їм укласти кримінальне уложення. […] Укладений під сильним впливом західно- європейського права, проект не міг бути придатним, і дійсно не був прийнятий» (Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 221). 4 Безверхов А.Г., Коростелёв В.С. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 года: монография. Самара: Издательство «Самарский университет», 2013. С. 13. 5 Верхоланцева Т.Ю. Свод законов Российской империи: история создания, структура, издания. Библиотековедение. 2009. № 2. С. 37–43; Томсинов В.А. Юридическое образование и юриспруденция в России в первой трети XIX века: учебное пособие. Москва: Зерцало-М, 2011. С. 237–278. 6 Сводъ законовъ Россійской Имперіи, повелѣніемъ государя Императора Николая Павловича составленный. Законы уголовные. Санктъ-Петербур- гъ: Тип. Втораго отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1842. С. 89. 7 Давитадзе М., Бауськов Д. Историко-правовой анализ установления уголовной ответственности за похищение человека. Уголовное право. 2003. № 4. С. 16; Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 40. 8 Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 40. 9 Волженкин Б.В. Избранные труды по уголовному праву и криминологии (1963–2007 гг.). Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юридичес- кий центр Пресс», 2008. С. 818.

19 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

В Особливій частині Уложення, яка являла собою казуїстичний опис ознак різноманітних злочинних діянь, система норм про кримінально-правову охорону особистої свободи була достатньо складною – розглядувані злочини розосереджені у різних главах і розділах Уложення, однак загалом вони складають єдину систему1. Насамперед необхідно відзначити норми, зосереджені у главі 7 «Про протизаконне затримання і ув’язнен- ня» розділу Х «Про злочини проти життя, здоров’я, свободи та честі приватних осіб». Починається глава статтею 2025, у котрій у казуїстичний спосіб сформульовано основний склад незаконного позбавлення сво- боди2. Узагальнивши дану норму, можна виокремити такі ознаки цього складу: 1) незаконність позбавлення свободи; 2) застосування насильства при позбавленні іншої особи свободи; 3) будь-який мотив незаконного позбавлення свободи3. Відповідальність за вчинення даного діяння диференціювалась залежно від часу, протя- гом якого потерпілий був позбавлений особистої свободи (ч. 2 ст. 2025 стосувалася незаконного позбавлення свободи строком від одного тижня до трьох місяців, ч. 3 – строком до одного тижня). Решта статей глави 7 розділу Х Уложення передбачали кваліфіковані склади незаконного позбавлення сво- боди. Так, ст. 2026 передбачала посилену відповідальність за вказане діяння, якщо воно супроводжувалось об- разливим для затриманого поводженням, ст. 2027 – за незаконне позбавлення свободи, що супроводжувалось катуваннями чи іншими мученнями, а також якщо воно спричинило тяжку хворобу ув’язненого чи затримано- го, ст. 2028 – за незаконне позбавлення свободи, що спричинило смерть потерпілого, ст. 2029 – за позбавлення свободи родича, близького свояка або ж начальника, господаря чи благодійника (окремо виділялось позбавлен- ня свободи чоловіка чи дружини, батька або матері, тестя або тещі, свекра чи свекрухи)4. Стаття 2030 встанов- лювала відповідальність за протизаконне позбавлення свободи, яке не супроводжувалося насильством, вчине- не шляхом викрадення коней, псування возів тощо для перешкоджання пересуванню потерпілої особи. Однак у примітці до вказаної статті зазначалося, що справи про незаконне затримання без застосування насильства порушуються тільки за скаргою самого потерпілого і у разі, якщо цим діянням було завдано збитки, які винний зобов’язаний відшкодувати5. Зазначимо, що «взяття під варту будь-кого, навіть зважаючи на законні, достойні уваги причини, але без дотримання встановлених на це правил» (ст. 377) трактувалось Уложенням (глава 2 розділу V) як перевищен- ня влади6 і не відносилось до незаконного затримання, відповідальність за яке встановлювалась розглянутими вище статтями. До розділу Х Уложення про покарання кримінальні та виправні законодавець включив також норми про від- повідальність за викрадення жінки чи дівчини: викрадення жінки або дівиці з наміром зґвалтування (ст. 2004) та без такого наміру (ст. 2005). У ст. 2004 вказувалось, що той, хто викрав жінку чи дівчину з наміром зґвалту- вати її, і тільки з причин, що не залежали від його волі, не встиг вчинити цього злочину, підлягає покаранню за замах на зґвалтування. Той же, хто викравши жінку або дівчину для зґвалтування, відступив від цього зло- чинного наміру через власні мотиви або ж через переконання викраденої, підлягав тільки ув’язненню на строк від трьох до шести місяців або ж арешту на строк від трьох тижнів до трьох місяців. Відповідно до ст. 2005 розглядуваного акта, винний у викраденні дівчини чи жінки проти її волі, без наміру зґвалтувати її, а лише в надії скористатися її слабкістю і звабити її, або ж зашкодити честі останньої через розголос такої події, підлягав ув’язненню в гамівний будинок. Посилена відповідальність за даний злочин загрожувала у разі, якщо викрадена була дівицею чи вдовою, або ж була заміжньою чи зарученою з іншим7. Зазначимо, що Уложення про покарання кримінальні та виправні вказані діяння трактувало як такі, що посягають передовсім на честь та цнотливість жінок (відділення 1 глави 6 розділу Х), а не на їхню особисту свободу8.

1 Андрушко А.В. Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (ХІХ – поч. ХХІ ст.). Науко- вий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2017. Випуск 29. Том 2. С. 69. 2 Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ. Санктъ-Петербургъ: Въ Типографіи Втораго Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1845. С. 791–792. 3 Див. детальніше: Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 375–376; Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 92–93. 4 Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ. Санктъ-Петербургъ: Въ Типографіи Втораго Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1845. С. 792–793. 5 Там же. С. 793. 6 Там же. С. 161. 7 Там же. С. 781. 8 Андрушко А.В. Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (ХІХ – поч. ХХІ ст.). Науко- вий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2017. Випуск 29. Том 2. С. 70.

20  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Подібні за змістом норми були включені до розділу ХІ Уложення, який об’єднував норми про відповідаль- ність за злочини проти прав сімейних. Так, ст. 2040 передбачала відповідальність за викрадення незаміжньої жінки для вступу з нею в шлюб проти її волі. За вчинення цього діяння винний підлягав позбавленню всіх прав та засланню в Томську або Тобольську губернію на строк від двох до трьох років. Вказана стаття передбачала також відповідальність за викрадення незаміжньої жінки за її згодою, причому в такому разі покаранню під- лягав не лише викрадач, а й жінка, яку закон приписував ув’язнити в монастир на строк від шести місяців до одного року1. Відповідальність за викрадення заміжньої жінки встановлювалась у ст.ст. 2072–2074 Уложення. За насильницьке викрадення заміжньої жінки винний підлягав покаранням, визначеним у ст.ст. 2004 і 2005. Кваліфікуючою ознакою даного злочину було позбавлення жінки честі внаслідок її насильницького викрадення або ж примушування потерпілої вступити зі своїм викрадачем чи іншою особою у шлюб (ст. 2073). Аналізова- ний документ передбачав також відповідальність за ненасильницьке викрадення заміжньої жінки, вчинене за її згодою (ст. 2074)2. Тогочасний законодавець односторонньо підійшов до кримінально-правової протидії викраденням людей, оскільки не включив до Уложення статті про відповідальність за викрадення осіб чоловічої статі. Вочевидь, тут варто погодитись з дослідниками, які вважають це свідченням того, що тодішній російський законодавець не- достатньо чітко уявляв сам об’єкт злочинного посягання – особисту свободу людини3. Норми про відповідальність за розглядувані злочини містилися також в розділі ІХ Уложення 1845 р., який об’єднував злочини і проступки проти законів про стани. Так, ст. 1857 передбачала відповідальність за ви- крадення або підміну немовлят з наміром приховати їх справжнє походження або стан, а ст. 1858 – за те саме діяння, вчинене без такого наміру (відповідальність при цьому диференціювалася залежно від тривалості утри- мування викраденого немовляти та інших обставин). Стаття 1859 встановлювала покарання за залишення в себе (тобто у винного) дитини, що заблукала, замість того, аби повідомити про це компетентних осіб (відпові- дальність за це діяння також диференціювалася залежно від тривалості утримування дитини)4. Статті 1860 та 1861 Уложення (відділення 2 глави 1 розділу ІХ) під загрозою покарання забороняли про- даж в рабство та участь у торгівлі неграми. Так, ст. 1860 передбачала відповідальність за продаж в рабство чи передачу під іншим приводом підданого Російської імперії або будь-якої особи, що перебуває під захистом ро- сійських законів, «азиатцам или другим иноплеменным». За це діяння вказувалось карати позбавленням всіх прав стану і засланням на каторжні роботи на строк від 8 до 10 років. У ст. 1861 було встановлено відповідаль- ність за заборонену законами торгівлю африканськими неграми або будь-яку безпосередню чи іншу участь в такій торгівлі. Вказана стаття передбачала відповідальність також за пособництво зазначеному діянню шляхом приготування чи озброєння корабля для торгівлі неграми5. Поява наведених статей в Уложенні про покаран- ня кримінальні та виправні стала можливою завдяки укладеному між Англією, Францією, Росією, Австрією та Пруссією Лондонському договору 1841 р., який став першою реальною спробою боротьби з рабством та рабо- торгівлею на міжнародному рівні6. Таким чином, Уложення 1845 р. вперше розглядало особисту свободу людини в якості самостійного об’єкта кримінально-правової охорони, що, поза сумнівом, було важливим досягненням у справі забезпечення захи- сту вказаного блага кримінально-правовими засобами. Головними ж недоліками цього кодифікованого акта у розглядуваній частині були розосередженість відповідних норм у різних главах і розділах Уложення, а також їх казуальний характер. Наступні редакції Уложення про покарання кримінальні та виправні, на жаль, зберегли всі основні недоліки першої редакції цієї пам’ятки права7. Подальший розвиток норми про відповідальність за злочини проти особистої свободи отримали у Кримі- нальному уложенні, затвердженому імператором Миколою ІІ 22 березня 1903 р. У частині, що нас цікавить, цей акт загалом зберіг наступність з нормами Уложення 1845 р., однак вигідно відрізнявся від останнього з точки 1 Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ. Санктъ-Петербургъ: Въ Типографіи Втораго Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1845. С. 799. 2 Там же. С. 813. 3 Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 18. 4 Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ. Санктъ-Петербургъ: Въ Типографіи Втораго Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1845. С. 715–716. 5 Там же. С. 716–717. 6 Борецкий А.В. Торговля людьми: историко-правовые и организационно-тактические аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01, 12.00.09. Ош, 2014. С. 9; Наумов А.В., Кибальник А.Г., Орлов В.Н., Волосюк П.В. Международное уголовное право: учебник для вузов. Москва: Юрайт, 2013. С. 239. 7 Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ 1885 года. Издано Н.С. Таганцевымъ. Санктъ-Петербургъ, 1892. 796 с.

21 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

зору юридичної техніки. Глава 26 «Про злочинні діяння проти особистої свободи» (ст.ст. 498–512) Кримі- нального уложення, окрім «традиційних» злочинів проти особистої свободи, включала норми про примушу- вання і погрози (ст.ст. 507–510) та про порушення недоторканності житла (ст.ст. 511, 512). У ст. 498 виокремлено загальний склад позбавлення особистої свободи шляхом затримання чи ув’язнення на строк до одного тижня (ч. 1) чи понад тиждень (ч. 2). До кола кваліфікуючих ознак (ст.ст. 499, 500) законо- давець відніс: а) особливі характеристики потерпілих осіб (зокрема, позбавлення особистої свободи батька, матері чи іншого родича по висхідній лінії, службової особи у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків, караульного, що охороняє імператора чи члена імператорського дому); б) спосіб вчинення злочину (способом, небезпечним для життя потерпілого чи таким, що супроводжувався його муками); в) місце ув’язнення потерпі- лої особи (поміщення завідомо психічно здорової особи в божевільню або ж поміщення жінки, не внесеної до списку публічних жінок, в кубло розпусти). Крім того, у всіх цих складах відповідальність диференціювалась залежно від часу (до одного тижня чи понад тиждень), протягом якого особа була позбавлена свободи1. Стаття 501 Кримінального уложення передбачала відповідальність за: 1) продаж або передачу в рабство чи у неволю; 2) торгівлю неграми; 3) безпосередню чи іншу участь у цій торгівлі, пристосування або озброєння судна для цієї торгівлі. Винний у вчиненні діянь, передбачених пунктами 1 і 2 ст. 501, підлягав каторзі на строк до восьми років, а винний у вчиненні діянь, передбачених пунктом 3 даної статті, – ув’язненню у виправному будинку. Судно, яке слугувало для такої торгівлі, підлягало конфіскації2. Стаття 502 Уложення 1903 р. встановлювала відповідальність за викрадення чи приховування, а також за підміну дитини, що не досягла 14 років. Як бачимо, порівняно з Уложенням про покарання кримінальні та ви- правні, Уложення 1903 р. збільшило вік дитини – потерпілої від вказаних посягань. Крім того, у ст. 502 перед- бачалася посилена відповідальність за вказане діяння, якщо дитина викрадена, прихована або підмінена для же- бракування чи іншого аморального заняття, або з корисливою метою чи з метою позбавити дитину її станових прав3. Стаття 503 під загрозою покарання у виді арешту забороняла умисне неповернення самовільно взятої чи утримуваної дитини, що не досягла 14 років, попри законні вимоги її батьків чи осіб, що їх замінюють, крім випадку, якщо таке неповернення чи утримування не зроблено через співчуття до дитини. До особи, котра за- лишила в себе підкинуту дитину чи дитину, яка заблукала, і протягом двох тижнів не повідомила про це місцеву поліцію, її батьків чи осіб, що їх замінюють, могло бути застосоване грошове стягнення (ст. 504)4. Кримінальне уложення передбачало відповідальність також за викрадення жінки. Так, ст. 505 встановлюва- ла покарання за: 1) викрадення неповнолітньої від 14 до 16 років без її згоди, або хоч за її згодою, але на шкоду її невинності; 2) викрадення дівчини, що досягла 16 років, без її згоди, якщо таке викрадення вчинене для «не- потребства». Діяння, передбачене пунктом 1 цієї статті, каралося ув’язненням у виправний будинок, а діяння, передбачене пунктом 2, – ув’язненням у виправний будинок строком до трьох років. Останньому покаранню підлягав також винний у викраденні особи жіночої статі у віці від 14 до 21 року, без її згоди, з метою зашкодити її честі розголосом цієї події. Як і попереднє Уложення, Кримінальне уложення 1903 р. під загрозою покарання забороняло викрадення незаміжньої жінки для вступу з нею у шлюб, без її на те згоди (ст. 506)5. Відповідально- сті за викрадення осіб чоловічої статі розглядувана пам’ятка права не передбачала. Як зазначалося вище, до посягань на особисту свободу Кримінальне уложення зараховувало примушування і погрози. У ст. 507 йшлося про відповідальність за примушування виконати або допустити будь-що, що пору- шує право чи обов’язок примушуваного, або ж відмовитися від здійснення права чи від виконання обов’язку шляхом насильства, караної погрози або зловживання батьківською, опікунською чи іншою владою. Вказане діяння каралося ув’язненням. Однак якщо винний мав достатні підстави вважати, що примушуванням він здійснює своє право, йому загрожував арешт на строк до трьох місяців або грошова пеня у розмірі до трьохсот рублів. У ст. 508 було передбачено кваліфікований склад примушування – винний підлягав відповідальності за замах на примушування до вчинення злочину. Покарання посилювалось, якщо внаслідок таких дій особа, що її примушували, все-таки вчинила злочин або хоча б замах на нього6.

1 Уголовное уложеніе. Высочайше утвержденное 22 марта 1903 г. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 98–99. 2 Там же. С. 99. 3 Там же. С. 99–100. 4 Там же. С. 100. 5 Там же. С. 100. 6 Там же. С. 100–101.

22  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Таким чином, у Кримінальному уложенні 1903 р. вперше з’явилася загальна норма про відповідальність за примушування як посягання на особисту свободу. Уложення встановлювало відповідальність також за спеці- альні види примушування: 1) до вчинення богослужіння або обряду, що заборонені чи недозволені правилами віросповідання, до якого належить примушувана особа (ст. 80); 2) до невиконання службовцем його обов’язків, зловживання службовим становищем (ст. 145) чи вчинення ним іншого злочину (ст. 146); 3) до невиконання обов’язку особою, що керує рухом поїзда, капітаном пароплава чи морського судна або іншою особою, від ви- конання якої залежить безпека залізничного руху, судноплавства або мореплавання (ст. 148); 4) до вступу в шлюб (ст.ст. 408, 420, 422); 5) до участі робітників у страйку (ст. 509); 6) до відступлення права на майно або до вчинення іншої невигідної угоди з метою отримання майнової вигоди (ст. 590). У ст. 510 Кримінального уложення посяганням на особисту свободу визнано умисну погрозу позбавлен- ням життя чи свободи, застосуванням насильства, знищенням майна, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення такої погрози1. Вказане діяння каралося арештом на строк до трьох місяців або грошовою пенею у розмірі до трьохсот рублів. Посилене покарання встановлювалось у разі, якщо зазначена погроза була письмо- вою або ж була спрямована проти: 1) матері, батька чи іншого висхідного родича; 2) священнослужителя при здійсненні ним богослужіння чи духовної треби; 3) службової особи при виконанні нею службових обов’язків2. До посягань на особисту свободу Кримінальне уложення 1903 р. відносило також порушення недоторкан- ності житла чи іншого володіння особи (ст.ст. 511, 512). Таке діяння каралося арештом на строк до трьох міся- ців або грошовою пенею у розмірі до трьохсот рублів. Обставинами, які обтяжують відповідальність за цей зло- чин, визнавалися: застосування насильства чи погрози, пошкодження чи усунення перепон, що перешкоджали доступу до приміщення, вчинення вказаного діяння уночі, у співучасті або ж озброєною особою3. Кримінальне уложення 1903 р. так і не набрало чинності у повному обсязі. З-поміж проаналізованих норм у дію була введена лише ст. 500 у тій її частині, що передбачала відповідальність за позбавлення особистої свобо- ди жінки, не внесеної до списку публічних жінок, в кублі розпусти4. Аж до 1917 р. чинним залишалося Уложен- ня про покарання кримінальні та виправні. На українських землях, що перебували у складі Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) монархії, про- тягом ХІХ – початку ХХ ст. діяли кілька кримінальних законів: Всезагальний закон про злочини і їх покарання 1787 р. (у юридичній літературі його ще називають Йозефіною), Кримінальний закон про тяжкі злочини та тяжкі поліцейські проступки 1803 р. (його називають також Францішканою), Кримінальний кодекс 1852 р. (у правовій літературі його називають також загальним кримінальним кодексом Франца Йосифа І), Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1878 р.5 Вказані кодифіковані акти передбачали відповідаль- ність у т.ч. й за злочини проти особистої свободи. Так, Кримінальний кодекс 1852 р., який залишався основним джерелом кримінального права на території Східної Галичини аж до 1932 р., встановлював відповідальність за: викрадення людини з метою передачі її іноземній державі (§§ 90, 91), викрадення людини з метою поповнення іноземної армії солдатами (§ 92), протиправне позбавлення свободи (§§ 93, 94), поводження з людиною як з ра- бом (§ 95), викрадення жінки (§§ 96, 97), примушування (§§ 98, 100), небезпечні погрози (§§ 99, 100)6. Зазначе- ні діяння австрійським законодавцем відносились до категорії тяжких злочинів. Найсуворіше покарання було передбачене за викрадення людини з метою передачі її іноземній державі – ув’язнення від п’яти до десяти років, яке могло бути продовжене до двадцяти років у разі, якщо життю потерпілої особи загрожувала небезпека або їй не було повернуто свободу (§ 91)7. За протиправне позбавлення свободи винному загрожувало ув’язнення від шести місяців до одного року, однак якщо позбавлення свободи тривало понад три дні або потерпілий зазнав якоїсь шкоди чи страждань – від одного до п’яти років (§ 94)8. Поводження з людиною як з рабом каралося 1 І.В. Самощенко зазначає, що розуміння погрози як посягання на особисту свободу було сприйняте тогочасним російським законодавцем під впливом західноєвропейського права (Самощенко І. Об’єкт погрози як самостійного злочину. Вісник Академії правових наук України. 1997. № 2 (9). С. 176). 2 Уголовное уложеніе. Высочайше утвержденное 22 марта 1903 г. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 101. 3 Там же. С. 101–102. 4 Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 38. 5 Берзін П.С. Джерела карного законодавства Австрійської та Австро-Угорської імперій, що застосовувалися на українських землях. Вісник криміналь- ного судочинства. 2018. № 2. С. 133–145; Берзін П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник: у 3-х т. Т. І. Загальні засади. Київ: ВД «Дакор», 2019. С. 247–267; Бойко І. Покарання на українських землях за кримінальним законодавством Австрії та Австро-Угорщини (1772–1918 рр.). Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2014. Вип. 59. С. 71–79; Шуп’яна М.Ю. Система покарань за австрійським кримінальним кодексом 1852 р. та практика їх застосування у Східній Галичині: монографія. Львів, 2017. С. 40–64. 6 Ustawa karna z dnia 27 maja 1852 r. Lwόw: Dr. Maksymiljan Bodek, Księgarnia Nakładowa, 1929. S. 35–40. 7 Ibid. S. 36. 8 Ibid. S. 37.

23 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ув’язненням на строк від одного до п’яти років, а торгівля невільниками – до десяти років (за особливо обтяжу- ючих обставин – до двадцяти років)1. Після утворення у 1867 р. дуалістичної Австро-Угорської імперії Угорщина зберегла свій суверенітет у сфе- рі кримінальної юстиції. Кодифікація кримінального законодавства Угорщини відбулася лише у 1878 р., коли Державні збори прийняли Кримінальне уложення про злочини і проступки (вступило в дію у вересні 1880 р.)2. Цей кодифікований акт залишався чинним в Угорщині аж до 1960 р., хоча протягом цього часу до нього нео- дноразово вносились зміни і доповнення3. У 1880–1918 та 1939–1944 рр. діяв він і на території Закарпаття. Ще перебуваючи у стані проекту4, уложення отримало схвальні відгуки серед тогочасних фахівців. Австрій- ський професор Майєр, для прикладу, підкреслював, що цей кодекс «повинен звернути на себе загальну увагу як у себе на батьківщині, так і за кордоном, адже він не тільки усуває нестерпну плутанину у правовідносинах Угорщини, а й має істинно наукове значення і включає в себе суттєві нововведення, завдяки чому йому судилося справити важливий вплив на подальший розвиток європейського кримінального права»5. Як відомо, під час підготовки нової редакції (1885 р.) Уложення про покарання кримінальні та виправні, що діяло в Російській імперії аж до 1917 року, було враховано положення найвідоміших тогочасних кримінальних кодексів, серед них – Угорського уложення. Це й не дивно. М.А. Неклюдов – відомий вчений у галузі кримінального права і перекладач вказаного кодексу на російську мову – відзначав, що «угорському уложенню безспірно належить першість поміж сучасними європейськими кодексами. Воно суворе і у той же час м’яке, містить казуїстичні норми і водночас цурається їх, спеціальне і в той же час загальнодоступне»6. Серед злочинів і проступків, відповідальність за які встановлювалась нормами уложення, – посягання на особисту свободу. Вказані діяння були зосереджені в розділі ХХІІ «Посягання на особисту свободу з боку приватних осіб» (§§ 317–326). Розділ ХХІІ «відкривали» статті про відповідальність за викрадення дітей (§§ 317, 318, 319), дівчат у віці до 14 років за їх згодою (§ 320) та жінок проти їх волі з наміром вчинити з ними «непотребство», або вступити в шлюб (§ 321). Таким чином, тогочасний угорський законодавець виокремив цілу низку норм, присвячених ви- краденню людини залежно від її віку і статі. Аналогічним, нагадаємо, був підхід законодавця Російської імперії. Слід, однак, звернути увагу на важливу відмінність: якщо в Уложенні про покарання кримінальні та виправні норми про відповідальність за викрадення дітей та жінок містилися в різних розділах, причому не всі такі пося- гання трактувалися як злочини проти особистої свободи, то Угорське уложення об’єднало їх в одному розділі, засвідчивши тим самим чіткість уявлення про об’єкт відповідного злочинного посягання. Це, поза сумнівом, було важливим досягненням угорського законодавця7. Викрадення дитини, що не досягла 14 років, вчинене проти її волі, шляхом застосування сили, погроз чи хитрості, або ж утримання її у своїй владі, приписувалося карати цухтгаузом до п’яти років (§ 317). Посилена відповідальність за викрадення дитини мала наставати у разі, якщо це діяння було вчинене з метою використан- ня викраденого для заняття жебрацтвом, або ж в інших корисливих чи аморальних цілях. Винному у викраден- ні дитини, вчиненому при вказаних обтяжуючих обставинах, загрожував цухтгауз на строк від п’яти до десяти років (§ 318). Цухтгаузом, але вже на строк від десяти до п’ятнадцяти років, приписувалося карати у разі, якщо викраденій чи утримуваній дитині заподіяно тяжке тілесне ушкодження, або ж якщо таку дитину було зґвал- товано чи розбещено (§ 319). Виходячи із положень § 20, у котрому зазначено, що покарання у виді цухтгаузу застосовується винятково за злочини, можна зробити висновок, що викрадення дитини Угорське кримінальне 1 Ibid. S. 37–38. 2 Чизмадиа А., Ковач К., Асталош Л. История венгерского государства и права. Москва: Юрид. лит., 1986. С. 307–308. 3 Там же. С. 313. 4 Розробником проекту був угорський юрист (згодом державний секретар) Карой Чемегі. Проект супроводжувався ґрунтовним і розлогим (займало кількасот сторінок) обґрунтуванням, в якому питання кримінального права розглядалися на високому науковому рівні. При підготовці проекту уло- ження Чемегі використав практично всю тогочасну європейську спеціальну юридичну літературу, а передовсім австрійський проект комісії 1870 р., німецький і бельгійський кримінальні кодекси, італійський проект та австрійський проект Глязера 1875 р. На честь свого автора Кримінальне уло- ження про злочини і проступки було назване Кодексом Чемегі (див.: Чизмадиа А., Ковач К., Асталош Л. История венгерского государства и права. Москва: Юрид. лит., 1986. С. 307–308). 5 Матеріалы для пересмотра нашего уголовнаго законодательства. Томъ первый. Уголовныя уложенія Венгріи, Германіи, Бельгіи, и Франціи и проектъ Общей части Итальянскаго уголовнаго уложенія. Санктъ-Петербургъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1880. С. VI. 6 Там же. С. VI. 7 Андрушко А.В. Злочини та проступки проти особистої свободи за Угорським кримінальним уложенням 1878 року. Західні і східні традиції та впли- ви в історії права, держави і юридичної думки: матеріали ХХХVIІІ Міжнародної історико-правової конференції, 1-3 червня 2018 р., м. Вінниця / ред. колегія: І.Б. Усенко (голова), Є.В. Ромінський (відп. секр.), А.Ю. Іванова, В.Є. Кириченко, Н.М. Крестовська, О.О. Малишев, І.В. Музика, О.Н. Яр- миш. Київ–Херсон: Олді-плюс, 2018. С. 269.

24  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

уложення про злочини і проступки відносило до категорії злочинів. Більше того, за вчинення особливо квалі- фікованого виду викрадення дитини (§ 319) уложення передбачало найтриваліший строк ув’язнення в цухтгаузі – п’ятнадцять років; більш суворими покараннями були лише довічне ув’язнення в цухтгаузі та смертна кара1. Якщо Уложення про покарання кримінальні та виправні (а слідом за ним і Кримінальне уложення 1903 р.) поряд із викраденням дитини встановлювало відповідальність за її підміну, то підхід угорського законодавця був інший: стаття про відповідальність за підміну дитини (§ 254) містилася в розділі XVI, який об’єднував злочини і проступки проти сімейного стану. Зауважимо, що на сьогодні більшість зарубіжних законодавців під- міну дитини відносить до злочинів проти сім’ї та неповнолітніх, тоді як у кримінальному законодавстві України стаття про відповідальність за вказане діяння міститься в розділі ІІІ Особливої частини «Злочини проти волі, честі та гідності особи». До категорії проступків (каралося в’язницею до п’яти років) відносилось викрадення дівчини у віці до чо- тирнадцяти років за її згодою (§ 320). При цьому вказувалось, що йдеться про викрадення дівчини з-під влади батьків, піклувальника або особи, що здійснює над нею нагляд, чи утримує її в своїй владі. Однак, якщо таке викрадення містило ознаки, вказані у §§ 318 і 319 уложення, то винні підлягали зазначеним у цих параграфах покаранням. У § 321 передбачалася відповідальність за насильницьке або шляхом обману захоплення у свою владу, ви- крадення чи утримування жінки з наміром вчинити з нею «непотребство», або вступити з нею в шлюб. Таке діяння каралося цухтгаузом до п’яти років, тобто відносилось до категорії злочинів. Варто зазначити, що у всіх вказаних в §§ 317–321 випадках кримінальне переслідування, за винятком спе- ціально передбачених ситуацій (зокрема, заподіяння потерпілому смерті чи тяжкого тілесного ушкодження), мало починатися тільки за скаргою потерпілого. Окремо наголошувалось, що скарга не може бути взята назад (§ 322). Систему злочинів та проступків проти особистої свободи за Угорським кримінальним уложенням складали не лише викрадення дітей та жінок, а й позбавлення людини особистої свободи (§§ 323–325). Основний склад вказаного діяння у казуїстичний спосіб було сформульовано у § 323, в якому передбачалася відповідальність за незаконне ув’язнення людини чи позбавлення її свободи іншим способом, а також за позбавлення свобо- ди в дозволеному законом випадку, якщо той, хто ув’язнив особу, якнайшвидше не повідомив про це урядову установу. Зазначене діяння каралося в’язницею до трьох місяців (відносилось до категорії проступків). Від- повідальність за вчинення даного діяння диференціювалася залежно від часу, протягом якого потерпілий був позбавлений особистої свободи: якщо позбавлення свободи тривало понад сім, але не більше п’ятнадцяти днів, то воно каралося в’язницею до одного року; позбавлення свободи понад п’ятнадцять днів, але не більше одного місяця, каралося в’язницею до двох років; позбавлення свободи, що тривало понад один місяць, але не більше трьох місяців, каралося поміщенням у виправний будинок до трьох років; нарешті, позбавлення свободи, що тривало понад три місяці, каралося цухтгаузом до п’яти років. У § 323 містилося також застереження про те, що якщо позбавлена свободи особа зазнала насильницьких дій, то визначені у даному параграфі покарання можуть бути збільшені на час до одного року2. Виходячи з положень § 20, можемо зробити висновок, що до категорії злочинів угорський законодавець відніс позбавлення людини особистої свободи, що тривало понад один місяць; менш тривале позбавлення волі визнавалось проступком. Загалом же звертає на себе увагу м’якість покарань, що могли бути призначені за роз- глядуване діяння. Разом з тим суворе покарання (цухтгауз від десяти до п’ятнадцяти років) загрожувало за позбавлення особистої свободи: 1) якщо потерпілому було заподіяно одне з тілесних ушкоджень, вказаних у §§ 303 і 304 уложення (приміром, втрата потерпілим мови, слуху, зору чи здатності дітонародження, спричинен- ня каліцтва, психічної хвороби, втрата жінкою плоду дитини); 2) якщо потерпілий був переданий в іноземну військову службу або рабство (§ 324). Так само цухтгаузом від десяти до п’ятнадцяти років приписувалося ка- рати у разі, якщо потерпілий від розглядуваного діяння помер внаслідок позбавлення свободи або заподіяних при цьому ушкоджень, і якщо така його смерть не утворювала «злочинницького» убивства (§ 325).

1 Матеріалы для пересмотра нашего уголовнаго законодательства. Томъ первый. Уголовныя уложенія Венгріи, Германіи, Бельгіи, и Франціи и проектъ Общей части Итальянскаго уголовнаго уложенія. Санктъ-Петербургъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1880. С. 74. 2 Матеріалы для пересмотра нашего уголовнаго законодательства. Томъ первый. Уголовныя уложенія Венгріи, Германіи, Бельгіи, и Франціи и проектъ Общей части Итальянскаго уголовнаго уложенія. Санктъ-Петербургъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1880. С. 75.

25 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Угорське кримінальне уложення передбачало, що до вказаних вище покарань могло бути приєднане додат- кове покарання у виді позбавлення службових прав; вказувалось також, що в разі засудження до цухтгаузу на підставі § 323, а так само і у випадку застосування §§ 324 і 325, винні підлягали позбавленню політичних прав (§ 326). Таким чином, Угорське кримінальне уложення 1878 р. передбачало доволі струнку і логічну систему злочи- нів та проступків проти особистої свободи. Разом із тим варто звернути увагу й на окремі недоліки проаналізо- ваних положень, серед яких – казуальний характер деяких норм1. На землях відродженої у 1918 р. Польщі тривалий час діяло кримінальне законодавство держав-окупантів: на колишній підросійській території (зокрема, у Західній Волині) чинним залишалось російське законодавство, на колишніх прусських землях – німецьке, на колишній австрійській території (зокрема, у Східній Галичині) – австрійське2. Різні правові системи, що були у вжитку в тогочасній Польщі, дуже різнилися між собою. Зміни та доповнення, що вносилися польською владою до відповідних нормативних актів, перетворювали кримінальне законодавство на складну і заплутану систему норм, що, зрозуміло, не сприяло правозастосовній практиці. У зв’язку з цим питання уніфікації та кодифікації всіх галузей польського законодавства, в тому числі криміналь- ного, стало невідкладним завданням державного значення3. У 1919 р. польський Сейм створив Кодифікаційну комісію, завданням якої було розроблення проектів наці- ональних кодексів, зокрема Кримінального. Комісія складалася з двох відділів – законодавства кримінального і законодавства цивільного (ті, своєю чергою, включали секції з матеріального і процесуального права)4. Ке- рівником секції матеріального кримінального права став відомий вчений, професор Львівського університету Юліуш Макаревич, який був головним доповідачем під час обговорення проекту КК, брав активну участь у розробці основних його засад та положень5. Прийнятий у 1932 р. КК Польщі6 на честь свого головного творця в доктрині кримінального права отримав назву «Кодексу Макаревича»7. Цей акт отримав схвальні відгуки провідних тогочасних європейських вчених, котрі вважали його найсучаснішою кодифікацією кримінального права8. Кодекс залишався чинним у Польщі до 1969 р., на українських землях, що перебували у її складі, – до вересня 1939 р. Посягання на особисту свободу в кодексі були зосереджені в розділі ХХХVІ «Злочини проти свободи» (ст.ст. 248–252). Систему вказаних злочинів складали незаконне позбавлення свободи, торгівля невільниками, погроза, примушування, порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи. Стаття 248 розглядуваного кодексу встановлювала відповідальність за позбавлення людини свободи. Хоча у диспозиції відповідної норми не вказувалося прямо на незаконність такого діяння, очевидно, що відпові-

1 Андрушко А.В. Злочини та проступки проти особистої свободи за Угорським кримінальним уложенням 1878 року. Західні і східні традиції та впли- ви в історії права, держави і юридичної думки: матеріали ХХХVIІІ Міжнародної історико-правової конференції, 1-3 червня 2018 р., м. Вінниця / ред. колегія: І.Б. Усенко (голова), Є.В. Ромінський (відп. секр.), А.Ю. Іванова, В.Є. Кириченко, Н.М. Крестовська, О.О. Малишев, І.В. Музика, О.Н. Яр- миш. Київ–Херсон: Олді-плюс, 2018. С. 268–272. 2 Липитчук О.В. Польський кримінальний кодекс 1932 р. та його характеристика. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2010. № 4. С. 78. 3 Липитчук О.В. Польський кримінальний кодекс 1932 р. та його характеристика. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2010. № 4. С. 78–79; Грищук В.К., Гловацький І.Ю. Професор Юлій Макаревич – промотор кодифікації кримінального законодавства Польщі (1919–1932 рр.). Університетські наукові записки. 2015. № 2 (54). С. 6–7. 4 Липитчук О.В. Польський кримінальний кодекс 1932 р. та його характеристика. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2010. № 4. С. 79; Грищук В.К., Гловацький І.Ю. Професор Юлій Макаревич – промотор кодифікації кримінального законодавства Польщі (1919–1932 рр.). Університетські наукові записки. 2015. № 2 (54). С. 7. 5 Життю та науковій діяльності Ю. Макаревича присвячено чимало спеціальних розвідок: Баран З. Суспільно-політичні погляди Юліуса Макаревича. Історичні пам’ятки Галичини: матеріали п’ятої наукової краєзнавчої конференції (Львів, 12 листопада 2010 р.). Львів: Львівський університет імені Івана Франка, 2011. С. 188–198; Грищук В.К., Гловацький І.Ю. Професор Юлій Макаревич – промотор кодифікації кримінального законодавства Польщі (1919–1932 рр.). Університетські наукові записки. 2015. № 2 (54). С. 5–20; Грищук В.К., Гловацький І.Ю. Юлій Макаревич та окремі питання кодифікації кримінального законодавства в Польщі 1919–1939 рр. Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. 2002. Вип. 8. С. 73– 85; Липитчук О. Юлій Макаревич – видатний представник львівської школи кримінального права. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали VII регіональної науково-практичної конференції (Львів, 13-14 лютого 2001 р.). Львів: Юридичний факультет ЛНУ імені Івана Франка, 2001. С. 50–52; Papierkowski Z. Juliusz Makarewicz. Prawo Kanoniczne: kwartalnik prawno-historyczny. 1977. № 3-4. S. 237–243; Prawo karne w poglądach profesora Juliusza Makarewicza / red. Alicja Grześkowiak. Lublin: Wydaw. KUL, 2005. 365 s.; Wojciechowska J. Juliusz Makarewicz (1872–1955). Kariera naukowa i polityczna. Przegląd Prawa Karnego. 1992. № 7. S. 5–22. 6 Kodeks karny. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 11 lipca 1932 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm. gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19320600571/O/D19320571.pdf 7 Грищук В.К., Гловацький І.Ю. Професор Юлій Макаревич – промотор кодифікації кримінального законодавства Польщі (1919–1932 рр.). Універси- тетські наукові записки. 2015. № 2 (54). С. 18. 8 Липитчук О.В. Польський кримінальний кодекс 1932 р. та його характеристика. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2010. № 4. С. 80.

26  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

дальність за цією статтею наставала лише у разі, якщо суб’єкт, який позбавив іншу особу свободи, не мав на це законного права. Основний та кваліфікований склади цього злочину були сконструйовані відповідно у §§ 1 і 2. Вчинення даного діяння без обтяжуючих обставин тягнуло за собою покарання у виді ув’язнення на строк до 5 років (виходячи з положень ст. 12, у котрій зазначено, що злочини, за які загрожує покарання у виді ув’язнення до 5 років, арешт понад 3 місяці або штраф понад 3 тисячі злотих, є проступками («występkami»), можна зро- бити висновок, що некваліфіковане позбавлення людини свободи відносилось до категорії проступків). Поси- лена відповідальність наставала у разі, якщо позбавлення свободи тривало понад 14 днів або було пов’язане з особливими стражданнями потерпілої особи, або ж з відданням її владі іноземної держави, або в інших особли- во тяжких випадках. Кваліфіковані види незаконного позбавлення свободи каралися ув’язненням на строк до 10 років (тобто визнавалися тяжкими злочинами («zbrodniami»))1. Стаття 249 КК Польщі 1932 р. встановлювала відповідальність за обернення іншої особи в рабство, здійс- нення торгівлі невільниками або участь у такій діяльності. Вказаний злочин карався ув’язненням на строк не менше 5 років, тобто відносився до категорії тяжких злочинів. Кримінально-правова заборона торгівлі людьми, поза сумнівом, була важливим кроком тогочасного польського законодавця. У цьому контексті варто зазначи- ти, що кримінальні кодекси Радянської України (1922, 1927, 1960 рр.) відповідальності за вказане діяння не пе- редбачали. Водночас зауважимо, що стаття про торгівлю людьми була виключена розробниками КК Польської Народної Республіки 1969 р.2 і повернулась лише після прийняття чинного КК Польщі (ст. 189а)3. Вочевидь, у соціалістичній Польщі, як і в Радянському Союзі, виходили з того, що зазначене діяння є пережитком минуло- го, а тому відповідна кримінально-правова заборона є зайвою. Розглядуваний кодекс (на відміну від радянських кримінальних законів) до злочинів проти свободи відніс погрозу, примушування, порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи. Так, ст. 250 встанов- лювала відповідальність за погрозу іншій особі вчиненням тяжкого злочину або проступку на її шкоду або шко- ду близьких, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози і погроза могла викликати страх у того, кому погрожували. У ст. 251 передбачалася відповідальність за примушування іншої особи до певної дії, бездіяльності або відміни вчиненої дії шляхом насильства або незаконної погрози. Вказані діяння каралися ув’язненням на строк до двох років або арештом на той самий строк4. Погроза та примушування, таким чином, трактувалися польським законодавцем як посягання на свободу людини, на її право поводитися відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей. Погроза розглядалася як само- стійний злочин і як спосіб примушування. Погроза заподіянням шкоди як окремий злочин могла стосуватися не лише конкретної особи, котрій вона була висловлена, а і її близьких. Відповідальність за це діяння наставала у разі, якщо у особи були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози і погроза могла викликати страх у того, кому погрожували. Погроза як спосіб примушування розглядалася як альтернативний фізичному насильству засіб незаконного впливу на особу. Як зазначалося вище, КК Польщі 1932 р. злочином проти свободи визнавав порушення недоторканності житла чи іншого володіння особи. Стаття 252 встановлювала відповідальність за проникнення до чужого бу- динку, помешкання, квартири, приміщення, підприємства, огородженого володіння або загородженої терито- рії, що слугувала за місце перебування, а також за відмову покинути вказані місця всупереч вимозі уповноваже- ної особи. За цей злочин передбачалося найменш суворе покарання – арешт на строк до двох років або штраф. У § 2 ст. 252 зазначалося, що переслідування цього діяння здійснюється за заявою потерпілого5. Точку зору польського законодавця (а також, нагадаємо, дореволюційного російського), який порушен- ня недоторканності житла чи іншого володіння особи відносив до злочинів проти свободи, пояснити досить складно. Можна припустити, що визначальним тут стало визнання того, що доступ до житла чи іншого володін- ня можливий тільки за умови ясно вираженої згоди (волі) власника. Зазначимо, що такий підхід у польському

1 Kodeks karny. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 11 lipca 1932 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm. gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19320600571/O/D19320571.pdf 2 Kodeks karny. Ustawa z dnia 19 kwietnia 1969 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/ WDU19690130094/O/D19690094.pdf 3 Kodeks karny. Ustawa z dnia 6 czerwca 1997 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/ WDU19970880553/U/D19970553Lj.pdf 4 Kodeks karny. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 11 lipca 1932 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm. gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19320600571/O/D19320571.pdf 5 Kodeks karny. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 11 lipca 1932 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm. gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19320600571/O/D19320571.pdf

27 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

законодавстві зберігається дотепер – ст. 193 чинного КК Польщі, що передбачає відповідальність за аналогічне діяння, розміщена в розділі ХХІІІ, що об’єднує злочинні посягання на свободу1. Додамо, що відповідне пося- гання нині розцінюється як злочин проти свободи за кримінальним законодавством й деяких інших держав (наприклад, Австрії, Албанії, Греції, Сан-Марино, Словаччини, Туреччини, Чехії, Швейцарії2). Серед злочинів проти свободи в КК Польщі 1932 р. не значилось викрадення людини. Разом з тим ст. 199 цього документу передбачала відповідальність за викрадення чи затримання проти волі особи, яка має право опіки чи догляду, неповнолітнього у віці до 17 років або особи, що перебуває під опікою чи доглядом через психічну хворобу або фізичний стан. Ця стаття містилася у розділі ХХХІ, в якому польський законодавець об’єднав злочини проти опіки і догляду. Таким чином, вказане діяння з точки зору польського законодавця по- сягало не на особисту свободу перерахованих у ст. 199 осіб, а на встановлені у державі правила опіки і догляду. Зазначимо, що аналогічну позицію польський законодавець займає і сьогодні – ст. 211 чинного КК Польщі, що передбачає відповідальність за подібне діяння, розміщена в розділі ХХVI, у якому акумульовані злочини проти сім’ї та опіки3. Викрадення осіб, що не були перераховані в аналізованій статті, вочевидь, каралися за статтею про позбавлення людини свободи (зрозуміло, що викрасти людину, не позбавивши її волі, неможливо). Таким чином, тогочасний польський законодавець запропонував доволі оригінальне бачення системи зло- чинів проти свободи. Інтерес становить також конструювання складів вказаних злочинів. Зважаючи на те, що у відповідній частині кримінальне законодавство Польщі значною мірою залишається незмінним донині, маємо підстави стверджувати, що проаналізовані положення аналізованого нормативного акта довели свою ефектив- ність на практиці. Після встановлення на території України радянської влади і прийняття КК УСРР 1922 р. основні підхо- ди, що стосувалися протидії злочинам проти особистої свободи, не змінилися. Однак новий законодавець, на відміну від дореволюційного, передбачив лише чотири склади4 розглядуваних злочинів (ст.ст. 159–162), вклю- чивши їх до глави V під назвою «Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи». Така назва глави зали- шалася незмінною і в наступних радянських кодексах. У ст. 159 КК УСРР 1922 р. була встановлена відповідальність за насильницьке незаконне позбавлення будь-кого свободи, вчинене шляхом затримання чи поміщення його у будь-якому місці. Таким чином, насиль- ницький характер незаконного позбавлення свободи був обов’язковою ознакою складу даного злочину. Крім того, відповідальність за цією статтею наставала тільки в разі незаконності позбавлення свободи, тобто за умо- ви, що суб’єкт, який позбавив іншу особу свободи, не мав на це законного права. Тривалість насильницького незаконного позбавлення свободи, на відміну від уложень 1845 і 1903 рр., для кваліфікації вчиненого значення не мала. Посилена відповідальність передбачалася за позбавлення свободи способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або ж якщо воно супроводжувалося його стражданнями (ст. 160). КК УСРР 1922 р. встановлював відповідальність також за поміщення в лікарню для душевнохворих завідо- мо здорової особи з корисливих чи інших особистих спонукань (ст. 161). Вказане діяння тогочасним законо- давцем визнавалось найтяжчим порівняно з іншими злочинами проти особистої свободи – за його вчинення суд міг призначити покарання у виді позбавлення волі на строк не менше п’яти років, тоді як, скажімо, за не- законне позбавлення свободи без обтяжуючих обставин винному загрожувало позбавлення волі строком до одного року5. Порівняно з дореволюційним законодавством зміст відповідної кримінально-правової норми зазнав певних змін: тепер законодавець не диференціював відповідальність за вказане діяння залежно від три- 1 Kodeks karny. Ustawa z dnia 6 czerwca 1997 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/ WDU19970880553/U/D19970553Lj.pdf 2 Андрушко А.В. Система злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав: порівняльно-правове дослідження. Порівняльно-аналітичне право. 2020. № 1. С. 417. 3 Kodeks karny. Ustawa z dnia 6 czerwca 1997 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/ WDU19970880553/U/D19970553Lj.pdf 4 Слід зазначити, що проекти перших радянських кримінальних кодексів передбачали понад 10 складів злочинів проти особистої свободи, майже дослівно запозичених з Кримінального уложення 1903 р., котрі, однак, не увійшли до них (Герцензон А.А., Грингауз Ш.С., Дурманов Н.Д. и др. История советского уголовного права. Москва: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1948. С. 277). 5 Не можемо погодитись з М.Ю. Карасьовою, котра відповідне рішення законодавця пояснює «редакційною помилкою», доказом чого, на її погляд, є істотне пом’якшення покарання за цей злочин в наступному радянському КК (Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 22). На нашу думку, визнання розглядуваного посягання найбільш небезпеч- ним серед злочинів проти свободи особи не було помилкою тогочасного законодавця, а засвідчувало розуміння ним реальної суспільної небезпеки поміщення в лікарню для душевнохворих завідомо здорової особи з корисливих чи інших особистих спонукань. Пізніше ж радянський законодавець змінив свою позицію (згодом взагалі декриміналізував це діяння), що можна пояснити поступовим розгортанням практики каральної психіатрії в СРСР.

28  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

валості перебування потерпілого в лікарні для душевнохворих, а також вказував на корисливі чи інші мотиви, що визнавались обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони аналізованого посягання. Відповідно до букваль- ного тлумачення тексту зазначеної норми кримінальна відповідальність наставала лише в тому разі, якщо вин- ний усвідомлював, що потерпілий є завідомо психічно здоровим. Ця вказівка у вітчизняному законодавстві збереглася аж до сьогодні1. Нарешті, ст. 162 розглядуваного кодексу встановлювала відповідальність за викрадення, приховування чи підміну чужої дитини з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів. Санкція цієї статті перед- бачала покарання у виді позбавлення волі до чотирьох років з суворою ізоляцією2. Зазначимо, що тогочасна судова практика викрадення дорослої людини розцінювала як просте чи кваліфіковане незаконне позбавлення свободи, однак якщо викрадення людини вчинялось з метою викупу за звільнення і коли викрадення не було небезпечним для життя чи здоров’я й не супроводжувалось муками потерпілого, відповідальність наставала за замах на грабіж чи розбій. Якщо ж викуп був заплачений, то діяння кваліфікувалося як закінчений грабіж чи розбій. В окремих випадках вчинене кваліфікували за сукупністю злочинів як незаконне позбавлення свободи і вимагання3. Перший КК Радянської України, як, утім, і наступні, не згадував про відповідальність за работор- гівлю. КК УСРР 1927 р. (був чинним до 1 квітня 1961 р.) продублював основні положення у розглядуваній части- ні, які містилися в КК УСРР 1922 р. КК 1927 р. об’єднав незаконне позбавлення свободи (ч. 1) та позбавлення свободи способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або ж таке, що супроводжувалося заподі- янням йому фізичних страждань (ч. 2), в одну статтю (ст. 155), пом’якшивши при цьому покарання за цей зло- чин. Санкція ч. 1 вказаної статті передбачала позбавлення волі або виправні роботи на строк до одного року, а ч. 2 – позбавлення волі до трьох років. Як і попередній кодекс, КК 1927 р. також встановлював відповідаль- ність за поміщення в лікарню для душевнохворих завідомо здорової людини з корисливих або інших особистих спонукань, однак тепер передбачав за це діяння менш суворе покарання – позбавлення волі на строк до трьох років (ст. 156). Натомість КК УСРР 1927 р. підвищив верхню межу покарання у виді позбавлення волі (до п’яти років) за викрадення, приховування чи підміну чужої дитини з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів, не згадуючи вже, однак, про сувору ізоляцію засудженого (ст. 157)4. У КК УРСР 1960 р. (був чинним аж до 1 вересня 2001 р.) законодавець скоротив коло посягань на особисту свободу, передбачивши відповідальність лише за незаконне позбавлення волі (ст. 123) та викрадення чужої ди- тини (ст. 124). Як і в попередньому кодексі, ст. 123 включала основний (ч. 1) та кваліфікований (ч. 2) склади не- законного позбавлення волі. Санкція ч. 1 цієї статті передбачала тепер лише покарання у виді виправних робіт на строк до одного року, тоді як санкція ч. 2, у якій встановлювалось покарання за незаконне позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, або таке, що супроводжувалося заподіян- ням йому фізичних страждань, залишилась незмінною. Попри те, що ст. 124 КК 1960 р. мала назву «Викраден- ня чужої дитини», вона передбачала відповідальність за викрадення або підміну чужої дитини з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів. Санкція цієї статті передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років. Отже, загалом ст. 124 КК 1960 р. повторювала текст ст. 157 КК 1927 р. з тією лише різницею, що у ній не згадувалось про таку форму даного діяння, як приховування чужої дитини5. На відміну від попередніх радянських кримінальних законів, КК 1960 р. уже не передбачав самостійної нор- ми про відповідальність за незаконне поміщення в психіатричну лікарню. За умов масштабного використання в СРСР каральної психіатрії стаття про відповідальність за вказане діяння, вочевидь, видавалася в законодавстві зайвою і радянський законодавець вирішив не включати його до переліку кримінально караних. Зазначимо та- кож, що наявність кримінально-правової заборони незаконного поміщення в психіатричну лікарню у перших радянських кодексах була декларативною, оскільки в немедичних цілях психіатрія у СРСР застосовувалась і в ці роки6. У період перебудови кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричну лікарню 1 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 8–9. 2 Уголовный кодекс УССР, утвержденный ВУЦИК 23 августа 1922 г. Харьков: Изд. Наркомюста УССР, 1922. С. 53. 3 Давитадзе М., Бауськов Д. Историко-правовой анализ установления уголовной ответственности за похищение человека. Уголовное право. 2003. № 4. С. 18. 4 Уголовный кодекс УССР 1927 г. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1942. С. 40. 5 Кримінальний кодекс Української РСР. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1963. С. 53–54. 6 Див. детальніше: Андрушко А.В. Каральна психіатрія та проблеми кримінально-правової протидії її використанню в Радянському Союзі. Сила права і право сили: історичний вимір та сучасне бачення проблеми: матеріали ХХХІІ Міжнародної історико-правової конференції (28-31 травня 2015 р., м. Полтава). Київ – Полтава: ПУЕТ, 2015. С. 327–331; Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання

29 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

була знову запроваджена Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 лютого 1988 р. (ст. 123-2). Санкція ст. 123-2 передбачала, що цей злочин карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними ро- ботами на той же строк з позбавленням права займати певні посади або займатись певною діяльністю на строк від одного року до трьох років чи без такого1. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 31 липня 1987 р. КК був доповнений ст. 123-1 «Захоплення за- ложників»2. Згодом до цієї статті неодноразово (18 січня 1991 р., 17 червня 1992 р., 11 липня 1995 р., 2 жовтня 1996 р.) вносились зміни. Відповідальність за захоплення заложників (заручників) була передбачена завдяки приєднанню УРСР до Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників, прийнятої на засіданні Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р.3. Вказана стаття фактично передбачала два окремих різновиди цього злочину: за наявності «міжнародного елемента» (частини 1 і 2) та за відсутності такого «елемента» (частини 4 і 5). Диспозиції відповідних норм мали свої особливості. Так, ч. 1 ст. 123-1 була сформульована наступним чином: «Захоплення або тримання особи як заложника, поєднані з погрозою вбивством, заподі- янням тілесних ушкоджень або дальшим триманням цієї особи, з метою спонукання держави, міжнародної організації, фізичної або юридичної особи чи групи осіб вчинити або утриматися від вчинення якої-небудь дії як умови звільнення заложника». Наведене формулювання фактично повторювало те, яке містилося в ч. 1 ст. 1 Конвенції. Частина 2 встановлювала посилену відповідальність за ті самі дії, якщо вони спричинили тяжкі наслідки. Санкція ч. 1 ст. 123-1 передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 10 років4, а ч. 2 цієї статті – позбавлення волі на строк від 7 до 15 років з конфіскацією майна або без такої5. Водночас ч. 3 ст. 123-1 вказувала, що чинність попередніх її частин не поширюється на випадки вчинення такого злочину на території України, коли особа, яка захопила або тримає заложника, перебуває на території України, і ця особа, а також заложник є громадянами України6. У ч. 4 зазначеної статті передбачалась відповідальність за розгляду- ване діяння за відсутності «міжнародного елемента». Диспозицію цієї норми було сформульовано по-іншому, аніж диспозицію ч. 1. У ній вказувалось: «Захоплення чи утримання особи як заложника з метою спонукання державної, громадської установи або органу чи посадової особи вчинити або утриматися від вчинення будь- якої дії як умови звільнення заложника». Коло кваліфікуючих ознак, визначених у ч. 5 ст. 123-1, було ширшим, аніж у ч. 2 цієї статті: дії, вчинені щодо працівника правоохоронного органу чи представника влади, а так само щодо його близьких родичів, або за попереднім зговором групою осіб, або особливо небезпечним рецидиві- стом чи поєднані із заподіянням потерпілому середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження. Санкція ч. 4 ст. 123-1 передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 7 років, а ч. 5 цієї статті – на строк від 5 до 15 років7. Підхід тогочасного законодавця щодо відповідальності за захоплення заручників з огляду на наявність чи відсутність міжнародного елемента не відповідав Конвенції, а тому у ст. 147 чинного на сьогодні КК України, прийнятого 5 квітня 2001 р., не відображений8. 24 березня 1998 р. Верховна Рада України запровадила кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. Україна стала третьою державою Європи (поряд з Бельгією та Німеччиною), де з’явилась кримінально-правова заборона, присвячена вказаному діянню9. У ч. 1 ст. 124-1 КК України торгівля людьми визначалась як відкрите чи таємне заволодіння людиною, пов’язане із законним чи незаконним переміщенням за згодою чи без згоди особи через державний кордон України або без такого для подальшого продажу або іншої оплатної передачі з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в

психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 10–31. 1 Указ Президії Верховної Ради УРСР від 10 лютого 1988 р. «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодек- сів Української РСР». Відомості Верховної Ради УРСР. 1988. № 8. Ст. 212. 2 Указ Президії Верховної Ради УРСР від 31 липня 1987 р. «Про кримінальну відповідальність за захоплення заложників». Відомості Верховної Ради УРСР. 1987. № 32. Ст. 631. 3 Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995_087#Text 4 У первісній редакції – на строк до 10 років. 5 Спершу – позбавлення волі на строк від 5 до 15 років з конфіскацією майна або без такої. 6 Першопочатково відповідна норма мала такий вигляд: «Чинність цієї статті не поширюється на випадки вчинення такого злочину на території СРСР, коли особа, яка захопила або тримає заложника, перебуває на території СРСР, і ця особа, а також заложник є громадянами СРСР». 7 Кримінальний кодекс України (за станом законодавства на 1 вересня 1997 р.) / авт.-упоряд. М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. Київ: А.С.К., 1997. С. 76. 8 Андрушко А.В. Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (ХІХ – поч. ХХІ ст.). Науко- вий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2017. Випуск 29. Том 2. С. 72. 9 Голина В.В. Преступления против свободы воли личности: криминологическая характеристика и проблемы предупреждения. Злочини проти особи- стої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видав- ництво «Лествиця Марії», 2002. С. 156; Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми законності: респ. міжвідом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 132.

30  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

боргову кабалу, усиновлення в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці. За вчинення вказаного діяння санкція ч. 1 ст. 124-1 передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з конфіскацією майна або без такої. У частині 2 зазначеної статті посилена відповідаль- ність встановлювалась за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, кількох осіб, повторно, за попереднім зго- вором групою осіб, з використанням посадового становища або особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності. Вказані дії каралися позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої. Серед особливо кваліфікуючих ознак, зазначених у ч. 3 ст. 124-1 КК України, – вчинення відповідних дій організованою групою, або ж якщо такі дії були пов’язані з незаконним вивезенням дітей за кордон чи неповерненням їх в Україну, або переслідували мету вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо вони спричинили тяжкі наслідки. Санкція ч. 3 ст. 124-1 КК України передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіс- кацією майна1. Стаття про кримінальну відповідальність за торгівлю людьми у первісній редакції була вкрай недосконалою, оскільки не відповідала розумінню сутності вказаного діяння, відображеному в міжнародно-правових актах. Після проголошення Україною незалежності постало питання про підготовку і прийняття нового кримі- нального законодавства, яке б відповідало тогочасним реаліям, оскільки чинний на той час КК 1960 р., попри численні внесені в нього зміни та доповнення, містив чимало архаїзмів, прогалин і суперечностей, не відповідав новим соціально-політичним та економічним умовам існування країни2. Професор П.Л. Фріс слушно наголо- шує на тому, що не можна було будувати незалежну суверенну державу на законодавчому фундаменті іншої, антагоністичної їй за принципами побудови й існування, країни3. Першим проектом закону про кримінальну відповідальність після проголошення незалежності нашої дер- жави став проект КК, підготовлений робочою групою вчених Національної академії внутрішніх справ та Ки- ївського національного університету ім. Т.Г. Шевченка (до складу цієї групи входили В.П. Бахін, П.К. Криво- шеїн, В.А. Мисливий) під керівництвом доктора юридичних наук, професора В.М. Смітієнка. Цей проект був опублікований для широкого обговорення у 1993 р. і 15 травня 1998 р. поданий як альтернативний офіцій- ному (розроблений за дорученням Кабінету Міністрів України) Комісією Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю4. Документ містив оригінальні погляди на кримінальне право (його структуру, зміст основних інститутів та норм), які існували у кримінально-правовій науці на початок 90-х років минулого століття, однак у кінцевому підсумку все ж був прийнятий проект, розроблений офіційною комісією5. Разом з тим альтернативний проект КК, підготовлений під керівництвом В.М. Смітієнка, не просто став части- ною історії національного законотворення. Як зазначає В.В. Кузнецов, вказаний документ суттєво вплинув на формування сучасної кримінально-правової думки. Провідні ідеї проекту КК України реалізуються й сьогодні в останніх змінах до кримінального законодавства, що свідчить не тільки про важливість, оригінальність та своєчасність багатьох його положень, а й про те, що він значно випередив свій час і потребує належної як пра- вової, так і соціальної оцінки6. З огляду на викладене, слід погодитись з думкою вказаного науковця, який під- креслює, що дослідження розвитку кримінально-правової охорони певних суспільних відносин буде неповним без аналізу відповідних положень розглядуваного проекту7. Сказане, поза сумнівом, стосується й дослідження

1 Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. (з наступними змінами і доповненнями) / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/2001-05#Text 2 Фріс П.Л. Нарис історії кримінально-правової політики України: монографія / за заг. ред. М.В. Костицького. Київ: Атіка, 2005. С. 112; Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. Київ: Атіка, 2005. С. 140; Марисюк К.Б. Си- стема майнових покарань у чинному Кримінальному кодексі України могла би бути іншою (до 15-річчя одного з проектів КК України). Форум права. 2011. № 2. С. 581. 3 Фріс П.Л. Нарис історії кримінально-правової політики України: монографія / за заг. ред. М.В. Костицького. Київ: Атіка, 2005. С. 112; Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. Київ: Атіка, 2005. С. 140. 4 Проект Кримінального кодексу України № 1029-1, зареєстрований 15 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http:// w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3885 5 Фріс П.Л. Нарис історії кримінально-правової політики України: монографія / за заг. ред. М.В. Костицького. Київ: Атіка, 2005. С. 112; Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. Київ: Атіка, 2005. С. 140; Кузнецов В. Віктор Миколайович Смітієнко – вчений, що випередив час. Право України. 2017. № 2. С. 197; Бабаніна В. Концепції проектів Кримінального кодексу Укра- їни: історико-правове дослідження. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2015. № 1. С. 1–7. 6 Кузнецов В. Віктор Миколайович Смітієнко – вчений, що випередив час. Право України. 2017. № 2. С. 197–201; Кузнецов В.В., Кузнецова Л.О. Окре- мі напрями удосконалення історико-правових досліджень кримінального законодавства України. Вісник Асоціації кримінального права України. 2016. № 1 (6). С. 49. 7 Кузнецов В.В., Кузнецова Л.О. Окремі напрями удосконалення історико-правових досліджень кримінального законодавства України. Вісник Асоціа- ції кримінального права України. 2016. № 1 (6). С. 49; Кузнецов В. Принципи кримінально-правової охорони. Право України. 2017. № 2. С. 127.

31 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

питань становлення та розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи. На відміну від КК 1960 р., Особлива частина якого поділялася на глави, Особлива частина розглядуваного проекту КК України поділялася на розділи, які, своєю чергою, поділялися на глави. Такий підхід, вочевидь, ві- дображав бажання розробників цього документу здійснити класифікацію об’єктів злочину на родові та видові1. Якщо КК 1960 р. до кола кримінально караних діянь відносив лише злочини, то проект КК України пе- редбачав кримінальну відповідальність за вчинення караних діянь, які залежно від ступеня їх небезпечності поділялися на кримінальний проступок (діяння, за яке передбачено покарання, не пов’язане з позбавленням волі, або у виді позбавлення волі строком до одного року), злочин (діяння, за яке передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від одного до двох років), тяжкий злочин (діяння, за яке передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до чотирьох років), особливо тяжкий злочин (діяння, за яке передбаче- но покарання у виді позбавлення волі на строк від чотирьох до п’ятнадцяти років або смертної кари)2. Розділ VIII Особливої частини проекту КК України мав назву «Карані діяння проти особи, її прав, свобод і моралі» і включав в себе три глави. Глава 22, якою починався вказаний розділ, передбачала відповідальність за карані діяння проти життя, здоров’я, волі, честі та гідності особи. Таким чином, попри згаданий вище деталі- зований поділ Особливої частини, розробники аналізованого проекту КК не виокремили злочини проти волі, честі та гідності особи в окрему главу. Як і в КК 1960 р., у проекті КК вказані посягання містилися поряд із злочинами проти життя та здоров’я особи. Водночас звертає на себе увагу те, що у проекті КК вперше з’явилася згадка не тільки про гідність особи (як це було у КК 1960 р.), а й про її честь. Відповідна назва розглядуваного виду злочинів («злочини проти волі, честі та гідності особи») мала місце також у розробленому за дорученням Кабінету Міністрів України офіційному проекті КК України3, який, як зазначалося вище, зрештою був прийня- тий Верховною Радою України. Глава 22 Особливої частини аналізованого проекту КК України містила статті, що передбачали відповідаль- ність за відомі КК 1960 р. кримінально карані діяння проти волі, честі та гідності особи: незаконне позбав- лення волі (ст. 164), захоплення заложника (ст. 165), незаконне поміщення у психіатричну лікарню або інший спеціальний лікувальний заклад (ст. 166), наклеп (ст. 168) та образу (ст. 169). Стаття 164 проекту КК України включала простий (ч. 1) та кваліфікований (ч. 2) склади незаконного поз- бавлення волі. Кваліфікуючими ознаками розглядуваного посягання визнавались не тільки вчинення даного діяння способом, небезпечним для життя і здоров’я потерпілого, та незаконне позбавлення волі, що супро- воджувалось заподіянням потерпілому фізичних страждань (відомі КК 1960 р.), а й вчинення зазначеного діяння щодо неповнолітнього. Розглядуване посягання мало каратися позбавленням волі на строк до одного року, штрафом до п’ятдесяти мінімальних розмірів заробітної плати; кваліфікований його вид – позбавленням волі на строк до двох років4. Таким чином, за задумом розробників аналізованого документу, основний склад незаконного позбавлення волі відносився до кримінальних проступків, а кваліфікований визнавався злочи- ном. При цьому варто зауважити, що у попередній редакції проекту незаконне позбавлення волі без наявності обтяжуючих обставин передбачалося карати тільки штрафом до десяти мінімальних розмірів заробітної пла- ти5. Зазначимо, що на відміну від розглядуваного проекту, урядовий проект КК за вчинення вказаного діяння передбачав суворіші покарання (аж до дванадцяти років позбавлення волі за ч. 3 ст. 138), що, на наш погляд, більшою мірою відповідає реальній суспільній небезпеці незаконного позбавлення свободи6. У назві ст. 165 проекту КК України, яка встановлювала відповідальність за захоплення заложника, на від- міну від ст. 123-1 КК 1960 р., слово «заложник» було вжито в однині. Вказане діяння (відповідальність за нього не диференціювалася) мало каратися позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Розробники

1 Андрушко А.В. Злочини проти волі, честі та гідності особи в проекті Кримінального кодексу України, підготовленому під керівництвом професора В.М. Смітієнка. Право та державне управління. 2018. № 1 (30). Том 1. С. 177. 2 У попередній редакції аналізованого документу класифікація караних діянь була такою: кримінальний проступок, провинність, кривда, злочин. 3 Проект Кримінального кодексу України № 1029, зареєстрований 12 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http:// w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3865 4 Проект Кримінального кодексу України № 1029-1, зареєстрований 15 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http:// w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3885 5 Кримінальний кодекс України. Проект (внесений на розгляд Верховною Радою України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю). Іменем Закону. Спеціальний випуск. 28 жовтня 1994 р. № 43 (4814). С. 9. 6 Андрушко А.В. Злочини проти волі, честі та гідності особи в проекті Кримінального кодексу України, підготовленому під керівництвом професора В.М. Смітієнка. Право та державне управління. 2018. № 1 (30). Том 1. С. 178.

32  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

проекту відмовились від існуючого на той час законодавчого підходу, згідно з яким ст. 123-1 КК 1960 р. перед- бачала фактично два окремих різновиди цього злочину: за наявності «міжнародного елемента» (частини 1 і 2) та за відсутності такого «елемента» (частини 4 і 5). Диспозиція ст. 165 була викладена так: «захоплення чи утримання особи як заложника з метою примушування державної установи чи органу, публічної посадової особи або функціонера вчинити чи утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заложника». Як бачимо, коло адресатів, яких стосується вимога вчинити будь-яку дію чи утриматися від її вчинення як умо- ви звільнення заручника, відрізняється від наведеного у ст. 123-1 КК 1960 р. та у ст. 147 КК 2001 р. Зміст термінів «публічна посадова особа» та «функціонер» роз’яснювався у ст. 27 проекту. Відповідно до ч. 1 цієї статті, до публічних посадових осіб належать представники органів державної влади і самоврядування, а також інші особи, які постійно або тимчасово займають у державних чи змішаних з державною часткою в майні під- приємствах, установах або організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих, консуль- тативно-дорадчих або адміністративно-господарських обов’язків, чи виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням. Функціонерами визнавалися службовці державних підприємств, установ та організацій, які не наділені повноваженнями публічних посадових осіб, а також працівники управлінської сфери недержавних підприємств, установ та організацій (ч. 2)1. Зазначимо, що запропонований у розглядуваному проекті КК Укра- їни підхід (як, зрештою, і той, що знайшов своє відображення в урядовому проекті) не повністю відповідав ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників 1979 р., у якій серед адресатів вимоги числять- ся держава, міжнародна міжурядова організація, будь-яка фізична, юридична особа або група осіб. Інтерес становить редакція ст. 166 аналізованого проекту КК України, яка передбачала відповідальність за незаконне поміщення у психіатричну лікарню або інший спеціальний лікувальний заклад. Звертає на себе увагу насамперед назва цієї статті, а також диспозиція її ч. 1, адже у них йдеться про незаконне поміщення не лише у психіатричну лікарню, а й в інший спеціальний лікувальний заклад. Вочевидь, під «іншим спеціаль- ним лікувальним закладом» розробники проекту мали на увазі будь-який інший, окрім психіатричної лікарні, психіатричний заклад. Варто звернути увагу також на те, що розглядуваний проект КК України передбачав самостійну норму про примусове лікування завідомо здорової людини (ст. 167). Судячи з усього, розробники проекту КК України у ст. 167 мали на увазі примусове лікування завідомо здорової людини в іншому (непси- хіатричному) медичному закладі2. Якщо у ст. 123-2 КК 1960 р. відповідальність за незаконне поміщення в психіатричну лікарню не диферен- ціювалася, то у ст. 166 розглядуваного проекту КК України розробники виокремили кваліфікований склад да- ного посягання: посилена відповідальність встановлювалась за незаконне поміщення у психіатричну лікарню або інший спеціальний лікувальний заклад, якщо це діяння спричинило розпад сім’ї, психічне захворювання потерпілого або його самогубство. Зазначимо, що перераховані наслідки вказаного діяння науковці нині трак- тують як різновиди спричинених ним тяжких наслідків (саме така, більш ємка за змістом, кваліфікуюча ознака була запропонована розробниками урядового проекту КК України)3. Незаконне поміщення у психіатричну лікарню або інший спеціальний лікувальний заклад завідомо здоро- вої людини аналізований проект КК України пропонував карати позбавленням волі на строк до двох років, штрафом до сімдесяти (у попередній редакції – до п’ятнадцяти) мінімальних розмірів заробітної плати, поз- бавленням права займатися лікарською діяльністю на строк до трьох років. Те саме діяння, вчинене при обтя- жуючих обставинах, мало каратися позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, позбавленням права займатися лікарською діяльністю на строк до п’яти років4. Якщо КК 1960 р. викрадення або підміну чужої дитини (ст. 124) відносив до кола злочинів проти волі особи, то підхід розробників проекту КК України був інший: стаття 179, що передбачала відповідальність за вказане діяння, розміщувалась серед караних діянь проти сім’ї, моралі та статевої недоторканості (глава 23 розділу VIII Особливої частини). Порівняно із ст. 124 КК 1960 р. корегування зазнала назва відповідної статті («Викраден-

1 Проект Кримінального кодексу України № 1029-1, зареєстрований 15 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http:// w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3885 2 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 36. 3 Андрушко А.В. Диференціація кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в психіатричний заклад. Науковий вісник Ужгородського націо- нального університету: Серія Право. 2015. Вип. 35. Частина ІІ. Том 3. С. 52–53; Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщен- ня в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 36. 4 Проект Кримінального кодексу України № 1029-1, зареєстрований 15 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http:// w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3885

33 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ня чи підміна дитини» замість «Викрадення чужої дитини»), завдяки чому назва статті та зміст її диспозиції були приведені у відповідність (слід, однак, зазначити, що у назві статті автори проекту вирішили відмовитись від вказівки на те, що дитина має бути чужою). Покарання, що загрожувало винному у вчиненні даного діяння, залишилося незмінним – позбавлення волі на строк до п’яти років1. Вище зазначалося, що розглядуваний проект КК України був зареєстрований у Верховній Раді України 15 травня 1998 р. Фактично напередодні, 24 березня 1998 р., було запроваджено кримінальну відповідальність за торгівлю людьми (ст. 124-1 КК 1960 р.). У зв’язку з цим варто зазначити, що проект КК України містив ст. 178 (включена до глави 23 «Карані діяння проти сім’ї, моралі та статевої недоторканості»), яка передбачала відповідальність за торгівлю дітьми. Дана стаття складалася з трьох частин: частина 1 встановлювала відпо- відальність за дії, спрямовані на вчинення продажу чи купівлі неповнолітнього у будь-якій формі; частина 2 передбачала посилену відповідальність за ті самі дії, вчинені: а) щодо двох чи більше осіб; б) за змовою групою осіб; в) публічною посадовою особою чи функціонером з використанням свого службового становища; г) з незаконним вивезенням особи за кордон чи незаконним ввезенням з-за кордону; д) з метою втягнення особи у вчинення злочину або іншу антигромадську поведінку; е) з метою вилучення в особи органів чи тканин для трансплантації; частина 3 передбачала особливо кваліфікований вид торгівлі дітьми – вчинення вказаного ді- яння організованою злочинною групою. Санкції ст. 178 проекту КК України передбачали суворі покарання, підкреслюючи тим самим, що дане діяння є одним із найнебезпечніших злочинів проти особи: санкція ч. 1 передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 10 років з конфіскацією майна, ч. 2 – позбав- лення волі на строк від 8 до 12 років з конфіскацією майна, ч. 3 – позбавлення волі на строк від 12 до 15 років з конфіскацією майна2. Попри недоліки пропонованої редакції аналізованої статті, вважаємо, що своєчасне усві- домлення авторами проекту КК України необхідності протидіяти таким діянням (нехай і вчиненим винятково щодо неповнолітніх) кримінально-правовими засобами мало важливе значення3. Стаття 193 проекту КК України передбачала відповідальність за порушення особистої свободи. Цікаво, що вказана кримінально-правова норма містилася в главі 24, що об’єднувала карані діяння проти конституційних прав громадян. Під порушенням особистої свободи у цій статті розумілося порушення свободи особи на її пересування, вибір місця проживання і роботи, виїзд за кордон та повернення в Україну. Таке діяння пропону- валося карати штрафом до сорока (у попередній редакції проекту – до восьми) мінімальних розмірів заробітної плати, позбавленням права займати посади в органах державної влади на строк до трьох років4. На наш погляд, потреба в існуванні зазначеної норми була сумнівною, адже вона породжувала зайву конкуренцію з іншими нормами. Крім того, не зовсім зрозуміло, чому розглядувана стаття не була включена до глави 22, у якій розроб- ники проекту акумулювали кримінально карані посягання проти життя, здоров’я, волі, честі та гідності особи. Таким чином, колектив фахівців, який під керівництвом професора В.М. Смітієнка підготував альтерна- тивний офіційному проект КК України, запропонував оригінальний погляд на злочини проти волі, честі та гідності особи. Не всі проаналізовані положення є безспірними, однак, на наш погляд, вони свідчать про пошук шляхів удосконалення законодавства, спрямованого на кримінально-правову протидію вказаним посяганням, дозволяють врахувати їх в процесі реформування у відповідній частині чинного кримінального закону5. 5 квітня 2001 р. законодавець прийняв чинний на сьогодні КК України, розділ ІІІ Особливої частини якого передбачає відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи. Спершу цей розділ включав в себе шість статей: ст. 146 «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини», ст. 147 «Захоплення заручни- ків», ст. 148 «Підміна дитини», ст. 149 «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини», ст. 150 «Експлуатація дітей», ст. 151 «Незаконне поміщення в психіатричний заклад». Однак згодом розділ ІІІ Особливої частини був доповнений новими складами злочинів проти волі, честі та гідності особи. Так, 15 січня 2009 р. КК України доповнено ст. 150-1 «Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом»6, 1 Проект Кримінального кодексу України № 1029-1, зареєстрований 15 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http:// w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3885 2 Проект Кримінального кодексу України № 1029-1, зареєстрований 15 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http:// w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3885 3 Андрушко А.В. Злочини проти волі, честі та гідності особи в проекті Кримінального кодексу України, підготовленому під керівництвом професора В.М. Смітієнка. Право та державне управління. 2018. № 1 (30). Том 1. С. 180. 4 Проект Кримінального кодексу України № 1029-1, зареєстрований 15 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http:// w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3885 5 Андрушко А.В. Злочини проти волі, честі та гідності особи в проекті Кримінального кодексу України, підготовленому під керівництвом професора В.М. Смітієнка. Право та державне управління. 2018. № 1 (30). Том 1. С. 176–182. 6 Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо використання дитини для жебраку-

34  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

6 грудня 2017 р. – ст. 151-2 «Примушування до шлюбу»1, 12 липня 2018 р. – ст. 146-1 «Насильницьке зник- нення»2. Таким чином, система злочинів проти волі, честі та гідності особи на сьогодні включає дев’ять пося- гань. Варто зазначити, що за період після прийняття чинного КК України зміни вносились лише до ст.ст. 149, 150 та 150-1. Стаття, яка встановлює відповідальність за торгівлю людьми, в чинному КК України змінювалась двічі. Спершу диспозиція ч. 1 ст. 149 КК України, що мала назву «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини», була сформульована так: «Продаж, інша оплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним переміщенням за її зго- дою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залу- чення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці». Така редакція ст. 149 КК України не відповідала міжнародно-правовому розумінню тор- гівлі людьми і породжувала численні труднощі у правозастосовній практиці, про що йтиметься нижче. Законом № 3316-IV від 12 січня 2006 р. Верховна Рада України виклала ст. 149 КК України в новій ре- дакції. Зокрема, частина 1 отримала такий вигляд: «Торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання люди- ни, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи»3. Змінилася і назва статті – «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини». Крім того, у примітці до ст. 149 КК законодавець визначив поняття експлуатації людини, поняття уразливого стану особи, а також відобразив конвенційне положення про те, що відповідальність за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання малолітнього чи неповнолітнього за цією статтею має наставати незалежно від того, чи вчинені такі дії з використанням обману, шантажу чи уразливого стану зазначених осіб або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, використання службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матері- альній чи іншій залежності. Така редакція статті про відповідальність за торгівлю людьми загалом відповіда- ла визначенню вказаного діяння, наведеному в міжнародних договорах, а також не породжувала особливих труднощів у правозастосовній практиці. Однак 6 вересня 2018 р. розглядувана стаття КК України знову була викладена у новій редакції. Диспозиція частини 1 ст. 149 нині виглядає таким чином: «Торгівля людиною, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуа- тації, з використанням примусу, викрадення, обману, шантажу, матеріальної чи іншої залежності потерпілого, його уразливого стану або підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію»4. Доцільність внесення зазначених змін обґрунтовувалась необхідністю приведення ст. 149 КК України у відповідність з міжнародними стандартами. Насправді ж такі зміни були дуже неоднозначними, про що детально йтиметься нижче. Якщо у початковій редакції ст. 150 КК України обов’язковою ознакою складу експлуатації дітей була мета отримання прибутку, то згодом законодавець відмовився від вказівки на неї. Також Законом від 5 липня 2011 р. у диспозиції ч. 1 ст. 150 цілком слушно змінено вказівку на множину потерпілих від вказаного посягання («ді- тей») на однину («дитини»). Крім того, законодавцем виокремлено особливо кваліфікований склад експлу- атації дитини – у ч. 3 ст. 150 посилено відповідальність за дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою5.

вання» від 15 січня 2009 р. № 894-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/894-17#Text 1 Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 р. № 2227-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2227-19#n57 2 Закон України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти» від 12 липня 2018 р. № 2505-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/2505-19#n239 3 Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» від 12 січня 2006 р. № 3316-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3316-15#Text 4 Закон України «Про внесення зміни до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність з міжнародними стандартами» від 6 вересня 2018 р. № 2539-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2539-19#n5 5 Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи» від 5 липня 2011 р. № 3571-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3571-17#Text

35 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Законом від 5 липня 2011 р. внесено зміни не лише до ст. 150, а й до ч. 1 ст. 150-1 КК України. З диспозиції вказаної кримінально-правової норми законодавець також вилучив вказівку на мету отримання прибутку, з якою вчиняється використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Таким чином, законодавство про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи, яке діяло на території українських земель, має тривалу та доволі цікаву історію. Якщо законодавці ХІХ ст. недо- статньо чітко уявляли сам об’єкт злочинного посягання – особисту свободу людини, а тому розосереджували відповідальність за відповідні діяння в різних структурних частинах тогочасних кримінальних законів, то пі- зніше дійшли висновку про необхідність забезпечувати кримінально-правову охорону вказаного блага в межах одного розділу. Чималий прогрес був зроблений також у частині юридичної техніки: якщо спершу норми про відповідальність за розглядувані злочини хибували на надмірну казуальність, то згодом еволюціонували до того вигляду, якого вони набули сьогодні.

36  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

1.2. Еволюція законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи

1.2.1. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи (ХІ–XVIII ст.) Як відомо, розуміння сутності честі та гідності особи упродовж історичного розвитку не залишалося не- змінним. Так само змінювались законодавчі підходи щодо кримінально-правової охорони вказаних цінностей. Тому для розуміння сучасного стану охорони честі та гідності особи засобами кримінального права важливо здійснити аналіз основних етапів становлення та розвитку відповідних законодавчих положень. Історичні аспекти кримінально-правової охорони честі та гідності особи розглядалися в працях В.А. Борт- ника, М.І. Колоса, В.М. Підгородинського, О.С. Субботенка та інших вітчизняних науковців. Разом із тим далеко не всі правові пам’ятки під цим кутом зору були проаналізовані достатньо глибоко. Законодавче закріплення відповідальності за посягання на честь та гідність особи знаходимо вже у Руській Правді. Підкреслимо, що вказана пам’ятка права знала образу1 честі лише дією, а не словом, тому розглядувані злочини за своїми зовнішніми ознаками фактично зливалися зі злочинами проти здоров’я2. Особлива увага у відповідних нормах відводилась не характеру тілесних ушкоджень, а характеру вчиненої дії. Якщо дія, що за- подіювала шкоду здоров’ю, принижувала честь і гідність людини, то вона трактувалась як образа, а не як побої чи тілесні ушкодження3. Так, наприклад, ст. 3 Короткої редакції і ст. 25 Розширеної редакції Руської Правди передбачали відповідальність за удар батогом, жердиною, чашею, рогом, долонею чи тупою стороною меча4. На- ведений у вказаних статтях перелік предметів свідчить про те, що для тодішнього законодавця важливим був не стільки удар сам по собі, скільки завдана ним образа, тому й удар у відповідь мав слідувати відразу за образою5. У разі ж, якщо ображений через якісь причини одразу не помстився, кривдник підлягав грошовому стягненню у розмірі 12 гривень6. Зміст зазначених статей дає підстави ще для одного висновку: оскільки у них йдеться про чашу та ріг (ємності для напоїв) як про можливі знаряддя вчинення злочину, вочевидь, місцем його вчинення найчастіше були бенкети7. Логічним продовженням розглянутих статей були ст. 4 Короткої редакції та ст. 23 Розширеної редакції Русь- кої Правди, які трактували як образу заподіяння удару мечем в піхвах або ж руків’ям меча8. З цього приводу М.В. Духовськой ще у 1873 році писав, що «на переконання тодішнього суспільства, в якого на першому пла- ні була особиста хоробрість, бійка мечем не вважалася образливою: той, хто отримав удар мечем, завжди міг відповісти тим самим, як справжній громадянин тогочасного суспільства. Не такими були інші перераховані у статтях 3-й і 4-й знаряддя; удар ними, так само, як і удар не вістрям витягнутого меча, а руків’ям, вважався 1 Варто зауважити, що «обидою» (кривдою) за давньоруським правом вважався будь-який злочин проти особи (Бобровскій П.О. Преступленія про- тивъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санктъ-Петербургъ: Типографія Правительствующа- го Сената, 1889. С. 28). 2 Див. також: Бобровскій П.О. Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1889. С. 28; Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Москва: Изда- тельский дом «Территория будущего», 2005. С. 375; Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен: Видавництво «Молоде життя», 1951. С. 17. 3 Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 160, 162; Рыбина Е.О. Уголовно-правовая защита чести, достоинства и репутации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 62. 4 Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 77, 110. 5 Зазначимо, що удар мечем у відповідь на образу дією не визнавався злочином і не підлягав покаранню. У ст. 26 Розширеної редакції Руської Правди вказувалось: «Не терпя ли противу тому ударить мечемь, то вины ему в томь нетуть» (Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 110). 6 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство Древней Руси. Москва: Юрид. лит., 1984. С. 52; Владимирский-Бу- данов М.Ф. Обзор истории русского права. Москва: Издательский дом «Территория будущего», 2005. С. 375; Рыбина Е.О. Уголовно-правовая за- щита чести, достоинства и репутации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 62. 7 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство Древней Руси. Москва: Юрид. лит., 1984. С. 52. 8 Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 77, 110.

37 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ганебним; таким чином ніби показували, що ця особа – боягуз, з яким не варто битися мечем, як зі звичайним громадянином, що його можна бити або палицею, або мечем в піхвах»1. Як образу Руська Правда (ст. 9 Ко- роткої редакції, ст. 24 Розширеної редакції) розглядала й оголення меча без його застосування2. Таке діяння каралося штрафом у розмірі гривні кун3. Здійснений аналіз норм Руської Правди засвідчує, що злочини проти честі та гідності особи в Київській Русі вважалися більш небезпечними, ніж злочини проти здоров’я. На це вказує той факт, що за образу честі тогочас- ний законодавець передбачав суворіше покарання, аніж за посягання на здоров’я. Так, приміром, заподіяння удару невийнятим з піхов мечем або його руків’ям каралося грошовим стягненням у розмірі 12 гривень, тоді як відсічення пальця (ст. 7 Короткої редакції, ст. 28 Розширеної редакції) – всього лиш трьома гривнями штрафу4. Руська Правда виокремлювала також образу, що виявлялася у пошкодженні бороди чи вусів (ст. 8 Короткої редакції, ст. 67 Розширеної редакції) як тодішніх символів мужності та честі5. За вказане діяння встановлювався штраф у розмірі 12 гривень6. У ст. 67 Розширеної редакції, крім цього, підкреслювалося, що у разі відсутності свідків обвинувачення має розцінюватися в якості неправдивого (поклеп) і штраф не присуджується. Порів- няння санкції даної статті з іншими санкціями (зокрема, ст. 7 Короткої редакції, ст. 28 Розширеної редакції), знову ж таки, дозволяє дійти висновку про те, що законодавець вбачав більшу суспільну небезпеку в злочинах проти честі та гідності особи, а не проти її здоров’я, адже пошкодження бороди чи вусів спричиняло здоров’ю потерпілого явно меншу шкоду, аніж відсічення пальця. Такого ж висновку дійшли й інші дослідники7. Варто також зауважити, що пошкодження бороди як різновид образи відоме й Уставу князя Ярослава про церковні суди, в якому дане діяння приписувалося карати аналогічною сумою штрафу («Аже пострижеть голову или бороду, епископу 12 гривен, а князь казнить»8). До злочинних посягань проти честі Розширена редакція Руської Правди, вочевидь, відносила також ви- биття зуба9. У ст. 68 цієї правової пам’ятки сказано: «Аже выбьють зуб, а кровь видять у него во рте, а людье вылезуть, то 12 гривен продаже, а за зуб гривна»10. М.В. Духовськой слушно зазначав, що за цією статтею ка- рався «не стільки сам факт вибиття, скільки те, що інші бачать, як особу б’ють по зубах; биття ж по зубах було ганебним»11. Варто також зауважити, що за публічну образу винному загрожував штраф у розмірі 12 гривень, а за саме по собі вибиття зуба – всього лиш одна гривня. Під особливою охороною в Київській Русі була честь жінки. Хоча Руська Правда не вказувала на особливу тяжкість посягання не неї, відповідний висновок можна зробити на підставі такої пам’ятки, як договір з нім- цями 1195 р. За заподіяння удару жінці ст. 7 договору приписувала карати штрафом, рівним вирі за вбивство вільної людини12. В тому ж договорі містяться положення про караність таких посягань на жіночу честь, котрі не мають нічого спільного зі злочинами проти здоров’я: «хто зірве у чужої жінки головний покрив, з того 6 гривень за сором» (ст. 8)13.

1 Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 162. 2 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство Древней Руси. Москва: Юрид. лит., 1984. С. 93. 3 Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 78, 110. 4 Там же. С. 78, 110. 5 Див., зокрема: Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Москва: Издательский дом «Территория будущего», 2005. С. 376; Ду- ховской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 164; Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен: Видавництво «Молоде життя», 1951. С. 17. 6 Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 78, 115. 7 Див., наприклад: Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Москва: Издательский дом «Территория будущего», 2005. С. 376; Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 164; Омельченко С.С. Уголовно-правовая оценка клеветы и оскорбления: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2008. С. 40. 8 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство Древней Руси. Москва: Юрид. лит., 1984. С. 169. 9 Там же. С. 107. 10 Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. С. 115. 11 Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 166. 12 Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Москва: Издательский дом «Территория будущего», 2005. С. 376; Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен: Видавництво «Молоде життя», 1951. С. 17; Рыбина Е.О. Уголовно-правовая защита чести, достоинства и репутации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 65. 13 Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Москва: Издательский дом «Территория будущего», 2005. С. 376.

38  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Важливі положення про відповідальність за розглядувані посягання містилися в церковних уставах Воло- димира Великого та Ярослава Мудрого. Так, у ст. 9 Уставу князя Володимира перераховуються справи, що під- лягали юрисдикції єпископів, в тому числі й справи про «урекание»1 – образу лайкою і наклепом (зокрема, неправдивим звинуваченням у виготовленні приворотного зілля чи в єресі)2. Таким чином, можна стверджува- ти, що словесна образа та наклеп як карані діяння3 вперше з’являються в Уставі князя Володимира. Разом з тим вказані посягання знаходились в компетенції не князівського, а церковного суду. Відповідальність за словесну образу стосовно жінки встановлювалась у ст. 25 Уставу князя Ярослава. У цій статті йшлося про покарання за завідомо неправдиве звинувачення жінки у розпусті. При цьому штраф за таке діяння диференціювався залеж- но від соціального статусу потерпілої: від однієї гривні за образу жінки селянина до п’яти гривень за образу жінки боярина4. Внаслідок монгольської навали на давньоруських землях якоюсь мірою поширюється право Золотої Орди5. Серед злочинів, відомих золотоординському праву, – образа, в тому числі й фізична. Положення про шану- вання старших молодшими, про підкорення батькам, старшим братам і начальникам, а також про неприпу- стимість приниження старшими молодших, були встановлені Чингізханом, а в подальшому підтверджувались його наступниками6. Перський літописець Рашид-ад-Дін писав, що великий хан Монгольської імперії Угедей «розіслав ярлики у всі кінці держави про те, щоб жодне створіння не завдавало кривди іншому, щоб сильний не випробовував на слабкому [своєї] сили і [нічого] [в нього] не забирав»7. Образа інших вважалася порушен- ням ханської волі і суворо каралася8. Так, наприклад, за свідченням італійського місіонера Плано Карпіні, що за дорученням папи римського відвідав Монгольську імперію (побував, зокрема, в Києві), образа молодшими старших за віком каралася «тяжким бичуванням»9. Після захоплення Галичини польським королем Казимиром ІІІ Великим на цих землях поширюються нор- ми Віслицького статуту 1347 р., Повного зводу статутів Казимира Великого 1420 р., Вартського статуту 1423 р. та інших нормативних актів10. Особливу групу злочинів проти особи за цими актами становили посягання на честь. З формуванням поняття шляхетської честі образу почали вважати тяжким злочином. Різновидами обра- зи честі вважалися приниження лайливими словами чи наклепом. Якщо обвинувачення не підтверджувалось, наклепник підлягав суворому покаранню11. Так, у Повному зводі статутів Казимира Великого вказувалось: «якщо хто-небудь не стримує свого язика і шляхтич шляхтича, рівний рівного, знатний знатного буде лаяти, називаючи його сином блудниці, і він одразу не візьме цих слів назад, не відмовиться від того, що він говорив, або не доведе, що той дійсно є таким, яким він його назвав, то за зганьблення того, кого він так обізвав, запла- тить в покарання 60 гривень, так, якби він убив його» (арт. LXXXIV)12. Наступним етапом у розвитку законодавства про відповідальність за злочини проти честі та гідності особи стали Литовські статути у редакціях 1529, 1566 та 1588 рр. Норми про розглядувані посягання містилися в різних розділах Статуту, однак більшість із них були акумульовані у розділі ІІІ «Про вольності шляхти і про розширення Великого князівства Литовського». Вже із назви цього розділу можна зробити висновок, що вка-

1 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство Древней Руси. Москва: Юрид. лит., 1984. С. 140. 2 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство Древней Руси. Москва: Юрид. лит., 1984. С. 145; Снигирев А.В. Отражение правонарушений, вызванных речевыми конфликтами, в юридических документах Киевской Руси и периода феодальной раздро- бленности. Юрислингвистика. 2016. № 5. С. 92–93. 3 Варто, однак, зауважити, що в Уставі князя Володимира не визначається покарання за такі посягання. 4 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство Древней Руси. Москва: Юрид. лит., 1984. С. 169, 183–184. 5 Окремі дослідники вважають, що поширення монгольського права на руських землях було незначним, зокрема підкреслюють, що на Русі ніколи не діяла Велика Яса Чингізхана (Рязановский В.А. Монгольское право (преимущественно обычное). Исторический очерк. Харбин: Типогр. Н.Е. Чина- рева, 1931. С. 129). 6 Почекаев Р.Ю. Право Золотой Орды. Казань: Издательство «Фэн» АН РТ, 2009. С. 133. 7 Рашид-ад-Дин. Сборник летописей / пер. с персидского Ю.П. Верховского, ред. проф. И.П. Петрушевского. Москва, Ленинград: Издательство Ака- демии Наук СССР, 1960. Том II. С. 37. 8 Почекаев Р.Ю. Право Золотой Орды. Казань: Издательство «Фэн» АН РТ, 2009. С. 133. 9 Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука / ред., вступ. статья и примеч. Н.П. Шастиной. Москва: Государственное издательство географической литературы, 1957. С. 36. 10 Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ–ХХ ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. С. 137; Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / под ред. акад. В.М. Корецкого. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1961. С. 750. 11 Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. Москва: Юридическая литература, 1980. С. 152; Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ–ХХ ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. С. 151. 12 Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / под ред. акад. В.М. Корецкого. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1961. С. 759.

39 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

зана пам’ятка охороняла передовсім честь та гідність шляхтичів, що й не дивно, адже охорона честі входила в обсяг так званих «вольностей шляхетських»1. Сучасний український історик Н.П. Старченко підкреслює, що честь і похідна від неї добра слава впевнено посідали чільне місце серед базових понять шляхетського соціуму. «Пов’язана з сакральною сферою, честь видавалася шляхтичеві важливішою, ніж життя. Отримуючи за правом народження певну квоту честі, він був зобов’язаний боронити її за найменших ознак урази для неї, а також примножувати – додаючи доброї слави собі та своєму роду»2. Разом із тим професор Київського університету І.О. Малиновський слушно звертав увагу на те, що Литовському статуту відомі й злочини зі складним об’єктом, в яких додатковим об’єктом є честь як благо, що належить і «людям простого стану»3. Приміром, арт. 18 розд. 6 Литовського статуту 1529 р. приписував карати ув’язненням строком на шість тижнів за образу судді або «кого іншого» лайливими словами. Вказувалось також, що й «суддя, виконуючи судові обов’язки, не повинен нікого ображати. Якщо ж суддя схопив би кого рукою і вдарив, то мусить заплатити тому за безчестя відповідно до ста- ну. А якби суддя кого образив лайливими словами, то ображений має поставити його перед нами, господарем, або перед панами, і йому із суддею має бути вчинено правосуддя у відповідності до законів»4. Таким чином, у даному випадку, з одного боку, мала місце образа суду, з другого ж – будь-якої особи, якого б стану вона не була. Так само «підданий», без достатніх на те підстав ув’язнений, міг після звільнення претендувати на стягнення відшкодування «за приниження в ув’язненні своєму» і за «шкоди, якби які сталися йому від того затримання і ув’язнення» (арт. 4 розд. 14 Статуту 1588 р.)5. У цьому випадку йшлося про свободу і честь не шляхтича, а «підданого», котрий міг бути представником і «простого стану»6. За Литовськими статутами образа честі полягала в проголошенні образливих слів (заперечення шляхет- ського походження певної особи, закид їй у позашлюбному походженні, обвинувачення шляхтянки у розпусній поведінці), а в окремих випадках – й у вчиненні образливих дій. Образливі слова названі у Литовських статутах «голими словами». При цьому оприлюднення обставин, що ганьбили людину, не вважалися злочином проти честі, якщо особа, що їх розголосила, довела правдивість своїх слів7. В арт. 12 розд. 3 Статуту 1529 р. з цього приводу сказано: «Також постановляємо: якби хто кому сказав: «Ти – позашлюбний син», – але цього б не довів, то наказуємо, що той має цей наклеп відвести перед судом такими словами: “Що я говорив про тебе, на- чебто ти позашлюбний син, то на тебе брехав, як пес”»8. За безпідставне обвинувачення іншої особи винний мав зазнати покарання, аналогічного тому, яке загрожувало потерпілому: «якщо дехто огудою звинуватив кого, і той, кого звинуватили, повинен був би зазнати безчестя або смертної кари, або конфіскації маєтку, або якого іншого покарання, тоді той, хто огудить іншого, але не подасть доказів, сам повинен понести таке покарання» (арт. 1 розд. 1 Статуту 1529 р.)9. Литовські статути встановлювали відповідальність й за словесні образи, не пов’язані з наклепом. Такі слова мали бути сказані в присутності ображеного. Проголошення образливих слів заочно не вважалося злочином: «А про заочне безчестя ніхто братися не має, оскільки те при тому зостатися має, хто заочно безчестить людину поштиву, бо добрій людині не годиться лихе говорити про поштивого» (арт. 27 розд. 3 Статуту 1588 р.)10.

1 Див., зокрема: Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен: Видавництво «Молоде життя», 1951. С. 41; Бобровскій П.О. Престу- пленія противъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санктъ-Петербургъ: Типографія Прави- тельствующаго Сената, 1889. С. 37; Малиновскій І. Ученіе о преступленіи по Литовскому статуту. Кіевъ: Типографія Императорскаго Университета св. Владиміра, 1894. С. 109; Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI–XVII століття). Київ: Laurus, 2014. С. 17–18; Старченко Н.П. Честь як регулятор шляхетського повсякдення (Волинь останньої третини XVI – початку XVII ст.). Український історичний журнал. 2012. № 6. С. 25. 2 Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI–XVII століття). Київ: Laurus, 2014. С. 17; Старченко Н.П. Честь як регулятор шляхетського повсякдення (Волинь останньої третини XVI – початку XVII ст.). Український історичний журнал. 2012. № 6. С. 26. 3 Малиновскій І. Ученіе о преступленіи по Литовскому статуту. Кіевъ: Типографія Императорскаго Университета св. Владиміра, 1894. С. 106. 4 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музичен- ка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. С. 248. 5 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 332. 6 Андрушко А.В. Становлення законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи (ХІ–XVIII ст.). Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 41. Том 2. С. 60. 7 Малиновскій І. Ученіе о преступленіи по Литовскому статуту. Кіевъ: Типографія Императорскаго Университета св. Владиміра, 1894. С. 107. 8 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківалова, П. Музичен- ка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. С. 225. 9 Там само. С. 208. 10 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 97.

40  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Литовським статутам була відома також образа честі, вчинена дією. До образи дією відносились «ті види тілесних ушкоджень, в яких шкода матеріальна – відчуття фізичної болі, конкурує з шкодою психічною – від- чуттям образи»1. Такими, наприклад, визнавались побої, завдані шляхтичу: «А хто би теж кого умисно з метою зганьблення стану шляхетського києм, кістенем, булавою чи батогами, різками і іншими якими пристосування- ми бив або бити наказав, за такі побої і знеславлення має бути нав’язки сплачено сорок кіп грошей» (арт. 27 розд. 11 Статуту 1588 р.)2. Як і в Київській Русі, у Великому князівстві Литовському, до складу якого входила більшість українських земель, образою честі вважалося пошкодження бороди: «А хто б поличника кому дав, або бороду чи волосся рвав, такий за те дванадцять рублів грошей платити і в ув’язненні три тижні сидіти має» (арт. 27 розд. 11 Стату- ту 1588 р.)3. Варто також зазначити, що як образа честі в Статуті трактувалися посягання на свободу і пов’язані з ними насильницькі дії4. Попри широку систему гарантій захисту шляхетської честі, її носії часто віддавали перевагу не судовим засо- бам захисту, а негайному збройному вирішенню конфлікту. Потреба у захисті своєї репутації змушувала вкрай чутливих до найменших образ шляхтичів реагувати на них тут і зараз5. Поєдинки між шляхтичами через образу честі стали звичною справою того часу. На доказ їх поширеності наводять, зокрема, лист великого канцлера литовського Миколая Радзивілла до короля Польщі та Великого князя Литовського Сигізмунда ІІ Августа від 12 січня 1559 р., у якому адресант пише про те, що велика кількість убивств у державі виправдовується поєдин- ками, а також радить монарху покласти кінець цьому варварському звичаю6. Попри пропозицію князя Радзи- вілла, монарх тривалий час зволікав з відповідним рішенням. І лише в 1588 р. у Польській Короні був виданий закон, який постановляв: «у разі виклику на поєдинок той, кого викликають, не має виходити, хіба якщо буде дозволено королем, а хто насмілиться зробити протилежне, той буде посаджений у вежу на півроку і заплатить за безчестя 60 гривень»7. Того ж року відповідний артикул з’явився і в Литовському статуті (арт. 14 розд. 11 Статуту 1588 р.)8. Для заохочення відмови від поєдинку як способу вирішення конфлікту у документі підкрес- лювалось, що той, хто відмовиться від поєдинку, не втрачатиме своєї доброї слави: «тому з тих, хто, зберігаючи спокій, не йшов на такий зухвалий виклик, такий захист і підтримку встановлюємо: хоча б той противник його слова які, образливі славі і поштивості його, промовляючи і підбурюючи, до поєдинку його схиляв, а він, коли не піде [на це], спокій громадський оберігаючи, проти цієї устави і права не виступить, тоді всі ті слова нічого йому і доброго імені його шкодити не можуть, але напроти, тому противнику його самому, як підбурювачу мають шкодити, і може такий витриманий, звернувшись до нас, Господаря, або до вряду нашого належного,

1 Малиновскій І. Ученіе о преступленіи по Литовскому статуту. Кіевъ: Типографія Императорскаго Университета св. Владиміра, 1894. С. 108. 2 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 283. 3 Там само. С. 283. 4 Малиновскій І. Ученіе о преступленіи по Литовскому статуту. Кіевъ: Типографія Императорскаго Университета св. Владиміра, 1894. С. 108. 5 Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI–XVII століття). Київ: Laurus, 2014. С. 18; Старченко Н.П. Честь як регулятор шляхетського повсякдення (Волинь останньої третини XVI – початку XVII ст.). Український історичний журнал. 2012. № 6. С. 26. 6 Бобровскій П.О. Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санктъ-Петербур- гъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1889. С. 43; Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI–XVII століття). Київ: Laurus, 2014. С. 211. 7 Бобровскій П.О. Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санктъ-Петербур- гъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1889. С. 44. 8 В цьому артикулі детально і красномовно обґрунтовувалась необхідність заборони виклику на поєдинок: «Оскільки шкідлива звичка вкорінилася поміж підданими нашими, особливо стану лицарського, які за мізерних причин терпіння гідного у собі не зберігаючи і правом посполитим не кори- стуючись, і взагалі ним нехтуючи, свавільно і зухвало один іншого штовхнувши, а потім, до поєдинку спонукавши і зобов’язавши словами такими, які поштивості і доброї слави торкаються; потім б’ючись між собою і ран собі завдаючи, до небезпечних ран і ненависті між собою приходять. А дехто, зброю небезпечну застосовуючи, ніби проти зовнішнього ворога, і гідні подиву вчинки здійснюючи, до смерті один одного вбивають і повністю себе калічать так, ніби влади і правосуддя над собою не мають. І хоча іноді між собою домовляються, що якби один другого поранив або вбив, то ні самі вони, ні нащадки їхні судитися про те не мають, проте те державі ніякої користі і прибутків не приносить і взагалі, коли кров людська, іноді і невинна, проливається, там Господь Бог обурюється, також і спокій посполитий ображений. А від цього, ми тому шкідливому звичаю у панстві нашому, Ве- ликому князівстві Литовському, не бажаємо допустити поширення, і спокій посполитий добре забезпечуючи, за порадою і згодою панів-рад наших і всіх станів, цьому Статутові належних, уставуємо, щоб від цього часу свавільно, без дозволу нашого господарського, який тільки зі значних і важли- вих причин дається, і за розсудом нашим господарським і пани-рад наших, а у війську – від розсуду і дозволу пана гетьмана цього панства, Великого князівства Литовського, залежати буде, спонукати на поєдинок і викликати ніхто нікого не смів і словами, які б торкалися поштивості і доброї слави шляхетської, у тому його не зобов’язував, і один іншому ран не завдавав, і ніхто нікого не вбивав, але про всілякі кривди свої, хоча б і про найбільші і найголовніші, правом посполитим, згідно з цим Статутом, один з іншим розбирався» (Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 275–276).

41 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

заразом такого противника свого до суду позвати за загрозу здоров’ю своєму і за слова образливі»1. Разом із тим законодавча заборона поєдинку була малоефективною. Той, хто під час двобою поранив чи убив суперника, піддавався визначеному в законі покаранню тільки тоді, коли цього вимагали або сам поранений, або родичі убитого; зрозуміло, що потерпілий, давши згоду на поєдинок, скаржитися не збирався. Тому поєдинки, як спо- сіб вирішення конфлікту між шляхтичами, продовжувались2. Таким чином, у питанні кримінально-правової охорони честі та гідності особи Литовські статути загалом зберігали наступність із відповідними положеннями давньоруського права. Необхідно, зокрема, підкреслити, що під образою честі у проаналізованих пам’ятках права розумілися як образа словом, так і образа певною дією3. Певне місце злочинам проти честі та гідності особи відводилось й у Вірменському статуті 1519 р. Цим ак- том, затвердженим польським королем Сигізмундом І Августом, користувалися вірмени, що протягом століть компактно проживали на території України. Так, зведення наклепу на батьків прирівнювалось до їх побиття і батьки могли позбавити таких дітей спадку (ст. 22 «Про того, хто б обмовляв своїх батьків»). У цій правовій пам’ятці містилися також норми, які захищали честь і гідність короля, королівської влади (маєстату) і сенаторів. У разі їх порушення винний підлягав прокляттю, якщо ж він був духовною особою – його позбавляли духовно- го сану. Таке покарання ст. 14 «Про того, хто злословить у спину королівського маєстату або комусь з радників сенаторського стану» пояснює тим, що королівська влада містить у собі елемент Божої влади4. З другої половини XVII ст. на українських землях поширюється дія Соборного Уложення 1649 р. В ньо- му закріплюється становий характер інституту честі; категорія честі тісно пов’язується із становищем особи в державі. Глава Х «Про суд» Соборного Уложення містить низку норм (73 статті!), присвячених відповідаль- ності за «безчестя» (образу словом) залежно від соціального статусу ображеного. Йшлося про різні групи населення: духовних і світських осіб, звичайних ченців та вище духовенство, світських служилих і неслужилих людей тощо. Так, наприклад, ст. 92 під загрозою фізичного покарання та двотижневого ув’язнення забороняла образу бояр, окольничих і думних людей, ст. 93 охороняла честь і гідність стольників, стряпчих, дворян, дяків, іноземців, піддячих тощо, ст. 94 – городових посадських людей, ямщиків, боярських людей, поміщицьких селян тощо5. Диференціація була настільки детальною, що враховувались не лише посада та рід діяльності, а й міс- цезнаходження певної особи (розрізнялись, наприклад, монастирські слуги Троїцько-Сергіївського, Спаського та інших монастирів). Для кожної посади Соборне Уложення перераховує розмір плати за безчестя – від кіль- кох рублів до декількох сотень. Наприклад, плата за безчестя митрополита становила 400 рублів (ст. 28 глави Х), архімандрита Спаського монастиря – 70 рублів (ст. 35 глави Х), повара, хлібника чи конюха – два рублі (ст. 95 глави Х). Особливій охороні підлягала жіноча честь. За образу жінки «непригожим словом» стягува- лось подвійне відшкодування, дівчини – в чотирикратному розмірі. Навпаки, честь неповнолітнього захища- лася лише половинним відшкодуванням (ст. 99 глави Х)6. Якщо кривдник не мав змоги виплатити призначене відшкодування, його ставили на «правеж», тобто щоденно били батогами доти, доки він не домовиться з об- раженим про погашення свого боргу7. Відповідальність за образу представників вищих станів не обмежувалась грошовим відшкодуванням за завдану шкоду, а включала биття батогами, ув’язнення тощо. Соборне Уложення лише в одному випадку визначало, у яких висловлюваннях могла полягати образа честі (ст. 280 глави Х). Йдеться про слово, що позначало позашлюбне походження особи8. Разом з тим відповідну інформацію можна отримати з тогочасних судових актів. Так, за даними М.Ф. Владимирського-Буданова, обра- за могла полягати у звичайній лайці, в неналежному визначенні прізвища чи по батькові, у прозиванні чоловіка «женкою» тощо9. Як образливі у тогочасних судових актах фігурують також такі слова та словосполучення: 1 Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. С. 276. 2 Бобровскій П.О. Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санктъ-Петербур- гъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1889. С. 44. 3 Андрушко А.В. Становлення законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи (ХІ–XVIII ст.). Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 41. Том 2. С. 61. 4 Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ–ХХ ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. С. 324; Попович О.С. Органи самоврядування і право вірменських громад в Україні (XIV–XVIII ст.): монографія. Дрогобич: Видавництво «Коло», 2011. С. 223. 5 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 3. Акты Земских соборов. Москва: Юрид. лит., 1985. С. 110–111. 6 Там же. С. 112, 296–297. 7 Там же. С. 296. 8 Там же. С. 149–150. 9 Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Москва: Издательский дом «Территория будущего», 2005. С. 410.

42  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

«вор», «изменник», «страдник», «псарев внук», «худой князишко», «сынишко боярский», «шпынок ту- рецкий» тощо1. Оскільки Уложення не містило поняття образи і не визначало, які саме слова слід вважати обра- зливими, це призводило до численних судових справ2. Для зменшення їх кількості указом 1690 р. заборонялось вважати образою описки в грамотах, помилки в імені та по батькові; обвинувачений міг присягтися, що він не мав наміру образити потерпілого3. Соборне Уложення неодноразово (ст. 31 глави VII, ст. 9 глави Х, ст. 44 глави ХХІ, ст. 4 глави XXV) згадує про наклеп («поклеп»), який охоплювався ширшим поняттям «безчестя». Так, у ст. 31 глави VII йшлося про неправдиве обвинувачення у вчиненні злочину: «А будет кто служилых людей таким делом поклеплет напрас- но и сыщется про то допряма, и тому, кто таким делом кого поклеплет, учинити то же наказание, в каком было наказании быти тому, кого он таким делом поклеплет»4. Звертає на себе увагу те, що для притягнення до відпо- відальності за вказане діяння ознака завідомої неправдивості поширюваних відомостей не грала ролі – достат- ньо було встановити, що обвинувачення було неправдивим5. Соборне Уложення знало образу не лише словом, а й дією. Для прикладу, ст. 94 глави Х встановлювала: «А будет кто государева крестьянина зашибет, а увечья никакова не учинит, и на том имати государевым крестья- ном за бой и за бесчестье по два рубли человеку»6. Як бачимо, під безчестям у цій статті розумілося завдання побоїв. Злочини проти честі та гідності особи були відомі також Артикулу військовому Петра І. Так, глава 18 цієї пам’ятки мала назву «О поносительных писмах бранных и ругателных словах». Артикул 149 встановлював відповідальність за написання і поширення анонімних листів, що містили звинувачення іншої особи у вчиненні злочину. Пасквілянт сам підлягав покаранню за той злочин, у вчиненні якого когось звинувачував. Крім того, кат повинен був спалити анонімний лист під шибеницею. У цьому артикулі також вказувалось, що пасквіль під- лягав перевірці, але навіть в тому випадку, якщо достовірність викладеної в ньому інформації підтверджувалась, винний все одно підлягав покаранню, визначеному на розсуд суду. Таким чином, за цим артикулом карався не лише наклеп, але й порушення порядку інформування про вчинений злочин («понеже он истинным путем не пошел, дабы другаго погрешение объявить»)7. Окремі дослідники вважають, що тут йдеться про дифамацію, оскільки особа каралася за поширення достовірної інформації8. Артикул 151 встановлював відповідальність за образу офіцера словом: «Ежели офицер о другом, чести ка- сающияся или поносныя слова будет говорить, дабы тем его честное имя обругать и уничтожить, оный имеет пред обиженным и пред судом обличать свои слова и сказать, что он солгал, и сверх того посажен быть на полго- да в заключение»9. В арт. 152 передбачено відповідальність за те саме діяння, вчинене імпульсивно, за що вин- ному загрожувало менш суворе покарання: «Ежели кто другаго не одумавшись с сердца, или не опамятовась, бранными словами выбранит, оный пред судом у обиженнаго христианское прощение имеет чинить и просить о прощении. И ежели гораздо жестоко бранил, то сверх того наказанием денежным и сносным заключением наказан будет»10. В арт. 153 заборонялося мститися за завдану образу і передбачалося однакове покарання як для кривдника, так і для скривдженого, який за це помстився: «А ежели кто против бранных слов, боем или иным своеволством отмщать будет, оный право свое тем потерял, и сверх того с соперником своим в равном наказании будет. Також и оный право свое потерял, кто противно бранит, когда он от другаго бранен будет»11. Таким чином, Артикул військовий деталізував ознаки наклепу, а також розвинув розуміння образи словом. Відомою цьому акту була й образа дією, зокрема, ляпас по щоці (арт. 145 глави 17). Винного у такому діянні 1 Мизис И.Ю. Этапы формирования понятия инвективной лексики в судебных текстах XI–XVII вв. Вестник Тамбовского университета. Серия: Гума- нитарные науки. 2014. № 11 (139). С. 317, 318. 2 Там же. С. 318. 3 Омельченко С.С. Уголовно-правовая оценка клеветы и оскорбления: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2008. С. 46; Арямов А.А., Понома- ренко В.С. Механизм уголовно-правовой защиты чести и достоинства. Москва: Юрлитинформ, 2010. С. 60. 4 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 3. Акты Земских соборов. Москва: Юрид. лит., 1985. С. 97. 5 Андрушко А.В. Становлення законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи (ХІ–XVIII ст.). Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 41. Том 2. С. 61. 6 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 3. Акты Земских соборов. Москва: Юрид. лит., 1985. С. 111. 7 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 4. Законодательство периода становления абсолютизма. Москва: Юрид. лит., 1986. С. 354. 8 Омельченко С.С. Уголовно-правовая оценка клеветы и оскорбления: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2008. С. 47. 9 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 4. Законодательство периода становления абсолютизма. Москва: Юрид. лит., 1986. С. 354. 10 Там же. С. 354–355. 11 Там же. С. 355.

43 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

потерпілий міг у відповідь вдарити по щоці перед всією ротою. Вказувалось також, що кривдник «к тому еще по разсмотрению наказан быть имеет». Скривджений, який «не захотел самоволне отмщение учинить», міг подати командиру скаргу, на яку останній повинен був реагувати, «дабы озлобленный и обруганный свою над- лежащую сатисфакцию или удоволствие имел» (арт. 147 глави 17)1. Злочини проти честі та гідності особи – серед тих, які були відомі звичаєвому праву Запорізької Січі2. До таких злочинів, зокрема, належала образа3. Відомо, наприклад, що за виривання козакові чуба винний повинен був заплатити скривдженому п’ять карбованців4. За образу між козаками допускався поєдинок5. Посягання на честь відомі також кримінальному праву Гетьманщини часів гетьманування Богдана Хмельницького6. Варто зауважити, що норми козацького звичаєвого права були використані при підготовці «Прав, за яки- ми судиться малоросійський народ» 1743 р.7 Крім цього, розробниками було використано Литовський статут 1588 р., правові книги магдебурзького і хелмінського права, гетьманські універсали, окремі російські законода- вчі акти, реальну практику козацьких судів. Чимало норм кодифікаційна комісія напрацювала самостійно8. Не будучи офіційно затвердженими російською владою, «Права, за якими судиться малоросійський народ» все ж застосовувалися в Гетьманщині при розгляді судових справ9. В частині кримінально-правової охорони честі та гідності особи положення вказаного кодексу зазнали істот- ного впливу Литовського статуту, а також Артикулу військового. До розглядуваних злочинів «Права» відноси- ли словесні та письмові образи і наклепи, образу дією, а також злочин неправдивої присяги. Образа шляхтича або військового простолюдином шляхом висловлення твердження, що дана особа не належить до шляхетського чи військового стану, «но посполитой породи человѣкомъ», каралася грошовим відшкодуванням за безчестя, а також ув’язненням на шість тижнів. У разі ж, якщо кривдник й сам був шляхтичем чи військовим, то така об- раза каралася грошовим стягненням і арештом (арт. 54 глави ХХ)10. Аналогічна образа іноземного шляхтича за першим разом каралася виплатою відшкодування, за другим разом – такою ж карою, як і образа місцевого шляхтича11. Артикул 57 глави ХХ детально регламентував відповідальність за закид стосовно нешлюбного по- ходження. Той, хто назвав шляхтича чи військового «незаконного ложа сином» і не довів правдивість цих слів на суді, карався грошовим стягненням у розмірі 96 рублів і повинен був у суді спростувати свої тверджен- ня словами «что я назвалъ тебе не законнорожденнымъ сыномъ, то я того не говорилъ, но лгалъ и лаялъ якъ песъ». Наголошувалося також, що кривдника слід тримати під арештом доти, доки він не відкличе своїх слів, і «судъ оному упрямому в томъ никакого послабленїя чинить не имѣеть» (п. 1 арт. 57)12. Якщо такий закид було зроблено під час сварки («по худому в бранѣ и в посварѣ») і при цьому кривдник не намагався довести правдивості своїх слів, йому загрожувало вдвічі менше покарання (п. 2 арт. 57). Натомість якщо потерпілими від такої образи були жінка чи дівчина, грошове стягнення подвоювалось (п. 3 арт. 57). Взаємні образи, вчинені особами «в равномъ званїи», карі не підлягали. Водночас підкреслювалось, що «всякъ нижшаго званїя и чина вышшему чиновнику, а паче командиру долженъ в такомъ случаи, снисходя, равно не отвѣтствовать, но за свое

1 Там же. С. 353. 2 Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ–ХХ ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. С. 406; Історія українського козацтва: нариси: у 2 т. Т. 2 / редкол.: В.А. Смолій (відп. ред.) та ін. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. С. 150; Колос М. Войско Запорожское: преступления, наказания и их назна- чение. Закон и жизнь. 2013. № 10/3. С. 109; Ніколаєнко Т.Б. Особливості кримінальної відповідальності козаків і військової старшини за звичаєвим правом Запорозької Січі середини XVI ст. – середини XVII ст. Право і суспільство. 2015. № 5-2. Частина 2. С. 187. 3 Бедрій М. Козацьке право як історичний тип українського звичаєвого права (XVI ст. – 40 рр. ХІХ ст.). Вісник Львівського університету. Серія юри- дична. 2015. Вип. 61. С. 81; Терлюк І.Я. Історія держави і права України: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2011. С. 186; Терлюк І.Я. Огляд історії кримінального права України. Навчальний посібник. Львів: Ліга-Прес, 2007. С. 21. 4 Історія українського козацтва: нариси: у 2 т. Т. 2 / редкол.: В.А. Смолій (відп. ред.) та ін. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. С. 150. 5 Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У трьох томах. Том 1. Львів: Світ, 1990. С. 151. 6 Козаченко А. Злочини і покарання в Україні-Гетьманщині за універсалами Богдана Хмельницького (1648–1657 роки). Вісник Академії правових наук України. 2003. № 4 (35). С. 124. 7 Бедрій М. Козацьке право як історичний тип українського звичаєвого права (XVI ст. – 40 рр. ХІХ ст.). Вісник Львівського університету. Серія юридич- на. 2015. Вип. 61. С. 84; Терлюк І.Я. Історія держави і права України: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2011. С. 197. 8 Терлюк І.Я. Історія держави і права України: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2011. С. 197. 9 Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ–ХХ ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. С. 425. 10 Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року / за ред. Ю.С. Шемшученка. Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1997. C. 393. 11 Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ». Його історія, джерела та систематичний виклад змісту. Мюнхен: Кооперативне видавництво «Заграва», 1949. С. 163. 12 Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року / за ред. Ю.С. Шемшученка. Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1997. C. 395.

44  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

безчестїе пристойнымъ образомъ суда искать» (п. 4 арт. 57)1. Вказана норма відображала становий характер розглядуваної пам’ятки, хоча у літературі підкреслювалось, що у Кодексі 1743 р. «прірва між вищими і нижчи- ми станами не така вже глибока, як раніше»2. Охорона честі вищих і нижчих верств різнилася тільки розмірами стягнення за її порушення. Наприклад, якщо за закид у незаконному народженні, зроблений шляхтичеві чи вій- ськовому, слід було сплатити 96 рублів (п. 1 арт. 57 глави ХХ), то за аналогічний закид представникові нижчих верств населення – від 24 до 48 рублів (п. 6 арт. 4 глави ХХІ). Артикул 59 глави ХХ присвячений усним і письмовим наклепам. Той, хто з наміром зашкодити честі іншого неправдиво повідомив «судовымъ или другимъ честнымъ персонамъ» про вчинення іншим протиправного чи безчесного вчинку, або ж поширив (прибив у публічному місці чи потай комусь підкинув) відповідне пись- мове повідомлення, вперше карався грошовим стягненням та шеститижневим арештом, вдруге – покаранням у подвійному розмірі, втретє – у потрійному, вчетверте – окрім грошового стягнення і арешту, карався розрізан- ням ніздрі та оголошенням безчесним і «зашельмованим» (п. 1 арт. 59)3. За умисне неправдиве звинувачення іншого у вчиненні злочину, що карався смертною чи іншою тяжкою публічною карою, приписувалося карати тим покаранням, яке загрожувало звинуваченій особі (п. 2 арт. 59). Крім того, підкреслювалось, що усний чи письмовий наклеп на підставі неперевірених чуток також не має залишатися безкарним, оскільки «никому ни на чїю честь посягать и оныя повреждать не надлежитъ» (п. 3 арт. 59)4. Злочин неправдивої присяги карався відрубуванням двох пальців правої руки, що їх підносить угору особа, яка складає присягу, та оголошення кри- воприсяжника безчесним й негідним довіри (п. 2 арт. 21 глави VIII). До образи дією відносились побої, вчинені зневажливим знаряддям, наприклад, батогом, києм, різкою, або ж зневажливим способом, наприклад, виривання волосся з бороди або голови, ляпас по щоці тощо. За такі образи винний карався ув’язненням та зобов’язанням сплатити потерпілим відшкодування за завдані біль і безчестя. Під особливою охороною перебувала честь жінок і духовенства – вони одержували відшкодування в подвійному розмірі5. У 1782 р. російська імператриця Катерина ІІ підписала «Устав благочиння або поліцейський», який регла- ментував правовий статус поліцейських органів, їх систему та основні напрями діяльності. Стаття 230 вказаної пам’ятки підтверджувала заборону вчинення злочинів «проти народної тиші», серед яких називаються «роз- сіювання брехні та наклепу»6. Судячи з контексту, цією нормою заборонялось поширення в народі неправди- вих чуток з метою збурення громадського спокою. За вчинення вказаного діяння приписувалось «имать под стражу и отослать к суду» (ст. 272)7. Грамота на права та вигоди містам Російської імперії (більш відома як Жалувана грамота містам) 1785 р. забороняла міщанам «чинить безчестие» словом або письмом, а також шляхом удару рукою (ст. 91). За образу міщанина словом чи письмом кривдник «повинен платить сколько обиженный как казне и городу платит тот год». За удар рукою кривдник мав заплатити ображеному вдвічі більше відшкодування. Так само вдвічі більше від зазначеної суми кривдник мав заплатити за безчестя, завдане жінці8. Відповідальність за образу дією вста- новлювалася також у п. 110 ст. 123 грамоти: «Буде подмастерья или ученик, пока у мастера, оскорбит мастера запрещенным обхождением с его женою или дочерью, и о том в управе жалоба принесена будет или инако по делу откроется, то подмастерья или ученика наказать полугодичным содержанием в смирительном доме. После же смирительнаго дома ни единой управной мастер да не примет его»9. Відображенням тогочасних поглядів держави на дворянську честь слугує маніфест «Про поєдинки», вида- ний Катериною ІІ в Києві 21 квітня 1787 р. В преамбулі до цього документа імператриця з прикрістю відзна- чала, що після того, як дарувала дворянству нові права та привілеї, вона розраховувала на те, що дворянство

1 Там само. C. 395. 2 Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен: Видавництво «Молоде життя», 1951. С. 77. 3 Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року / за ред. Ю.С. Шемшученка. Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1997. C. 396–397. 4 Там само. C. 397. 5 Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен: Видавництво «Молоде життя», 1951. С. 78; Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ». Його історія, джерела та систематичний виклад змісту. Мюнхен: Кооперативне видавництво «Заграва», 1949. С. 164; Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ–ХХ ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. С. 522. 6 Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 5. Законодательство периода расцвета абсолютизма. Москва: Юрид. лит., 1987. С. 372. 7 Там же. С. 385. 8 Там же. С. 89–90. 9 Там же. С. 117.

45 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

вбачатиме свою честь у вірності та любові до батьківщини, «слѣдовательно и къ императорскому величеству». Натомість змушена була констатувати, що в дворянство проникли «предубѣжденїя… не суть отъ предковъ полученныя, но перенятыя или нанесенныя чуждыя». На увазі малася поширена у той час практика дуелей: «обижая и бывъ обижаемы, каждый въ дѣлѣ собственномъ дѣлалъ себя судьею и по сему тутъ же на мѣстѣ, или вскорѣ по томъ отмщалъ словами, рукою либо орудїемъ». Серед причин такого стану речей, на думку Катерини ІІ, була невизначеність поняття честі: «толкъ о чести и безчестїи былъ своевольный, безъ правилъ, по собствен- ному каждаго нраву, страсти и наклонности»1. У зв’язку з цим у маніфесті наводилось «законное толкованїе о оскорбленїи или обидѣ», яке, втім, було доволі широким і розмитим: «буде кто кого вредитъ в правѣ или по совѣсти, какъ то порочитъ, поклеплитъ, пренебрежетъ, уничижитъ или задеретъ» (п. 8). Підкреслювалось, що образа може бути трьох видів: словами, письмом та дією (п. 11). Для визнання слів, написаного чи вчиненого образою, необхідно було встановити наявність у особи відповідного наміру (п. 9). Маніфест визначав, що по- трібно розуміти під образою словом, письмом та вчинком. Образа словами визначалася так: «буде кто кого при немъ порочитъ закону противными дѣлами или поступками, или произноситъ на него брани или угрозы личныя или имѣнїю его» (п. 12). Під образою письмом маніфест пропонував розуміти ті самі образи, виражені у письмовій формі (п. 13). Образу дією розглядувана пам’ятка поділяла на два різновиди: 1) погрозу рукою, ногою чи певним знаряддям; 2) удар рукою, ногою або якимось знаряддям, а також виривання волосся (п. 14). Потерпілому надавалося право вибору: або вимагати цивільно-правового відшкодування шкоди, завданої честі та гідності, або вимагати стосовно кривдника кримінального покарання (п. 18)2. Таким чином, законодавство про кримінальну відповідальність за посягання на честь та гідність особи ево- люціонувало разом зі зміною уявлень про сутність вказаних цінностей. Кримінальні закони, які упродовж сто- літь діяли на території українських земель, до злочинів проти честі та гідності особи відносили не лише словес- ну образу та наклеп, а й образу дією. При цьому історично першим посяганням на честь вважалася саме образа дією, а не словом. Як і проаналізовані вище норми про відповідальність за злочини проти особистої свободи, розглянуті у цьому підрозділі кримінально-правові заборони були недосконалими з точки зору юридичної тех- ніки, зокрема хибували на надмірну казуальність, відображали існуючу станову нерівність між членами суспіль- ства, невиправдано поєднували елементи цивільного, матеріального та процесуального кримінального права. Разом із тим вони свідчать про постійний пошук шляхів оптимального забезпечення кримінально-правової охорони честі та гідності особи.

1.2.2. Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи (ХІХ – початок XХI ст.) Кримінально-правова охорона честі та гідності особи отримала подальший розвиток у законодавчих актах ХІХ–ХХ століть. В проекті Кримінального уложення 1813 р. злочинам проти честі та гідності особи відводилась глава третя «Про образи» частини третьої, що мала назву «Про покарання за приватні злочини». Вказана глава включала шість відділень: 1. «Загальні положення» (§§ 423–443); 2. «Про покарання за образи, завдані дією» (§§ 444– 452); 3. «Про покарання за образи на письмі» (§§ 453–462); 4. «Про покарання за словесні образи» (§§ 463– 467); 5. «Про покарання за образи порушенням особистих прав іншого» (§§ 468–478); 6. «Про покарання за образи проти добрих звичаїв, або про студні злочини» (§§ 479–491). Аналіз відповідних норм дає підстави для висновку, що безпосередньо діянням проти честі та гідності особи у главі третій частини третьої проекту Кримінального уложення 1813 р. були присвячені перші чотири відділення (§§ 423–467). Норми, зосереджені в п’ятому та шостому відділеннях, хоч і іменувалися «образами», стосувалися інших діянь (переховування чужого кріпака чи казенного селянина, зґвалтування, інцесту, перелюбу тощо). Образою визнавалось будь-яке діяння, вчинене проти іншої особи, з наміром нашкодити їй в праві або честі (§ 423). Образи поділялись на образи дією, письмом або словом (§ 424). Образою дією визнавались завдання удару чи інші подібні зневаги (§ 444), до яких відносились «зухвалі погрози», а саме підняття руки для завдання удару та інші дії, що передбачають намір ударити (§ 448). «Зухвалі 1 О поединках. Манифест Екатерины ІІ от 21 апреля 1787 г. / Национальная электронная библиотека. URL: https://rusneb.ru/catalog/000200_000018_ RU_NLR_DIGIT_76227/ 2 Там же.

46  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

погрози» приписувалося карати менш суворо, ніж завдання удару (§ 448). Крім того, образою дією вважалося насильницьке вторгнення в чуже помешкання, в якому відбувалася зневага господаря чи його сім’ї грубою або зухвалою поведінкою (§ 449). Така образа каралася так само, як і «зухвалі погрози», однак якщо кривдник зав- давав удари, погрожував чи вчиняв інші насильницькі дії, йому мало бути призначене більш суворе покарання (§ 450)1. У розглядуваній пам’ятці права вказувалось, що образа на письмі буває двох видів: 1) коли хтось іншого на письмі чи в друкованих творах звинувачує або порочить «противними справами», за які йому загрожує кримінальне покарання, якщо б вони були доказані2; 2) якщо вживатиме на письмі лайливі стосовно нього слова. Образа першого виду визнавалась наклепом, другого – лайкою (§ 453). У § 454 зазначалося, що наклепом визнається будь-яке звинувачення, яке не доказане судовим актом присутствених місць, і якщо той, хто зви- нувачує, хоче виправдатися для звільнення від покарання, то повинен негайно подати на доказ своєї правоти відповідні акти. Наклепник не мав права вимагати розслідування, не маючи доказів, або посилатися на те, що його інформація є загальновідомою чи запозиченою з певного друкованого твору (§ 455). Наклепник підля- гав тому покаранню, яке загрожувало іншій особі, котру він неправдиво обмовляв (§ 458). Більш суворе пока- рання мало бути призначене особі, яка вчинила наклеп щодо свого начальника чи чиновників присутствених місць (§ 459). За лайку, образливі слова чи інше лихослів’я, викладені на письмі стосовно осіб дворянського чи купецького стану та чиновників, винний підлягав «ганебним покаранням», визначеним §§ 49–53 (публічній догані з відстороненням від посади на певний час, зобов’язанню публічно попросити вибачення у потерпілого), або позбавленню свободи залежно від важливості скривдженої особи (§ 460). За лайку між простолюдинами покарання мало застосовуватись за правилами поліції (§ 461). Зазначалося також, що за пасквілі, карикатури та інші подібні зображення і образливі для честі написи, які явно стосуються певної особи, слід карати як за письмові образи (§ 462)3. За образливі слова, сказані заочно, особа не підлягала відповідальності (§ 463). Словесні образи визнава- лись кримінально караними лише у разі, якщо промовлялися перед найближчими родичами заочно ображе- ного (§ 464). За тяжкі словесні образи, вимовлені «в обличчя» ображеному і в присутності свідків, кривдник підлягав «ганебним покаранням» або позбавленню свободи, а також мав сплатити грошове відшкодування (§ 465)4. У проекті Кримінального уложення 1813 р. вказувалось, що кривдник підлягає покаранню, а також гро- шовому відшкодуванню за завдані скривдженому шкоду та безчестя (§ 426). Мірою відшкодування за безчестя слугував річний оклад скривдженого чи його частина (§ 428). Покарання за образу мало бути більш суворим, якщо: 1) ображений мав вищий чин або звання; 2) ображений був старшим за віком; 3) жінка ображена чолові- ком (§ 433). Так само підкреслювалось, що грошове відшкодування, призначуване за образу, збільшується, якщо кривдник має вищий чин, посаду чи звання, ніж ображений (§ 434). Крім того, вказувалось, що покарання та відшкодування збільшується, якщо образа завдана: 1) у храмі; 2) в присутності імператора чи найвищих осіб; 3) в присутственому місці, в публічному місці чи в присутності осіб, наділених владою (§ 435). Покарання збільшувалось, а відшкодування подвоювалось у разі повторення тих самих образ однією особою (§ 436). У разі, якщо скривджений помирився з кривдником, покарання та відшкодування не мали застосовуватись (§ 438). Якщо скривджений за завдану йому образу відповідав взаємною образою, він втрачав право на позов (§ 440), а якщо вдавався до помсти, то підлягав також покаранню (§ 441)5. У проекті Кримінального уложення 1813 р. чимало місця відводилось питанням протидії поєдинкам між сторонами конфлікту у разі посягання на честь та гідність особи. Відділення п’яте глави четвертої вказаної пам’ятки було присвячене злочинам проти загального судового порядку та самоправству. Самоправством ви- знавались, зокрема, ситуації, коли «хтось за особисті образи, всупереч законному порядку, сам себе зробить суддею і самовільно отримує відшкодування чи вдається до помсти» (§ 209). Покаранню підлягав той, хто за

1 Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 г. / Безверхов А.Г., Коростелёв В.С. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 года: монография. Самара: Издательство «Самарский университет», 2013. С. 151–153. 2 М.В. Духовськой вказував, що таке поняття наклепу було запозичене з визначення, яке обговорювалось під час розробки проекту Баварського уло- ження 1813 р. (Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Гу- бернской Земской Управы, 1873. С. 222). 3 Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 г. / Безверхов А.Г., Коростелёв В.С. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 года: монография. Самара: Издательство «Самарский университет», 2013. С. 153–155. 4 Там же. С. 155–156. 5 Там же. С. 147–151.

47 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

будь-яку завдану йому образу, оминаючи суд, викликав кривдника на поєдинок чи бійку, а також секунданти і той, хто погоджувався на такий виклик (§ 210). Вказувалось, що якщо хтось із дуелянтів загинув, то того, хто вижив, слід карати як вбивцю, а секундантів – як співучасників вбивства (§ 211). У разі, якщо в результаті поєдинку чи бійки будь-хто був поранений, покаранню підлягав як той, хто кинув виклик, так і той, хто при- йняв його, а також секунданти (§ 212). Якщо ні смерті, ні ран на поєдинку не було заподіяно, за участь у ньому відповідальності підлягали як той, хто кинув виклик, так і той, хто прийняв його, однак підкреслювалось, що більш суворому покаранню підлягає той, хто викликав на поєдинок (§ 213). Кримінально караним визнавався й сам по собі виклик на поєдинок, на який не було отримано згоди. За таке діяння винний підлягав «ганебним покаранням» або позбавленню свободи (§ 214). Крім того, той, хто, будучи скривдженим, викликав іншого на поєдинок, втрачав право на законне відшкодування (§ 215). Покаранню підлягав також той, хто, будучи свідком сварки чи образ, не зупинив сторони конфлікту у прагненні помститися, або ж, у разі невдачі цих заходів, не повідомив найближчому начальству про цей поєдинок для того, аби завадити йому (§ 216). Начальник чи міс- цева влада, дізнавшись про сварку підлеглих їм осіб, зобов’язані були заборонити поєдинок і змусити сторони конфлікту помиритися, а в разі непокори відіслати непокірного до суду чи заарештувати його; за невиконання цієї вимоги начальники мали притягатися до відповідальності (§ 218)1. У Зводі законів Російської імперії 1832 р., а згодом і в Зводі 1842 р., розрізнялися образа та наклеп як по- сягання на честь особи. Образа визначалась як зневага до особи ближнього з наміром образити чи скривди- ти його, або зашкодити йому особисто, або ж його дружині, дитині, служителю чи ближньому (ст. 367 Зводу 1832 р., ст. 404 тому XV Зводу 1842 р.). Для наявності складу наклепу обов’язковим був намір завдати шкоду доброму імені людини. Винний у вчиненні вказаного діяння мусів визнати перед судом і потерпілим, що його слова є неправдивими, а також підлягав ув’язненню на півроку (ст. 388 Зводу 1832 р., ст. 428 Зводу 1842 р.)2. М.В. Духовськой звернув увагу на те, що основним джерелом для укладення в Зводі законів Російської імперії статей про посягання на честь слугував Артикул військовий Петра І. Так, скажімо, ст. 388 Зводу 1832 р. і ст. 428 Зводу 1842 р. відтворювали положення § 151 Артикулу3. В Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. розглядуваним посяганням відводилась глава 6 «Про образи честі», яка містилась в розділі Х «Про злочини проти життя, здоров’я, свободи і честі приват- них осіб». Вказана глава включала три відділення: 1. «Про злочини проти честі та цнотливості жінок» (ст. ст. 1998–2007); 2. «Про безпосередні особисті образи» (ст.ст. 2008–2016); 3. «Про наклеп і поширення лай- ливих та інших образливих для честі творів, зображень або чуток» (ст.ст. 2017–2024). Таким чином, система норм про кримінально-правову охорону честі особи в Уложенні про покарання кримінальні та виправні була досить складною, являючи собою казуїстичний опис ознак відповідних діянь. До злочинів проти честі та цнотливості жінок законодавець відносив розбещення дівчини, яка не досягла 14 років (ст.ст. 1998, 1999), зґвалтування (ст.ст. 2000–2003), викрадення жінки чи дівчини з наміром зґвалту- вання чи без такого наміру (ст.ст. 2004, 2005), зваблення незаміжньої урочистою обіцянкою одружитися на ній (ст. 2006), зваблення неповнолітньої опікуном або вчителем чи іншою особою, котра наглядає за нею і має над нею владу (ст. 2007)4. Як бачимо, посягання на статеву свободу та статеву недоторканість, а також окремі діяння проти особистої свободи Уложення про покарання кримінальні та виправні трактувало як такі, що посягають передусім на честь та цнотливість жінок. Такий підхід, вочевидь, відображав тогочасні уявлення про сутність честі, яка тісно пов’язувалась з добрим іменем жінки. Уложення 1845 р. традиційно розрізняло образу дією («хто заподіє іншому особисту образу, більш чи менш тяжку, вдаривши його з наміром, чи замахнувшись на нього, або іншим чином пригрозивши рукою чи якимось знаряддям, або ж дозволивши собі іншу непристойну образливу для нього дію» – ст. 2008) та образу словом («хто образить іншого лайливими чи іншими образливими щодо нього, його дружини або членів його сімей- ства, навіть якщо вони померли, словами, усно чи на письмі, підписавшись чи залишившись анонімним, або ж буде усно чи письмово докоряти йому в справі незаконній, безчесній, або ж докоряти скривдженому тим, що йому завдана образа» – ст. 2013). Більш тяжким діянням визнавалась образа дією, яка каралася арештом на 1 Там же. С. 101–103. 2 Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 223; Омельченко С.С. Уголовно-правовая оценка клеветы и оскорбления: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2008. С. 49. 3 Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 223–224. 4 Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ. Санктъ-Петербургъ: Въ Типографіи Втораго Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1845. С. 778–783.

48  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

строк від семи днів до трьох місяців, а також зобов’язанням винного попросити вибачення у потерпілого, а якщо скривджений забажає – то й сплатити йому грошове відшкодування. Вказувалось, що якщо винний впер- то відмовлятиметься від того, аби попросити вибачення, його слід залишити в тюремному ув’язненні чи під арештом доти, доки він не виконає цей припис. На винного у словесній образі покладався лише обов’язок по- просити вибачення у потерпілого, а якщо скривджений забажає – то й сплатити йому грошове відшкодування. В Уложенні про покарання кримінальні та виправні відповідальність за образу була детально диференційо- вана. Так, за образу дією передбачалася посилена відповідальність, якщо вказане діяння було: поєднане із злов- живанням владою; вчинене із заздалегідь обдуманим наміром чи умислом; полягало у завданні тяжких побоїв; вчинене в церкві, палаці чи в публічному місці; вчинене щодо особи, яка за своїм званням, віком чи особливим до винного ставленням заслуговувала на особливу від нього повагу; вчинене щодо особи жіночої статі з пору- шенням правил благопристойності і зі зневагою в ображеній почуття сором’язливості; вчинене щодо батька чи матері або іншого родича по прямій висхідній лінії (ст.ст. 2008–2011). Найтяжчим різновидом вказаного діяння визнавалась образа дією, вчинена щодо батька чи матері або іншого родича по прямій висхідній лінії. Винний у такому злочині підлягав позбавленню всіх прав і засланню на проживання в Томську або Тобольську губернію, або покаранню різками та відданню у виправні арештантські роти на строк від одного до двох років (ст. 2011). Натомість найменш суворе покарання (грошове стягнення від одного до десяти рублів або арешт на строк від одного до трьох днів) загрожувало тому, хто вчинив образу дією під час сварки чи бійки в питних бу- динках, трактирах, корчмах, на ярмарках чи ринках (ст. 2012)1. Майже аналогічним було коло обставин, що об- тяжували та пом’якшували відповідальність за словесну образу (ст.ст. 2014–2016). Найсуворішому покаранню (ув’язненню в гамівному будинку на строк від шести місяців до одного року) підлягала особа, котра образила словами батька, матір, діда чи бабу (ст. 2015). Натомість за особисті словесні образи, висловлені під час сварок в питних будинках, трактирах, корчмах, на ярмарках чи ринках винному загрожувало лише грошове стягнення від 50 копійок до одного рубля (ст. 2016)2. В Уложенні 1845 р. наголошувалось, що всі справи про завдання особистих образ та кривд починаються не інакше, як за скаргами самих ображених, або одного із подружжя, а також батьків чи опікунів потерпілого. Осо- ба, яка за завдану їй образу відповідала аналогічною або не менш тяжкою образою, втрачала право скаржитись на свого кривдника3. Доволі докладно регламентувалась в Уложенні 1845 р. також кримінальна відповідальність за наклеп, під яким розумілось несправедливе звинувачення особи в діянні, що суперечить правилам честі («звинувачуючи його чи дружину його або членів його сімейства в діянні, противному правилам честі» – ст. 2017). Обов’язко- вими елементами наклепу, таким чином, були звинувачення будь-кого в діянні, противному правилам честі, і неправдивість такого звинувачення. Наклеп міг бути вчинений усно, письмово або друкованим способом. За наклеп, вчинений письмово, винний підлягав тюремному ув’язненню на строк від трьох місяців до одного року, а також зобов’язувався попросити вибачення у потерпілого, а якщо скривджений забажає – то й сплатити йому грошове відшкодування (ст. 2017). Такому ж покаранню підлягали й ті, котрі «дозволили собі наклеп в друкованому або ж іншим чином за їх роз- порядженням чи з їх згоди поширеному і розголошеному творі або листі» (ст. 2017). Менш суворе покарання загрожувало винному в словесному наклепі: арешт на строк від трьох тижнів до трьох місяців або тюремне ув’язнення на строк від трьох до шести місяців; крім того, на винного покладався обов’язок попросити виба- чення у потерпілого, а якщо скривджений забажає – то й сплатити йому грошове відшкодування (ст. 2018)4. Обставинами, які обтяжували кримінальну відповідальність за наклеп, в Уложенні визнавались вчинення цього діяння щодо опікунів, учителів або начальників винного, або ж стосовно осіб, у яких він був слугою. У таких випадках покарання збільшувалось на одну ступінь. У разі ж, якщо наклеп був вчинений щодо батьків або інших родичів по прямій висхідній лінії, покарання збільшувалось на три ступеня (ст. 2024)5. В Уложенні 1845 р. зазначалося, що за бажанням потерпілого судові вироки про наклеп можуть бути опублі- ковані в столичних і в місцевих губернських відомостях за рахунок винного (ст. 2017). 1 Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ. Санктъ-Петербургъ: Въ Типографіи Втораго Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1845. С. 785. 2 Там же. С. 786–787. 3 Там же. С. 787. 4 Там же. С. 787–788. 5 Там же. С. 790–791.

49 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Справи про наклеп мали відкриватися не інакше, як за скаргами самих ображених, або одного із подружжя, а також батьків чи опікунів потерпілого. У відділенні 3 глави 6 розділу Х Уложення про покарання кримінальні та виправні встановлювалась відпо- відальність не лише за наклеп, а й за дифамацію (поширення лайливих та інших образливих для честі творів, зображень або чуток). Так, покаранню, аналогічному до визначеного у ст. 2018, підлягав той, хто, «хоча не дозволяючи собі справжнього наклепу, але з наміром образити честь будь-якої особи, поширить такі відомості, котрі були йому повідомлені у зв’язку з його званням або особливою до нього довірою, з обіцянкою зберігати їх в таємниці» (ст. 2019). У ст. 2020 встановлювалась відповідальність за створення та поширення будь-яким спо- собом творів або зображень, які хоч і не містять прямого наклепу, однак лайливих або ж узагалі явно образли- вих для честі будь-якої приватної особи. За вказане діяння винному загрожував арешт на строк від трьох тижнів до трьох місяців або тюремне ув’язнення на строк від трьох до шести місяців, а також покладення обов’язку по- просити вибачення у потерпілого, а якщо скривджений забажає – то й сплатити йому грошове відшкодування. Крім того, винні у вказаному злочині були зобов’язані під наглядом поліції вжити всіх залежних від них заходів для вилучення і знищення створених чи поширених ними образливих творів або зображень1. У ст.ст. 2021–2023 Уложення 1845 р. встановлювалась відповідальність за підроблення листа чи іншого па- перу від імені іншої особи. Найбільш суворе покарання (позбавлення деяких особливих прав і привілеїв та ув’язнення в гамівному будинку на строк від двох до трьох років) загрожувало особі, яка підробила лист або інший папір задля образи честі певної особи чи з інших спонукань, але з наміром перешкодити їй у певних справах або ж іншим чином нашкодити їй (ст. 2021). За підробку листа або іншого паперу від імені іншої особи, вчинену без наміру образити потерпілого чи нашкодити йому, винний підлягав ув’язненню в гамівному будин- ку на строк від одного до двох років з втратою деяких особливих прав та привілеїв, або ж тюремному ув’язнен- ню на строк від трьох місяців до одного року (ст. 2022). Нарешті, найменш небезпечним діянням зазначеного виду вважалось написання чи підписання листа або іншого паперу від імені іншої особи без наміру образити потерпілого чи нашкодити йому, а лише задля жарту. За вказане посягання винний підлягав тільки суворій в присутності суду догані, та й то лише у разі скарги особи, від імені якої лист або інший папір були написані чи підписані (ст. 2023)2. У 1864 р. в рамках судової реформи в Російській імперії було створено інститут мирових суддів. З Уложення про покарання кримінальні та виправні виокремлено статті, які, на думку законодавця, відносились до про- ступків, і з цих статей укладено окремий Статут про покарання, що накладаються мировими суддями3. Роз- глядуваним посяганням в Статуті відводилось відділення перше «Про образи честі» глави 11, яка мала назву «Про образи честі, погрози і насильство». Визначення образи та наклепу в Статуті не наводилось. Відповідно до ст. 130 Статуту образа на словах або на письмі каралась арештом на строк до п’ятнадцяти днів або грошовим стягненням у розмірі не більше п’ятдесяти рублів. Більш тяжкою вважалась образа на словах або на письмі, завдана із заздалегідь обдуманим наміром, або в публічному місці чи багатолюдному зібранні, а так само особі, що хоч і не перебуває з кривдником в родинних відносинах по висхідній лінії, але заслуговує на особливу до неї повагу, або ж особі жіночої статі (ст. 131). Винному у вчиненні вказаного діяння загрожував арешт на строк до одного місяця або грошове стягнення у розмірі до ста рублів. Найтяжчою визнавалась образа, завдана родичу по висхідній лінії, за яку було передбачено покарання у виді арешту на строк до трьох місяців (ст. 132). Як і Уложення 1845 р., Статут встановлював відповідальність за образу, завдану дією. За вказане діяння, вчинене щодо особи, яка не перебуває з кривдником в родинних відносинах по висхідній лінії, якщо привід для цього був даний самим ображеним, винний підлягав арешту на строк до п’ятнадцяти днів і грошовому стягненню у розмірі не більше п’ятдесяти рублів (ст. 133). За завдання образи дією без будь-якого приводу з боку ображено- го винному загрожував арешт на строк до одного місяця (ст. 134). Стаття 135 Статуту передбачала посилену відповідальність за образу дією, при цьому обтяжуючі обставини були аналогічні тим, що вказувались у ст. 131 Статуту. Образа дією, вчинена стосовно родича по висхідній лінії, не передбачалась в якості кваліфікуючої оз- наки4. Образа дією могла бути завдана не лише ударами, а й іншими діями, що викликали почуття сором’язли- вості та ображали гідність. Так, рішенням Касаційного департаменту Сенату 1871 р. у справі Ейландта образою 1 Там же. С. 788–789. 2 Там же. С. 789–790. 3 Рыбина Е.О. Уголовно-правовая защита чести, достоинства и репутации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 88. 4 Уставъ о Наказаніяхъ, налагаемыхъ Мировыми Судьями: изданіе 1885 г. / Сводъ законовъ Россійской Имперіи: изданіе неоффиціальное. В 16 т. Т. 15. Санктъ-Петербургъ: Деятель, 1912. С. 224–225 / Pravo.by. URL: https://pravo.by/upload/pdf/krim-pravo/ustav_o_nakazanijah_mirovie_sudji_1864_ goda.pdf

50  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

дією було визнано «хапання за обличчя руками», в рішенні у справі Орлова – «показування жінці чоловічого дітородного органа», в рішенні у справі Пущенко – «вимазування воріт будинку дьогтем, що згідно з місцеви- ми звичаями визнається звинуваченням жінок, які живуть в цьому домі, у непотребстві»1. Стаття 136 Статуту передбачала відповідальність за наклеп на словах чи на письмі. Вказане діяння каралося арештом на строк до двох місяців. Кваліфікуючими ознаками наклепу вважались образа честі жінки або особи, яка хоч і не перебуває з винним у родинних відносинах по висхідній лінії, але заслуговує на особливу до неї повагу. За кваліфікований вид наклепу законодавець передбачив покарання у виді арешту на строк до трьох місяців. Відповідальність за розголошення відомостей, повідомлених особі таємно, або ж про які вона дізналася зав- дяки прочитанню чужого листа чи іншим незаконним шляхом, вчинене з наміром образити чиюсь честь (дифа- мація), встановлювалась у ст. 137 Статуту. Вказане діяння каралося арештом на строк до п’ятнадцяти днів або грошовим стягненням у розмірі до п’ятдесяти рублів. У ст. 138 Статуту підкреслювалось, що винні у посяганнях на честь не підлягають вказаним вище пока- ранням у разі, якщо: 1) сам ображений завдасть кривднику аналогічну або більш тяжку образу; 2) ображений вимагатиме визначеного в цивільному законодавстві безчестя (грошового відшкодування)2. Друга обставина, вочевидь, свідчила про те, що законодавець віддавав перевагу цивільному розгляду справ про образу честі. Наступним етапом у розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи стало Кримінальне уложення 1903 р. Хоча статті вказаної пам’ятки, присвячені охороні честі та гідності особи, так і не набрали чинності, їх зміст заслуговує на увагу. Розглядуваним діянням у Кримінальному уложенні відводилась глава 28 «Про образу» (ст.ст. 530–540). Тогочасний законодавець виокремлював два посягання на честь: образу та зганьблення («опозорение»). Відповідно до ст. 530 Кримінального уложення під образою розумілась умисна особиста кривда поводжен- ням або висловлюванням, що ганьблять ображеного чи члена його сім’ї, навіть померлого. Вказане діяння кара- лося арештом або грошовою пенею у розмірі до п’ятсот рублів3. Варто зазначити, що тогочасна судова практика не розглядала як кримінально карані образи, завдані одним із подружжя іншому, що було пов’язано з особливо близькими відносинами між ними, єдністю їх честі. Не під- лягала покаранню також образа, якщо ображений сам погодився на вчинення з ним певних дій, що ганьблять його, або ж на обзивання лайливими словами. Потерпілими від образи не визнавались діти, душевнохворі, а також особи, що перебували в непритомному стані, тобто ті, які не могли усвідомлювати характер того, що відбувається. Вважалось, що в такому випадку суб’єкт посягає не на честь особи, а на «почуття суспільної мо- ральності»4. Посилена відповідальність за образу встановлювалась у разі вчинення вказаного діяння щодо: 1) матері, батька та висхідних родичів; 2) священнослужителя під час здійснення ним богослужіння чи духовної треби; 3) службової особи чи волосного старшини або особи, що обіймає відповідну посаду, при виконанні або з приводу виконання нею службових обов’язків; 4) військового караулу або чатового військової частини чи командира. У зазначених випадках образа каралася тюремним ув’язненням. Аналогічному покаранню підлягав також праців- ник на пароплаві чи морському судні або їх пасажир, винні в образі капітана пароплава чи морського судна, а та- кож арештант, винний в образі будь-кого з чинів тюремної сторожі при виконанні або з приводу виконання ним службових обов’язків (ст. 532). Тюремне ув’язнення загрожувало також за образу в поширеному або публічно виставленому друкованому творі, листі або зображенні (ст. 533)5, за образу глави іноземної держави (ст. 534), за образу посла, посланця чи повіреного у справах, а також іншого дипломатичного агента, якщо така образа вчинена з наміром виявити неповагу до його уряду (ст. 535)6.

1 Рыбина Е.О. Уголовно-правовая защита чести, достоинства и репутации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 90. 2 Уставъ о Наказаніяхъ, налагаемыхъ Мировыми Судьями: изданіе 1885 г. / Сводъ законовъ Россійской Имперіи: изданіе неоффиціальное. В 16 т. Т. 15. Санктъ-Петербургъ: Деятель, 1912. С. 225 / Pravo.by. URL: https://pravo.by/upload/pdf/krim-pravo/ustav_o_nakazanijah_mirovie_sudji_1864_goda. pdf 3 Уголовное уложеніе. Высочайше утвержденное 22 марта 1903 г. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 105. 4 Рыбина Е.О. Уголовно-правовая защита чести, достоинства и репутации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 93–94. 5 Окрім того, редактор або видавець, винні у розміщенні в друкованому творі образливих творів, листів чи зображень, підлягали грошовому стягненню залежно від кількості випущених в продаж екземплярів, але у розмірі не більше одного рубля за кожний екземпляр (ст. 533). 6 Уголовное уложеніе. Высочайше утвержденное 22 марта 1903 г. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 105–106.

51 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Стаття 536 Кримінального уложення встановлювала обставини звільнення від покарання особи, винуватої у завданні образи: 1) якщо образа викликана аналогічним чи більш тяжким насильством над особою або ана- логічною чи більш тяжкою образою з боку потерпілого; 2) якщо потерпілий помстився йому аналогічним чи більш тяжким насильством або аналогічною чи більш тяжкою образою. Ці правила не застосовувались, якщо ображено поліцейського чи іншого стража або службовця при виконанні чи з приводу виконання ними служ- бових обов’язків, а також священнослужителя1. У разі засудження за образу суд, на прохання потерпілої особи, міг опублікувати вирок (ст. 539). Стаття 531 Кримінального уложення передбачала відповідальність за зганьблення, під яким розумілось розголошення обставин, що ганьблять особу, навіть у разі її відсутності. Вказане діяння каралося тюремним ув’язненням на строк до шести місяців. Відповідно до ст. 537 аналізованої пам’ятки права розголошення обста- вин, що ганьблять особу, не вважалося караним зганьбленням, якщо обвинувачений довів, що: 1) розголошена обставина відповідає істині; 2) він мав достатні підстави вважати розголошену обставину правдивою і вчинив таке розголошення заради державного чи суспільного блага або в інтересах виконуваного обов’язку, або для захисту особистої честі чи честі його сім’ї2. Обвинувачений у зганьбленні не міг пред’являти доказів істинності розголошеної обставини і не міг бути звільнений від відповідальності на підставі ст. 537, якщо вказана обставина стосувалася: 1) глави іноземної держави, іноземного посла, посланця, повіреного в справах чи іншого дипломатичного агента такої держави; 2) приватного чи сімейного життя зганьбленого і при цьому розголошення було здійснене в поширених чи публіч- но виставлених друкованому творі, листі чи зображенні або в публічній промові (ст. 538)3. Таким чином, у перерахованих вище випадках для констатації наявності складу злочину не вимагалась за- відома неправдивість відомостей, що розголошувались винним; більше того, ці відомості могли бути істин- ними і, тим не менше, особа притягалась до відповідальності за злочин, який називався дифамацією. Виняток складали лише випадки розголошення відомостей, що стосувалися службової або громадської діяльності осо- би. При цьому доказувати правдивість розголошуваних відомостей можна було тільки письмовими доказами4. Предметом зганьблення за Кримінальним уложенням могла бути репутація не лише окремого індивіда, а й юридичної особи. Відповідно до ст. 540 аналізованої правової пам’ятки винний в розголошенні завідомо неправдивої обставини, що підриває довіру до промислової або торгової діяльності особи чи установи або до здатностей особи виконувати свої обов’язки, карався арештом або грошовою пенею у розмірі до 50 рублів. Якщо розголошення здійснювалось в поширених або публічно виставлених друкованому творі, листі чи зобра- женні, або в публічній промові, або з метою заподіяти майнову шкоду чи отримати майнову вигоду, винний карався тюремним ув’язненням на строк до шести місяців5. Зазначимо, що в деяких злочинах, відповідальність за які встановлювалась у Кримінальному уложенні 1903 р., честь та гідність особи виступали додатковим об’єктом. Так, відповідальність за образу священнослу- жителя (ст. 98) передбачалась у главі ІІ «Про порушення постанов, що захищають віру», а за образу імперато- ра, імператриці чи спадкоємця престолу (ст. 103) – у главі ІІІ «Про бунт проти Верховної Влади і про злочинні діяння проти Священної Особи Імператора і Членів Імператорського Дому». Подібний підхід мав місце і в Уложенні про покарання кримінальні та виправні, яке залишалося чинним в Російській імперії аж до 1917 р. Відповідальність за злочини проти честі та гідності особи встановлювалась і в кримінальних законах, що у розглядуваний період діяли на західноукраїнських землях. Так, в КК Австрійської імперії 1852 р. криміналь- но караними визнавались наклеп (§§ 209, 210), образа честі (§§ 487–495), публічні образи (зневаги) словами (§ 496), приниження шляхом згадування про вчинення особою злочинного діяння або про засудження за нього в минулому (§ 497), порушення таємниці пацієнтів (§§ 498, 499)6. Статті про наклеп були включені до частини першої вказаного кодексу, у якій були сконцентровані тяжкі злочини, статті про образу честі та інші перераховані вище посягання – до частини другої, яка акумулювала нетяжкі (звичайні) злочини і проступки.

1 Там же. С. 106. 2 Там же. С. 105, 106. 3 Там же. С. 106. 4 Рыбина Е.О. Уголовно-правовая защита чести, достоинства и репутации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 97–98. 5 Уголовное уложеніе. Высочайше утвержденное 22 марта 1903 г. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 106–107. 6 Ustawa karna z dnia 27 maja 1852 r. Lwόw: Dr. Maksymiljan Bodek, Księgarnia Nakładowa, 1929. S. 76, 162–165.

52  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Тогочасний австрійський законодавець розглядав наклеп як звинувачення когось в умисному тяжкому зло- чині перед владою або ж у такий спосіб, коли це звинувачення могло дати привід для кримінального переслі- дування (§ 209). Таке розуміння наклепу було найвужчим порівняно з розглянутими вище. За вказане діяння винному загрожувало ув’язнення від одного до п’яти років. У разі ж, якщо наклепник застосував особливу хи- трість, щоб звинувачення видавалося більш достовірним, або наразив потерпілого на велику небезпеку, або якщо наклепник був службовцем, членом домогосподарства чи підлеглим потерпілого, або якщо наклеп вчине- ний за місцем роботи, строк ув’язнення міг становити до десяти років (§ 210)1. Образами честі за КК Австрійської імперії 1852 р. визнавались безпідставне звинувачення у вчиненні зло- чину чи проступку (§ 487)2, безпідставне звинувачення в іншій незаконній чи аморальній діяльності (§ 488), розголошення інших образливих, хоч навіть правдивих, фактів з приватного та сімейного життя (§ 489), інші публічні образи (§§ 491, 492)3. Вказані діяння приписувалося карати арештом від одного до шести місяців, а у разі, якщо вони вчинені друкованим способом, – арештом від шести місяців до одного року (§ 493). Особливо обтяжуючими обставинами визнавались, зокрема: вчинення зазначених посягань щодо вищестоящого началь- ника, щодо особи, з якою правопорушник перебував в особливих відносинах; спричинення вказаними діян- нями шкоди потерпілому або ж загроза заподіяння йому такої шкоди (§ 494). У всіх випадках, передбачених у §§ 487–494, кримінальне переслідування могло відбуватися лише за заявою потерпілого (§ 495)4. У § 496 КК Австрійської імперії 1852 р. передбачалася відповідальність за публічні образи (зневаги) сло- вами, що не полягали у звинуваченні у вчиненні кримінально караного діяння, навіть якщо такі образи були висловлені за відсутності ображеної особи. Вказане діяння каралося арештом від трьох днів до одного місяця. Однак у разі, якщо така образа була вчинена в особливо шанованому місці, стосувалася цілих класів або станів, релігійних об’єднань та національностей, винному загрожував арешт до трьох місяців5. Посяганням на честь визнавалось також приниження шляхом згадування про вчинення особою злочинного діяння або про засудження за нього в минулому. Каралося таке діяння арештом на строк від одного дня до од- ного тижня (§ 497). Крім кого, до розглядуваних посягань КК Австрійської імперії 1852 р. відносив порушення таємниці пацієнтів (§§ 498, 499). Так, лікар, хірург, акушер чи акушерка, які розголосили таємницю пацієнта, каралися забороною здійснення практичної діяльності на три місяці – якщо вчинили цей проступок вперше, на рік – якщо вчинили його вдруге, назавжди – якщо вчинили його втретє (§ 498). Зауважимо, що законодавець не вимагав настання якихось наслідків розголошення такої таємниці. Фармацевт, який розголосив таємницю пацієнта, про яку довідався з рецепта, карався штрафом від десяти до ста злотих, а його помічник – арештом від одного до чотирнадцяти днів (§ 499)6. В угорському Кримінальному уложенні про злочини і проступки 1878 р., яке у 1880–1918 та 1939–1944 рр. діяло на території Закарпаття, розглядувані посягання були зосереджені в розділі XVII «Наклеп і образа честі» (§§ 258–277). При цьому більшість відповідних положень стосувалися не питань матеріального кримінального права, а процесуальних аспектів доказування посягань проти честі та гідності особи. Поняття наклепу визначалось у § 258 вказаного уложення: «Хто, в присутності кількох сторонніх осіб, або перед кількома, які хоч і не перебувають в одному й тому ж місці, особами, стверджує стосовно другого такий факт, який, у випадку правдивості його, є приводом для початку кримінального переслідування проти того, кому він був приписаний, або робить його нікчемним у суспільній думці, той вчиняє проступок наклепу». За- значене діяння каралося тюремним ув’язненням до шести місяців і грошовим штрафом до п’ятисот гульденів. Обставинами, які обтяжують кримінальну відповідальність за наклеп, визнавалися вчинення його друкова- ним способом або шляхом публічно виставленого зображення. У таких випадках наклеп карався ув’язненням до одного року і грошовим штрафом у розмірі до тисячі гульденів (§ 259).

1 Ibid. S. 76. 2 У § 487 встановлювалась відповідальність за безпідставне звинувачення у тяжкому злочині, яке, однак, не зайшло так далеко, аби наставала відпові- дальність за § 209, а також за безпідставне звинувачення у вчиненні нетяжкого злочину чи проступку. 3 Іншими публічними образами визнавались публічне розголошення або поширення в друкованих виданнях чи зображеннях певних відомостей, що ганьблять іншу особу (§ 491), а також вчинення діянь, передбачених у §§ 487–491, щодо сім’ї, органів державної влади чи корпорацій або ж проти пам’яті померлих (§ 492). 4 Ustawa karna z dnia 27 maja 1852 r. Lwόw: Dr. Maksymiljan Bodek, Księgarnia Nakładowa, 1929. S. 162–165. 5 Ibid. S. 165–166. 6 Ibid. S. 166.

53 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Менш тяжким (карався ув’язненням до одного року) визнавався наклеп, що полягав у звинуваченні іншого у вчиненні злочинного діяння, якщо таке звинувачення виявилось неправдивим, однак не підпадало під поняття неправдивого доносу (§ 260). За Угорським уложенням 1878 р. образи честі поділялися на образи словом і образи дією. При цьому угор- ський законодавець не уточнював, у чому саме мають полягати відповідні образи. Образа честі каралася грошо- вим штрафом до п’ятисот гульденів (відносилась до категорії проступків). Якщо образа була опублікована чи поширена друкованим способом або шляхом публічно виставленого зображення, винний підлягав тюремному ув’язненню до трьох місяців і грошовому штрафу до п’ятисот гульденів. Вказувалось також, що якщо образа дією спричинить тілесне ушкодження, мають застосовуватись положення закону про заподіяння тілесних уш- коджень (§ 261)1. Кримінальне переслідування передбачених у розділі XVII Угорського уложення діянь мало розпочинатись лише за скаргою потерпілого (§ 268). Угорське уложення виходило з того, що публічні наклепи та образи честі можуть бути спрямовані не лише проти фізичних, а й проти юридичних осіб («утворених на підставі закону громадських організацій, урядових установ»). При цьому покарання за образу честі юридичних осіб було більш суворим, ніж за образу честі інди- відів – тюремне ув’язнення до одного року і грошовий штраф до двох тисяч гульденів (§ 262)2. У § 273 Кримінального уложення про злочини і проступки вказувалось, що наклеп чи образа, вчинені щодо померлих, караються так само, як і наклепи та образи стосовно живих осіб. При цьому право скарги у таких випадках належало лише дітям, батькам, братам і сестрам, чоловіку чи дружині померлого3. У разі засудження особи за наклеп чи образу суд, на вимогу скривдженого, мав постановити рішення про опублікування вироку в повному обсязі за рахунок засудженого в одній із газет тієї місцевості, в якій було вчи- нене відповідне діяння, а якщо у цій місцевості не видавалось жодної газети, то у газеті, яку обрав потерпілий (§ 277)4. В КК Польщі 1932 р., що діяв на території Східної Галичини до вересня 1939 р., відповідальність за злочини проти честі та гідності особи передбачалась у розділі ХХХVIII під назвою «Зневаги» («Zniewagi»). Розділ складався з двох статей, які встановлювали покарання за наклеп (ст. 255) та образу (ст. 256). За поширення щодо іншої особи, установи або об’єднання, навіть без створення юридичної особи, відомостей, що можуть принизити її публічно або спричинити втрату довіри, необхідної для певної посади, професії чи роду діяльно- сті, винному загрожувало покарання у виді арешту на строк до двох років і штраф. У статті підкреслювалось, що вказаний злочин відсутній у разі, якщо поширювані відомості відповідали дійсності. За заявою сторони обви- нувачення обвинувальний вирок належало оприлюднити в пресі коштом засудженого. За загальним правилом кримінальне переслідування цього злочину мало здійснюватися у порядку приватного обвинувачення, однак у разі знеславлення службовця кримінальне переслідування могло відбуватися також за ініціативою вищестоящої влади5. За образу особистої гідності іншої особи в її присутності, або навіть за її відсутності, але публічно чи з намі- ром, щоб образа особи стала їй відома, винному загрожувало покарання у виді арешту на строк до одного року або штраф. У § 2 ст. 256 містилося важливе застереження про те, що якщо образа була викликана зухвалою по- ведінкою потерпілого або якщо потерпілий відповів взаємною образою чи порушенням тілесної недоторкан- ності, то суд мав право відмовитися від призначення покарання. Так само, як і в разі вчинення розглядуваного вище діяння, кримінальне переслідування образи мало здійснюватися у порядку приватного обвинувачення, однак у випадку образи чиновника з приводу виконання ним службових обов’язків переслідування могло відбу- ватися також за ініціативою вищестоящої влади6.

1 Матеріалы для пересмотра нашего уголовнаго законодательства. Томъ первый. Уголовныя уложенія Венгріи, Германіи, Бельгіи, и Франціи и проектъ Общей части Итальянскаго уголовнаго уложенія. Санктъ-Петербургъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1880. С. 61. 2 Там же. С. 61–62. 3 Там же. С. 64. 4 Там же. С. 65. 5 Kodeks karny. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 11 lipca 1932 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm. gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19320600571/O/D19320571.pdf 6 Ibid.

54  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

У КК УСРР 1922 р. посягання на честь та гідність особи містилися в главі V «Злочини проти життя, здо- ров’я, свободи та гідності особи». Як зазначалося раніше, назва відповідної глави залишалася незмінною і в наступних радянських кодексах. У ст. 172 вказувалось, що образа може бути завдана дією, словом або на письмі. Зазначене діяння каралося примусовими роботами на строк до шести місяців або штрафом до 500 рублів золотом, або тим і іншим. При цьому робилося застереження, що не є караною образа, викликана аналогічним або більш тяжким насильством чи образою з боку потерпілого. Кваліфікованим видом образи визнавалась образа, завдана в поширених чи публічно виставлених друкова- них творах або зображеннях. За вчинення вказаного злочину винному загрожувало покарання у виді позбав- лення волі на строк до одного року (ст. 173)1. Варто також зазначити, що ст. 88 КК УСРР 1922 р. встановлювала відповідальність за публічну образу ок- ремих представників влади при виконанні ними своїх службових обов’язків. З точки зору радянського законо- давця, вказане діяння посягало передусім не на гідність фізичної особи, а на встановлений порядок управління. Карався цей вид образи позбавленням волі на строк не менше шести місяців2. Перший радянський КК розглядав наклеп як оприлюднення завідомо неправдивої і такої, що ганьбить іншу особу, обставини. За вчинення вказаного діяння винному загрожувало позбавлення волі або примусові роботи на строк до шести місяців (ст. 174). Посилена відповідальність за наклеп наставала у разі, якщо відповідна обставина поширювалась у друко- ваному чи іншим чином розмноженому творі. Вказане діяння каралося позбавленням волі на строк до одного року (ст. 175)3. Таким чином, радянський законодавець відмовився від встановлення кримінальної відповідальності за ди- фамацію (тобто за поширення відомостей, що ганьблять іншу особу, але які відповідають дійсності). Такий підхід мав місце і в наступних радянських кримінальних кодексах. У КК УСРР 1927 р. регламентація відповідальності за образу і наклеп майже не змінилась. Стаття 167 вка- заного кодексу встановлювала відповідальність за образу, завдану дією, словесно або письмово, передбачаючи за цей злочин покарання у виді примусових робіт на строк до шести місяців або штраф до п’ятисот рублів. За образу, завдану в поширених чи публічно виставлених друкованих творах або зображеннях (ст. 168), винно- му загрожували примусові роботи або штраф до п’ятисот рублів (тобто санкція була пом’якшена)4. Поряд із загальними складами образи, КК УСРР 1927 р. виокремлював спеціальні види вказаного діяння: образу пред- ставників влади при виконанні ними службових обов’язків або з приводу їх виконання (ст. 71), образу, завдану підлеглим військовому начальнику (ст. 206-5), образу у випадку, коли кривдник і ображений є військовими, але не перебувають між собою у відносинах підлеглості чи старшинства (ст. 206-6)5. Наклеп у ст. 169 КК УСРР 1927 р. загалом визначався так, як і в попередньому кодексі, однак слово «оприлюднення» було замінено сло- вом «поширення», а слово «обставини» – словом «вигадки». Аналогічним було й покарання, яке загрожу- вало винному у цьому злочині (основний склад). Натомість санкція кваліфікованого складу вказаного діяння отримала альтернативне позбавленню волі (на строк до одного року) покарання – примусові роботи6. Статті КК УРСР 1960 р., що встановлювали відповідальність за образу і наклеп, помінялись місцями: спер- шу регламентувалась відповідальність за наклеп (ст. 125), а відтак за образу (ст. 126). Наклеп визначався як поширення у будь-якій формі завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу. За вчинення вказаного діяння радянський законодавець передбачив покарання у виді позбавлення волі на строк до одного року або виправні роботи на той же строк. Таким чином, в КК УРСР 1960 р. покарання за наклеп було посилене. Роз- ширив законодавець також коло кваліфікуючих наклеп ознак: ч. 2 ст. 125 встановлювала відповідальність за наклеп, вчинений особою, раніше судимою за наклеп, а так само поєднаний з обвинуваченням у вчиненні осо- бливо небезпечного державного злочину або такого іншого тяжкого злочину, за який згідно із законом може

1 Борьба с преступностью в Украинской ССР 1917–1925 гг.: в 2 т. Т. 1 / автор очерка и составитель сборника документов профессор П.П. Михайленко. Киев: РНО при МООП УССР, 1966. С. 484–485. 2 Там же. С. 469. 3 Там же. С. 485. 4 Уголовный кодекс УССР 1927 г. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1942. С. 41. 5 Там же. С. 24, 47–48. 6 Там же. С. 41.

55 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

бути призначено покарання у виді позбавлення волі строком на вісім років і більше чи смертної кари. Каралося вказане діяння позбавленням волі на строк до трьох років1. До ст. 125 КК 1960 р. неодноразово (12 січня 1983 р., 10 грудня 1985 р., 8 лютого 1995 р.) вносилися зміни. У підсумку вказана стаття набула дещо іншого вигляду. Наклеп визначався як поширення завідомо неправди- вих вигадок, що ганьблять іншу особу. Санкція ч. 1 ст. 125 була доповнена покараннями у виді штрафу від трид- цяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати та громадської догани. Частина 2 вказаної статті передбачала посилену відповідальність за наклеп у друкованому або іншим способом розмноженому творі, в анонімному листі, а так само вчинений особою, раніше судимою за наклеп. Окрім позбавлення волі на строк до трьох років, санкція цієї норми була доповнена покараннями у виді виправних робіт на строк до двох років та штрафу від п’ятдесяти до ста двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати. Наклеп, поєднаний з обвину- ваченням у вчиненні державного або іншого тяжкого злочину, виокремлено в особливо кваліфікований склад (ч. 3). Санкція ч. 3 ст. 125 передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років2. У ст. 126 КК УРСР 1960 р. вперше визначалося поняття образи як умисного приниження честі і гідності особи, вираженого в непристойній формі. Зазначене діяння каралося виправними роботами на строк до трьох місяців або штрафом у розмірі до тридцяти карбованців, або громадською доганою3. Згодом (зміни вносились 12 січня 1983 р. і 8 лютого 1995 р.) покарання за вказаний злочин було посилене: строк виправних робіт збіль- шився до одного року, а розмір штрафу становив від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати4. Зберіг законодавець і статті про спеціальні види образи: ст. 189 передбачала відповідальність за образу пред- ставника влади або представника громадськості, який охороняє громадський порядок, ст. 189-1 – за образу працівника міліції або народного дружинника у зв’язку з виконанням ними обов’язків по охороні громадського порядку (у пізнішій редакції – за образу працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця), ст. 237 – за образу підлеглим начальника і начальни- ком підлеглого (у пізнішій редакції – за образу підлеглим начальника або начальником підлеглого), ст. 238 – за образу насильницькою дією одним військовослужбовцем іншого при відсутності між ними відносин підлегло- сті або старшинства (у пізнішій редакції стаття передбачала відповідальність за порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями при відсутності між ними відносин підлеглості). Згодом з’явилися й інші спеціальні норми про відповідальність за образу. Так, 4 травня 1990 р. КК УРСР доповнено ст. 176-3 «Образа судді». Варто зазначити, що в СРСР з шістдесятих років минулого століття народні суди, як правило, не приймали до свого розгляду справи про наклеп і образу, пропонуючи потерпілим звертатися до товариських судів. Так, у 1988 р. в СРСР народні суди розглянули в порядку кримінального судочинства 686 справ про наклеп та образу, а в 1989 р. – 795. Зрозуміло, що для величезної країни ці цифри були мізерними5. Останнім нормативно-правовим актом радянського періоду, який містив норми, що встановлювали відпо- відальність за наклеп і образу, був Закон СРСР «Про захист честі та гідності Президента СРСР» від 14 травня 1990 р.6 Після проголошення незалежності України постала необхідність нової кодифікації кримінального законо- давства. Автори проекту КК України, підготовленого під керівництвом професора В.М. Смітієнка, не відмовились від ідеї встановлення кримінальної відповідальності за наклеп та образу. Відповідні норми (ст.ст. 168 і 169) мало відрізнялися від статей про наклеп (ст. 125) та образу (ст. 126), наявних в КК 1960 р. Під наклепом роз- робники проекту КК України також розуміли поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу. Якщо у ст. 125 КК 1960 р. виокремлювалися кваліфікований та особливо кваліфікований види цього діяння, то у ст. 168 проекту – лише кваліфікований (редакція ч. 2 вказаної статті охоплювала в тому числі на- 1 Кримінальний кодекс Української РСР. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1963. С. 54. 2 Кримінальний кодекс України: нормат. акти кримін.-прав. значення (за станом законодавства на 1 вересня 1997 р.) / авт.-упоряд.: М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. Київ: А.С.К., 1997. С. 77. 3 Кримінальний кодекс Української РСР. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1963. С. 54. 4 Кримінальний кодекс України: нормат. акти кримін.-прав. значення (за станом законодавства на 1 вересня 1997 р.) / авт.-упоряд.: М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. Київ: А.С.К., 1997. С. 78. 5 Рыбина Е.О. Уголовно-правовая защита чести, достоинства и репутации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 103; Ткачевский Ю.М. Уголовная ответственность за клевету. Законодательство. 1999. № 11. С. 62. 6 Закон СССР «О защите чести и достоинства Президента СССР» от 14 мая 1990 г. № 1478-І / Гарант. URL: https://base.garant.ru/6335765/

56  РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

клеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні злочину1). Максимальне покарання, яке загрожувало за наклеп відповідно до ст. 168 проекту КК України, – позбавлення волі на строк до трьох років, тоді як за ст. 125 КК 1960 р. наклеп карався позбавленням волі на строк до п’яти років. Визначаючи поняття образи у проекті КК України, його розробники додали до існуючої в КК 1960 р. де- фініції вказівку на публічність приниження честі і гідності особи у непристойній формі, прибравши натомість вказівку на умисність такого приниження. Посилена відповідальність встановлювалась за образу, вчинену пу- блічною посадовою особою чи функціонером під час виконання ними свого службового обов’язку (ч. 2 ст. 169). Відповідно до ст. 169 проекту КК України образа каралася винятково покаранням у виді штрафу (до 30 (у попередній редакції – до 6) мінімальних розмірів заробітної плати за ч. 1 та до 50 (у попередній редакції – до 10) мінімальних розмірів заробітної плати за ч. 2), тоді як санкція ст. 126 КК 1960 р. за вчинення даного діяння передбачала альтернативні покарання у виді виправних робіт на строк до одного року, штраф від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати, громадську догану2. Необхідно зазначити, що не відмовились від ідеї встановлення кримінальної відповідальності за наклеп та образу також розробники проекту КК України, підготовленого за дорученням Кабінету Міністрів України. Поняття наклепу у ст. 143 вказаного проекту повторювало існуюче на той час у кримінальному законодав- стві. Єдиною відмінністю було те, що слово «завідомо» замінене на «зазнаки». Вказане діяння пропонувалося карати штрафом до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до одного року. Частину 2 розглядуваної статті запропоновано викласти у такій редакції: «Наклеп у друкова- ному чи іншим способом розмноженому творі або з використанням інших засобів масової інформації, а також учинений особою, раніше судимою за наклеп». Санкція вказаної норми мала передбачати штраф від семи до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк. Частину 3 розглядуваної норми пропонувалося викласти у такій редакції: «Наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні тяжкого або особливого тяжкого злочину». Каратися зазна- чене діяння мало обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. Образа в урядовому проекті КК України (ст. 144) визначалася як умисне приниження честі та гідності лю- дини, виражене в непристойній формі, тобто розуміння цього діяння не зазнало змін порівняно з наведеним у чинному на той час КК. З точки зору розробників вказаного проекту, образа мала каратися штрафом до двадця- ти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до одного року3. В ході обговорення законопроекту у парламенті в 2001 р. відповідні пропозиції були відхилені «з урахуван- ням того, що ці питання повинні вирішуватись в порядку цивільного судочинства»4. Насамкінець зазначимо, що спроби здійснити «реанімацію» кримінальної відповідальності за наклеп мали місце й після 2001 р. На розгляд Верховної Ради України неодноразово подавалися проекти законів, якими пропонувалося встановити в КК України відповідальність за вказане діяння (йдеться, зокрема, про законопро- екти № 2137 від 5 вересня 2002 р., № 3123 від 18 лютого 2003 р., № 4267 від 15 жовтня 2003 р., № 5173 від 20 лютого 2004 р., № 8723 від 17 січня 2006 р., № 2051 від 6 вересня 2006 р., № 2086 від 22 лютого 2008 р., № 6398 від 17 травня 2010 р., № 11013 від 18 липня 2012 р.5)6. Усі вказані законопроекти були відхилені.

1 У ч. 3 ст. 125 КК 1960 р., щоправда, йшлося про наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні не будь-якого, а лише державного або іншого тяж- кого злочину. 2 Андрушко А.В. Злочини проти волі, честі та гідності особи в проекті Кримінального кодексу України, підготовленому під керівництвом професора В.М. Смітієнка. Право та державне управління. 2018. № 1 (30). Том 1. С. 179–180. 3 Проект Кримінального кодексу України № 1029, зареєстрований 12 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http:// w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3865 4 Порівняльна таблиця до третього читання 04.04.2001 (проект Кримінального кодексу України № 1029 від 12.05.1998 р.) / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://static.rada.gov.ua/osmir/tables/04_2001/TABL10290O03.html 5 Зауважимо, що зазначений законопроект 18 вересня 2012 р. був розглянутий парламентом і прийнятий в першому читанні (Рада намерена ввес- ти уголовную ответственность за клевету / Українські новини. 18 сентября 2012 г. URL: https://ukranews.com/news/159909-rada-namerena-vvesty- ugolovnuyu-otvetstvennost-za-klevetu). Однак його ухвалення викликало різко негативну реакцію в суспільстві і вже 25 вересня його автор зареєстрував проект постанови про скасування рішення Верховної Ради України щодо прийняття в першому читанні цього законопроекту (Журавський вирішив відкликати свій законопроект про наклеп / Укрінформ. 26 вересня 2012 р. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/1400694-guravskiy_virishiv_ vidklikati_sviy_zakonoproekt_pro_naklep_1758263.html). 2 жовтня 2012 р. Верховна Рада України підтримала постанову про скасування зазначеного законопроекту. Спікер Володимир Литвин так прокоментував голосування: «Рішення прийнято. Давайте надалі таких рішень не приймати» («На- клеп» скасували / Українська правда. 2 жовтня 2012 р. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2012/10/2/6973801/). 6 Бортник В.А. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за посягання на честь та гідність особи в період українського державотворен- ня. Наукові праці МАУП. 2014. Вип. 43 (4). С. 98–104.

57 РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Утім, одна із таких ініціатив все ж увінчалася успіхом. Законом України «Про внесення змін до Закону Укра- їни “Про судоустрій і статус суддів” та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки грома- дян» від 16 січня 2014 р. № 721-VII1 КК України був доповнений ст. 151-1 «Наклеп». У вказаній статті наклеп визначався як умисне поширення завідомо недостовірних відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи. Вказане діяння каралося штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів до- ходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року. У ч. 2 ст. 151-1 встановлювалась відповідальність за наклеп у творі, що публічно демонструється, в засобах масової інформації або в мережі Інтернет, а так само вчинений особою, раніше судимою за наклеп. Санкція зазначеної норми передбачала штраф від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до одного року. У ч. 3 ст. 151-1 передбачалася відповідальність за наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Каралося таке діяння виправними роботами на строк від одного до двох років або обмеженням волі на строк до двох років. Стаття 151-1 КК України залишалася чинною недовго. З огляду на протести проти цієї та інших законодав- чих новел, що увійшли в історію України як «диктаторські закони», уже невдовзі (28 січня 2014 р.) наклеп був декриміналізований2. Втім, навіть після цього спроби повернути кримінальну відповідальність за вказане діяння не припинилися: 20 листопада 2018 р. у Верховній Раді України був зареєстрований проект Закону про внесення змін до Кримі- нального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп3. Однак через негативну реакцію на нього у суспільстві ініціатори законопроекту 29 серпня 2019 р. відкликали його. Таким чином, протягом ХІХ – початку ХХІ ст. законодавство про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи пройшло тривалу еволюцію від детальної регламентації відповідних положень до декриміналізації діянь (наклепу та образи), які традиційно вважалися посяганнями на вказані цінності. Зазна- чена еволюція пов’язана із поступовим усвідомленням того, що протидія вказаним діянням засобами кримі- нального права створює серйозний ризик надмірного застосування кримінально-правових методів до регулю- вання тих відносин, які є сферою передовсім цивільного права.

1 Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» від 16 січня 2014 р. № 721-VII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/721-18#Text 2 Закон України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 28 січня 2014 р. № 732-VII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/732-18#n2 3 Проект Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідаль- ності за наклеп від 20 листопада 2018 р. № 9306 / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=64959

58  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ 2.1. Доктрина кримінального права другої половини ХІХ – кінця ХХ ст. про злочини проти особистої свободи

2.1.1. Злочини проти особистої свободи у науці кримінального права другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Затвердження у 1845 р. Уложення про покарання кримінальні та виправні дало серйозний імпульс розвитку науки кримінального права в Російській імперії. Протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття з’яви- лося чимало праць (Л.С. Білогриць-Котляревського, О.Ф. Кістяківського, Г.Є. Колоколова, О.В. Лохвицького, В.Д. Набокова, М.А. Неклюдова, С.В. Познишева, М.С. Таганцева, І.Я. Фойницького та ін.), у яких, серед ін- шого, розглядалися проблемні питання відповідальності за злочини проти особистої свободи. Відповідні на- працювання класиків кримінального права залишаються актуальними й сьогодні, адже вони дозволяють про- слідкувати еволюцію наукової думки в частині, що стосується кримінально-правової протидії злочинам проти особистої свободи, врахувати їх у сучасних наукових дослідженнях зазначеної проблематики. У цьому контек- сті має рацію П.С. Берзін, який підкреслює, що для перевірки сучасних кримінально-правових положень не- обхідно заглянути в минуле, осмислити витоки історії кримінального права1. О.В. Харитонова, своєю чергою, слушно зазначає, що «без знання історії свого розвитку та поглядів видатних вчених наука кримінального права приречена на повторення помилок минулого або ж “нове відкриття” того, що вже було сформульовано попере- дниками. Отже, аксіоматичним є положення про те, що розвиток кримінально-правової науки неможливий без ґрунтовного вивчення її історії, всебічного осмислення здобутків і прорахунків учених минулого»2. Розглядаючи посягання на особисту свободу, вчені другої половини ХІХ – початку ХХ ст. чималу увагу приділяли поняттю свободи та її видам. Так, І.Я. Фойницький зазначав, що благо свободи є поняттям доволі широким; воно об’єднує як внутрішню свободу (свободу духу), так і зовнішню свободу (свободу діяльності). Вчений підкреслював, що «свобода волі в сенсі духовної, як дещо внутрішнє, сокровенне, сама по собі не може бути предметом злочинних посягань; для них доступна лише сфера зовнішніх її проявів, можливість вільного розпоряджання собою і взагалі вільного, безперешкодного вибору своєї діяльності»3. На думку М.А. Неклюдова, поняття свободи, що склалося на противагу поняттю рабства, включає наступні права: право локомоції або свободи пересування з однієї місцевості до іншої, і право самовизначення до дії чи бездіяльності. З огляду на це свобода людини може бути порушена не лише повним оберненням її в рабство

1 Берзін П.С. Київська школа кримінального права (1834–1960 роки): історико-правове дослідження. Монографія. 2-ге вид., переробл. і доповн. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 13. 2 Харитонова О.В. Кримінально-правові погляди О.Ф. Кістяківського: наукова спадщина та її значення для сучасних кримінально-правових дослі- джень: монографія. Харків: Право, 2010. С. 9. 3 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасю- левича, 1901. С. 84.

59 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

чи поміщенням її в те чи інше місце, але й примушуванням до злочину, змушуванням її до тієї чи іншої дії або бездіяльності1. Професор Київського університету Л.С. Білогриць-Котляревський зазначав, що вільна діяльність особи, як об’єкт злочинного посягання, є поняттям складним і включає в себе декілька форм: 1) вільне розпоряджання людиною органами свого тіла (в якості посягань цього роду вказувались зав’язування очей, затискання рота і т.п.); 2) свобода пересування, тобто вільний вибір місцеперебування, як у власному сенсі цього слова (кімната), так і в широкому (місто, село) (як приклад посягань цього роду вчений наводив випадки позбавлення особи можливості переходу з одного села до іншого, а також утримування особи в будь-якому приміщенні); 3) вільний вибір діяльності чи заняття, як одиничного акту чи цілої низки послідовних актів (прикладом може слугува- ти примушування будь-кого розпочати, продовжити або припинити певну діяльність)2. При цьому Л.С. Біло- гриць-Котляревський підкреслював, що «вищою похідною формою утиску свободи є рабство або позбавлення вільного громадянського стану, що являє собою комбінацію, суміш названих простих форм»3. Свободу людини як сукупність трьох форм прояву людської волі розглядав також Г.Є. Колоколов4. На його переконання, утиск свободи може бути досягнутий або фізичною силою, або психічним впливом, тобто погро- зою. Утиск може бути або безпосереднім, або опосередкованим. Першим він буває тоді, коли відповідне діяння вчиняється безпосередньо щодо особи; другим – коли дія скеровується на предмет, від якого залежить стано- вище особи (наприклад, хтось закидає плаття жінки, що купається у водоймі, на дерево і тим самим позбавляє її можливості піти додому). Утиск свободи може бути або самостійним діянням, або ж може мати значення засобу чи способу для досягнення якогось іншого злочинного результату5. Залежно від ступеня вторгнення у сферу особистої свободи розглядувані посягання І.Я. Фойницький кла- сифікував на три групи. До першої, на його думку, належать діяння, що посягають на свободу окремих актів діяльності людини і полягають у примушуванні її щось робити чи не робити, випробувати чи відчути. Учений зазначав, що юридична конструкція їх може бути двоякою: або діяння розглядається стосовно потерпілого, причому увага звертається на результат, викликаний діянням; або ж воно розглядається тільки стосовно винно- го, незалежно від його наслідків. У першому випадку йдеться про систему примушування, сприйняту більшістю тогочасних європейських законодавців; в другому – про систему фізичного чи психічного насильства, караного незалежно від результату6, що була сприйнята французьким законодавцем7, а також законодавцем Російської імперії8. До другої групи вчений відносив діяння, що полягають в обмеженні свободи пересування протягом 1 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 95. 2 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 374–375. 3 Там же. С. 375. 4 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 124. 5 Там же. С. 124–125. 6 Специфічною особливістю «системи насильства», як зазначає М.Р. Снахова, є відсутність загальної норми про примушування; кримінальна відпо- відальність встановлюється за незаконне позбавлення свободи і за насильство (фізичне або психічне), котре розуміється широко, і яке в «системі примушування» тягтиме відповідальність лише у разі, якщо воно є способом примушування. Основними елементами системи злочинів проти осо- бистої свободи при такому підході будуть три норми: 1) незаконне позбавлення свободи; 2) насильство, яке розуміється широко; 3) погроза, що розуміється широко. При цьому насильство і погроза можуть бути винесені за межі системи злочинів проти особистої свободи і міститися в розділі про посягання на недоторканність особи (котрий включає також норми про тілесні ушкодження). На противагу «системі насильства», «система примушування» в якості основних елементів системи злочинів проти особистої свободи включає дві норми: 1) про незаконне позбавлення свободи; 2) загальну норму про примушування шляхом насильства або погроз до вчинення будь-якої дії, бездіяльності або перетерплювання будь-чого. Зазви- чай ці норми доповнюються нормами про небезпечну погрозу (при відсутності примушування). Така система передбачає відсутність загальної норми про насильство – у відповідних кодексах з’являється розділ про злочини проти тілесної недоторканності особи, в якому передбачена відповідальність не за насильство як таке, а за заподіяння в його результаті певних наслідків – тілесних ушкоджень або хоча б болі. «Система примушування» є лібе- ральнішою, ніж «система насильства», оскільки насильство і погрози (за винятком «небезпечної погрози») у ній самі по собі не тягнуть відпові- дальності, а розглядаються лише в якості способів вчинення насильницьких злочинів (у т.ч. й «примушування») (Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 38–40). 7 Зазначимо, що норми про насильство в широкому сенсі цього слова збереглися досі в чинному КК Франції (§ 2 «Про насильницькі дії» відділення І «Про умисні посягання на недоторканність особи» глави ІІ «Про посягання на фізичну або психічну недоторканність особи»), який до числа на- сильницьких дій відносить будь-які прояви насильства, що навіть не заподіяли жодних наслідків; до насильства відносяться, зокрема, недоброзичливі телефонні дзвінки та звукові агресії, якщо вони вчинені неодноразово з метою порушити спокій іншої людини (ст. 222-16 КК Франції). 8 І.Я. Фойницький при цьому зазначав, що проект редакційної комісії схилявся до системи примушування (Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 85). Зрештою, у затвер- дженому 22 березня 1903 року Кримінальному уложенні відбувся перехід від «системи насильства» до «системи примушування». У ч. 1 ст. 507 цього Уложення була сформульована загальна норма про примушування до «виконання чи допущення будь-чого, що порушує право або обов’язок того, кого примушують» чи «до відмови від здійснення права або від виконання обов’язку». Способами примушування визнавались насильство над особою, карана погроза і зловживання батьківською, опікунською чи іншою владою. Пом’якшуючою відповідальність обставиною Уложення визна- вало наявність у того, хто примушував, достатніх підстав вважати, що примушуванням він здійснює своє право (ч. 2 ст. 507). Відповідальність перед-

60  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

більш чи менш тривалого часу; таким є незаконне затримання і ув’язнення. До третьої групи, на думку І.Я. Фой- ницького, належить викрадення або захоплення людей, цілі якого можуть бути різними, від чого залежить сту- пінь вторгнення діянь цієї групи у сферу свободи. Вони посягають на вільний стан людини, або на її сімейне походження, або на цнотливість, і відповідно до цього включають продаж в рабство та работоргівлю; підміну і викрадення дітей; нарешті, викрадення жінок1. Таким чином, І.Я. Фойницький запропонував класифікувати всі злочини проти особистої свободи на: 1) насильство та погрози; 2) незаконне позбавлення свободи (затримання і ув’язнення); 3) викрадення людей (продаж в рабство і торгівля неграми, викрадення немовлят чи жінок). Подібну класифікацію запропонував Г.Є. Колоколов, який, однак, окрім перелічених І.Я. Фойницьким по- сягань, до злочинів проти свободи особи відніс також зґвалтування. Свою точку зору вчений, зокрема, аргу- ментував тим, що свобода включає в себе право людини розпоряджатися органами свого тіла і, в тому числі, право відмовити у статевому акті, якщо це суперечить її волі. Порушення цього права, на його переконання, становить суть даного діяння2. С.В. Познишев також відносив зґвалтування до злочинів проти свободи, роз- глядаючи це діяння як окремий різновид примушування. На його переконання, сутність зґвалтування – у на- сильницькому характері, в примушуванні потерпілої до статевого акту. Зґвалтування, на його думку, «тяжко вражає свободу і разом з тим честь особи»3. Позиція Г.Є. Колоколова і С.В. Познишева зрозуміла і пов’язана із широким розумінням ним свободи людини (не лише особистої свободи, а й свободи статевої). На відміну від І.Я. Фойницького і Г.Є. Колоколова, М.А. Неклюдов злочини проти особистої свободи зво- див до: 1) примушування; 2) ув’язнення чи затримання (позбавлення свободи) та 3) викрадення людей4 і ви- словлював сподівання, що нове Уложення згрупує всі посягання на свободу в одному місці5. При цьому вче- ний зазначав, що примушування може бути спрямоване або на вчинення діяння, забороненого законом під загрозою покарання, – примушування до злочину, або ж на змушування іншої особи робити так, як хочеться винному. М.А. Неклюдов підкреслював, що примушування до злочину відоме російському законодавству, але лише наполовину: Уложення про покарання кримінальні та виправні говорить про примушування погрозами (ст. 1548 в редакції 1857 р.) і мовчить про примушування фізичною силою. Змушування ж іншого діяти чи не діяти всупереч його волі, вслід за тодішньою практикою (про неї йтиметься нижче), вчений розглядав як са- моправство і насильство6. Примушування як злочин проти свободи виділяв також С.В. Познишев, який, однак, розумів його ширше – як вплив на особу шляхом фізичного насильства, погрози або зловживання владою, що має на меті спонукати цю особу вчинити чи допустити що-небудь противне її волі, без набуття, однак, від того, хто примушує, якогось майна чи майнової вигоди. Якщо насильство над особою є засобом набуття від цієї особи майна або майнової вигоди, воно відноситься вже до сфери майнових злочинів7. С.В. Познишев підкреслював, що поняття приму- шування є вужчим від поняття насильства; примушування є насильством, що переслідує означену вище мету і є засобом для її досягнення; однак насильство може і не переслідувати цієї мети, будучи, наприклад, звичайним актом помсти8. Л.С. Білогриць-Котляревський, розрізняючи насильство та примушування, зазначав, що утиск свободи сто- совно потерпілого є примушуванням, а стосовно обвинуваченого – насильством. На його думку, попри подіб- ність цих понять, між ними існує відмінність, яка полягає в тому, що насильство позначає злочинну діяльність, карану незалежно від наслідків, і таку, що закінчується з моменту вчинення насильства; примушування ж вима- бачалася також за примушування до вчинення тяжкого злочину чи злочину (ст. 508) та за примушування робітників до страйку (ст. 509) (Уголовное уложеніе. Высочайше утвержденное 22 марта 1903 г. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 100–101). Детальний критичний аналіз цих норм здійснив С.В. Познишев (Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уложеній. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 127–131). 1 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасю- левича, 1901. С. 84–85. 2 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 125, 134–135. 3 Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уло- женій. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 131–132, 135. 4 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 95. 5 Там же. С. 121. 6 Там же. С. 96, 119–120. 7 Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уло- женій. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 124–125. 8 Там же. С. 125.

61 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

гає настання певних наслідків, котрі можуть співпадати з насильством у часі, але можуть і відділятися від нього більшим або меншим проміжком часу1. З огляду на докладне опрацювання І.Я. Фойницьким питань, що стосуються насильства та погрози як злочи- нів проти свободи, доцільно зупинитися на них детальніше. Під насильством вчений розумів умисне протиправне заподіяння фізичної сили проти потерпілої особи. Норми про насильство застосовувались, якщо діяння не тягнуло відповідальності за нормами про інші, більш небезпечні, посягання. Для притягнення до відповідальності за насильство не вимагалося заподіяння потер- пілому якихось наслідків або болі2. І.Я. Фойницький зазначав, що насильство «співпадає за зовнішнім харак- тером з образою дією, відрізняючись від нього спрямованістю умислу, і разом з тим утворює найлегшу форму тілесних ушкоджень»3. На думку вченого, сутність насильства як злочину проти особистої свободи полягає у застосуванні сили проти особи, всупереч її волі. Насильник заперечує в потерпілому свободу діяльності і примушує його або перетерпіти якийсь небажаний для нього стан, або всупереч своїй волі виконати будь-яку дію чи утриматися від її вчинення4. Насильство не має переходити в інше злочинне діяння, інакше воно кара- тиметься як останнє. «З одного боку, за об’єктивною тяжкістю, його слід відрізняти від тілесних ушкоджень, якими є тяжкі побої, рани або каліцтва; з іншого – за спрямованістю наміру воно відрізняється від образ»5. Насильство тлумачилось дуже широко. На підставі аналізу редакції Уложення 1857 р., І.Я. Фойницький від- носив до нього: завдання побоїв, катування і мучення, особливо ж якщо потерпілий знаходився в стані безсил- ля; будь-яке інше порушення фізичної недоторканності, навіть без заподіяння болю, як засіб подужати людину і примусити її вчинити певну дію; самовільне створення перепон для перешкоджання діяльності іншого, на- приклад, утримання будь-кого в місці, де він залишатися не бажає, шляхом запирання воріт, розпрягання коней та ін., – діяння, котре, на думку вченого, слід відрізняти від незаконного затримання чи ув’язнення (розгляда- тиметься нижче – А. А.) відсутністю ознаки захоплення людини; самоуправна помста насильницькими діями; вторгнення до чужого житла; самовільне незалишення чужого житла, шум та сварки у ньому. При цьому необ- хідно було встановити намір образити чи потривожити, тобто порушити звичайний плин домашнього життя, спричинити неспокій6. У тогочасній судовій практиці як насильство було кваліфіковано, наприклад, випадки виривання з рук склянки з купленим і недопитим вином, знищення лісником кошиків у осіб, які самовільно збирали гриби, що супроводжувалось необережним заподіянням їм легких ран, та ін. Типовим у правозасто- совній практиці було насильницьке виселення постояльців чи примушування їх до сплати грошей за проживан- ня, наприклад, коли їх речі виносили і двері зачиняли7.8 Як бачимо, насильство І.Я. Фойницьким тлумачилось надзвичайно широко. Наведені у переліку вчинки на сьогодні можуть підпадати під ознаки злочинів, передбачених різними статтями кримінального закону (ст.ст. 126, 127, 146, 162, 356 КК України). Це й не дивно, адже питання про те, на що посягають перелічені діяння, чому вони заподіюють або створюють загрозу заподіяння шкоди, тоді й тепер вирішується неоднаково. Загалом видається, що окреслений вище підхід навряд чи можна визнати вдалим9. На думку І.Я. Фойницького, погроза як злочин проти особистої свободи є умисним залякуванням людини заподіянням їй будь-якої шкоди («протизаконного зла»). Сутність її полягає у впливі на психіку потерпілого, у виникненні в нього страху і в примушуванні його, хоча й опосередкованому, до певної дії чи бездіяльності. Вче- ний вважав, що з огляду на це погрозу слід розглядати як посягання на свободу10. Точку зору І.Я. Фойницького

1 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 376. 2 Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 40–41; Фойницкій И.Я. Курсъ уголов- наго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 85. 3 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасю- левича, 1901. С. 85. 4 Там же. С. 87. 5 Там же. С. 87. 6 Там же. С. 87–88. 7 Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 41–42. 8 Подібні ситуації Кримінальний касаційний департамент Правлячого Сенату (створений у 1866 році) у низці своїх рішень кваліфікував як самоправ- ство (Уставъ о наказаніяхъ, налагаемыхъ мировыми судьями съ дополненіями по 1 января 1879 г. Составленъ профессоромъ С.-Петербургскаго университета Н.С. Таганцевымъ. Изданіе второе, переработанное и дополненное. Санктъ-Петербургъ: Типографія М. Стасюлевича, 1879. С. 190). 9 Андрушко А.В. Проблеми відповідальності за злочини проти особистої свободи людини в дослідженнях другої половини ХІХ – початку ХХ століт- тя. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2017. Випуск 30. Том 2. С. 62. 10 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасю- левича, 1901. С. 89.

62  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

поділяв С.В. Познишев, який підкреслював, що «погроза часто буває лише засобом виконання іншого злочи- ну, і тоді входить в останнє, як окремий момент. У тих же випадках, коли вона утворює самостійний злочин, її слід відносити до групи посягань на свободу, оскільки найсуттєвішим у цих випадках є той утиск свободи іншої особи, який досягається погрозою»1. З точки зору В.Д. Набокова, погрозу слід розглядати не як злочин проти свободи, а як посягання на психічну недоторканність, усвідомлення людиною спокою і безпеки2. Натомість на переконання М.А. Неклюдова, погроза є різновидом образи, яку слід віднести до злочинів проти честі3. Вказаний учений вважав, що «утворення з погрози самостійного злочину привело законодавство до такого ре- зультату, який не може мати місця у правильно укладеному Уложенні»4. І.Я. Фойницький, Л.С. Білогриць-Кот- ляревський, В.Д. Набоков і С.В. Познишев з такою точкою зору не погоджувались, підкреслюючи, що в погрозі може й не міститися нічого образливого5. У розглядуваному контексті варто зазначити, що у зв’язку з проведенням у Російській імперії в 1864 р. судо- вої реформи, насильство та погрози як злочини проти свободи були передані в підсудність мировим суддям, а відповідні норми були переміщені з Уложення про покарання кримінальні та виправні до Статуту про покаран- ня, що накладаються мировими суддями. Звертає на себе увагу той факт, що глава ХІ Статуту мала назву «Про образи честі, погрози та насильство» і включала в себе два відділення – І. Про образи честі (ст.ст. 130–138) та ІІ. Про погрози і насильство (ст.ст. 139–142)6. Цікавим, отже, є те, що якщо в Уложенні 1845 р. вказані вище діяння містилися в розділі про злочини проти життя, здоров’я, свободи та честі приватних осіб, то при форму- люванні назви глави ХІ Статуту законодавець відмовився від безпосередньої згадки про свободу7. Незаконне затримання та ув’язнення вченими другої половини ХІХ – початку ХХ ст. розглядалось як протизаконне і самовільне (самовільне і насильницьке) позбавлення людини свободи шляхом її затримання чи ув’язнення, вчинене з будь-якої причини і з будь-яким наміром8. М.А. Неклюдов вважав, що дане діяння має полягати: 1) за зовнішньою формою – в ув’язненні чи затриманні; 2) за внутрішньою властивістю – у позбав- ленні свободи. Під ув’язненням, на його думку, слід розуміти тримання людини в замкнутому приміщенні (в кімнаті, погребі і т.ін.); під затриманням – тримання людини в місці, де вона перебувати не бажає (наприклад, «заарештування» будь-кого не в замкнутому приміщенні, а в лісі, в полі, на дорозі, або в садибі, з припиненням свободи виходу за її межі9). Під свободою людини в контексті даного діяння М.А. Неклюдов розумів мож- ливість на власний розсуд залишити нею те місце, в якому вона перебувала10. Позбавлення свободи, на його думку, полягає в позбавленні людини можливості брати участь в приватному, громадському і сімейному житті11. Вчений зазначав, що позбавлення свободи має бути: а) протизаконним і б) самовільним або насильницьким. Протизаконне – означає поза тими випадками, коли таке дозволяється законом12. «Самовільно чи насильно»

1 Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уло- женій. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 120–121. 2 Набоковъ В.Д. Элементарный учебникъ особенной части русскаго уголовнаго права. Выпускъ первый. Книги І и ІІ. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 43, 46, 57. 3 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 5, 92. 4 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 92. 5 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасю- левича, 1901. С. 89; Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 380; Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очер- къ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уложеній. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 121; Набоковъ В.Д. Элемен- тарный учебникъ особенной части русскаго уголовнаго права. Выпускъ первый. Книги І и ІІ. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 56. 6 Уставъ о наказаніяхъ, налагаемыхъ мировыми судьями съ дополненіями по 1 января 1879 г. Составленъ профессоромъ С.-Петербургскаго универси- тета Н.С. Таганцевымъ. Изданіе второе, переработанное и дополненное. Санктъ-Петербургъ: Типографія М. Стасюлевича, 1879. С. 175–201. 7 Андрушко А.В. Проблеми відповідальності за злочини проти особистої свободи людини в дослідженнях другої половини ХІХ – початку ХХ століт- тя. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2017. Випуск 30. Том 2. С. 62. 8 Див., зокрема: Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Юж- но-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 375; Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 92; Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 100; Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 130–131. 9 Не зовсім зрозуміло, чому М.А. Неклюдов не вважав садибу замкнутим приміщенням. 10 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 100. 11 Там же. С. 101–102. 12 Критикуючи у цій частині Уложення про покарання кримінальні та виправні (ст. 1540 у редакції 1857 р.), М.А. Неклюдов писав: «Забуваючи пов- ністю про осіб приватних і обмежуючись виключно особами посадовими, Уложення називає лише один випадок непротивного закону ув’язнення чи затримання, а саме кримінальною владою («за доказами чи підозрою, або ж у виді покарання»). Але само собою зрозуміло, що на практиці слово

63 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

означає, що закон не вимагає для наявності посягання застосування фізичної сили або насильства; він вважає діяння однаково злочинним як тоді, коли воно було вчинене із застосуванням насильства, так і тоді, коли воно вчинене самовільно1. Самовільно – значить без згоди іншого, проти його волі (наприклад, коли особа, зама- нивши когось в гості, зачинить його в кімнаті)2. Питання про те, чи може позбавлення свободи бути вчинене за допомогою погрози, на переконання М.А. Неклюдова, має вирішуватися позитивно, оскільки таке затримання буде затриманням проти волі особи. При цьому під погрозою слід розуміти виключно погрозу насильством або іншою злочинною дією3. Аналогічну точку зору пізніше висловив Л.С. Білогриць-Котляревський4. Уложення про покарання кримінальні та виправні суворість покарання за незаконне затримання та ув’яз- нення пов’язувало із строком, протягом якого особа була позбавлена свободи (до тижня, від тижня до трьох місяців, понад три місяці). З таким підходом М.А. Неклюдов не погоджувався, аргументуючи свою точку зору наступним чином: «Чи багато потрібно часу для того, аби затримати людину на час відплиття корабля, відходу поїзда, проведення виборів і т. ін.? А тим часом подібне затримання може бути незрівнянно важливішим для неї за своїми наслідками, аніж затримання її в інший час упродовж кількох днів»5. Нарікав М.А. Неклюдов та- кож на «надзвичайну поблажливість, рішуче нічим невиправдану стосовно настільки тяжкого та небезпечного для особистого, сімейного та суспільного побуту злочину» (так, наприклад, за самовільне ув’язнення чи затри- мання, що продовжувалось понад тиждень, але не довше як три місяці, санкція ч. 2 ст. 2025 Уложення 1845 р. передбачала поміщення в гамівний будинок на строк від одного до двох років). У той же час вчений підкреслив, що, для прикладу, Німецьке кримінальне уложення (§ 239) розрізняє позбавлення свободи на строк не більше 7 днів і понад 7 днів та загрожує за останнє цухтгаузом до 10 років6. О.В. Лохвицький підкреслював, що різниця між затриманням та ув’язненням в законі не є чіткою; судячи з усього, затримання полягає лише в перешкоджанні вільно пересуватися (наприклад, зачинення воріт будинку), тоді як ув’язнення – посилений спосіб затримання, коли насильно ведуть і закривають в підвалі, кімнаті тощо7. Проаналізувавши відповідну статтю Уложення, вчений дійшов висновку, що у її тексті чимало зайвого, такого, що суперечить економії кримінального закону8. На думку І.Я. Фойницького, предметом цього посягання є право фізичної особи вільно змінювати місце свого перебування. Вчений вважав, що для визнання цього діяння злочинним воно має бути: 1) самовільним, тобто вчиненим всупереч справжньому бажанню потерпілого, що передбачає або насильницький характер дії, або обман потерпілого9; 2) протизаконним, тобто таким, на яке винний не мав права. Протизаконність затри- протизаконне має бути рівносильним наміру позбавити свободи» (Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 101). 1 Цього не враховує М.Р. Снахова, яка пише лише про насильницький характер незаконного затримання та ув’язнення за Уложенням про покарання кримінальні та виправні (Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 43). 2 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 101. 3 Там же. С. 101. 4 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 376. 5 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 102. 6 Там же. С. 120. 7 Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Пе- тербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 511. 8 Там же. С. 511. 9 Таким чином, на відміну від М.А. Неклюдова, який розрізняв поняття «самовільно» та «насильно», вказував, що «закон вважає діяння однаково злочинним як тоді, коли воно вчинено із застосуванням насильства, так і тоді, коли воно вчинене самовільно» (Неклюдовъ Н.А. Руководство къ осо- бенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Петербургъ: Типографія П.П. Мер- кульева, 1876. С. 101), І.Я. Фойницький насильницький характер дії включав до поняття «самовільно», відзначав, що самовільність «передбачає або насильницький характер дії, або обман потерпілого» (Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имуще- ственныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 92). Звернення до Уложення дозволяє підтримати точку зору М.А. Неклю- дова, адже між словами «самовільно» та «насильно» в тексті закону використано сполучник «і». Тут варто нагадати, що, на переконання І.Я. Фой- ницького, для прикладу, самовільне створення перепон для перешкоджання діяльності іншої особи (приміром, утримання будь-кого в місці, де він залишатися не бажає, шляхом запирання воріт, розпрягання коней та ін.), слід відносити до насильства як злочину проти свободи особи з огляду на відсутність ознаки захоплення людини (Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 87–88). Утім, у тексті Уложення (ст. 2025 у редакції 1845 р.; ст. 1540 у редакції 1885 р.) слово «захоплення» не вживалося. Більше того, ст. 2030, яка також містилася в главі 7 «Про протизаконне затримання і ув’язнення» розділу Х Уложення 1845 р., передбачала відповідальність якраз за «умисне протизаконне, але таке, що не супроводжувалось жодним насильством, утримання будь-кого в місці, де він залишатися не бажає, шляхом таємного чи явного викрадення коней, псування возів або іншим способом для перешкоджання його пересуванню» (Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ. Санктъ-Петербургъ: Въ Типографіи Втораго Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1845. С. 793). У наступних редакціях Уложення статті з відповідним змістом вже не було – такі діяння належало кваліфікувати за ст. 142 Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, яка передбачала відповідальність за самоправство,

64  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

мання чи ув’язнення пов’язана з: а) некомпетентністю особи, що його застосовує, або ж б) відсутністю законних причин затримання, як матеріальних, так і формальних, хоч би воно й було здійснене особами, які мають на це право1. При цьому І.Я. Фойницький підкреслював, що затримання відрізняється від утримування в певному місці, яке входить до поняття насильства, ознакою фізичного захоплення особи, насильницьким перешкоджан- ням її пересуванню, наприклад, сковування ланцюгами, зв’язування мотузкою, взяття під варту2. Затримання та ув’язнення, на переконання І.Я. Фойницького, мають бути засобом позбавлення свободи, тобто людина має бути поставлена у таке становище, в результаті якого вона не може залишити дане місце або внаслідок фізичних перепон, або ж внаслідок постійного нагляду за нею; якщо будь-хто закритий в кімнаті, другі двері якої відчине- ні, так що вихід вільний, то складу розглядуваного злочину немає; однак коли ув’язнений для звільнення виму- шений вдатися до ризикових або незвичайних дій (наприклад, вилізти через вікно, злізти по трубі), то свобода пересування його порушена3. Вчений вважав, що затримання та ув’язнення можливі як стосовно людини, яка до цього була вільною, так і щодо позбавленого свободи, утворюючи в останньому випадку незаконне продов- ження позбавлення свободи4. Г.Є. Колоколов зазначав, що зовнішня (об’єктивна) сторона цього злочину характеризується двома момен- тами: а) захопленням; б) власне затриманням чи ув’язненням, тобто перешкоджанням особі вийти з того примі- щення чи місця, у якому вона перебуває. При цьому захоплення може бути досягнуте шляхом погрози, а також хитрістю, обманом, насильством. Фізичними способами затримання слід вважати не лише ті випадки, за яких абсолютно неможливо вийти, але й ті, за яких вихід поєднаний з небезпекою для ув’язненого або ж вимагає з його боку зусилля5. Наголошував на вказаних моментах також Л.С. Білогриць-Котляревський6. Критикуючи тогочасне законодавство у частині, що стосується відповідальності за викрадення людей, М.А. Неклюдов підкреслював, що «викрадення людей – один із найслабших відділів нашого Уложення; він страждає і неповнотою, і поганою редакцією, і незадовільністю карального відділу»7. На його думку, викраден- ня людей може бути класифіковане на: 1) викрадення людини загалом з метою її переселення з батьківщини, продажу в рабство або залишення напризволяще; 2) викрадення малолітніх з метою присвоїти їх собі, або для отримання прибутку «з їх тіла і діяльності»; 3) викрадення неповнолітніх дівчат за їх згодою, але всупереч волі їхніх піклувальників. М.А. Неклюдов відзначав, що викрадення людини загалом карається в Уложенні лише у тому разі, якщо воно вчинене з метою продажу чи передачі її «азиатцам или другим иноплеменным»; тоді як викрадення людини з метою переселення з батьківщини зовсім не є караним. Такий стан речей, на думку вченого, тим більше дивує, якщо взяти до уваги, що просте підмовляння підданих імперії до добровільного переселення за кордон карається засланням до Сибіру або відданням у виправні арештантські відділення; так само й викрадення з метою поставити особу в небезпечний для життя стан не утворює самостійного злочину, оскільки статті 1513–1516 Уложення говорять лише про залишення в небезпеці дітей і немічних8. Викрадення малолітніх, на думку М.А. Неклюдова, надто звужує зміст цього діяння лише немовлятами, а викрадення з ме- тою торгівлі тілом чи діяльністю дитини зовсім замовчується. Вчений вважав, що викраденню жінок Уложення

а також за застосування насильства, однак без нанесення тяжких побоїв, ран або каліцтва (Уставъ о наказаніяхъ, налагаемыхъ мировыми судьями съ дополненіями по 1 января 1879 г. Составленъ профессоромъ С.-Петербургскаго университета Н.С. Таганцевымъ. Изданіе второе, переработанное и дополненное. Санктъ-Петербургъ: Типографія М. Стасюлевича, 1879. С. 178, 199). Додамо, що насильство і самоправство окремі тогочасні вчені відносили до посягань на тілесну (фізичну) недоторканність (Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 122). 1 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасю- левича, 1901. С. 92. 2 Там же. 3 М.А. Неклюдов у цьому контексті писав: «Під виходом в замкнутому приміщенні слід розуміти звичайний шлях, призначений для входу і виходу. Іс- нування інших шляхів (наприклад, вікна), для цієї мети не призначених, зовсім не змінює складу злочину, оскільки, по-перше, подібні виходи можуть бути поєднані з більшою чи меншою для жертви небезпекою від лазіння і стрибків; по-друге, пошук іншого виходу є справою чистої випадковості і має розглядатися як засіб порятунку, що на користь злочинця слугувати не може. Таке тлумачення не може суперечити і нашому закону, адже він допускає позбавлення свободи і на декілька хвилин, а від того моменту, коли я замкнений, до того, коли я зрозумію засіб порятунку, має обов’язково минути певний проміжок часу» (Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и про- ступки противу личности. Санктъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 100–101). 4 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасю- левича, 1901. С. 92–93. 5 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 131. 6 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 375–376. 7 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 120. 8 Там же. С. 120.

65 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

відводить надто багато статей: закон говорить про викрадення з метою зґвалтування, шлюбу, зваблювання або скандалу; наголошує особливо на жінках заміжніх та незаміжніх і карає не тільки за викрадення без згоди потер- пілої, а й за викрадення без згоди піклувальників, не роблячи жодної різниці між повнолітніми і неповнолітні- ми. На переконання М.А. Неклюдова, було б правильно розрізняти викрадення повнолітніх та неповнолітніх. Викрадення повнолітніх, а також вдов і заміжніх жінок, має каратися тільки в тому разі, якщо воно вчинене проти їх волі, обманом, силою або погрозами; викрадення ж неповнолітніх має переслідуватись ще й у тому випадку, коли воно вчинене без згоди піклувальників1. На думку І.Я. Фойницького, викрадення людей – це їх фізичне захоплення з різною метою, у зв’язку з чим воно розпадається на работоргівлю, приховування або зміну походження немовляти і викрадення жінок. Вче- ний зазначав, що норма про заборону продажу людей вільного стану в невільний і продаж «азиатцам» успад- кована ще з права московського періоду; заборона ж торгівлі неграми з’явилася в результаті укладення Лон- донського трактату 1841 р. І.Я. Фойницький підкреслював, що попри позицію законодавця, який розмістив вказані діяння серед злочинів проти законів про стани, «незрівнянно важливішою і характерною ознакою їх є позбавлення свободи». Продаж у рабство, на думку вченого, полягає в умисному продажу або передачі іншої особи «азиатцам или иным иноплеменникам». Під продажем тому слід розуміти не лише згоду між продавцем і покупцем, а дійсну фізичну передачу людини. Діяння це неодмінно передбачає викрадення людини шляхом насильства, обману або хитрості. Передана вона має бути в рабство або інший стан повної несвободи2. Цікавим було застереження І.Я. Фойницького про те, що той факт, що передача передбачається у стан повної несвободи, випливає з того, кому передається людина – «азиатцам или иным иноплеменным», тобто «диким, нецивілізо- ваним народам». Вчений визнавав, що передача людини народам цивілізованим або ж в межах країни, хоч би й поєднана з обмеженням свободи, Уложенням про покарання ще не передбачається. У той же час він звертав увагу на відповідний позитивний досвід зарубіжних законодавців, які криміналізували зазначене посягання3. На переконання І.Я. Фойницького, підхід тогочасного законодавця, який викрадення дітей помістив се- ред посягань проти прав стану, є помилковим. Вчений зазначав, що хоча небезпека приховання цим діянням справжнього походження дитини тут нерідко дійсно має місце (однак не завжди), більш стійкою є друга ознака – позбавлення дитини свободи всупереч волі батьків або осіб, що їх замінюють. У зв’язку з цим, на переконання І.Я. Фойницького, випадки, де немає посягання на це право, мають бути виокремлені в групу злочинів проти прав стану дитини і не можуть розглядатися як посягання на свободу. З огляду на сказане, суб’єктом цього діян- ня можуть бути всі особи, окрім батьків та осіб, що їх замінюють4. Разом з тим І.Я. Фойницький вважав, що це діяння може бути вчинене й одним із батьків у разі, якщо він позбавлений своєї батьківської влади над дітьми5. На думку І.Я. Фойницького, викрадення жінок законодавець розглядає як діяння, що посягає на їх цнотли- вість та добре ім’я, або ж порушує права інших осіб по відношенню до викраденої. Якщо ж це діяння спрямо- вується проти благ самої викраденої, то воно карається лише за умови вчинення його проти волі жінки (тобто шляхом насильства або обману)6. Г.Є. Колоколов вважав, що під викраденням людей слід розуміти їх захоплення для обернення в подальшо- му у такий стан, за якого вони будуть підкорятися сваволі викрадача чи іншої особи. Способами захоплення, на його думку, можуть бути насильство, хитрість або обман. Всі види викрадення людей Г.Є. Колоколов класифіку- вав на: 1) продаж і передачу людей в рабство; 2) викрадення і утримування дітей; 3) викрадення і утримування жінок7. На переконання О.В. Лохвицького, можливе викрадення не тільки грудних немовлят, а й дітей у віці двох, трьох, чотирьох і навіть більше років, поки дитина ще не в стані твердо пам’ятати своє справжнє походжен- ня. Викрадення дітей у віці понад сім чи десять років можливе лише у формі насильницького затримання чи ув’язнення, що утворює самостійний злочин8. Відповідна точка зору пов’язана з розумінням О.В. Лохвицьким викрадення дітей передовсім як посягання проти прав стану.

1 Там же. С. 120–121. 2 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасю- левича, 1901. С. 94. 3 Там же. С. 94–95. 4 Там же. С. 95. 5 Там же. С. 96. 6 Там же. С. 97. 7 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 132. 8 Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Пе-

66  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Проаналізувавши ст. 501 Кримінального уложення 1903 р. (встановлювала відповідальність за продаж або передачу в рабство чи у неволю, торгівлю неграми, безпосередню чи іншу участь у цій торгівлі, пристосування або озброєння судна для цієї торгівлі), С.В. Познишев відзначав, що її положення, на відміну від відповідних норм Уложення про покарання кримінальні та виправні, вирізняються більшою ясністю; у вказаній статті, на- приклад, прямо говориться про рабство і неволю, причому під неволею, на думку вченого, слід розуміти будь- який стан, за якого людина втрачає можливість розпоряджатися собою1. На переконання С.В. Познишева, до злочинів проти особистої свободи не слід відносити передбачені зако- ном різні випадки викрадення жінок (наприклад, викрадення для зґвалтування, для вступу у незаконний шлюб за згодою або без згоди викраденої тощо), оскільки ці діяння являють собою або замах на зґвалтування (викра- дення для зґвалтування), або ж відносяться до інших груп злочинних посягань2. Так само, на думку С.В. Позни- шева, до злочинів проти свободи не слід відносити й викрадення, приховування і підміну дітей. У всіх вказаних діях головне значення має не утиск свободи дитини, а інші моменти; зокрема, вчений зазначав, що ці діяння можуть бути вчинені щодо дітей такого віку, коли дитина ще не володіє свободою3. Таким чином, можемо констатувати, що протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття вченими у галузі кримінального права було закладено фундамент у розроблення теоретичних засад кримінально-право- вої протидії злочинам проти особистої свободи. У розглядуваній частині найбільш вагомими видаються праці М.А. Неклюдова та І.Я. Фойницького. Вказані та інші вчені не лише коментували норми сучасного їм законо- давства, а й критично ставилися до тих чи інших його положень, вказували на окремі недоліки та пропонували шляхи їх вирішення. Зважаючи на те, що від часу написання проаналізованих праць минуло понад століття, не всі розглянуті вище висновки пройшли випробування часом. Однак чимало висловлених у них ідей залишають- ся актуальними до сьогодні.

2.1.2. Злочини проти особистої свободи у науці кримінального права радянського періоду У науці кримінального права радянського періоду злочини проти свободи особи не були пріоритетним на- прямом дослідження. Питання кримінально-правової протидії таким посяганням розглядалися переважно на рівні підручників, навчальних посібників та науково-практичних коментарів. Загалом вказаний стан речей не дивує, адже, попри декларації радянської влади, свобода людини у Радянському Союзі не була вищою цінністю (достатньо пригадати, що тогочасне кримінальне законодавство встановлювало відповідальність за система- тичне зайняття бродяжництвом та за порушення паспортних правил). Необхідно підкреслити, що до другої половини 1980-х рр. в СРСР не було захищено жодної дисертації, присвяченої злочинам проти свободи, так само, як не було опубліковано й жодної спеціальної монографії. Лише у 1986 р. В.О. Климовим у Москві за- хищено дисертацію «Кримінологічні та кримінально-правові проблеми боротьби з викраденням дітей»4, а у 1989 р. в Харкові Н.В. Бойко захистила дисертацію на тему «Відповідальність за незаконне позбавлення волі за радянським кримінальним правом»5. Крім того, у 1987 р. А.М. Дубровіна захистила дисертацію на тему «Організація та методика розслідування викрадення або підміни дитини», у якій торкалася й окремих питань відповідальності за цей злочин6. У радянській юридичній літературі не було єдності думок з приводу системи злочинів проти особистої свободи.

тербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 515. 1 Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уло- женій. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 143. 2 Там же. С. 143–144. 3 Там же. С. 144. 4 Климов В.А. Криминологические и уголовно-правовые проблемы борьбы с похищением детей: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1986. 21 с. 5 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. 24 с.; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харь- ков, 1989. 164 с. 6 Дубровина А.Н. Организация и методика расследования похищения или подмена ребенка: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Москва, 1987. 23 с.

67 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Наприклад, О.О. Жижиленко, вслід за тогочасним КК, до таких злочинів відносив позбавлення свободи пересування, а також викрадення, приховування і підміну дітей1. Вчений підкреслював, що КК «у своїй кон- струкції злочинів проти свободи дотримується дуже вузького розуміння цих злочинів», звертав увагу на відсут- ність у кримінальному законі загального поняття примушування, «як діяльності людини, спрямованої на те, щоб змусити іншого вчинити що-небудь або ж утриматися від чого-небудь проти його волі»2. Перерахувавши окремі види кримінально караного примушування, О.О. Жижиленко підкреслив: «Якщо при цьому взяти до уваги, що Кримінальний кодекс не передбачає в якості особливого злочину погрози, то слід визнати, що у ньо- му залишаються безкарними чимало таких діянь, стосовно яких було би доцільне застосування кримінальної репресії». Серед таких, на його думку, – «примушування шляхом погрози чи насильства над особою, що не переходить у порушення тілесної недоторканності». Відсутність відповідної заборони дослідник вважав сут- тєвою прогалиною кримінального закону3. Ш.С. Рашковська до злочинів проти особистої свободи відносила незаконне позбавлення волі, викрадення чужої дитини, а також погрозу вбивством чи вчиненням насильницьких дій. Дослідниця підкреслювала, що об’єктом погрози є особиста свобода людини, оскільки людина, якій погрожують вбивством чи іншими насиль- ницькими діями, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, обмежена у свободі своїх дій4. А.А. Піонтковський, як і Ш.С. Рашковська, до розглядуваних злочинів відносив незаконне позбавлення свободи, викрадення чи підміну дитини, а також погрозу5. Крім того, А.А. Піонтковський вважав, що до злочи- нів проти особистої свободи необхідно зараховувати викрадення жінки для вступу у шлюб (це діяння чинний на той час КК РРФСР відносив до злочинів, що складають пережитки місцевих звичаїв)6. М.І. Бажанов до злочинів проти особистої свободи відносив незаконне позбавлення волі та погрозу вчи- нити вбивство7. Підхід, згідно з яким до системи вказаних злочинів відносять незаконне позбавлення волі та викрадення чи підміну чужої дитини, учений вважав недосконалим. Викрадення чи підміну чужої дитини М.І. Бажанов пропонував відносити до злочинів проти сім’ї та нормального розвитку дітей, натомість погрозу вбивством вважав за доцільне відносити не до злочинів проти життя, а до злочинів проти особистої свободи8. В.І. Ткаченко до злочинів проти особистої свободи відносив лише незаконне позбавлення волі. Науковець вважав, що у разі викрадення дитини шкода заподіюється передусім сім’ї та батькам дитини, підкреслював, що особливо наочно це видно при викраденні немовлят і малолітніх дітей, тобто тих, хто не усвідомлює факту вчи- нення щодо них цього злочину. При цьому В.І. Ткаченко зауважував, що «якщо викрадаються підлітки і якщо вони поміщаються в закрите приміщення, то вони фактично позбавляються свободи». У цьому випадку, на його думку, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст. 126 (незаконне позбав- лення волі) і 125 (викрадення чи підміна дитини) КК РРФСР9. Подібну позицію займав Л.М. Сугачев. Науко- вець вказував, що викрадення або підміна чужої дитини посягає на батьківські права громадян. При цьому для обґрунтування своєї позиції Л.М. Сугачев посилався на Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти цивільно- го стану УРСР, у якому було зазначено, що батьки мають право вимагати в позовному порядку неповнолітніх дітей від будь-якої особи, яка утримує їх у себе без законних на те підстав10. Б.С. Утевський також вважав, що єдиним злочином проти особистої свободи є незаконне позбавлення волі, однак докладно своєї позиції не роз’яснював11.

1 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 73. 2 Там же. С. 71. 3 Там же. С. 72. 4 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 75. 5 Пионтковский А.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1938. С. 88–89; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кри- гер. Москва: Наука, 1971. С. 16, 181–182. 6 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 182, 185–186. 7 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 606. 8 Там же. С. 576. 9 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 66. 10 Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литера- туры Украины, 1969. С. 281. 11 Учебное пособие по советскому уголовному праву / отв. ред. Б.С. Утевский. Москва: Всесоюзная правовая академия, 1938. С. 242–243.

68  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Чимало дослідників (зокрема, М.Д. Шаргородський, П.П. Осипов, М.І. Загородніков, О.М. Ігнатов та ін.) до системи злочинів проти особистої свободи вслід за законодавцем відносили незаконне позбавлення волі, а також викрадення чи підміну чужої дитини1. Крім того, у період до 1960 р., коли було виключено статтю про відповідальність за поміщення в лікарню для душевнохворих завідомо здорової людини з корисливих або ін- ших особистих спонукань, у юридичній літературі до розглядуваних злочинів відносили також вказане діяння2. Таким чином, єдиним злочином, стосовно якого у вчених радянського періоду не виникало сумнівів з приво- ду його належності до посягань на особисту свободу, було незаконне позбавлення волі. Так само одностайно до вказаної групи злочинів до 1960 р. відносили незаконне поміщення в психіатричну лікарню, яке розцінювали як кваліфікований вид незаконного позбавлення волі. Різні точки зору висловлювались у юридичній літературі стосовно викрадення або підміни чужої дитини: на думку одних дослідників, це діяння належало до злочинів проти особистої свободи, на думку інших – до злочинів проти сім’ї та нормального розвитку дітей. Звертає на себе увагу також популярність точки зору, згідно з якою погроза посягає на особисту свободу людини3. У радянській юридичній літературі безпосередній об’єкт незаконного позбавлення волі визначався здебіль- шого як особиста свобода громадян4. Окремі науковці робили певні уточнення, вказуючи, що незаконне поз- бавлення волі посягає на свободу пересування5, на можливість змінювати місце свого перебування6, на вибір за своєю волею місця свого перебування7. Ш.С. Рашковська підкреслювала, що вказаний злочин є «посяганням на свободу пересування людини і тим самим на її свободу розпоряджатися собою»8. Аналогічне застереження робив й А.А. Піонтковський9. На переконання Н.В. Бойко, слід виокремлювати основний і додатковий об’єкти даного злочину. Основним безпосереднім об’єктом незаконного позбавлення волі, на її думку, є суспільні від- носини, що забезпечують охоронюване державою право вибору людиною на свій розсуд місця перебування, а додатковим – суспільні відносини, що забезпечують безпеку життя і здоров’я особи, позбавленої свободи (ч. 2 ст. 123 КК УРСР)10. Важливим був висновок Н.В. Бойко про те, що під охороною кримінального закону знахо- диться не лише особиста свобода особи, котра володіє здатністю здійснювати за своєю волею вибір місця пе- ребування, тобто здійснювати усвідомлену діяльність, а й особи, яка такої здатності позбавлена (душевнохворі, малолітні, особи, що перебувають у несвідомому стані, у стані сильного сп’яніння тощо)11. Дослідниця слушно

1 Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 607; Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 58–59. 2 Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 267; Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. С. 294–295, 325; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Ва- сильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 77. 3 Андрушко А.В. Наука кримінального права радянського періоду про злочини проти волі, честі та гідності особи. Порівняльно-аналітичне право. 2019. № 6. С. 368. 4 Див., наприклад: Вышинская З.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1939. С. 42; Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 59; Курс советского уго- ловного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 607; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 182; Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. С. 324; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоин- ства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 75; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 66. 5 Див., наприклад: Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 73; Пионтковский А.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1938. С. 84; Уголовный кодекс Украинской ССР. Науч- но-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 281; Учебное пособие по советскому уголовному праву / отв. ред. Б.С. Утевский. Москва: Всесоюзная правовая академия, 1938. С. 242; Шаргородский М.Д. Ответствен- ность за преступления против личности. Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1953. С. 92–93. 6 Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского уни- верситета, 1962. С. 241. 7 Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. Харьков: Вища школа, изд-во при Харьк. гос. ун-те, 1987. С. 194. 8 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 76. 9 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 182. 10 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 6, 10–11; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 33, 35–36. 11 Протилежну точку зору обґрунтовував, наприклад, О.О. Жижиленко (Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Госу- дарственное издательство, 1927. С. 74).

69 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

підкреслювала, що кожна людина наділена рівними правами, незалежно від наявності чи відсутності у неї ре- альної можливості ними скористатися1. У кримінально-правовій літературі радянського періоду майже одноголосно стверджувалось, що об’єктивна сторона незаконного позбавлення волі полягає лише в дії – незаконному позбавленні свободи2. Вперше таку позицію піддала сумніву Н.В. Бойко, котра дійшла висновку про можливість вчинення цього діяння не лише шляхом дії, а й бездіяльності. Дослідниця навела такий приклад: коли потерпілий перебуває в приміщенні, раніше зачиненому з його згоди, незаконне позбавлення волі може виразитись у відмові вчинити дії з його звільнення3. Описуючи можливі різновиди розглядуваного діяння, науковці вказували, що йдеться про зачи- нення потерпілого в приміщенні4, зв’язування потерпілого5, приставлення до нього охорони6, насильницьке його переміщення7 тощо. М.І. Бажанов зазначав, що незаконне позбавлення волі може виразитися в затриманні потерпілого у тому місці, в якому він перебувати не бажає, або ж у поміщенні його в таке місце, яке він не може вільно покинути8. Аналогічну позицію займали також О.О. Жижиленко9, А.А. Піонтковський10 і Н.В. Бойко11. Окремі ж дослідники взагалі не робили жодних уточнень стосовно конкретних проявів цього діяння12. Дискусійним у спеціальній літературі було питання про можливість вчинення незаконного позбавлення волі не лише насильницьким, а й ненасильницьким способом. Відповідна полеміка була пов’язана, зокрема, з тим, що радянський законодавець певний час прямо вказував на насильницький характер цього діяння. На думку одних дослідників, незаконне позбавлення волі може бути вчинене тільки шляхом насильства13. Так, Ш.С. Рашковська підкреслювала, що даний склад злочину матиме місце лише у тому разі, якщо незаконне поз- бавлення волі вчинене протиправно і насильно. Під насильницьким позбавленням свободи, на думку Ш.С. Рашковської, слід розуміти позбавлення свободи, вчинене шляхом застосування фізичного або психічного на-

1 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 9–10; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 33. 2 Див., наприклад: Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 73; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 266; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 76; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 66; Уго- ловный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 281. 3 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 6, 11; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 39. 4 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 606; Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 58; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 76; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 66; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политиче- ской литературы Украины, 1969. С. 281; Учебное пособие по советскому уголовному праву / отв. ред. Б.С. Утевский. Москва: Всесоюзная правовая академия, 1938. С. 243. 5 Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 58. 6 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 75; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 66. 7 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 75; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 266. 8 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 606; Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. Харьков: Вища школа, изд-во при Харьк. гос. ун-те, 1987. С. 194. 9 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 74–75. 10 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 182–183. 11 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 11; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харь- ков, 1989. С. 40–41. 12 Див., наприклад: Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1962. С. 241; Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. С. 324. 13 Див., наприклад: Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 73, 74; Курс совет- ского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 182, 183; Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. С. 324; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 76; Учебное пособие по советскому уголовному праву / отв. ред. Б.С. Утевский. Москва: Всесоюзная правовая академия, 1938. С. 242.

70  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

сильства1. Подібну точку зору відстоював О.О. Жижиленко, який зазначав, що насильницьким вказане діяння буде тоді, коли воно вчиняється без згоди чи проти волі потерпілого. Науковець підкреслював, що позбавлення свободи шляхом обману або хитрості не утворює складу цього злочину. Разом із тим О.О. Жижиленко заува- жував, що насильницький момент матиме місце й тоді, коли дія спочатку не вчинялася проти волі потерпіло- го, а стала такою лише згодом: наприклад, якщо ув’язнення чи затримання особи було вчинене за допомогою обману або хитрості, а потім, після з’ясування цього, воно, попри вимоги потерпілого, не припинилось2. Е.Я. Немировський зазначав, що говорячи про насильницький характер розглядуваного діяння (вчений мав на увазі КК УСРР 1922 р.), законодавець має на увазі те, що незаконне позбавлення волі саме по собі є насильством; якщо хтось умисно зачинить свого товариша по кімнаті на ключ, то має місце незаконне позбавлення волі, на- віть якщо це діяння вчинялося без боротьби і запертий помітив, що позбавлений свободи, лише через кілька хвилин3. Подібним чином розмірковував А.А. Піонтковський4. З точки зору другої групи науковців, незаконне позбавлення волі можливе не лише насильницьким шляхом. Так, М.І. Бажанов вказував, що розглядуване діяння можна вчинити не тільки за допомогою фізичного або психічного насильства, а й шляхом обману (наприклад, потерпілого заманюють в певне місце і там зачиняють з метою позбавити свободи)5. Своєю чергою, Н.В. Бойко слушно підкреслювала, що незаконне позбавлення волі можливе не лише із застосуванням фізичного або психічного насильства, шляхом обману, а й іншим нена- сильницьким шляхом (наприклад, запирання потерпілого в певному приміщенні без будь-якого фізичного чи психічного насильства, затримання потерпілого у певному місці, в якому він опинився ізольованим за своєю волею, відібрання у особи засобів пересування (приміром, костилів, інвалідної коляски, човна)6. У юридичній літературі зазначалося, що місце вчинення злочину не є обов’язковою ознакою складу незакон- ного позбавлення волі. Ним може бути фактично будь-який простір, в умовах перебування в якому можливе позбавлення потерпілого права вибору за своїм розсудом місця перебування. Вказувалось, що місцем позбав- лення свободи може бути як приміщення (квартира, погріб, сарай тощо), так і місцевість (острів, ліс, берег ріки тощо)7. Н.В. Бойко окремо зауважувала, що розглядуване діяння може бути вчинене й у місцях позбавлення свободи8. О.О. Жижиленко підкреслював, що зовсім не обов’язково аби вихід з приміщення, у якому перебуває потерпілий, був абсолютно неможливим. Достатньо, щоб він був дуже ускладнений або ж небезпечний. Так, якщо винний поміщає потерпілого в кімнату і зачиняє її на ключ, так, що той не може звичайним шляхом вий- ти звідти і для виходу йому потрібен незвичайний шлях, наприклад, він повинен стрибнути з вікна на вулицю або ж спуститися по водостічній трубі, розглядуване діяння матиме місце. Так само злочин матиме місце у разі, якщо вихід з даного приміщення можливий, але за допомогою особливих прийомів, якими зазвичай не корис- туються, наприклад, за допомогою вибиття зачинених дверей. Нарешті, на думку О.О. Жижиленка, незаконне позбавлення волі матиме місце й тоді, коли приміщення, в якому перебуває потерпілий, не зачинене, але з нього йому не можна вийти безпечно, наприклад, з огляду на те, що винний охороняє вихід і погрожує вбити потер- пілого при першій же спробі вийти9. Момент закінчення незаконного позбавлення волі у радянській юридичній літературі також визначався по-різному (хоча більшість дослідників це питання оминали увагою). Так, В.І. Ткаченко вказував, що даний зло-

1 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 76. 2 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 74. 3 Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 266. 4 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 183. 5 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 606. 6 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 6, 12–13; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 58–59. Див. також: Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 281. 7 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 75; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 12; Бойко Н.В. Ответ- ственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 41. 8 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 12; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харь- ков, 1989. С. 41. 9 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 75.

71 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

чин слід вважати закінченим з моменту початку дій, які обмежили право особи на свободу пересування1. О.О. Жижиленко зазначав, що незаконне позбавлення волі є закінченим злочином «з моменту самого затримання або ув’язнення». Діяльність, спрямована на позбавлення свободи, яка, однак, не досягла цього результату, з точки зору науковця, утворює замах; вона, наприклад, матиме місце, коли винний намагався зв’язати потерпі- лого, але той вирвався від нього і втік, або якщо винний помістив потерпілого в кімнату, звідки він негайно ж вибрався, оскільки в ній виявились інші незачинені двері, про що винний не підозрював2. А.А. Піонтковський розглядуваний злочин вважав закінченим з моменту вчинення акту, що позбавляв потерпілого можливості вільно пересуватися. При цьому вчений зауважував, що уже наявний склад злочину безперервно продовжує існувати аж до настання обставин, які його усувають, тобто звільнення потерпілого3. Н.В. Бойко вважала, що встановлення моменту закінчення незаконного позбавлення волі залежить від виду цього діяння. Так, якщо позбавлення волі полягає в затриманні потерпілого у певному місці, його слід вважати закінченим з моменту вчинення дій, що виключають потерпілому можливість виходу з нього. Якщо ж позбавлення волі полягає в поміщенні особи в певне місце, то момент його закінчення настане лише після переміщення потерпілого у це місце і вчинення дій з його утримання в ньому4. На думку більшості дослідників, тривалість утримання особи, незаконно позбавленої волі, для кваліфікації даного злочину значення не має (такою ж була позиція законодавця). О.О. Жижиленко вказував, що більшу чи не меншу тривалість позбавлення волі до уваги має брати суд, визначаючи винному міру соціального захисту5. Натомість Н.В. Бойко пропонувала включити у ст. 123 КК УРСР таку кваліфікуючу ознаку, як незаконне поз- бавлення волі, що тривало понад один тиждень6. Питання про суб’єктивні ознаки незаконного позбавлення волі у радянській літературі не належало до дис- кусійних. Суб’єктом вказаного злочину визнавали фізичну осудну особу, яка досягла 16 років. Підкреслюва- лось, що вчинення даного злочину службовою особою з використанням своїх службових повноважень залежно від його специфіки слід розглядати в якості злочину у сфері службової діяльності (зокрема, перевищення влади або службових повноважень) або ж злочину проти правосуддя (зокрема, завідомо незаконний арешт, затриман- ня чи привід)7. Одностайно визнавалося, що суб’єктивна сторона незаконного позбавлення волі передбачає прямий умисел: винний усвідомлює, що позбавляє когось свободи, і бажає цього. Зазначалося, що мотив неза- конного позбавлення волі для складу цього злочину значення не має8. М.Д. Шаргородський підкреслював, що навіть якщо розглядуване діяння буде вчинене в інтересах потерпілого, але без його згоди, воно все одно буде кримінально караним9. 1 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 67. 2 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 76. 3 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 183. 4 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 13–14; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 60–61. 5 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 76. 6 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 7, 17; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 90. 7 Див., наприклад: Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 606; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 20–21; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 125–132; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 73; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 281; Учебное пособие по советскому уголовному праву / отв. ред. Б.С. Утевский. Москва: Всесоюзная правовая академия, 1938. С. 243. 8 Див., наприклад: Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 19; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 107–113; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 73; Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленин- градского университета, 1962. С. 241; Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ле- нинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 608; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 266–267; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоин- ства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 77; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 67; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 281. 9 Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1962. С. 241; Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 608.

72  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Неоднозначно у юридичній літературі радянського періоду трактувалися передбачені законодавцем квалі- фікуючі ознаки розглядуваного злочину. Аналізуючи таку кваліфікуючу ознаку незаконного позбавлення волі, як вчинення способом, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, М.І. Бажанов вказував, що йдеться, наприклад, про тривале позбавлення свободи в сирому, холодному чи темному приміщенні1. М.Д. Шаргород- ський і П.П. Осипов прикладом такого способу вважали закривання особи в холодильнику2. О.О. Жижиленко наводив такі приклади способу, небезпечного для життя або здоров’я потерпілого: поміщення потерпілого в таке приміщення, яке будь-якої хвилини може обвалитися, або ж поміщення його в сирий, затоплюваний водою підвал3. Ш.С. Рашковська зазначала, що небезпечними для потерпілого можуть бути засоби й прийоми, котрі були застосовані для того, щоб позбавити людину свободи, або ж умови утримання людини, котрі були створе- ні для незаконного позбавлення її свободи4. Утім, конкретних прикладів такого способу Ш.С. Рашковська не наводила. Дослідниця, однак, робила слушне, на наш погляд, застереження про те, що для наявності складу да- ного злочину зовсім не обов’язково, щоб внаслідок позбавлення свободи дійсно було заподіяно шкоду здоров’ю людини або ж настала її смерть. Достатньо того, аби існувала реальна небезпека для життя і здоров’я потерпіло- го5. На думку В.І. Ткаченка, позбавлення свободи способом, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, має місце у випадках вчинення дій, здатних заподіяти шкоду для вказаних благ, наприклад, у разі застосування або ж погрози застосування вогнепальної зброї, у разі поміщення потерпілого в холодний підвал, у разі зали- шення його на тривалий час у зв’язаному стані на морозі чи під палючим сонцем. Науковець вказував, що якщо внаслідок таких дій заподіюється шкода життю чи здоров’ю потерпілого, то такі діяння слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтею про незаконне позбавлення волі і статтями КК, які встановлюють відповідальність за інші злочини проти особи6. Н.В. Бойко слушно зазначала, що розглядувана кваліфікуюча ознака, так само, як і наступна, належить до числа оціночних. У своїй дисертації дослідниця підкреслювала, що те, який спосіб незаконного позбавлення волі слід вважати небезпечним для життя або здоров’я, є питанням факту. Вирішальним, на думку Н.В. Бойко, є встановлення однієї з наступних обставин: чи не полягала в спо- собах і прийомах, застосованих для затримання потерпілого або ж поміщення його в певне місце, небезпека для його життя чи здоров’я; чи не створювалась небезпека для життя або здоров’я потерпілого внаслідок умов його утримання в місці позбавлення свободи. Небезпеку незаконного позбавлення волі для життя чи здоров’я потерпілого, з точки зору Н.В. Бойко, можуть, зокрема, характеризувати такі умови незаконного позбавлення волі, як тривале позбавлення води, їжі, утримання в холодному, сирому або темному приміщенні тощо7. Певні відмінності у поглядах мали місце також стосовно розуміння другої кваліфікуючої ознаки – незакон- ного позбавлення волі, що супроводжувалось заподіянням потерпілому фізичних страждань. Так, О.О. Жижи- ленко вважав, що під фізичними стражданнями слід розуміти заподіяння потерпілому тих чи інших мук. Разом із тим учений підкреслював, що ці муки не мають переходити в катування, оскільки відповідальність за останнє є суворішою, ніж за кваліфіковане позбавлення свободи8. З точки зору Е.Я. Немировського, прикладами фізич- них страждань при незаконному позбавленні волі можуть слугувати тримання в погребі без світла або в холоді, позбавлення потерпілого їжі та води9. Ш.С. Рашковська зазначала, що фізичні страждання викликаються са- мим режимом утримання потерпілого: умовами його тримання, позбавленням його їжі, води, перебуванням у холодному, сирому приміщенні, побиттям тощо10. На думку В.І. Ткаченка, незаконне позбавлення волі, що супроводжувалось заподіянням фізичних страждань, має місце у випадках зв’язування потерпілого, відмови в наданні йому їжі, води, теплого одягу, заподіяння йому болю тощо11. Подібним чином заподіяння фізичних

1 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 606. 2 Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 608. 3 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 77. 4 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 76. 5 Там же. С. 76–77. 6 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 67. 7 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 15–16; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 72–73. 8 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 77. 9 Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 267. 10 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 77. 11 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 67.

73 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

страждань трактували М.Д. Шаргородський та П.П. Осипов1. М.І. Бажанов в якості прикладу заподіяння не- законно позбавленому волі фізичних страждань наводив ненадання йому їжі2. А.А. Піонтковський вважав, що тривале позбавлення свободи може бути розцінене як небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого або як таке, що спричинило йому фізичні страждання3. Н.В. Бойко вказувала, що фізичні страждання – це різного сту- пеня інтенсивності больові відчуття, що їх відчуває людина, які виникають внаслідок впливу певних факторів на її організм. Вони можуть виникнути при фізичному (механічному) впливі на тілесну недоторканність людини або на її внутрішні органи. Фізичні страждання потерпілий може відчувати також внаслідок позбавлення його таких життєво важливих благ як їжа, вода або внаслідок перебування в особливих умовах місця позбавлення свободи (наприклад, холодному, сирому або темному приміщенні)4. Н.В. Бойко підкреслювала, що оскільки джерелом виникнення фізичних страждань можуть бути фізичне насильство або особливі умови утримання потерпілого в місці позбавлення свободи, то вирішення питання про те, супроводжувалось чи не супроводжу- валось незаконне позбавлення волі заподіянням потерпілому фізичних страждань можливе лише шляхом ре- тельної оцінки характеру застосованого фізичного насильства і умов утримання в місці позбавлення свободи5. Таким чином, навіть побіжний аналіз засвідчує певну плутанину, що мала місце в поглядах науковців стосов- но розуміння кваліфікуючих ознак розглядуваного злочину. Звертає на себе увагу, зокрема, той факт, що три- мання потерпілого в сирому й холодному приміщенні відносилося ними і до факторів, які свідчать про вчинен- ня даного діяння способом, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, і до факторів, котрі засвідчують заподіяння потерпілому від незаконного позбавлення волі фізичних страждань6. Поміщення в лікарню для душевнохворих завідомо здорової людини з корисливих або інших особистих цілей одні дослідники трактували як кваліфікований вид незаконного позбавлення свободи7, інші – як осо- бливий (спеціальний) різновид вказаного діяння8. З точки зору Ш.С. Рашковської, об’єктивна сторона цього злочину полягає у перешкоджанні здоровій людині розпоряджатися своєю свободою шляхом поміщення її в лікарню для душевнохворих. Суб’єктивна сторона вказаного діяння характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що поміщає здорову людину в лікарню для душевнохворих, і бажає цього. При цьому необхідно, щоб винний діяв з корисливих чи інших особистих цілей9. Е.Я. Немировський підкреслював, що якщо мета була не особистою, а полягала, наприклад, у порятунку особи від розправи натовпу, то відповідну статтю засто- совувати не можна10. Необхідно зазначити, що більшість тогочасних дослідників суб’єктом поміщення в лікарню для душев- нохворих завідомо здорової людини з корисливих або інших особистих цілей вважали не лікаря. У спеціальній літературі нерідко вказувалось, що службові особи лікувальних закладів, котрі так чи інакше брали участь у вчиненні даного злочину, відповідають не за цією статтею, а за статтями, які передбачають відповідальність за зловживання владою або службовим становищем (ст. 109 КК РРФСР 1926 р.) чи за перевищення влади або службових повноважень (ст. 110 КК РРФСР 1926 р.)11. Дії лікарів чи службових осіб, котрі відають прийомом 1 Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 609. 2 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 606. 3 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 183, 184. 4 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 16; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харь- ков, 1989. С. 86. 5 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 16–17; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 88. 6 Андрушко А.В. Наука кримінального права радянського періоду про злочини проти волі, честі та гідності особи. Порівняльно-аналітичне право. 2019. № 6. С. 371. 7 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 77; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 267. 8 Бородин С.В. Уголовный закон и усиление охраны жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Советское государство и право. 1987. № 9. С. 94; Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. С. 325; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 77. 9 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 77. Див. також: Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 77. 10 Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 267. 11 Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. С. 325; Раш-

74  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

хворих, через недбалість яких здорова людина була поміщена в психіатричну лікарню, пропонувалося квалі- фікувати як недбале ставлення до своїх службових обов’язків (ст. 111 КК РРФСР 1926 р.)1. Іншу точку зору відстоював О.О. Жижиленко, який підкреслював: оскільки поміщення в лікарню для душевнохворих може від- бутися лише на підставі діагнозу, поставленого лікарем, то вчинити цей злочин може тільки лікар; інша особа може визнаватися лише співучасником (підбурювачем чи пособником) цього діяння2. У КК 1960 р. статті про відповідальність за незаконне поміщення в психіатричну лікарню вже не містилося. Зазначимо, що ще до декриміналізації вказаного діяння у спеціальній літературі пропонувалося дану статтю виключити з кримінального закону. Так, психіатр Г.В. Зеневич у своїй статті, опублікованій в 1959 р., писав: «У зв’язку з цим необхідно торкнутися статті 148 КК РРФСР, що передбачає кримінальну відповідальність за по- міщення в психіатричну лікарню з корисливих спонукань3 завідомо здорової людини. Низка авторів свого часу висловлювалась за відміну цієї та аналогічних статей кримінальних кодексів союзних республік, мотивуючи це тим, що дана стаття є лише відлунням старих забобонів, заснованих на недовірі до лікарні та її персоналу, які не мають сьогодні реального підґрунтя. Судовий досвід засвідчує, що дана стаття не має практичного значення. Поміщення в психоневрологічну лікарню сьогодні немислиме без огляду лікарями-спеціалістами, і якщо до честі російських психіатрів, як писав В.П. Осипов, випадки поміщення здорових людей в заклади для душев- нохворих і утримання їх там не мали місця в минулому, то тим більше це виключається сьогодні»4. Наведене обґрунтування нині сприймається як професійний цинізм лікаря. Підкреслимо, що «зникнення» розглядува- ної статті з КК УРСР та КК інших союзних республік чітко співпало з початком масштабного використання каральної психіатрії в Радянському Союзі. Вочевидь, за таких умов стаття про кримінальну відповідальність за незаконне поміщення в психіатричну лікарню видавалась в законодавстві зайвою і радянський законодавець вирішив не включати це діяння до переліку кримінально караних. Мають рацію дослідники, які зазначають: «Застосування до лікарів-психіатрів, що діяли за замовленням каральних органів, цієї статті складно собі уяви- ти, її, швидше за все, прибрали просто про всяк випадок»5. Як зазначалося вище, у радянській літературі неодноразово висловлювалась думка про те, що викрадення чи підміна чужої дитини посягає не на її особисту свободу, а на інтереси сім’ї та нормального розвитку дітей. Не погоджувалась з такою точкою зору, наприклад, Н.В. Бойко, яка зазначала, що у разі вчинення вказаних дій з корисливих чи інших особистих спонукань (за винятком тих, які ставлять за мету змінити цивільний стан дитини) безпосереднім об’єктом залишається особиста свобода дитини. З огляду на це Н.В. Бойко пропонувала виключити із ст. 124 КК УРСР вказівку на викрадення чужої дитини, вчинене з корисливих або інших особи- стих мотивів, передбачивши за нього відповідальність у ст. 123 КК УРСР як за незаконне позбавлення волі, вчинене щодо особи, яка не досягла 16 років (кваліфікуюча ознака)6. Таким чином, на переконання дослідниці, оновлена стаття про викрадення чужої дитини мала включати відповідальність лише за вчинення цього діяння з метою змінити цивільний стан дитини. Оскільки законодавець не вказував на вік дитини, викрадення чи підміна якої підпадала під розглядувану кримінально-правову заборону, у радянській літературі з цього приводу висловлювалися різні точки зору. На думку одних дослідників, дитиною у цій статті слід вважати особу, яка не досягла 14 років7. На переконання других, при визначенні віку дитини за основу слід брати категорію дієздатності, у зв’язку з чим вважали, що

ковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 77. 1 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 77–78. 2 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 78. 3 Звертає на себе увагу те, що Г.В. Зеневич згадав лише про корисливі спонукання, тоді як законодавець вказував й на «інші особисті спонукання», через які в лікарню для душевнохворих могла бути поміщена завідомо здорова людина. 4 Зеневич Г.В. Об обязательном лечении психически больных. Журнал невропатологии и психиатрии им. С.С. Корсакова. 1959. Т. 59. Вып. 9. С. 1121. / Цит. за: Подрабинек А. Карательная медицина / под. ред. Л. Алексеевой. Нью-Йорк: Хроника, 1979. С. 62. 5 Карательная психиатрия в России. Доклад о нарушениях прав человека в Российской Федерации при оказании психиатрической помощи. Москва: Международная Хельсинская Федерация по правам человека, 2004. С. 52. 6 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 6, 10; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 34–35. 7 Див., наприклад: Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 609; Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издатель- ство Ленинградского университета, 1962. С. 241; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 184–185; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 281.

75 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

граничним віком потерпілої від цього злочину дитини є досягнення нею 15 років1. З точки зору третіх, мак- симальний вік дитини є різним залежно від того, йдеться про викрадення дитини чи про її підміну. Так, О.О. Жижиленко вважав, що потерпілими від викрадення можуть бути малолітні, тобто особи, які не досягли 14 років. Разом з тим, на думку вченого, підміна дитини «передбачає найбільш ранній вік, коли ще дійсно успішно можна підмінити одну дитину іншою»2. В.С. Савельєва також вважала, що за змістом цієї статті дитиною слід вважати особу, котра не досягла 14 років, однак зауважувала, що підміна однієї дитини іншою «можлива, як правило, лише щодо новонародженого»3. Додамо також, що в юридичній літературі одностайно підкреслюва- лось: викрадення дітей, старших за 14 років, слід кваліфікувати як незаконне позбавлення волі4. Більшість дослідників вслід за законодавцем підкреслювали, що вчинення розглядуваного злочину можливе лише щодо чужої дитини, а тому викрадення своєї дитини (наприклад, одним із батьків у іншого) складу цього злочину не утворює5. О.О. Жижиленко уточнював, що говорячи про «свою» чи «чужу» дитину слід мати на увазі не кровну спорідненість, а наявність батьківської влади. Тому для винного «чужою» буде й та його дити- на, стосовно якої він позбавлений батьківських прав. З огляду на це, на переконання вченого, можна говорити, для прикладу, про викрадення «своєї» дитини батьком, позбавленим батьківських прав, у матері цієї дитини, з якою вона проживає. З іншого боку, на його думку, не буде злочином, якщо батько насильно вивезе свою дити- ну, що опинилася у якоїсь сторонньої людини і не бажала повертатися додому, якщо тільки він не позбавлений щодо неї батьківських прав. Крім того, О.О. Жижиленко підкреслював, що оскільки батьківська влада заміне- на владою опікуна чи виховного закладу, то не вважатиметься викраденням насильницьке вивезення дитини, що опинилася у сторонньої особи або навіть у батьків, позбавлених батьківських прав6. Аналогічні міркування висловлювала й В.С. Савельєва, яка підкреслювала, що суб’єктом даного злочину не можуть бути батьки дити- ни, які не позбавлені щодо неї батьківських прав, а також усиновителі дитини7. Іншу позицію з цього приводу займав М.І. Бажанов, який зазначав, що викрадення своєї дитини одним із батьків, позбавленим батьківських прав, не утворює складу даного злочину8. На жаль, докладніше свою точку зору вчений не пояснював. Так само вважав й Л.М. Сугачев, який вказував, що викрадення дитини кимось із батьків, у тому числі й позбавленим батьківських прав, може тягнути відповідальність за самоправство9. Як самоправство пропонували кваліфікува- ти таке діяння також А.А. Піонтковський10, Ш.С. Рашковська11 та М.Д. Шаргородський12. Характеризуючи об’єктивну сторону розглядуваного злочину, Ш.С. Рашковська писала, що вона полягає у незаконному вилученні дитини в осіб, у яких дитина перебувала на законних підставах (родичі, опікуни, різні дитячі заклади)13. Про вилучення дитини писав також В.І. Ткаченко, який додавав, що викрадення та підміна дитини можуть бути вчинені таємно і відкрито, зокрема й шляхом застосування насильства як стосовно осіб, під опікою яких знаходилась дитина, так і стосовно самої дитини14. Л.М. Сугачев вказував, що викрадення ди-

1 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 75. 2 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 79. 3 Савельева В. Похищение или подмен ребенка. Советская юстиция. 1988. № 7. С. 28. 4 Див., наприклад: Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 609; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 79; Коммента- рий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1962. С. 241; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политиче- ской литературы Украины, 1969. С. 281. 5 Див., наприклад: Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 609; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 79; Курс совет- ского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 185; Савельева В. Похищение или подмен ребенка. Советская юстиция. 1988. № 7. С. 28. 6 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 79–80. 7 Савельева В. Похищение или подмен ребенка. Советская юстиция. 1988. № 7. С. 28. 8 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 609. 9 Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литера- туры Украины, 1969. С. 282. 10 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 185. 11 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 78. 12 Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского уни- верситета, 1962. С. 240. 13 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 78. 14 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 75.

76  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

тини може бути вчинене також шляхом обману або зловживання довірою1. М.Д. Шаргородський зазначав, що об’єктивна сторона викрадення дитини полягає в її крадіжці, отриманні шляхом обману тощо, а підміна – в умисній заміні однієї дитини іншою2. А.А. Піонтковський зазначав, що об’єктивна сторона розглядуваного злочину полягає в заволодінні чужою дитиною або ж в заміні її іншою3. Так само вважала й В.С. Савельєва4. З точки зору В.О. Климова, під викраденням дитини слід розуміти незаконне захоплення (вилучення), пере- міщення й утримання з корисливих, низьких або інших цілей чужої дитини всупереч волі її батьків чи інших законних представників5. При цьому В.О. Климов, на жаль, не вказував, що слід розуміти під захопленням (ви- лученням) чужої дитини. Своєю чергою, О.О. Жижиленко підкреслював, що не має значення те, яким чином було вчинене викрадення дитини (таємно чи відкрито, шляхом насильства або обману), головне, аби винний проявив активну діяльність щодо дитини; тому, якщо дитина сама втекла з батьківського дому чи виховного закладу до якоїсь особи і остання утримує її у себе, то це діяння не можна розглядати як викрадення. Вчений також зазначав, що під підміною слід розуміти заміну однієї дитини іншою, причому не має значення те, живою чи мертвою є замінювана дитина6. О.О. Жижиленко, один із небагатьох авторів радянського періоду, визна- чав також момент закінчення розглядуваного злочину. На його переконання, викрадення дитини слід вважати закінченим з моменту вивезення чи відведення дитини, а підміну – з моменту заміни однієї дитини іншою7. В.С. Савельєва, своєю чергою, зазначала, що розглядуваний злочин є закінченим з моменту заволодіння чужою дитиною або ж з моменту її підміни. Виявлення і припинення злочинного діяння в момент його вчинення (на- приклад, затримання винного з викраденою дитиною на місці викрадення) необхідно кваліфікувати як замах на викрадення дитини чи на її підміну8. Неоднозначною, на наш погляд, була позиція з даного приводу В.О. Климова, який вважав, що момент викрадення дитини має визначатися мотивами цього злочину (наприклад, викрадення дитини з метою отримання викупу за її звільнення пропонувалося вважати закінченим з моменту вчинення дій, спрямованих на приховання дитини від сторонніх осіб)9. У спеціальній літературі одностайно визнавалося, що розглядуваний злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. Окремі автори спеціально зауважували, що підміна дитини, вчинена з необережності, складу цього злочину не утворює10. Законодавець встановлював відповідальність за викрадення або підміну чужої дитини, якщо вони були вчи- нені з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів. Якщо розуміння корисливої мети та мотиву помсти у контексті розглядуваного злочину в юридичній літературі труднощів не викликало, то «інші особи- сті мотиви» трактувалися науковцями неоднаково. Так, В.І. Ткаченко вказував, що під «іншими низькими спонуканнями» слід розуміти помсту, заздрість, хуліганські мотиви. Крім того, науковець стверджував, що до низьких спонукань не належить прагнення зберегти сім’ю (наприклад, викрадення дитини жінкою, що не може мати дітей, з метою зберегти сім’ю)11. О.О. Жижиленко зазначав, що під «іншими особистими мотивами» слід розуміти будь-яке спонукання особистого характеру, окрім спеціально виокремленого законодавцем мотиву помсти (наприклад, бажання розбестити дитину, прагнення видати її перед кимось за свою дитину тощо)12. На- багато ширше розумів «інші особисті мотиви» Е.Я. Немировський, який вказував, що «якщо підміна вчинена

1 Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литера- туры Украины, 1969. С. 282. 2 Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского уни- верситета, 1962. С. 240. 3 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 184. 4 Савельева В. Похищение или подмен ребенка. Советская юстиция. 1988. № 7. С. 28. 5 Климов В.А. Криминологические и уголовно-правовые проблемы борьбы с похищением детей: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1986. 21 с. 6 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 81. 7 Там же. С. 81. 8 Савельева В. Похищение или подмен ребенка. Советская юстиция. 1988. № 7. С. 29. 9 Климов В.А. Криминологические и уголовно-правовые проблемы борьбы с похищением детей: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1986. 21 с. 10 Див., зокрема: Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ле- нинградского университета, 1962. С. 240; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяй- ственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 185; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 78; Савельева В. Похищение или подмен ребенка. Советская юстиция. 1988. № 7. С. 29; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 282. 11 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 75. 12 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 80.

77 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

в інтересах дитини, то її інтерес стає особистим інтересом того, хто вчиняє цей злочин»1. Таким чином, Е.Я. Немировський фактично виступав проти поширеної в радянській юридичній літературі точки зору, згідно з якою особа, яка викрадає чужу дитину для того, аби позбавити її поганого поводження, діє в інтересах дитини, а не з особистих мотивів, а тому злочину не вчиняє2. Порушувалося в радянській юридичній літературі й питання доцільності виокремлення самостійного скла- ду викрадення дорослої людини. Окремі дослідники виступали за доповнення КК відповідною статтею3, однак більшість заперечувала таку доцільність. Так, приміром, О.О. Жижиленко ще у 1927 р. вказував, що випадки ви- крадення людини шляхом її перевезення в «рухомому приміщенні» (зокрема, в автомобілі) цілком підходять під позбавлення свободи шляхом поміщення її в певне місце. Те ж саме, на думку вченого, можна сказати про ті випадки, коли винний викрадає когось іншим шляхом, наприклад, відвозить на коні або ж насильно відводить із собою: тут також матиме місце поміщення в певне місце, якщо викрадення супроводжувалось примусовим поміщенням потерпілого в будинок винного чи в інше місце. З огляду на це, на переконання О.О. Жижиленка, немає потреби створювати самостійного складу викрадення людей, зокрема жінок4. Е.Я. Немировський також вважав, що викрадення дорослих належить розглядати як різновид незаконного позбавлення волі. Разом із тим учений зауважував, що випадки викрадення з метою вимагання викупу за звільнення, якщо при цьому не було небезпеки для життя і викрадення не супроводжувалось муками, слід кваліфікувати як замах на грабіж, якщо ж була небезпека для життя – то як замах на розбій; у разі, якщо викуп сплачений, то діяння, на його думку, не- обхідно розглядати як закінчений грабіж або розбій. З іншого боку, Е.Я. Немировський вказував, що у цих ви- падках можна вбачати також сукупність позбавлення свободи і вимагання5. Зазначимо також, що, на думку Н.В. Бойко, використання слова «викрадення» прийнятне лише для позначення злочинних дій стосовно дітей. Дослідниця писала: «винний обов’язково викрадає у когось: у особи, яка, наприклад, має право на майно, або в особи, котра має право на виховання дитини. У кого викрадається повнолітня людина зрозуміти складно»6. Як зазначалося вище, окремі науковці вважали, що одним із посягань на особисту свободу є погроза. З цьо- го приводу А.А. Піонтковський підкреслював, що безпосередній об’єкт посягання у разі погрози – особиста свобода, оскільки погроза сковує гарантовану законом свободу людини, заважає їй самостійно визначити свою поведінку в межах, встановлених законом. Вчений вказував, що за своїми об’єктивними властивостями погроза являє собою психічне насильство над людиною. Факт такого психічного насильства, що вимагає притягнення до кримінальної відповідальності, можна констатувати лише тоді, коли за змістом ця погроза є значною і коли існує реальна небезпека вчинення тих дій, якими винний погрожував7. Необхідно зазначити, що в радянський період висловлювалась ще одна точка зору стосовно правової приро- ди погрози. Так, О.О. Жижиленко відносив вказане діяння до посягань на недоторканність особистого життя і, конкретизуючи свою позицію, вказував, що погроза полягає в посяганні на недоторканність духовного спокою людини8. Вчений зазначав, що погроза є умисним залякуванням заподіянням певної шкоди правовим благам особи. Оскільки відповідне залякування є серйозним і реальним, то погроза заподіює істотну шкоду особі: вона викликає в потерпілого сильне відчуття занепокоєння за свої блага і, вибиваючи його зі звичного ритму життя, може слугувати перешкодою для прояву тієї його активності, котра необхідна в інтересах всього суспільства9. Критикуючи погляди І.Я. Фойницького, котрий відносив погрозу до посягань на свободу, О.О. Жижиленко писав, що «в погрозі, як такій, ніхто ні до чого не примушується; якщо ж мова йде про примушування до чогось шляхом погрози, то дане діяння характеризується вже як примушування, а не як погроза»10. 1 Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 267. 2 Див., наприклад: Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 80; Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1962. С. 240–241; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 185. 3 Бородин С.В. Уголовный закон и усиление охраны жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Советское государство и право. 1987. № 9. С. 94–95. 4 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 75–76. 5 Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 267. 6 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 11–12; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 43. 7 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 187. 8 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 122. 9 Там же. С. 124. 10 Там же. С. 123.

78  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Доповнення у 1987 р. КК статтею про відповідальність за захоплення заручників («заложників») спону- кало науковців звернутися й до цієї проблематики. У відповідних публікаціях увага зверталася передусім на очевидний недолік статті, яка встановлювала відповідальність за аналізований злочин, – вказівку законодавця на те, що її дія не поширюється на випадки вчинення даного злочину на території СРСР, коли особа, яка за- хопила або утримувала заручника, перебувала на території СРСР, і ця особа, а також заручник є громадянами СРСР1. Таким чином, дія розглядуваної статті поширювалась виключно на іноземних громадян. У зв’язку з цим В. Назаров і В. Прошляков підкреслювали, що зазначена вказівка різко звузила межі застосування цієї норми, адже дана стаття не захищала «безпеку, життя і здоров’я громадян СРСР, яких захоплюють в якості заручни- ків»2. Зважаючи на таку ситуацію, науковці пропонували виключити з тексту статті примітку, у якій містилася згадана вказівка, з тим, аби статтю про захоплення заручників можна було застосовувати на території СРСР і щодо радянських громадян3. У цей час дослідники робили й перші спроби проаналізувати особливості складу захоплення заручників. Так, В. Назаров і В. Прошляков зазначали, що об’єктом захоплення заручників є життя, здоров’я та свобода громадян, а також громадська безпека. На їхню думку, об’єктивна сторона даного злочину характеризується захопленням чи утриманням особи як заручника шляхом насильства або погрози його застосування. Вивчення авторами судової практики засвідчило, що способи захоплення заручників можуть бути різними, в тому числі і застосування зброї. В. Назаров і В. Прошляков вказували, що суб’єктивна сторона цього посягання полягає в прямому умислі й спеціальній меті – спонукання зазначених в законі суб’єктів вчинити або утриматися від вчи- нення певної дії як умови звільнення заручника. На переконання дослідників, саме спеціальна мета дозволяє відмежувати захоплення заручників від інших злочинних посягань – розбійних нападів, деяких видів вимагань та вбивств, в ході вчинення яких до потерпілого застосовується насильство шляхом захоплення або обмеження свободи пересування: у всіх цих випадках вимоги злочинця спрямовані до потерпілого, тоді як при захоплен- ні заручників такі вимоги завжди звернені до третіх осіб4. Доводиться, однак, констатувати, що в радянській літературі не аналізувалася проблема розмежування захоплення заручників та незаконного позбавлення волі. Ще одним питанням, яке цікавило радянських науковців, було питання правової оцінки дій із звільнення заручників5. Найбільш глибоко його дослідив А. Лоскутов, який підкреслював, що переговори з учасниками захоплень, а також виконання їхніх незаконних вимог слід розглядати як дії, вчинені в стані крайньої необхід- ності, оскільки, нерідко, лише виконавши такі вимоги, вдається усунути небезпеку, що загрожує заручникам. Зрозуміло, що не кожна незаконна вимога може бути виконана таким чином, що заподіяна шкода виявиться менш значною, ніж шкода відвернена. На його думку, надання автомобіля, грошей можна визнати допустимим, як вчинене в умовах крайньої необхідності, тим більше, що зазвичай ці вимоги виконуються тільки для того, щоб у зручнішій обстановці звільнити заручників. Набагато складнішою, з точки зору А. Лоскутова, є пробле- ма, коли учасники захоплення вимагають зброю. Дослідник слушно розмірковував: «На перший погляд, вико- нання такої вимоги, якщо при цьому звільняються заручники, можна розцінити як вчинене в умовах крайньої необхідності. Однак у такій ситуації виникає потенційна загроза заподіяння більшої шкоди, ніж утримання за- ручників. Тому виконання даної вимоги навряд чи допустиме. З того часу, як учасники захоплення відмовились звільнити заручників, наполягаючи на видачі їм зброї, закінчується можливість вчинити ті чи інші дії в умовах крайньої необхідності. Настає момент, коли для звільнення заручників потрібно обрати заходи надзвичайні, більш “крайні”, ніж можливі в умовах крайньої необхідності. Такі дії можна віднести до необхідної оборони. Вони правомірні за умови, що не буде допущено перевищення її меж»6. У науці кримінального права радянського періоду популярним напрямом дослідження були проблеми від- повідальності за злочини, що визнавались пережитками патріархально-родового побуту (або ж патріар- хально-родових чи патріархально-феодальних відносин)7. Актуальність дослідження цієї проблематики по- 1 Дементьев С., Огородникова Н. Как квалифицировать захват заложников? Советская юстиция. 1990. № 5. С. 13; Назаров В., Прошляков В. Захват заложников – закон и практика. Социалистическая законность. 1991. № 3. С. 32–33. 2 Назаров В., Прошляков В. Захват заложников – закон и практика. Социалистическая законность. 1991. № 3. С. 32. 3 Дементьев С., Огородникова Н. Как квалифицировать захват заложников? Советская юстиция. 1990. № 5. С. 13; Назаров В., Прошляков В. Захват заложников – закон и практика. Социалистическая законность. 1991. № 3. С. 33. 4 Назаров В., Прошляков В. Захват заложников – закон и практика. Социалистическая законность. 1991. № 3. С. 33. 5 Лоскутов А. Пресечение захвата заложников. Социалистическая законность. 1991. № 12. С. 37–38; Назаров В., Прошляков В. Захват заложников – закон и практика. Социалистическая законность. 1991. № 3. С. 33. 6 Лоскутов А. Пресечение захвата заложников. Социалистическая законность. 1991. № 12. С. 38. 7 Див.: Аманов Х. Предупреждение преступлений, совершаемых на почве пережитков прошлого по отношению к женщине / под ред. А.М. Муха- медова. Ашхабад: Б.и., 1973. 138 с.; Арипов Д.С. Борьба с преступлениями, составляющими пережитки феодального быта и некоторые вопросы

79 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

яснювалась тим, що в окремих народів Радянського Союзу (дагестанців, казахів, киргизів, таджиків, туркменів та ін.) зберігались звичаї і традиції, прояви яких визнавались такими, що гальмують рух суспільства вперед, до комунізму. Б. Сариєв з цього приводу зазначав: «Перемога соціалізму у нашій країні не означає повної лікві- дації пережитків минулого у свідомості людей. Старі погляди, упередження вирізняються великою живучістю, вони не відмирають на другий день після перемоги революції, адже виховання нової людини – це тривалий і складний процес»1. Для протидії таким «пережиткам минулого у свідомості людей» в СРСР вживалися захо- ди не лише ідеологічного характеру, а й державного примусу засобами кримінального права. Кримінальні ко- декси РРФСР, Азербайджанської, Вірменської, Грузинської, Казахської, Киргизької, Таджицької, Туркменської та Узбецької РСР передбачали відповідальність за різні «прояви шкідливих звичаїв і традицій», серед яких необхідно виокремити примушування жінки до вступу у шлюб, примушування жінки до продовження шлюбу, перешкоджання вступу жінки у шлюб за своїм вибором, викрадення жінки всупереч її волі з метою вступу з нею у шлюб. Вказані посягання у радянській юридичній літературі об’єднували спільною назвою «злочини, пов’язані з боротьбою за розкріпачення жінок»2. Разом із тим, цілком очевидно, що зазначені діяння посягали на свободу жінки. Цей факт визнавали й окремі тогочасні дослідники. Так, А.А. Піонтковський, розглядаючи злочини проти особистої свободи, відніс до таких й викрадення жінки для вступу з нею у шлюб3. Об’єктом примушування жінки до вступу у шлюб визнавалась її свобода вступити у шлюб з чоловіком, якому вона дала на це свою згоду4. Дослідники одноголосно визнавали, що об’єктивна сторона вказаного діяння мож- лива лише у формі дії. Підкреслювалось, що шляхом бездіяльності примусити жінку до вступу у шлюб немож- ливо5. Формами примушування до вступу у шлюб здебільшого визнавався як фізичний, так і психічний вплив, при цьому констатувалося, що кримінальне законодавство одних радянських республік (зокрема, Казахської РСР, Киргизької РСР, РРФСР, Узбецької РСР) не згадує про конкретні форми примушування, тоді як кримі- нальні кодекси деяких інших союзних республік спеціально їх перераховують. Так, у ст. 135 КК Грузинської РСР формами примушування визнавались «насильство чи карана погроза», а у ст. 128 КК Азербайджанської

квалификации / отв. ред. Я.М. Яковлев. Душанбе, 1962. 47 с.; Бильшай В.Л. Роль советского уголовного права в искоренении пережитков феодаль- но-байского отношения к женщине. Ученые записки ВИЮН. Вып. 7. Москва: Госюриздат, 1958. С. 230–268; Брайнин М. Борьба с пережитками фео- дально-байского отношения к женщине. Социалистическая законность. 1960. № 4. С. 33–35; Диванова Т. Преступления в области брачно-семейных отношений. Ашхабад: Изд-во Туркменского ун-та, 1978. 82 с.; Дурманов Н.Д. Преступления, составляющие пережитки родового быта. Москва: Юрид. изд-во, 1938. 69 с.; Жогин Н.В. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки феодально-байского быта: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1959. 15 с.; Жогин Н.В. Борьба с преступления, составляющими пережитки феодально-байского быта. По мате- риалам Таджикской ССР. Москва: Госюриздат, 1958. 68 с.; Жогин Н.В. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки феодально-байского быта / отв. ред. В.Г. Гранберг. Сталинабад: Таджикгосиздат, 1957. 89 с.; Иноятов Т.Т. Суды советского Узбекистана в борьбе с феодально-байскими пережитками: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Ташкент, 1959. 18 с.; Кафаров Я.М. Борьба за искоренение преступлений, составляющих пережитки местных обычаев, посягающих на права женщин в Дагестанской АССР: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1966. 16 с.; Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. 31 с.; Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. 336 с.; Маркелов В.Н. К вопросу о преступлениях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. 71 с.; Могилевский А. Преступления на почве пережитков местных обычаев. Социалистическая законность. 1969. № 5. С. 58–59; Могилевский А., Степичев С. Ответственность за преступления, совершенные на почве пережитков местных обычаев. Социалистическая законность. 1970. № 7. С. 51–53; Муллаев М.М. Уголовная ответственность за преступления, совершенные на почве феодальных пережитков. Теория и практика борьбы с правонарушениями. Сборник статей. Вып. 2. Душанбе, 1981. С. 94–103; Муталимов Ш.А. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляю- щими пережитки патриархально-феодального отношения к женщине (по материалам Дагестанской АССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Баку, 1964. 22 с.; Повелицына П.Ф. Ответственность за воспрепятствование осуществлению равноправия женщин (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Баку, 1969. 18 с.; Рашковская Ш.С. Советское уголовное право: Преступления, составляющие пережитки фео- дально-родовых отношений. Часть особенная. Вып. 12. Москва, 1959. 30 с.; Сарыев Б. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки местных обычаев (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1964. 21 с.; Сопиева Д.М. Проблемы борьбы с преступлениями, посягающими на брачно-семейные отношения (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1990. 27 с.; Шахаев Х.М. Шариат, адат и преступления, составляющие пережитки родового быта в Дагестане: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1949. 24 с. 1 Сарыев Б. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки местных обычаев (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1964. С. 1. 2 Див., наприклад: Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. С. 511–512; Тадевосян В. Усилить борьбу с преступлениями против раскрепощения женщин-националок. Социалистическая законность. 1938. № 11. С. 35–38. 3 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 182, 185–186. 4 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 100. 5 Див., наприклад: Дурманов Н.Д. Преступления, составляющие пережитки родового быта. Москва: Юрид. изд-во, 1938. С. 32; Жогин Н.В. Борьба с преступления, составляющими пережитки феодально-байского быта. По материалам Таджикской ССР. Москва: Госюриздат, 1958. С. 52; Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 102; Мар- келов В.Н. К вопросу о преступлениях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. С. 56; Рашковская Ш.С. Советское уголовное право: Преступления, составляющие пережитки феодально-родовых отношений. Часть особенная. Вып. 12. Москва, 1959. С. 12.

80  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

РСР йшлося про «примушування, поєднане з насильством чи погрозою застосування насильства». У спеці- альній літературі підкреслювалося, що ті кримінальні кодекси, які не згадують про форми примушування, на увазі мають передусім насильство1. Окремі науковці відзначали, що відсутність у статті КК конкретизації форм примушування жінки до вступу у шлюб є оптимальним варіантом, оскільки відповідна формула включає всі можливі дії, спрямовані на таке примушування. Так, наприклад, А.М. Мамутов зазначав, що у практиці судів Казахської РСР трапляються такі форми примушування, як фізичне насильство, погроза застосування насиль- ства, примушування шляхом сплати калиму, аменгерства2, використання сімейної залежності3. Дискусійним було питання про момент закінчення даного злочину. Так, на думку Ш.А. Муталімова, приму- шування жінки до вступу у шлюб слід визнавати закінченим з моменту вступу винного у шлюб чи у фактичні шлюбні відносини4. Натомість А.М. Мамутов вважав, що за особливостями своєї конструкції даний склад слід відносити до усічених і пропонував визнавати цей злочин закінченим з моменту вчинення дій, які, на думку винного, могли примусити жінку до вступу у шлюб5. Підкреслювалось, що хоча суб’єктом цього злочину може бути будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16 років, зазвичай примушування жінки до вступу у шлюб вчиняють батьки, опікуни чи родичі, котрі прагнуть видати заміж свою доньку чи родичку за бажану для них особу6. Дослідниками одноголосно визнавалося, що суб’єктивна сторона вказаного злочину полягає у прямому умислі, а також, на думку А.М. Мамутова, у спеці- альній меті – примушування жінки до вступу у шлюб7. Зазначимо також, що у розглядуваній літературі не звер- талася увага на можливість визнання кримінально караним примушування до вступу у шлюб не лише жінки, а й чоловіка, що, вочевидь, було пов’язано з особливостями згаданих звичаїв і традицій, котрі й іменувалися «пережитками патріархально-родового побуту»8. У радянській юридичній літературі зазначалося, що кримінально-правова заборона примушування жінки до продовження шлюбу, яка містилася в кримінальних кодексах РРФСР, Вірменської, Казахської, Киргизької, Та- джицької, Туркменської та Узбецької РСР, спрямована «на боротьбу з віковою шкідливою традицією, згідно з якою право на розлучення належало тільки чоловікові, як господарю сім’ї загалом і господарю жінки зокрема»9. Об’єктом примушування жінки до продовження шлюбу визнавалась свобода розлучення для заміжньої жінки. Принцип свободи розлучення виводився із принципу добровільності і рівноправності сторін, які всту- пають у шлюбний союз. При цьому відзначалося, що шлюб має бути добровільним і рівноправним союзом не лише у момент, коли чоловік та жінка одружуються, а й протягом всього їхнього спільного життя. Підкреслюва- лось, що цей принцип поширюється не лише на зареєстрований, а й на фактичний шлюб10. Аналізуючи об’єктивну сторону примушування жінки до продовження шлюбу, М.Д. Дурманов зазначав, що «дії винного можуть бути спрямовані на перешкоджання жінці здійснити розлучення, або на примушу- вання її повернутися до чоловіка, або на примушування її до продовження шлюбних відносин»11. Науковці одностайно визнавали, що об’єктивна сторона розглядуваного злочину полягає як у фізичному, так і в психіч- ному насильстві, при цьому характер такого насильства співпадає з формами примушування жінки до вступу 1 Дурманов Н.Д. Преступления, составляющие пережитки родового быта. Москва: Юрид. изд-во, 1938. С. 32; Маркелов В.Н. К вопросу о преступле- ниях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. С. 56. 2 Аменгерство (левірат) – звичай, згідно з яким удова могла вступити повторно у шлюб тільки з кимось із членів роду померлого чоловіка. 3 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 105–106. 4 Муталимов Ш.А. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки патриархально-феодального отношения к женщине (по материалам Дагестанской АССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Баку, 1964. С. 14. 5 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 13. 6 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 124; Рашковская Ш.С. Советское уголовное право: Преступления, составляющие пережитки феодально-родовых отношений. Часть особенная. Вып. 12. Москва, 1959. С. 14–15. 7 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 121–122. 8 Андрушко А.В. Наука кримінального права радянського періоду про злочини проти волі, честі та гідності особи. Порівняльно-аналітичне право. 2019. № 6. С. 374. 9 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 126. 10 Дурманов Н.Д. Преступления, составляющие пережитки родового быта. Москва: Юрид. изд-во, 1938. С. 45; Мамутов А.М. Преступления, состав- ляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 128–129, 132, 136; Мамутов А.М. Пре- ступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 14–15; Маркелов В.Н. К вопросу о преступлениях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. С. 56; Рашковская Ш.С. Советское уголовное право: Преступления, составляющие пережитки феодально-родовых отношений. Часть особенная. Вып. 12. Москва, 1959. С. 15. 11 Дурманов Н.Д. Преступления, составляющие пережитки родового быта. Москва: Юрид. изд-во, 1938. С. 45.

81 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

у шлюб. Разом з тим, як зазначав А.М. Мамутов, об’єктивна сторона цього діяння характеризується певними особливостями: по-перше, насильство має застосовуватись винним щодо жінки, яка перебуває у фактичному або зареєстрованому шлюбі; по-друге, стосовно жінки, котра виявила бажання припинити шлюбні відносини; по-третє, насильство має застосовуватись у зв’язку з виявленим нею бажанням припинити шлюбні відносини1. У літературі підкреслювалось, що хоча суб’єктом цього злочину може бути будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16 років, зазвичай примушування жінки до продовження шлюбу вчиняють: а) чоловік, батьки чо- ловіка і жінки; б) родичі чоловіка і жінки; в) рідні брати і сестри, а іноді дружини рідних братів2. Питання про суб’єктивну сторону даного злочину у науці вирішувалось по-різному. Так, М.Д. Дурманов вважав, що суб’єк- тивна сторона примушування жінки до продовження шлюбу може виражатися як у прямому, так і в непрямому умислі3. На думку В.М. Маркелова, із суб’єктивної сторони цей злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. «Суб’єкт повинен бажати, щоб шлюбне співжиття продовжувалось попри прагнення жінки припи- нити шлюб»4. Своєю чергою, А.М. Мамутов вказував, що суб’єктивна сторона розглядуваного злочину вира- жається в прямому умислі, а також у спеціальній меті – примусити жінку до продовження шлюбу5. Ще одним злочином розглядуваної групи визнавалось перешкоджання вступу жінки у шлюб за своїм вибором. Відповідальність за вказане діяння встановлювали кримінальні кодекси РРФСР, Азербайджанської, Вірмен- ської, Казахської, Таджицької, Туркменської та Узбецької РСР. Обґрунтовуючи доцільність виокремлення да- ного посягання в самостійний склад злочину, А.М. Мамутов зазначав: «Обов’язок батьків і родичів виявляти турботу про своїх дітей передбачений законодавцем. Він має бути розумним і не виходити за рамки закону. Тут не має бути місця патріархальним замашкам – обмежувати чужі свободу і права, зокрема й свободу та права своїх повнолітніх дітей»6. Об’єктом розглядуваного злочину у юридичній літературі переважно визнавалась свобода жінки вступити у шлюб з чоловіком за своїм вибором (за своєю волею та бажанням)7. Ця свобода обмежувалась у виняткових випадках, зокрема, не можна було реалізувати її з метою вступу у шлюб з кровно спорідненою особою або з особою, котра вже перебуває в іншому шлюбі8. Варто зауважити, що у тогочасній літературі підкреслювалось: перешкоджання вступу у шлюб чоловікові, який досяг шлюбного віку, не є злочином. У розглядуваному кон- тексті А.М. Мамутов вказував: «Це не означає, що можна стосовно нього вчиняти перешкоджання. Така дія є антиморальною, а якщо вона вчинена шляхом насильства, то й кримінально караною»9. У науковій літературі визнавалося, що розглядуваний злочин з об’єктивної сторони виражається винятково в активній дії, яка створює жінці, що досягла шлюбного віку, перешкоду вступити у шлюб за своєю волею. Пе- решкоджання може виразитися в заподіянні різних видів тілесних ушкоджень, в завданні побоїв, ударів або ж в незаконному позбавленні свободи. Підкреслювалось, що в таких випадках дії винного мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів. Крім того, визнавалося, що перешкоджання може виразитися й у психічному насильстві. Аналізуючи тогочасну судову практику, А.М. Мамутов вказував, що перешкоджання нерідко здійснюється у формі вимагання батьками чи іншими родичами калиму від нареченого або його родичів. Цей дослідник зазна- чав, що об’єктивна сторона даного злочину матиме місце, якщо батьки не дають дозволу на шлюб з чоловіком, якого дівчина вільно вибрала, доти, доки за неї не буде сплачений калим. Об’єктивна сторона перешкоджання

1 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 136–137. 2 Там же. С. 139. 3 Дурманов Н.Д. Преступления, составляющие пережитки родового быта. Москва: Юрид. изд-во, 1938. С. 45–46. 4 Маркелов В.Н. К вопросу о преступлениях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. С. 56. 5 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 140. 6 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 16. 7 Зазначимо, що з даного приводу висловлювались й інші точки зору. Так, наприклад, М.Д. Дурманов безпосереднім об’єктом цього посягання визна- вав саму жінку, що має право вийти заміж за своїм вибором (Дурманов Н.Д. Преступления, составляющие пережитки родового быта. Москва: Юрид. изд-во, 1938. С. 43). Аналогічну позицію займав В.М. Маркелов (Маркелов В.Н. К вопросу о преступлениях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. С. 60). На переконання Н.В. Жогіна, безпосереднім об’єктом цього злочину слід було вважати радянський порядок вступу у шлюб, який необхідною умовою укладення шлюбу передбачав добровільність (Жогин Н.В. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки феодально-байского быта: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1959. С. 11). 8 А.М. Мамутов з цього приводу зазначав: «Здійснювана жінкою свобода при виборі собі чоловіка має бути дозволеною законом і вимогами радян- ської моралі. Закон не може взяти під свій захист свободу, спрямовану на порушення правил укладення шлюбу або правил соціалістичної моралі, скажімо, кровозмішення чи вихід заміж за чоловіка, який вже перебуває у шлюбі» (Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриар- хально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 16). 9 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 151.

82  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

вступу жінки у шлюб за своїм вибором матиме місце й тоді, коли батьки чи родичі дівчини, котра вийшла заміж без згоди своїх батьків, примушують її до розлучення з чоловіком1. У радянській юридичній літературі підкреслювалось, що хоча суб’єктом цього злочину може бути будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16 років, судовій практиці не відомі випадки притягнення до відповідально- сті за це діяння неповнолітніх. Зазначалось також, що на практиці перешкоджають жінці вступити у шлюб за своїм вибором здебільшого особи, зацікавлені в отриманні калиму від нареченого чи його родичів. Такими осо- бами, як правило, були батьки, близькі, опікуни та інші родичі жінки2. Дослідниками одностайно визнавалося, що суб’єктивна сторона вказаного злочину полягає лише у прямому умислі, а також, на думку А.М. Мамутова, у спеціальній меті – створити жінці перешкоду вступу у шлюб за своєю волею 3. У докторській дисертації, присвяченій злочинам, що складають пережитки патріархально-родового побуту, А.М. Мамутов звертав увагу на те, що в судовій практиці виникають суттєві труднощі при кваліфікації діянь, пов’язаних з примушуванням жінки, котра перебуває у шлюбі чи у фактичних шлюбних відносинах без згоди своїх батьків, до розлучення або припинення цих відносин. Оскільки відповідне діяння не було відоме чинно- му на той час законодавству союзних республік, вказаний дослідник пропонував включити до нього окремий склад примушування батьками до розлучення жінки, яка вийшла заміж всупереч їхній волі4. Лише у КК Казахської РСР (ч. 2 ст. 106) існував спеціальний склад примушування дівчини, яка не досягла шлюбного віку, до вступу у фактичні шлюбні відносини5. Казахські дослідники включення цієї норми до КК пов’язували з підвищеною суспільною небезпекою даного виду примушування порівняно з примушуванням жінки, яка досягла шлюбного віку. Зазначалося також, що виокремлення такого самостійного складу злочи- ну випливає з особливостей його безпосереднього об’єкта. Таким об’єктом визнавався нормальний розвиток дівчини, яка не досягла шлюбного віку, тоді як об’єктом примушування жінки, що досягла шлюбного віку, – свобода її вступу у шлюб. Підкреслювалося, що ця відмінність пояснюється тим, що закон не надає свободу виходити заміж дівчині, яка не досягла шлюбного віку, а тому не можна вважати об’єктом цього злочину не існуючу ще свободу6. Зауважимо, що 6 грудня 2017 р. КК України був доповнений ст. 151-2, яка передбачає відповідальність за примушування до шлюбу. З огляду на це варто зазначити, що розглянуті вище напрацювання науковців радян- ського періоду нині становлять не лише історичний інтерес, а й цілком можуть бути використані для новітніх досліджень вказаного посягання. Ще одним діянням аналізованої групи було викрадення жінки всупереч її волі з метою вступу з нею у шлюб. Дискусійним у науковій літературі було питання про об’єкт даного злочину. Так, М.Д. Дурманов вважав, що об’єктом цього діяння є свобода жінки7. З точки зору Д.М. Сопієвої, зазначене діяння посягає на соціалістич- ний порядок шлюбних відносин8. На думку Б. Сариєва, «даний злочин посягає на свободу жінки Сходу у сфері шлюбу. Ця свобода, зокрема, означає добровільність вступу жінки у шлюб, неприпустимість застосування сили з метою змусити жінку вступити у шлюбні відносини»9. В.М. Маркелов писав, що «об’єктом розглядуваного злочину є свобода і особиста недоторканність жінки. Оскільки жінка викрадається для вступу у шлюб, то в поняття об’єкта даного злочину входить свобода жінки вступити у шлюб за своєю волею та бажанням»10. А.М.

1 Там же. С. 158. 2 Там же. С. 142–143, 160, 161. 3 Там же. С. 160. 4 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 16–17, 31. 5 А.М. Мамутов зауважував, що «відсутність спеціального складу подібного роду в кримінальних кодексах інших союзних республік не означає кри- мінальної безвідповідальності за це діяння. Воно охоплюється загальним складом примушування жінки до вступу у шлюб. Однак було би більш правильним виокремити цей делікт у самостійний склад, що відповідало б його безпосередньому об’єкту і сприяло б диференційованому підходу до встановлення санкції, котра має бути підвищеною порівняно з санкцією за примушування жінки до вступу у шлюб» (Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 18). 6 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 18; Ма- мутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 184– 197. 7 Дурманов Н.Д. Преступления, составляющие пережитки родового быта. Москва: Юрид. изд-во, 1938. С. 37. 8 Сопиева Д.М. Проблемы борьбы с преступлениями, посягающими на брачно-семейные отношения (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1990. С. 3, 6. 9 Сарыев Б. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки местных обычаев (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1964. С. 15. 10 Маркелов В.Н. К вопросу о преступлениях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. С. 65.

83 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Мамутов слушно вказував на те, що викрадення жінки є спеціальним складом щодо незаконного позбавлення свободи. «У тих союзних республіках, у кримінальних кодексах яких спеціально не передбачена відповідаль- ність за викрадення жінки, випадки викрадення, які трапляються на практиці, мають кваліфікуватися за стаття- ми про незаконне позбавлення свободи»1. У юридичній літературі одностайно визнавалося, що об’єктивна сторона розглядуваного посягання мож- лива лише у формі активної дії. Б. Сариєв вказував, що викрадення жінки вчиняється найчастіше шляхом її умикання (відведення, вивезення)2. А.М. Мамутов зазначав, що викрадення жінки може вчинятися шляхом застосування фізичного чи психічного насильства, а також шляхом обману або використання безпорадного стану3. Цей дослідник слушно підкреслював, що оскільки викрадення є посяганням, спрямованим на свободу жінки добровільно вступити у шлюб, згода, надана її батьками, родичами чи опікунами на її викрадення, не звільняє від відповідальності винного у викраденні, а особи, котрі допомагали йому в цьому, є співучасниками злочину4. У літературі визнавалося, що даний злочин слід вважати закінченим з моменту, коли жінка позбав- лена можливості вільно пересуватися5. А.М. Мамутов підкреслював, що словосполучення «всупереч її волі», використане законодавцем при формулюванні диспозиції, має принципове значення. Відповідна вказівка дає можливість судам відрізнити кримінально каране викрадення від символічного, такого, що має характер обряду, а також від ситуації, коли дівчина сама погоджується на інсценування викрадення, щоб виправдати свій шлюб перед батьками, котрі не давали своєї згоди на її заміжжя6. Проаналізувавши судову практику, А.М. Мамутов дійшов висновку, що суб’єктом цього злочину може бути: особа, яка викрала жінку для вступу з нею у шлюб; особа, яка викрала жінку для вступу з нею у шлюб своїх дру- зів чи родичів7. В.М. Маркелов вказував, що «суб’єктом даного злочину може бути також особа, котра вчинила викрадення жінки для продажу тому, хто купує її для вступу у шлюб»8. Науковцями одностайно визнавалося, що суб’єктивна сторона вказаного злочину полягає лише у прямому умислі. А.М. Мамутов і В.М. Маркелов уточнювали, що умисел має бути спрямований на викрадення жінки з метою вступити з нею у шлюб самому або ж передати її для цього іншому9. У кримінально-правовій літературі радянського періоду, на жаль, майже не зверталась увага на очевидну казуальність розглянутих норм, яка, судячи з усього, виправдовувалась потребами правозастосовної практики, необхідністю чіткого розуміння відповідних положень не лише судами, а й громадянами, у свідомості яких по- бутували такі «пережитки минулого». Лише в поодиноких випадках дослідники побіжно згадували про мож- ливість альтернативного вирішення проблеми – шляхом конструювання загальної норми. Так, А.М. Мамутов, коментуючи положення ст. 135 КК Грузинської РСР, яка встановлювала відповідальність за «примушування особи шляхом насильства чи караної погрози до вчинення чи невчинення певних дій», визнав, що «цей загаль- ний склад може включати й примушування до розлучення заміжньої жінки, якщо це діяння вчинене шляхом насильства чи караної погрози»10. Таким чином, у радянський період було продовжено науковий пошук оптимальних шляхів забезпечення кримінально-правової охорони особистої свободи людини. Попри те, що в зазначений період ця проблематика не була пріоритетним напрямом дослідження, саме тоді було сформульовано низку висновків, які на сьогодні фактично є загальновизнаними. Найбільшою мірою, на наш погляд, це стосується теоретичних засад кримі- нально-правової протидії незаконному позбавленню волі. 1 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 18; Ма- мутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 174. 2 Сарыев Б. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки местных обычаев (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1964. С. 15. 3 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 176. 4 Там же. С. 176. 5 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 186; Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 17. 6 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. С. 17. 7 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 182. 8 Маркелов В.Н. К вопросу о преступлениях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. С. 65. 9 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 179; Маркелов В.Н. К вопросу о преступлениях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. С. 65. 10 Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казгосиздат, 1963. С. 154–155.

84  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

2.2. Доктрина кримінального права другої половини ХІХ – кінця ХХ ст. про злочини проти честі та гідності особи

2.2.1. Злочини проти честі та гідності особи у науці кримінального права другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Період з другої половини ХІХ до початку ХХ століття був часом бурхливого розвитку науки криміналь- ного права. Тоді було сформульовано ті засади кримінального права, які залишаються актуальними дотепер. Одним із важливих напрямів досліджень того часу були проблемні питання відповідальності за злочини проти честі та гідності особи. Вказаній проблематиці свої праці присвятили А.Ф. Бернер1, Л.С. Білогриць-Котлярев- ський2, П.О. Бобровський3, М.В. Духовськой4, Г.Є. Колоколов5, М.І. Ланге6, Ф. фон Ліст7, О.В. Лохвицький8, В.Д. Набоков9, М.А. Неклюдов10, С.В. Познишев11, М.М. Розін12, М.Д. Сергієвський13, І.Я. Фойницький14, М.П. Чубинський15, С.С. Шайкевич16 та інші вчені. Доводиться, однак, констатувати, що кримінально-правові погляди науковців вказаного періоду не отримали належного висвітлення й оцінки у працях сучасних авторів, що дозволило б наступним дослідникам з’ясувати співвідношення їх власних внесків з минулим та нинішнім станом кримінально-правових досліджень17. Кримінальне законодавство другої половини ХІХ – початку ХХ століття, що передбачало відповідальність за розглядувані посягання, не пояснювало змісту понять «честь» та «гідність»18. У доктрині кримінального права з цього приводу висловлювалися різні точки зору.

1 Бернеръ А.Ф. Учебникъ уголовнаго права. Части общая и особенная. Съ примѣчаніями, приложеніями и дополненіями по исторіи русскаго права и законодательству положительному Магистра Угол. Пр. Н. Неклюдова. Томъ ІІ. Особенная часть. Санктъ-Петербургъ: Переводъ и изданіе Н. Неклю- дова, 1865. С. 8–28. 2 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 383–396. 3 Бобровскій П.О. Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санктъ-Петер- бургъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1889. 120 с.; Бобровскій П.О. Мѣстничество и преступленія противъ родовой чести въ русскомъ войскѣ до Петра І. Санктъ-Петербургъ: Типографія Департамента Удѣловъ. Моховая, № 36, 1888. 31 с. 4 Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. IV+252 с. 5 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 113–124. 6 Ланге Н. О наказаніяхъ и взысканіяхъ за безчестіе по древнему русскому праву. Журналъ Министерства народнаго просвѣщенія. Часть CII. Отдѣленіе ІІ. Санктъ-Петербургъ: Въ типографіи Императорской академіи наукъ, 1859. С. 161–224. 7 Листъ Ф. Учебникъ уголовнаго права. Особенная часть. Москва: Товарищество типографіи А.И. Мамонтова, 1905. С. 42–56. 8 Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Пе- тербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 598–618. 9 Набоковъ В.Д. Охрана чести въ уголовномъ законодательствѣ / Сборникъ статей по уголовному праву. Санктъ-Петербургъ: Типографія Товари- щества «Общественная Польза», 1904. С. 222–236; Набоковъ В.Д. Элементарный учебникъ особенной части русскаго уголовнаго права. Выпускъ первый. Книги І и ІІ. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 59–73. 10 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 5–94. 11 Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уло- женій. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 99–119. 12 Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозоре- ніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. 470 с. 13 Сергеевский Н.Д. Обида по действующему русскому праву / Сергеевский Н.Д. Избранные труды / отв. редактор и автор биографического очерка А.И. Чучаев. Москва: ООО «Издательский дом «Буквовед», 2008. С. 555–580. 14 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 98–130. 15 Чубинскій М.П. Къ вопросу объ оскорбленіи чести / Чубинскій М.П. Статьи и рѣчи по вопросамъ уголовнаго права и процесса. Томъ 2. (1906– 1911 г.г.). Санктъ-Петербургъ: Типографія т-ва «Общественная Польза», Б. Подъяческая, 39, 1912. С. 127–145. 16 Шайкевичъ С. О преступленіяхъ противъ чести. Разсужденіе, написанное для полученія степени кандидата по юридическому факультету. Москва: Въ Университетской Типографіи (Катковъ и Ко), 1865. 66 с. 17 Берзін П.С. Київська школа кримінального права (1834–1960 роки): історико-правове дослідження. Монографія. 2-ге вид., переробл. і доповн. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 12. 18 М.А. Неклюдов з цього приводу писав: «Поняття честі – поняття настільки еластичне та невизначене, що законодавства позитивні, в тому числі й наше, обходять це питання абсолютним мовчанням, покладаючись виключно на такт і розсудливість суду. Ось чому ми зустрічаємо на практиці масу таких скарг, в яких як образа честі трактується недостатня почесть чи невиконання претензій педантичного самолюбства. Варто лише нагадати, що одна дама скаржилася Мировому Суду на те, що сторож дозволив собі сказати про неї сторонній особі, що вона щодня ходить до суду; інша ж особа,

85 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Більшість вчених вважала, що честь – це благо, яке має об’єктивну (зовнішню) і суб’єктивну (внутрішню) сторони. Професор Київського університету Л.С. Білогриць-Котляревський, наприклад, писав: «під честю прийнято розуміти особливе внутрішнє відчуття власної гідності, яке змушує людину, з одного боку, поводи- ти себе згідно з правилами моралі, а з другого – вимагати від інших громадян утримуватися від всього того, що може принизити її особистість, викликати до неї неповагу, зневагу. Поняття честі в кримінальному праві, таким чином, зводиться до зовнішньої поваги, а право честі – до вимоги не ображати, не виражати неповаги чи зневаги»1. Подібним чином висловлювалися також А.Ф. Бернер2, Г.Є. Колоколов3, Франц фон Ліст4, М.А. Неклюдов5, М.Д. Сергієвський6, І.Я. Фойницький7. У юридичній літературі другої половини ХІХ – початку ХХ століття поняття честі та гідності здебільшого не розділялись, а розглядались як єдине явище. Дослідники або оперували поняттям честі, взагалі не згадуючи про гідність, або ж послуговувалися поняттям гідності тільки для того, щоб через нього розкрити зміст понят- тя честі. Більшість вчених того часу була переконана, що суб’єктивна сторона честі (гідність особи) не може страждати від злочинних посягань, а тому й не може бути об’єктом таких посягань, як, зокрема, наклеп і образа; об’єктом вказаних діянь є тільки об’єктивна сторона честі. Професор Берлінського університету А.Ф. Бернер, приміром, з цього приводу зазначав: «Внутрішня честь або ж гідність складає безспірно істинну підставу будь- якої зовнішньої честі. Але через свою чисту внутрішність вона не належить до правової сфери і не доступна для жодного посягання. Зовнішня честь полягає в загальнолюдському і в особливому суспільному значенні особи- стості. Як одна з форм прояву особистості, зовнішня честь складає право і будь-яке умисне посягання на неї – злочинне»8. Вагомий внесок у розвиток об’єктивної теорії честі та посягань на неї вніс М.М. Розін, який також вважав, що честь можна розглядати з суб’єктивної і об’єктивної точок зору, з яких для кримінального права прийнят- на лише друга. Вчений писав: «Суб’єктивна честь, як явище світу психічного, тісно межує і навіть зливаєть- ся з людською самосвідомістю, з усвідомленням в собі людської особистості та її гідності. Зміст і центр цього усвідомлення визначаються виключно з точки зору моральної» <…> З іншого боку, в людському суспільстві «виникає нове явище, яке також називається честю. Це честь об’єктивна, зовнішня, визнання іншими, повага, шана, усталене значення людини з точки зору суспільної думки». Її головними підставами є «соціальність, соціальна цінність та корисність». Визнавши, що «сфера особистих процесів індивіда <…> заслуговує на пра- воохорону», М.М. Розін сумнівався, «наскільки може бути втілений в юридичну форму зміст того душевного процесу, який відбувається в скривдженому», і як вплинуть на суспільство положення закону, що спираються на суб’єктивну теорію. Вказавши, що честь у вказаному сенсі є явищем «значною мірою невизначеним» і може «вироджуватись в дріб’язкову вимогливість», автор вважав, що законодавець може або повністю піти назу- стріч цій вимогливості, або ж передати всю справу на розсуд суду. Але оскільки «культурний законодавець» не може зробити ні того, ні іншого, то замість «технічно складної і соціально небезпечної побудови образ честі на суб’єктивному фундаменті» потрібно створити належну конструкцію, заклавши в її основу об’єктивний мо- мент блага честі. На переконання М.М. Розіна, «питання має вирішуватись з точки зору честі, як соціального значення індивіда, доброї думки про нього оточуючих, їх поваги до нього»9. Впровадження ж в судову практи- генерал, звинувачував перед Мировим Суддею завідуючого будинком в тяжкій образі його особистості, що полягала у відмові йому від квартири, з поясненням, що він пізно повертається додому, чим непокоїть інших мешканців» (Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 5–6). 1 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 383. 2 Бернеръ А.Ф. Учебникъ уголовнаго права. Части общая и особенная. Съ примѣчаніями, приложеніями и дополненіями по исторіи русскаго права и законодательству положительному Магистра Угол. Пр. Н. Неклюдова. Томъ ІІ. Особенная часть. Санктъ-Петербургъ: Переводъ и изданіе Н. Неклю- дова, 1865. С. 8–9. 3 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 113. 4 Листъ Ф. Учебникъ уголовнаго права. Особенная часть. Москва: Товарищество типографіи А.И. Мамонтова, 1905. С. 44. 5 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 6–7. 6 Сергеевский Н.Д. Обида по действующему русскому праву / Сергеевский Н.Д. Избранные труды / отв. редактор и автор биографического очерка А.И. Чучаев. Москва: ООО «Издательский дом «Буквовед», 2008. С. 555. 7 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 100–102. 8 Бернеръ А.Ф. Учебникъ уголовнаго права. Части общая и особенная. Съ примѣчаніями, приложеніями и дополненіями по исторіи русскаго права и законодательству положительному Магистра Угол. Пр. Н. Неклюдова. Томъ ІІ. Особенная часть. Санктъ-Петербургъ: Переводъ и изданіе Н. Неклю- дова, 1865. С. 8–9. 9 Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозо- реніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. С. 128–152; Чубинскій М.П. Къ вопросу объ оскорбленіи чести / Чубинскій М.П.

86  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

ку інших конструкцій образи честі, з точки зору М.М. Розіна, є «неправильним теоретично, згубним практич- но і глибоко шкідливим кримінально та соціально-політично»1. З концепцією М.М. Розіна та інших вчених, що поділяли його погляди, не погоджувався відомий україн- ський правознавець М.П. Чубинський, який вважав, що М.М. Розін «оперує формальними аргументами і від- ходить в сторону від життя»2. М.П. Чубинський підкреслював, що позиція М.М. Розіна, згідно з якою «гід- ність людини, як моральної істоти, є щось юридично байдуже»3, є надто категоричною і далекою від дійсності. На переконання М.П. Чубинського, в такому твердженні проголошується «повний розрив між правом та мо- раллю, а також між суспільною оцінкою, яка враховує моральний момент, і оцінкою юридичною». Дискутуючи з М.М. Розіним, М.П. Чубинський вказував, що і внутрішня честь може бути об’єктом злочинних посягань, підкреслював, що «психологія “принижених та ображених” складається особливим і хворобливим чином», що образа доводить людину іноді навіть до самогубства, чого не враховувати не можна4. Визнаючи, що «честь в сенсі внутрішньої її свідомості не є величиною визначеною», М.П. Чубинський водночас підкреслював, що не варто вбачати тут й особливо високого рівня невизначеності, тим більше, що праву вже доводиться оперу- вати масою недостатньо визначених понять (істина, обман, мотив тощо)5. Таким чином, М.П. Чубинський, на відміну від більшості вчених його часу, допускав, що і внутрішня честь людини (її гідність) може бути об’єктом злочинних посягань. Глибока переконаність більшості вчених розглядуваного періоду в тому, що гідність особи не може страж- дати від злочинних посягань, вочевидь, пов’язана з недостатнім розумінням змісту гідності людини та її зна- чущості. Таке розуміння, як відомо, з’явилося значно пізніше. У цьому контексті, однак, варто зазначити, що окремі дослідники того часу намагалися пояснити відповідний стан речей. Так, наприклад, М.І. Ланге підкрес- лював залежність поняття про честь і про те, що ображає її, від рівня розвитку особистості: «Чим вищий рівень освіти народу, тим витонченішим стає у його членів почуття честі, як усвідомлення власної особистої гідності; у народу ж, в якого духовне життя ще мало проявляється у сфері його зовнішніх дій, честь є більше, так би мовити, уявленням об’єктивним, ніж внутрішнім самовизначенням свого морального єства»6. У юридичній літературі розглядуваного періоду величезна увага приділялась історичним аспектам регламен- тації відповідальності за злочини проти честі та гідності особи. М.В. Духовськой з цього приводу підкреслював, що «злочини проти честі більше, аніж будь-які інші, слід вивчати на історичному ґрунті», оскільки «честь роз- вивалась постійно у зв’язку з розвитком людини; наскільки розуміла людина себе як морального індивідуума, настільки розвинутим було в неї і поняття честі; вивчити історію честі, значить вивчити хід розвитку людства»7. Якщо праці одних тогочасних учених були присвячені майже виключно питанням становлення та розвитку від- повідних кримінально-правових заборон8, то праці інших авторів торкалися вказаних питань значною мірою9. Хронологічно першою публікацією історичного характеру була велика за обсягом стаття уродженця Чернігова, випускника Київського університету М.І. Ланге «Про покарання і стягнення за безчестя за древнім руським Статьи и рѣчи по вопросамъ уголовнаго права и процесса. Томъ 2. (1906–1911 г.г.). Санктъ-Петербургъ: Типографія т-ва «Общественная Польза», Б. Подъяческая, 39, 1912. С. 136–137. 1 Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозоре- ніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. С. 167. 2 Чубинскій М.П. Къ вопросу объ оскорбленіи чести / Чубинскій М.П. Статьи и рѣчи по вопросамъ уголовнаго права и процесса. Томъ 2. (1906– 1911 г.г.). Санктъ-Петербургъ: Типографія т-ва «Общественная Польза», Б. Подъяческая, 39, 1912. С. 137. 3 Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозоре- ніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. С. 151. 4 Чубинскій М.П. Къ вопросу объ оскорбленіи чести / Чубинскій М.П. Статьи и рѣчи по вопросамъ уголовнаго права и процесса. Томъ 2. (1906– 1911 г.г.). Санктъ-Петербургъ: Типографія т-ва «Общественная Польза», Б. Подъяческая, 39, 1912. С. 138. 5 Там же. С. 139–140. 6 Ланге Н. О наказаніяхъ и взысканіяхъ за безчестіе по древнему русскому праву. Журналъ Министерства народнаго просвѣщенія. Часть CII. Отдѣленіе ІІ. Санктъ-Петербургъ: Въ типографіи Императорской академіи наукъ, 1859. С. 161. 7 Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. ІІІ, 4, 8–9. 8 Бобровскій П.О. Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санктъ-Петер- бургъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1889. 120 с.; Бобровскій П.О. Мѣстничество и преступленія противъ родовой чести въ русскомъ войскѣ до Петра І. Санктъ-Петербургъ: Типографія Департамента Удѣловъ. Моховая, № 36, 1888. 31 с.; Ланге Н. О наказаніяхъ и взысканіяхъ за безчестіе по древнему русскому праву. Журналъ Министерства народнаго просвѣщенія. Часть CII. Отдѣленіе ІІ. Санктъ-Петербургъ: Въ типографіи Императорской академіи наукъ, 1859. С. 161–224. 9 Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 152–225; Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изда- ніе. Общая часть. Опозореніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. С. 92–112; Шайкевичъ С. О преступленіяхъ противъ чести. Разсужденіе, написанное для полученія степени кандидата по юридическому факультету. Москва: Въ Университетской Типографіи (Катковъ и Ко), 1865. С. 47–66.

87 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

правом», опублікована в «Журналі Міністерства народної просвіти» за 1859 рік1. Докладно проаналізував- ши численні пам’ятки права (від Руської Правди до Соборного Уложення), М.І. Ланге дійшов висновку, що слово «безчестя» в давньому руському праві мало подвійне значення: воно означало як саму образу, так і плату за образу2. Вчений зазначав, що честь тоді розумілась як почесть, пошана, виражаючи собою суспільне станови- ще особи, а не внутрішнє усвідомлення нею гідності своєї особистості: «вираз “відняти честь”, що трапляється іноді в законах царя Олексія Михайловича, означав не більше, ніж позбавлення посади». Сама образа розумі- лась тільки як право, іноді доволі вигідне, на позов про безчестя. У зв’язку з цим М.І. Ланге вказував, що «наші предки ображалися переважно внаслідок розрахунків розуму, а не через безпосереднє відчуття усвідомлення образи»3. Розглядаючи безчестя як плату за образу, дослідник зазначав, що й тут «ступінь особистої образи не мав жодного значення», а розмір винагороди за образу залежав не від її тяжкості, а передовсім від соціального статусу кривдника та ображеного, «і взагалі від обставин зовнішніх та випадкових»4. Насамкінець М.І. Ланге підкреслював, що «у нас в давнину особистість розумілась не як особистість сама по собі, що не мала майже ніякого значення, а в нерозривному зв’язку з родом, званням, чином і станом тієї чи іншої особи»5. Серед досліджень історії розвитку кримінального законодавства про відповідальність за злочини проти че- сті варто згадати працю П.О. Бобровського «Злочини проти честі за російськими законами до початку XVIII століття». Дослідник відзначав, що протягом багатьох століть значення окремої особистості та її честі не усві- домлювалось: «честь кожної особи визначалась загальною міркою залежно від становища цілої групи осіб. Чим вищим було суспільне становище певної маси осіб, тим більшим було право цієї маси на вшанування своєї честі, і навпаки»6. Поява поняття про особисту честь вченим пов’язувалась із зникненням у другій половині XVI століття судового поєдинку («поля») як способу вирішення конфліктів. На переконання П.О. Бобров- ського, необхідність охорони особистої честі кожної людини, незалежно від її стану, вперше була визнана в Со- борному Уложенні 1649 р., однак лише з падінням наприкінці XVII століття системи місництва (тобто порядку заміщення державних посад залежно від знатності роду) було усунуто суттєву перепону до відкритого визнання у кожній людині її гідності7. Особливу роль у розвитку кримінально-правової охорони честі П.О. Бобровський відводив правовій реформі царя Петра І8. На переконання вченого, саме тоді відбулося усвідомлення того, що «особиста честь не може бути предметом продажу, що вона складає благо, яке особа може відстоювати, як і всі інші свої права, що цього блага людина може бути позбавлена тільки в силу закону, за певних умов»9. П.О. Бобровський вважав, що кінцевою метою реформування Петром І законодавства про кримінальну відповідаль- ність за злочини проти честі було «взяти верх над цивільним відшкодуванням за образу – безчестям, відтіснити його на задній план і перетворити у другорядний елемент покарання за зневагу честі»10. Вчені того часу чимало уваги приділяли аналізу розуміння поняття честі та караності посягань на неї не тільки в давньоруському і російському праві, а й в праві давньоримському, давньогерманському, німецькому, французькому та англійському11. Так, наприклад, Л.С. Білогриць-Котляревський, підкреслюючи, що поняття честі в сучасному йому кримінальному праві зводиться до зовнішньої поваги, а право честі – до вимоги не об- ражати, не виражати до особи неповаги чи зневаги, зазначав, що таке поняття честі було напрацьоване німець-

1 Ланге Н. О наказаніяхъ и взысканіяхъ за безчестіе по древнему русскому праву. Журналъ Министерства народнаго просвѣщенія. Часть CII. Отдѣленіе ІІ. Санктъ-Петербургъ: Въ типографіи Императорской академіи наукъ, 1859. С. 161–224. 2 Там же. С. 219. 3 Там же. С. 220–221. 4 Там же. С. 221. 5 Там же. С. 222. 6 Бобровскій П.О. Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санктъ-Петербур- гъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1889. С. 56. 7 Там же. С. 4. 8 Там же. С. 96–97, 109–110, 116, 120. 9 Там же. С. 5. 10 Там же. С. 120. 11 Бернеръ А.Ф. Учебникъ уголовнаго права. Части общая и особенная. Съ примѣчаніями, приложеніями и дополненіями по исторіи русскаго права и законодательству положительному Магистра Угол. Пр. Н. Неклюдова. Томъ ІІ. Особенная часть. Санктъ-Петербургъ: Переводъ и изданіе Н. Неклю- дова, 1865. С. 9–12; Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. С. 11–151; Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 113–116; Листъ Ф. Учебникъ уголовнаго права. Особенная часть. Москва: Товарищество типографіи А.И. Мамонтова, 1905. С. 42–44; Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозореніе. Томскъ: Това- рищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. С. 55–91; Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и иму- щественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 98–99; Шайкевичъ С. О преступленіяхъ противъ чести. Разсужденіе, написанное для полученія степени кандидата по юридическому факультету. Москва: Въ Университетской Типографіи (Катковъ и Ко), 1865. С. 31–47.

88  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

ким (або, точніше, германським) правом, котре було відмінним від римського розуміння права на честь1. І.Я. Фойницький вказував, що у давніх римлян честь (existimatio) означала стан непорушної гідності (status illaesae dignitatis), що належав римському громадянину, і таким чином зливалась з громадянською повноправністю; всі, хто не були римськими громадянами, не користувались і честю. Вчений підкреслював, що честь не була якимось особливим правом особи, що мало самостійний зміст, а ідеальним об’єднанням всього різноманіття прав, що належали римському громадянину. Маючи в основі державне визнання особи громадянином, честь не залежала від думки співгромадян, від їхніх відгуків та суджень. Тому injuria означала не тільки образу, а вза- галі порушення будь-якого права особистості, що не підходило під визначення іншого передбаченого законом діяння. Покарання ж за образу зводились до грошового стягнення на користь потерпілого та infamia (безчестя, поєднаного з позбавленням громадянина деяких громадянських прав); лише в імператорський період історії Стародавнього Риму більш суворим покаранням почали піддавати винних в пасквілях (libelli famosi)2. Як зазначалося вище, німецький погляд на честь, як на внутрішнє благо, особисте вираження моральної гідності людини, був протилежним давньоримському розумінню права на честь. У цьому зв’язку І.Я. Фойниць- кий зазначав, що німецьке право виходило з того, що честь властива кожній особі незалежно від її державного статусу, але обсяг її залежав від маси історично складених обставин і змінювався з огляду на приналежність винного до того чи іншого суспільного класу: ганебне для рицаря не завжди було ганебним для городянина. Тому й образа за німецьким правом була не посяганням на повноправність взагалі, а вираженням презирства до особистості, неповагою до її гідності. Цьому суб’єктивному поняттю честі та образи відповідало й особливе, напрацьоване німецьким правом, покарання за образу, яке полягало в урочистому визнанні честі ображеного самим кривдником, у вигляді прохання про прощення чи відмови від сказаного3. Таким чином, якщо у римсько- му праві покарання за образу мало переважно приватний характер, то в німецькому – публічний, виражаючись у проханні про прощення, відмові від висловленої образи. Л.С. Білогриць-Котляревський вказував, що публіч- ний характер покарання за образу в його час панував у всіх державах, окрім Англії, яка примикала до римської системи4. Вчений також зазначав, що «історія нашого права становить собою зміну об’єктивного погляду на честь, як на служило-родову гідність, пануючу в старому праві, суб’єктивним, що проникло під впливом ні- мецького права у військові артикули»5. Утім, Л.С. Білогриць-Котляревський вказував, що вплив старих погля- дів в російському праві у формі виплати безчестя зберігався аж до видання у 1864 р. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями; «із цього часу за образи в кримінальних законах передбачаються тільки кримінальні кари, а якщо ображений хоче отримати виплату за безчестя, то покарання виключається, і остан- ній має вести справу у цивільному порядку»6. Своєю чергою, М.М. Розін, детально розглянувши питання про образу честі в римському, англійському, французькому, німецькому та російському праві, зробив висновок про існування двох систем: суб’єктивної, що знайшла своє головне відображення в німецькому праві, та об’єктивної – системи римського та англійського права; французьке право, на переконання М.М. Розіна, наближається до об’єктивної системи, російське ж характеризується особливою історичною мінливістю і не вирізняється витри- маністю принципів7. Іншої думки дотримувався М.П. Чубинський, який вважав, що до об’єктивної системи безумовно можна віднести тільки англійське право; про французьке, допетровське і навіть про римське право не можна категорично сказати, що вони відтворюють об’єктивну теорію та ігнорують суб’єктивні переживання і відчування потерпілого8. У кримінально-правовій літературі другої половини ХІХ – початку ХХ століття відзначалося, що об’єк- том посягання в розглядуваних злочинах є честь будь-якої особи, здатної усвідомлювати і відчувати образу чи зневагу9. У зв’язку з цим вказувалось, що не можуть бути потерпілими від злочинів проти честі: а) померлі; б)

1 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 383. 2 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 98–99. 3 Там же. С. 99. 4 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 384. 5 Там же. С. 384. 6 Там же. С. 384. 7 Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозоре- ніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. С. 55–112. 8 Чубинскій М.П. Къ вопросу объ оскорбленіи чести / Чубинскій М.П. Статьи и рѣчи по вопросамъ уголовнаго права и процесса. Томъ 2. (1906– 1911 г.г.). Санктъ-Петербургъ: Типографія т-ва «Общественная Польза», Б. Подъяческая, 39, 1912. С. 134. 9 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Кни-

89 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

божевільні1; в) особи, які перебувають у стані безпам’ятства та несвідомості; г) малолітні у тому віці, коли вони не можуть розуміти образи2/3. Некараними визнавались також образи честі, якщо потерпілими від них були діти їхніх батьків чи один із подружжя, а також образи з боку осіб, що наділені дисциплінарною владою4. О.В. Лохвицький з цього приводу писав: «Батьки мають право карати дітей <…> Діти не мають права скаржитися на батьків за образи. <...> Зрозуміло, що діти не можуть бути ображеними батьками: батьки мають безконтрольне право наставляти дітей, піддавати їх домашнім покаранням; так само позови про образи між подружжям несу- місні з відносинами, що виникають із шлюбного союзу»5. Натомість Г.Є. Колоколов сумнівався в правильності того, що один із подружжя не може бути потерпілим від образи честі, зазначивши, що «питання про це в літе- ратурі є дискусійним і в законодавстві – темним»6. В юридичній літературі того часу розглядалася також можливість вчинення злочинів проти честі щодо юри- дичних осіб. Так, М.А. Неклюдов підкреслював, що «юридична особа є особою фіктивною, а тому образити її неможливо»7. Так само С.В. Познишев вказував, що «юридична особа, як така, не може сприймати образу, не може бути ображена»8. Водночас вчений зазначав, що законодавство в окремих випадках допускає можливість вчинення образи й щодо юридичних осіб, зокрема стосовно військової частини9. Вченими розглядуваного періоду пропонувалися різні класифікації посягань на честь особи. О.В. Лохвиць- кий пропонував таку систему злочинів проти честі та гідності (вслід за тогочасним законодавством учений називав їх «образами честі»): 1) особисті образи; 2) наклеп; 3) дифамація; 4) розголошення таємниці; 5) по- гроза; 6) самоправство10. При цьому О.В. Лохвицький відзначав, що «образа честі може бути поєднана з інши- ми злочинами, наприклад катуванням, зґвалтуванням, особистим затриманням, і тоді вона поглинається ними, оскільки в них є більше зло»11. На думку М.А. Неклюдова, до групи «образ честі» належать: І. Безпосередні особисті образи; ІІ. Неповага і грубість – діяння, що караються тільки в окремих особливих випадках; ІІІ. На- клеп; IV. Розголошення образливих для честі відомостей; V. Погрози12. І.Я. Фойницький виокремлював такі злочини проти честі та гідності особи: І. Образа; ІІ. Зганьблення («опозорение»): а) наклеп; б) дифамація; ІІІ. Діяння, що примикають до образ честі: а) неповага; б) розголошення таємниць; в) розголошення в підрив кредиту; г) неправдивий донос; ґ) підроблення паперів13. На думку С.В. Познишева, посягання на честь можна

гоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 385; Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 117; Позны- шевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уложеній. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 103. 1 М.М. Розін, однак, потерпілою від образи визнавав кожну людину, незалежно від стану її психіки (Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозореніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. С. 355). 2 Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. С. 385; Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 117; Не- клюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Пе- тербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 16–17; Сергеевский Н.Д. Обида по действующему русскому праву / Сергеевский Н.Д. Избранные труды / отв. редактор и автор биографического очерка А.И. Чучаев. Москва: ООО «Издательский дом «Буквовед», 2008. С. 568. 3 М.А. Неклюдов, однак, допускав певні винятки з цього переліку. Так, він зазначав, що «образа малолітніх, не дивлячись на їх вік, може бути пере- слідувана, якщо вона вчинена в присутності членів сімейства», «стосовно божевільних правильніше допускати тільки образу дією» (Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 17). 4 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 118; Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Петербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 606; Не- клюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Пе- тербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 11–15; Сергеевский Н.Д. Обида по действующему русскому праву / Сергеевский Н.Д. Избранные труды / отв. редактор и автор биографического очерка А.И. Чучаев. Москва: ООО «Издательский дом «Буквовед», 2008. С. 562–563, 565–567. 5 Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Пе- тербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 606. 6 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 118. 7 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 17. 8 Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уло- женій. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 104. 9 Там же. С. 104–105. 10 Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Пе- тербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 598–618. 11 Там же. С. 598. 12 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 5. 13 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 103–127.

90  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

класифікувати на: 1) образу та 2) зганьблення. Водночас учений, вслід за Кримінальним уложенням 1903 р., вважав за можливе виокремлювати три види злочинів проти честі: 1) образу; 2) наклеп; 3) дифамацію1. На думку Г.Є. Колоколова, попри те, що форми і способи образи честі можуть бути різноманітними, їх все ж можна звести до двох груп: 1) до першої зараховуються такі факти, котрі в даному суспільстві і при даних обставинах взагалі вважаються образливими; 2) до другої – дії та слова, які можуть бути визнані образливими лише за певних особливих обставин2. Найбільша увага в тогочасній літературі приділялася таким злочинам проти честі особи, як образа та наклеп. Визначаючи поняття образи, І.Я. Фойницький зазначав, що нею є «незаконне умисне приниження людини непристойним поводженням, що виражає зовні неповагу до того, кого ображають»3. Г.Є. Колоколов вважав, що образою є посягання на честь особи шляхом образливого («оскорбительного») поводження4. В літературі традиційно особисті образи поділялися на образи дією (реальні), письмові образи та образи словом5. Дискусійним у тогочасній науковій літературі було питання про те, що може бути визнано образливим. На думку М.А. Неклюдова, образа обов’язково має бути поводженням принизливим, тобто таким, що суперечить загальновизнаним нормам поводження, ображає самолюбство та гідність6. М.М. Розін зазначав, що все зале- жить від контексту: безневинні слова можуть бути образливими (наприклад, «мужик», «баба»), і навпаки, найбільш лайливі не можуть визнаватися такими, якщо вживаються без умислу, жартома7. Подібним чином розмірковував М.Д. Сергієвський8. О.В. Лохвицький вважав, що образливим може бути те, що не містить в собі нічого образливого, але сказане певним тоном (наприклад, підвищеним голосом); крім того вчений вказував, що «образа, часто дуже сильна, може полягати і в натяку», «часто слово, яке по суті є ласкавим чи похвальним, буває образливим»9. С.С. Шайкевич застерігав, що «судді не слід звертати увагу на такі позови про образу, в яких ображений скаржиться на те, що хтось назвав його невігласом, виродком, диваком тощо, оскільки таланти, краса, гарне поводження тощо не належать до необхідних елементів уявлення про чесну людину. Можна бути позбавленим всіх цих якостей, але все ж таки користуватися повагою в суспільстві, як цілком моральний гро- мадянин»10. Різновидами зганьблення у літературі визнавалися наклеп та дифамація. І.Я. Фойницький зазначав, що на- клепом є завідомо неправдиве оприлюднення обставини, що ганьбить честь іншої особи. Дифамацією є опри- люднення в друкованій формі такої обставини, котра може зашкодити честі, гідності або доброму імені особи11. Подібні визначення пропонував С.В. Познишев, який вказував, що від наклепу дифамація відрізняється пере- довсім тим, що вона може бути вчинена тільки шляхом друку, тоді як наклеп – і друкованим шляхом, і усно, і письмово, і символічно. Крім того, важливою ознакою наклепу є завідома неправдивість поширюваної інфор- мації; дифамацією ж визнається й розголошення правдивих фактів, а також фактів не завідомо неправдивих12. М.В. Духовськой вважав, що складно розмежувати між собою наклеп та образу13. Вчений зазначав, що «при образі відбувається посягання певними вчинками, словами, знаками на саму честь людини; при наклепі ж осо- 1 Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уло- женій. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 100–101. 2 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 119. 3 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 103. 4 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 120. 5 Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. С. 121; Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Петербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 598, 603. 6 Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санк- тъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. С. 10. 7 Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозоре- ніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. С. 166. 8 Сергеевский Н.Д. Обида по действующему русскому праву / Сергеевский Н.Д. Избранные труды / отв. редактор и автор биографического очерка А.И. Чучаев. Москва: ООО «Издательский дом «Буквовед», 2008. С. 574. 9 Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Пе- тербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 601. 10 Шайкевичъ С. О преступленіяхъ противъ чести. Разсужденіе, написанное для полученія степени кандидата по юридическому факультету. Москва: Въ Университетской Типографіи (Катковъ и Ко), 1865. С. 15. 11 Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типографія М.М. Стасюлевича, 1901. С. 117. 12 Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уло- женій. Москва: Университетская типографія, 1905. С. 113, 115. 13 Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской

91 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

ба не посягає безпосередньо на того, кого ображає: вона звертається до третіх осіб і в їх середовищі наводить різні доводи, що вважаються переконливими в даний час, в даній місцевості і в даному колі осіб, й намагається довести ними, що особі безпідставно належить та міра честі, котра визнається за нею, що вона вчинила певні вчинки, які самим суспільством сприймаються як безчесні»1. Важливо відзначити, що у юридичній літературі розглядуваного періоду пропонувалося декриміналізувати окремі з посягань на честь особи. Так, М.М. Розін вважав, що зі сфери злочинів проти честі потрібно виклю- чити образу, яка має відноситись до групи дрібних поліцейських порушень і зберігати караність тільки в разі публічності її вчинення. Вчений підкреслював, що наявність кримінальної відповідальності за образу означає «потурання дрібним і низьким душевним порухам», наголошував, що завдяки цьому у людей розвивається «звичка до кляузництва», а тому для реагування на такі вчинки «варто пошукати інших шляхів»2. З такою точкою зору не погоджувався М.П. Чубинський, який вважав, що «право не може і не повинно залишатися байдужим до посягань такого роду, котрі навіть за наявності репресії ведуть до самочинних розправ, поєдинків та інших сумних явищ; ці явища можуть тільки розвинутися і укріпитися, якщо караність образи, і без того дуже слабка, буде частково понижена, частково відмінена»3. Аналогічні аргументи наводив О.В. Лохвицький4. На думку С.С. Шайкевича, який також виступав проти декриміналізації образи, слід брати до уваги те, що головною юридичною підставою караності образ є внутрішня їх злочинність, яка випливає з того, що кривд- ник, посягаючи на чужу честь, підточує довіру інших до ображеного, розриває той внутрішній зв’язок, який пов’язує людей у суспільстві5. У той же час С.С. Шайкевич ще у 1865 році підкреслював, що розширюючи коло злочинів проти честі особи, «легко можна прийти до зіткнення з іншим правом людини – з правом го- ворити правду, вільно висловлювати свою думку», адже «просте застереження або пораду можна сприйняти за наклеп, публічне викриття негідника – за образу»6. Крім того, «потураючи кожному незначному спалахові самолюбства, законодавець дає дріб’язковим і мстивим людям можливість зав’язати справу через дрібниці»7. Дослідник був переконаний, що «держава має приймати ображеного під свій захист лише тоді, коли посягають на його моральну та юридичну гідність, тобто коли його звинувачують у вчинках, що суперечать моральному і позитивному закону»8. У кримінально-правовій літературі розглядуваного періоду дискутувалися також питання, пов’язані з по- каранням за злочини проти честі. Так, наприклад, М.П. Чубинський, пояснюючи, чому законодавці окремих держав (зокрема, Франції) визнавали посягання на честь незначними деліктами, зазначав, що такий стан речей склався історично: справа в тому, що представники привілейованих та впливових класів при образі честі здав- на не зверталися до суду, а вдавалися до дуелі чи до розправи на місці. Тому для охорони своєї честі вони не потребували серйозної репресії закону; у тих же випадках, коли кривдниками були вони, а ображений належав до нижчих класів, їм була вигідною існуюча слабка репресія, а тому вони підтримували її9. В.Д. Набоков, звер- таючи увагу на те, що за крадіжку тогочасний російський законодавець передбачав більш суворе покарання, ніж за наклеп, відзначав: «це не означає, що для кожного майно дорожче честі чи доброго імені, – обставина, про яку забувають ті, хто пропонує (між іншим, як панацею проти дуелі) значно посилити покарання за обра- зи. Прагнення до охорони своєї честі, до незаплямованої репутації, звісно, незрівнянно бажаніше і має бути більш розвинене, ніж чутливість до втрати матеріальних благ та прагнення до їх примноження: але з цього аж ніяк не випливає, що посягання на честь мають підлягати більш суворому покаранню, ніж посягання на майно. Ставлячись суворіше до злодія, аніж до кривдника чи наклепника, закон виражає ту, по суті абсолютно здорову, думку, що моральна гідність особи, її репутація залежать від всього складу її життя, від неї самої та її вчинків. Ця

Управы, 1873. С. ІІ, 7. 1 Там же. С. 6. 2 Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозоре- ніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. С. 128–152. 3 Чубинскій М.П. Къ вопросу объ оскорбленіи чести / Чубинскій М.П. Статьи и рѣчи по вопросамъ уголовнаго права и процесса. Томъ 2. (1906– 1911 г.г.). Санктъ-Петербургъ: Типографія т-ва «Общественная Польза», Б. Подъяческая, 39, 1912. С. 139. 4 Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Пе- тербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 599. 5 Шайкевичъ С. О преступленіяхъ противъ чести. Разсужденіе, написанное для полученія степени кандидата по юридическому факультету. Москва: Въ Университетской Типографіи (Катковъ и Ко), 1865. С. 28–29. 6 Там же. С. 16. 7 Там же. С. 16–17. 8 Там же. С. 15. 9 Чубинскій М.П. Къ вопросу объ оскорбленіи чести / Чубинскій М.П. Статьи и рѣчи по вопросамъ уголовнаго права и процесса. Томъ 2. (1906– 1911 г.г.). Санктъ-Петербургъ: Типографія т-ва «Общественная Польза», Б. Подъяческая, 39, 1912. С. 132.

92  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

гідність не може бути втрачена завдяки витівкам іншої особи, і таким чином посягання на моральну гідність, не тягнучи за собою втрати чи навіть зменшення самого блага, по суті своїй є порушенням лише відомої вимоги: а саме, щоб моральна гідність кожної особи не зустрічала заперечення з боку інших осіб»1. Звертає на себе увагу той факт, що у тогочасній цивілістичній літературі проблеми захисту честі розглядали- ся меншою мірою, аніж у літературі кримінально-правовій. У своєму підручнику Г.Ф. Шершеневич відповідний стан речей пояснював тим, що «моральна шкода, завдана порушенням чужого права, не піддається грошовій оцінці, не може бути відшкодована юридичними засобами, наприклад, у разі особистої образи, оскільки між моральною шкодою і матеріальною винагородою немає спільного мірила. Тому такі недозволені порушення суб’єктивного права, котрі не поєднані з майновою шкодою, не підходять під поняття цивільного правопору- шення»2. У зв’язку з цим, на переконання Г.Ф. Шершеневича, «особисту образу можна переслідувати тільки в кримінальному порядку, вимагаючи покарання винного», окрім тих випадків, коли особиста образа відобра- жається опосередковано на матеріальних інтересах особи3. Іншу позицію займав Д.І. Мейєр. На його думку, хоча особиста образа сама по собі не порушує майнових прав, вона «порушує право ображеної особи на повагу з боку співгромадян – одне з тих прав, які складають право особистості: саме за порушення цього права визначається законодавством цивільне покарання, хіба б ображений вимагав за образу покарання кримінального»4. Таким чином, Д.І. Мейєр говорив про подвійний, одночасний захист честі цивільно-правовими та кримінально-правовими засобами; вибір способу захисту, на думку вченого, мав залежати від самої особи. Розмірковуючи далі, Д.І. Мейєр зазначав, що законодавство, звіс- но, «могло б завжди визнавати за особистою образою характер злочину, оскільки для законодавства важли- во, щоб громадяни дорожили своєю честю й охороняли її». Разом з тим учений наголошував, що «образа не відноситься безпосередньо до загального блага, вона зачіпає безпосередньо лише окрему особу, яку не можна позбавляти можливості виявляти у разі образи християнську чесноту – прощення ближнього»5. Крім того, на думку Д.І. Мейєра, «непрошене втручання публічної влади у справи про образи було б небажаним для са- мих скривджених: будь-яка іскра роздувала б полум’я ворожнечі; певний випадок, який, можливо, залишився б невідомим, ставав би загальновідомим і вражав би добре ім’я особи, скандалізував його»6. Д.І. Мейєр, таким чином, досить критично ставився до широкого застосування кримінального закону у розглядуваній сфері. Вче- ний також зазначав, що в його час негожим вважалося приймати грошову оплату в якості відшкодування за особисту образу: «у нас кожна більш-менш порядна людина, якщо переслідує кривдника судовим порядком й хоче покарати його, то або пред’являє цивільний позов і вимагає, щоб штраф був стягнутий на користь якогось громадського закладу, або пред’являє позов кримінальний; тоді кривдник піддається або арешту, або грошово- му штрафу, що надходить на користь місць ув’язнення»7. Необхідність розвитку передовсім цивільно-правових засобів захисту честі відстоював видатний цивіліст українського походження Й.О. Покровський. Підкреслюючи пріоритет цивільно-правових засобів захисту честі над кримінально-правовими, вчений зазначав: «Кримінальне переслідування порушника чужої честі залежить від різних спеціальних умов, внаслідок чого потерпілий далеко не завжди може домогтися в цьому порядку відновлення свого доброго імені. Так, наприклад, кримінальне покарання за наклеп може відпасти внаслідок того, що сплив строк кримінальної давності, що наклепник був добросовісно переконаний в істин- ності поширюваної інформації. <…> Водночас будь-яке подібне виправдання здатне збурити думку про те, що наклепницькі чутки відповідають істині, і тим поставити обмовленого у нестерпне становище. Вочевидь, не- обхідно надати потерпілому засіб для відновлення своєї репутації, подати позов про визнання розголошених чуток неправдивими»8. Отже, як бачимо, у цивілістичній літературі другої половини ХІХ – початку ХХ століття висловлювали- ся різні точки зору щодо співвідношення цивільно-правових та кримінально-правових засобів захисту честі. Якщо Г.Ф. Шершеневич заперечував можливості цивільного права у вказаній сфері, стверджував, що цивіль- 1 Набоковъ В.Д. Охрана чести въ уголовномъ законодательствѣ / Сборникъ статей по уголовному праву. Санктъ-Петербургъ: Типографія Товарище- ства «Общественная Польза», 1904. С. 233; Набоковъ В.Д. Элементарный учебникъ особенной части русскаго уголовнаго права. Выпускъ первый. Книги І и ІІ. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. С. 59–60. 2 Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). Москва: Фирма «СПАРК», 1995. С. 392. 3 Там же. С. 402. 4 Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По исправленному и дополненному 8-му изд., 1902. Москва: Статут, 2000. С. 251. 5 Там же. С. 251. 6 Там же. С. 251. 7 Там же. С. 252. 8 Покровскій І.А. Основныя проблемы гражданскаго права. Петроградъ: Изданіе Юридическаго книжнаго склада «ПРАВО», 1917. С. 103.

93 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

не право є галуззю права, що регулює лише майнові відносини1, то Д.І. Мейєр та Й.О. Покровський досить критично ставилися до застосування кримінального закону у розглядуваній сфері, виступали за необхідність розвитку передусім цивільно-правових засобів захисту честі2. Здійснений аналіз доктрини кримінального права другої половини ХІХ – початку ХХ століття засвідчує активний пошук тогочасними вченими оптимальних шляхів забезпечення кримінально-правової охорони честі та гідності особи. Не всі розглянуті вище висновки пройшли випробування часом. Так, чимало змінилося в розумінні змісту гідності людини та її значущості, переоцінено доцільність існування кримінально-правових заборон, присвячених наклепу та образі (хоча точка зору про доцільність декриміналізації образи висловлю- валась ще на початку ХХ ст.), тощо. Водночас окремі із висловлених у той час ідей залишаються актуальними до сьогодні. Серед іншого, йдеться про співвідношення кримінально-правових та цивільно-правових засобів захисту честі та гідності особи, розуміння впливу конкретних історичних умов на розвиток тих чи інших кри- мінально-правових інститутів.

2.2.2. Злочини проти честі та гідності особи у науці кримінального права радянського періоду Якщо проблеми відповідальності за злочини проти свободи особи в радянський період розглядалися пе- реважно на рівні підручників, навчальних посібників та науково-практичних коментарів, то питанням кримі- нально-правової протидії посяганням на честь та гідність особи було присвячено чимало дисертаційних дослі- джень, монографій та наукових статей. Можна виокремити три етапи розвитку наукових поглядів на проблеми кримінально-правової охорони че- сті та гідності особи. Перший етап тривав від більшовицького перевороту і до радянсько-німецької війни. У цей час вказаним проблемам приділялося порівняно небагато уваги, вони розглядалися переважно на рівні підручників, науково-практичних коментарів та наукових статей3. Другий етап почався після закінчення війни і тривав до прийняття у 1960 р. КК УРСР та кримінальних кодексів інших союзних республік. Даний етап ха- рактеризувався зростанням інтересу до проблем захисту честі та гідності особи засобами кримінального права. Саме в цей період були захищені перші кандидатські дисертації, присвячені розглядуваній проблематиці (їх ав- торами були Й.С. Ной4, Л.М. Сугачев5 і М.Т. Товмасян6), а також опубліковані спеціальні праці монографічно- го характеру7. Третій етап розпочався з набранням чинності новим КК і тривав до моменту розпаду Радянсько- го Союзу. У цей період кількість спеціальних досліджень розглядуваного питання суттєво зросла. Кандидатські

1 Переконливе спростування такої точки зору знаходимо у Й.О. Покровського (Покровскій І.А. Основныя проблемы гражданскаго права. Петро- градъ: Изданіе Юридическаго книжнаго склада «ПРАВО», 1917. С. 114–124). 2 Андрушко А.В. Доктрина кримінального права другої половини ХІХ – початку ХХ століття про злочини проти честі та гідності особи. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2018. Випуск 36. Том 2. С. 102–103. 3 Аншелес А.Ю. Об оскорблении коллективных лиц. Вестник советской юстиции. 1 декабря 1925 г. № 23 (57). С. 907–911; В Украинском Юри- дическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 32–36; Вышинская З.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1939. 52 с.; Гедеонов Н. К вопросу о клевете и лжедоносе по Уголовному Кодексу Р.С.Ф.С.Р. Право и жизнь. 1923. Книга четвертая. С. 67–70; Гродзинский М.М. Преступления против личности (Текст и комментарий к ст.ст. 142–165, 172–179 Уголовного Кодекса). Москва: Книгоиздательство «Право и жизнь», 1924. 68 с.; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. 140 с.; Зейц А. Возмещение морального вреда по советскому праву. Еженедельник советской юстиции. 5 декабря 1927 г. № 47. С. 1465–1466; Мокринский С., Натансон В. Преступления против личности. Комментарий к VI главе. Харьков: Юридическое издательство Наркомюста УССР, 1928. 129 с.; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 273–275; Перель Я. Преступления против жизни, здоровья и достоинства личности в 1926 г. Еженедельник советской юстиции. 17 августа 1927 г. № 32. С. 977–980; Пионтковский А.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1938. 136 с.; Ривкин М.М. Еще несколько слов об оскорблении коллективных лиц. Вестник советской юстиции. 1926. № 1. С. 26–27; Тагер А.С. К вопросу о толковании ст. 172 и 174 Уголовного Кодекса. Право и жизнь. 1925. Книга вторая-третья. С. 69–75; Учебное пособие по советскому уголовному праву / отв. ред. Б.С. Утевский. Москва: Всесоюзная пра- вовая академия, 1938. С. 243–244; Фейгенберг Г. Символическая обида и ст. 172 Уг. Код. Еженедельник советской юстиции. 23 августа 1924 г. № 33. С. 778; Эстрин А.Я. Уголовное право СССР и РСФСР. Москва: Советское законодательство, 1931. С. 122–124. 4 Ной И.С. Понятие состава клеветы в советском уголовном праве: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1949. 12 с. 5 Сугачев Л.Н. Ответственность за оскорбление по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Харьков, 1955. 19 с. 6 Товмасян М.Т. Уголовно-правовая охрана чести и достоинства личности в СССР: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Ереван, 1958. 32 с. 7 Курляндский В.И. Советский закон на страже интересов личности. Москва: Госюриздат, 1954. 84 с.; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. 125 с.; Солодкин И.И., Фила- новский И.Г. Ответственность за оскорбление, клевету и побои. Москва: Госюриздат, 1959. 72 с.; Федоров М.И. Правовая охрана чести и достоин- ства советских граждан. Молотов: Молотовское книжное издательство, 1957. 50 с.

94  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

дисертації захистили В.І. Мархотін1, З.О. Ніколаєва2, А. Осмонов3, М.І. Трофімов4, М.О. Цанава5, докторську дисертацію – Б.З. Пурцхванідзе6, було опубліковано кілька монографій7 і низку статей8. Варто підкреслити, що у радянський період категорії честі та гідності були надзвичайно заідеологізованими. Для прикладу, харківський дослідник Л.М. Сугачев зазначав, що честь та гідність особи «визначаються іде- ологією, моральними переконаннями радянського народу, принципами комуністичної моральності. В основі комуністичної моральності, як відомо, лежить боротьба за побудову комуністичного суспільства. Таким чином, честь і гідність особи радянського громадянина представляє собою сукупність таких його моральних якостей, які необхідні для виконання ним цього завдання»9. В.І. Мархотін виходив з того, що «честь і гідність – це етич- ні поняття, сутність і конкретно-історичний характер яких розкривається марксистсько-ленінською етикою»10. Своєю чергою, І.С. Гуревич писав: «Сам факт належності до числа громадян першої у світі країни соціалізму є одним із моментів, що визначають честь радянського громадянина»11. Жодна із спеціальних праць, присвя- чених злочинам проти честі та гідності особи, зрозуміло, не обходилась без численних та розлогих цитувань класиків марксизму-ленінізму. У радянській юридичній літературі під злочинними посяганнями на честь та гідність особи розуміли наклеп та образу. Науковцями висловлювалися різні точки зору з приводу об’єкта вказаних злочинів. На думку одних до- слідників, об’єктом образи та наклепу є гідність людини (або ж відчуття нею власної гідності)12. При цьому доводиться констатувати, що більшість науковців цієї групи своєї позиції не пояснювала, виходячи, вочевидь, з вказівки законодавця, який ці злочини називав злочинами проти гідності. Точка ж зору інших не була до- статньо визначеною. Так, Л.М. Сугачев у дисертаційному дослідженні вказував, що об’єктом образи є відчуття особою власної гідності13. Однак згодом цей дослідник дещо змінив свою позицію. У статті, опублікованій через 15 років після захисту дисертації, Л.М. Сугачев зазначав, що об’єктом наклепу та образи є інтерес особи, який 1 Мархотин В.И. Охрана чести и достоинства личности по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Киев, 1980. 25 с. 2 Николаева З.А. Уголовно-правовая охрана жизни, здоровья, чести и достоинства лиц, участвующих в охране общественного порядка: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Свердловск, 1986. 16 с. 3 Осмонов А. Уголовная ответственность за оскорбление: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.715. Москва, 1972. 20 с. 4 Трофимов Н.И. Уголовная ответственность за посягательство на жизнь, здоровье и достоинство работников милиции и народных дружинников: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1964. 15 с. 5 Цанава М.А. Уголовная ответственность за преступления против чести и достоинства граждан по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1990. 23 с. 6 Пурцхванидзе Б.З. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1961. 28 с. 7 Белявский А.В., Придворов Н.А. Охрана чести и достоинства личности в СССР. Москва: Юридическая литература, 1971. 208 с.; Красиков Ю.А., Саркисов Г.С. Ответственность за преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Ереван: Айастан, 1990. 102 с.; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. 96 с. 8 Див., зокрема: Бородин С.В. Уголовный закон и усиление охраны жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Советское государство и право. 1987. № 9. С. 87–96; Брегман М. Защита по делам об оскорблениях. Советская юстиция. 1971. № 8. С. 16–17; Казаченко И., Сухов С. Ответствен- ность за посягательство на честь и достоинство граждан. Советская юстиция. 1976. № 7. С. 11–12; Коржанский Н.И. О недостатках уголовно-пра- вовой охраны чести и достоинства личности. Труды Высшей следственной школы МВД СССР. Волгоград, 1970. Вып. 3. С. 38–46; Коржанский Н. Уголовно-правовая охрана чести и достоинства личности. Социалистическая законность. 1971. № 6. С. 67–68; Николаев А. Ответственность за клевету и оскорбление. Советская юстиция. 1963. № 20. С. 21–22; Павлов А. Усилить правовую защиту чести и достоинства советских граждан. Со- циалистическая законность. 1989. № 3. С. 50–51; Сугачев Л.Н. Разграничение оскорбления и клеветы. Научная конференция по работам, выполнен- ным в 1965 г. профилирующими кафедрами, 28 марта 1966 г. Тезисы докладов. Харьков: Харьковский юридический институт, 1966. С. 88–90; Сугачов Л.М. Про об’єкт злочинів проти честі і гідності особи. Проблеми правознавства. 1970. № 17. С. 111–115; Ткаченко В. Оскорбление – его формы и квалификация. Социалистическая законность. 1991. № 4. С. 42–43; Хоштария А.Г. О применении мер уголовного наказания за клевету. Проблемы советского уголовного права и криминологии. Сборник ученых трудов. Свердловск: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1973. Вып. 28. С. 136–144; Хоштария А.Г. Разграничение клеветы и оскорбления в советском уголовном праве. Вопросы судебной экспертизы. 1974. № 17. С. 177–185; Чернышева С.А. Охрана чести и достоинства личности по советскому законодательству. Советское государство и право. 1982. № 12. С. 58–63. 9 Сугачов Л.М. Про об’єкт злочинів проти честі і гідності особи. Проблеми правознавства. 1970. № 17. С. 111. 10 Мархотин В.И. Охрана чести и достоинства личности по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Киев, 1980. С. 11; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 7. 11 Гуревич И. Честь и другие неимущественные права граждан и их охрана в социалистическом гражданском праве. Советская юстиция. 1939. № 2. С. 30. 12 Див., наприклад: Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 576, 606; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные престу- пления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 192, 197; Пионтковский А.А., Меньшагин В.Д. Курс советского уголовного права. Особенная часть. Т. 1. Москва: Госюриздат, 1955. С. 658; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 79, 83; Сугачев Л.Н. Об ответственности за оскорбление по советскому уголовному праву. Научная конференция по работам, выполненным в 1955 году. Тезисы докладов. Харьков: Харьковский юридический институт им. Л.М. Кагановича, 1956. С. 58; Сугачев Л.Н. Объективная сторона оскорбления по советскому уголовному праву. Ученые записки Харьковского юридического института. Вып. 9. Харьков, 1957. С. 25; Сугачев Л.Н. Ответственность за оскорбление по советскому уголовно- му праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Харьков, 1955. С. 5. 13 Сугачев Л.Н. Ответственность за оскорбление по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Харьков, 1955. С. 5.

95 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

вимагає визнання за нею її честі та гідності1. При цьому дослідник вважав, що поняття «честь» і «гідність» «близькі за значенням і є синонімами»2. На думку другої групи дослідників, об’єктом розглядуваних злочинів є честь людини3. Так, О.О. Жижилен- ко вважав, що об’єктом наклепу та образи є честь людини, яку слід розуміти «не як внутрішню гідність людини, котра взагалі ніяк не може бути ніким порушена, а як зовнішню її гідність, тобто оцінку людини в очах інших, встановлювану залежно від загального її морального вигляду та її поведінки у тій чи іншій сфері відносин»4. Третя група дослідників об’єктом розглядуваних злочинів визнавала честь та гідність особи5. Науковці, які займали таку позицію, на жаль, детально її не пояснювали. У зв’язку з цим відповідна точка зору у спеціальній літературі нерідко критикувалася. Так, наприклад, В.І. Мархотін писав: «Не викликає сумніву, що наклеп і об- раза посягають на честь і гідність, однак таке визначення об’єкта не розкриває суспільну небезпеку і специфіку цих злочинів»6. Четверта група дослідників висловлювала інші точки зору щодо об’єкта наклепу та образи. Приміром, М.Д. Шаргородський об’єктом вказаних діянь вважав особистість7. На думку В.І. Мархотіна, безпосереднім об’єк- том наклепу та образи є гарантовані соціалістичними суспільними відносинами інтереси особи у сфері честі та гідності8. М.О. Цанава наклеп та образу вважав двооб’єктними злочинами, які посягають як на честь і гідність громадян, так і на встановлений порядок взаємовідносин між людьми, що є частиною громадського порядку9. На переконання Б.З. Пурцхванідзе, об’єктом наклепу є суспільна оцінка особистості, а об’єктом образи – від- чуття, усвідомлення людиною власної гідності10. З точки зору О.В. Кузнєцова, об’єктом наклепу та образи є можливість людини користуватися повагою у суспільстві11. О.Я. Естрін вважав, що образа є діянням, подібним до хуліганства, і посягає не на честь (таку точку зору цей автор називав «буржуазною теорією»), а є злочином проти порядку управління12. Одним із дискусійних питань, обговорюваних у радянській юридичній літературі, було питання про те, чи можуть мати місце наклеп та образа стосовно малолітніх, душевнохворих, осіб, які перебувають у непритомно- му стані. Частина науковців (зокрема, М.М. Гродзинський, Е.Я. Немировський, А.А. Піонтковський, І.І. Солод- кін, В.І. Ткаченко, І.Г. Філановський, М.Д. Шаргородський) заперечувала таку можливість13. Обґрунтовуючи свою позицію, М.Д. Шаргородський зазначав: «Думка, що свідомості потерпілого для наявності цих складів не вимагається і злочин можливий стосовно малолітніх, душевнохворих, осіб, які перебувають у непритомному стані, спростовується тим, що як образа, так і наклеп – це справи приватного обвинувачення, і значить для того, щоб мали місце ці склади, необхідно, аби потерпілий був ображений. <…> Одні й ті ж слова або дії залежно від

1 Сугачов Л.М. Про об’єкт злочинів проти честі і гідності особи. Проблеми правознавства. 1970. № 17. С. 112. 2 Там само. С. 111. 3 Див., наприклад: В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 32; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное изда- тельство, 1927. С. 83. 4 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 83. 5 Див., наприклад: Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 60, 62; Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. С. 331, 333; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 5; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 60; Учебное пособие по советскому уголовному праву / отв. ред. Б.С. Утевский. Москва: Всесоюзная правовая академия, 1938. С. 243. 6 Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 46. 7 Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 611. 8 Мархотин В.И. Охрана чести и достоинства личности по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Киев, 1980. С. 9, 16; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 48–49. 9 Цанава М.А. Уголовная ответственность за преступления против чести и достоинства граждан по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1990. С. 5, 13. 10 Пурцхванидзе Б.З. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1961. С. 10. 11 Кузнецов А.В. Уголовно-правовая охрана интересов личности в СССР. Москва: Юридическая литература, 1969. С. 33. 12 Эстрин А.Я. Уголовное право СССР и РСФСР. Москва: Советское законодательство, 1931. С. 123. 13 Гродзинский М.М. Преступления против личности (Текст и комментарий к ст.ст. 142–165, 172–179 Уголовного Кодекса). Москва: Книгоиздатель- ство «Право и жизнь», 1924. С. 55; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типо- графия им. т. Ленина, 1924. С. 274; Пионтковский А.А., Меньшагин В.Д. Курс советского уголовного права. Особенная часть. Т. 1. Москва: Госю- риздат, 1955. С. 658–659; Солодкин И.И., Филановский И.Г. Ответственность за оскорбление, клевету и побои. Москва: Госюриздат, 1959. С. 12; Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 611–612; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 60, 63.

96  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

того, які відносини мають місце між людьми, можуть бути або не бути образливими. Ніхто, крім самого потер- пілого, не може вирішувати, ображений він чи ні»1. Інші дослідники (зокрема, М.І. Бажанов, М.І. Виноградський, В.І. Мархотін, Й.С. Ной, Б.З. Пурцхванідзе, Л.М. Сугачев, М.О. Цанава) переконували, що вказані особи можуть бути потерпілими (за термінологією окре- мих авторів – об’єктами) розглядуваних посягань2. Так, В.І. Мархотін зазначав, що «кожен індивід з народжен- ня є носієм гідності. Саме з цього моменту починається кримінально-правова охорона особи від образливих проявів. Радянський кримінальний закон охороняє від умисних посягань інтерес кожної людини незалежно від усвідомлення і розуміння ним своєї гідності. <…> суспільна небезпека наклепу і образи зовсім не змен- шується і не усувається від того, що особа, наприклад, не сприйняла приниження своєї гідності, вираженої у непристойній формі»3. З точки зору М.І. Виноградського, «становище такої особи є ще гіршим, оскільки вона не може захищатися; дитина виросте, душевнохворий може одужати, і наклеп відіб’ється на їхніх інтересах у майбутньому»4. Л.М. Сугачев підкреслював, що процесуальний порядок, згідно з яким справи цієї категорії порушуються за скаргою потерпілого, «не може впливати на розв’язання таких питань матеріально-правового характеру як визначення ознак складу злочину»5. Оригінальною була точка зору М.О. Цанави, котрий писав: «Честь як об’єкт посягання передбачає її усвідомлення тим, у чию адресу вчиняється наклеп або образа, однак неможливість такого усвідомлення (душевна хвороба, малолітство та ін.) не позбавляють ці діяння злочинного характеру, що дає підстави дисертанту говорити про двооб’єктність вказаних злочинів. Як вважає автор, другим об’єктом в них виступає порядок взаємовідносин між людьми, що є частиною громадського порядку»6. Дискусійним також було питання про можливість зганьблення честі та гідності померлих осіб. Ще у 1924 р. на засіданні Українського юридичного товариства була заслухана доповідь М.І. Виноградського на тему «На- клеп у західноєвропейському та радянському праві»7. Поряд з іншими питаннями, які розглядалися допові- дачем, предметом обговорення було й питання про можливість наклепу щодо померлої особи. М.І. Виноград- ський вважав, що мертві «сорому не мають» і тому не можуть бути об’єктом наклепу, за винятком осіб, які мають історичне значення. Заборона в дореволюційному законодавстві наклепу стосовно померлих пояснюва- лась, на його думку, виключно міркуваннями релігійного характеру. Хибними М.І. Виноградський вважав й по- ложення деяких західноєвропейських законодавств, які виходили з того, що через образу померлого можна об- разити живого (зокрема, близького родича), оскільки і в цьому випадку очевидним буде наклеп стосовно самого живого8. Разом із тим точка зору М.І. Виноградського не отримала підтримки у жодного з тих, хто виступав у дискусії. Так, О.Л. Малицький, не погоджуючись з доповідачем, вважав можливим переслідування за наклеп щодо померлого, однак не в інтересах реабілітації самого померлого, а в інтересах живих, оскільки «у живих може існувати такий тісний зв’язок з померлими, що наклеп стосовно останніх падає на перших і негативно відображається на їх соціальній гідності»9. О.Л. Малицького підтримав Гіммельфарб, який вважав, що допові- дач займає неправильну позицію, заперечуючи можливість наклепу стосовно покійника. Злочин проти нього, як особи, неможливий, «але наклепництво щодо нього може відобразитися на живих, тісно з ним пов’язаних, 1 Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 612. 2 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 607; В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34; Мархотин В.И. Охрана чести и достоинства личности по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Киев, 1980. С. 17; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовско- го университета, 1978. С. 50–53; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 12–13; Пурцхванидзе Б.З. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1961. С. 11–12; Сугачев Л.Н. Ответственность за оскорбление по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Харьков, 1955. С. 5–6, 13; Сугачов Л.М. Про об’єкт злочинів проти честі і гідності особи. Проблеми правознавства. 1970. № 17. С. 112–115; Цанава М.А. Уголовная ответственность за преступления против чести и достоинства граждан по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1990. С. 13. 3 Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 50, 53. 4 В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34. 5 Сугачов Л.М. Про об’єкт злочинів проти честі і гідності особи. Проблеми правознавства. 1970. № 17. С. 112. 6 Цанава М.А. Уголовная ответственность за преступления против чести и достоинства граждан по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1990. С. 13. 7 В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 32–36. Див. також: Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. По- знанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 15–17. 8 В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34. 9 Там же. С. 35.

97 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

котрі, реабілітуючи добре ім’я померлого, цим самим реабілітують іноді себе». «У нашій республіці помер- лий, – стверджував Гіммельфарб, – складає частку певного цілого – колективу, класу, і обмеження у можливості захисту померлого може негативно відобразитися на них»1. Фрейдкес зазначав, що наклеп щодо померлого, який мав заслуги перед суспільством і державою, є тяжким політичним злочином, спрямованим нерідко на під- рив державного устрою. У таких випадках, на його переконання, прокуратура повинна мати можливість втру- титись2. Головуючий на засіданні товариства С.А. Пригов також висловився про можливість притягнення до кримінальної відповідальності за наклеп, вчинений щодо покійника. В заключному слові М.І. Виноградський продовжував відстоювати свою точку зору, переконуючи, що наклеп щодо мертвого неможливий. Вчений під- креслював, що «у випадках наклепу на живих через мертвих об’єктами наклепу є по суті живі, котрі й можуть реагувати на нього відповідним чином. Встановлення ж загальної заборони образи мертвих не відповідає су- часній правосвідомості, оскільки це було б рівнозначно створенню фетишизму мерців»3. Питання про можливість вчинення наклепу і образи щодо померлих залишалося дискусійним й пізніше. Частина науковців (зокрема, Р.Є. Гукасян, Т.М. Добровольська, О.О. Жижиленко, В.І. Мархотін, Б.З. Пурцхва- нідзе, М.Д. Шаргородський) заперечувала таку можливість4. Так, О.О. Жижиленко зазначав, що «образу пам’я- ті померлого не можна підводити прямо під образу честі, оскільки під честю, як і під іншими благами особи, розуміються лише блага живих»5. На переконання В.І. Мархотіна, «наклеп і образа стосовно померлих осіб не утворюють злочинів проти особи, оскільки в момент посягання не існує самого носія інтересів, охоронюваних нормами кримінального закону»6. Разом із тим В.І. Мархотін вважав, що «такі дії в силу виняткової амораль- ності слід визнати злочинними7, але у цьому випадку безпосередній об’єкт знаходитиметься у сфері охорони громадського порядку»8. М.Д. Шаргородський, з одного боку, заперечував можливість вчинення наклепу чи образи щодо померлих, з іншого ж, вказував, що такі діяння можуть образити їхніх родичів та близьких9. Такою ж була точка зору Р.Є. Гукасяна10 і Т.М. Добровольської11. Інша група дослідників (зокрема, М.І. Бажанов, Й.С. Ной, М.І. Федоров) виступала за визнання можливості наклепу стосовно померлих12. Так, М.І. Бажанов підкреслював, що «стосовно таких осіб ще при житті склалась певна оцінка, котра може змінитися внаслідок наклепницьких вигадок й завдати серйозну шкоду їхньому до- брому імені»13. З точки зору Й.С. Ноя, оцінка вчинків людини надовго переживає її саму, і далеко не байдуже їй за життя, що скажуть про неї після смерті. На думку вченого, «байдуже ставлення держави до охорони гідності людини після її смерті суперечило б моралі соціалістичного суспільства, що виховує радянських громадян у дусі глибокої поваги до людської особистості, що не припиняється з її смертю». Й.С. Ной підкреслював: прак- тичний сенс захисту честі померлого полягав би й у тому, що «це зайвий раз стимулювало б високу вимогли-

1 Там же. С. 35. 2 Там же. С. 35. 3 Там же. С. 35. 4 Гукасян Р.Е. Правовая охрана памяти об умершем человеке и предмет судебной защиты. Правоведение. 1973. № 1. С. 62, 65–66; Добровольская Т.Н. Судьба дел частного обвинения в связи со смертью потерпевшего. Социалистическая законность. 1947. № 8. С. 8–9; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 85; Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 611; Мархотин В.И. Охрана чести и до- стоинства личности по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Киев, 1980. С. 17; Мархотин В.И. Честь и достоин- ство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 52; Пурцхванидзе Б.З. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1961. С. 12. 5 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 85. 6 Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 52. 7 Аналогічну точку зору відстоювали також С.В. Бородін і Б.З. Пурцхванідзе (Бородин С.В. Уголовный закон и усиление охраны жизни, здоровья, сво- боды и достоинства личности. Советское государство и право. 1987. № 9. С. 95; Пурцхванидзе Б.З. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1961. С. 25). 8 Мархотин В.И. Охрана чести и достоинства личности по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Киев, 1980. С. 17; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 52. 9 Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 611–612. 10 Гукасян Р.Е. Правовая охрана памяти об умершем человеке и предмет судебной защиты. Правоведение. 1973. № 1. С. 63, 66. 11 Добровольская Т.Н. Судьба дел частного обвинения в связи со смертью потерпевшего. Социалистическая законность. 1947. № 8. С. 8–9. 12 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 607; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Сара- товского университета, 1959. С. 17–18; Сташис В.В., Бажанов М.И., Уголовно-правовая охрана личности. Научно-практический комментарий дей- ствующего уголовного законодательства УССР. Харьков: Вища школа, изд-во при Харьк. ун-те, 1976. С. 206; Федоров М.И. Правовая охрана чести и достоинства советских граждан. Молотов: Молотовское книжное издательство, 1957. С. 31. 13 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 607.

98  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

вість у кожного до своєї поведінки, адже добра пам’ять, що її залишає померлий про себе, може бути створена за життя ним самим»1. Ще одним дискусійним питанням, яке обговорювалось у радянській кримінально-правовій літературі, було питання про можливість вчинення наклепу і образи щодо юридичних осіб. Більшість науковців вважала, що вказані злочини не можуть бути спрямовані проти юридичних осіб, оскільки юридичні особи не володіють честю та гідністю2. Так само підкреслювалось, що не може бути потерпілим від наклепу та образи певний колек- тив (трудовий, спортивний тощо). Скажімо, якщо образа спрямована на адресу всього колективу, діяння слід кваліфікувати як образу окремих його членів3. Разом із тим деякі дослідники (зокрема, А.Ю. Аншелес, М.І. Ви- ноградський, М.М. Гродзинський, Й.С. Ной) вважали, що юридичні особи можуть бути визнані потерпілими від наклепу4. Так, Й.С. Ной вказував, що поширення завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять юридичну особу, може дуже серйозно відобразитися на інтересах цієї особи, зокрема на її виробничій діяльності, оскіль- ки знизить попит на товари, які випускаються зганьбленими заводом або фабрикою і мають виробничу марку цих підприємств. У зв’язку з цим Й.С. Ной підкреслював, що «наклеп для гідності й честі юридичної особи становить не меншу небезпеку, ніж для особи фізичної»5. Водночас учений зауважував, що юридичні особи не можуть бути потерпілими від образи, оскільки «практично неможливо принизити відчуття власної гідності такої особи»6. Під наклепом кримінальний закон розумів поширення у будь-якій формі завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу. У зв’язку з цим у спеціальній літературі чимало уваги приділялось з’ясуванню того, що слід розуміти під «поширенням» таких вигадок. Найбільше дискусій мало місце стосовно питання про кількість і «якість» осіб, яким мають бути поширені завідомо неправдиві вигадки, які ганьблять іншу особу. Абсолютна більшість науковців вважала достатнім для наявності «поширення» повідомлення неправдивих вигадок хоча б одній особі7. Однак у юридичній літературі висловлювалась й інша точка зору – що під «поши- ренням» слід розуміти повідомлення вказаних вигадок кільком особам. В опосередкованій формі таку думку

1 Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 17. 2 Див., наприклад: Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 86; Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 611; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 192; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 274; Пионтковский А.А., Меньшагин В.Д. Курс советского уголовного права. Особенная часть. Т. 1. Москва: Госюриздат, 1955. С. 658; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 80; Сугачев Л.Н. Ответственность за оскорбление по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Харьков, 1955. С. 12; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 60, 63. 3 Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 611; Сугачев Л.Н. Ответственность за оскорбление по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Харь- ков, 1955. С. 11. 4 Аншелес А.Ю. Об оскорблении коллективных лиц. Вестник советской юстиции. 1 декабря 1925 г. № 23 (57). С. 907–911; В Украинском Юри- дическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34; Гродзинский М.М. Преступления против личности (Текст и комментарий к ст.ст. 142–165, 172–179 Уголовного Кодекса). Москва: Книгоиздательство «Право и жизнь», 1924. С. 49–50; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 18–19. 5 Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 18. 6 Там же. С. 23. 7 Див., наприклад: Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 607; Вышинская З.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1939. С. 50; Гродзинский М.М. Преступления против личности (Текст и комментарий к ст.ст. 142–165, 172–179 Уголовного Кодекса). Москва: Книгоиздательство «Право и жизнь», 1924. С. 56; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 98; Загород- ников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 60; Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1962. С. 245; Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинград- ского университета, 1973. С. 613; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 198; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 54; Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. С. 333; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особен- ная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 274; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 51; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 83; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 282; Шаргородский М.Д. Ответственность за преступления против личности. Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1953. С. 106.

99 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

висловив Г.К. Рогінський, який вважав, що повідомлення вказаних вигадок лише одній особі поширенням не є1. Критикуючи дану позицію, Й.С. Ной писав, що «звинувачення будь-кого в безчесному вчинку у присутності однієї особи іноді може бути відчутнішим для ображеного, ніж вчинення цього діяння в присутності кількох осіб. Небезпека наклепу не виключається при повідомленні і одній особі ще й тому, що можливість обмеження “поширення” цією однією особою – вже не у владі наклепника»2. Водночас Й.С. Ной підкреслював, що більше значення для «поширення» має якість «слухачів», яка може анулювати факт самого «поширення». Зокрема, зазначав учений, не буде «поширенням» повідомлення ганебних вигадок в присутності лише глухих або ж лю- дей, які не знають відповідної мови, або малолітніх дітей і взагалі осіб, не здатних усвідомити сенсу інформації, оскільки для закінченого складу наклепу необхідно, щоб наклепницький вимисел був не тільки почутий, але й сприйнятий третіми особами3. Спірним у радянській літературі було також питання про наявність чи відсутність наклепу у разі повідом- лення завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу, в колі своєї сім’ї. На думку одних науковців (зокрема, А.В. Белявського, М.І. Виноградського, А.А. Піонтковського, М.А. Придворова, К.А. Флейшиц), таке повідомлення не буде поширенням в сенсі елементу складу наклепу4. З цього приводу К.А. Флейшиц писала, що переслідування за «поширення» і за висловлювання в колі своєї сім’ї певних вигадок було б порушенням «інтимної сфери»5. На переконання інших (зокрема, О.Л. Малицького, В.І. Мархотіна, Й.С. Ноя), поширення у такому випадку має місце, а тому має наставати відповідальність за наклеп6. Обґрунтовуючи свою позицію, О.Л. Малицький стверджував: «Час, коли дружина розглядалася як власність чоловіка, безповоротно пішов у минуле; жінка виступила на широку арену суспільно-політичного життя нарівні з чоловіком і зганьблення пе- ред нею третьої особи може мати той самий ефект, як і зганьблення перед іншим членом суспільства, а тому має переслідуватись»7. Подібні аргументи наводив також Й.С. Ной8. Неоднозначно у радянській юридичній літературі вирішувалось й питання про сутність завідомо неправ- дивих вигадок, що ганьблять іншу особу, поширення яких визнавалось наклепом. Скажімо, О.О. Жижиленко, В.І. Мархотін і Й.С. Ной змістом наклепу вважали загальну негативну характеристику потерпілого, припи- сування йому аморальних якостей, наміру вчинити ганебний вчинок9. Однак переважна більшість науковців (зокрема, М.І. Бажанов, М.М. Гродзинський, Е.Я. Немировський, А.А. Піонтковський, Ш.С. Рашковська, М.І. Федоров) з цим не погоджувалась, виходячи з того, що наклепом є тільки звинувачення у певних фактах10. Так,

1 Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 50. 2 Там же. С. 51. 3 Там же. С. 51–52. 4 Белявский А.В., Придворов Н.А. Охрана чести и достоинства личности в СССР. Москва: Юридическая литература, 1971. С. 77–78; В Украин- ском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34; Пионтковский А.А., Меньшагин В.Д. Курс советского уголовного права. Особенная часть. Т. 1. Москва: Госюриздат, 1955. С. 663. 5 Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 53. 6 В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34–35; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйствен- ные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 198; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 54–55; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 52–53. 7 В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34–35. 8 Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 52–55. 9 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 98; Мархотин В.И. Честь и достоин- ство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 56–57; Ной И.С. Охрана чести и достоинства лич- ности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 27, 30. 10 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 607; Гродзинский М.М. Преступления против личности (Текст и комментарий к ст.ст. 142–165, 172–179 Уголовного Кодекса). Москва: Кни- гоиздательство «Право и жизнь», 1924. С. 57; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 198–199; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 274–275; Пионтковский А.А., Мень- шагин В.Д. Курс советского уголовного права. Особенная часть. Т. 1. Москва: Госюриздат, 1955. С. 663; Рашковская Ш.С. Преступления против жи- зни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 83; Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. Харьков: Вища школа, изд-во при Харьк. гос. ун-те, 1987. С. 201; Федоров М.И. Правовая охрана чести и достоинства советских граждан. Молотов: Молотовское книжное издательство, 1957. С. 32.

100  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

М.М. Гродзинський підкреслював, що якщо відсутня вказівка на вчинення конкретного вчинку, то має місце не наклеп, а образа1. У радянській літературі під вигадками, які ганьблять іншу особу, переважно розуміли будь-які вигадані фак- ти, котрі свідчать про її аморальну поведінку, порушення нею правил соціалістичного співжиття, вчинення пра- вопорушень чи навіть злочинів2. Крім того, підкреслювалось, що вирішуючи дане питання, суд має виходити з правосвідомості і принципів комуністичної моралі, наголошувалось на тому, що для суду не є обов’язковою суб’єктивна оцінка потерпілим поширюваних стосовно нього неправдивих вигадок3. Більшість науковців підкреслювала, що вигадки, які ганьблять іншу особу, можуть стосуватися тільки ми- нулого або теперішнього періоду життя людини. Припущення про її майбутню поведінку не повинні розгля- датися як наклеп, а можуть за певних обставин утворювати склад образи4. Разом із тим частина науковців (зо- крема, В.І. Мархотін, Й.С. Ной, І.І. Солодкін, І.Г. Філановський) займала іншу позицію5. Так, Й.С. Ной вважав наклепником і того, хто поширив завідомо неправдиві вигадки про намір іншої особи вчинити аморальний вчинок або ж приписав їй певні аморальні якості, здатні принизити її в очах суспільства6. В.І. Мархотін, своєю чергою, зазначав, що «з точки зору комуністичної моралі особа заслуговує на негативне ставлення з боку су- спільства, якщо вона має намір заподіяти шкоду. Відповідно, вигадки, що стосуються намірів особи вчинити в майбутньому аморальний вчинок, негативно характеризують особу і здатні серйозно зашкодити її суспільній репутації. Не вважати подібного роду заяви наклепницькими вигадками – значить недооцінювати суспільну небезпечність дій, які заподіюють шкоду інтересам особи у сфері честі та гідності»7. Окремі науковці (наприклад, М.І. Виноградський, О.О. Жижиленко) стверджували, що замах на вчинення наклепу можливий лише тоді, коли поширення неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу, відбувається в друкованому вигляді8. Так, приміром, О.О. Жижиленко писав: «Закінченим наклеп стає з моменту поширен- ня, тобто повідомлення ганебних відомостей іншим особам; як тільки ці відомості дійшли до їх свідомості, створюється небезпека для репутації людини і злочин буде виконаний; коли дізнався сам потерпілий про по- ширений на його адресу наклеп, значення не має. До моменту оголошення можна говорити тільки про замах на наклеп, та й то лише тоді, коли він вчиняється таким способом, за якого можна зафіксувати його в триваючій формі, наприклад, на письмі; відправлення поштою листа на чиюсь адресу утворює тому замах на наклеп; якщо ж наклеп вчиняється словом, замах на нього немислимий»9. Натомість О.Л. Малицький відстоював іншу точку зору. На засіданні Українського юридичного товариства у 1924 р. він стверджував, що «такий замах можна собі уявити в тих випадках, коли ефект наклепу не настає з незалежних від наклепника обставин (наприклад,

1 Гродзинский М.М. Преступления против личности (Текст и комментарий к ст.ст. 142–165, 172–179 Уголовного Кодекса). Москва: Книгоиздатель- ство «Право и жизнь», 1924. С. 57. 2 Варто, утім, зауважити, що в тогочасній літературі висловлювалась точка зору про те, що поширення неправдивих вигадок, які стосуються вчинення особою злочину, не завжди ганьбить її (див., наприклад: Гедеонов Н. К вопросу о клевете и лжедоносе по Уголовному Кодексу Р.С.Ф.С.Р. Право и жизнь. 1923. Книга четвертая. С. 69; Гродзинский М.М. Преступления против личности (Текст и комментарий к ст.ст. 142–165, 172–179 Уголовного Кодекса). Москва: Книгоиздательство «Право и жизнь», 1924. С. 57–58). 3 Див., наприклад: Вышинская З.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1939. С. 50; Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 60; Курс советского уго- ловного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 614; Николаев А. Ответственность за клевету и оскорбление. Советская юстиция. 1963. № 20. С. 21; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 83; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 61. 4 Див., наприклад: В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34; Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 60; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 198; Николаев А. Ответственность за клевету и оскорбление. Советская юстиция. 1963. № 20. С. 21; Пионтковский А.А., Меньшагин В.Д. Курс советского уголовного права. Особенная часть. Т. 1. Москва: Госюриздат, 1955. С. 663; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 83; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 61. 5 Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 58; Мархотин В.И. Охрана чести и достоинства личности по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Киев, 1980. С. 18; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 29; Солодкин И.И., Филановский И.Г. Ответственность за оскорбление, клевету и побои. Москва: Госюриздат, 1959. С. 20. 6 Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 29. 7 Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 58. 8 В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 99. 9 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 99.

101 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

наклепник вимовив фразу, яка ганьбить іншу особу, в телефонний апарат, але посередині її телефонний зв’язок перервався, про що наклепник не знав)»1. Розкриваючи зміст умислу при наклепі, одні дослідники (зокрема, В.І. Мархотін) вказували на усвідомлення наклепником того, що поширювані ним вигадки є неправдивими й такими, які ганьблять іншу особу в очах ото- чуючих2. На думку інших (зокрема, М.І. Загороднікова, О.М. Ігнатова), слід говорити про усвідомлення винним лише неправдивості поширюваних вигадок3. Третя група науковців (зокрема, Ш.С. Рашковська, В.І. Ткаченко, М.Д. Шаргородський) у зміст прямого умислу при наклепі включала не тільки усвідомлення наклепником того, що він поширює неправдиві вигадки, які ганьблять іншу особу, а й бажання цього4. У радянській юридичній літературі одностайно заперечувалась доцільність встановлення кримінальної від- повідальності за дифамацію, тобто за поширення відомостей, що ганьблять іншу особу, але відповідають дійс- ності5. Підкреслювалось, що «для радянського права система дифамації абсолютно неприйнятна і є органічно чужою правосвідомості нашого народу, що має необмежені права у викритті аморальних вчинків будь-якої осо- би, незалежно від її суспільного становища»6. Науковці гостро критикували «буржуазне кримінальне законо- давство», якому була відома відповідальність за дифамацію, вказували, що його «головною метою є прикрити зловживання осіб, котрі займають важливе становище в державному апараті»7. Й.С. Ной підкреслював, що «існування інституту дифамації в буржуазному законодавстві обумовлюється зацікавленістю буржуазії як па- нівного класу у тому, щоб яким завгодно способом забезпечити охорону вельми сумнівної честі представників свого класу. <…> Аж ніяк не в інтересах класу, коли його членам приписуються вчинки, які ганьблять їх; тим більше ці інтереси страждають тоді, коли повідомляється не вимисел, а дійсність». М.І. Загородніков та О.М. Ігнатов, своєю чергою, наголошували, що відповідальність за дифамацію в «буржуазному» кримінальному пра- ві є «засобом закрити роти й не допустити викриття недостойної чи навіть злочинної поведінки посадових осіб державного апарату і високопоставлених представників панівного класу»8. У спеціальній літературі одностайно підкреслювалось, що образою є приниження честі та гідності особи, виражене в непристойній формі. «Непристойна форма» у юридичній літературі трактувалась доволі розми- то. Так, наприклад, М.І. Загородніков та О.М. Ігнатов вказували, що непристойна форма «пов’язана з пору- шенням норм комуністичної моральності і норм соціалістичного співжиття»9. Своєю чергою, В.І. Мархотін зазначав, що «поняття непристойного є оціночним і розкривається на основі принципів комуністичної мора- лі»10. Цей дослідник, однак, вказував, що «непристойне поводження в кримінально-правовому сенсі не мож- на ототожнювати з аморальною поведінкою взагалі, будь-яким проявом нешанобливого ставлення до людини (нетактовністю, нелюб’язністю, невихованістю, грубістю тощо). Поняття непристойного не тільки вказує на аморальний характер поведінки особи в суспільстві, але й означає, що винний в образі обирає таке поводження з громадянином, яке грубо зневажає його людську гідність, серйозно суперечить суспільним уявленням про

1 В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 35. 2 Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 68. 3 Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 61; Нико- лаев А. Ответственность за клевету и оскорбление. Советская юстиция. 1963. № 20. С. 21. 4 Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1962. С. 246; Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Из- дательство Ленинградского университета, 1973. С. 613; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 84; Советское уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Г.А. Кригера, Б.А. Куринова, Ю.М. Ткачевского. Москва: Изд-во Московского университета, 1982. С. 181; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 61. 5 Див., наприклад: Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 60–61; Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ле- нинградского университета, 1973. С. 621; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяй- ственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 199; Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. С. 275; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 78–83; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 84; Эстрин А.Я. Уголовное право СССР и РСФСР. Москва: Советское законодательство, 1931. С. 123–124. 6 Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 82. 7 Там же. С. 81. 8 Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 61. 9 Там же. С. 62. 10 Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 61–62.

102  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

моральну цінність особистості у радянському суспільстві»1. Окремі дослідники (зокрема, Л.М. Сугачев і М.Т. Товмасян) вважали, що визнання дій образливими залежить не тільки від їх соціального значення, а й від харак- теру відносин між особами, «особливої інтонації» виголошення тих чи інших слів або висловів2. В.І. Мархотін навпаки стверджував, що вказані обставини не відіграють жодної ролі при визнанні діяння образою. На його переконання, «вирішальний критерій один – образою визнається така поведінка, яка грубо (явно, очевидно) порушує етичні норми і правила поведінки з людиною, що склалися в радянському суспільстві, принижує її честь і гідність»3. Л.М. Сугачев підкреслював, що об’єктивна сторона образи має місце незалежно від того, чи відповідає дійсності виражена у непристойній формі негативна оцінка, надана особистості потерпілого. Науко- вець писав, що «можна висловити будь-яку правду, але не можна висловити правду у будь-якій формі»4. За способом умисного приниження честі і гідності особи у радянській літературі розрізняли образу словес- ну, письмову і образу дією5. На думку Г. Фейгенберга, образливі для людської гідності прояви можуть виража- тися не тільки в перерахованих видах образи, а й в образі символічній (вираженій, наприклад, у вигляді гримас). У зв’язку з цим дослідник пропонував перерахувати у відповідній статті КК можливі способи вчинення даного посягання6, вказавши, зокрема, й на «образливі знаки, гримаси»7. Натомість інші науковці вважали, що непри- стойні жести і рухи тіла є різновидом образи дією8. У цьому зв’язку необхідно зауважити, що зміст образи дією в кримінально-правовій літературі радянського періоду розумівся неоднаково. Більшість дослідників вказувала, що конкретними проявами образи дією є не тільки плювок в обличчя, обливання нечистотами, образливі рухи тіла і т. ін., а й ляпас9. Іншу точку зору займав О.О. Жижиленко, який вважав, що ляпас має розглядатись не як образа дією, а як насильство над особою10. Ще частина науковців (зокрема, С.П. Мокринський, А.А. Піонтков- ський) вважала, що удар чи інша насильницька дія, вчинені з метою завдати образу, є ідеальною сукупністю двох злочинів – образи дією і завдання удару11.

1 Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 62. Див. також: Пионтковский А.А., Меньшагин В.Д. Курс советского уголовного права. Особенная часть. Т. 1. Москва: Госюриздат, 1955. С. 658–659. 2 Сугачев Л.Н. Объективная сторона оскорбления по советскому уголовному праву. Ученые записки Харьковского юридического института. Вып. 9. Харьков, 1957. С. 25, 28; Сугачев Л.Н. Ответственность за оскорбление по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Харьков, 1955. С. 9; Товмасян М.Т. Уголовно-правовая охрана чести и достоинства личности в СССР: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Ереван, 1958. С. 8. 3 Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 63. 4 Сугачев Л.Н. Объективная сторона оскорбления по советскому уголовному праву. Ученые записки Харьковского юридического института. Вып. 9. Харьков, 1957. С. 26. 5 Див., наприклад: Казаченко И., Сухов С. Ответственность за посягательство на честь и достоинство граждан. Советская юстиция. 1976. № 7. С. 11; Коржанский Н. Уголовно-правовая охрана чести и достоинства личности. Социалистическая законность. 1971. № 6. С. 68; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 63–66; Николаев А. Ответственность за клевету и оскорбление. Советская юстиция. 1963. № 20. С. 22; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 62; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 81–82; Сугачев Л.Н. Объектив- ная сторона оскорбления по советскому уголовному праву. Ученые записки Харьковского юридического института. Вып. 9. Харьков, 1957. С. 27–35. 6 Л.М. Сугачев навпаки вважав, що «в диспозиції даної статті немає потреби наводити перелік способів вчинення цього злочину: такий – казуїстич- ний – перелік був би позбавлений будь-якого значення» (Сугачев Л.Н. Объективная сторона оскорбления по советскому уголовному праву. Ученые записки Харьковского юридического института. Вып. 9. Харьков, 1957. С. 30). 7 Фейгенберг Г. Символическая обида и ст. 172 Уг. Код. Еженедельник советской юстиции. 23 августа 1924 г. № 33. С. 778. 8 Див., наприклад: Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 93; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 65; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 82; Сугачев Л.Н. Объективная сторона оскорбления по советскому уголовному праву. Ученые записки Харьковского юридического института. Вып. 9. Харьков, 1957. С. 29. 9 Див., наприклад: Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 607; Вышинская З.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1939. С. 47; Загород- ников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 62; Коржанский Н. Уголовно-правовая охрана чести и достоинства личности. Социалистическая законность. 1971. № 6. С. 68; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 195; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. С. 65; Николаев А. Ответственность за клевету и оскорбление. Советская юстиция. 1963. № 20. С. 22; Сугачев Л.Н. Об ответственности за оскорбление по советскому уголовному праву. Научная конференция по работам, выполненным в 1955 году. Тезисы докладов. Харьков: Харьковский юридический институт им. Л.М. Кагановича, 1956. С. 60; Сугачев Л.Н. Объективная сторона оскорбления по советскому уголовному праву. Ученые записки Харьковского юридического института. Вып. 9. Харьков, 1957. С. 25, 28; Ткаченко В. Оскорбление – его формы и квалификация. Социали- стическая законность. 1991. № 4. С. 43; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 64; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 283–284; Шаргородский М.Д. Ответственность за преступления против личности. Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1953. С. 105. 10 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 92–93. 11 Мокринский С., Натансон В. Преступления против личности. Комментарий к VI главе. Харьков: Юридическое издательство Наркомюста УССР, 1928. С. 67; Пионтковский А.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1938. С. 130.

103 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

По-різному у літературі радянського періоду визначався також момент закінчення образи. На думку одних науковців, образа є закінченою, якщо вчинено відповідні дії, незалежно від того, чи мало місце приниження честі і гідності особи у сприйнятті потерпілого та оточуючих1. На думку інших, образа є закінченою з моменту, коли принизливий характер дій дійшов до свідомості потерпілого2. Різні точки зору у радянській юридичній літературі висловлювалися й стосовно суб’єктивної сторони об- рази. Окремі дослідники (зокрема, В.Д. Меньшагін, Ш.С. Рашковська, І.І. Солодкін, А.А. Піонтковський, Б.С. Утевський, І.Г. Філановський) визнавали можливість вчинення даного діяння з непрямим умислом, наприклад, коли винний не мав на меті, щоб озвучені образливі висловлювання дійшли до свідомості потерпілого, але, тим не менше, допускав таку можливість3. Однак більшість науковців (зокрема, М.І. Бажанов, М.І. Загородніков, О.М. Ігнатов, В.І. Мархотін, Й.С. Ной, Л.М. Сугачев, Б.З. Пурцхванідзе, В.І. Ткаченко, М.Д. Шаргородський) вказувала, що образа обов’язково передбачає прямий умисел4. Б.З. Пурцхванідзе, приміром, підкреслював, що точка зору, згідно з якою образа можлива з непрямим умислом, «не випливає з дійсного змісту даного злочину, адже у разі проголошення образливих висловлювань вирішальним є бажання суб’єкта принизити відчуття гід- ності потерпілого. Однак якщо винний бажав образити когось і, разом із тим, допускав, що образливі вислов- лювання дійдуть до свідомості потерпілого, що в дійсності й відбулося, – має місце прямий умисел»5. Дискусійним було також питання розмежування наклепу та образи. Розглядаючи дану проблему, М.І. Ви- ноградський вказував, що провести чітку межу між образою і наклепом складно, оскільки обидва ці діяння «торкаються гідності особи, уражають її». Вчений вважав, що різниця між цими злочинами полягає в тому, що наклеп можливий тільки перед третіми особами, при образі ж присутність останніх значення не має; в основі наклепу лежать факти, в образі ж їх немає; при наклепі повідомляються факти, котрі здатні викликати у інших осіб зневагу, образа ж містить в собі вираження особистої неповаги; в наклепі презюмується завідома неправди- вість фактів, тоді як при образі питання про правдивість чи неправдивість фактів значення не має6. О.С. Тагер писав, що спільною ознакою розглядуваних злочинів є їх образливий характер для потерпілого. Відмінність між наклепом і образою цей науковець вбачав у способі їх вчинення: «у разі наклепу винний приписує якийсь ганебний факт із життя потерпілого, при образі ж висловлюється судження про якості особи потерпілого»7. Проводячи розмежування наклепу та образи, О.О. Жижиленко вказував, що, вчиняючи образу, винний вира- жає потерпілому свою оцінку його особистості, образливу для останнього; вчиняючи ж наклеп, винний прагне створити у думці інших осіб таку оцінку особистості, котра не відповідає дійсності, він приписує потерпілому такі властивості, котрі мають опустити його в очах інших людей8. З точки зору Й.С. Ноя, розмежування накле-

1 Советское уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Г.А. Кригера, Б.А. Куринова, Ю.М. Ткачевского. Москва: Изд-во Московского университета, 1982. С. 183. 2 Див., наприклад: Казаченко И., Сухов С. Ответственность за посягательство на честь и достоинство граждан. Советская юстиция. 1976. № 7. С. 11; Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 194; Советское уголовное право. Часть особенная: учебник / отв. ред. Н.И. Загородников. Москва: Юридическая литература, 1973. С. 267; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 64. 3 Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковс- кий, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. С. 194; Пионтковский А.А., Меньшагин В.Д. Курс советского уголовного права. Особенная часть. Т. 1. Москва: Госюриздат, 1955. С. 660; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 81; Солодкин И.И., Филановский И.Г. Ответственность за оскорбление, клевету и побои. Москва: Госюриздат, 1959. С. 15; Учебное пособие по советскому уголовному праву / отв. ред. Б.С. Утевский. Москва: Всесоюзная правовая академия, 1938. С. 243. 4 Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. С. 608; Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. С. 62; Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. С. 616; Мархотин В.И. Охрана чести и достоинства личности по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Киев, 1980. С. 19–20; Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского уни- верситета, 1978. С. 71–72; Николаев А. Ответственность за клевету и оскорбление. Советская юстиция. 1963. № 20. С. 22; Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 71; Пурцхванидзе Б.З. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1961. С. 15; Су- гачев Л.Н. Ответственность за оскорбление по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Харьков, 1955. С. 13; Ткаченко В. Оскорбление – его формы и квалификация. Социалистическая законность. 1991. № 4. С. 43; Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. С. 64; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 284. 5 Пурцхванидзе Б.З. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1961. С. 15. 6 В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 34. 7 Тагер А.С. К вопросу о толковании ст. 172 и 174 Уголовного Кодекса. Право и жизнь. 1925. Книга вторая-третья. С. 71. 8 Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 83.

104  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

пу та образи необхідно проводити за об’єктивною стороною. По-перше, при наклепі для того, щоб схилити ін- ших осіб до негативної думки про моральну гідність потерпілого, необхідно поширити про нього такі вигадки, які применшують його гідність; натомість для складу образи достатньо оголосити образливий для потерпілого відгук, що навіть не містить обвинувачення у вчиненні ним якихось аморальних вчинків. По-друге, при образі, на відміну від наклепу, принизити відчуття гідності потерпілого можна шляхом висловлювання негативних су- джень, що стосуються не тільки його моральних якостей, а й якостей фізичних та розумових. Тому образа мати- ме місце не лише тоді, якщо хтось назве когось негідником, а й тоді, коли іншого назвуть дурнем або виродком1. Зауважимо, що жоден з радянських науковців не піддавав сумніву доцільність існування кримінальної відповідальності за наклеп та образу2. Утім, з огляду на серйозну заідеологізованість категорій честі і гідності особи, цей факт подиву не викликає. У розглядуваному контексті варто зазначити, що радянськими цивіліста- ми аналізувалася проблема розмежування захисту честі і гідності особи засобами кримінального і цивільного права. Так, І.С. Гуревич писав, що вирішення питання про те, у яких випадках порушення честі має каратися кримінальним правом, а в яких честь підлягає охороні правом цивільним, може бути двояким: «або шляхом поділу самих протиправних діянь, що посягають на честь громадянина, на карані в кримінальному порядку і розглядувані в порядку цивільного позову, або шляхом надання самому потерпілому можливості вибрати кри- мінальний чи цивільний шлях відновлення порушеної честі»3. Більш правильним цьому авторові видавалось законодавче розмежування охорони честі в кримінальному і цивільному праві4. На переконання І.С. Гуревича, «умисне діяння, спрямоване на честь, яке має злісний характер і підпадає під кримінальний склад наклепу чи образи, має каратися кримінальним законом. Інші дії, які посягають на честь громадянина, але не містять в собі ознак кримінально караного діяння (поширення неправдивих ганебних відомостей особою, яка не знала про їх неправдивість, публічний виступ з посиланням на неперевірені обставини, <…> опублікування замітки без перевірки обставин, оприлюднення фактів інтимного життя, що не мають суспільного значення) повинні бути віднесені до сфери таких неправомірних дій, котрі можуть мати лише цивільно-правові наслідки»5. І.С. Гуре- вич підкреслював: «у величезній кількості випадків не виявляється підстав для кримінального переслідування, але в той же час громадянин все ж має бути якимось чином реабілітований; тут на допомогу йому й повинні прийти цивільно-правові методи захисту честі»6. З.В. Ромовська, своєю чергою, робила акцент на тому, що кри- мінальна відповідальність за наклеп та образу можлива лише за наявності вини особи у формі прямого умислу. У зв’язку з цим дослідниця наголошувала, що «належний захист особистого права як права абсолютного вима- гає захисту його від будь-яких посягань, а не лише від тих, де порушник усвідомлює неправомірність своїх дій. А звідси і слід зробити висновок, що захист честі та гідності методами кримінального права виявляється іноді неспроможним»7. Відомий радянський цивіліст О.С. Йоффе зазначав, що проблема відмежування цивільно-правової охорони честі та гідності особи від кримінально-правової стосується тільки розмежування ст. 7 Основ цивільного законо- давства Союзу РСР8 і ст. 130 КК РРФСР, яка встановлює кримінальну відповідальність за наклеп. «Стосовно ж ст. 131 КК РРФСР необхідно мати на увазі, що вона передбачає караність образи, котра не пов’язана з поширен- ням відомостей, які ганьблять громадянина, і тому взагалі ні за яких обставин не може бути підведена під склад правопорушення, про яке йдеться у ст. 7 Основ цивільного законодавства»9. О.С. Йоффе підкреслював, що для констатації наклепу «необхідно, аби особа поширила завідомо неправдиві вигадки, тобто, інакше кажучи, вима- гається, щоб вона діяла з прямим умислом. На відміну від цього для порушення цивільного спору за ст. 7 Основ вина правопорушника взагалі ніякого значення не має і до уваги не береться. Це означає, що за відсутності умов, 1 Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. С. 59–61. 2 Більше того, окремі дослідники стверджували, що «в радянській державі людська гідність може охоронятися лише нормами кримінального, але не цивільного законодавства, і на противагу капіталістичному ладу, де все розцінюється на гроші, особа вище того, щоб її гідність можна було б оплачу- вати» (Зейц А. Возмещение морального вреда по советскому праву. Еженедельник советской юстиции. 5 декабря 1927 г. № 47. С. 1465). 3 Гуревич И. Честь и другие неимущественные права граждан и их охрана в социалистическом гражданском праве. Советская юстиция. 1939. № 2. С. 31. 4 Там же. С. 32. 5 Там же. С. 31. 6 Там же. С. 31. 7 Ромовська З.В. До питання про цивільно-правовий захист честі та гідності. Вісник Львівського ордена Леніна державного університету ім. Івана Фран- ка. Серія юридична. 1966. С. 79–80. 8 Стаття 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік передбачала право громадянина вимагати спростування в судовому порядку відомостей, які не відповідають дійсності і порочать його честь і гідність. 9 Иоффе О.С. Новая кодификация советского гражданского законодательства и охрана чести и достоинства граждан. Советское государство и право. 1962. № 7. С. 70.

105 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

необхідних для порушення кримінального переслідування в порядку ст. 130 КК РРФСР, потерпілому надається можливість домогтися своєї реабілітації перед громадськістю за допомогою вимоги, пред’явленої у відповідності до ст. 7 Основ у порядку цивільного судочинства. Навпаки, якщо має місце поширення завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу, з’являються підстави для порушення як кримінальної справи, так і цивільного спору. Але оскільки кримінальна справа у порядку ст. 130 КК РРФСР може бути порушена лише за ініціативою самого потерпілого, то від нього ж залежить й вибір кримінально-правового чи цивільно-правового способу захисту своїх прав. Дійсно, попри наявність складу наклепу, потерпілий вправі, не вдаючись до притягнення порушника до кримінальної відповідальності, вимагати за цивільним позовом відновлення честі і гідності. Він може за тих же обставин вибрати другий шлях, порушивши проти порушника кримінальну справу, причому засудження остан- нього до відповідної міри кримінального покарання у переважній більшості випадків буде цілком достатнім і для реабілітації потерпілого. Тоді потреба в пред’явленні цивільного позову, звісно, відпадає»1. Крім того, О.С. Йоффе вказував, що цивільно-правові засоби охорони честі та гідності можуть застосовуватись не тільки самостійно, а й у сукупності із заходами кримінальної відповідальності: «Так, ч. 2 ст. 130 КК РРФСР за наклеп у друкованому творі передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років або у виді виправних робіт на строк до одного року. Але засудження до будь-якої з вказаних мір покарання саме по собі не забезпечує повного задово- лення інтересів потерпілого. Оскільки неправдиві вигадки про нього поширені у друкованому творі, потерпілий зацікавлений в тому, щоб вони були спростовані також у друкованому творі. А такого результату можна досягти лише при використанні можливостей, що випливають із ст. 7 Основ цивільного законодавства. Тому якщо склад наклепу утворюють дії, що виразилися в опублікуванні завідомо неправдивих вигадок, і потерпілий вважає за не- обхідне притягнути порушника до кримінальної відповідальності, за ним має визнаватися право на пред’явлення у тій же кримінальній справі або незалежно від неї цивільного позову про зобов’язання порушника, а в необхідних випадках і відповідного друкованого органу, опублікувати спростування цих вигадок»2. Таким чином, у радянський період питання кримінально-правової протидії злочинам проти честі та гід- ності особи були популярним напрямом наукових досліджень. Необхідно, однак, звернути увагу на серйозну заідеологізованість категорій честі та гідності у цей період, що не могло не вплинути й на висновки учених, які досліджували проблемні питання відповідальності за вказані злочини.

1 Там же. С. 70. 2 Там же. С. 70.

106  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

2.3. Сучасний стан досліджень проблем протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи

З часу проголошення незалежності в Україні захищено дві докторські та 18 кандидатських дисертацій, при- свячених питанням кримінально-правової протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи. Докторська дисертація А.М. Орлеана (2014) стосувалася дещо вужчого спектру проблем – розробки тео- ретичних засад кримінально-правового забезпечення охорони людини від трудової, сексуальної й біологічної експлуатації1. Дисертаційне дослідження В.М. Підгородинського (2020) присвячене порівняльно-правовому аналізу кримінального законодавства України та інших держав, яке встановлює відповідальність за діяння, спрямовані проти честі та гідності особи, й моделюванню на його підставі напрямів удосконалення вітчизняної системи кримінально-правової охорони честі та гідності особи2. Дві із кандидатських дисертацій (О.С. Наумової3 та А.С. Політової4) стосувалися злочинів проти свободи особи, ще дві (В.А. Бортника5 та О.С. Субботенка6) – злочинів проти честі та гідності особи. Інші дисертаційні дослідження були присвячені питанням кримінальної відповідальності за окремі діяння, передбачені розділом ІІІ Особливої частини КК України, зокрема за: незаконне позбавлення волі або викрадення людини (О.О. Во- лодіна7, Л.В. Кабанець8), захоплення заручників (М.О. Акімов9), підміну дитини (Є.В. Даценко10), торгівлю людьми (В.О. Іващенко11, К.М. Іскров12, В.А. Козак13, Я.Г. Лизогуб14, Д.О. Негодченко15, А.М. Орлеан16, В.М. Підгородинський17), експлуатацію дітей (І.М. Доляновська18, Д.О. Калмиков19), використання малолітньої ди- тини для заняття жебрацтвом (І.В. Дегтярьова20). Станом на сьогодні не захищено жодної дисертації, присвяче- ної особливостям кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення (ст. 146-1), незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги (ст. 151) та примушування до шлюбу (ст. 151-2).

1 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення охорони людини від експлуатації: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2014. 478 с. 2 Підгородинський В.М. Злочини проти честі та гідності особи (теоретичне порівняльно-правове дослідження): дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2020. 400 с. 3 Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. 245 с. 4 Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Донецьк, 2007. 241 с. 5 Бортник В.А. Кримінально-правова охорона честі та гідності особи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. 203 с. 6 Субботенко О.С. Охорона честі та гідності особи кримінально-правовими засобами (досвід країн СНД та ЄС): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. 221 с. 7 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. 229 с. 8 Кабанець Л.В. Засоби запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини: міжнародний досвід: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2019. 205 с. 9 Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. 209 с. 10 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. 225 с. 11 Іващенко В.О. Кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби з торгівлею жінками та дітьми: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2000. 223 с. 12 Іскров К.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини: міжнародні та національні аспекти: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2012. 20 с. 13 Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2002. 196 с. 14 Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: порівняльно-правове дослідження: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2003. 202 с. 15 Негодченко Д.О. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2011. 225 с. 16 Орлеан А.М. Соціальна обумовленість криміналізації та кримінально-правова характеристика торгівлі людьми: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. 226 с. 17 Підгородинський В.М. Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2005. 219 с. 18 Доляновська І.М. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2008. 228 с. 19 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Луганськ, 2010. 309 с. 20 Дегтярьова І.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінально-правова та кримінологічна характеристика і запобігання: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2012. 207 с.

107 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Загальним питанням кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи свої праці присвятили М.О. Акімов1, О.Ф. Бантишев2, Ю.В. Баулін3, В.І. Борисов4, М.Є. Григор’єва5, Я.Г. Лизогуб6, Н.Ф. Осіпова7, І.О. Харь8, П.В. Хряпінський9 та інші дослідники. Вище зазначалося, що за період незалежності питанням протидії незаконному позбавленню волі або ви- краденню людини було присвячено дві дисертації. У дисертаційному дослідженні О.О. Володіної зосередже- но увагу на особливостях кримінальної відповідальності за викрадення людини10. Пояснюючи свою позицію, О.О. Володіна зазначила, що питанням відповідальності за незаконне позбавлення волі присвячено згадувану раніше дисертацію Н.В. Бойко, захищену у 1989 р., тоді як кримінально-правова характеристика викрадення людини вивчена недостатньо11. У дисертації Л.В. Кабанець розглянуто широке коло питань, що стосуються кри- мінально-правових, кримінологічних та міжнародно-правових аспектів запобігання та протидії незаконному позбавленню волі або викраденню людини. Значну увагу у цій роботі приділено порівняльно-правовому аналі- зу зарубіжного законодавства, що встановлює відповідальність за вказаний злочин, тоді як дослідженню про- блем відповідальності за діяння, передбачене ст. 146 КК України, у роботі відводиться всього десять сторінок12. Зазначимо також, що якихось дійсно нових висновків у вказаній частині Л.В. Кабанець не дійшла13. Чимало уваги питанням кримінальної відповідальності за викрадення людини у своїй дисертації приділив В.Г. Кундеус14. Цей дослідник здійснив комплексне кримінально-правове дослідження категорії «викраден- ня», в рамках якого розглянув об’єктивні та суб’єктивні ознаки вказаного діяння.

1 Акімов М.О. Кримінально-правова охорона свободи особи: проблеми та шляхи вирішення. Науковий вісник Сіверщини. Серія: Право. 2018. № 1 (3). С. 141–151; Akimov M. Criminal law protection of person’s freedom: problems and solutions. Public security and public order. 2018. № 20. P. 9–18. 2 Бантышев А.Ф. Конституция Украины и некоторые вопросы ответственности за преступления против личной свободы человека по проекту УК Украины. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Ста- шиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 26–28. 3 Баулін Ю.В. Система злочинів проти особистої волі людини. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 23–26. 4 Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. 32 с. 5 Григор’єва М.Є. Звільнення від кримінальної відповідальності у злочинах проти особистої волі людини у зв’язку з дійовим каяттям. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 141–143. 6 Лизогуб Я.Г. «Карати не можна милувати», або чи потрібні заохочувальні норми у статтях КК України про злочини проти волі, честі та гідності особи. Право і безпека. 2018. № 3 (70). С. 22–26. 7 Осипова Н.Ф. Защита личной свободы человека как основополагающее начало социальной эффективности права. Злочини проти особистої волі лю- дини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Ле- ствиця Марії», 2002. С. 37–42. 8 Харь І.О. Суб’єкт злочинів проти волі, честі та гідності особи. Юридична наука. 2012. № 4. С. 134–141. 9 Хряпінський П.В. Заохочувальні норми як засіб підвищення ефективності боротьби зі злочинами проти особистої волі громадян. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове ви- давництво «Лествиця Марії», 2002. С. 29–32; Хряпінський П.В. Звільнення від відповідальності та покарання як засіб запобігання злочинам проти особистої волі людини у кримінальному праві деяких європейських країн. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 11-12 березня 2016 р.). Івано-Франківськ, 2016. С. 144–147. 10 Зазначимо, що за підсумками дисертаційного дослідження у 2005 р. О.О. Володіна опублікувала монографію (Володіна О.О. Кримінальна відпові- дальність за викрадення людини. Харків: СПД-ФО Чальцев О.В., 2005. 221 с.). Наукові пошуки з даної проблематики О.В. Володіна продовжувала й згодом. Див., зокрема: Володіна О.О. Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони викрадення людини. Проблеми законності. 2005. Вип. 73. С. 184–189; Володіна О.О. Щодо вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за викрадення людини. 10 років чинності Кримі- нального кодексу України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодавством європейських країн: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 13-14 жовт. 2011 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2011. С. 359–362; Воло- діна О.О. Щодо питання про встановлення кола суб’єктів викрадення людини, вчиненого щодо малолітнього. Кримінально-правове регулювання та забезпечення його ефективності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 18-19 жовт. 2018 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2018. С. 285–290; Володіна О.О. Щодо питання про місце викрадення людини в системі Особливої частини КК України. Проблеми законності. 2005. Вип. 76. С. 101–110; Володіна О.О. Щодо питання про мотиви викрадення людини. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2006. № 33. С. 174–182. 11 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 5. 12 Кабанець Л.В. Засоби запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини: міжнародний досвід: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2019. С. 45–55. 13 Доводиться констатувати, що у своїй роботі Л.В. Кабанець не уникла текстових запозичень. Так, приміром, сторінки 91–97 її дисертації майже до- слівно повторюють текст моєї статті «Кримінально-правова протидія викраденню людей у США». На цю статтю Л.В. Кабанець зробила посилання лише один раз на початку відповідного тексту (с. 91). Це посилання стосувалося лише одного із тверджень, яке до того ж міститься не на тій сторінці, на яку вказує Л.В. Кабанець. Всі наступні посилання у зазначеній частині тексту розглядуваної дисертації дублюють посилання, наведені у моїй публі- кації. 14 Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. 198 с.

108  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Окремим аспектам кримінально-правової протидії незаконному позбавленню волі або викраденню людини наукові праці присвятили також М.О. Акімов1, М.К. Гнєтнєв2, О.М. Головко3, В.П. Ємельянов4, Я.Г. Лизогуб5, В.О. Навроцький6, О.С. Наумова7, І.В. Сингаївська8, О. Трембач9 та інші дослідники. Найбільш дискусійни- ми аспектами відповідальності за вказаний злочин є питання, що стосуються сутності викрадення людини та доцільності виокремлення останнього в окрему статтю КК України. Крім того, певні розбіжності в поглядах дослідників спостерігаються щодо моменту закінчення зазначеного діяння, обґрунтованості віднесення викра- дення людини до триваючих злочинів, а також стосовно змісту окремих кваліфікуючих незаконне позбавлення волі або викрадення людини ознак. Статтею про кримінальну відповідальність за насильницьке зникнення КК України був доповнений лише 12 липня 2018 р. Однак ще до того часу окремі вітчизняні дослідники зверталися до цієї проблематики, зо- крема висловлювались стосовно доцільності чи недоцільності криміналізації вказаного посягання10. Вже після встановлення кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення з’явилися публікації, у яких ця дис- кусія була продовжена11. Водночас завершеною її наразі вважати не можна. Зауважимо також, що розроблен- ню кримінально-правової характеристики насильницького зникнення на сьогодні присвячені лише поодинокі праці12. У зв’язку з цим можемо констатувати, що недостатньо дослідженими є більшість аспектів кримінальної відповідальності за вказаний злочин. Насильницьке зникнення – діяння, яке з’явилося в КК України завдяки імплементації норм міжнародного права. У зв’язку з цим чималий інтерес становлять праці учених-міжнародників, які цікавились даною пробле- матикою, зокрема приділили належну увагу специфічній правовій природі вказаного злочину13. Серед них вар-

1 Акімов М. Відмежування захоплення заручників від незаконного позбавлення волі та викрадення людини. Вісник прокуратури. 2002. № 2 (14). С. 33–37. 2 Гнєтнєв М.К., Сингаївська І.В. Про ключові аспекти кваліфікації злочинів, передбачених статтями 146 і 147 КК України. Вісник Луганського держав- ного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2017. № 1 (77). С. 44–53. 3 Головко О.М., Книш Ю.О. Кримінально-правовий аналіз деяких аспектів складу злочину «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини». Актуальні проблеми юридичної науки та практики. 2017. № 1 (3). С. 100–104. 4 Ємельянов В.П. Питання вдосконалення кримінального законодавства, спрямованого на боротьбу з насильницькими злочинами проти волі людини. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 55–60. 5 Лизогуб Я. Кваліфікуючі ознаки незаконного позбавлення волі людини: наукові аргументи проти законодавчих фактів. Підприємництво, господар- ство і право. 2012. № 7. С. 91–94; Лизогуб Я. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК України): деякі проблеми кваліфіко- ваного складу. Право України. 2008. № 10. С. 126–129; Лизогуб Я. «Тривалий час» як оціночне поняття у статті 146 КК України. Підприємництво, господарство і право. 2012. № 6 (198). С. 88–91. 6 Навроцький В.О. Перспективи кримінально-правової регламентації торгівлі людьми та деяких суміжних посягань. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 121–125; Навроцький В.О. Співвідношення викрадення чужої дитини і суміжних злочинів. Злочини проти особистої волі людини: збірник матері- алів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 33–36. 7 Наумова О.С. Регламентація відповідальності за незаконне позбавлення волі або викрадення людини у законодавстві України та окремих країн Єв- ропейського Союзу: порівняльний аспект. Історико-правовий часопис. 2016. № 1 (7). С. 215–221. 8 Гнєтнєв М.К., Сингаївська І.В. Про ключові аспекти кваліфікації злочинів, передбачених статтями 146 і 147 КК України. Вісник Луганського держав- ного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2017. № 1 (77). С. 44–53. 9 Трембач О. Окремі аспекти об’єктивних ознак викрадення чужої дитини. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2001. Вип. 36. С. 478–481. 10 Задоя К.П. Визнання насильницького зникнення злочином sui generis за кримінальним правом України: pro et contra. Право і громадянське суспіль- ство. 2015. № 4. С. 59–73; Броневицька О.М. Відповідність положень чинного Кримінального кодексу України про відповідальність на особисту свободу особи вимогам міжнародно-правових актів. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2010. № 3. С. 322–323; Наумова О. Окремі аспекти криміналізації насильницького зникнення людини. Науковий часопис Національної академії прокура- тури України. 2017. № 2. С. 119–126; Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 4, 8, 11, 15. 11 Газдайка-Василишин І.Б., Созанський Т.І. Насильницьке зникнення: окремі аспекти законодавчої новели. Кримінальна юстиція: quo vadis? IV Львів- ський форум кримінальної юстиції: збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції (20-22 вересня 2018 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 24–27; Політова А.С. Насильницьке зникнення як новела Кримінального кодексу України. Кримінально-правове регулювання та забезпечення його ефективності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 18-19 жовт. 2018 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2018. С. 290–294; Туляков В.О. «Чорні лебеді» кримінального права та методологія правового регулювання. Кримінально-правове регулювання та забезпечення його ефективності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 18-19 жовт. 2018 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2018. С. 41. 12 Авраменко О.В. Відмінність торгівлі людьми від незаконного позбавлення волі або викрадення людини та насильницького зникнення. Теорія та практика протидії злочинності у сучасних умовах: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (9 листопада 2018 р.) / упор. О.В. Ав- раменко, С.С. Гнатюк, І.В. Красницький, С.І. Мельник. Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 5–6; Газдайка-Василишин І.Б., Созанський Т.І. Насильницьке зникнення: окремі аспекти законодавчої новели. Кримінальна юстиція: quo vadis? IV Львівський форум кримінальної юстиції: збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції (20-22 вересня 2018 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 24–27. 13 Див., зокрема: Гришко Л.М. Діяльність Робочої групи з насильницьких чи недобровільних зникнень Ради ООН з прав людини. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія «Право». 2018. Вип. 26. С. 128–131; Пастухова Л. Міжнародно-правовий захист осіб від на- сильницьких зникнень. Український часопис міжнародного права. 2013. № 3. С. 67–71; Старостенко Л. Співвідношення понять «насильницьке зник-

109 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

то виокремити дисертаційне дослідження В.Ю. Цвікі «Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень»1. У цій роботі авторка дійшла висновку про необхідність закріплення насильницького зникнення в національному законодавстві як окремого злочину, у зв’язку з відмінністю його за своїм складом від інших злочинів, в межах яких відбувається незаконне позбавлення волі2. Найбільш вагомою працею, присвяченою особливостям кримінальної відповідальності за захоплення за- ручників, є згадувана вище дисертація М.О. Акімова. У цій роботі досить глибоко досліджено об’єктивні та суб’єктивні ознаки діяння, передбаченого ст. 147 КК України, проаналізовано його кваліфікуючі ознаки, звер- нуто увагу на ключові недоліки цієї статті. Зазначимо також, що вказаний автор до цієї проблематики неодно- разово звертався й згодом, завдяки чому розвинув та уточнив свої попередні висновки3. Окрім М.О. Акімова, проблемним питанням кримінально-правової протидії зазначеному діянню свої праці присвятили О.О. Во- лодіна4, М.К. Гнєтнєв5, І.І. Давидович6, В.П. Ємельянов7, С.В. Оксенюк8, А.С. Політова9, Ю.А. Пономарен- ко10, І.В. Сингаївська11, А.Х. Степанюк12, Є.Б. Тітов13 та інші дослідники. Вивчення відповідної літератури дає підстави для висновку, що найбільш дискусійною на сьогодні є проблема об’єкта захоплення заручників. Крім того, продовжується полеміка стосовно критеріїв розмежування вказаного діяння та суміжних складів злочинів (насамперед незаконного позбавлення волі або викрадення людини).

нення» та «викрадення людини» в міжнародному праві. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2015. № 3. С. 73–76; Цвікі В. Концепція насильницьких зникнень у міжнародному праві. Наше право. 2015. № 3. С. 172–179; Цвікі В.Ю. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Одеса, 2018. 20 с.; Цвікі В.Ю. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Львів, 2017. 240 с. 1 Цвікі В.Ю. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Львів, 2017. 240 с. 2 Там само. С. 8, 79–80, 200. 3 Акімов М.О. До питання про відмежування захоплення заручників від деяких суміжних корисливо-насильницьких злочинів. Теоретичні та при- кладні проблеми кримінального права України: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ, 20-21 травня 2011 р. / редкол.: Г.Є. Болдарь, А.О. Данилевський, О.О. Дудоров та ін. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. С. 11–15; Акімов М.О. Кваліфікуючі обставини захоплення заручників, пов’язані з особою потерпілого: деякі проблеми та шляхи удосконалення. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. Спеціальний випуск № 6. Частина 1. С. 80–84; Акімов М.О. Спонукання як сутнісна ознака захоплення заручників: поняття, характеристика, значення для кваліфікації. Наука і правоохорона. 2011. № 1 (11). С. 77–83. 4 Володіна О.О. Кримінально-правове значення способів захоплення заручників. Вісник Асоціації кримінального права України. 2014. № 2 (3). С. 188– 196; Володіна О.О. Обман і зловживання довірою як способи захоплення заручників. Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 11-12 жовт. 2012 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2012. С. 324–328; Володіна О.О. Фізичне насильство як спосіб захоплення заруч- ників. Право і безпека. 2012. № 4 (46). С. 139–143; Володіна О.О. Щодо змісту понять «свобода» і «безпека» у визначенні безпосереднього об’єкта захоплення заручників. Проблеми законності. 2007. Вип. 91. С. 99–104; Володіна О.О. Щодо питання про об’єкт захоплення заручників. Юридичний науковий електронний журнал. 2015. № 6. С. 173–175; Володіна О.О. Щодо питання про спосіб як ознаку об’єктивної сторони захоплення заручни- ків. Юридичний науковий електронний журнал. 2015. № 1. С. 156–159. 5 Гнєтнєв М.К., Сингаївська І.В. Про ключові аспекти кваліфікації злочинів, передбачених статтями 146 і 147 КК України. Вісник Луганського держав- ного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2017. № 1 (77). С. 44–53. 6 Давидович І., Онопенко В. Захоплення заручників: проблеми визначення змісту об’єктивної сторони та співвідношення з іншими посяганнями. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 6 (186). С. 127–130. 7 Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 100–105; Ємельянов В.П. Питання вдосконалення кримінального законодавства, спрямованого на боротьбу з насильниць- кими злочинами проти волі людини. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 55–60. 8 Оксенюк С.В. Кримінально-правова кваліфікація дій, що пов’язані із захопленням заручників, як виявів тероризму. Науковий вісник Київського наці- онального університету внутрішніх справ. 2008. Вип. 6. С. 122–128. 9 Політова А.С. Трансформація об’єкта захоплення заручників. Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. 2001. Вип. 2. С. 355–365. 10 Пономаренко Ю.А. Деякі питання дії у просторі статті 123-1 КК України (співвідношення міжнародного та національного законодавства). Злочини проти особистої волі людини. Збірник матеріалів міжнародного науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / редкол.: Сташис В.В. (гол. ред.) та ін. Харків: Книжкове видавництво «Лестивця Марії», 2002. С. 129–133. 11 Гнєтнєв М.К., Сингаївська І.В. Про ключові аспекти кваліфікації злочинів, передбачених статтями 146 і 147 КК України. Вісник Луганського держав- ного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2017. № 1 (77). С. 44–53. 12 Степанюк А.Ф. Захват заложников в местах лишения свободы: вопросы квалификации. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів нау- ково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 61–65. 13 Тітов Є.Б. Правова природа та проблеми кваліфікації захоплення заручників у міжнародному кримінальному праві: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Київ, 2007. 19 с.

110  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Питання кримінальної відповідальності за підміну дитини розглядалися в працях А.В. Байлова1, О.І. Бе- лової2, Є.В. Даценка3, В.І. Маркіна4, І.О. Романчука5 та інших дослідників. Аналіз праць вказаних науковців засвідчує, що дискусійними продовжують залишатися питання, які стосуються об’єкта вказаного посягання, граничного віку потерпілої від цього злочину дитини, способу вчинення підміни дитини, моменту закінчення зазначеного злочину, доцільності вказівки у диспозиції ст. 148 КК України на мотиви вчинення підміни дити- ни. Проблеми відповідальності за торгівлю людьми у науці кримінального права досліджені найповніше. Окрім згадуваних вище дисертацій В.О. Іващенко, К.М. Іскрова, В.А. Козака, Я.Г. Лизогуба, Д.О. Негодченко, А.М. Орлеана та В.М. Підгородинського, зазначеній проблематиці присвячені ряд монографій6, науково-практич- них і навчальних посібників7 та велика кількість наукових статей8. Необхідно, однак, враховувати, що більшість 1 Байлов А.В., Романчук І.О. Генезис кримінальної відповідальності за підміну дитини у вітчизняному законодавстві. Науковий вісник Дніпропетров- ського державного університету внутрішніх справ. 2016. № 1. С. 271–282. 2 Белова О.І. Кримінально-правова характеристика системи злочинів проти сім’ї та неповнолітніх: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. 18 с. 3 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. 20 с.; Даценко Є.В. Кри- мінально-правова характеристика підміни дитини: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. 225 с.; Даценко Є.В. Суб’єктивна сторона підміни дитини за кримінальним законодавством України. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. 2014. Випуск 5-2. Том 1. С. 67–70; Даценко Є.В. Щодо питання відмежування підміни дитини від торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 290–295. 4 Маркін В. «Підміна дитини» (ст. 148 КК України): характеристика об’єктивних ознак складу злочину. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ХІІ регіональної науково-практичної конференції (9-10 лютого 2006 р.). Львів: Юридичний факультет ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. С. 370–372. 5 Байлов А.В., Романчук І.О. Генезис кримінальної відповідальності за підміну дитини у вітчизняному законодавстві. Науковий вісник Дніпропетров- ського державного університету внутрішніх справ. 2016. № 1. С. 271–282; Романчук І.О. Кримінально-правова характеристика потерпілого від зло- чину, передбаченого статтею 148 Кримінального кодексу України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 209–222; Романчук І.О. Питання кваліфікації торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини та її відмежування від злочину, передбаченого статтею 148 Кри- мінального кодексу України. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Іва- но-Франківськ, 11-12 березня 2016 р.). Івано-Франківськ, 2016. С. 209–212. 6 Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. 236 с.; Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби). Монографія. Київ: Атіка, 2004. 112 с.; Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: монографія / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. 204 с.; Наден О.В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучасності. Монографія. Київ: Атіка, 2004. 288 с.; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний ана- ліз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. 464 с.; Нєбитов А.А. Торгівля людьми: стан, тенденції та запобігання: монографія. Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. 224 с.; Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. 180 с.; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. 456 с.; Протидія організованій злочинності у сфері торгівлі людьми / за заг. ред. В.І. Борисова та Н.О. Гуторової. Харків: Одіссей, 2005. 288 с. 7 Зокрема: Газдайка-Василишин І.Б., Молотов С.О., Созанський Т.І. Кримінально-правова характеристика злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми: посібник для підрозділів Національної поліції у схемах. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2019. 32 с.; Діяльність органів внутрішніх справ по запобіганню торгівлі людьми: навч. посібник / за ред. акад. О.М. Бандурки. Харків: Вид-во НУВС, 2001. 244 с.; Куц В.М., Орле- ан А.М. Прокурорські засоби протидії торгівлі людьми: науково-практичний посібник / за ред. Г.П. Середи. Київ: Варта, 2007. 168 с.; Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. 240 с.; Орлеан А.М., Пустова О.В. Протидія торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації праці. Науково-практич- ний посібник. Київ: Фенікс, 2013. 152 с. 8 Зокрема: Борисов В.І., Козак В.А. Коментар до статті 149 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). Кримінальне право України. 2006. № 2. С. 17–23; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Аль- манах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 151–171; Бузницька С.В., Щербина Л.І. Удосконалення нормативно-правового регулювання боротьби з торгівлею людьми в контексті європейської інтеграції України. Кримінальне право України. 2006. № 7. С. 27–32; Горпинюк О.П. Проблеми відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 261–267; Гуторова Н.О. Проблеми кримінальної відпові- дальності за торгівлю жінками, вчинену організованими групами. Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. Спецвипуск. С. 26–28; Денисов С.Ф., Канівець В.В. Деякі аспекти кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Дотримання прав жінок та завдання правоохоронних органів України: зб. наук. статей. Харків – Київ: Ун-т внутр. справ; Міжн. жіночий правозах. центр Ла Страда-Україна, 1999. С. 127–135; Денисов С.Ф., Сердюк П.П. Торгівля людьми: проблема правового визначення поняття. Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. 2000. № 2 (2). С. 126–133; Денисов С.Ф., Сердюк П.П. Соціальна зумовленість кримінально-правової заборони торгівлі людьми. Вісник Запорізького юридичного інституту МВС України. 2000. Вип. 3. С. 191–203; Денисова Т.А., Мінаєв М.М. Проблемні питання встановлення суб’єктивної сторони торгівлі людьми. Вісник Запорізького державного університету. Юридичні науки. 2001. № 1. С. 210–217; Іскров К. Об’єктивна сторона складу злочину «тор- гівля людьми» або інша незаконна угода щодо людини (ст. 149 Кримінального кодексу України). Підприємництво, господарство і право. 2012. № 3 (195). С. 116–120; Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: чи рухаємось у вірному напрямку? Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 56–61; Козак В.А. Поняття, критерії та ознаки уразливого стану особи за кримінальним правом України. Кримінальне право України. 2007. № 1. С. 27–34; Козак В.А. Уразливий стан особи за кримінальним правом України: зміст та співвідношення з іншими суміжними поняттями. Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2013. Вип. 20. С. 73–80; Лизогуб Я. Статті 149 і 332 Кримінального кодексу України: окремі проблеми законодавчого викладу, узгодженості та тлумачення. Адвокат. 2005. № 7. С. 9–11; Митрофанов І.І. Торгівля людьми: кримінально-правове визначення поняття. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2012. № 3. С. 118–123; Нагачевська Ю.С. Кримінально-правова характеристика торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2014. Вип. 4. С. 241–253; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 306–316; Орлеан А.М.

111 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

вказаних праць опубліковані в період чинності перших двох редакцій ст. 149 КК України (нагадаємо, що 6 ве- ресня 2018 р. зазначена стаття знову була викладена у новій редакції). Виняток становлять нечисленні публіка- ції, авторами яких є В.А. Козак1, А.М. Орлеан2 та І.В. Сингаївська3. Попри значну кількість праць, присвячених відповідальності за вказаний злочин, більшість відповідних питань залишаються дискусійними. Стосується це, зокрема, визначення об’єкта торгівлі людьми, доцільності виокремлення «іншої незаконної угоди щодо лю- дини» як альтернативної форми зазначеного діяння, доцільності вказівки у диспозиції ч. 1 ст. 149 на способи його вчинення та мету експлуатації тощо. Проблемам відповідальності за експлуатацію дітей присвячені згадувані вище дисертаційні дослідження І.М. Доляновської та Д.О. Калмикова. Зазначимо також, що після захисту дисертації Д.О. Калмиков опубліку- вав монографію4 і ряд наукових статей5, в яких розвинув та уточнив деякі свої висновки. Крім вказаних авторів, питаннями кримінально-правової протидії експлуатації дітей цікавились О.І. Белова6, І.П. Васильківська7, Н.А. Жерж8, М.О. Колесник9, В.В. Кузнецов10, І. Лисенко11, А.М. Орлеан12, О.О. Оропай13, О.В. Паньчук14, Н.О. Семчук15, А.Р. Топузян16, В.Д. Чабанюк17, М.І. Хавронюк18 та інші дослідники. Загалом можна стверджувати, що Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 28–40; Орлеан А.М. Нова редакція статті, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми: аналіз складу злочину. Юридич- ний журнал. 2006. № 4. С. 38–40; Орлеан А.М., Лизогуб Б.В. Вдосконалення кримінального законодавства у напрямку протидії торгівлі людьми та пов’язаним з нею явищам. Право і безпека. 2005. Том 4. № 4. С. 101–104; Підгородинський В. Аналіз кримінального законодавства окремих інозем- них країн щодо відповідальності за торгівлю людьми. Юридический вестник. 2006. № 2. С. 119–123; Політова А.С. Практика притягнення до кримі- нальної відповідальності за статтею 149 КК та шляхи підвищення її ефективності. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2013. Вип. 2. С. 306–314; Скулиш Є. Структурні компоненти формування теоретичних основ протидії торгівлі людьми в Україні. Право України. 2010. № 4. С. 283–291; Стрекалов Є.Ф., Орлеан А.М. Теоретичні та практичні аспекти застосування ст. 149 Кримінального кодексу України. Вісник Верховного Суду України. 2006. № 9 (73). С. 30–35; Фріс П.Л., Малєєв А.Ю. Кримінально-правова політика у сфері боротьби із торгівлею людьми. Адвокат. 2005. № 9. С. 9–14; Хавронюк М. Работоргівля в Україні: чи здатне чинне законодавство ефективно протидіяти їй? Предпринимательство, хозяйство и право. 1999. № 3. С. 23–31; Шапченко С.Д. Пропозиції та зауваження щодо проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо протидії торгівлі людьми та втягування у заняття проституцією)», реєстраційний № 4179, прийнятого у першому читанні 29 листопада 2005 р. Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 66–69; Яценко С.С. Зауваження та пропозиції щодо проекту новелізації статті 149 Кримінального кодексу України. Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 62–65. 1 Козак В.А. Нова редакція кримінального закону, що передбачає відповідальність за торгівлю людьми: проблеми тлумачення та застосування. Ефек- тивність кримінального законодавства: доктринальні, законотворчі та правозастосовні проблеми її забезпечення: матер. міжнарод. наук.-практ. кругл. столу (м. Харків, 17 трав. 2019 р.) / укладачі: Л.М. Демидова, К.А. Новікова, Н.В. Шульженко. Харків: Константа, 2019. С. 142–145. 2 Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 28–40. Див. також: Орлеан А.М. Редакція статті 149 КК України може змінитись вже в четвертий раз (про доцільність приве- дення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми у відповідність до міжнародних та європейських стандартів). Журнал східноєвропейського права. 2017. № 46. С. 55–61. 3 Сингаївська І.В. Особливості регламентації кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Вчені записки Таврійського національного університе- ту імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2019. Том 30 (69). № 1. С. 98–102. 4 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. 560 с. 5 Калмиков Д. Аналіз санкцій статті 150 Кримінального кодексу України. Вісник Національної академії прокуратури України. 2012. № 4. С. 37–42; Кал- миков Д. Зміни до статей 150 і 150-1 ККУ: крок уперед, два назад? Юридичний вісник України. 6-12 серпня 2011 р. № 31 (839). С. 5; Калмиков Д.О. Експлуатація дітей, поєднана з використанням дитячої праці у шкідливому виробництві. Право і безпека. 2012. № 2 (44). С. 111–115; Калмиков Д.О. Експлуатація дітей, учинена організованою групою: аналіз змісту діяння та техніки його законодавчої регламентації. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2012. № 2. С. 137–148; Калмиков Д.О. Особливості дії закону про кримінальну відповідальність за експлуатацію дітей. Право і суспільство. 2012. № 1. С. 226–233; Хавронюк М.І., Калмиков Д.О. Деякі питання удосконалення відповідальності за злочини проти волі дитини. Вісник Верховного Суду України. 2011. № 10 (134). С. 42–48. 6 Белова О.І. Кримінально-правова характеристика системи злочинів проти сім’ї та неповнолітніх: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. 18 с. 7 Васильківська І.П. Використання дитячої праці: кримінально-правовий аспект. Вісник Академії адвокатури України. 2012. Число 3 (25). С. 168–171. 8 Жерж Н.А., Халамай А.К. Кримінально-правове розуміння експлуатації дітей. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вер- надського. Серія: юридичні науки. 2018. Том 29 (68). № 6. С. 107–111. 9 Колесник М.О. Об’єкт злочину, передбаченого ст. 150 Кримінального кодексу України «Експлуатація дітей». Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. 2005. Вип. 7. С. 109–114. 10 Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослідження: моногра- фія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 95–97, 122–126 та ін. 11 Лисенко І. Кримінально-правовий захист дітей від експлуатації. Право України. 2002. № 4. С. 65–69. 12 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 46, 283–288, 311–312. 13 Оропай О.О. Кримінально-правові засади протидії трудовій експлуатації дітей в Україні. Судова апеляція. 2016. № 3 (44). С. 63–68. 14 Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. 18 с. 15 Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослідження: моногра- фія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 95–97, 122–126 та ін. 16 Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 76–93, 143–153, 165–170 та ін. 17 Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослідження: моногра- фія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 95–97, 122–126 та ін. 18 Хавронюк М.І., Калмиков Д.О. Деякі питання удосконалення відповідальності за злочини проти волі дитини. Вісник Верховного Суду України. 2011.

112  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

відповідна проблематика розроблена на достатньо глибокому рівні. Найбільш дискусійними є питання, що сто- суються об’єкта експлуатації дітей, виправданості «вплутування» трудового законодавства в розуміння ознак потерпілого від цього злочину, доцільності використання терміна «експлуатація» в назві ст. 150 КК України та диспозиції її частини 1, змісту окремих кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 вказаної статті. Крім того, не- вирішеною залишається ключова, на наш погляд, проблема, яка потребує належної уваги науковців, – необхід- ність кримінально-правової протидії використанню примусової праці будь-якої, в тому числі дорослої, особи. Значна увага в науковій літературі приділяється також питанням кримінальної відповідальності за викори- стання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Окрім згаданої вище дисертації І.В. Дегтярьової, варто згадати праці В.О. Гацелюка1, С.Ф. Денисова2, О.В. Дерев’янко3, Д.О. Калмикова4, В.А. Козака5, Д.Ю. Кондра- това6, Н.М. Крестовської7, В.В. Кузнецова8, А.М. Орлеана9, Н.О. Семчук10, А.Р. Топузяна11, М.І. Хавронюка12, В.Д. Чабанюка13, К.О. Черевка14, Н.В. Чернової15 та інших науковців. Разом з тим дискусійними продовжують залишатися питання, які стосуються об’єкта вказаного злочину, розмежування його з діянням, передбаченим ст. 304 КК України, розуміння змісту понять «використання для заняття жебрацтвом» і «систематичного випрошування». Особливості кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної до- помоги у вітчизняній юридичній літературі досліджені мало. Окремі питання кримінально-правової протидії цьому посяганню піднімалися лише в кількох спеціальних публікаціях16. Водночас аналіз ст. 151 КК України дозволяє стверджувати, що дискусійними є фактично всі аспекти відповідальності за вказаний злочин. Своє ба-

№ 10 (134). С. 42–48. 1 Гацелюк В.О. Кримінальна відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: історія трансформації законодавчої ініці- ативи. Боротьба з правопорушеннями у молодіжному середовищі: вітчизняний та міжнародний досвід: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 2 червня 2010 р. Донецьк, 2010. С. 53–57. 2 Денисов С.Ф., Гальцева К.В. Кримінальна відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Юридична наука. 2012. № 8. С. 52–60. 3 Дерев’янко О.В. Еволюція кримінально-правового регулювання використання малолітньої дитини для зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юри- дичний вісник. 2015. Випуск 3 (9). С. 268–273. 4 Хавронюк М.І., Калмиков Д.О. Деякі питання удосконалення відповідальності за злочини проти волі дитини. Вісник Верховного Суду України. 2011. № 10 (134). С. 42–48. 5 Козак В.А. Кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Збірник наукових праць Хар- ківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2012. Випуск 19. С. 154–159; Козак В.А. Кримінальна відповідаль- ність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (аналіз основного складу злочину). Збірник наукових праць Харківського націо- нального педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2011. Випуск 17. С. 171–176. 6 Кондратов Д.Ю. Відмежування втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК України) від суміжних складів злочинів. Вісник Криміно- логічної асоціації України. 2014. № 6. С. 58–60. 7 Крестовська Н.М., Готвянська М.А. Використання дітей молодшого віку при жебракуванні: проблеми кваліфікації та юридичного реагування. Бо- ротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2005. № 12. С. 124–129. 8 Кузнецов В.В. Експлуатація дитини у вигляді жебракування. Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. 2009. № 6. С. 191–199; Кузнецов В.В. Кримінально-правова характеристика суб’єктивних ознак використання дитини для жебракування. Науковий вісник Ужго- родського національного університету: Серія Право. 2009. Випуск 12: Частина 2. С. 375–378; Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Криміналь- но-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослідження: монографія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 97–99, 179–190 та ін. 9 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 304–307. 10 Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослідження: моногра- фія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 97–99, 179–190 та ін.; Семчук Н.О. Суб’єкт та суб’єктивна сторона залучення неповнолітніх до заняття жебрацтвом за законодавством України та деяких зарубіжних країн. Вісник Академії адвокатури України. 2011. Число 2 (21). С. 113–118. 11 Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 93–106, 153– 156, 170–172 та ін. 12 Хавронюк М.І. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (коментар нового закону). Вісник Львівського університету. Серія юри- дична. 2009. Випуск 49. С. 244–249; Хавронюк М.І., Калмиков Д.О. Деякі питання удосконалення відповідальності за злочини проти волі дитини. Вісник Верховного Суду України. 2011. № 10 (134). С. 42–48. 13 Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослідження: моногра- фія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 97–99, 179–190 та ін. 14 Черевко К.О. Окремі питання кримінально-правової характеристики злочину, передбаченого статтею 150-1 Кримінального кодексу України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 102–111. 15 Чернова Н. Історико-правовий аналіз кримінального законодавства України про відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Підприємництво, господарство і право. 2010. № 9. С. 156–158; Чернова Н.В. Досвід країн пострадянського простору у сфері правового регулювання відповідальності за використання малолітніх дітей для зайняття жебрацтвом. Науковий вісник Дніпропетровського державного універси- тету внутрішніх справ. 2012. № 4. С. 463–468; Чернова Н.В. Систематичність у складі використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2013. № 2. С. 427–432. 16 Байда А.О., Комасюк І.С. Питання кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в психіатричний заклад. Актуальні проблеми держави і права. 2018. Вип. 81. С. 3–8; Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспек- ти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 109–120.

113 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

чення розв’язання відповідних проблем автор цих рядків виклав в окремій монографії1. У цій роботі вважаємо за необхідне ще раз зупинитися на ключових питаннях відповідальності за вказаний злочин. Статтею про кримінальну відповідальність за примушування до шлюбу КК України був доповнений лише 6 грудня 2017 р., у зв’язку з чим у розпорядженні кримінально-правової науки на сьогодні є небагато публікацій, присвячених вказаному діянню2. У юридичній літературі дискутуються питання про доцільність криміналіза- ції примушування до шлюбу, обговорюються проблеми тлумачення ознак об’єктивної сторони цього злочину. Попри відсутність у чинному КК України статей про наклеп та образу, в сучасній кримінально-правовій науці час від часу з’являються публікації, в яких обґрунтовується доцільність встановлення кримінальної від- повідальності за вказані посягання проти честі та гідності особи. Окрім праць В.А. Бортника, В.М. Підгоро- динського та О.С. Субботенка, які зазначені питання розглядали на дисертаційному рівні, варто згадати також публікації В.К. Грищука3, І.С. Єпішко4, М.І. Колоса5, В.В. Мульченка6, О.М. Храмцова7 та інших дослідників. Питання доцільності чи недоцільності криміналізації наклепу та образи у науці кримінального права продов- жує залишатися відкритим, а тому потребує дослідження у межах цієї роботи. Таким чином, попри чималу кількість досліджень проблем кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи, низка відповідних питань до сьогодні є дискусійними або ж недостатньо висвітле- ними. Окремі аспекти кримінально-правової протидії вказаним злочинам дотепер залишаються майже не до- слідженими (зокрема, особливості відповідальності за насильницьке зникнення, незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, примушування до шлюбу). Прийняття у 2001 р. чинного на сьогодні КК України стимулювало розвиток кримінологічних досліджень розглядуваних посягань. Доводиться, однак, констатувати, що більшість цих досліджень присвячена торгівлі людьми, тоді як іншим злочинам проти волі, честі та гідності особи приділяється значно менше уваги. Кримінологічним аспектам окремих діянь, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України, при- свячено всього декілька дисертацій. Так, О.В. Паньчук у 2008 р. захистила дисертацію «Кримінологічна харак- теристика експлуатації дітей»8, в 2011 р. Ю.В. Раковська захистила дисертацію «Соціально-правова природа та детермінація торгівлі людьми: кримінологічне дослідження»9, у 2012 р. А.А. Нєбитов захистив дисертацію «Кримінологічні засади запобігання торгівлі людьми або іншій незаконній угоді щодо людини»10. Окремі ас- 1 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. 228 с. 2 Бандурка І.О. Кримінально-правовий захист дитинства в Україні: автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. С. 20–21; Денисов С.Ф., Мартиненко А.О. Про доцільність криміналізації примушування до вступу в шлюб в Україні. Актуальні проблеми кримінального права, кримінології та кримінально-виконавчого права: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (25 трав. 2018 р., м. Дніпро). Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. С. 58–60; Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Відповідальність за домашнє насильство і насильство за ознакою статі (науково-практичний коментар новел Кримінального кодексу України) / за ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2019. С. 101–103; Камінський П.В. Тлумачення поняття «примушування» у контексті ст. 151-2 Кримінального кодексу України. Порівняльно-аналітичне право. 2020. № 1. С. 448–451; Круглова О.О., Волощук С.Ю. Окремі підстави криміналізації примушування до шлюбу. Актуальні питання протидії злочинності в сучасних умовах: вітчизняний та зарубіжний досвід: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 15 березня 2018 р.). Дніпро: ДДУВС, 2018. С. 263–265; Лимонченко М.С. Правове регулювання кримінальної відповідальності за примушування до шлюбу в законодавстві азійських країн. Науковий вісник Ужгородського національного університе- ту. Серія Право. 2019. Випуск 58. Том 2. С. 97–100; Литвинов О.М., Данильченко Ю.Б. Пропозиції та зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (реєстр. № 4952 від 12.07.2016) / Законодавче забезпечення правоохоронної діяльності: навчальний по- сібник / за заг. ред. д-ра юрид. наук, доц. В.В. Сокуренка. Харків: Стильна типографія, 2017. С. 892–896; Пенькова Т.І., Гега В.О. Кримінальна відпо- відальність за примушення до шлюбу. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 177–180; Харитонова О.В. Ключові засади гендерної політики в кримінальному праві України та основні напрями реформ щодо про- тидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству. Науково-практичний посібник. Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2018. С. 64–66. 3 Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 98–108; Грищук В.К. Ефективність кримінально-правового забезпечення охорони і захисту гідності в Україні: питання соціальної зумовленості. Вісник Національної академії правових наук України. 2019. Том 26. № 1. С. 89–97. 4 Єпішко І.С. Кримінально-правовий захист честі та гідності поліцейського є невідкладним. Право і безпека. 2017. № 3 (66). С. 67–71. 5 Колос М. Клевета и оскорбление: генезис ответственности и проблемы современной криминализации – декриминализации. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2014. № 4 (8). С. 158–163. 6 Мульченко В. Проблеми охорони честі та гідності особи у кримінальному законі. Право України. 2002. № 10. С. 41–44. 7 Храмцов О.М. Кримінально-правова охорона честі та гідності людини в Україні (сучасний стан). Вісник Національного університету внутрішніх справ. 2004. Вип. 28. С. 70–75; Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 233–255. 8 Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. 18 с. 9 Раковська Ю.В. Соціально-правова природа та детермінація торгівлі людьми: кримінологічне дослідження: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2011. 216 с. 10 Нєбитов А.А. Кримінологічні засади запобігання торгівлі людьми або іншій незаконній угоді щодо людини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. 21 с. За підсумками дисертаційного дослідження у 2013 р. А.А. Нєбитов опублікував монографію: Нєбитов А.А. Торгівля людь-

114  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

пекти кримінологічної характеристики використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом висвітлені І.В. Дегтярьовою у згадуваній вище дисертації «Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінально-правова та кримінологічна характеристика і запобігання» (2012). Так само Л.В. Кабанець частко- во торкалася питань запобігання незаконному позбавленню волю або викраденню людини у згадуваній вище дисертації «Засоби запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини: міжнародний дос- від» (2019). Таким чином, кримінологічні аспекти ряду діянь, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК Украї- ни, на дисертаційному рівні не розглядалися. Необхідно звернути увагу також на те, що від часу підготовки та захисту більшості згаданих дисертаційних досліджень минуло майже десятиліття, у зв’язку з чим актуальним є новий погляд на кримінологічні особливості відповідних злочинів. Під «експлуатацією дітей» у своїй дисер- тації О.В. Паньчук розуміла не лише використання праці дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування (ст. 150 КК України), а й дії, пов’язані із сексуальною та іншими видами екс- плуатації дітей. Питання запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини у дисертації Л.В. Кабанець розглядалися лише побіжно; окремих праць монографічного характеру, присвячених кримінологіч- ним аспектам вказаного діяння, на сьогодні немає. Загальна кримінологічна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи, а також основні на- прями запобігання вказаним діянням, знайшли відображення в працях В.С. Батиргареєвої1, В.В. Голіни2, С.Г. Лісняк3, О.В. Лисодєда4 та інших дослідників. Серед праць, в яких висвітлювались окремі аспекти кримінологічної характеристики та запобігання торгівлі людьми, слід згадати публікації Н.В. Аніщук5, В.С. Батиргареєвої6, В.І. Борисова7, М.Г. Вербенського8, Т.І. Воз-

ми: стан, тенденції та запобігання: монографія. Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. 224 с. 1 Батиргарєєва В., Голіна В. Актуальні проблеми боротьби зі злочинами проти особистої волі людини. Право України. 2001. № 3. С. 137–139; Батир- гареєва В.С., Борисов В.І., Голіна В.В. Злочини проти особистої волі людини та їх попередження (науково-практичний посібник). Харків: Інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, 2002. 123 с.; Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми законності: респ. міжвідом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 131–141. 2 Батиргарєєва В., Голіна В. Актуальні проблеми боротьби зі злочинами проти особистої волі людини. Право України. 2001. № 3. С. 137–139; Батир- гареєва В.С., Борисов В.І., Голіна В.В. Злочини проти особистої волі людини та їх попередження (науково-практичний посібник). Харків: Інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, 2002. 123 с.; Борисов В., Голіна В. Актуальні проблеми боротьби зі злочинами проти особистої волі людини. Вісник Академії правових наук України. 2001. № 2 (25). С. 243–254; Голина В.В. Преступления против свободы воли личности: криминологическая характеристика и проблемы предупреждения. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 155–161; Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми законності: респ. міжвідом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 131–141. 3 Лісняк С.Г. Кримінологічна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи. Порівняльно-аналітичне право. 2014. № 6. С. 269–272; Ліс- няк С.Г. Кримінологічна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи (2010–2014 роки). Вісник Запорізького національного універси- тету. Юридичні науки. 2015. № 1 (ІІ). С. 188–195. 4 Лысодед А.В. Актуальные криминологические проблемы преступлений против свободы, чести и достоинства личности. Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. Харків, 2006. Вип. 81. С. 127–136. 5 Аніщук Н. До проблеми работоргівлі жінками. Право України. 2002. № 9. С. 99–101. 6 Батиргареєва В.С. Торгівля людьми в Україні: погляд із сьогодення. Питання боротьби зі злочинністю. 2017. Вип. 33. С. 68–77; Батиргареєва В.С. Щодо сучасних рис явища торгівлі людьми в Україні та особливостей його запобігання. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 16-17 березня 2018 р.). Івано-Франківськ, 2018. С. 21–25; Батиргареєва В.С., Лисодєд О.В. Торгівля жінками в Україні: стан та окремі шляхи попередження. Співробітництво держави та громадськості з питань протидії торгівлі людьми: зб. наук. пр. Київ; Харків, 2004. С. 23–30; Батыргареева В.С. О некоторых путях предупреждения торговли женщинами. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книж- кове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 197–203; Батыргареева В.С. Торговля людьми: уголовно-правовые и криминологические проблемы. Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. 2002. Вип. 4. С. 254–270; Борисов В.І., Батиргареєва В.С. Попередження торгівлі людьми: проблеми та можливі шляхи їх вирішення. Юрист України. 2003. № 2. С. 71–73; Головкін Б., Батиргарєєва В. Громадська думка щодо торгівлі людьми: кримінологічний погляд на проблему. Право України. 2003. № 7. С. 34–38; Лысодед А.В., Батыргареева В.С. О некоторых путях предупреждения торговли женщинами в Украине. Организованная преступность, терроризм и коррупция. 2003. № 3. С. 73–78. 7 Борисов В.І., Батиргареєва В.С. Попередження торгівлі людьми: проблеми та можливі шляхи їх вирішення. Юрист України. 2003. № 2. С. 71–73. 8 Вербенський М.Г. Кримінологічна характеристика транснаціональної організованої злочинності у сфері торгівлі людьми. Вісник Луганського держав- ного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2010. № 1. С. 16–23; Вербенський М.Г. Транснаціональна злочинність: монографія. Дніпро- петровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2009. 356 с.

115 РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

ної1, Б.М. Головкіна2, Л.О. Данильчук3, Т.А. Денисової4, І.М. Даньшина5, Г.П. Жаровської6, В.О. Іващенко7, К.І. Ілікчієвої8, О.В. Козаченка9, К.Б. Левченко10, О.В. Лисодєда11, Н.М. Лукач12, С.Ю. Лукашевича13, О.В. Наден14, А.А. Нєбитова15, О.М. Піщуліної16, Є.Д. Скулиша17, Н.В. Сметаніної18, О.С. Стеблинської19, Є.Л. Стрельцо- ва20, О.О. Титаренка21, В.В. Турка22, М.І. Фіалки23, С.О. Філіппова24 та інших науковців. Попри значну кількість праць, присвячених кримінологічним аспектам торгівлі людьми, чимало відповідних питань залишаються не- достатньо дослідженими. Стосується це, зокрема, особливостей торгівлі людьми, вчиненої залежно від форми експлуатації людини, а також такого різновиду вказаного злочину як торгівля дітьми, вчинена їхніми батьками.

1 Возна Т.І. Діяльність правоохоронних органів і неурядових організацій та їх взаємодія щодо запобігання та боротьби з торгівлею людьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2003. 19 с. 2 Головкін Б.М. Торгівля органами людини: українські реалії. Журнал східноєвропейського права. 2016. № 27. С. 21–26; Головкін Б., Батиргарєєва В. Громадська думка щодо торгівлі людьми: кримінологічний погляд на проблему. Право України. 2003. № 7. С. 34–38. 3 Данильчук Л.О. Теорія і методика соціальної профілактики торгівлі людьми засобами інформаційно-комунікаційних технологій: дис. … докт. педа- гог. наук: 13.00.05. Хмельницький, 2018. 544 с. 4 Денисова Т.А. Торгівля жінками й організована злочинність. Держава та регіони. Серія: Право. 2003. № 2. С. 33–37; Денисова Т.А. Торговля женщи- нами и детьми с целью их сексуальной эксплуатации: исследования в Украине. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-прак- тичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 179–184. 5 Даньшин И.Н. Торговля людьми: уголовно-правовой и криминологический аспекты. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів нау- ково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 167– 172. 6 Жаровська Г.П. «Торгівля людьми» як форма організованої злочинної діяльності. Актуальні проблеми держави і права. 2014. Вип. 71. С. 373–379; Жаровська Г.П. Транснаціональна організована злочинність в Україні: феномен, детермінація, протидія: монографія. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2018. 568 с. 7 Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми: сучасний стан і тенденції. Часопис Київського університету права. 2004. № 3. С. 56–61. 8 Ілікчієва К.І. Торгівля жінками як елемент організованої злочинності. Актуальні проблеми політики: збірник наукових праць. 2005. Вип. 26. С. 208– 211. 9 Козаченко А.В., Клёван Н.В. Феномен транснациональной преступности: научно-практическое пособие. Николаев: ООО «Фирма «Илион», 2009. 408 с. 10 Запобігання торгівлі людьми та експлуатації дітей: навч.-метод. посібник / за ред. К.Б. Левченко та О.А. Удалової. Київ: Міленіум, 2005. 210 с.; Соці- альна профілактика торгівлі людьми: навчально-методичний посібник / за ред. К.Б. Левченко, І.М. Трубавіної. Київ: ТОВ «Агентство «Україна», 2007. 352 с.; Соціально-педагогічні основи протидії торгівлі людьми та експлуатації дітей: навч.-метод. посіб. / за заг. ред. К.Б. Левченко, Л.Г. Коваль- чук, О.А. Удалової. Київ, 2011. 292 с. 11 Батиргареєва В.С., Лисодєд О.В. Торгівля жінками в Україні: стан та окремі шляхи попередження. Співробітництво держави та громадськості з питань протидії торгівлі людьми: зб. наук. пр. Київ; Харків, 2004. С. 23–30; Лысодед А.В. Общесоциальное предупреждение как перспективное направление в борьбе с торговлей людьми. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 188–194; Лысодед А.В., Батыргареева В.С. О некоторых путях предупреждения торговли женщинами в Украине. Организованная преступность, терроризм и коррупция. 2003. № 3. С. 73–78. 12 Лукач Н.М. Концептуальні засади та інституційні механізми протидії глобальній проблемі торгівлі людьми: дис. … канд. політ. наук: 23.00.04. Львів, 2016. 245 с. 13 Лукашевич С.Ю. Незаконна міграція фізичних осіб і торгівля «живим товаром» як напрями діяльності транснаціональної злочинності. Злочини про- ти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 194–197. 14 Наден О.В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучасності. Монографія. Київ: Атіка, 2004. 288 с.; Надьон О. Торгівля жінками: чинники, складові та шляхи подолання. Право України. 2003. № 6. С. 16–22. 15 Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. 464 с. 16 Пищулина О.Н. Некоторые методологические проблемы понимания феномена «торговля людьми» и причины распространения торговли женщи- нами в Украине. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 112–116. 17 Скулиш Є. Структурні компоненти формування теоретичних основ протидії торгівлі людьми в Україні. Право України. 2010. № 4. С. 283–291. 18 Сметаніна Н.В., Манагарова Є.С. Кримінологічна характеристика злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми в умовах гібридної війни. Часопис Київ- ського університету права. 2018. № 1. С. 186–190. 19 Стеблинська О.С. Торгівля людьми як вид організованої злочинності. Право і безпека. 2010. № 5 (37). С. 173–175. 20 Стрельцов Е.Л., Семенюта А.Н. Некоторые аспекты проблемы торговли женщинами. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів нау- ково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 184– 188. 21 Титаренко О.О. Сучасний вектор кримінологічної політики держави у сфері протидії торгівлі людьми. Науковий вісник Дніпропетровського держав- ного університету внутрішніх справ. 2015. № 4. С. 285–296. 22 Турок В.В. Соціально-економічні наслідки та механізми протидії торгівлі людьми: дис. … канд. економ. наук: 08.00.07. Київ, 2016. 220 с. 23 Фіалка М.І. Національний механізм взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми: мета створення та способи реаліза- ції. Публічне право. 2012. № 4 (8). С. 129–135. 24 Філіппов С.О. Протидія транскордонній злочинності: глобальний контекст і реалії України: монографія. Одеса: Фенікс, 2019. 452 с.

116  РОЗДІЛ 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ У ЮРИДИЧНІЙ ДОКТРИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Кримінологічні аспекти інших злочинів проти волі, честі та гідності особи розглядалися в працях П.А. Во- роб’я1, Є.О. Гладкової2, В.В. Голіни3, Г.В. Дан4, О.Г. Колба5, І.М. Копотуна6, І.І. Максимів7, О.О. Оропай8, О.М. Подільчак9, Н.С. Юзікової10 та інших дослідників. Водночас маємо підстави стверджувати, що зазначені питан- ня у кримінологічній літературі розкриті фрагментарно; якщо торгівлі людьми кримінологи приділяють багато уваги, то цього не можна сказати про інші злочини, відповідальність за які передбачена розділом ІІІ Особливої частини КК України. Таким чином, після проголошення Україною незалежності актуальні проблеми запобігання та протидії зло- чинам проти волі, честі та гідності особи активно досліджувалися представниками кримінально-правової та кримінологічної науки. Разом з тим чимало відповідних питань на сьогодні є дискусійними або ж недостатньо висвітленими, а тому потребують подальших досліджень.

1 Воробей П.А., Ремега В.В. Кримінологічні аспекти дослідження гідності людини у контексті вивчення особи злочинця. Сучасна кримінологія: досяг- нення, проблеми, перспективи: матеріали Міжнар. наук. конф., присвяч. 50-річчю каф. кримінології та кримінально-виконавчого права, Харків, 9 груд. 2016 р. / за ред. В.Я. Тація, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2016. С. 85–87. 2 Гладкова Є.О. Заходи протидії органів внутрішніх справ України втягненню дітей до незаконної дитячої праці, у злочинну та іншу антигромадську діяльність. Форум права. 2014. № 1. С. 97–101. 3 Голіна В.В. Кримінологічна характеристика злочинів, пов’язаних з незаконним позбавленням волі і викраденням чужої дитини (статті 123, 124 КК України). Питання боротьби зі злочинністю: зб. наук. пр. Харків: Право, 2001. Вип. 5. С. 3–31 4 Дан А.В. Кримінологічна характеристика особи злочинця, що вчиняє злочин, пов’язаний з використанням малолітньої дитини для заняття жебра- цтвом. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2018. Вип. 47. С. 141–154; Дан Г.В. Причини та умови використання ма- лолітньої дитини для заняття жебрацтвом в Україні. Науковий інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені короля Данила Галицького. Серія: «Право». 2018. Вип. 5 (17). С. 174–180; Дан Г.В. Стан та тенденції злочинів, пов’язаних з використанням малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. URL:http://elar.naiau.kiev.ua/bitstream/123456789/9766/1/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD.%20 %D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80.%20%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82._p208-213.pdf 5 Колб О.Г., Василюк І.М. Гідність людини як об’єкт кримінологічного дослідження та правової охорони. Сучасна кримінологія: досягнення, проблеми, перспективи: матеріали Міжнар. наук. конф., присвяч. 50-річчю каф. кримінології та кримінально-виконавчого права, Харків, 9 груд. 2016 р. / за ред. В.Я. Тація, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2016. С. 60–62. 6 Копотун І.М. Кримінологічна характеристика захоплення заручників у кримінально-виконавчих установах. Юридичний часопис Національної акаде- мії внутрішніх справ. 2012. № 2. С. 98–104. 7 Максимів І.І. Психологічна характеристика об’єктивних причин втягнення дитини у жебрацтво. Право і суспільство. 2015. № 2. С. 229–235. 8 Оропай О.О. Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють трудову експлуатацію дітей в Україні. Держава і право. Серія: Юридичні науки. 2019. Вип. 83. С. 355–363. 9 Подільчак О.М. Мотиви і мотивація злочинів проти особистої волі людини. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-прак- тичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 203–207. 10 Юзікова Н.С. Попередження злочинів проти особистої волі дитини: віктимологічний аспект. Злочини проти особистої волі людини: збірник матері- алів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 173–179.

117 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ 3.1. Родовий об’єкт злочинів проти волі, честі та гідності особи

Проблема об’єкта злочину в науці кримінального права, як відомо, є однією з найбільш дискусійних1. У юридичній літературі одностайно визнається, що об’єкт злочину – це те, на що посягає особа, вчиняючи зло- чинне діяння2. Однак питання про те, чому саме заподіюється або може бути заподіяно шкоду внаслідок вчи- нення злочину, залишається спірним. Як у радянські часи, так і сьогодні, більшість науковців визнає об’єктом злочину суспільні відносини, які поставлені під охорону кримінального закону і яким злочином заподіяно чи створено загрозу заподіяння шкоди. Однак останнім часом вказана теорія активно критикується, у зв’язку з чим висунуто альтернативні концепції об’єкта злочину. Приміром, С.Б. Гавриш зазначає, що «суспільні відносини є категорією абстрактною, яку здебільшого підносять на рівень закону як елемент складу злочину швидше за політичними, ніж за правовими, міркуваннями». На його переконання, як би не доводилась теза, що злочином заподіюється шкода суспільним відносинам, у реальній дійсності нічого подібного не відбувається і відбутися не може. Можуть бути знищені матеріальні предмети, з приводу яких вчиняються злочини, зникнути явища, що викликали останні, проте суспільні зв’язки залишаться незмінними або ж будуть видозмінені нашою сві- домістю, але не більше3. Крім того, науковець підкреслює, що «на рівні конкретної норми КК законодавець не знає поняття “суспільні відносини” як об’єкт посягання, а практика їх ніяк не оцінює, керуючись виключно конкретними ознаками, описаними в даному нормативному розпорядженні»4. У зв’язку з цим С.Б. Гавриш пропонує іншу концепцію об’єкта злочину – «об’єкт злочину – правове благо». При цьому вказаний автор

1 Див., зокрема: Андрушко П.П. Об’єкт кримінально-правової охорони, об’єкт злочину, об’єкт злочинного посягання та об’єкт злочинного впливу: основний зміст понять та їх співвідношення. Адвокат. 2011. № 11 (134). С. 5–11; № 12 (135). С. 3–10; Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України: монографія. Київ: Атіка, 2005. С. 9–31; Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального зако- нодавства. Київ: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2002. С. 19–63; Гавриш С.Б. Теоретические предпосылки исследования объекта преступлений. Право и политика. 2000. № 11. С. 4–15; Гавриш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и раз- витие законодательства. Харьков: Основа, 1994. С. 25–65; Грищук В.К., Ортинський В.Л. До питання про поняття об’єкта злочину в сучасній науці кримінального права. Наукові записки Харківського економіко-правового університету. 2004. № 1. С. 30–37; Емельянов В.П. Концептуальные аспекты исследования объекта преступления. Право и политика. 2002. № 10. С. 61–72; Емельянов В.П. Понятие объекта преступлений в уголовно-правовой науке. Право і безпека. 2002. № 4. С. 7–11; Зелінський А.Ф., Куц В.М. Об’єкт злочину і структура Особливої частини Кримінального кодексу. Вісник Університету внутрішніх справ. 1997. Вип. 2. С. 148–154; Коржанський М.Й. Предмет і об’єкт злочину: монографія. Дніпропетровськ: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ; Ліра ЛТД, 2005. 252 с.; Коржанський М., Коржанська О. Цінність суспільних відносин. Право України. 2006. № 12. С. 20–22; Костенко О., Ландіна-Виговська А. Поняття об’єкта злочину: дискусію варто продовжити. Право України. 2008. № 4. С. 101–105; Костенко О.М. Культура і закон – у протидії злу: монографія. Київ: Атіка, 2008. С. 239; Кривуля О.М., Куц В.М. Чи можуть бути суспільні відносини об’єктом злочи- ну. Вісник Університету внутрішніх справ. 1997. Вип. 2. С. 70–75; Лащук Є.В. Поняття і структура об’єкта злочину. Проблеми пенітенціарної теорії і практики: щоріч. бюл. / за заг. ред. А.А. Музики. Київ: КЮІ КНУВС, 2005. Вип. 10. С. 197–207; Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадян- ських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України): монографія. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2006. С. 17–79; Матвійчук В.К. Загальнотеоретичні підходи до з’ясування об’єкта злочину. Юридична наука. 2012. № 8. С. 89–103; Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. Київ: Атіка, 1999. С. 256; Осадчий В.І. Проблеми кримінально-право- вого захисту правоохоронної діяльності: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. С. 59–68; Стрельцов Є.Л. Об’єкт і кваліфікація злочинів. Вісник Академії адвокатури України. 2010. № 1 (17). С. 131–134; Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. Харьков: Вища школа, 1988. 198 с.; Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: навч. посібник. Харків: УкрЮА, 1994. 76 с.; Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві: монографія. Харків: Право, 2016. 256 с.; Тацій В.Я. Об’єкт злочину. Вісник Асоціації кримінального права України. 2013. № 1 (1). С. 126–143; Трубников В.М. Нове універсальне поняття об’єкта злочину. Наука і правоохорона. 2009. № 1-2 (3-4). С. 85–89; Трубников В.М. Новый взгляд на объект преступления. Право і безпека. 2002. № 1. С. 80–88; Фесенко Є. Цінності як об’єкт злочину. Право України. 1999. № 6. С. 75–78; Фесенко Е. Объект преступления с точки зрения ценностной теории. Уголовное право. 2003. № 3. С. 71–73; Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 38–87; Фесенко Є.В. Об’єкт злочину під кутом зору теорії цінностей, а також опонентів цієї концепції. Адвокат. 2003. № 6. С. 9–12; Чугуников И.И. Объект преступления в современной уголовно-правовой науке: традиции и новации. Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія». 2015. Т. 17. С. 314–347. 2 Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: монографія. Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ України, 2001. С. 62. 3 Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального законодавства. Київ: Інсти- тут законодавства Верховної Ради України, 2002. С. 37. 4 Там само. С. 48.

118  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

вважає за необхідне приєднатися до думки німецького вченого Біндінга, який під «правовим благом» розумів «усе те, що в очах законодавця має цінність як умова здорового існування суспільства»1. Благо, якому заподію- ється шкода, називає об’єктом злочину також В.О. Навроцький2. Останнім часом в українській науці кримінального права активно розробляється ціннісна теорія об’єкта злочину. На думку Є.В. Фесенка, у працях якого вказана концепція знайшла найглибше обґрунтування, об’єк- том злочину є охоронювані кримінальним законом цінності, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно заподіює шкоду або ж може її заподіяти3. Визнаючи, що концепція об’єкта злочину як суспільних відносин відіграла позитивну роль у розвитку законодавства і кримінально-правової науки4, Є.В. Фесенко підкреслює, що ця теорія не зовсім відповідає сучасним поглядам щодо оцінки соціальних цінностей, які бере під захист кримінальний закон. Суттєвим її недоліком, на переконання вченого, є певне перебільшення значення категорії «публічного» порівняно з категорією «приватного» у сфері соціального життя. У підсумку це призвело до того, що людина з її потребами, інтересами і правами відійшла на другий план5. Крім того, науковець підкрес- лює, що суспільні відносини не є універсальною характеристикою об’єкта злочину. Приміром, цим поняттям не охоплюються такі особисті блага людини, як життя і здоров’я. Хоча збереження і захист цих благ забезпечу- ються системою відповідних суспільних відносин, право фізичного існування людини – це передовсім право суб’єктивно-індивідуальне6. Видається, те ж саме можна сказати й про свободу, честь та гідність – цінності, по- ставлені під кримінально-правову охорону в розділі ІІІ Особливої частини КК України. До такого ж висновку дійшов П.С. Берзін, який слушно підкреслює, що йдеться про природні блага – невід’ємну цінність людини7. На наш погляд, саме ціннісна теорія об’єкта злочину є оптимальною для визначення об’єкта злочинів проти волі, честі та гідності особи. У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що стаття 3 Конституції України визнає лю- дину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Необхідно також зауважити, що в загальноправовій літературі категорії волі (свободи), честі та гідності також прийнято розглядати крізь призму цінностей8. Проблема об’єкта злочинів проти волі, честі та гідності особи є дискусійною. У вітчизняній криміналь- но-правовій літературі родовий об’єкт злочинів, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України, визначають здебільшого як суспільні відносини, що забезпечують особисту волю, честь та гідність особи9, або ж просто як волю, честь і гідність особи10. При цьому зауважимо, що серед науковців немає єдиного підходу до класифікації злочинів, передбачених згаданим розділом Особливої частини КК України. Так, В.О. Корнієнко, класифікуючи відповідні діяння, до злочинів проти волі відносить ті, які передбачені статтями 147–149 та 151 КК. Діяння, передбачене ст. 150 КК, не обґрунтовуючи, однак, своєї позиції, вказаний автор відносить до злочинів проти честі та гідності особи11. М.І. Хавронюк у підручнику з особливої частини кримінального права не здійснює класифікації аналізованих 1 Там само. С. 57. 2 Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. Київ: Атіка, 1999. С. 256. 3 Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 51. Див. також: Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України: монографія. Київ: Атіка, 2005. С. 31. 4 Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 39. 5 Там само. С. 46–47. 6 Там само. С. 46. 7 Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину, передба- ченого ст. 229 КК України: монографія. Київ: Атіка, 2005. С. 24–25. 8 Див., наприклад: Вдовіченко С., Кампо В. Право на людську гідність: українська теорія і практика у контексті європейського досвіду. Вісник Консти- туційного Суду України. 2012. № 4. С. 62; Головатий С. Про людські права. Лекції. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. С. 675–681; Грищук О.В. Людська гідність у праві: аксіологічний аспект. Актуальні проблеми держави і права. 2008. Вип. 40. С. 164–166; Осядла М.В. Свобода як цінність права (теоре- тико-правовий аспект): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2016. 202 с. 9 Див., наприклад: Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 607; Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості: (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 7; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. С. 78; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 87; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 51; Науко- во-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 378. 10 Див., наприклад: Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 450; Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 79; Кримінальне право (Осо- блива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 107; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. С. 333. 11 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 51.

119 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

злочинів, розглядаючи їх в межах параграфу «Окремі види злочинів проти волі, честі та гідності особи»1. В.І. Борисов та В.А. Козак, виходячи із специфіки безпосередніх об’єктів злочинів, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України, виділяють такі групи злочинів проти волі, честі та гідності особи: незаконне позбавлення волі або викрадення людини, захоплення заручників, підміна дитини та незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст.ст. 146–148, 151 КК); торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини, експлуатація дітей та використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст.ст. 149, 150, 150-1 КК)2. У розглядуваному контексті зазначимо, що після декриміналізації наклепу та образи окремі дослідники вза- галі піддають сумніву той факт, що вітчизняний кримінальний закон забезпечує охорону честі та гідності особи3. Приміром, П.П. Андрушко та С.Д. Шапченко задаються питанням: чи відповідає назва розділу ІІІ Особливої частини КК України його змісту? Узагальнивши окремі положення, наведені у юридичній літературі, вчені при- ходять до висновку, що повною мірою не відповідає, оскільки честь та гідність особи не є безпосередніми об’єк- тами жодного із злочинів, відповідальність за які передбачена розділом ІІІ Особливої частини КК України4. До такого ж висновку прийшла О.О. Володіна, яка у зв’язку з цим підкреслює, що даний розділ доцільніше було б назвати «Злочини проти свободи особи»5. О.М. Храмцов також вважає, що розділ ІІІ Особливої частини КК України хоча і називається «Злочини проти волі, честі та гідності особи», не містить у собі жодного злочину, основним безпосереднім об’єктом якого є честь та гідність особи6. Більш узгодженою з даного питання є позиція російських науковців. Наприклад, Л.Л. Кругліков, здійсню- ючи класифікацію злочинів, передбачених главою 17 «Злочини проти свободи, честі та гідності особи» КК РФ, відповідно до двох основних видів об’єктів, які в сукупності складають родовий об’єкт даної глави, виді- ляє дві групи злочинів: злочини проти особистої (фізичної) свободи та злочини проти честі і гідності особи7. Аналогічну класифікацію наводять С.В. Бородін8, Л.В. Іногамова-Хегай9, А.В. Наумов10, С.І. Нікулін11, О.І. Ра- рог12, Т.М. Устінова13 та ін. Відповідна класифікація зумовлена тим, що, на думку вказаних та інших дослідни- ків, російське кримінальне законодавство дає можливість однозначно віднести одні діяння до злочинів проти особистої свободи, а інші – до злочинів проти честі та гідності особи (до таких традиційно відносять наклеп та образу14, склади яких у вітчизняному кримінальному законі відсутні). У контексті аналізу родового об’єкта злочинів проти волі, честі та гідності особи вважаємо за доцільне здійс- нити порівняльно-правове дослідження зарубіжного досвіду розміщення вказаних злочинів у системі Особли- вої частини закону про кримінальну відповідальність.

1 Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 80. Див. також: Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 454. 2 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. С. 79; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 88. 3 Див., наприклад: Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 48; Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 106; Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. Київ: Атіка, 2001. С. 73; Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 83; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 276; Науко- во-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 333; Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 7; Преступления против личности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 352; Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 233. 4 Преступления против личности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 597. 5 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 48. 6 Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 233. 7 Уголовное право России. Особенная часть: учебник / под ред. Ф.Р. Сундурова, М.В. Талан. Москва: Статут, 2012. С. 84. 8 Курс российского уголовного права. Особенная часть / под ред. В.Н. Кудрявцева, А.В. Наумова. Москва: Спарк, 2002. С. 201; Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. проф. Л.Д. Гаухмана и проф. С.В. Максимова. Москва: Изд-во Эксмо, 2005. С. 73. 9 Российское уголовное право: учеб.: в 2 т. Т. 2. Особенная часть / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 77. 10 Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух томах. Т. 2. Особенная часть. Москва: Юрид. лит., 2004. С. 111. 11 Уголовное право России. Части Общая и Особенная: учеб. / под ред. А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. С. 322. 12 Уголовное право России. Особенная часть / под ред. А.И. Рарога. Москва: Эксмо, 2009. С. 82. 13 Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, А.И. Рарога, А.И. Чучаева. Москва: Юридическая фирма «КОНТР- АКТ»: ИНФРА-М, 2008. С. 87. 14 Діяння, передбачене статтею 130 «Образа» КК РФ, наприкінці 2011 р. було декриміналізоване.

120  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Автором проаналізовано кримінальне законодавство 63 держав світу, зокрема: Австралії1, Австрії2, Азер- байджану3, Албанії4, Аргентини5, Бельгії6, Білорусі7, Болгарії8, Болівії9, Бразилії10, Вірменії11, Гватемали12, Гре- ції13, Грузії14, Данії15, Естонії16, Ізраїлю17, Індії18, Ірану19, Іспанії20, Італії21, Казахстану22, Канади23, Киргизстану24, Китаю25, Колумбії26, Республіки Корея27, Куби28, Латвії29, Литви30, Мальти31, Мексики32, Молдови33, Нідерлан-

1 Criminal Code Act 1995 (Australia) / AustLII Databases. URL: http://www5.austlii.edu.au/databases.html 2 Strafgesetzbuch (Österreich) (Bundesgesetz vom 23. Jänner 1974) / Jusline. URL: https://www.jusline.at/gesetz/stgb 3 Уголовный кодекс Азербайджанской Республики от 30 декабря 1999 г. № 787-IQ (с последующими изменениями и дополнениями) / Информацион- ные системы «Параграф». URL: https://online.zakon.kz/Document/?doc_id=30420353 4 Criminal Code of the Republic of Albania (1995, amended 2017) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8235/file/Albania_ CC_1995_am2017_en.pdf 5 Cόdigo Penal de la Naciόn Argentina (LEY 11.179 (T.O. 1984 actualizado)) / InfoLEG. URL: http://servicios.infoleg.gob.ar/infolegInternet/ anexos/15000-19999/16546/texact.htm 6 Criminal Code of the Kingdom of Belgium (1867, as of 2018) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8240/file/Belgium_ CC_1867_am2018_fr.pdf 7 Уголовный кодекс Республики Беларусь от 9 июля 1999 г. № 275-З (с последующими изменениями и дополнениями) / Национальный правовой Интернет-портал Республики Беларусь. URL: http://www.pravo.by/document/?guid=3871&p0=Hk9900275 8 Наказателен кодекс (В сила от 01.05.1968 г.; изм. и доп. 14 Февруари 2020 г.) / Lex.bg. URL: https://www.lex.bg/laws/ldoc/1589654529 9 Cόdigo Penal de Bolivia / OAS. URL: https://www.oas.org/juridico/spanish/gapeca_sp_docs_bol1.pdf 10 Cόdigo Penal Brasileiro (Edição atualizada até abril de 2017). Brasilia: Senado Federal, 2017. URL: https://www2.senado.leg.br/bdsf/bitstream/handle/ id/529748/codigo_penal_1ed.pdf 11 Уголовный кодекс Республики Армения от 18 апреля 2003 г. (с последующими изменениями и дополнениями) / Национальное Собрание Республи- ки Армения. URL: http://www.parliament.am/legislation.php?sel=show&ID=1349&lang=rus 12 Cόdigo Penal de Guatemala. Decreto № 17-73 / OAS. URL: https://www.oas.org/dil/esp/Codigo_Penal_Guatemala.pdf 13 Ποινικός Κώδικας. URL: https://collab.lawspot.gr/sites/default/files/mashup/feka/2019/fek-95-2019.pdf 14 Уголовный кодекс Грузии от 22 июля 1999 г. № 2287-вс (с последующими изменениями и дополнениями) / Законодательный вестник Грузии. URL: https://matsne.gov.ge/ka/document/download/16426/143/ru/pdf 15 Straffeloven (LBK nr 976 af 17/09/2019) / Retsinformation.dk. URL: https://www.retsinformation.dk/Forms/R0710.aspx?id=209398 16 Пенитенциарный кодекс Эстонской Республики (принят 06.06.2001 г.; с последующими изменениями и дополнениями) / Jurist Aitab. URL: https:// v1.juristaitab.ee/sites/www.juristaitab.ee/files/elfinder/ru-seadused/%D0%9F%D0%95%D0%9D%D0%98%D0%A2%D0%95%D0%9D%D0%A6%D0% 98%D0%90%D0%A0%D0%9D%D0%AB%D0%99%20%D0%9A%D0%9E%D0%94%D0%95%D0%9A%D0%A1%2001.03.2020.pdf 17 Закон об уголовном праве Израиля / автор перевода – судья Марат Дорфман (2010 г.) / Crimpravo.ru. URL: http://crimpravo.ru/codecs/izr/2.pdf 18 Indian Penal Code (Act No. 45 of 1860) / Legislative department. URL: http://legislative.gov.in/sites/default/files/A1860-45.pdf 19 Закон об исламских уголовных наказаниях Исламской Республики Иран / науч. ред. А.И. Ахани; перевод с персидского М.С. Пелевина. Санкт-Пе- тербург: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. 343 с. 20 Кримінальний кодекс Королівства Іспанія / пер. на укр. мову О.В. Лішевської. Київ: ОВК, 2017. 284 с. 21 Codice penale italiano (R.D. 19 ottobre 1930, n. 1398. Aggiornato al 27/11/2019) / Brocardi.it. URL: https://www.brocardi.it/codice-penale/ 22 Уголовный кодекс Республики Казахстан от 3 июля 2014 г. № 226-V (с последующими изменениями и дополнениями) / Информационные системы «Параграф». URL: https://online.zakon.kz/document/?doc_id=31575252 23 Criminal Code of Canada (R.S.C., 1985, c. C-46) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8563/file/Canada_Criminal_ code_1985_am122019_en.pdf 24 Уголовный кодекс Кыргызской Республики от 2 февраля 2017 г. № 19 (с последующими изменениями и дополнениями) / Информационные системы «Параграф». URL: https://online.zakon.kz/document/?doc_id=34350840 25 Criminal Law of the People’s Republic of China / OECD. URL: https://www.oecd.org/site/adboecdanti-corruptioninitiative/46814270.pdf 26 Cόdigo Penal de Colombia (Ley 599 de 2000) / OAS. URL: https://www.oas.org/dil/esp/Codigo_Penal_Colombia.pdf 27 Уголовный кодекс Республики Корея / науч. ред. и предисл. докт. юрид. наук, профессора А.И. Коробеева; перевод с корейского канд. филол. наук В.В. Верхоляка. Санкт-Петербург: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. 240 с. 28 Cόdigo Penal Cubano / Asamblea national del poder popular República de Cuba. URL: http://www.parlamentocubano.gob.cu/index.php/documento/ codigo-penal/ 29 Krimināllikums (Likums Saeimā pieņemts 1998, gada 17 jūnijā) / LIKUMI.LV. URL: https://likumi.lv/doc.php?id=88966 30 Lietuvos Respublikos baudžiamasis kodeksas (Redakcija: 89 – 2019.11.28 (nuo 2020.05.01)). URL: http://www.infolex.lt/portal/start_ ta.asp?act=doc&fr=pop&doc=66150 31 Criminal Code of the Republic of Malta (1854, amended December 2019) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8555/file/ Malta_Criminal_Code_amDec2019_en.pdf 32 Cόdigo Penal Federal de México. URL: http://www.ordenjuridico.gob.mx/Documentos/Federal/pdf/wo83048.pdf 33 Уголовный кодекс Республики Молдова от 18 апреля 2002 г. № 985-XV (с последующими изменениями и дополнениями) / Информационная система «Континент». URL: http://continent-online.com/Document/?doc_id=30394923

121 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

дів1, Німеччини2, Норвегії3, Перу4, Північної Македонії5, Польщі6, Португалії7, Росії8, Румунії9, Сальвадору10, Сан-Марино11, Сербії12, Словаччини13, Словенії14, США15, Таджикистану16, Тунісу17, Туреччини18, Туркменіс- тану19, Угорщини20, Узбекистану21, Федерації Боснії та Герцеговини22, Фінляндії23, Франції24, Хорватії25, Чехії26, Чорногорії27, Швейцарії28, Швеції29 та Японії30. Завдяки цьому вдалося охопити кримінальне законодавство держав, котрі репрезентують різні типи правових систем сучасного світу (романо-германський, англо-амери- канський, змішаний, релігійний і традиційний). При цьому основний акцент зроблено на законодавстві дер- жав, що належать до романо-германської правової системи, до якої нині прийнято відносити й Україну. Здійснений порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що більшість законодавців акумулює злочини проти свободи і злочини проти честі та гідності особи в різних главах (розділах) кримінального закону. Розміщення вказаних діянь в межах однієї глави (розділу) КК притаманне законодавцям більшості пострадянських держав (зокрема, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Латвії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України).

1 Criminal Code of the Kingdom of Netherlands (1881, amended 2012) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/6415/file/ Netherlands_CC_am2012_en.pdf 2 Карне законодавство ФРН. Київ: ВАІТЕ, 2016. 408 с. 3 Penal Code of the Kingdom of Norway (LOV-2005-05-20-28) / Lovdata. URL: https://lovdata.no/dokument/NLE/lov/2005-05-20-28/ KAPITTEL_2#KAPITTEL_2 4 Cόdigo Penal del Perú. Decreto legislativo № 635 (Publicado el 8 de abril de 1991). Lima: Ministerio de Justicia y Derechos Humanos, 2016. URL: http://spij. minjus.gob.pe/content/publicaciones_oficiales/img/CODIGOPENAL.pdf 5 Criminal Code of the Republic of North Macedonia (2009, amended 2018) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8145/file/ f YROM_CC_2009_am2018_en.pdf 6 Кримінальний кодекс Республіки Польща / пер. на укр. мову В.С. Станіч. Київ: ОВК, 2017. 138 с. 7 Cόdigo Penal de Portugal (Aprovado pelo Decreto-Lei nº 400/82, de 23 de Setembro, Republicado pela Lei nº 59/2007, de 4 de Setembro). URL: https://oig. cepal.org/sites/default/files/2007_prt_codpenal.pdf 8 Уголовный кодекс Российской Федерации от 13 июня 1996 г. № 63-ФЗ (с последующими изменениями и дополнениями) / КонсультантПлюс. URL: http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_10699/ 9 Criminal Code of the Republic of Romania (2009, amended 2017) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8291/file/ Romania_Penal%20Code_am2017_en.pdf 10 Cόdigo Penal de la República de El Salvador / OAS. URL: https://www.oas.org/dil/esp/Codigo_Penal_El_Salvador.pdf 11 Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / науч. ред., вступ. статья вице-президента Восточно-Европейского отделения Международной академии наук Республики Сан-Марино, проф., докт. юрид. наук С.В. Максимова; перевод В.Г. Максимова. Санкт-Петербург: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. 253 с. 12 Уголовный кодекс Республики Сербия / науч. ред. и предисл. д-ра юрид. наук, проф. Ю.А. Кашубы; перевод с англ. С. Карибова. Санкт-Петербург: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2009. 268 с. 13 Trestný zákon Slovenskej republiky (Zákon č. 300/2005 Z. z.) / Zákony pre l’udi.sk. URL: https://www.zakonypreludi.sk/zz/2005-300 14 Criminal Code of the Republic of Slovenia (2008) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/3773/file/Slovenia_CC_2008_ en.pdf 15 Title 18 of the United States Code / Legal Information Institute. URL: https://www.law.cornell.edu/uscode/text/18/1201 16 Уголовный кодекс Республики Таджикистан от 21 мая 1998 г. № 574 (с последующими изменениями и дополнениями) / Информационные системы «Параграф». URL: https://online.zakon.kz/document/?doc_id=30397325 17 Кримінальний кодекс Туніської Республіки / пер. на укр. мову – К.І. Мазуренко. Київ: ОВК, 2016. 104 с. 18 Penal Code of Turkey (2004, amended 2016) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/6453/file/Turkey_CC_2004_am2016_ en.pdf 19 Уголовный кодекс Туркменистана от 12 июня 1997 г. № 222-I (с последующими изменениями и дополнениями) / Информационные системы «Пара- граф». URL: https://online.zakon.kz/Document/?doc_id=31295286 20 Criminal Code of the Republic of Hungary (2012) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/5619/file/HUngary_Criminal_ Code_of_2012_en.pdf 21 Уголовный кодекс Республики Узбекистан от 22 сентября 1994 г. (с последующими изменениями и дополнениями) / LEX.UZ. URL: https://www.lex. uz/docs/111457 22 Criminal Code of the Federation of Bosnia and Herzegovina (2003). URL: https://advokat-prnjavorac.com/legislation/fbih_criminal_code.pdf 23 Criminal Code of Finland (1889, amended 2015) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/6375/file/Finland_CC_1889_ am2015_en.pdf 24 Кримінальний кодекс Французької Республіки / пер. на укр. мову – К.І. Мазуренко. Київ: ОВК, 2017. 348 с. 25 Criminal Code of Croatia (passed by the Croatian Parliament at session on 21 October 2011) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/ download/id/7896/file/Croatia_Criminal_Code_2011_en.pdf 26 Criminal Code of the Czech Republic (adopted by the Czech Parliament on January 8, 2009). URL: http://www.ejtn.eu/PageFiles/6533/Criminal%20 Code%20of%20the%20Czech%20Republic.pdf 27 Criminal Code of Montenegro (2003, amended 2018) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8406/file/Montenegro_CC_ am2018_en.pdf 28 Schweizerisches Strafgesetzbuch (vom 21. Dezember 1937 (Stand am 3. März 2020)) / Das Portal der Schweizer Regierung. URL: https://www.admin.ch/ opc/de/classified-compilation/19370083/index.html 29 Criminal Code of the Kingdom of Sweden (1962, amended 2020) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8662/file/Sweden_ criminal_code_am2020_en.pdf 30 Penal Code of Japan (Act No. 45 of 1907) / OECD. URL: https://www.oecd.org/site/adboecdanti-corruptioninitiative/46814456.pdf

122  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Законодавці, котрі виокремлюють злочини проти свободи особи в самостійну групу кримінально караних діянь, здебільшого концентрують їх в главі (розділі) «Злочини проти особистої свободи» (кримінальні кодек- си Албанії, Болівії, Бразилії, Гватемали, Греції, Данії, Італії, Киргизстану, Куби, Литви, Нідерландів, Німеччи- ни, Португалії, Румунії, Сальвадору, Угорщини, Фінляндії, Хорватії) або ж в главі (розділі) «Злочини проти свободи» (кримінальні кодекси Австрії, Аргентини, Естонії, Іспанії, Польщі, Сан-Марино, Туреччини). Назва структурних частин кримінальних законів ряду держав, в яких розміщені злочини проти свободи особи, подібна до зазначених вище. Так, в КК Франції вказані злочини включені до глави «Про посягання на свободу особи», в КК Швейцарії – до розділу «Злочини і проступки проти свободи», в КК Тунісу – до розділу «Про втручання в особисту свободу». В деяких зарубіжних кримінальних законах глави (розділи), у яких сконцентровано відповідні посягання, включають в себе не тільки посягання на свободу особи, а й інші діяння. У зв’язку з цим назви цих глав (розділів) відображають вказану особливість. Наприклад, глава 4 КК Швеції має назву «Про злочини проти свободи і спокою», глава 24 КК Норвегії – «Захист особистої свободи та спокою», глава 15 КК Північної Македонії, глава XVII КК Федерації Боснії та Герцеговини і глава 15 КК Чорногорії – «Злочини проти свободи і прав людини та громадянина», глава IV КК Бельгії – «Про посягання на особисту свободу і недоторканність житла, вчинені приватними особами», глава ІІ КК Чехії – «Карні діян- ня проти свободи та права на охорону особистості, приватності, таємниці листування» (глава поділена на дві відповідні частини), глава 2 КК Словаччини – «Злочини проти свободи і людської гідності» (глава поділена на дві відповідні частини). Подекуди законодавці не виокремлюють злочини проти свободи особи, включаючи їх в більш широкі за змістом структурні частини кримінальних законів. Приміром, в КК Грузії і КК Словенії посягання на свободу особи акумульовані в главі «Злочини проти прав і свобод людини», в КК Сербії – у главі «Злочинні діяння проти прав і свобод людини і громадянина», в КК Казахстану – у главі «Кримінальні правопорушення проти особи», в КК Китаю – у главі «Злочини проти прав людини і демократичних прав громадян», в КК Канади – у главі «Злочини проти особи та репутації», в КК Ірану – в розділі «Злочини проти особи і неповнолітніх», в КК Індії – у главі «Злочини проти людського тіла». Водночас нерідко законодавці, формулюючи назву відпо- відної глави (розділу), навпаки, намагаються максимально конкретизувати коло тих діянь, які в ній (у ньому) сконцентровані. Так, наприклад, у КК Болгарії злочинам проти свободи особи законодавець відводить три розділи – розділ IV «Викрадення та незаконне ув’язнення», розділ V «Примушування» і розділ ІХ «Торгівля людьми», в КК Республіки Корея – аж чотири глави (глава ХХІХ «Злочини, пов’язані з незаконним арештом і незаконним ув’язненням», глава ХХХ «Злочини, пов’язані із залякуванням», глава ХХХІ «Злочини, пов’я- зані з викраденням людей», глава ХХХVIІ «Злочини, які стосуються перешкоджання іншій особі у викорис- танні її права»). Подібний підхід має місце також в КК Японії, де злочинам проти свободи особи законодавець відводить три глави (глава XXXI «Злочини незаконного захоплення та ув’язнення», глава ХХХІІ «Злочини залякування», глава ХХІІІ «Злочини викрадення та купівлі чи продажу людських істот»). Варто також зауважити, що склади злочинів, які фактично посягають на свободу особи, законодавцями не- рідко включаються до інших глав (розділів), зокрема, про злочини проти міжнародного правопорядку, громад- ської безпеки, моральності1. Порівняльно-правовий аналіз законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи засвідчує, що більшість законодавців виокремлює вказані посягання в окрему групу криміналь- но караних діянь. Однак не бракує й винятків. Так, у законодавстві Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Латвії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану злочини проти честі та гідності особи об’єднані в одній главі (розділі) зі злочинами проти свободи особи, що відображено у назві відповідних глав (розділів). У законодавстві Казахстану і Китаю розглядувані діяння поряд з посяганнями на свободу включені до глав «Кри- мінальні правопорушення проти особи» і «Злочини проти прав людини і демократичних прав громадян» відповідно. Глава ІІ «Злочини проти особи» КК Туреччини включає частину 7 «Злочини проти свободи» і частину 8 «Злочини проти гідності». В КК Канади посягання на свободу і посягання на честь і гідність особи, як і чимало інших злочинів, акумульовані в главі VIII «Злочини проти особи та репутації». Законодавці, котрі виокремлюють злочини проти честі та гідності особи в самостійну групу кримінально караних діянь, відповідні структурні частини кримінальних законів називають по-різному. Одні вказують на

1 Андрушко А.В. Система злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав: порівняльно-правове дослідження. Порівняльно-аналітичне право. 2020. № 1. С. 413–414.

123 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

те, що розглядувані діяння посягають лише на честь (кримінальні кодекси Австрії, Болівії, Бразилії, Гватемали, Іспанії, Італії, Куби, Перу, Португалії, Сан-Марино), другі – тільки на гідність (кримінальні кодекси Аргенти- ни, Франції), треті – на честь та гідність (кримінальні кодекси Литви, Сербії), четверті – на репутацію (кримі- нальні кодекси Республіки Корея, Японії), п’яті – на честь та репутацію (кримінальні кодекси Бельгії, Північної Македонії, Словенії, Тунісу, Хорватії, Чорногорії), шості (яких найбільше) – займають іншу позицію. Напри- клад, деякі законодавці об’єднують розглядувані діяння з іншими злочинами, однак не тими, які посягають на свободу особи (здебільшого це посягання на приватність). Приміром, в КК Албанії відповідний розділ має назву «Злочинні діяння проти моральності і гідності», в КК Польщі – «Злочини проти гідності та тілесної недоторканності», в КК Сальвадору – «Злочини проти честі та приватності», в КК Угорщини – «Злочини проти людської гідності і фундаментальних прав», у КК Фінляндії – «Злочини проти приватності, громад- ського спокою та особистої репутації», в КК Швейцарії – «Злочинні діяння проти честі і таємної та приватної сфери». Інші законодавці у назвах відповідних структурних частин кримінальних законів прагнули максималь- но конкретизувати про які саме діяння у них йдеться. Наприклад, у КК Болгарії цей розділ має назву «Образа і наклеп», в КК Данії – «Спокій і наклеп», в КК Нідерландів – «Дифамація», в КК Німеччини – «Образа», в КК Швеції – «Про дифамацію». Окремі законодавці розглядувані діяння включають у розділи (глави), які мають оригінальну назву. Примі- ром, глава 21 КК Греції має назву «Злочини проти ціни», розділ IV КК Колумбії – «Злочини проти моральної цілісності». Кримінальне законодавство деяких держав злочинам проти честі та гідності відводить два розділи. Так, ча- стина V «Судові стягнення і стримуючі заходи» Закону про ісламські кримінальні покарання Ісламської Рес- публіки Іран включає розділ 15 «Образа честі та гідності» і розділ 27 «Наклеп і образа честі та гідності». При цьому злочини, які посягають на честь та гідність особи, містяться і в інших розділах кримінального законо- давства Ірану. Так, ст. 619, котра включена до розділу 17 «Злочини проти особи і неповнолітніх», встановлює відповідальність за образу честі та гідності жінки чи дитини, вчинену словами або діями. В КК Індії міститься глава ХХІ «Дифамація» і глава ХХІІ «Залякування, образа і надокучання»1. Таким чином, порівняльно-правовий аналіз зарубіжного досвіду розміщення розглядуваних злочинів у сис- темі Особливої частини кримінальних законів засвідчив значне різноманіття відповідних підходів. Навряд чи проаналізований досвід може бути беззастережно сприйнятий вітчизняним законодавцем. Для дослідження родового об’єкта злочинів проти волі, честі та гідності особи важливе значення має з’ясу- вання сутності вказаних цінностей. Особиста свобода людини є надзвичайно важливим благом і нормальною умовою розвитку особистості та суспільства в цілому. Не випадково в ч. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., а також в статті 3 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. проголошено, що «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність». Виходячи з цього в Декларації закріплені положення про те, що «всі люди народжуються вільними та рівними в своїй гідності та правах» (ст. 1), «ніхто не повинен триматися в рабстві або в підневільному стані» (ст. 4), «ніхто не може піддаватися свавільному арешту, затриманню чи вигнанню» (ст. 9), «кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання в межах кожної держави» (ч. 1 ст. 13)2. Право кожного на особисту свободу та недоторканність закріплено також Конституцією України (ст. 29). Аналізуючи право на свободу, Р.О. Стефанчук зазначає, що одним із перших, хто обґрунтував необхідність його юридичного закріплення, був видатний англійський юрист У. Блекстоун, який писав, що право на осо- бисту свободу (the right of personal liberty) полягає у можливості пересування, зміни ситуації чи руху будь-якої особи у будь-яке місце за власним бажанням без тюремного ув’язнення чи обмеження, які допустимі лише після належної законної процедури. Саме вказана ідея стала основним мотиватором для подальшого закріплення однойменного права в текстах основних міжнародно-правових актів, зокрема, ст. 3 Загальної декларації прав людини, ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також і в ст. 29 Конституції України3. 1 Андрушко А.В. Система злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав: порівняльно-правове дослідження. Порівняльно-аналітичне право. 2020. № 1. С. 418. 2 Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015 3 Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / відп. ред. Я.М. Шевченко. Київ: КНТ, 2008. С. 366.

124  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Звертає на себе увагу той факт, що в міжнародних документах та в Конституції України йдеться про свободу людини, а у кримінальному законодавстві – про волю особи. Семантичний аналіз цих слів дає підстави для висновку, що вони близькі за значенням і навіть використовуються як синоніми. Згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови воля – «одна з функцій людської психіки, яка полягає насамперед у владі над собою, керуванні своїми діями й свідомому регулюванні своєї поведінки; відсутність обмежень; свобода, незалежність»1. Свобода – «відсутність політичного й економічного гноблення, утиску та обмежень; воля; перебування не під арештом, не ув’язненим, не в неволі і т. ін.; життя, існування і т. ін. без залежності від ко- го-небудь, можливість поводитися на свій розсуд; можливість діяти без перешкод і заборон у якій-небудь галу- зі»2. Таким чином, як бачимо, слово «воля» у словнику визначається через відповідник «свобода» і навпаки. Водночас І.О. Рощина, проаналізувавши різні підходи до розуміння термінів «воля» та «свобода», дійшла висновку про їх нетотожність. Вказана авторка зазначає, що слово «воля» в абсолютній більшості джерел ви- значається як психічна, свідома і доцільна діяльність людини, а також як функція мозку3, у зв’язку з чим робить висновок про абсолютну неправильність використання цього терміна в КК України4. Крім того, дослідниця слушно звертає увагу на те, що у всіх проаналізованих нею виданнях термін «свобода» перекладається з ро- сійської мови на українську і як «воля», і як «свобода», натомість з української мови на російську цей термін перекладають лише як «свобода»5. Таким чином, можна зробити висновок, що слово «свобода» більш точно відображає зміст розглядуваної цінності, охоронюваної кримінальним законом. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне погодитись з тими дослідниками, які висловлюються за заміну у назві розділу ІІІ Особливої частини КК України слова «воля» на слово «свобода»6. Свобода є універсальною категорією, яка включає в себе різні її прояви. А.М. Колодій та А.Ю. Олійник слушно зазначають, що свобода людини є первинним поняттям у системі прав людини й громадянина7. Заува- жимо, що окрім згадуваного вище права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), Конституція України гарантує кожному свободу пересування, вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15), право на сво- боду об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54). Серед перерахованих складових свободи людини ключовою є свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання, проголошені в ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 12 Міжнародного пакту про гро- мадянські і політичні права. Обмеження свободи пересування є неприпустимим як з боку органів влади, так і з боку інших осіб (окрім винятків, прямо передбачених законом). Разом з тим необхідно підкреслити, що зміст поняття свободи не обмежується лише свободою пересування та правом на вільний вибір місця проживання. У зв’язку з цим зазначимо, що у сучасній філософії існує чима- ло підходів до визначення розглядуваного поняття. Визначний англійський філософ Ісая Берлін у відомому есеї «Дві концепції свободи» писав: «Значення цього слова, так само як і деяких інших – щастя і доброти, природи і реальності – настільки багатошарове, що знайдеться небагато тлумачень, які виявляться для нього непридатними». Берлін зауважує, що існує понад двісті визначень слова «свобода», і ставить собі завдання розглянути два із них8. Відомий сучасний філософ Ларс Свендсен, своєю чергою, підкреслює, що «прикмет- на характеристика поняття свободи полягає у множинності його значень; воно охоплює, можливо, найбільше варіантів визначення, аніж будь-яке інше поняття. Це створює простір для істотних непорозумінь. Коли двоє людей дискутують про свободу, вони не обов’язково мають на увазі одне й те ж саме поняття. Навряд чи можна знайти якісь неупереджені засади, які б допомогли нам дати визначення, чим є “справжня” свобода. Визначен-

1 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 202. 2 Там само. С. 1300. 3 Рощина І. Проблема термінології у кримінальному праві України. Право України. 2010. № 12. С. 215. 4 Там само. С. 218–219. 5 Там само. С. 218. 6 Див., наприклад: Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 9, 48; Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 70–71; Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 6. 7 Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: навч. посіб. Київ: Юрінком Інтер, 2004. С. 163. 8 Берлин И. Две концепции свободы. URL: http://kant.narod.ru/berlin.htm

125 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ня, що його дає поняттю “свобода” окрема людина, залежить від цінностей, яким вона надає значення»1. У літературі також висловлюється думка, що, враховуючи можливі варіації у розумінні поняття свободи, вона може включати в себе щонайменше такі аспекти: 1) пізнання необхідного; 2) можливість вибору, наявність аль- тернативи; 3) захищеність від небажаних впливів (свобода від насильства, голоду, злидарства тощо); 4) свобо- да як відсутність зовнішніх обмежень («роблю, що забажаю»); 5) здатність досягнення цілей, самореалізація особистості2. Давньогрецький філософ-софіст Алкідам (IV ст. до н.е.) заявляв, що Бог дав усім свободу, і природа нікого не зробила рабом3. Давньоримський юрист Флорентин (ІІ ст. н.е.) вказував, що свобода – це природна власти- вість кожного робити будь-що, що йому корисно, якщо це не заборонено силою або правом. Таке визначення свободи знайшло своє закріплення у Кодексі Юстиніана4. Англійський філософ Дж. Локк вважав, що свобода полягає у можливості «слідувати моєму власному бажанню у всіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини»5. Видатний німецький філософ І. Кант писав: «Існує лише єдине вроджене право. Цим єдиним, первинним правом, що належить кож- ній людині через її людську природу, є свобода (незалежність від сваволі та примусу з боку іншої людини) тією мірою, якою вона може співіснувати зі свободою будь-якої іншої людини за загальним законом»6. Згідно з по- глядами Дж. С. Мілля, особа є вільною, якщо вона могла діяти по-іншому, аніж зробила, враховуючи, що в неї була достатньо вагома причина для того, щоб діяти по-іншому7. Філософ писав, що наше усвідомлення свободи полягає у тому, що «я відчуваю (або переконаний), що міг і навіть повинен був обрати іншу альтернативу, якщо б я цього бажав, тобто якщо б ця альтернатива була мені миліша, але не в тому, що я міг обрати одну альтернати- ву, коли віддавав перевагу іншій»8. При цьому Мілль зазначав, що «єдина сфера поведінка людини, за яку вона несе відповідальність перед суспільством, – це те, що стосується інших. У сфері ж, що стосується лише неї самої, її незалежність, за правом, є абсолютною. Індивід має повне право вільно розпоряджатися собою, своїм влас- ним тілом і розумом»9. Шотландський філософ Д. Г’юм виходив з того, що вільні дії – це ті дії, які викликані волею та бажанням особи. Г’юм стверджував, що свобода можлива, якщо ми розуміємо її як здатність діяти або не діяти згідно з рішенням власної волі. З огляду на це, на його думку, свободу можна розуміти як відсутність примусу, який суперечить бажанням особи10. Сучасний норвезький філософ Ларс Свендсен підкреслює: «Свобода <...> вимагає відсутності примусу, коли примус означає, що дія здійснюється всупереч бажанню особи. Примус означає робити щось усупереч власному бажанню, тому що особі погрожують, позбавляють волі тощо. Свобода полягає у тому, щоб не бути фізично або психологічно вимушеним робити те, що робиш. <…> По суті, свобода є не чим іншим, як спромож- ністю вибирати діяльність так, як бажаєш – залежно від власної природи. Усе, що ти робиш, може бути визна- ченим з моменту твого народження, але, утім, ти є вільним до тієї міри, що ти маєш змогу діяти згідно з власним бажанням. <…> Єдине, що може стати на заваді свободі, – це примус»11. Сучасний німецький філософ Штефан Ґосепат, своєю чергою, зазначає, що «свобода цінується як здатність: 1) контролювати, наскільки можливо, своє власне життя, тобто жити згідно зі своїми переконаннями, бажан- нями та цілями; 2) мати змогу переглядати свої переконання, бажання та цілі; 3) мати змогу обирати серед достатньої кількості альтернативних шляхів і можливостей, виключаючи при цьому зовнішній примус до того чи іншого способу життя»12.

1 Свендсен Л.Фр.Г. Філософія свободи / пер. з норвезьк. Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр, 2016. С. 26. 2 Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / відп. ред. Я.М. Шевченко. Київ: КНТ, 2008. С. 362. 3 Гудима Д.А. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження. Львів: Край, 2009. С. 19. 4 Пунда О.О. Поняття та проблеми здійснення особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування людини: монографія. Хмельниць- кий – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2005. С. 280. 5 Гудима Д.А. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження. Львів: Край, 2009. С. 28. 6 Філософія прав людини / за ред. Ш. Ґосепата та Ґ. Ломанна; пер. з нім. О. Юдіна та Л. Доронічевої. Київ: Ніка-Центр, 2008. С. 140. 7 Міл Дж.С. Про свободу: Есе / пер. з англ. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. С. 19–20, 22; Свендсен Л.Фр.Г. Філософія свободи / пер. з норвезьк. Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр, 2016. С. 111. 8 Свендсен Л.Фр.Г. Філософія свободи / пер. з норвезьк. Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр, 2016. С. 111. 9 Міл Дж.С. Про свободу: Есе / пер. з англ. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. С. 19–20. 10 Г’юм Д. Трактат про людську природу: Спроба запровадження експериментального методу міркувань про об’єкти моралі / за ред. та з передм. Е.К. Мосснера. Київ: Вид. дім «Всесвіт», 2003. С. 364–374; Свендсен Л.Фр.Г. Філософія свободи / пер. з норвезьк. Львів: Видавництво Анетти Антонен- ко; Київ: Ніка-Центр, 2016. С. 83. 11 Свендсен Л.Фр.Г. Філософія свободи / пер. з норвезьк. Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр, 2016. С. 81–82. 12 Філософія прав людини / за ред. Ш. Ґосепата та Ґ. Ломанна; пер. з нім. О. Юдіна та Л. Доронічевої. Київ: Ніка-Центр, 2008. С. 140.

126  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Таким чином, визначаючи поняття свободи, філософи акцентують увагу передусім на можливості особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку та приймати рішення. «Будь-яке втручання у вибір чи у діяльність, у тому числі у формі кореляції вчинків на добро, сприймається як зазіхання на свободу»1. Подібним чином визначають поняття свободи й правознавці. Так, професор П.М. Рабінович розуміє свобо- ду як простір здійснення можливостей людської поведінки (діяльності)2. О.А. Лукашева зазначає, що свобода означає право людини самостійно визначати свої вчинки, розпоряджатися собою, своїм часом3. П.М. Рабінович та М.І. Хавронюк вважають, що «право на свободу (або власне свобода) – це можливість людини бути незалеж- ною від інших людей, вільно здійснювати передбачені Конституцією і законами України права, проявляти свою волю у своїх висловлюваннях, вчинках і діяльності згідно з власними світоглядними уявленнями та переконан- нями без будь-яких обмежень, якщо такі обмеження прямо не передбачені Конституцією і законами України. Свобода полягає і в тому, що тільки від власної волі людини залежить, чи обмежувати їй свої дії також норма- ми моралі, релігійними або корпоративними нормами»4. О.О. Пунда підкреслює, що «свобода відображає не тільки стан того, хто не перебуває в ув’язненні, у неволі, але й певну особисту незалежність, відсутність певних обмежень поведінки людини у найрізноманітніших сферах її діяльності. Особиста свобода – це можливість безперешкодно, незалежно від будь-кого (необмежено-вільно) розпоряджатись собою, своїми діями і вчинка- ми, своїм часом. Право на особисту свободу – це відповідна міра можливої та юридично дозволеної поведінки громадянина щодо розпорядження собою, своїми вчинками та часом. <…> Право на особисту свободу – це гарантія захисту не тільки зовнішнього, але і внутрішнього світу людини, свобода формування та здійснення своїх намірів»5. Зауважимо також, що Конституційний Суд України у рішенні від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016 підкреслив, що «серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії є свобода, наявність якої у особи є однією з передумов її розвитку та соціалізації. Право на свободу є невід’ємним та невідчужуваним конституцій- ним правом людини і передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо. Право на свободу означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України»6. П.П. Андрушко та С.Д. Шапченко, звертаючи увагу на те, що вітчизняний законодавець вживає слово «воля» не лише у розділі ІІІ Особливої частини КК, а й у назві таких покарань, як позбавлення волі (рос. – ли- шение свободы) та обмеження волі (рос. – ограничение свободы), загальноприйняте розуміння яких не викликає різноманіття інтерпретацій, стверджують, що у вказаному розділі законодавець розуміє волю як фізичну сво- боду людини7. Ймовірно, це й справді так, але чи означає це, що таке розуміння волі повністю охоплює зміст об’єкта злочинів, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України? На наш погляд, вказані злочини посягають не лише на свободу пересування, а й на свободу перебування в будь-якому місці, свободу визначення своєї поведінки, свободу спілкування з іншими людьми, при цьому йдеться про здійснення цих можливостей самостійно, за своєю волею, без стороннього примусу. Фізична свобода людини, таким чином, є лише одним із аспектів (елементів), хоч і найважливішим, свободи як більш широкої категорії. У цьому контексті необхідно також зауважити, що окремі з діянь, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України, можуть взагалі не посягати на фізичну свободу, однак уражають особисту свободу людини в частині можливості вибору нею своєї поведінки, про що детально йтиметься нижче.

1 Мовчан В.С. Історія і теорія етики. Курс лекцій. Навчальний посібник. Дрогобич: Коло, 2003. С. 310. 2 Рабінович П.М. Правовість антропосоціальних явищ: філософські засади ідентифікації. Філософія права і загальна теорія права. 2019. № 1. С. 33. Подібним чином визначають свободу С.Ф. Денисов і Г.О. Зубов: «свобода – це міра можливої поведінки суб’єкта суспільних відносин» (Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Розуміння «свободи» і «волі» в сучасному національному праві та законодавстві. Юридична наука. 2016. № 10 (64). С. 11). 3 Права человека. Учебник для вузов / отв. ред. – член-корр. РАН, докт. юрид. наук Е.А. Лукашева. Москва: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА∙М), 2001. С. 145. 4 Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2004. С. 121. 5 Пунда О.О. Поняття та проблеми здійснення особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування людини: монографія. Хмельниць- кий – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2005. С. 282–283. 6 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відпо- відності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомо- гу» (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу) від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016 / Законодавство України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-16 7 Преступления против личности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 598.

127 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Свобода людини тісно пов’язана з її недоторканністю, яка у Великому тлумачному словнику сучасної україн- ської мови визначається як «гарантія від усяких посягань з боку кого-небудь»1. Зауважимо, що окремі дослід- ники вважають, що право на свободу слід розглядати лише у сукупності з правом на особисту недоторканність2. Водночас більш переконливою видається позиція тих авторів, які вважають, що право на особисту свободу тісно пов’язане з правом на особисту недоторканність, але вони є окремими правами фізичної особи3. На думку П.М. Рабіновича та М.І. Хавронюка, право на особисту недоторканність треба розуміти як право людини на її тілесну, статеву і психологічну захищеність від будь-якого неправомірного посягання на її свободу, життя, здоров’я, честь і гідність, у тому числі право не бути свавільно позбавленим волі взагалі і шляхом незаконного затримання чи арешту – зокрема4. Р.О. Стефанчук також розглядає особисту недоторканність фізичної особи як збірне поняття, котре, на його переконання, включає в себе такі основні складові: а) фізичну (тілесну, сома- тичну) недоторканність; б) психічну недоторканність; в) моральну недоторканність5. З точки зору О.М. Єрмо- лової, під поняттям «особиста недоторканність фізичної особи» слід розуміти недоторканність людської осо- бистості як такої, як живої фізичної істоти6. Зрозуміло, що будь-які посягання на свободу людини обмежують її, не дають можливості особі повною мірою її реалізувати. Однак особиста недоторканність є доволі широким поняттям (навіть якщо мати на увазі лише тілесну та психічну недоторканність), яке, по суті, можна застосувати до будь-якого злочину проти особи7. Тому для характеристики об’єкта розглядуваних діянь особиста недотор- канність самостійного значення, на наш погляд, не має. Перш ніж перейти до аналізу сутності честі та гідності особи, необхідно зазначити, що у спеціальній літера- турі нерідко констатується недостатність кримінально-правових засобів, спрямованих на захист вказаних цін- ностей. Так, скажімо, М.Й. Коржанський нарікав на те, що честь і гідність особи «мабуть, найменше захищені кримінальним законом», підкреслював, що «наше законодавство дивиться на честь та гідність особи, як на суспільні рудименти»8. О.М. Храмцов, своєю чергою, зазначає, що якщо життя і здоров’я людини, її недотор- канність і безпека достатньо захищені кримінальним законом, то цього не можна сказати про честь та гідність9. При цьому звертає на себе увагу той факт, що вказані та інші дослідники, висловлюючи відповідну позицію, мають на увазі передовсім відсутність у чинному КК України статей про відповідальність за наклеп та образу10. Для прикладу, І.А. Вартилецька з цього приводу прямо зазначає: «як свідчить аналіз елементів та ознак вклю- чених до нього (розділу ІІІ Особливої частини КК України – А.А.) складів злочинів, безпосереднім об’єктом кожного з них виступає лише воля (фізична свобода) особи. У контексті розглядуваних норм діяння, що пося- гають на честь і гідність особи, не віднесені законодавцем до кримінально караних. Такими є образа та наклеп, відповідальність за які не передбачена чинним кримінальним законодавством»11. У сучасній науковій літературі досить часто висловлюються пропозиції криміналізувати вказані вище ді- яння. Прихильниками встановлення кримінальної відповідальності за наклеп та образу є В.А. Бортник12, В.К. 1 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 758. 2 Див., наприклад: Олійник В. Конституційне право на свободу та особисту недоторканність: поняття та характерні риси. Право України. 2000. № 12. С. 33–36; Права человека. Учебник для вузов / отв. ред. – член-корр. РАН, докт. юрид. наук Е.А. Лукашева. Москва: Издательство НОРМА (Изда- тельская группа НОРМА–ИНФРА∙М), 2001. С. 145. 3 Див., наприклад: Гробова В.П. Щодо визначення змісту категорії «особиста недоторканність». Форум права. 2009. № 2. С. 97–101; Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2004. С. 121–122; Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізич- них осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / відп. ред. Я.М. Шевченко. Київ: КНТ, 2008. С. 367. 4 Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2004. С. 122. 5 Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / відп. ред. Я.М. Шевченко. Київ: КНТ, 2008. С. 376. 6 Ермолова О.Н. Нематериальные блага и их защита: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.03. Саратов, 1998. С. 47. 7 У розглядуваному контексті зауважимо, що В.П. Гробова, аналізуючи зміст ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка встановлює право кожного на свободу та особисту недоторканність, а також наголошує, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, робить слушний висновок, що «аналіз змісту цих випадків дає змогу переконатися, що вони більш пов’язані з категорією свободи», а не з категорією особистої недоторканності (Гробова В.П. Щодо визначення змісту категорії «особиста недотор- канність». Форум права. 2009. № 2. С. 97). 8 Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. Київ: Атіка, 2001. С. 73. 9 Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 233. 10 Див. детальніше: Андрушко А. Проблеми кримінально-правової охорони честі та гідності особи. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 12. С. 268–272. 11 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 333; Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 83. Див. також: Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 106; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 276. 12 Бортник В.А. Кримінально-правова охорона честі та гідності особи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. С. 11, 119, 124–128, 138–140, 175–178, 184–187.

128  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Грищук1, М.І. Колос2, М.Й. Коржанський3, В.В. Мульченко4, О.С. Субботенко5, О.М. Храмцов6 та інші нау- ковці. Більше того, варто зазначити, що заклики криміналізувати наклеп та образу час від часу лунають в сті- нах вітчизняного парламенту. Як відомо, законом від 16 січня 2014 р. КК України був доповнений ст. 151-1 «Наклеп»7, однак з огляду на протести проти цієї та інших законодавчих новел, що увійшли в історію нашої держави як «диктаторські закони», уже невдовзі наклеп був декриміналізований. Однак від ідеї передбачити кримінальну відповідальність за вказане діяння деякі народні депутати не відмовились. Нещодавно, 20 листо- пада 2018 р., у Верховній Раді України був зареєстрований проект Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп8. Ініціатори вказаного законопроекту народні депутати М.П. Паламарчук, А.Л. Палатний та О.М. Велікін зазначали, що відповідний крок дозволить забезпечити об’єктивність та достовірність подачі інформації журналістами. На їх переконання, останнім часом в Україні «свободу слова все частіше плутають зі вседозволеністю поширення відверто неперевірених, а то і зовсім помилкових фактів», свідченням чого є випадок зі звинуваченнями, що лунають з боку деяких ЗМІ на адресу народного депутата України щодо причетності до вчинення особливо тяжкого злочину (напад на громадську активістку Катерину Гандзюк)9. Реанімація ідеї про встановлення кримінальної відповідальності за наклеп викликала справжній резонанс в середовищі журналістів та представників громадянського суспільства, котрі переконані, що законопроект спрямований на те, аби забезпечити імунітет можновладців від публічної критики їхніх дій. У своєму зверненні вітчизняні медіаексперти підкреслили, що криміналізація наклепу «буде обмежувати свободу вираження по- глядів, унеможливить висвітлення проблем корупції, зловживання службовим становищем. Подібні законопро- екти є виключно засобом тиску на журналістів та медіа і можуть створити серйозний «охолоджуючий ефект» для висвітлення корупції, владних зловживань та інших публікацій на суспільно значущі теми»10. Навряд чи варто сумніватися в тому, що підстави для таких побоювань є цілком реальними. Вважаємо, що запровадження кримінальної відповідальності за наклеп серйозно «вдарить» по незалежності ЗМІ і загалом по свободі слова в Україні. У зв’язку з цим слід погодитись з ученими, які наголошують: «Встановлення кримінальної караності діяння допустиме тоді і тільки тоді, коли ми переконані, що позитивні соціальні результати застосування кримі- нального права суттєво перевищать неминучі негативні наслідки криміналізації»11. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що запровадження кримінальної відповідальності за наклеп (так само як і за образу) суперечить принципу співрозмірності позитивних та негативних наслідків криміналізації12. Звертає на себе увагу той факт, що спроби передбачити кримінальну відповідальність за наклеп обґрунто- вуються передовсім «нападками» на політичних діячів з боку журналістів та представників громадянського суспільства, що, як слушно відзначає М.І. Хавронюк, прямо суперечить практиці Європейського суду з прав

1 Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 98–108; Грищук В.К. Ефективність кримінально-правового забезпечення охорони і захисту гідності в Україні: питання соціальної зумовленості. Вісник Національної академії правових наук України. 2019. Том 26. № 1. С. 89–97. 2 Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Ірпінь, 2019. С. 24, 31; Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Острог, 2019. С. 313–318, 376; Колос М.І. Кримінальне право в Україні (Х – початок ХХІ століття): моногр.: у 2 т. Т. 1. Освіта, наука, законодавство. Київ – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2011. С. 319–320; Колос М. Клевета и оскорбление: генезис ответственности и проблемы современной крими- нализации – декриминализации. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2014. № 4 (8). С. 161–162. 3 Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. Київ: Атіка, 2001. С. 74. 4 Мульченко В. Проблеми охорони честі і гідності особи у кримінальному законі. Право України. 2002. № 10. С. 41–44. 5 Субботенко О.С. Охорона честі та гідності особи кримінально-правовими засобами (досвід країн СНД та ЄС): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. С. 9–10, 11–13. 6 Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 233– 255. 7 Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» від 16 січня 2014 р. № 721-VII / Законодавство України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/721-18 8 Проект Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідаль- ності за наклеп від 20 листопада 2018 р. № 9306 / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=64959 9 Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів Украї- ни щодо встановлення відповідальності за наклеп» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=64959 10 Закон про наклеп загрожує свободі слова і українським ЗМІ. Сьогодні. 2 грудня 2018 р. URL: https://ukr.segodnya.ua/politics/zakon-o-klevete- ugrozhaet-svobode-slova-i-ukrainskim-smi-1193476.html 11 Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация / отв. ред. В.Н. Кудрявцев, А.М. Яковлев. Москва: Наука, 1982. С. 220; див. також: Балобанова Д.О. Теорія криміналізації: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2007. С. 100–101. 12 Андрушко А. Проблеми кримінально-правової охорони честі та гідності особи. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 12 (274). С. 268–269.

129 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

людини1. Йдеться, зокрема, про рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лінґенс проти Австрії» (Lingens v. Austria), у якому, серед іншого, вказувалось, що межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи; на відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкри- вається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадськості, і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості2. Д.А. Гудима з цього приводу слушно підкреслює: «публічний характер активності індивіда зумовлює звуження обсягу його приватності, оскільки соціум має контролювати забезпечення реалізації індивідуальних інтересів у публічній діяльності. Тому, скажімо, межі до- пустимої критики стосовно політиків (публічних осіб) є ширшими, ніж щодо приватних»3. Окрім наведеного вище, основні аргументи на користь криміналізації наклепу та образи полягають у тому, що честь та гідність є важливими соціальними цінностями4; встановлення кримінальної відповідальності за розглядувані діяння відповідатиме положенням Конституції України5; цивільно-правова відповідальність за такі вчинки є недостатньою, захист вказаних цінностей засобами кримінального права дозволить більш ефек- тивно охороняти їх6; встановлення кримінальної відповідальності за наклеп та образу відповідає історичним традиціям криміналізації цих діянь7; про необхідність криміналізації розглядуваних вчинків свідчить громад- ська думка8; відповідальність за наклеп та образу передбачає кримінальне законодавство більшості держав світу

1 Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Моно- графія. Київ: Юрисконсульт, 2006. С. 917; Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2004. С. 157. 2 Рішення ЄСПЛ у справі «Лінгенс проти Австрії» від 8 липня 1986 р. / Законодавство України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_066 3 Гудима Д.А. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження. Львів: Край, 2009. С. 123. 4 Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. Київ: Атіка, 2001. С. 74; Колос М. Клевета и оскор- бление: генезис ответственности и проблемы современной криминализации – декриминализации. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2014. № 4 (8). С. 160–162; Субботенко О.С. Охорона честі та гідності особи кримінально-правовими засобами (досвід країн СНД та ЄС): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. С. 9, 12; Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насиль- ства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 233, 245, 249, 250, 253. 5 Бортник В.А. Кримінально-правова охорона честі та гідності особи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. С. 119–120, 139; Грищук В. Со- ціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 102, 104; Грищук В.К. Ефек- тивність кримінально-правового забезпечення охорони і захисту гідності в Україні: питання соціальної зумовленості. Вісник Національної академії правових наук України. 2019. Том 26. № 1. С. 93–94; Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Ірпінь, 2019. С. 24; Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Острог, 2019. С. 316; Колос М. Клевета и оскорбление: генезис ответственности и проблемы современной криминализации – декримина- лизации. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2014. № 4 (8). С. 162; Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 233, 245. 6 Бортник В.А. Кримінально-правова охорона честі та гідності особи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. С. 126–127; Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 102, 103; Підгородинський В.М. Співвідношення цивільно-правової відповідальності за посягання на честь і гідність людини з кримінальною відповідальністю. Актуальні проблеми держави і права. 2013. Вип. 69. С. 169–174; Підгородинський В.М. Про встановлення в Україні кримінальної відповідальності за наклеп. Збірник на- укових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2012. Вип. 18. С. 116; Субботенко О.С. Охорона честі та гідності особи кримінально-правовими засобами (досвід країн СНД та ЄС): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. С. 1, 4, 7–8, 11. 7 Бортник В.А. Кримінально-правова охорона честі та гідності особи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. С. 139–140, 174–175; Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 102, 105; Грищук В.К. Ефективність кримінально-правового забезпечення охорони і захисту гідності в Україні: питання соціальної зумовленості. Вісник Національної ака- демії правових наук України. 2019. Том 26. № 1. С. 94–95; Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Ірпінь, 2019. С. 24; Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Острог, 2019. С. 313–314, 317; Колос М. Клевета и оскорбление: генезис ответственности и проблемы современной криминализа- ции – декриминализации. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2014. № 4 (8). С. 160–161; Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 253. 8 Бортник В.А. Кримінально-правова охорона честі та гідності особи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. С. 169–170; Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Острог, 2019. С. 317; Колос М. Клевета и оскорбление: генезис ответственности и проблемы современной криминализации – декриминализации. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2014. № 4 (8). С. 161; Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 253.

130  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

(в т.ч. розвинутих)1; криміналізація наклепу та образи буде повністю відповідати міжнародним зобов’язанням України та нормам міжнародного права2. На наш погляд, вказані аргументи не є достатньо переконливими. Кримінальна відповідальність за наклеп та образу на сьогодні дійсно передбачена у законодавстві багатьох держав. Разом з тим, як наголошують дослідники проблеми, фактично вона застосовується вкрай рідко або ж взагалі не застосовується3. Більше того, в багатьох державах відбувається процес часткової або повної декримі- налізації наклепу та образи; пом’якшуються і покарання за вказані діяння (зокрема, у санкціях все частіше не передбачається покарання у виді позбавлення волі на певний строк). У спеціальній літературі підкреслюється, що відмова від кримінального переслідування за розглядувані діяння на користь винятково цивільно-правових санкцій є яскравим свідченням сучасної західної філософії кримінального права, у котрій дедалі більше суспіль- но небезпечних діянь отримують грошову оцінку. В сучасному західному суспільстві честь, гідність і репутація все частіше сприймаються як певна економічна цінність, предмет товарно-грошових відносин4. Зазначимо, що сказане стосується не лише розвинутих держав Західної Європи. У цьому контексті інтерес становить рішення Конституційної палати Верховного Суду Киргизької Республіки від 6 листопада 2013 р., в якому ст. 128 «Об- раза» КК Киргизстану визнана такою, що суперечить п. 6 ч. 4 ст. 29 і ч. 5 ст. 33 Конституції5. У рішенні під- креслюється, що основним способом захисту честі та гідності людини є право на судовий захист, наголошується на необхідності внесення змін до Цивільного кодексу Киргизької Республіки задля забезпечення ефективного механізму захисту честі та гідності особи. У розглядуваному контексті зазначимо також, що відмовитися від намірів запровадження кримінальної відповідальності за наклеп Україні ще у 2012 р. рекомендував генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд, котрий підкреслив, що «без вільних медіа немає жодного засобу проти некомпетентності та злов- живань влади» і наголосив на тому, що сама лише загроза кримінального переслідування може призвести до збільшення самоцензури та обмеження свободи слова. На переконання Ягланда, «цивільний розгляд справ та публічний діалог є набагато ефективнішим захистом від наклепу»6. Як зазначалося вище, прихильники встановлення кримінальної відповідальності за наклеп та образу вва- жають, що цивільно-правова відповідальність за такі вчинки є недостатньою і неефективною. Ініціатори зга- дуваного законопроекту, наприклад, підкреслюють, що цивільно-правова відповідальність «не несе жодної превентивної функції» і наголошують, що «внаслідок безкарності за відвертий наклеп у суспільстві закріплю- ється стійке відчуття того, що можна будь-що і будь-коли сказати про людину і жодної (курсив наш – А. А.) відповідальності за це нести не треба»7. Наведені твердження видаються необґрунтованими й такими, що без

1 Бортник В.А. Кримінально-правова охорона честі та гідності особи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. С. 144–154; Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 102, 104–105; Грищук В.К. Ефек- тивність кримінально-правового забезпечення охорони і захисту гідності в Україні: питання соціальної зумовленості. Вісник Національної академії правових наук України. 2019. Том 26. № 1. С. 94; Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Острог, 2019. С. 314–315; Колос М. Клевета и оскорбление: генезис ответственности и проблемы современной криминализации – декриминализации. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2014. № 4 (8). С. 161; Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп» / Верховна Рада Украї- ни: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=64959; Субботенко О.С. Охорона честі та гідності особи кримінально-правовими засобами (досвід країн СНД та ЄС): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. С. 4, 8–9, 11; Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 246. 2 Бортник В.А. Кримінально-правова охорона честі та гідності особи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. С. 139; Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 102, 103–104; Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Ірпінь, 2019. С. 24; Колос М.І. Українське кримі- нальне право: походження, розвиток і сучасність: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Острог, 2019. С. 315, 316; Колос М. Клевета и оскорбление: гене- зис ответственности и проблемы современной криминализации – декриминализации. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2014. № 4 (8). С. 161; Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 246. 3 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 467; Павликівський В.І. Кримінальна відповідальність за дифамацію (європейський досвід). Право і суспільство. 2015. № 2. С. 248. 4 Сравнительное уголовное право. Особенная часть: монография / под общ. и науч. ред. С.П. Щербы. Москва: Юрлитинформ, 2010. С. 117. 5 Решение Конституционной палаты Верховного Суда Кыргызской Республики от 6 ноября 2013 г. № 8-Р URL: http://cbd.minjust.gov.kg/act/view/ ru-ru/9613 6 Генсек Ради Європи закликав депутатів припинити спроби задушити свободу ЗМІ. 24 канал. 21 вересня 2012 р. URL: https://24tv.ua/gensek_radi_ yevropi_zaklikav_deputativ_pripiniti_sprobi_zadushiti_svobodu_zmi_n260409; Рада Європи закликала Україну не вводити кримінальну відпові- дальність за наклеп. Дзеркало тижня. 24 вересня 2012 р. URL: https://dt.ua/POLITICS/rada_evropi_zaklikala_ukrayinu_ne_vvoditi_kriminalnu_ vidpovidalnist_za_naklep.html 7 Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів Украї- ни щодо встановлення відповідальності за наклеп» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=64959

131 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

жодних на те підстав заперечують реальний потенціал цивільно-правової відповідальності у розглядуваній сфе- рі. Відомий вітчизняний цивіліст Р.О. Стефанчук слушно зазначає, що цивільне право завдяки притаманному йому відновлювальному методу покликане найбільш ефективно здійснювати захист таких особистих немайно- вих благ, як честь, гідність та репутація особи1. Наявні в спеціальній літературі нарікання на недостатність цивільно-правової відповідальності за пося- гання на честь, гідність і ділову репутацію особи, на наш погляд, не є достатньо переконливими. Має рацію М.І. Хавронюк, який підкреслює, що за наявності цивільної відповідальності за наклеп усі можливі і достатні види сатисфакції одержує саме та особа, стосовно якої були поширені завідомо неправдиві відомості, тоді як штраф, стягнутий за вчинення відповідного кримінально караного діяння, піде в дохід держави2. Справедливо звертається увага також на те, що у випадках, коли наслідком вчиненого наклепу є самогубство потерпілого чи притягнення його до кримінальної відповідальності, винна особа за наявності для цього підстав підлягає від- повідальності за ст. 120 або ст. 383 КК України, що дозволяє зробити висновок про те, що найбільш ймовірні і тяжкі наслідки наклепу чи діянь, суміжних з наклепом, вже враховані вітчизняним законодавцем3. Разом з тим, на наш погляд, можна і потрібно говорити про необхідність удосконалення цивільно-правового механізму відшкодування заподіяної особі моральної та майнової шкоди, а також спростування поширеної неправдивої інформації, який на сьогодні доволі складний. О.М. Храмцов твердить про необхідність подвійного захисту честі та гідності цивільно-правовими та кримі- нально-правовими засобами (вибір способу захисту, на думку науковця, повинен залежати від самого потерпі- лого), стверджує, що такий підхід дозволить більш ефективно охороняти ці найважливіші цінності4. Видається, що протидія наклепу та образі засобами кримінального права створює серйозний ризик надмірного застосу- вання кримінально-правових методів до регулювання тих відносин, які є сферою насамперед цивільного права, з усіма наслідками, що звідси випливають, не кажучи вже про те, що реалізація відповідної пропозиції створить певну колізію між нормами цивільного та кримінального права5. Не варто забувати, що кримінальне право задумувалось як ultima ratio (останній аргумент) у справі забезпе- чення правопорядку. Воно має підключатися до механізму регулювання суспільних відносин лише тоді, коли необхідне застосування найсуворіших заходів впливу з тих, що є у розпорядженні держави. Слід погодитись також з тим, що криміналізація певного діяння є доцільною лише тоді, коли немає і не може бути норми, яка достатньо ефективно регулює відповідні відносини методами інших галузей права6. На наш погляд, зводити злочинні посягання на честь та гідність особи лише до наклепу та образи не варто, позаяк це невиправдано звужує саму сутність вказаних цінностей. Оскільки гідність людини апріорі уражається щоразу, коли вона (людина) є приниженою7, включення до кола злочинів, які на неї (гідність) посягають, лише наклепу та образи видається некоректним8. У розглядуваному контексті не зайве нагадати, що на безпосередню охорону гідності людини спрямовано низку міжнародно-правових актів, серед яких Європейська конвенція

1 Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві. Монографія. Київ: Науковий світ, 2001. С. 3. 2 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 470; Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. Київ: Юрисконсульт, 2006. С. 917. 3 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 470; Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. Київ: Юрисконсульт, 2006. С. 917. 4 Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. С. 249, 250. 5 Андрушко А. Проблеми кримінально-правової охорони честі та гідності особи. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 12 (274). С. 269–270. 6 Балобанова Д.О. Теорія криміналізації: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2007. С. 97. 7 Зауважимо, що законодавець неодноразово, однак в інших розділах Особливої частини КК України, згадує про приниження гідності, яке має кримі- нально-правове значення. Так, наприклад, у ст.ст. 116 та 123 причиною стану сильного душевного хвилювання визнано поводження, що принижує честь і гідність особи, у ч. 1 ст. 120 вказано, що доведення до самогубства може бути наслідком «систематичного приниження її людської гідності», у ч. 2 ст. 365 кваліфікуючою ознакою перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу визнано відповідні дії, що ображають особисту гідність потерпілого, у ч. 2 ст. 406 передбачено посилену відповідальність за порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості, якщо таке діяння мало «характер знущання або глумлення над військовослужбовцем». Про знущання, прикладом якого може бути глузування над фізичними вадами потерпілого, йдеться також у ч. 2 ст. 373 КК України. У ст. 126-1 серед наслідків домашнього насильства згадано про психологічне страждання, у ч. 1 ст. 127 одним із наслідків катування визнано моральні страждання. 8 У цьому контексті варто зазначити, що до злочинів проти честі та гідності особи законодавці різних держав зараховують не тільки наклеп та образу. Так, приміром, в КК Молдови до таких злочинів віднесено катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження (ст. 166-1), в КК Грузії – нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження (ст. 144-3), в кримінальних кодексах Австрії (§ 113), Північної Македонії (ст. 175) і Сербії (ст. 95) – приниження гідності шляхом згадування про вчинення особою злочинного діяння або про засудження за нього в минулому (ст. 95), в КК Угорщини – принизливе ставлення до вразливих осіб (ст. 225).

132  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Конвенція про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології та медицини тощо. Нагадаємо також, що жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання прямо забороняє Конституція України (ст. 28). Вже з назви згаданих міжнародно-правових актів та із наведеного кон- ституційного положення з очевидністю випливає, що гідність людини страждає внаслідок певного (такого, що принижує гідність) поводження з нею. У юридичній літературі висловлювалась точка зору про те, що будь-який злочин, який посягає на певні ін- тереси особи, посягає тим самим і на її гідність. Так, авторитетний вітчизняний правознавець П.М. Рабінович пише: «Підрив, руйнація гідності людини – це неминучий супутник, соціальна “тінь” будь-чийого зазіхання на усяке право, оскільки й у таких випадках в потерпілого, зазвичай, виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому разі гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об’єктом правопорушення»1. Загалом погоджуючись з наведе- ним твердженням, мусимо зауважити, що у вказаних випадках йдеться про опосередковане заподіяння шкоди, що визнає й сам учений. Для нашого ж дослідження інтерес становлять насамперед ситуації, коли вчинене осо- бою діяння прямо посягає на гідність іншої людини. У розглядуваному контексті необхідно також зауважити, що окремі дослідники взагалі піддають сумніву виправданість включення злочинів проти свободи особи в один розділ Особливої частини КК зі злочинами проти честі та гідності особи. Приміром, Т.М. Нуркаєва зазначає: «Безумовно, обмеження фізичної свободи якоюсь мірою зачіпає гідність людини, але все ж це різні за значущістю конституційні права і свободи людини, що потребують самостійної кримінально-правової оцінки у випадку їх грубого порушення. Тому всі злочи- ни проти свободи та особистої недоторканності доцільно виділити в самостійну главу Особливої частини КК РФ»2. Видається, що у розділі ІІІ Особливої частини КК України законодавець об’єднав злочини проти волі, че- сті та гідності особи тому, що вважає їх досить близькими, чи навіть такими, що перетинаються. У юридич- ній літературі неодноразово зверталася увага на тісний зв’язок між свободою та честю і гідністю особи. Так, наприклад, М.І. Хавронюк однозначно стверджує: «Кожна людина поважає себе і свої моральні принципи, і кожна людина є цінністю для суспільства. Якщо порушується її воля, то, як правило, не може не бути порушено і її честь та гідність»3. С.В. Шевчук підкреслює: «Щоб реалізувати свою унікальність і закладену природою (чи Богом) творчу функцію, людина повинна мати можливість вільно діяти, не зазнавати у цьому довільних чи невиправданих обмежень, здійснювати самодіяльність тією мірою, якою вона не стане перепоною у такому самому вільному виборі іншої людини. Не можна говорити про гідне існування, якщо хтось постійно або на- віть систематично змушений робити щось проти власної волі»4. Автори Науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу України, підготовленого за редакцією М.О. Потебенька та В.Г. Гончаренка, вважають «очевидним те, що будь-яке злочинне посягання на волю особи принижує її честь або гідність»5. А.А. Арямов та В.С. Пономаренко, своєю чергою, підкреслюють, що «основним параметром змісту гідності є усвідомлення відсутності приниження та усвідомлення власної свободи. Зрозуміло, ні про яку гідність не може бути й мови в ситуації особистої несвободи й примусу»6. На наш погляд, наведені висновки є достатньо переконливими. Зауважимо також, що категорії свободи і гідності в текстах міжнародно-правових актів нерідко вживаються поряд. Так, приміром, в преамбулі Загальної декларації прав людини вказується, що «визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру»7. В преамбулі Хартії основних прав

1 Права людини: соціально-антропологічний вимір. Колективна монографія / редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. Львів: Світ, 2006. С. 175. 2 Нуркаева Т.Н. Личные (гражданские) права и свободы человека и их охрана уголовно-правовыми средствами: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2003. С. 170. 3 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 433. 4 Шевчук С. Людська гідність у системі конституційних цінностей. Право України. 2018. № 9. С. 33. 5 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 108. 6 Арямов А.А., Пономаренко В.С. Механизм уголовно-правовой защиты чести и достоинства личности. Москва: Издательство «Юрлитинформ», 2010. С. 22; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание про- фессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 435. 7 Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015

133 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Європейського Союзу зазначається, що «Європейський Союз ґрунтується на неподільних і загальних цінно- стях – гідності людини, свободі, рівності та солідарності»1. Поняття «гідність людини» інтенсивно використовується у низці фундаментальних міжнародно-правових актів. З проаналізованих П.М. Рабіновичем та С.П. Рабіновичем 97 таких актів згадку про людську гідність міс- тять 54 акти. Особливе значення у цьому аспекті має Загальна декларація прав людини 1948 р., яка спричинила засадничий ідейний вплив на розвиток міжнародного захисту прав людини. Людська гідність стала однією з центральних категорій міжнародно-правових актів саме через її закріплення у вказаному акті. Особливе місце у розглядуваному контексті належить також Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародному пакту про громадянські і політичні права. Визначальне місце у них посідає нормативне звер- нення до людської гідності: «всі права випливають з властивої людській особі гідності». З такого формулю- вання випливає кілька важливих висновків: а) людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права; б) людська гідність належить кожному, незалежно від її законодавчого закріплення; в) право людини на гідність випливає з принципу людської гідності2. Попри величезне значення, яке відводиться розглядуваній категорії у міжнародно-правових актах, жоден з них не містить визначення поняття «людська гідність». Це зумовлює неоднозначне розуміння цього поняття і, як слушно підкреслює П.М. Рабінович, може призвести до його невиправдано звуженого тлумачення. Нато- мість чітке визначення у таких актах поняття «людська гідність» могло б слугувати формальною підставою для розширення можливостей забезпечення, охорони й захисту прав людини3. У науковій літературі неодноразово робилися спроби розкрити поняття людської гідності. О.В. Грищук зазначає, що, враховуючи його багатовимірність, лише з правової точки зору можна виокремити тлумачення людської гідності як: правової (моральної) ідеї, правової цінності, принципу права, права людини, інтересу людини, потреби людини, первинного блага, джерела прав людини, змісту прав людини та ін.4 При цьому біль- шість авторів підтримують подвійну природу людської гідності: як явища об’єктивного і загального для всіх людей (антропна гідність, гідність як цінність, принцип, джерело прав людини, їх мета чи зміст) та як суб’єк- тивного права чи інтересу конкретної людини (гідність людини)5. Інколи ж дослідники, описуючи сутність людської гідності, вживають декілька вказаних понять одночасно6, що, зрозуміло, не може не призводити до певної плутанини. П.М. Рабінович вважає, що антропна гідність – це самоцінність людини як біосоціальної істоти – унікального родового суб’єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі7. З точки зору О.В. Грищук, людська гідність як цінність – це самоцінність та суспільна значущість людини, що визнача- ється існуючими рівнем суспільних відносин, загальносуспільними уявленнями про свободу, справедливість, рівність і є джерелом прав та свобод людини8. Подібну дефініцію людської гідності пропонує й В.К. Грищук, який також підкреслює, що «джерелом людської гідності є природне право, а не позитивне, тому вона наділена абсолютним характером – наддержавність, незалежність від особливостей правового регулювання державою прав, свобод та обов’язків людини. <…> Людська гідність, за сутнісним проявом, має два нормативних критерії: а) позитивний – суб’єктивність (автономія) людини і б) негативний – заборона ставити людину в такі ситуації або поводитися з нею в такий спосіб, що заперечує її людську гідність»9.

1 Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_524 2 Права людини: соціально-антропологічний вимір. Колективна монографія / редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. Львів: Світ, 2006. С. 169–170. Див. також: Грищук О. Філософія людської гідності у праві. Право України. 2018. № 9. С. 22–23. 3 Права людини: соціально-антропологічний вимір. Колективна монографія / редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. Львів: Світ, 2006. С. 171. 4 Грищук О. Філософія людської гідності у праві. Право України. 2018. № 9. С. 16. 5 Зауважимо, що на подвійний характер людської гідності у своєму рішенні від 22 травня 2018 р. № 5-р/2018 вказав Конституційний Суд України: «людську гідність необхідно трактувати як право, гарантоване статтею 28 Конституції України, і як конституційну цінність, яка наповнює сенсом людське буття, є фундаментом для усіх інших конституційних прав, мірилом визначення їх сутності та критерієм допустимості можливих обмежень таких прав» (Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 р. № 5-р/2018 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 12 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 р. № 76-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/v005p710-18). 6 Грищук О. Філософія людської гідності у праві. Право України. 2018. № 9. С. 16, 18. 7 Права людини: соціально-антропологічний вимір. Колективна монографія / редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. Львів: Світ, 2006. С. 175. 8 Грищук О. Філософія людської гідності у праві. Право України. 2018. № 9. С. 21. 9 Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 99.

134  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Коли йдеться про гідність конкретної людини, то мається на увазі самооцінка, тобто внутрішня оцінка нею самої себе, власної цінності1. Як зазначає П.М. Рабінович, самооцінка – це судження біосоціального індивіда про міру наявності в нього тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні з певним еталоном, зразком, котрий формується суспільством або певною його групою (найчастіше – групою домінуючою). Така самооцінка буде тим правильнішою, достовірнішою, чим точніше вона відображатиме ту оцінку, яку дають цій людині інші люди, у відносинах з якими вона перебуває. Зважаючи на цю обставину можна робити висновок про істинність чи хибність самооцінки2. У цьому контексті В.В. Джунь також підкреслює, що «гідність виникає лише внаслі- док соціалізації індивіда, в процесі якої йому як члену суспільства прищеплюються властиві для цього суспіль- ства моральні (етичні) імперативи, які виражають ставлення до індивіда з боку суспільства, і в цьому ставленні визнається цінність його особистості». На його переконання, гідність – це соціально зумовлена якість людини, якої немає у тваринному світі, з якого людина виокремилась внаслідок соціалізації3. У кримінально-правовій літературі при визначенні гідності людини акцент також робиться на внутрішній оцінці нею самої себе, власної цінності. Так, наприклад, М.І. Хавронюк зазначає, що «гідність людини передба- чає усвідомлення людиною як носієм сукупності певних моральних, світоглядних, професійних тощо якостей своєї суспільної цінності, що створює у неї підстави для самоповаги»4. Майже аналогічне визначення гідності людини наводять А.В. Савченко, В.В. Кузнецов, О.Ф. Штанько5. З точки зору В.М. Підгородинського, гідність – це позитивна самооцінка людини6. Здійснений аналіз приводить до висновку про певну суперечність у поглядах науковців стосовно сутності гідності людини. З одного боку, слушно визнається абсолютність людської гідності як самоцінності людини, вказується, що вона є джерелом, фундаментом прав та свобод людини. З іншого ж – гідність окремої людини трактується як внутрішня оцінка нею самої себе, як усвідомлення нею певних позитивних якостей своєї сус- пільної цінності. Таке однобоке трактування сутності гідності людини викликає заперечення. Не зовсім зрозу- міло чому розуміння гідності конкретної людини не виводиться з категорії людської гідності, як це має місце в проаналізованих вище міжнародно-правових актах. Видається, що підхід, за якого гідність людини пов’язується лише з усвідомленням нею позитивних якостей своєї суспільної цінності, що створює у неї підстави для самоповаги, схиляє до висновку, що гідність не притаманна, скажімо, немовлятам та особам, які страждають на тяжкі пси- хічні розлади, тобто тим, хто не здатний здійснювати внутрішню оцінку самого себе, власної цінності. З таким категорично погодитись не можемо, оскільки заперечення гідності цих осіб прямо суперечить ідеї людської гідності. Зауважимо, що до такого ж висновку дійшов Федеральний Конституційний Суд Німеччини, який у своїх рішеннях вказав, що малолітні діти, особи, які потребують постійної чи тривалої допомоги, наприклад, психічно хворі, є індивідами з власною людською гідністю7. Цей же суд підкреслив, що кожен володіє людською гідністю, незважаючи на індивідуальні властивості, фізичний або психічний стан, його дії, соціальний статус та відповідну тривалість його особистого людського життя. Людська гідність притаманна також і тому, хто не може діяти осмислено. Гідність не втрачається також внаслідок «негідної» антисоціальної поведінки особи, навіть якщо вона, як зазначив Федеральний Конституційний Суд Німеччини, у тяжкий та неприйнятний спо- сіб виступила проти всього того, що Основний Закон з його системою цінностей поставив під свій захист. Гідність за жодних обставин не може бути відібрана у людини8. Наведені висновки прямо пов’язані з тим, що вказаний суд гідність людини нерозривно пов’язує з людською гідністю (гідністю людства)9. Вважаємо, що поняття гідності людини слід виводити з категорії людської гідності, тобто необхідно вихо- дити з об’єктивної, а не суб’єктивної, сторони гідності. На наше переконання, кожна людина має гідність вже за самою ознакою приналежності до людського роду (незалежно від своїх індивідуальних якостей, соціального ста- новища та професії). Зазначимо, що до подібного висновку дійшли окремі вітчизняні цивілісти. Так, Р.О. Сте- 1 Див., наприклад: Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 99; Грищук О. Філософія людської гідності у праві. Право України. 2018. № 9. С. 21; Права людини: соціально-антропологічний вимір. Колективна монографія / редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. Львів: Світ, 2006. С. 174. 2 Права людини: соціально-антропологічний вимір. Колективна монографія / редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. Львів: Світ, 2006. С. 174. Див. також: Грищук О. Філософія людської гідності у праві. Право України. 2018. № 9. С. 21. 3 Джунь В.В. Соціологія конституційного права: монографія. Кн. 1: Теоретико-методологічні основи. Київ: Ін Юре, 2015. С. 112. 4 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 433. 5 Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. С. 333. 6 Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. д.ю.н., проф. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 108. 7 Шишкін В. Абсолютність права людської гідності (позиції Федерального Конституційного Суду Федеративної Республіки Німеччина). Право Украї- ни. 2018. № 9. С. 70. 8 Там само. С. 60. 9 Там само. С. 60.

135 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

фанчук вказує, що попри подібність підходів до розуміння поняття гідності у національному та європейському праві, суттєво відмінними є акценти, які розставляє позитивне право щодо визначення правового режиму гід- ності. Якщо в національному цивільному праві перевага віддається охороні суб’єктивної сторони гідності, то в міжнародному праві на перше місце ставиться гідність об’єктивна. І саме останній підхід, на думку науковця, є більш переконливим та таким, що має суттєві переваги. По-перше, стосовно суб’єктивної сторони гідності не може виникати жодних суспільних відносин, оскільки вона за своїм змістом є самооцінкою, а отже єдиним суб’єктом, який формує її, є сам суб’єкт – носій цієї гідності. По-друге, право взагалі не спроможне впливати на суб’єктивну сторону гідності. Призначення права полягає у регулюванні та охороні суспільних відносин, а суб’єктивна сторона гідності у формі самооцінки є радше певним внутрішнім психологічним процесом, що не може бути об’єктивованим і тому є недосяжним для права. З огляду на це, на переконання Р.О. Стефанчука, розуміння гідності як певної об’єктивної цінності людини, яка до того ж має характер «вищої соціальної», є найбільш прийнятним для вітчизняного правозастосування1. На наш погляд, гідність людини (Р.О. Стефанчук пропонує називати її «особистою гідністю») слід розумі- ти як об’єктивну цінність фізичної особи як біосоціальної істоти. Виходячи зі значення цього блага, яке Конституцією України визнається найвищою соціальною цінністю2, і яке забезпечує відповідний ціннісний статус фізичній особі, необхідно говорити й про «мінімальний рівень поводження» із нею3. Зафіксоване в Основному Законі право на повагу до гідності має включати в себе й нега- тивний аспект – вимогу від інших осіб не порушувати гідність іншої особи. Окрім існуючих цивільно-правових засобів захисту гідності особи, важливу роль у цьому зв’язку має відігравати й кримінальний закон, завданням якого, як відомо, є правове забезпечення охорони прав і свобод людини, а також запобігання злочинам. Поняття честі у сучасній юридичній літературі традиційно трактується як добра, незаплямована репутація людини, її авторитет і чесне ім’я4. Так само вказане поняття визначається і у Великому тлумачному словнику су- часної української мови5. У філософській літературі підкреслюється, що категорія честі відображає соціальність людини – її належність до конкретного типу спільноти і усвідомлення себе суб’єктом життєвості, передовсім через належність до цієї спільноти6. В.В. Джунь зазначає, що «на відміну від поняття гідності, поняття честі людини ґрунтується не на принципі рівності всіх людей у моральному відношенні, а на їхній диференційованій оцінці залежно від соціального стану особистості, релігійної, расової, національної, класової, професійної й колективної належності або репутації»7. С.П. Головатий вказує, що дуже часто честь ототожнюють з гідністю (особливо коли йдеться про професій- ну честь)8. І це не випадково, адже ці поняття мають спільне філософське підґрунтя, що спирається на високі моральні принципи. Разом із тим за своєю юридичною сутністю поняття «честь» та «гідність» відмінні одне від одного: якщо поняття «гідність» виконує засадничу роль у всій системі людських прав, то поняття «честь» до загальної категорії людських прав взагалі не належить9. Зауважимо, що у Великому тлумачному словнику сучасної української мови термін «честь» трактується також як «сукупність вищих моральних принципів, якими людина керується у своїй громадській та особистій

1 Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / відп. ред. Я.М. Шевченко. Київ: КНТ, 2008. С. 405. Див. також: Церковна А.О. Гідність і честь у цивільному праві України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2002. С. 69. 2 С.П. Головатий переконаний, що припис ч. 1 ст. 3 Конституції України про людину та її гідність як «соціальну цінність» є яскравим прикладом «явної присутності в українському Засадничому Законі ідей та юридичних формул, що свого часу їх висунув марксизм та які було покладено в основу колишнього тоталітарного (комуністичного) режиму». На переконання науковця, людська гідність є цінністю, утім не соціальною (Головатий С. Про людські права. Лекції. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. С. 678–679). 3 Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / відп. ред. Я.М. Шевченко. Київ: КНТ, 2008. С. 409. 4 Див., наприклад: Головатий С. Про людські права. Лекції. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. С. 672; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 108; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. С. 333. 5 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 1600. 6 Мовчан В.С. Історія і теорія етики. Курс лекцій. Навчальний посібник. Дрогобич: Коло, 2003. С. 360. 7 Джунь В.В. Соціологія конституційного права: монографія. Кн. 1: Теоретико-методологічні основи. Київ: Ін Юре, 2015. С. 113. 8 Так, у Великому тлумачному словнику сучасної української мови честь визначається, зокрема, як «громадська, станова, професійна і т. ін. гідність людини» (Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 1600). 9 Головатий С. Про людські права. Лекції. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. С. 672.

136  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

поведінці»1. Таку дефініцію честі наводять й деякі науковці, пропонуючи виходити з неї при визначенні об’єкта злочинів, відповідальність за які передбачена розділом ІІІ Особливої частини КК України2. На наш погляд, для розглядуваних цілей зазначеному розумінню честі навряд чи можна віддати перевагу перед наведеним вище, адже, по-перше, непросто визначитись із змістовним наповненням сукупності вказаних моральних принципів, а по-друге, вкрай складно встановити механізм заподіяння шкоди честі в такому її аспекті. Таким чином, здійснений аналіз дозволяє дійти висновку, що категорії свободи, честі та гідності особи тісно пов’язані між собою. Об’єднання злочинних діянь, що посягають на вказані цінності, в межах одного розділу, на наш погляд, є обґрунтованим. Водночас стосовно кожного конкретного діяння, передбаченого розділом ІІІ Особливої частини КК України, необхідно встановлювати механізм заподіяння ним шкоди не лише свободі, а й честі та гідності особи, що й буде зроблено при аналізі безпосередніх об’єктів розглядуваних злочинів. Перед тим, однак, вважаємо за доцільне зупинитися на системі злочинів проти волі (свободи), честі та гідно- сті особи за законодавством України та зарубіжних держав. Розділ ІІІ Особливої частини КК України, в якому сконцентровано відповідні посягання, включає статті про відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146), насильницьке зникнення (ст. 146-1), захоплення заручників (ст. 147), підміну дитини (ст. 148), торгівлю людьми (ст. 149), експлуатацію дітей (ст. 150), використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150-1), незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги (ст. 151), примушування до шлюбу (ст. 151-2). Система злочинів проти свободи особи у законодавстві зарубіжних держав є надзвичайно різноманітною. Здійснений порівняльно-правовий аналіз кримінальних законів 63 держав світу засвідчує, що до вказаних зло- чинів законодавці найчастіше відносять незаконне позбавлення свободи, викрадення людини, торгівлю людь- ми, рабство і работоргівлю, захоплення заручників, примушування, погрозу. Відповідальність за незаконне позбавлення свободи передбачають кримінальні закони фактично усіх держав світу, зокрема: Австрії (§ 99), Азербайджану (ст. 145), Албанії (ст. 110), Аргентини (ст.ст. 141, 142, 144 bis), Бельгії (ст.ст. 434–438 bis), Білорусі (ст. 183), Болгарії (ст. 142а), Болівії (ст. 292), Бразилії (ст. 148), Вірменії (ст. 133), Гватемали (ст.ст. 203, 204), Греції (ст. 325), Грузії (ст. 143), Данії (§ 261), Естонії (ст. 136), Ізраїлю (ст. 377), Індії (ст.ст. 339–348), Ірану (ст. 621), Іспанії (ст. 163), Італії (ст.ст. 605–607), Казахстану (ст. 126), Кир- гизстану (ст. 172), Китаю (ст. 238), Колумбії (ст.ст. 174–177), Республіки Корея (ст.ст. 276–282), Куби (ст. 333), Латвії (ст. 152), Литви (ст. 146), Мексики (ст. 364), Молдови (ст. 166), Нідерландів (ст. 282), Німеччини (§ 239), Норвегії (ст.ст. 254, 255), Перу (ст. 152), Північної Македонії (ст. 140), Польщі (ст. 189), Португалії (ст. 158), Росії (ст. 127), Румунії (ст. 205), Сальвадору (ст. 148), Сербії (ст. 63), Словаччини (§ 182), Словенії (ст. 133), Таджикистану (ст. 131), Тунісу (ст. 250), Туреччини (ст. 109), Туркменістану (ст. 129), Угорщини (ст. 194), Узбе- кистану (ст. 138), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 179), Фінляндії (ст.ст. 1, 2 глави 25), Франції (ст. 224-1), Хорватії (ст. 136), Чехії (ст. 170), Чорногорії (ст. 162), Швейцарії (ст.ст. 183, 184), Швеції (ст. 2 глави 4), Японії (ст.ст. 220, 221). Варто зауважити, що окремі законодавці передбачають відповідальність не лише за умисне незаконне поз- бавлення свободи, а й за незаконне позбавлення свободи, вчинене з необережності (зокрема, Данії (ч. 3 § 261), Нідерландів (ст. 283) і Фінляндії (ст. 6 глави 25)). Поширеним діянням проти особистої свободи є також викрадення людини. Відповідальність за вказане посягання (в тому числі й за викрадення людини, вчинене з певною метою) встановлена кримінальним зако- нодавством Австрії (§§ 100–102), Азербайджану (ст. 144), Албанії (ст.ст. 109, 109/а), Аргентини (ст. 142 bis), Білорусі (ст. 182), Болгарії (ст. 142), Вірменії (ст. 131), Греції (ст. 322), Ізраїлю (ст.ст. 369, 371–374, 374алеф, 375), Індії (ст.ст. 359–369), Іспанії (ст. 164), Італії (ст. 605), Казахстану (ст. 125), Канади (ст. 279), Киргизста- ну (ст. 170), Китаю (ст.ст. 239, 240), Колумбії (ст.ст. 168–171), Республіки Корея (ст.ст. 288, 289, 291), Латвії (ст. 153), Молдови (ст. 164), Нідерландів (ст. 278), Німеччини (§§ 234, 239а), Північної Македонії (ст. 141), Португалії (ст. 161), Росії (ст. 126), Сальвадору (ст. 149), Сан-Марино (ст.ст. 169, 176), Сербії (ст. 64), Сло- ваччини (§ 186), Словенії (ст. 134), США (§ 1201)3, Таджикистану (ст. 130), Туркменістану (ст.ст. 126, 127), 1 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 1600. 2 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 451; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 433; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 108. 3 Докладно про особливості кримінальної відповідальності за викрадення людини за законодавством США див.: Андрушко А.В. Кримінально-право- ва протидія викраденню людей у США. Прикарпатський юридичний вісник. 2017. № 6 (21). Том 2. С. 105–109.

137 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Угорщини (ст. 190), Узбекистану (ст. 137), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 180), Хорватії (ст. 137), Чехії (ст. 172), Чорногорії (ст. 164), Швеції (ст. 1 глави 4), Японії (ст.ст. 224–229) та інших держав світу. Якщо одні законодавці виокремили викрадення людини в самостійний склад (а то й у кілька самостійних складів), то деякі інші об’єднали вказане діяння і незаконне позбавлення свободи в єдине ціле, згадавши, утім, про викрадення людини при формулюванні диспозиції відповідної норми (таким є підхід законодавців Бразилії (ст. 148), Ірану (ст. 621), Норвегії (ст. 254), Тунісу (ст. 250), Франції (ст. 224-1), Швейцарії (ст. 183)). Окремі ж законодавці (наприклад, Болівії, Данії, Естонії, Куби, Литви, Мексики, Польщі, Туреччини) взагалі не згадують про ви- крадення людини як про злочин проти свободи особи, виходячи, вочевидь, з того, що стаття про незаконне позбавлення свободи охоплює й вказане посягання. Необхідно також зазначити, що законодавці ряду держав (зокрема, Австрії, Ізраїлю, Індії, Китаю, Республі- ки Корея, Нідерландів, Німеччини, Сан-Марино, Японії) передбачають одразу декілька різновидів викрадення людини, що засвідчує поширеність казуального підходу до конструювання відповідних норм. Так, наприклад, КК Німеччини встановлює відповідальність за викрадення людей (§ 234), викрадення неповнолітніх (§ 235) та викрадення людей із метою вимагання (§ 239а). В КК Республіки Корея виокремлено цілу главу ХХХІ, при- свячену різноманітним видам вказаного посягання. Стаття 287 цього кодексу передбачає відповідальність за викрадення неповнолітньої дитини, ст. 288 – за викрадення людини і продаж її з метою отримання доходу, ст. 289 – за викрадення людини і продаж її для транспортування в іноземну державу, ст. 290 – за готування або змову з метою вчинення викрадення людини і продаж її для транспортування в іноземну державу, ст. 291 – за викрадення людини з метою одруження, ст. 292 – за приховування викраденої людини тощо. Подібним є підхід японського законодавця. Надзвичайне різноманіття видів розглядуваного діяння характерне й для ізра- їльського законодавства. Закон про кримінальне право Ізраїлю виокремлює такі самостійні склади: викрадення (ст. 369), переміщення людини за межі кордонів країни (ст. 370), викрадення з метою позбавлення свободи (ст. 371), викрадення з метою умисного вбивства або вимагання (ст. 372), викрадення з-під опіки (ст. 373), ви- крадення з метою заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 374), викрадення з метою торгівлі людьми (ст. 374 алеф), переховування викраденого (ст. 375)). Варто також зауважити, що поширеним явищем є виокремлення поряд зі складом викрадення людини само- стійного складу викрадення дитини. При цьому різними є підходи до визначення об’єкта, на який посягає таке діяння. До злочинів проти свободи особи викрадення дитини відносять, зокрема, законодавці Австрії (§ 101), Аргентини (ст. 146), Греції (ст. 324), Ізраїлю (ст. 373), Індії (ст.ст. 361, 363А, 369), Канади (ст.ст. 280–283), Республіки Корея (ст. 287), Молдови (ст. 164-1), Нідерландів (ст.ст. 279, 281), Німеччини (§ 235), Норвегії (ст. 261), США (§ 1204), Фінляндії (ст. 5(а) глави 25) та Японії (ст. 224). Водночас інші законодавці викрадення дитини відносять до злочинів, що посягають на порядок сімейних відносин та інтереси дітей. Такою, зокрема, є позиція законодавців Австрії (§ 195), Албанії (ст. 127), Бельгії (ст. 428), Болгарії (ст. 185), Болівії (ст. 246), Голландії (ст. 279), Данії (§ 215), Естонії (ст. 172), Ізраїлю (ст. 367), Ірану (ст. 631), Іспанії (ст. 225-1), Китаю (ст. 262), Литви (ст. 156), Мальти (ст. 210), Північної Македонії (ст. 198), Польщі (ст. 211), Португалії (ст. 249), Сербії (ст. 116), Словаччини (§ 209), Словенії (ст. 190), Туреччини (ст. 234), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 217), Чехії (ст. 200), Чорногорії (ст. 217), Швейцарії (ст. 220), Швеції (ст. 4 глави 7) та інших держав. У кримінальному законодавстві Австрії та Ізраїлю, таким чином, передбачено дві статті про викрадення дитини – одна у главі (розділі) про злочинні діяння проти свободи особи, друга – у главі (розділі) про злочини проти сім’ї та неповнолітніх (у вказаних кодексах назви відповідних структурних частин різняться). У цьому контек- сті варто зауважити, що описування ознак викрадення дитини як злочину проти свободи особи і як злочину проти інтересів сім’ї та неповнолітніх здебільшого дещо відрізняється. Зокрема, законодавці, котрі виділяють вказане діяння в системі злочинів проти сім’ї та неповнолітніх, нерідко віддають перевагу такому формулюван- ню як «відведення дитини від батьків», поєднують вказане посягання в одній статті із такими діяннями, як переховування дитини, сприяння втечі дитини від батьків і т. ін. Зауважимо також, що більшість законодавців не виокремлює в якості викрадення дитини заволодіння нею одним із батьків чи іншим близьким родичем. Од- нак трапляються й винятки. Так, в КК Молдови встановлено відповідальність за викрадення неповнолітнього близькими родичами (ст. 164-1). У КК Литви виокремлено привілейований склад викрадення батьком, матір’ю чи близьким родичем своєї малолітньої дитини чи малолітньої дитини своїх близьких родичів з дитячого закла- ду або ж в особи, у якої дитина законно проживала (ч. 2 ст. 156).

138  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Більшість законодавців передбачає кримінальну відповідальність за таке діяння як торгівля людьми. Однак підходи до місця цього злочину в структурі Особливої частини кримінального законодавства суттєво різнять- ся. До злочинів проти свободи особи (як варіант – проти свободи, честі та гідності особи) торгівлю людьми відносять законодавці Австрії (§ 104а), Азербайджану (ст. 144-1), Албанії (ст. 110/а), Аргентини (ст.ст. 145 bis, 145 ter), Білорусі (ст. 181), Бразилії (ст. 149-А), Вірменії (ст. 132), Греції (ст. 323А), Данії (§ 262а), Естонії (ст. 133), Ізраїлю (ст. 377алеф), Італії (ст. 601), Киргизстану (ст. 171), Колумбії (ст. 188), Латвії (ст.ст. 154-1, 154-2), Литви (ст. 147), Молдови (ст. 165), Нідерландів (ст. 273f ), Німеччини (§§ 232, 233, 233а), Норвегії (ст. ст. 257, 258), Перу (ст.ст. 153, 153-А), Польщі (ст. 189а), Португалії (ст. 160), Росії (ст. 127-1), Сан-Марино (ст. 168), Словаччини (§ 179), Таджикистану (ст. 130-1), Туркменістану (ст. 129-1), Угорщини (ст. 192), Узбе- кистану (ст. 135), Фінляндії (ст.ст. 3, 3(а) глави 25), Чехії (ст. 168), Швейцарії (ст. 182), Швеції (ст. 1а глави 4). Подібним за своєю суттю є підхід й деяких інших законодавців. Так, корейський законодавець відніс роз- глядуване посягання до злочинів, пов’язаних з викраденням людей (ст. 289), румунський – включив його в главу з назвою «Торгівля людьми та експлуатація уразливих осіб» (ст. 210), американський – в розділ «Пео- наж, рабство і торгівля людьми» (§ 1590), австралійський (ст.ст. 271.2, 271.3, 271.5, 271.6) і болгарський (ст. ст. 159а–159г) – в розділ «Торгівля людьми», японський – в главу «Злочини викрадення та купівлі чи продажу людських істот» (ст. 226-2). В КК Грузії вказане діяння включено до глави про злочини проти прав і свобод лю- дини (ст. 143-1), в КК Казахстану – до глави, яка об’єднує кримінальні правопорушення проти особи (ст. 128), в КК Канади – до глави «Злочини проти особи та репутації» (ст. 279.01), в КК Китаю – до глави про злочини проти прав людини і демократичних прав громадян (ст.ст. 240, 241), в КК Індії – до глави «Злочини проти людського тіла» (ст. 370). Разом з тим у зарубіжному законодавстві трапляються й інші підходи до визначення об’єкта розглядуваного посягання. З точки зору деяких законодавців, торгівля людьми посягає передовсім на міжнародний правопорядок. Так, в КК Північної Македонії відповідна стаття (ст. 418-а) розміщена в розділі «Злочини проти людства і міжна- родного права»), Сальвадору (ст.ст. 367–367-С) і Словенії (ст. 113) – у главі (розділі) «Злочинні діяння проти людства», в КК Хорватії (ст. 106) – у розділі «Злочини проти людства та людської гідності», в КК Чорногорії (ст. 444) – в розділі «Злочини проти людства та інших цінностей, захищених міжнародним правом», в КК Туреччини (ст. 80) – в главі «Міжнародні злочини». Оригінальним є підхід болівійського (ст. 281 Bis) та іспанського (ст. 177-1) законодавців, котрі статтю про відповідальність за торгівлю людьми розмістили в окремому розділі з назвою «Про торгівлю людьми». Зауважимо також, що в законодавстві деяких держав відсутній єдиний склад торгівлі людьми. Приміром, КК Німеччини включає кілька статей, спрямованих на протидію вказаному посяганню: у § 232 встановлено від- повідальність за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації, у § 233 – за торгівлю людьми з метою екс- плуатації у вигляді робочої сили, у § 233а – за сприяння торгівлі людьми, у § 236 – за торгівлю дітьми. У цьому контексті необхідно також зазначити, що поширеним явищем є виокремлення в кримінальному законодавстві самостійної статті про відповідальність за торгівлю дітьми. При цьому одні законодавці (зокрема, Мексики (ст.ст. 366 Ter, 366 quáter) і Німеччини (§ 236)) зараховують вказане посягання до злочинів проти свободи осо- би, другі (зокрема, Грузії (ст. 143-2), Канади (ст. 279.011) і Мальти (ст. 248D)) – до злочинів проти прав і свобод людини, треті (зокрема, Албанії (ст. 128/b), Вірменії (ст. 168), Казахстану (ст. 135), Литви (ст. 157), Молдови (ст. 206), Перу (ст. 147), Таджикистану (ст. 167), Хорватії (ст. 174)) – до злочинів проти сім’ї та неповнолітніх, четверті (зокрема, Північної Македонії (ст. 418-d) і Чорногорії (ст. 445)) – до злочинів проти людства і між- народного права. Індійський законодавець включив вказане діяння до глави XVI «Злочини проти людського тіла» (ст.ст. 372, 373), румунський – до глави VII «Торгівля людьми та експлуатація уразливих осіб» (ст. 211), американський – до розділу 77 «Пеонаж, рабство і торгівля людьми» (§ 1591), австралійський – до розділу 271 «Торгівля людьми» (ст.ст. 271.4, 271.7). В Пенітенціарному кодексі Естонії містяться дві статті про від- повідальність за торгівлю дітьми: перша (ст. 173 «Купівля-продаж дитини») – у розділі, який об’єднує винні діяння проти сім’ї, друга (ст. 175 «Торгівля людьми з метою використання неповнолітнього») – у розділі, в якому акумульовані винні діяння проти неповнолітніх. Деякі законодавці виокремлюють також діяння, пов’язані з торгівлею людьми. Так, наприклад, в кримі- нальних кодексах Азербайджану (ст. 144-3) і Канади (ст. 279.03) міститься стаття про відповідальність за неза- конні дії з документами з метою торгівлі людьми, в КК Білорусі – за незаконні дії, спрямовані на працевлаш- 139 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

тування громадян за кордоном (ст. 187), в кримінальних кодексах Албанії (ст. 110/b), Грузії (ст. 143-3), Індії (ст. 370А), Канади (ст. 279.02), Литви (ст. 147-2), Молдови (ст. 165-1) і Румунії (ст. 216) – за користування результатами праці чи послугами осіб, які стали жертвами торгівлі людьми1, в КК Китаю – за перешкоджан- ня шляхом насильства та погроз звільненню куплених жінки або дитини співробітниками державних органів (ст. 242) тощо. Чимало законодавців передбачили спеціальні норми про кримінальну відповідальність за рабство і рабо- торгівлю. При цьому місце зазначених норм в Особливій частині проаналізованих кримінальних законів ви- значено по-різному. Якщо в законодавстві одних держав (зокрема, Аргентини (ст. 140), Австрії (§ 104), Білорусі (ст. 181-1), Болівії (ст. 291), Бразилії (ст. 149), Ізраїлю (ст. 375алеф), Італії (ст.ст. 600, 602), Киргизстану (ст. 173), Нідерландів (ст.ст. 274–277), Молдови (ст. 167), Норвегії (ст.ст. 259, 260), Португалії (ст. 159), Росії (ст. 127-2), Сан-Марино (ст.ст. 167, 168)) рабство і работоргівля віднесені до злочинів проти свободи особи, то в інших (зокрема, Австралії (ст. 270.3), Азербайджану (ст. 106), Північної Македонії (ст. 418), Словенії (ст. 112), Хор- ватії (ст. 105), Чорногорії (ст. 446)) – до посягань на міжнародний правопорядок. В КК Індії стаття про рабо- торгівлю (ст. 371) включена до глави «Злочини проти людського тіла». Румунський законодавець статтю про рабство і работоргівлю (ст. 209) розмістив в окремій главі «Торгівля людьми та експлуатація уразливих осіб», американський – в розділі «Пеонаж, рабство і торгівля людьми» (§§ 1582, 1583, 1585–1588). Білоруський законодавець розглядуване посягання криміналізував двічі: в главі 22 «Злочини проти особистої свободи, че- сті та гідності» (ст. 181-1) і в главі 17 «Злочини проти миру і безпеки людства», де «обернення в рабство» є однією з альтернативних ознак об’єктивної сторони складу «Злочини проти безпеки людства» (ст. 128). Порівняльно-правовий аналіз засвідчив, що в кримінальному законодавстві різних держав світу відсутній єдиний підхід до криміналізації вказаних посягань. Одні законодавці (зокрема, Білорусі (ст. 181-1), Киргиз- стану (ст. 173), Росії (ст. 127-2)) встановили відповідальність виключно за використання рабської праці, другі (зокрема, Аргентини (ст. 140), Болівії (ст. 291), Бразилії (ст. 149), Ізраїлю (ст. 375 алеф), Молдови (ст. 167)) – винятково за обернення людини в рабство або в стан, аналогічний до рабства, а також за тримання її в таких умовах, треті (зокрема, Індії (ст. 371)) – виключно за торгівлю рабами, четверті (зокрема, Австралії (ст. 270.3), Австрії (§ 104), Італії (ст.ст. 600, 602), Португалії (ст. 159), Румунії (ст. 209), Сан-Марино (ст.ст. 167, 168)) кри- міналізували обернення людини в рабство чи тримання її в рабстві або в іншому подібному стані, а також рабо- торгівлю, п’яті (зокрема, Нідерландів (ст.ст. 274–277)) – встановили відповідальність за работоргівлю і пере- везення рабів, шості (зокрема, Азербайджану (ст. 106), Норвегії (ст.ст. 259, 260), Північної Македонії (ст. 418), Словенії (ст. 112), США (§§ 1582, 1583, 1585–1588), Хорватії (ст. 105), Чорногорії (ст. 446) – окрім обернення в рабство і работоргівлі, передбачили відповідальність також за посередництво у работоргівлі, підбурювання до такої діяльності та перевезення обернених в рабство осіб. Деякі законодавці серед злочинів проти особистої свободи виокремили примусову працю. Такою є пози- ція законодавців Азербайджану (ст. 144-2), Ізраїлю (ст. 376), Литви (ст. 147-1), Молдови (ст. 168), Туреччини (ст. 117), Угорщини (ст. 193), Швеції (ст. 1b глави 4). Румунський законодавець статтю про відповідальність за примусову працю (ст. 212) розмістив в окремій главі «Торгівля людьми та експлуатація уразливих осіб», аме- риканський – в розділі «Пеонаж, рабство і торгівля людьми» (§ 1589), австралійський – в розділі «Рабство і злочини, подібні до рабства» (ст. 270.6А), китайський – в главі «Злочини проти прав людини і демократичних прав громадян» (ст. 244), індійський – в главі «Злочини проти людського тіла» (ст. 374). Різними є підходи законодавців стосовно визначення місця в системі Особливої частини КК такого пося- гання як використання дитячої праці. Так, в кримінальних кодексах Аргентини (ст. 148 bis) і Швеції (ст. 1b глави 4) вказане діяння віднесено до злочинів проти свободи особи, в КК Угорщини (ст. 209) воно включене до глави, в якій сконцентровано злочини проти дітей та сім’ї, в КК Мальти (ст. 248DB) – до підрозділу «Торгівля людьми», включеного до глави «Злочини проти особи», в КК Республіки Корея (ст. 274) – до глави «Злочи- ни, пов’язані з відмовою і поганим поводженням». Окремі законодавці до злочинів проти особистої свободи зараховують використання дитини для жебра- кування. Такою, зокрема, є позиція італійського законодавця (ст. 600 octies). Румунський законодавець стат- тю про відповідальність за вказане посягання (ст. 215) розмістив в главі «Торгівля людьми та експлуатація

1 Водночас законодавці ряду держав (зокрема, Греції (ч. 6 ст. 323А), Північної Македонії (ч. 3 ст. 418-а), Португалії (ч. 5 ст. 160), Хорватії (ч. 4 ст. 106) та Чорногорії (ч. 7 ст. 444)) відповідальність за користування результатами праці чи послугами жертв торгівлі людьми передбачають в межах статті про відповідальність за торгівлю людьми.

140  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

уразливих осіб», турецький – в розділі «Злочини проти громадської моралі» (ст. 229), болгарський – в главі «Злочини проти шлюбу, сім’ї та молоді» (ст. 189), колумбійський – в розділі «Злочини проти сім’ї» (ст. 231). В кримінальному законодавстві України і Туркменістану стаття про відповідальність за підміну дитини міститься в розділі (в КК Туркменістану – в главі), що об’єднує злочини проти волі, честі та гідності особи. На- томість в абсолютній більшості кримінальних кодексів зарубіжних держав відповідна стаття включена до глави (або розділу), що об’єднує злочинні посягання проти сім’ї та неповнолітніх. Йдеться, зокрема, про кримінальне законодавство Австрії (§ 200), Азербайджану (ст. 172), Албанії (ст. 128, ст. 128/а), Аргентини (ст. 139), Бельгії (ст. 363), Білорусі (ст. 180), Болгарії (ст. 184), Бразилії (ст. 242), Вірменії (ст. 167), Гватемали (ст. 239), Грузії (ст. 174), Естонії (ст. 174), Ірану (ст. 631), Іспанії (ст. 220), Казахстану (ст. 136), Киргизстану (ст. 183), Колумбії (ст. 238), Куби (ст. 365), Латвії (ст. 167), Литви (ст. 156), Німеччини (§ 169), Перу (ст. 145), Північної Маке- донії (ст. 199), Росії (ст. 153), Сальвадору (ст. 196), Сан-Марино (ст. 230), Сербії (ст. 117), Словенії (ст. 189), Таджикистану (ст. 171), Туреччини (ст. 231), Угорщини (ст. 213), Узбекистану (ст. 124), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 218), Фінляндії (ст. 2 глави 18), Хорватії (ст. 175), Чорногорії (ст. 218), Швеції (ст. 3 глави 7). Самостійний склад незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги (законодавче фор- мулювання назви зазначеного діяння, зрозуміло, різниться) передбачений в кримінальних кодексах Азербай- джану (ст. 146), Білорусі (ст. 184), Вірменії (ст. 134), Грузії (ст. 149), Казахстану (ст. 127), Киргизстану (ст. 174), Латвії (ст. 155), Молдови (ст. 169), Таджикистану (ст. 133), Росії (ст. 128), Туркменістану (ст. 131). При цьому КК Туркменістану у ст. 131 передбачає відповідальність за поміщення особи, котра не потребує відповідної форми лікування, не тільки до психіатричного стаціонару, а й до іншого лікувального закладу закритого типу. Кримінальні кодекси Данії (ч. 2 § 261), Литви (ч. 3 ст. 146) та Болгарії (ч. 6 ст. 142а) розглядають незаконне по- міщення особи в заклад з надання психіатричної допомоги в якості кваліфікованого (КК Данії) або ж особливо кваліфікованого (кримінальні кодекси Литви та Болгарії) складу незаконного позбавлення свободи. Суттєво різняться підходи до визначення місця в системі Особливої частини КК такого діяння як захо- плення заручників. Так, якщо кримінальне законодавство Болгарії (ст. 143а), Естонії (ст. 135), Латвії (ст. 154), Нідерландів (ст. 282а), Німеччини (§ 239b), Португалії (ст. 162), Словаччини (§ 185), США (§ 1203), Туркме- ністану (ст. 130), Фінляндії (ст.ст. 4, 4(а) глави 25), Франції (ст. 224-4), Чехії (ст. 174) та Швейцарії (ст. 185) захоплення заручників відносить до злочинів проти свободи людини (як варіант – проти свободи, честі та гідності особи), то законодавство Азербайджану (ст. 215), Білорусі (ст. 291), Вірменії (ст. 218), Казахстану (ст. 261), Киргизстану (ст. 244), Литви (ст. 252), Молдови (ст. 280), Росії (ст. 206), Таджикистану (ст. 181) та Узбекистану (ст. 245) – до злочинів проти громадської безпеки. Польський законодавець статтю про відпові- дальність за захоплення заручника (ст. 252) розмістив серед злочинів проти публічного порядку (глава ХХХІІ), китайський – серед злочинів проти прав людини і демократичних прав громадян (ст. 239), корейський – серед злочинів, що полягають у перешкоджанні іншій особі користуватися своїм правом (ст. 324-3), канадський – у главі «Злочини проти особи та репутації» (ст. 279.1). Окремі кримінальні закони містять одразу два склади розглядуваного злочину. Так, приміром, КК Болгарії містить два самостійні склади захоплення заручника – як злочину проти Республіки (ст. 97а) і як злочину проти особи (ст. 143а), котрі різняться залежно від мети, яку ставить перед собою винний. Подібним є підхід грузинського законодавця, який, з одного боку, вважає вказане діяння злочином проти прав і свобод людини (ст. 144), з іншого ж – відносить його до терористичних злочинів (глава XXXVIII «Тероризм» розділу 11 «Злочини проти держави»). Норвезький законодавець статтю про захоплення заручників з терористичною метою (ст. 143) включив до глави 18 «Терористичні акти та акти, пов’язані з тероризмом». Законодавець Нідерландів, окрім статті про захоплення заручників, встановив відпо- відальність також за незаконне позбавлення особистої свободи з терористичним наміром (ст. 282b). Зауважимо також, що КК Бельгії законом від 28 листопада 2000 р. доповнено окремим розділом VI bis «Про злочини, що відносяться до взяття заручників» (наступний після розділу VI «Про злочини і проступки проти громадської безпеки»), який, утім, включає лише одну статтю (ст. 347 bis). Окремі законодавці (зокрема, Північної Македо- нії (ст. 421) та Словенії (ст. 373)) статтю про відповідальність за вказане діяння включили до глави про злочини проти людства і міжнародного права. До злочинів проти свободи особи (як варіант – проти свободи, честі та гідності особи) законодавці нерідко відносять примушування, загальний склад якого в КК України відсутній. Відповідальність за вказане діяння передбачають кримінальні закони Австрії (§§ 105, 106), Албанії (ст. 109/b), Аргентини (ст.ст. 149 bis, 149 ter), Білорусі (ст. 185), Болівії (ст. 294), Бразилії (ст. 146), Греції (ст. 330), Данії (§ 260), Іспанії (ст. 172), Італії (ст.

141 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ст. 610, 611), Куби (ст. 340), Литви (ст. 148), Нідерландів (ст.ст. 284, 284а, 285b), Німеччини (§ 240), Норвегії (ст.ст. 251, 252), Перу (ст. 151), Північної Македонії (ст. 139), Польщі (ст. 191), Португалії (ст.ст. 154, 155), Ру- мунії (ст. 207), Сан-Марино (ст. 179), Словаччини (§§ 189–192), Таджикистану (ст. 134), Туреччини (ст.ст. 107, 108), Угорщини (ст. 195), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 181), Фінляндії (ст. 8 глави 25), Хорватії (ст. 138), Чехії (ст. 175), Чорногорії (ст. 165), Швейцарії (ст. 181), Швеції (ст. 4 глави 4) та інших держав. В КК Болгарії стаття про примушування (ст. 143) включена до розділу з назвою «Примушування», в КК Японії (ст. 223) – до глави «Злочини залякування», в кримінальних кодексах Грузії (ст. 150), Сербії (ст. 62) і Словенії (ст. 132) вказане діяння віднесене до злочинів проти прав і свобод людини, в КК Кореї (ст.ст. 324, 324-2) – до злочинів, які стосуються перешкоджання іншій особі у використанні її права, в КК Колумбії (ст. ст. 182–185) і КК Сальвадору (ст. 153) – до посягань на особисту автономію. Окремі законодавці встановлюють відповідальність за такий спеціальний вид примушування як примушу- вання до шлюбу. Разом з тим порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що більшість з них відносять вказане діяння не до злочинів проти свободи особи, а проти порядку укладення шлюбу і сімейних відносин. Такою, зокрема, є позиція законодавців Австрії (§ 193), Азербайджану (ст. 176-1), Албанії (ст. 130), Болгарії (ст.ст. 177, 190), Киргизстану (ст.ст. 176, 177), Сербії (ст. 113а), Туркменістану (ст. 162) та Хорватії (ст. 169). До злочинів проти свободи (як варіант – проти свободи, честі та гідності особи) зазначене діяння відносять кримінальні кодекси Німеччини (§ 237), Норвегії (ст. 253), Узбекистану (ст. 136), Швейцарії (ст. 181а) та Швеції (ст.ст. 4с, 4d глави 4). В КК Китаю дане діяння (ст. 257) включено до глави, що об’єднує злочини проти прав людини і демократичних прав громадян, в КК Грузії (ст. 150-1) – до глави «Злочини проти прав і свобод людини», в КК Канади (ст. 293.1) – до глави «Злочини проти особи та репутації», в КК Австралії (ст. 270.7B) – до розділу «Рабство і злочини, подібні до рабства», а в КК Індії (ст. 366) – до глави «Злочини проти людського тіла». До посягань на свободу особи нерідко відносять також таке діяння як погроза. Відповідну позицію займа- ють, зокрема, законодавці Австрії (§ 107), Аргентини (ст.ст. 149 bis, 149 ter), Білорусі (ст. 186), Болівії (ст. 293), Бразилії (ст. 147), Вірменії (ст. 137), Греції (ст. 333), Іспанії (ст.ст. 169–171), Італії (ст. 612), Куби (ст.ст. 338, 339), Нідерландів (ст. 285), Німеччини (§ 241), Норвегії (ст.ст. 263–265), Північної Македонії (ст. 144), Польщі (ст. 190), Португалії (ст.ст. 153, 155), Румунії (ст. 206), Сан-Марино (ст. 181), Туреччини (ст. 106), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 183), Фінляндії (ст.ст. 7, 7(а) глави 25), Хорватії (ст. 139), Чорногорії (ст. 168), Швей- царії (ст. 180), Швеції (ст. 5 глави 4). Подібним за своєю суттю є підхід й деяких інших законодавців. Так, в КК Болгарії стаття про відповідаль- ність за погрозу (ст. 144) включена до розділу з назвою «Примушування», в КК Японії (ст. 222) – до глави «Злочини залякування», в кримінальних кодексах Грузії (ст. 151) і Словенії (ст. 135) вказане діяння віднесене до злочинів проти прав і свобод людини, в КК Сальвадору (ст. 154) – до посягань на особисту автономію, в КК Кореї (ст.ст. 283–286) – до злочинів, пов’язаних із залякуванням. Однак окремі законодавці мають іншу точку зору на об’єкт розглядуваного посягання. Приміром, в КК Ізра- їлю (ст. 192) погроза віднесена до злочинів проти громадського порядку, в КК Албанії (ст. 121/а) – до злочинів проти моральності та гідності, в КК Данії (§ 266) – до злочинів проти спокою, в КК Росії (ст. 119) – до злочинів проти життя та здоров’я. По-різному визначається місце в системі Особливої частини КК такого діяння як насильницьке зник- нення, відповідальність за яке встановлена на сьогодні в законодавстві деяких держав світу (переважно країн Латинської Америки). Так, якщо в кримінальних кодексах Албанії (ст. 109/с), Аргентини (ст. 142 ter), Болівії (ст. 292 Bis), Гватемали (ст. 201 ter), Колумбії (ст.ст. 165–167) та Швейцарії (ст. 185 bis) вказане діяння визнане злочином проти особистої свободи, то в кримінальному законодавстві Австралії (ст. 268.21), Азербайджану (ст. 110), Киргизстану (ст. 382), Литви (ст. 100-1), Перу (ст. 320) і Сальвадору (ст.ст. 364–366) – злочином проти миру та безпеки людства. В КК Мексики статті про відповідальність за насильницьке зникнення (ст. ст. 215-А–215-D) донедавна були розміщені в главі про корупційні злочини, однак 17 листопада 2017 р. з мек- сиканського кримінального закону вони були виключені. Кримінальне законодавство різних держав світу до злочинів проти свободи особи зараховує й інші пося- гання. Так, наприклад, в кримінальних кодексах Австрії (§§ 107а, 107с), Болгарії (ст. 144а), Італії (ст. 612 bis), Німеччини (§ 238), Норвегії (ст.ст. 266, 266а), Польщі (ст. 190а), Румунії (ст. 208), Хорватії (ст. 140), Чорногорії (ст. 168а) і Швеції (ст. 4b глави 4) передбачено відповідальність за переслідування. Кримінальне законодавство окремих держав (зокрема, Аргентини (ст.ст. 143, 144), Грузії (ст. 147), Північної Македонії (ст.ст. 606, 607)) 142  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

злочином проти особистої свободи визнає незаконне затримання і тримання під вартою. В кримінальних ко- дексах Австрії (§ 109), Албанії (ст. 112), Греції (ст. 334), Польщі (ст. 193), Сан-Марино (ст. 182), Словаччини (§ 194), Туреччини (ст. 116), Чехії (ст. 178) і Швейцарії (ст. 186) встановлено відповідальність за порушення недоторканності житла (в КК України, нагадаємо, вказане діяння (ст. 162) включене до розділу V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина»). В кримінальних кодек- сах Австрії (§ 103) і Сан-Марино (ст. 170) передбачено відповідальність за передачу громадянина іноземній державі. Відповідальність за примусове переміщення на територію іншої країни (в тому числі з певною метою) встановлена в кримінальних законах Аргентини (ст. 145), Ізраїлю (ст. 370), Колумбії (ст.ст. 180, 181), Німеч- чини (§ 234а) і Словаччини (§ 187). В КК Грузії передбачено відповідальність за посягання на право вільного вибору місця перебування (ст. 152), в КК Чорногорії – за порушення свободи пересування і вільного вибору місця проживання (ст. 163). В Пенітенціарному кодексі Естонії до злочинів проти свободи віднесено, зокрема, такі діяння як звідництво (ст. 133-2), сприяння проституції (ст. 133-3), доставлення в державу, у якій обме- жуються свободи особи (ст. 134), приватна детективна діяльність (ст. 137), незаконне проведення дослідів на людях (ст. 138), примушування до донорства (ст. 138-1), незаконне вилучення трансплантаційного матеріалу (ст. 139), схиляння до донорства (ст. 140). В КК Польщі до розглядуваних діянь зараховано також розповсю- дження зображення оголеної особи під час статевого акту (ст. 191а), здійснення лікувальних заходів без згоди пацієнта (ст. 192). Лікування без згоди пацієнта визнано злочином проти особистої свободи також в КК Пор- тугалії (ст. 156). КК Сан-Марино, в якому не виокремлено глави про злочини проти статевої свободи та стате- вої недоторканості особи, до посягань на свободу особи відносить порушення сексуальної свободи (ст.ст. 171, 172), статеві акти з неповнолітніми або з недієздатними (ст. 173), протизаконні статеві акти (ст. 174), зваблення (ст. 175), розбещення неповнолітніх (ст. 177). Чеський законодавець до посягань на особисту свободу відніс доручення дитини іншій особі (ст. 169), обмеження особистої свободи (ст. 171), розбій (ст. 173), обмеження свободи віросповідання (ст. 176), пригнічення (ст. 177), порушення свободи об’єднань та зборів (ст. 179). По- дібні діяння визначив такими, що посягають на свободу людини, і словацький законодавець (§§ 180, 183, 188, 193, 195), який, окрім цього, зарахував до них несанкціоноване спостереження за приватним життям людини у її помешканні (§ 194а) та порушення таємниці переданих повідомлень (листування) (§§ 196, 197). У кримі- нальних кодексах Албанії (ст. 111), Колумбії (ст. 173) і Франції (ст.ст. 224-6–224-8) до посягань на свободу людини віднесено викрадення повітряного судна, корабля чи будь-якого транспортного засобу, на борту яких перебувають люди. КК Австрії до розглядуваних посягань зараховує також застосування насильства протягом тривалого періоду (§ 107b) і введення особи в оману, якщо внаслідок цього їй завдано шкоду (§ 108). В Законі про кримінальне право Ізраїлю до посягань на свободу особи віднесено утримання паспорта (ст. 376 алеф). В КК Фінляндії до злочинів проти особистої свободи включено таке посягання як незаконне отримання згоди на усиновлення (ст.ст. 3(b), 3(с) глави 25), в КК Болівії – перешкоджання свободі слова (ст. 296) і посягання на свободу освіти (ст. 297). На наш погляд, те чи інше коло діянь, що їх законодавець зараховує до посягань на свободу особи, залежить від низки факторів, серед яких – специфіка тієї чи іншої країни, традиції законотворення, що у ній склалися, зміст, який вкладено законодавцем у розуміння сутності особистої свободи тощо1. До злочинів проти честі та гідності переважна більшість законодавців відносить лише образу і наклеп. У цьому зв’язку необхідно зауважити, що в кримінальному законодавстві деяких держав вказані діяння зарахо- вані не до злочинів проти честі чи гідності, а до інших посягань. Так, скажімо, в КК Чехії стаття про відпові- дальність за наклеп (§ 184) міститься в розділі «Карні діяння проти прав на охорону особистості, приватного життя і таємниці листування». При цьому зауважимо, що чеський кримінальний закон згадує про людську гідність, вказуючи, що посягання на неї відбувається у разі вчинення статевих злочинів (глава ІІІ КК Чехії має назву «Карні діяння проти людської гідності у сексуальній сфері»). Глава 2 КК Словаччини має назву «Карні діяння проти свободи та людської гідності», однак до злочинів проти людської гідності словацький законо- давець, подібно до чеського, зарахував злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості. Статті про відповідальність за наклеп (ст.ст. 226-10–226-12) французький законодавець розмістив в главі VI «Про пося- гання на особистість» (до таких діянь в КК Франції віднесено також посягання на приватне життя, посягання на зображення людини, посягання на професійну таємницю і таємницю повідомлень, посягання на права особи щодо використання карт та персональних даних, посягання на людину, пов’язані з дослідженнями її генетич- 1 Андрушко А.В. Система злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав: порівняльно-правове дослідження. Порівняльно-аналітичне право. 2020. № 1. С. 414–418.

143 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

них властивостей або виявлення її генетичних ознак). Натомість до посягань на гідність особистості (глава V) французький законодавець відніс дискримінацію, використання людей, звідництво та пов’язані з ним ді- яння, діяння, пов’язані з проституцією серед неповнолітніх та осіб з певною уразливістю, діяння, пов’язані з жебрацтвом, незаконну вуличну торгівлю, порушення умов праці та проживання, глузування (принизливі або ганебні дії під час заходів або зборів у шкільному або соціально-виховному середовищі), посягання на повагу до померлих (посягання не недоторканність трупа, осквернення могил, поховань, урн з прахом або пам’ятників, встановлених на честь померлих). Стаття про кримінальну відповідальність за образу, вчинену в громадському місці (ст. 194), у Законі про кримінальне право Ізраїлю включена до глави «Хуліганство і порушення громад- ського порядку», стаття про відповідальність за образу службовця громадської організації (ст. 288) – до глави «Злочини проти служби в громадській організації і щодо неї». Кримінальну відповідальність за образу на сьогодні передбачає законодавство Австрії (§ 115), Азербайджа- ну (ст.ст. 148, 148-1), Албанії (ст. 119), Аргентини (ст. 110), Бельгії (ст. 448), Білорусі (ст. 189), Болгарії (ст. ст. 146, 148), Болівії (ст. 287), Бразилії (ст.ст. 140, 141), Вірменії (ст. 136), Гватемали (ст. 161), Греції (ст. 361), Ізраїлю (ст.ст. 194, 288), Індії (ст.ст. 504, 509), Ірану (ст.ст. 608, 609, 619), Іспанії (ст.ст. 208, 209), Казахстану (ст. 131), Китаю (ст. 246), Колумбії (ст. 220), Республіки Корея (ст. 311), Куби (ст. 378), Німеччини (§ 185), Перу (ст. 130), Північної Македонії (ст. 173), Польщі (ст. 216), Португалії (ст. 181), Сальвадору (ст. 179), Сан-Ма- рино (ст. 184), Сербії (ст. 93), Словенії (ст. 158), Туреччини (ст. 125), Узбекистану (ст. 140), Хорватії (ст. 147), Швейцарії (ст. 177), Швеції (ст. 3 глави 5), Японії (ст. 231) та інших держав. У законодавстві деяких держав містяться також спеціальні норми про відповідальність за образу глави дер- жави, судді та інших представників влади, за образу національних, расових та інших груп, а також за образу на- ції і держави. Структурно такі норми здебільшого входять до інших розділів Особливої частини кримінальних законів. Наприклад, в КК Туреччини, окрім загальної норми про відповідальність за образу (ст. 125), перед- бачено статті про відповідальність за образу президента Туреччини (ст. 299), за приниження турецької нації, Турецької Республіки, органів та установ держави (ст. 301). Вказані норми включені до розділу IV «Злочини проти нації, держави та прикінцеві положення». Словенський законодавець у главі 18 «Злочинні діяння про- ти честі та репутації» виокремив статті про відповідальність за образу Республіки Словенія (ст. 163), образу іноземної країни або міжнародної організації (ст. 164), образу словенського народу чи національних громад (ст. 165). В КК Албанії встановлено самостійну відповідальність за образу з расових чи ксенофобських мотивів шляхом використання комп’ютерної системи (ст. 119/b). Необхідно також зазначити, що законодавці ряду держав декриміналізували образу. На сьогодні криміналь- ну відповідальність за вказане діяння не встановлює законодавство Грузії, Естонії, Італії, Канади, Киргизстану, Латвії, Литви, Мексики, Молдови, Норвегії, Росії, Румунії, Словаччини, США, Таджикистану, Тунісу, Туркме- ністану, Фінляндії, Франції, Чехії, Чорногорії та деяких інших держав. Кримінальну відповідальність за наклеп на сьогодні передбачає законодавство Австрії (§ 111), Албанії (ст. 120), Азербайджану (ст.ст. 147, 148-1), Аргентини (ст. 109), Бельгії (ст.ст. 443–447), Білорусі (ст. 188), Бол- гарії (ст.ст. 147, 148), Болівії (ст.ст. 282, 283), Бразилії (ст.ст. 138, 139, 141), Вірменії (ст. 135), Гватемали (ст. ст. 159, 164), Греції (ст.ст. 362, 363), Данії (§§ 267, 268), Індії (ст. 499), Ірану (ст.ст. 697, 698), Іспанії (ст.ст. 205, 206), Італії (ст.ст. 595, 596 bis), Казахстану (ст. 130), Канади (ст.ст. 297–317), Китаю (ст. 243), Колумбії (ст. ст. 221, 222), Республіки Корея (ст.ст. 307–310), Куби (ст.ст. 376, 377), Латвії (ст. 157), Литви (ст. 154), Нідер- ландів (ст.ст. 261–271), Німеччини (§§ 186–188), Перу (ст.ст. 131, 132), Північної Македонії (ст. 172), Польщі (ст. 212), Португалії (ст.ст. 180, 183, 184), Росії (ст. 128-1), Сальвадору (ст.ст. 177, 178), Сан-Марино (ст.ст. 183, 185), Сербії (ст. 92), Словенії (ст.ст. 159, 160), Тунісу (ст.ст. 245–249), Туреччини (ст. 267), Туркменістану (ст. 132), Угорщини (ст.ст. 226, 227), Узбекистану (ст. 139), Фінляндії (ст.ст. 9, 10 глави 24), Франції (ст.ст. 226- 10–226-12), Хорватії (ст.ст. 148, 149), Чехії (ст. 184), Швейцарії (ст.ст. 173–175), Швеції (ст.ст. 1, 2 глави 5), КК Японії (ст. 230) та інших держав. Варто зауважити, що підходи до криміналізації наклепу в зарубіжному законодавстві суттєво різняться. Одні законодавці (зокрема, Азербайджану, Албанії, Білорусі, Вірменії, Іспанії, Казахстану, Латвії, Литви, Росії, Сербії, Туркменістану) кримінально караним визнають лише власне наклеп, тобто поширення неправдивих відомостей, які ганьблять іншу особу. Інші (зокрема, Індії, Італії, Канади, Португалії, Тунісу, Японії) встанов- люють кримінальну відповідальність не тільки за власне наклеп, а й за поширення відомостей, що ганьблять іншу особу, які відповідають дійсності (у більшості із держав цієї групи законодавець оперує поняттям «ди-

144  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

фамація»). В законодавстві деяких держав (зокрема, Бельгії, Греції, Куби, Нідерландів, Хорватії) дифамація і наклеп у вузькому розумінні розрізняються як самостійні злочини. Зауважимо також, що в законодавстві окре- мих держав (зокрема, Болівії, Бразилії, Гватемали, Перу, Сальвадору) наклепом визнається тільки неправдиве звинувачення у вчиненні злочину, тоді як всі інші заяви, що ганьблять іншу особу, вважаються дифамацією. Ряд законодавців (зокрема, Болівії (ст. 284), Греції (ст. 365), Нідерландів (ст.ст. 270, 271), Німеччини (§ 189), Португалії (ст. 185), Республіки Корея (ст. 308), Угорщини (ст. 228), Швейцарії (ст. 175) і Швеції (ст. 4 глави 5)) до посягань на честь та гідність особи відносить осквернення (зневагу) пам’яті померлої особи шляхом по- ширення відомостей, що ганьблять її. Статті про відповідальність за наклеп на сьогодні немає в кримінальному законодавстві Грузії, Естонії, Ки- ргизстану, Молдови, Норвегії, Таджикистану, Чорногорії та деяких інших держав. Цікаво, що в главі 17 «Зло- чини проти особистої свободи, честі та гідності» КК Таджикистану нині відсутні норми про відповідальність за наклеп та образу, однак містяться статті про публічну образу президента Республіки Таджикистан або наклеп в його адресу (ст. 137), а також за публічну образу Засновника миру і національної єдності – Лідера нації або наклеп в його адресу (ст. 137-1). Необхідно також зазначити, що в розвинутих країнах останніми десятиліттями склалося доволі стримане ставлення до застосування кримінальної відповідальності за наклеп, оскільки відповідна практика нерідко не- сумісна зі свободою вираження поглядів. З огляду на це в цих державах випадки кримінального переслідування за вказане діяння трапляються дедалі рідше, а покарання у виді позбавлення волі майже ніколи не призначаєть- ся. Так, в Австралії останній відомий випадок ув’язнення за наклеп мав місце понад 50 років тому, в Норвегії – у 1933 р.1 В оновленій редакції КК Норвегії стаття про відповідальність за наклеп відсутня. У Західній Європі дедалі більше утверджується точка зору, що цивільно-правові санкції за наклеп доречніші за кримінальне пока- рання і що застосування заходів кримінально-правового впливу за вказане діяння не є виправданим. Насамкінець зазначимо, що до злочинів проти честі та гідності особи законодавці різних держав іноді зара- ховують й інші діяння. Так, в КК Молдови до таких злочинів віднесено катування, нелюдське або таке, що при- нижує гідність, поводження (ст. 166-1), в КК Грузії – нелюдське, або таке, що принижує, поводження (ст. 144-3), в кримінальних кодексах Австрії (§ 113), Північної Македонії (ст. 175) і Сербії (ст. 95) – приниження гідності шляхом згадування про вчинення особою злочинного діяння або про засудження за нього в минулому (ст. 95), в КК Угорщини – принизливе ставлення до вразливих осіб (ст. 225), в КК Болгарії – розголошення даних, не- правомірно отриманих з архіву МВС (ст. 148а) тощо. В КК Іспанії до злочинів проти честі та гідності фактично примикають діяння, передбачені розділом VII «Про тортури та інші злочини проти моральної недоторкан- ності». Приміром, ст. 173 КК Іспанії встановлює відповідальність за принизливе поводження, яке серйозним чином ущемляє гідність особи, у тому числі щодо одного з подружжя, дитини, іншого родича тощо, ст. 174 – за вчинення тортур посадовою особою з метою отримання зізнання чи певної інформації від будь-якої особи або з метою її покарання за будь-яке діяння, яке вона вчинила або ж підозрюється у його вчиненні, і т. ін., ст. 175 – за вчинення посадовою особою інших дій, які загрожують психічній цілісності особи, ст. 176 – за порушення посадовою особою своїх обов’язків, що дозволило іншим особам вчинити дії, передбачені ст.ст. 173–175 КК Іспанії2. Порівняльно-правовий аналіз системи злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав засвідчив надзвичайну різноманітність підходів до визначення кола відповідних діянь. Вар- то також зауважити, що кримінальне законодавство зарубіжних держав до злочинів проти свободи, честі та гідності особи відносить чимало діянь, які не відомі вітчизняному законодавству.

1 Сравнительное уголовное право. Особенная часть: монография / под общ. и науч. ред. докт. юрид. наук, проф. С.П. Щербы. Москва: Юрлитинформ, 2010. С. 119. 2 Андрушко А.В. Система злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав: порівняльно-правове дослідження. Порівняльно-аналітичне право. 2020. № 1. С. 418–420.

145 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

3.2. Безпосередні об’єкти злочинів проти волі, честі та гідності особи

З-поміж злочинів, відповідальність за які передбачена розділом ІІІ Особливої частини КК України, лише стосовно незаконного позбавлення волі або викрадення людини, незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги та примушування до шлюбу не виникає особливих сумнівів стосовно їх належності до посягань на цінності, вказані у назві зазначеного розділу. Очевидним видається те, що незаконне позбавлення волі або викрадення людини посягає передусім на охоронюване право вибору особою на власний розсуд місця свого перебування. До такого висновку, серед іншого, спонукає вивчення спеціальної літератури, судової прак- тики, а також зарубіжного законодавства, яке, як зазначалося вище, вказане діяння традиційно зараховує до посягань на особисту свободу. Зрештою, відповідний висновок можна зробити із прямої вказівки законодавця на те, що зазначене діяння полягає у незаконному позбавленні волі. Я.Г. Лизогуб висловив думку про те, що основним безпосереднім об’єктом незаконного позбавлення волі є воля людини, а основним безпосереднім об’єктом викрадення людини слід вважати волю людини та її гідність. Свою точку зору науковець обґрунтовує тим, що потерпілий від викрадення людини не тільки позбавляється здатності діяти певним чином на власний розсуд, він ще й перетворюється на предмет, який, попри притаманну людині природну ціннісну характеристику, набуває ознак речі1. Вочевидь, до такого висновку Я.Г. Лизогуба спо- нукало перенесення сутності викрадення чужого майна на сутність викрадення людини, що видається не зовсім коректним. Вважаємо, що у разі викрадення людини перетворення останньої на річ насправді не відбувається. Викрадення людини хоч і характеризується певними особливостями порівняно із «звичайним» незаконним позбавленням волі, за своєю сутністю все ж є різновидом незаконного позбавлення свободи, про що детальніше йтиметься нижче. Гідність людини у разі вчинення вказаного посягання страждає не завжди, так само як і честь, яка, на думку деяких дослідників, також виступає основним безпосереднім об’єктом вказаного діяння2. Стосовно безпосереднього об’єкта примушування до шлюбу зазначимо, що вказане діяння посягає на осо- бисту свободу людини в частині вільного вибору нею своєї поведінки (конкретно – вільно вирішувати вступати чи не вступати у шлюб, а також коли це робити і з ким). Позиція частини зарубіжних законодавців, які зазна- чене діяння включили до кола посягань проти порядку укладення шлюбу і сімейних відносин, на наш погляд, є недостатньо переконливою, оскільки від примушування до шлюбу (так само як і від примушування до будь- якої іншої поведінки) страждає передовсім людина та її свобода, яку винний намагається зламати, а не порядок укладення шлюбу і сімейних відносин (вказані цінності слід визнавати додатковим безпосереднім об’єктом зазначеного діяння). Відмітимо також, що розділу, в якому були б сконцентровані посягання на порядок укла- дення шлюбу і сімейних відносин, вітчизняний законодавець не виокремлює. Встановлення безпосереднього об’єкта інших злочинів, передбачених у розділі ІІІ Особливої частини КК України, є доволі проблематичним. З’ясування безпосереднього об’єкта насильницького зникнення навряд чи можливе без розуміння сутності та специфіки вказаного посягання. Виникнення практики насильницьких зникнень у спеціальній літературі традиційно пов’язують з нацист- ською Німеччиною. 7 грудня 1941 р. генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель підписав розпорядження Гітлера «Nacht und Nebel Erlass» («Під покровом ночі і туману»), метою якого було захоплення на окупованих тери- торіях осіб, що становили «загрозу для німецької безпеки». Після арешту вказані особи таємно перевозились до Німеччини, де безслідно зникали. У більшості випадків вже на території Німеччини викрадених осіб страчу- вали. Їхня доля, а також місце поховання родичам були не відомі3. Разом з тим дослідники слушно зазначають, 1 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 109. 2 Див., зокрема: Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 74; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 433; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. Паливода А.В., 2006. С. 334–335; Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 90; Шевчук А.В., Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Чер- нівецький нац. ун-т, 2013. С. 63. 3 Див., зокрема: Цвікі В.Ю. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Львів, 2017. С. 12–13; Галарза П.М. Борьба с насильственными исчезновениями в рамках межамериканской системы защиты прав человека: дисс. … канд. юрид. наук:

146  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

що Адольф Гітлер не був винахідником практики насильницьких зникнень як різновиду репресій щодо полі- тичних опонентів. Подібна практика, як відомо, застосовувалась диктаторським режимом Сталіна в СРСР: лю- дей схоплювали посеред вулиці, без попереднього судового розгляду відправляли до таборів або ж страчували, не повідомляючи про їхню долю рідних1. Сам термін «насильницьке зникнення» (ісп. – «desaparición forzada») з’явився пізніше, а саме в 60-70-х роках ХХ століття, коли такі зникнення стали звичним явищем в державах Латинської Америки. Цей термін позначав грубе порушення прав людини та злочин, вчинений прямо чи опосередковано та за підтримки органів державної влади з метою усунення неугодних осіб2. Латиноамериканські диктаторські режими воліли просто викрадати людей, котрих вважали «неблагонадійними» (представників робочих та партизанських рухів, а та- кож осіб, котрі їх підтримували)3. Першими державами, в яких насильницьке зникнення неугодних осіб було частиною державної політики, стали Гватемала та Аргентина (у цій країні насильницькі зникнення були найбільш поширені і мали система- тичний характер). Невдовзі подібну практику, жертвами якої стали десятки тисяч людей, впровадили режими інших держав Латинської Америки (зокрема, Колумбії, Чилі, Перу, Мексики, Гондурасу, Сальвадору, Уругваю). Викрадених чи заарештованих людей поміщали в таємні в’язниці, піддавали тортурам і, як правило, таємно вбивали. При цьому родичі потерпілих назавжди залишались в невіданні про долю своїх близьких та місце їхнього поховання. Навіть після декількох десятиліть після «насильницького зникнення» тисячі людей не мо- жуть домогтися навіть підтвердження факту смерті зниклих безвісти родичів4. Доводиться констатувати, що насильницькі зникнення є практикою не лише минулого, а й теперішнього часу. Якщо в минулому насильницькі зникнення були породженням диктаторських режимів, то нині вони мо- жуть мати місце і в умовах внутрішніх конфліктів, будучи інструментом придушення політичних опонентів. При цьому особливе занепокоєння викликає практика переслідування правозахисників, родичів жертв, свідків та адвокатів, які ведуть ці справи5. Серед держав, в яких зафіксовано численні випадки насильницьких зник- нень, необхідно згадати, зокрема, Азербайджан, Албанію, Алжир, Анголу, Аргентину, Бангладеш, Болівію, Бос- нію та Герцеговину, Гаїті, Гватемалу, Гондурас, Еритрею, Ефіопію, Єгипет, Індію (Джамму і Кашмір), Індонезію, Ірак, Іран, Китай, Кіпр, Колумбію, Косово, Кувейт, Ліван, Лівію, Малі, Марокко, Мексику, Непал, Нігерію, Нікарагуа, Пакистан, Північну Корею, Сальвадор, Сирію, Судан, Східний Тимор, Росію (Чечня6), Туреччину, Уругвай, Філіппіни, Шрі-Ланку7. Загалом робоча група ООН з насильницьких та недобровільних зникнень зафіксувала відповідну практику у понад 70 країнах світу8. Дослідники проблеми підкреслюють: «Зважаючи

12.00.10. Москва, 2016. С. 49–50; Bargu B. Sovereignty as Erasure: Rethinking Enforced Disappearances. Qui Parle: Critical Humanities and Social Sciences. 2014. Volume 23. № 1. P. 39; Cárdenas C.M. La desaparición forzada de personas en el Derecho Internacional de los Derechos Humanos: estudio de su evolución, concepto y reparación a las víctimas: tesis doctoral. Madrid: Universidad complutense de Madrid, 2017. P. 27–30; Finucane B. Enforced Disappearance as a Crime Under International Law: A Neglected Origin in the Laws of War. The Yale Journal of International Law. 2010. Vol. 35: 171. P. 175–176; Sferrazza P. La responsabilidad internacional del estado por desapariciones forzadas de personas. Obligaciones internacionales y atribución: tesis doctoral. Madrid: Universidad Carlos III de Madrid, 2014. P. 50–51. 1 Цвікі В.Ю. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Львів, 2017. С. 13; Pathak B. World’s Disappearance Commissions: An Inhumanious Quest for Truth. World Journal of Social Science Research. 2016. Vol. 3. № 3. P. 276; Sferrazza P. La responsabilidad internacional del estado por desapariciones forzadas de personas. Obligaciones internacionales y atribución: tesis doctoral. Madrid: Universidad Carlos III de Madrid, 2014. P. 49. 2 Ott L. Enforced Disappearance in International Law. Cambridge: Intersentia, 2011. P. 6. 3 Андрушко А.В. Щодо кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення. Закарпатські правові читання. Матеріали ХІ Міжнародної на- уково-практичної конференції (11-13 квітня 2019 р., м. Ужгород) / за заг. ред. О.Я. Рогача, Я.В. Лазура, М.В. Савчина. Ужгород: РІК-У, 2019. Т. 2. С. 202–203. 4 Див., зокрема: Цвікі В.Ю. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Львів, 2017. С. 13–14; Цвікі В. Концепція насильницьких зникнень у міжнародному праві. Наше право. 2015. № 3. С. 173; Галарза П.М. Борьба с насильственными исчез- новениями в рамках межамериканской системы защиты прав человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.10. Москва, 2016. С. 4, 25–26; Пастухова Л. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень. Український часопис міжнародного права. 2013. № 3. С. 67–68; Сравнительное уголов- ное право. Особенная часть: монография / под общ. и науч. ред. С.П. Щербы. Москва: Юрлитинформ, 2010. С. 115; Cárdenas C.M. La desaparición forzada de personas en el Derecho Internacional de los Derechos Humanos: estudio de su evolución, concepto y reparación a las víctimas: tesis doctoral. Madrid: Universidad complutense de Madrid, 2017. P. 41–44; Pathak B. World’s Disappearance Commissions: An Inhumanious Quest for Truth. World Journal of Social Science Research. 2016. Vol. 3. № 3. P. 275. 5 Цвікі В.Ю. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Львів, 2017. С. 15. 6 З цього приводу див., наприклад: Russian Federation: What justice for Chechnya’s disappeared? / Amnesty International. URL: https://www.amnesty.org/ download/Documents/64000/eur460262007en.pdf 7 Bargu B. Sovereignty as Erasure: Rethinking Enforced Disappearances. Qui Parle: Critical Humanities and Social Sciences. 2014. Volume 23. № 1. P. 40; Pathak B. World’s Disappearance Commissions: An Inhumanious Quest for Truth. World Journal of Social Science Research. 2016. Vol. 3. № 3. P. 275–276. 8 Андреу-Гусман Ф. Рабочая группа ООН по борьбе с насильственными исчезновениями. Международный журнал Красного Креста: Пропавшие без вести. 2002. № 848. С. 101. За іншими даними, таких країн 54 (див., наприклад: Pathak B. World’s Disappearance Commissions: An Inhumanious Quest for Truth. World Journal of Social Science Research. 2016. Vol. 3. № 3. P. 275).

147 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

на все більшу кількість доказів того, що насильницькі зникнення є поширеною практикою, до якої вдаються держави по всьому світу, не можна погодитись з тим, що примусове зникнення є винятковим явищем. Радше це одна з багатьох тактик, що застосовуються державними апаратами та їхніми воєнізованими філіями проти цивільних осіб, особливо тих, які вважаються політичною опозицією. Ці тактики, які нерідко вивчаються під суперечливою назвою «державного тероризму», використовуються для того, щоб створити загальний клімат страху та залякування для забезпечення підкорення населення в цілому»1. Проблема насильницьких зникнень не є чужою і для України. Відомо, наприклад, що під час Революції Гід- ності відбувались системні і масштабні арешти, затримання і викрадення людей, котрі здійснювалися пред- ставниками держави. Позбавлення людей свободи тоді приховувалось, що, зрозуміло, ускладнювало, а то й унеможливлювало їх захист відповідно до закону. Особливо ж загострилася вказана проблема через збройний конфлікт на сході України. Експерти зазначають, що у 2014 році на окупованих територіях Донецької та Лу- ганської областей насильницькі зникнення відбувалися щоденно. Після переходу збройного конфлікту у фазу низької інтенсивності кількість зникнень зменшилася, але вони залишаються поширеними2. Відсутність єдиної методології визначення зниклих безвісти, а також недоліки в координації між різними державними органами привели до появи різних даних щодо кількості зникнень у зоні воєнного конфлікту – від декількох сотень до декількох тисяч людей. 15 лютого 2015 р. МВС оприлюднило список даних 1331 зниклих безвісти в зоні во- єнного конфлікту. За даними Управління Національної поліції України в Донецькій області, з квітня 2014 до початку 2017 р. на підконтрольній території Донецької області зникли безвісти 2727 людей, доля 1053 з них невідома. За даними Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, на території області розшукується 1205 осіб, знайдено 633 людини, доля 572 залишається невідомою. Менша кількість зниклих безвісти за оцінка- ми СБУ – 403 особи. Наведені дані стосуються підконтрольної Україні території. Експерти підкреслюють, що надати оцінку кількості зниклих на окупованих територіях не видається можливим. Чимало зниклих безвісти можуть бути загиблими, а їхні тіла або взагалі не знайдені, або не ідентифіковані. Станом на 1 квітня 2018 р. не ідентифікованими залишалися 307 загиблих3. У базі даних громадської організації «Мирний берег» зібрані дані про 4820 зниклих безвісти за увесь час збройного конфлікту. Доля 1136 з них відома. Через брак інформа- ції неможливо визначити статус 2396 зниклих безвісти. На кінець травня 2019 р. у базі даних цієї організації нараховувалось 1288 зниклих, з них комбатантів – 153, цивільних – 11354. Від початку збройного конфлікту на Донбасі Харківська правозахисна група зафіксувала 4649 випадків зникнення людей по обидва боки лінії розмежування5. Явище насильницьких зникнень викликало занепокоєння ООН, котра починаючи з 70-х років ХХ століття вжила низку заходів для протидії йому. Перша резолюція з питань насильницьких зникнень була прийнята Ге- неральною Асамблеєю ООН у 1978 р., котра до того часу розглядала дане питання лише у тому разі, якщо цього вимагало становище у тій чи іншій країні. У своїй резолюції 1978 р. Генасамблея звернулась до держав – членів ООН із закликом співробітничати зі спеціалізованими організаціями ООН у справі розшуку та встановлення місцезнаходження осіб, що зникли безвісти. У 1980 р. Комісія з прав людини вирішила створити робочу групу з насильницьких або недобровільних зникнень. Ця група склала перелік заходів превентивного характеру та за- ходів протидії, котрі мали вживатися державами для того, щоб викорінити практику насильницьких зникнень6. У 1992 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень7. Однак найважливішим кроком стало прийняття у 2006 р. Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від на-

1 Bargu B. Sovereignty as Erasure: Rethinking Enforced Disappearances. Qui Parle: Critical Humanities and Social Sciences. 2014. Volume 23. № 1. P. 40. 2 Насильницькі зникнення в Україні та зникнення безвісти під час воєнного конфлікту на сході в 2014–2018 рр. / Права людини в Україні. Інформацій- ний портал Харківської правозахисної групи. 11 червня 2018 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1528705847 3 Насильницькі зникнення в Україні та зникнення безвісти під час воєнного конфлікту. Харків, 2018. С. 4; Насильницькі зникнення та зникнення безвісти під час збройного конфлікту на сході України у 2014–2018 рр. / упоряд. Є.Ю. Захаров. Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2019. С. 5. 4 Насильницькі зникнення та зникнення безвісти під час збройного конфлікту на сході України у 2014–2018 рр. / упоряд. Є.Ю. Захаров. Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2019. С. 5. 5 Харківська правозахисна група презентувала результати проєкту щодо зниклих безвісти на сході України / Права людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 31 липня 2017 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1564560871; За час війни на Донбасі – 4,6 тисячі зниклих безвісти, чверть досі не знайшли. Укрінформ. 30 липня 2019 р. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/2750714-za-cas-vijni-na-donbasi- 46-tisaci-zniklih-bezvisti-cvert-dosi-ne-znajsli.html 6 Андреу-Гусман Ф. Рабочая группа ООН по борьбе с насильственными исчезновениями. Международный журнал Красного Креста: Пропавшие без вести. 2002. № 848. С. 93–95. 7 Декларация о защите всех лиц от насильственных исчезновений, принята резолюцией 47/133 Генеральной Ассамблеи от 18 декабря 1992 года / Организация Объединенных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/enforced_disappearances.shtml

148  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

сильницьких зникнень (далі – Конвенція)1. Вказана Конвенція визначає насильницьке зникнення як «арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт поз- бавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону» (ст. 2). 17 червня 2015 р. Україна приєдналася до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень2. Слід зазначити, що до цього моменту правозахисники майже десять років вимагали ратифікації Україною вказаного документу3. Факт приєднання України до Конвенції, поза сумнівом, слід оцінити позитив- но, адже тим самим Україна продемонструвала, що вона засуджує практику насильницьких зникнень. Конвенція зобов’язує органи влади ефективно розслідувати випадки насильницьких зникнень, що вчиняються особами чи групами осіб, які діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для віддання правосуддю відповідальних за це осіб (ст. 3). Україна як учасниця Конвенції має вживати необхідних заходів для притягнення до кримінальної відповідальності принаймні: а) будь-якої особи, яка вчиняє акт насильницького зникнення, наказує, підбурює чи спонукає вчинити його, вчиняє замах на його вчинення, є його пособником чи бере участь у ньому; b) на- чальника, який: і) знав, що підлеглі, які знаходяться під його реальною владою та контролем, скоювали або мали намір вчинити злочин насильницького зникнення, або свідомо проігнорував очевидну інформацію, що свідчить про це; іі) ніс реальну відповідальність та здійснював реальний контроль стосовно діяльності, з якою був пов’язаний злочин насильницького зникнення, а також який ііі) не вжив усіх необхідних і розумних заходів у рамках його повноважень з метою недопущення або припинення акту насильницького зникнення або для передачі цього питання до компетентних органів для розслідування та кримінального переслідування (ст. 6). Окремо варто зауважити, що стаття 4 Конвенції зобов’язує держав-учасниць вживати необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві. Однак до липня 2018 р. вітчизняний законодавець не поспішав виокремлювати в КК України самостійну норму про від- повідальність за вказане діяння. У зв’язку з цим правозахисники нарікали на те, що інертність українського за- конодавця не дає можливості адекватно застосовувати положення Конвенції на практиці4. Зазначимо, що в цей час у спеціальній літературі висловлювалися різні думки стосовно доцільності чи недоцільності криміналізації насильницького зникнення. Якщо О.М. Броневицька5, О.Г. Колб та В.В. Кондратишина6 заперечували відпо- відну доцільність, то К.П. Задоя7 та О.С. Наумова8 висловлювалися за необхідність виокремлення такої норми. Врешті-решт законом від 12 липня 2018 р.9 КК України доповнено ст. 146-1 «Насильницьке зникнення». Частина 1 ст. 146-1 КК України передбачає відповідальність за арешт, затримання, викрадення або позбав- лення волі людини в будь-якій іншій формі, вчинене представником держави, в тому числі іноземної, з подаль- шою відмовою визнати факт такого арешту, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або приховуванням даних про долю такої людини чи місце перебування. У частині 2 ст. 146-1 КК України встановлено відповідальність за видання наказу або розпорядження про вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті, або невжиття керівником, якому стало відомо про вчи-

1 Международная конвенция для защиты всех лиц от насильственных исчезновений от 20 декабря 2006 года / Организация Объединенных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/disappearance.shtml 2 Закон України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень» від 17 червня 2015 р. / Зако- нодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/525-19 3 Україна приєдналась до Конвенції ООН про захист від насильницьких зникнень / Центр інформації про права людини. 7 липня 2015 р. URL: https://humanrights.org.ua/material/ukrajina_prijednalas_do_konvenciji_oon_pro_zahist_usih_osib_vid_nasilnickih_zniknen 4 Насильницькі зникнення в Україні та зникнення безвісти під час воєнного конфлікту на сході в 2014–2018 рр. / Права людини в Україні. Інформацій- ний портал Харківської правозахисної групи. 11 червня 2018 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1528705847 5 Броневицька О.М. Відповідність положень чинного Кримінального кодексу України про відповідальність на особисту свободу особи вимогам міжна- родно-правових актів. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2010. № 3. С. 319–327. 6 Колб О.Г., Кондратишина В.В. Кримінально-правові та кримінологічні аспекти боротьби з торгівлею людьми в Україні. Боротьба з торгівлею людьми: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Донецьк, 26 червня 2008 р.). Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2008. С. 134–138. 7 Задоя К.П. Визнання насильницького зникнення злочином sui generis за кримінальним правом України: pro et contra. Право і громадянське суспіль- ство. 2015. № 4. С. 59–73. 8 Наумова О. Окремі аспекти криміналізації насильницького зникнення людини. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2017. № 2. С. 119–126; Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 4, 8, 11, 15. 9 Закон України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти» від 12 липня 2018 р. № 2505-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/2505-19#n239

149 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

нення дій, зазначених у частині першій цієї статті, його підлеглими заходів для їх припинення та неповідомлен- ня компетентних органів про злочин. Таким чином, диспозиції ст. 146-1 КК України загалом відповідають змісту ст. 2 та ст. 6 Міжнародної кон- венції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень. Разом з тим є й певні відмінності. Зокрема, вітчизняний законодавець не вказав на одну із ключових конвенційних характеристик насильницького зникнення – на те, що внаслідок даного діяння особу залишено без захисту закону. Зауважимо, що й деякі зарубіжні законодавці, які криміналізували розглядуване діяння (наприклад, Азербайджану, Аргентини, Литви), не вказали на зазна- чену характеристику насильницького зникнення. Натомість австралійський, албанський, киргизький, колум- бійський, швейцарський та деякі інші законодавці у тексті відповідної кримінально-правової заборони згадали і про залишення потерпілої особи без захисту закону, однак визнали вказану ознаку не наслідком, а метою розглядуваного злочину. Вітчизняний законодавець зарахував насильницьке зникнення до посягань на волю, честь та гідність особи. Як зазначалося раніше, подібним є підхід законодавців Албанії (ст. 109/с), Аргентини (ст. 142 ter), Гватемали (ст. 201 ter), Колумбії (ст.ст. 165–167) та Швейцарії (ст. 185 bis), які зазначене діяння визнали злочином проти особистої свободи. На перший погляд, обґрунтованість підходу українського та вказаних вище законодавців не викликає сумні- вів, адже насильницьке зникнення нерозривно пов’язане з позбавленням особистої свободи (при цьому, однак, варто зауважити, що позбавлення свободи не обов’язково має бути незаконним)1. Водночас є підстави ствер- джувати, що юридична природа цього злочину характеризується суттєвими особливостями, які змушують за- сумніватися в правильності віднесення його до посягань на свободу особи. Дослідники проблеми одноголосно підкреслюють, що насильницьке зникнення порушує не одне, а цілий комплекс прав людини2. Серед прав людини, на які посягає вказане діяння, Міжнародна Амністія називає пра- во на безпеку та гідність особи; право не зазнавати тортур або інших жорстоких, нелюдських або таких, що при- нижують гідність, поводжень чи покарань; право на гуманні умови утримання; право на юридичну особистість; право на справедливий суд; право на сім’ю; право на життя – у разі, якщо зниклого вбивають (зазначається, що смерть потерпілого майже завжди є результатом насильницького зникнення3). Аналізоване діяння має на меті не лише знищити особу фізично, але й стерти сам факт, що ця людина колись існувала, стерти пам’ять про неї. Насильницьке зникнення розглядається також як концентричне порушення прав людини; іншими словами, воно націлене не тільки на зниклих, але й на інших осіб, починаючи з найближчих членів родини і закінчуючи соціумом загалом. У спеціальній літературі наголошується, що вказаний злочин залякує, демобілізує, деполіти- зує суспільство і, врешті-решт, перетворює людей на пасивних істот4. «Усім відомо, що люди зникають, проте ніхто точно не знає коли, як та скільки»5. Слід звернути увагу на те, що в міжнародному кримінальному праві насильницьке зникнення визнається злочином проти людства6. Так, у ст. 5 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень вказано, що «широкомасштабна чи систематична практика насильницьких зникнень є злочином проти люд- ства, як його визначено в застосовному міжнародному праві, і тягне за собою наслідки, що передбачені таким

1 У кримінально-правовій літературі правильність відповідного підходу вітчизняного законодавця не заперечується. Див., зокрема: Авраменко О.В. Відмінність торгівлі людьми від незаконного позбавлення волі або викрадення людини та насильницького зникнення. Теорія та практика протидії злочинності у сучасних умовах: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (9 листопада 2018 р.) / упор. О.В. Авраменко, С.С. Гнатюк, І.В. Красницький, С.І. Мельник. Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 6; Газдайка-Василишин І.Б., Созанський Т.І. Насильницьке зникнення: окремі аспекти законодавчої новели. Кримінальна юстиція: quo vadis? IV Львівський форум кримінальної юстиції: збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції (20-22 вересня 2018 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 25; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мель- ника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 437. 2 Див., наприклад: Галарза П.М. Борьба с насильственными исчезновениями в рамках межамериканской системы защиты прав человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.10. Москва, 2016. С. 49; Bargu B. Sovereignty as Erasure: Rethinking Enforced Disappearances. Qui Parle: Critical Humanities and Social Sciences. 2014. Volume 23. № 1. P. 43; Vitkauskaitė-Meurice D., Žilinskas J. The Concept of Enforced Disappearances in International Law. Jurisprudence. 2010. № 2 (120). P. 198. 3 Bargu B. Sovereignty as Erasure: Rethinking Enforced Disappearances. Qui Parle: Critical Humanities and Social Sciences. 2014. Volume 23. № 1. P. 43; Pathak B. World’s Disappearance Commissions: An Inhumanious Quest for Truth. World Journal of Social Science Research. 2016. Vol. 3. № 3. P. 274. 4 Bargu B. Sovereignty as Erasure: Rethinking Enforced Disappearances. Qui Parle: Critical Humanities and Social Sciences. 2014. Volume 23. № 1. P. 43; Vitkauskaitė-Meurice D., Žilinskas J. The Concept of Enforced Disappearances in International Law. Jurisprudence. 2010. № 2 (120). P. 198, 199–200. 5 Bargu B. Sovereignty as Erasure: Rethinking Enforced Disappearances. Qui Parle: Critical Humanities and Social Sciences. 2014. Volume 23. № 1. P. 44. 6 Комісія міжнародного права ООН у 1996 р. підкреслила, що хоча насильницьке зникнення має порівняно недовгу історію, цей злочин слід включити до переліку злочинів проти людства через його жорстокість і тяжкість (Vitkauskaitė-Meurice D., Žilinskas J. The Concept of Enforced Disappearances in International Law. Jurisprudence. 2010. № 2 (120). P. 204).

150  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

застосовним міжнародним правом»1. У підпункті «і» пункту 1 ст. 7 Римського статуту Міжнародного кримі- нального суду насильницьке зникнення людей, вчинюване в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб2, також віднесено до злочинів проти людяності3. Однією з особливостей насильницького зникнення є те, що суб’єкт вказаного діяння спеціальний – ним, нагадаємо, є представник держави, в тому числі іноземної. У цьому контексті зазначимо, що важливою ознакою міжнародного злочину є те, що такі діяння, як правило, вчиняються посадовими особами, що використовують державний механізм у злочинних цілях, а також те, що міжнародні злочини вчиняються у безпосередньому зв’язку з політикою держави4. Аналіз судової практики засвідчує, що вітчизняні суди не розуміють специфічну правову природу насиль- ницького зникнення, не вбачають відмінностей між незаконним позбавленням волі або викраденням людини та насильницьким зникненням. Так, обґрунтовуючи суспільну небезпеку незаконного позбавлення волі або викрадення людини, суди іноді безпідставно посилаються на норми Декларації про захист усіх осіб від насиль- ницьких зникнень та Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень5. Виходячи з викладеного, вважаємо, що об’єктом насильницького зникнення слід визнавати безпеку людства, нормальні умови його існування як біологічного виду. На наш погляд, перенесення кримінально-правової заборо- ни насильницького зникнення із розділу ІІІ до розділу ХХ Особливої частини КК України дозволить краще відобразити специфічну юридичну природу розглядуваного діяння та уникнути плутанини у правозастосовній практиці. Нагадаємо, що в кримінальному законодавстві Австралії (ст. 268.21), Азербайджану (ст. 110), Ки- ргизстану (ст. 382), Литви (ст. 100-1), Перу (ст. 320) і Сальвадору (ст.ст. 364–366) насильницьке зникнення визнано злочином проти миру та безпеки людства. Перейдемо тепер до питання про безпосередній об’єкт захоплення заручників. Зазначимо, що заручництво як явище відоме з давніх-давен. Тривалий час взяття заручників було засобом тиску на конкретних осіб, вчинялося задля забезпечення виконання міжнародних зобов’язань6. Особливо часто в заручники брали дітей або близьких правителя, з яким укладався договір; нерідко практикувалося утриман- ня в заручниках також іноземних послів (переважно із залежних чи напівзалежних держав)7. Так було вже у Стародавньому Єгипті, в якому високопоставлені заручники слугували запорукою вірності васальних царств8. У Стародавньому Римі взяття заручників використовувалося як один із методів контролю над віддаленими провінціями імперії, а заручниками були корінні жителі (зазвичай імениті) цих територій9. Взяття заручників практикувалося і в епоху Середніх віків та в Новий час. Наприклад, Жан Орлеанський, герцог Ангулемський, виданий англійцям у 1412 р., залишався їх заручником 33 роки10. При підписанні Мадридського миру 1526 р. король Франції Франциск І віддав імператору Священної Римської імперії Карлу V Габсбургу у заставу двох своїх синів, котрі мали бути гарантією виконання ним умов договору11. Зрозуміло, що наведені приклади взяття

1 Международная конвенция для защиты всех лиц от насильственных исчезновений от 20 декабря 2006 года / Организация Объединенных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/disappearance.shtml 2 У спеціальній літературі зазначається, що навіть якщо має місце один випадок насильницького зникнення, який є частиною широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення, винний у його вчиненні підлягає міжнародній кримінальній відповідальності (Vitkauskaitė-Meurice D., Žilinskas J. The Concept of Enforced Disappearances in International Law. Jurisprudence. 2010. № 2 (120). P. 205; Ziero G.W. The crime of enforced disappearance under the Rome Statute: the possibility for Prosecution of the crimes committed during the Brazilian Dictatorship. Sistema Penal & Violência. 2015. Vol. 7. № 1. P. 166). У зв’язку з цим зазначимо, що винний у насильницькому зникненні повинен усвідомлювати, що діє «в контексті» широко- масштабного або систематичного нападу на цивільне населення. 3 Римский статут Международного уголовного суда от 17 июля 1998 г. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588#Text 4 Див., наприклад: Мохончук С.М. Злочини проти миру та безпеки людства: генезис, еволюція, сучасна регламентація у кримінальному праві та законі: монографія. Харків: Право, 2013. С. 185–186; Попаденко Е.В. Международное уголовное право: учеб. пособие. Москва: Юрлитинформ, 2012. С. 27. 5 Див., наприклад: Вирок Березнівського районного суду Рівненської обл. від 29 квітня 2016 р. (справа № 555/480/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57519929; Вирок Липовецького районного суду Вінницької обл. від 20 листопада 2014 р. (справа № 136/2336/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41742512 6 Буткевич О.В. Історія міжнародного права: підручник. Київ: Вид. Ліра-К, 2016. С. 85, 124, 138, 151, 279; Геррман И., Пальмиери Д. Заложники: извечная проблема. Международный журнал Красного Креста. 2005. Том 87. Номер 857. С. 180. 7 Буткевич О.В. Історія міжнародного права: підручник. Київ: Вид. Ліра-К, 2016. С. 124. 8 Геррман И., Пальмиери Д. Заложники: извечная проблема. Международный журнал Красного Креста. 2005. Том 87. Номер 857. С. 180. 9 Журавлев И.А. Уголовно-правовая характеристика преступлений, связанных с захватом заложника: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 12–13; Овчинникова Г.В., Павлик М.Ю., Коршунова О.Н. Захват заложника: уголовно-правовые, криминологические и криминалистические проблемы. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2001. С. 12; Павлик М.Ю. Возникновение и развитие российского уголовного законода- тельства об ответственности за захват заложника. Вестник Санкт-Петербургского университета МВД России. 2006. № 1 (29). С. 103, 104. 10 Геррман И., Пальмиери Д. Заложники: извечная проблема. Международный журнал Красного Креста. 2005. Том 87. Номер 857. С. 180. 11 Глебов И.Н. Международное право: учебник для вузов. Москва: Дрофа, 2006. 368 с. URL: http://adhdportal.com/book_4110_chapter_4_II_ ISTORIJA_MEZHDUNARODNOGO_PRAVA.html

151 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

особи як заручника не розглядалися як кримінально карані; більше того, для своєї епохи явище заручництва було невід’ємною складовою тогочасної державної політики. Зазначимо також, що з добровільними заручни- ками нерідко поводились як із гостями, вони вели спосіб життя, що був максимально подібним до звичного, який до цього вели на батьківщині (іноді навіть користувались доволі широкою свободою пересування). Крім того, заручники могли не перейматись за свою безпеку, оскільки, відповідно до лицарського кодексу поведін- ки, передання заручника вже слугувало достатньою гарантією дотримання договору1. Від середини XVII ст. на зміну обміну заручниками як форми забезпечення виконання міжнародних зобов’язань приходить ратифікація договору суверенною владою2. Гарантії виконання міжнародних зобов’язань шляхом взяття заручників збері- галися аж до підписання Аахенського миру 1748 р.3 (за іншими даними – до Французької революції 1789 р.4). У цю епоху переможені держави надають в якості гарантії дотримання договору не високопоставлених осіб, а території, котрі, таким чином, стають «заручниками». Так, для прикладу, Франкфуртський договір від 10 травня 1871 р. передбачав тимчасову окупацію прусськими військами ряду департаментів на півночі Франції до виплати останньою контрибуції. Місцеві жителі при цьому вважалися (і самі вважали себе) заручниками, відданими на милість окупанта5. Окрема сторінка заручництва як явища – захоплення заручників під час воєнних дій. Як зазначають І. Герр- ман і Д. Пальмієрі, взяття таких заручників є типовим для тотальних воєн, коли людей захоплюють без розбору і жалю, аби використати їх як живий засіб тиску, покликаний забезпечити воєнну перевагу6. Умови триман- ня таких заручників принципово не відрізняються від полону, а їхньому життю, на відміну від заручників до- бровільних, загрожує реальна небезпека. Однак, на відміну від військовополонених, невільні заручники, яких частіше беруть з числа цивільного населення, слугують стратегічній цілі – змусити противника піти на певні поступки або ж отримати від нього викуп за «живий товар»7. Згідно із сучасним міжнародним правом (за Же- невськими конвенціями 1949 р.), якщо захоплення заручників вчиняється в період воєнних дій або збройного конфлікту, вчинене вважається воєнним злочином. Одним із перших документів, в яких йшлося про заборону захоплення або тримання заручників під час воєн, був укладений у 1748 р. Аахенський договір8, котрий поклав край війні за австрійську спадщину. Явище насильницького захоплення заручників протягом тривалого часу (з античних часів і аж до новітнього часу) було тісно пов’язане з історією піратства. Бранців, зокрема із знатного роду, пірати захоплювали задля отримання викупу або ж обміну полоненими9. Починаючи із середини ХХ ст. захоплення заручників як спосіб діяльності терористичних груп та органі- зацій отримало досить широке поширення, особливо у Західній Європі та США. Найвідомішими приклада- ми захоплення заручників були, зокрема, захоплення олімпійської команди Ізраїлю в Мюнхені (1972 р.), захо- плення делегатів засідання країн-членів ОПЕК у Відні (1975 р.), захоплення пасажирів літака компанії «Air France» (1976 р.), захоплення заручників в американському посольстві в Тегерані (1979 р.), захоплення чечен- ськими бойовиками заручників у Москві в театрі на Дубровці (2002 р.), захоплення чеченцями школи в Беслані (2004 р.). Це ті приклади захоплення заручників, які викликали найбільший суспільний резонанс і багато в чому сформували розуміння цього злочину як терористичного. Утім, на практиці значно частіше трапляються випадки вчинення захоплення заручників, які характеризуються менш тяжкими формами прояву. Спершу захоплення заручників трактувалось як конкретна форма прояву тероризму, однак із часом, у зв’яз- ку зі зростанням кількості цих злочинів та накопиченням міжнародного досвіду боротьби з ними, міжнародне співтовариство почало надавати їм статус самостійних злочинів10. Протягом 60-70-х рр. ХХ ст. прийнято низку міжнародно-правових актів, які склали систему норм, спрямованих на протидію захопленням заручників. Се- 1 Геррман И., Пальмиери Д. Заложники: извечная проблема. Международный журнал Красного Креста. 2005. Том 87. Номер 857. С. 181. 2 Буткевич О.В. Історія міжнародного права: підручник. Київ: Вид. Ліра-К, 2016. С. 279. 3 Глебов И.Н. Международное право: учебник для вузов. Москва: Дрофа, 2006. 368 с. URL: http://adhdportal.com/book_4110_chapter_4_II_ ISTORIJA_MEZHDUNARODNOGO_PRAVA.html 4 Геррман И., Пальмиери Д. Заложники: извечная проблема. Международный журнал Красного Креста. 2005. Том 87. Номер 857. С. 177. 5 Там же. С. 181. 6 Там же. С. 177. 7 Там же. С. 183–184. 8 Отаров А.А. История развития норм о захвате заложника в отечественной и зарубежной правоприменительной практике. Теория и практика обще- ственного развития. 2006. № 1. URL: http://teoria-practica.ru/rus/files/arhiv_zhurnala/2006/1/otarov.pdf 9 Павлик М.Ю. Возникновение и развитие российского уголовного законодательства об ответственности за захват заложника. Вестник Санкт-Петер- бургского университета МВД России. 2006. № 1 (29). С. 103. 10 Павлик М.Ю. Террористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2011. С. 73.

152  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ред таких актів: Токійська конвенція про правопорушення та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна (1963 р.), Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 р.), Монреаль- ська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971 р.), Нью-Йоркська міжнародна конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів (1973 р.). Найважливішим із цих актів стала Між- народна конвенція про боротьбу із захопленням заручників, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р. Відповідно до ч. 1 ст. 1 цієї конвенції будь-яка особа, яка захоплює або утримує іншу особу й погрожує вбити, завдати пошкодження або продовжувати утримувати іншу особу (заручника) для того, щоб примусити третю сторону, а саме: державу, міжнародну міжурядову організацію, будь-яку фізичну, юридичну особу або групу осіб, – здійснити чи утриматись від здійснення будь-якого акту як прямої, так і опосередкованої умови для звільнення заручника, вчиняє, відповідно до змісту цієї Конвенції, злочин захоплення заручників1. У публікаціях, присвячених вивченню історії розвитку норм про відповідальність за захоплення заручни- ків, іноді наголошується, що кримінально-правовими засобами вказаним діянням законодавець почав проти- діяти лише після прийняття Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників2. Разом з тим перші кримінально-правові заборони зазначеного посягання з’явилися значно раніше. Одну із згадок про кри- мінальну відповідальність за насильницьке захоплення заручників вдалося відшукати в Статуті миру, виданому 1235 р. у німецькому Майнці імператором Священної Римської імперії Фрідріхом ІІ Штауфеном. Стаття 14 Майнцського статуту вказувала, що ніхто не має права захоплювати будь-кого як заручника без дозволу суду і що кожен, хто вчинив це діяння, повинен каратися як грабіжник3. Професор Гарвардського університету Га- рольд Дж. Берман зазначає, що Майнцський статут мав дуже велике значення для розвитку права різних кня- зівств та інших територій в межах імперії, а також для розвитку міського права. Норми статуту були спрямовані проти самосуду та насильства, підкреслювали значення суду для забезпечення порядку в суспільстві4. Таким чином, упродовж століть явище заручництва зазнало серйозної трансформації: від добровільного взяття заручників як засобу забезпечення виконання міжнародних зобов’язань до насильницького захоплення заручників з метою спонукання третьої сторони до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника5. Стаття про кримінальну відповідальність за захоплення заручників розміщена законодавцем у розділі ІІІ Особливої частини КК України, який об’єднує злочинні посягання проти волі, честі та гідності особи. Разом з тим у науковій літературі неодноразово висловлювалася думка про необхідність перенесення цього діяння до розділу ІХ «Злочини проти громадської безпеки», оскільки його основним безпосереднім об’єктом нібито виступає громадська безпека. Так, М.О. Акімов зазначає, що захоплення заручників (внаслідок спонукання винною особою третіх осіб до вчинення чи утримання від вчинення певної дії як умови звільнення потерпілих) спрямоване на заподіяння шкоди невизначено великій кількості людей та невизначено широкому колу відносин (життя і здоров’я людини, її права та свободи, порядок діяльності підприємств, установ, організацій і т. ін.). Науковець додає, що шко- да основному об’єкту (громадській безпеці) спричиняється через посягання на додатковий (свободу особи)6. Подібним чином розмірковує О.О. Володіна, котра підкреслює, що хоча захоплення заручників неможливо вчинити, не обмеживши свободу конкретної людини, основна небезпека цього діяння в тому, що воно завдає шкоду життєво важливим інтересам усього суспільства, невизначено великому колу осіб; про це, на її думку, свідчить і мета його вчинення – спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. О.О. Володіна наголошує: «Саме ж захоплення чи тримання потерпілого є лише засо- бом досягнення основної мети. Тому суспільні відносини, що забезпечують свободу людини, слід визнати в 1 Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 34/146 від 17 грудня 1979 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_087#Text 2 Отаров А.А. История развития норм о захвате заложника в отечественной и зарубежной правоприменительной практике. Теория и практика обще- ственного развития. 2006. № 1. URL: http://teoria-practica.ru/rus/files/arhiv_zhurnala/2006/1/otarov.pdf 3 Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / пер. с англ. Москва: Изд-во МГУ: Издательская группа ИНФРА-М, 1998. С. 469. 4 Там же. С. 468, 470. 5 Андрушко А.В. Відповідальність за захоплення заручників: історичний аспект. Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, м. Одеса, 15-16 грудня 2017 р. Одеса: Міжнародний гуманітарний університет, 2017. С. 6–10. 6 Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 8.

153 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

цьому злочині додатковим обов’язковим, а не основним безпосереднім об’єктом»1. Аналогічні аргументи наво- дять також О.С. Наумова2 та А.С. Політова3. Прихильники віднесення захоплення заручників до злочинів проти громадської безпеки наводять й інші доводи для обґрунтування своєї позиції. Так, А.І. Казаміров стверджує, що вказане діяння «викликає великий суспільний резонанс, порушує нормальну діяльність державних органів, може закінчитись загибеллю людей та іншими тяжкими наслідками», а це, на його переконання, «свідчить про те, що основним об’єктом захоплення заручників є громадська безпека»4. Своєю чергою С.М. Потапкін підкреслює, що «спосіб дій винних, потен- ційна імовірність для будь-яких членів суспільства опинитися в ролі заручника, багатоваріантність ймовірної шкоди, широке коло втягуваних у події людей – все це негайно відображається на атмосфері громадського спо- кою, породжує у громадян відчуття страху. Тим самим об’єктивно знижується рівень безпеки»5. Наведені мір- кування не видаються достатньо переконливими. Білоруська дослідниця О.О. Коротич справедливо звертає увагу на те, що в кримінальному законі знайдеться немало злочинів, об’єктивні ознаки яких неминуче викли- чуть у громадян «відчуття страху, невпевненості у власній безпеці», що, своєю чергою, неодмінно відобра- зиться на «атмосфері громадського спокою». Дотримуючись логіки міркувань С.М. Потапкіна, законодавець з таким же успіхом міг би віднести до системи злочинів проти громадської безпеки й таке діяння, як торгівля людьми. Способи вчинення вказаного злочину, достатньо широке коло потенційних і фактичних потерпілих, «багатоваріантність ймовірної шкоди» і, як правило, значне коло «втягуваних у події людей» – обставини, котрі, безумовно, не можуть не відобразитися на атмосфері громадського спокою і не викликати у членів су- спільства цілком обґрунтоване побоювання стати черговою жертвою торгівлі людьми6. Не можна оминути увагою той факт, що у тексті Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заруч- ників та у назві ст. 147 КК України слово «заручник» вжите у множині, шляхом чого, можливо, підкреслено спрямованість розглядуваного діяння на заподіяння шкоди невизначеній кількості людей. Відповідний законо- давчий підхід призвів до неузгодженості назви ст. 147 та диспозиції її ч. 1, у якій йдеться про захоплення або тримання особи як заручника. Аргументуючи необхідність перенесення статті про відповідальність за захоплення заручників до розділу ІХ «Злочини проти громадської безпеки» Особливої частини КК України, дослідники іноді вказують на від- повідний досвід зарубіжних держав7. Як зазначалося вище, деякі законодавці (зокрема, Азербайджану, Біло- русі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Литви, Молдови, Росії, Таджикистану, Узбекистану) дійсно відносять захоплення заручників до злочинів проти громадської безпеки. Водночас більшість законодавців (зокрема, Болгарії, Естонії, Латвії, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Словаччини, США, Туркменістану, Фінляндії, Франції, Чехії, Швейцарії) вважає, що вказаний злочин посягає передовсім на свободу людини. Таким чином, КК України – далеко не єдиний кримінальний закон, який розглядуване діяння відносить до злочинів проти особистої свободи. Варто також зазначити, що підхід законодавців, які статтю про відповідальність за розгля- дуване діяння розмістили в главі «Злочини проти громадської безпеки», піддається критиці з боку окремих науковців з відповідних держав. Так, білоруська дослідниця О.О. Коротич слушно наголошує на тому, що «най- більш загальною характеристикою всіх актів захоплення заручника і кожного діяння, що складає зміст даного злочину, є незаконне позбавлення (обмеження) свободи потерпілого (потерпілих). При цьому якщо порушен- ня особистої свободи заручника стосується передовсім зовнішніх форм прояву цієї свободи і характеризує ознаки діяння у складі розглядуваного злочину, то адресати вимог винних осіб, виходячи із спеціальної мети захоплення заручника, зазнають обмеження в свободі прийняття вольового рішення»8. Іншими словами, го- ловною характеристикою всіх актів захоплення заручника і кожного з діянь, що складають об’єктивну сторону конкретного посягання, є порушення міжособистісних відносин з приводу реалізації різних правомочностей 1 Володіна О.О. Щодо питання про об’єкт захоплення заручників. Юридичний науковий електронний журнал. 2015. № 6. С. 175. 2 Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 20, 94–95. 3 Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 10. 4 Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 84. 5 Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. С. 166. 6 Коротич Е.А. Родовой объект захвата заложника. Вестник Полоцкого государственного университета. Серия D. Экономические и юридические науки. 2010. № 4. С. 262. 7 Вечерова Є.М. Деякі спірні питання структурування Особливої частини КК України та перспективи його подальшого вдосконалення. Право і сус- пільство. 2015. № 4. Частина 3. С. 181. 8 Коротич Е.А. Уголовно-правовая охрана личной свободы: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Минск, 2016. С. 17.

154  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

особистої свободи людини1. Виходячи з наведеної аргументації, О.О. Коротич вважає за доцільне доповнити систему злочинів проти особистої свободи таким діянням, як захоплення заручника, яке на сьогодні розміщене в главі 27 «Злочини проти громадської безпеки» Особливої частини КК Республіки Білорусь. Вітчизняний науковець Я.Г. Лизогуб слушно зазначає, що громадській безпеці під час вчинення захоплення заручника шкода спричиняється не завжди. У деяких випадках, зокрема, коли винний захопив потерпілого з метою адресувати в подальшому свою вимогу відповідному адресатові, але не встиг її висловити, така шкода може мати місце лише в майбутньому (тобто йдеться лише про загрозу спричинення шкоди). Цього, однак, не можна сказати про шкоду свободі захопленого; відтак саме вона має визначати зміст безпосереднього об’єкта розглядуваного злочину2. Подібні аргументи наводять також О.О. Коротич3 і В.В. Панкратов4. Крім того, звертає на себе увагу той факт, що науковці, які захоплення заручників відносять до злочинів проти громадської безпеки, виходять з найбільш резонансних і широко відомих випадків вчинення вказаного діяння5. Водночас аналіз доступної емпіричної бази дозволяє стверджувати, що абсолютна більшість розгляду- ваних посягань характеризується менш тяжкими формами прояву і навряд чи дає підстави для висновку про їх спрямованість проти громадської безпеки. Очевидним, зокрема, є той факт, що захоплення заручників далеко не завжди створює небезпеку для невизначено великого кола осіб. Зважаючи на викладене, більш переконливою видається точка зору тих авторів, котрі вважають, що за сво- їми об’єктивними та суб’єктивними ознаками цей злочин ближчий до злочинів проти свободи особи, аніж до злочинів проти громадської безпеки. Саме посягання на особисту свободу визначає сутність захоплення заруч- ників. З огляду на це достатні підстави для перенесення статті про відповідальність за досліджуване діяння до розділу ІХ Особливої частини КК України відсутні. На наш погляд, назву ст. 147 КК України доцільно сформу- лювати як «Захоплення або тримання особи як заручника». Це, по-перше, дозволить привести у відповідність назву ст. 147 та диспозицію її ч. 1, у якій йдеться про захоплення або тримання особи як заручника, по-друге, зніме питання про спрямованість розглядуваного діяння на заподіяння шкоди невизначеній кількості людей. За вчинення цього злочину щодо двох або більше осіб за прикладом кримінального законодавства окремих зарубіжних держав (зокрема, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Литви, Молдови), на наш погляд, має наставати посилена відповідальність6. Деякі дослідники, не аргументуючи, однак, своєї позиції, вважають, що основним безпосереднім об’єктом захоплення заручників є не лише воля, а й честь та гідність особи7. На наш погляд, підстав для висновку про те, що у всіх без винятку випадках від аналізованого діяння страждають вказані цінності немає. Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом захоплення заручників, на наш погляд, слід визнавати громадську безпеку, життя, здоров’я особи, її власність тощо8. У спеціальній літературі немає єдності думок також стосовно об’єкта підміни дитини. Так, на думку В.І. Борисова, безпосереднім об’єктом підміни дитини є суспільні відносини, що забезпечують особисту недотор- канність дитини та її нормальний розвиток9. На особисту недоторканність дитини як на об’єкт цього злочину вказує також Є.Л. Стрельцов10. І.А. Вартилецька переконана, що особиста недоторканність дитини є основним безпосереднім об’єктом аналізованого діяння, а додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом – умови 1 Коротич Е.А. Родовой объект захвата заложника. Вестник Полоцкого государственного университета. Серия D. Экономические и юридические науки. 2010. № 4. С. 263. 2 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 112. 3 Коротич Е.А. Родовой объект захвата заложника. Вестник Полоцкого государственного университета. Серия D. Экономические и юридические науки. 2010. № 4. С. 263. 4 Панкратов В.В. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 1999. С. 140. 5 Канунникова Н.Г. Теоретические аспекты захвата заложника как составной части терроризма. Вестник Краснодарского университета МВД России. 2013. № 1 (19). С. 34–35. 6 Андрушко А.В. До питання про об’єкт захоплення заручників. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Політика в сфері боротьби зі злочинністю» з нагоди відзначення 25-річчя навчально-наукового юридичного інституту (м. Івано-Франківськ, 8-10 червня 2017 р.). Івано-Фран- ківськ, 2017. С. 126–130; Андрушко А. Пропозиції щодо удосконалення статті 147 Кримінального кодексу України. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 12 (262). С. 239–240. 7 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 440. 8 Див. також: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 337; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 440. 9 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 111; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 91. 10 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 280.

155 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

нормального формування та розвитку дитини, які ставляться під загрозу самим фактом відлучення її від бать- ків1. З точки зору С.Д. Шапченка, основним безпосереднім об’єктом даного злочину є особиста недоторкан- ність дитини або передбачене Конституцією України право людини на дитинство, материнство чи батьківство, а додатковим безпосереднім об’єктом – встановлений в державі порядок утримання та виховання дітей, в тому числі дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування2. М.І. Хавронюк3 і Т.В. Варфоломеєва4 вважа- ють, що об’єктом підміни дитини є особиста воля дитини та сім’я як блага, що охороняються Конституцією України. На думку Я.Г. Лизогуба, основним безпосереднім об’єктом цього злочину є воля людини5. Є.В. Да- ценко переконаний, що безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з існуванням і реалізацією прав дітей та батьків на дитинство і батьківство6. У вітчизняному кримінальному законодавстві стаття про відповідальність за підміну дитини міститься в розділі, що об’єднує злочини проти волі, честі та гідності особи. Аналогічний підхід має місце лише в КК Тур- кменістану. Натомість у законодавстві абсолютної більшості держав стаття про відповідальність за вказане ді- яння міститься в главі (або розділі), що об’єднує злочинні посягання проти сім’ї та неповнолітніх7. Відповідний розділ в КК України взагалі відсутній. У зв’язку з цим зазначимо, що у науковій літературі неодноразово про- понувалося виокремити такий розділ8 у структурі Особливої частини вітчизняного кримінального закону9, а також перенести до нього статті про відповідальність за відповідні злочини, в тому числі й ст. 148 КК України10. На переконання В.В. Гальцової, існуючий у чинному кримінальному законодавстві підхід до вирішення пи- тань кримінально-правової охорони сім’ї, прав та законних інтересів неповнолітніх і місця цих норм у системі Особливої частини КК України навряд чи можна визнати досконалим, оскільки він не забезпечує необхідного

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 340. 2 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 281. 3 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 442. 4 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; ЦУЛ, 2009. С. 382. 5 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 114. 6 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 9. 7 Андрушко А.В. Зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за підміну дитини. Держава та регіони. Серія: Право. 2018. № 4 (62). С. 100. 8 При цьому науковцями пропонувалися різні варіанти назви відповідного розділу. Так, наприклад, С.Я. Лихова пропонувала назву «Злочини проти інтересів сім’ї, підопічних та неповнолітніх» (Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України): монографія. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2006. С. 253), О.І. Белова, Є.М. Вече- рова та Є.В. Даценко – «Злочини проти сім’ї та неповнолітніх» (Белова О.І. Кримінально-правова характеристика системи злочинів проти сім’ї та неповнолітніх: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 6, 10, 14; Вечерова Є.М. Деякі спірні питання структурування Особливої частини КК України та перспективи його подальшого вдосконалення. Право і суспільство. 2015. № 4. Частина 3. С. 183; Даценко Є.В. Криміналь- но-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 9), С.М. Морозюк – «Злочини проти інтересів сім’ї та підопічних» (Морозюк С.М. Кримінально-правова характеристика злочинів проти інтересів сім’ї та підопічних (ст.ст. 164–169 КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2012. С. 78–79), В.В. Гальцова – «Злочини проти сім’ї, прав та інтересів неповнолітніх» (Гальцова В.В. Кри- мінальна відповідальність за розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) та незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння): монографія. Харків: Право, 2015. С. 87; Гальцова В.В. До проблеми об’єкта і системи злочинів проти сім’ї, прав та інтересів неповнолітніх. Проблеми законності. 2014. Вип. 125. С. 199) тощо. 9 Див., наприклад: Белова О.І. Кримінально-правова характеристика системи злочинів проти сім’ї та неповнолітніх: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 6, 11–12, 14; Вечерова Є.М. Деякі спірні питання структурування Особливої частини КК України та перспективи його по- дальшого вдосконалення. Право і суспільство. 2015. № 4. Частина 3. С. 183; Гальцова В.В. До проблеми об’єкта і системи злочинів проти сім’ї, прав та інтересів неповнолітніх. Проблеми законності. 2014. Вип. 125. С. 199; Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 9; Євтєєва Д.П. До питання виділення злочинів проти сім’ї в окремий розділ КК України. Питання боротьби зі злочинністю. 2014. Вип. 27. С. 72–81; Євтєєва Д.П. Кримінально-правова характеристика зловживання опікунськими правами: соціальна обумовленість та склад злочину: монографія. Харків: Право, 2015. С. 71–73; Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України): монографія. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2006. С. 252–253; Морозюк С.М. Кримінально-правова характеристика злочинів проти інтересів сім’ї та підопічних (ст.ст. 164–169 КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2012. С. 173–176; Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: курс лекцій. Київ: Т-во «Знан- ня»: КОО, 2000. С. 145; Юзікова Н.С. Як захистити дітей від жорстокості батьків. Право України. 1998. № 3. С. 60. 10 Див., зокрема: Белова О.І. Кримінально-правова характеристика системи злочинів проти сім’ї та неповнолітніх: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 11, 14; Гальцова В.В. До проблеми об’єкта і системи злочинів проти сім’ї, прав та інтересів неповнолітніх. Проблеми закон- ності. 2014. Вип. 125. С. 199; Гальцова В.В. Проблеми кримінально-правової політики у сфері боротьби зі злочинами проти сім’ї, прав та законних інтересів неповнолітніх. Політика в сфері боротьби зі злочинністю: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (1-2 березня 2013 р., м. Івано-Франківськ). Івано-Франківськ, 2013. С. 99; Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 9; Євтєєва Д.П. Кримінально-правова характеристика зловживання опікунськими правами: соціальна обумов- леність та склад злочину: монографія. Харків: Право, 2015. С. 71; Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України): монографія. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2006. С. 253; Морозюк С.М. Кримінально-правова характеристика злочинів проти інтересів сім’ї та підопічних (ст.ст. 164–169 КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2012. С. 173–176.

156  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

комплексного кримінально-правового захисту сім’ї та неповнолітніх1. Разом з тим, як видається, має рацію О.О. Дудоров, який підкреслює, що рівень захисту того чи іншого об’єкта кримінально-правової охорони визнача- ється не місцем тієї чи іншої заборони у системі кримінального закону, а тим, наскільки ця заборона якісно сформульована та ефективно застосовується2. Таким чином, не заперечуючи жодним чином необхідності на- лежної кримінально-правової охорони сім’ї та інтересів неповнолітніх, не можемо, однак, погодитись з тим, що надійність та ефективність такої охорони страждають передовсім через відсутність у структурі Особливої частини КК України розділу, в якому було б сконцентровано всі злочини проти сім’ї та неповнолітніх. Варто звернути увагу на те, що прихильники виокремлення відповідного розділу не можуть дійти згоди стосовно кола посягань, які мають увійти до нього3. Це й не дивно, адже зрозуміло, що фактично будь-який злочин, по- терпілим від якого є дитина (ті ж вбивство, зґвалтування, крадіжка, грабіж тощо), посягає на інтереси неповно- літнього. У розглядуваному контексті можна погодитись з І.О. Бандуркою, яка зазначає, що захист дитинства у чинному КК України має комплексний, системний і наскрізний характер від посягань на різного роду об’єкти злочинів, що охороняються різними відповідними розділами Особливої частини КК України4. Точка зору вітчизняного законодавця, який статтю про відповідальність за розглядуване діяння розмістив у розділі ІІІ Особливої частини КК України, не видається нам помилковою. Питання в тому, які цінності за- конодавець насамперед хотів поставити під кримінально-правову охорону в межах певного розділу. Не варто забувати, що право на свободу є невід’ємним природним правом кожної людини, яке належить їй від народжен- ня5. Зрозуміло, що зважаючи на об’єктивні причини, дитина у повному обсязі не володіє свободою, її вчинки, як правило, контролюються батьками чи іншими особами, на яких покладені обов’язки з її виховання та роз- витку. Це, однак, не заперечує того, що при підміні дитини відбувається посягання на її особисту свободу. Крім цього, на наш погляд, через відділення дитини від батьків страждає її гідність, пов’язана з правом перебувати, рости і виховуватись у своїй сім’ї, а також з правом на збереження своєї індивідуальності, яка, як видається, є невід’ємною складовою гідності. Одним із базових принципів, закріплених в Декларації прав дитини 1959 р., є положення про те, що «дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і нада- ні можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності»6. В Законі України «Про охорону дитинства» (ст. 10) вказується, що кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканність та захист гідності7. Точка зору про те, що основним безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину є особиста свобода та гід- ність дитини, на наш погляд, зовсім не заперечує того, що це діяння посягає й на передбачене Конституцією України право людини на дитинство, материнство чи батьківство, що, як видається, є очевидним. Більше того, внаслідок підміни дитини страждає цілий комплекс її природних прав, гарантованих міжнародним та націо- нальним законодавством. Так, Конвенція ООН про права дитини 1989 р. встановлює, що кожна дитина з мо- менту народження має право на ім’я і набуття громадянства, право знати своїх батьків і право на їх піклування (ст. 7), право на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки (ст. 8), право не розлучатися з батьками і підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками (ст. 9)8. Ю.Є. Пудовочкін слушно підкреслює, що, блокуючи реалізацію вказаних прав, підміна пере- шкоджає повнокровному процесу формування особистості дитини, виключає важливу складову її приватного життя, пов’язану із сімейними відносинами, збіднює духовне життя, нерідко порушує майнові та фізичні інтере- си дитини9. Цей злочин може завдати дитині або навіть уже дорослій людині, котра в дитинстві була підмінена, 1 Гальцова В.В. Проблеми кримінально-правової політики у сфері боротьби зі злочинами проти сім’ї, прав та законних інтересів неповнолітніх. По- літика в сфері боротьби зі злочинністю: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (1-2 березня 2013 р., м. Івано-Франківськ). Іва- но-Франківськ, 2013. С. 99. 2 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 37. 3 Євтєєва Д.П. До питання виділення злочинів проти сім’ї в окремий розділ КК України. Питання боротьби зі злочинністю. 2014. Вип. 27. С. 76–79. 4 Бандурка І.О. Чи потрібен в Особливій частині КК України окремий розділ про злочини проти сім’ї та дітей? Актуальні проблеми кримінальної відпо- відальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 399. 5 Пунда О.О. Поняття та проблеми здійснення особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування людини: монографія. Хмельниць- кий – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2005. С. 287. 6 Декларація прав дитини, прийнята резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_384#Text 7 Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2402- 14#Text 8 Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_021#Text 9 Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 43; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступле-

157 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

серйозну психологічну травму. Через усвідомлення того, що їх справжня дитина була від них відторгнута, і що вони виховували чужу дитину, психологічна травма може бути завдана й батькам дитини чи особам, що їх замі- нюють1. Одним із найбільш дискусійних є питання про об’єкт торгівлі людьми. З цього приводу Я.Г. Лизогуб за- значає, що «з огляду на високу змістовну диференційованість, а часом і полярність дій, що становлять собою злочин, передбачений ч. 1 ст. 149 КК, чітко визначити основний безпосередній об’єкт злочину майже немож- ливо»2. На думку переважної більшості дослідників, основним безпосереднім об’єктом даного злочину є особиста свобода (воля) людини (або ж суспільні відносини, які забезпечують особисту свободу (волю) людини). Таку точку зору висловили, зокрема, К.В. Авдєєва3, О.О. Алфімова4, М.В. Архипова5, М.І. Бажанов6, А.Б. Бекмагамбе- тов7, В.І. Борисов8, М.Ю. Буряк9, Т.А. Воєнна10, О.В. Волкова11, О.О. Володіна12, О.Г. Горбань13, А.В. Горностай14, О.С. Горелік15, С.В. Громов16, А. Гутаускас17, С.Ф. Денисов18, Т.В. Долголенко19, Д.А. Душко20, К.В. Євстіфеєва21,

ния против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 161. 1 Андрушко А.В. Проблеми кримінальної відповідальності за підміну дитини. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юри- спруденція. 2018. Випуск 35. Том 2. С. 44–45. 2 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 115. 3 Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2013. С. 112–113; Авдеева Е.В. Уголовно-правовая охрана свободы личности в Российской Федерации. Иркутск: Изд-во БГУ, 2015. С. 77–78. 4 Алфимова О.А. Уголовная ответственность за преступления против личности: курс лекций. Новокузнецк: ФКОУ ВО Кузбасский институт ФСИН России, 2018. С. 34. 5 Архипова М.В., Синьков Д.В. Преступления против личности: монография. Иркутск: Изд-во БГУЭП, 2007. С. 84. 6 Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 77. 7 Бекмагамбетов А.Б. Правовые основы криминализации торговли людьми в уголовном законодательстве Республики Казахстан: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2005. С. 16. 8 Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 321, 614; Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 16; Борисов В.І., Козак В.А. Коментар до статті 149 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). Кримінальне право України. 2006. № 2. С. 18; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характе- ристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 154; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 112. 9 Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2005. С. 150. 10 Военная Т.А. Посягательства на свободу человека, связанные с его эксплуатацией (по законодательству Российской Федерации и Республики Казах- стан): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 21. 11 Волкова О.В. Уголовная политика в сфере защиты личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 33. 12 Володіна О.О. Щодо питання про форми експлуатації людини при застосуванні ст. 149 КК України. Актуальні проблеми кримінальної відповідаль- ності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовтня 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 397. 13 Горбань Е.Г. Противодействие торговле людьми (уголовно-правовой и криминологический аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 23; Горбань Е.Г. Противодействие торговле людьми (уголовно-правовой и криминологический аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 109. 14 Горностай А.В. Проблемні питання кваліфікації продажу ненародженої та новонародженої дитини матір’ю. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 41. 15 Полный курс уголовного права: в 5 т. / под ред. А.И. Коробеева. Т. ІІ. Преступления против личности. Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. С. 430. 16 Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 19; Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 63. 17 Gutauskas A. Human trafficking and its treatment in criminal law. Societal Studies. 2009. Vol. 4. № 4. P. 38–39. 18 Денисов С.Ф., Сердюк П.П. Торгівля людьми: проблема правового визначення поняття. Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. 2000. № 2 (2). С. 129. 19 Долголенко Т. Уголовная ответственность за торговлю людьми. Уголовное право. 2004. № 2. С. 23; Долголенко Т.В. Преступления против личности: учеб. пособие. Красноярск: Сиб. федер. ун-т, 2011. С. 112. 20 Душко Д.А. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2009. С. 8, 14. 21 Евстифеева Е.В. Теоретические проблемы уголовно-правовой ответственности за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2002. С. 8, 77.

158  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Л.Ю. Єгорова1, Д.Я. Зайдієва2, І.Д. Ізмайлова3, Л.В. Іногамова-Хегай4, Г.К. Іщенко5, Ф.М. Кадніков6, М.Ю. Карасьова7, О.О. Кислова8, В.А. Козак9, О.О. Коротич10, Д.А. Кривоконь11, Н.Г. Кулакова12, О.Б. Кургузкіна13, К.О. Марахтанова14, О.Б. Мізуліна15, В.О. Навроцький16, Г.В. Овчиннікова17, Є.М. Полянська18, В.А. Попов19, П.П. Сердюк20, В.А. Середнєв21, А.І. Тукубашева22, П.Л. Фріс23, М.І. Хавронюк24, О.І. Чекмезова25 та Є.Є. Ша- лімов26. Зауважимо, що окремі вітчизняні науковці таку свою позицію висловлювали в період існування пер- ших двох редакцій статті про відповідальність за торгівлю людьми, які породжували менше дискусій з приводу об’єкта розглядуваного посягання. При цьому більшість з перерахованих авторів або не уточнюють, що мають на увазі під свободою особи як основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми або ж розуміють її як свободу пересування та вільного вибору місця перебування. Декотрі ж вказують і на інші прояви свободи. Приміром, М.Ю. Буряк вважає, що безпосереднім об’єктом торгівлі людьми є особиста свобода, що складається з фізичної, яка полягає у можли- вості особи вільно обирати на свій розсуд місцеперебування, і поведінкової, що виключає фізичне або психічне

1 Егорова Л.Ю. Торговля несовершеннолетними: проблемы квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 8. 2 Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 60. 3 Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 8, 17; Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 62. 4 Иногамова-Хегай Л.В. Торговля людьми в российском и международном уголовном праве. Организованная преступность и коррупция: результаты криминолого-социологических исследований. Выпуск 1 / под ред. д.ю.н., проф. Н.А. Лопашенко. Саратов: Саратовский Центр по исследованию проблем организованной преступности и коррупции, Сателлит, 2005. С. 89. 5 Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия торговле людьми и использованию рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. С. 80. 6 Кадников Ф.Н. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, связанных с торговлей людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 13, 16. 7 Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 95, 96. 8 Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 17; Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 92; Кислова Е.А. Проблемы регулирования уголовной ответственности за торговлю людьми. Уголовное право: стратегия развития в XXI веке: сб. материалов третьей Международной научно-практической конференции. Москва: МГЮА, 2006. С. 166. 9 Борисов В.І., Козак В.А. Коментар до статті 149 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). Кримінальне право України. 2006. № 2. С. 18; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кри- мінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 154; Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2002. С. 43; Козак В.А. Кримінальна відпові- дальність за торгівлю людьми: чи рухаємось у вірному напрямку? Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 57; Козак В.А. Торгівля людьми / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 964; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 112. 10 Коротич Е. Направления оптимизации уголовно-правовой охраны личной свободы. Юстиция Беларуси. 2016. № 1. С. 37; Коротич Е.А. Уголов- но-правовая охрана личной свободы: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Минск, 2016. С. 5. 11 Кривоконь Д.А. Торгівля людьми: кримінально-правовий аналіз. Молодий вчений. 2018. № 10 (62). С. 668. 12 Кулакова Н.Г., Харьковский Е.Л. Ответственность за торговлю людьми по действующему уголовному законодательству Российской Федерации. Рос- сийский следователь. 2005. № 8. С. 38. 13 Кургузкина Е.Б., Полянская Е.М. Уголовно-правовые и международные аспекты борьбы с использованием рабского труда и торговлей людьми: мо- нография. Воронеж: ФГБОУ ВО Воронежский ГАУ, 2016. С. 15. 14 Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 8, 13; Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и ква- лификации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 11, 18. 15 Мизулина Е.Б. Торговля людьми и рабство в России: международно-правовой аспект. Москва: Юристъ, 2006. С. 169. 16 Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: курс лекцій. Київ: Т-во «Знання», КОО, 2000. С. 198. 17 Гилинский Я.И., Овчинникова Г.В. Торговля людьми: криминологический и уголовно-правовой анализ: учебное пособие. Санкт-Петербург, 2008. С. 16. 18 Кургузкина Е.Б., Полянская Е.М. Уголовно-правовые и международные аспекты борьбы с использованием рабского труда и торговлей людьми: мо- нография. Воронеж: ФГБОУ ВО Воронежский ГАУ, 2016. С. 15; Полянская Е.М. Об объекте и предмете использования рабского труда и торговли людьми. Вестник Воронежского государственного аграрного университета. 2013. Вып. 1 (36). С. 454; Полянская Е.М. Проблемы предупреждения использования рабского труда и торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 18. 19 Попов В.А. Уголовно-правовые меры борьбы с использованием рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. С. 86. 20 Денисов С.Ф., Сердюк П.П. Торгівля людьми: проблема правового визначення поняття. Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. 2000. № 2 (2). С. 129. 21 Середнев В.А. Квалификация преступлений против личности: учебное пособие. Арзамас: Арзамасский филиал ННГУ, 2017. С. 77. 22 Тукубашева А.И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты торговли людьми (на материалах Кыргызской Республики): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Бишкек, 2011. С. 15. 23 Фріс П.Л. Вибрані праці. Івано-Франківськ: Фоліант, 2014. С. 418, 421. 24 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 443. 25 Чекмезова Е.И., Пестерева Ю.С. Торговля людьми: уголовно-правовые и криминологические аспекты: учебное пособие. Омск: Омская юридиче- ская академия, 2016. С. 11. 26 Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и криминологические проблемы торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2007. С. 63.

159 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

примушування1. О.О. Кислова особисту свободу як об’єкт торгівлі людьми визначає як можливість вільно, неза- лежно від зовнішнього примусового впливу реалізовувати власне волевиявлення при визначенні особою місця свого перебування, напрямків пересування, вибору роду занять і вчиненні будь-яких правомірних дій (бездіяль- ності)2. З точки зору К.В. Авдєєвої, торгівля людьми посягає на соціально значущі інтереси і відносини у сфері захисту особистої, політичної та професійної свободи людини; крім того, кримінально-правовій охороні підля- гають свобода праці, творчості, думки3. На думку І.Д. Ізмайлової, під свободою особи як безпосереднім об’єк- том торгівлі людьми слід розуміти не лише можливість особи вільно пересуватися у просторі, але й обирати на свій розсуд місце перебування, а також сферу реалізації своїх творчих, трудових та інших прагнень (інтересів)4. На переконання Л.В. Іногамової-Хегай, торгівля людьми посягає передусім на суспільне відношення, пов’язане з фізичною свободою особи, а також зі свободою особи займатися суспільно-корисними видами діяльності5. Таким чином, попри те, що основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми найчастіше визнається сво- бода (воля) особи, в юридичній літературі немає єдності поглядів на те, які саме прояви цієї свободи (волі) завжди потерпають у разі вчинення вказаного діяння. Не вдаючись наразі до глибшого аналізу, зазначимо, що більшість наведених міркувань видаються недостатньо переконливими. Приміром, навряд чи є підстави ствер- джувати, що у всіх випадках вчинення торгівлі людьми порушується право особи на вільний вибір роду занять. Так само далеко не завжди від розглядуваного посягання страждає свобода пересування та вільного вибору місця перебування. На переконання другої групи дослідників, основним безпосереднім об’єктом даного злочину є особиста свобода (воля) та особиста недоторканність людини (або ж суспільні відносини, що забезпечують особисту свободу та особисту недоторканність людини). Таку позицію займають, зокрема, Т.М. Ануфрієва6, І.А. Варти- лецька7, Т.В. Варфоломеєва8, А.О. Жинкін9, В.О. Корнієнко10, Я.Г. Лизогуб11, О.С. Наумова12, Д.О. Негодчен- ко13, А.С. Політова14, С.І. Селецький15, І.В. Сингаївська16, Є.Л. Стрельцов17, В.І. Терентьєв18, Є.В. Фесенко19 та

1 Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2005. С. 150. 2 Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 17. 3 Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2013. С. 113. 4 Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 17; Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 62. 5 Иногамова-Хегай Л.В. Торговля людьми в российском и международном уголовном праве. Организованная преступность и коррупция: результаты криминолого-социологических исследований. Выпуск 1 / под ред. д.ю.н., проф. Н.А. Лопашенко. Саратов: Саратовский Центр по исследованию проблем организованной преступности и коррупции, Сателлит, 2005. С. 89. 6 Ануфриева Т.Н., Ходусов А.А. Уголовно-правовая защита прав и свобод личности: учебное пособие. Москва: Международный юридический инсти- тут, 2011. С. 105. 7 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 341. 8 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 384. 9 Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2006. С. 16; Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы ква- лификации и соотношение со смежными составами преступлений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2005. С. 100. 10 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 55. 11 Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: порівняльно-правове дослідження: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2003. С. 9; Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. С. 36. 12 Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 9; Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Осо- бливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 95–96. 13 Негодченко Д.О. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2011. С. 16. 14 Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 8. 15 Селецький С.І. Кримінальне право України. Особлива частина: навчальний посібник. Київ: Центр учбової літератури, 2007. С. 57. 16 Актуальні проблеми кримінально-правової кваліфікації: навч. посіб. / за заг. ред. В.В. Топчія; наук. ред. В.І. Антипова. Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2017. С. 185. 17 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 281. 18 Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 94. 19 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 384.

160  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

С.Д. Шапченко1. З огляду на викладені вище міркування, вважаємо, що для характеристики об’єкта торгівлі людьми особиста недоторканність самостійного значення не має. З точки зору третьої групи дослідників, основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми є людська гід- ність (Я.Г. Лизогуб2) або ж честь та гідність людини (Б.Р. Бухорієв3, Д.О. Негодченко4). Свою позицію деякі з вказаних авторів обґрунтовують вкрай непереконливо. Так, Д.О. Негодченко зазначає: ст. 149 включена до роз- ділу ІІІ Особливої частини КК України, яка має назву «Злочини проти волі, честі та гідності особи», однак по- сягання на волю не завжди має місце, оскільки трапляються випадки, коли особу продають за її добровільною згодою з використанням її уразливого стану. З огляду на це основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми слід вважати честь та гідність особи5. На думку ще однієї групи науковців (О.В. Авраменка6, М.Д. Дякур7, В.М. Підгородинського8, Є.Д. Ску- лиша9, А.В. Шевчука10, М. Штефаноаї11), основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми є воля, честь та гідність особи (або ж суспільні відносини, що забезпечують свободу, честь та гідність людини), тобто ототож- нюють родовий об’єкт даного злочину з основним безпосереднім. Детального обґрунтування своєї позиції пе- рераховані дослідники, на жаль, не наводять. Стосовно аналізованого питання ряд авторів висловлювали точки зору, подібні до зазначених вище. Так, на думку О.В. Наден, об’єктом торгівлі людьми є честь і свобода особи12. В.О. Іващенко вважає, що основним безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що гарантують право на забезпечення та захист волі, гідності і особистої недоторканності особи13. З точки зору І.Б. Газдайки-Василишин, С.О. Молотова та Т.І. Созанського, об’єктом даного посягання є суспільні відносини щодо забезпечення охорони честі та гідності особи, а в разі вчинення дії за відсутності згоди людини – також і волі особи14. С.Ф. Денисов та В.В. Канівець переконані, що основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми є фізична свобода, гідність і особиста не- доторканність людини15. А.А. Нєбитов вважає, що торгівля людьми посягає на право на повагу до гідності, на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування і вільний вибір місця проживання16. На думку І.Б. Гетьмана, основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми є суспільні відносини, що забезпечують особисту

1 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / за ред. П.С. Матишевського, С.С. Яценка, П.П. Андруш- ка. Київ: Юрінком Інтер, 1999. С. 278; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 281. 2 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 115. 3 Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикистан): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 16; Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджи- кистан): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 42–44. 4 Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 80, 147; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського дер- жавного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 309. 5 Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 80, 147; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського дер- жавного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 309. 6 Авраменко О.В. Відмінність торгівлі людьми від незаконного позбавлення волі або викрадення людини та насильницького зникнення. Теорія та практика протидії злочинності у сучасних умовах: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (9 листопада 2018 р.) / упор. О.В. Авра- менко, С.С. Гнатюк, І.В. Красницький, С.І. Мельник. Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 5; Авраменко О.В. Розмежування торгівлі людьми або іншої неза- конної угоди щодо людини із суміжними складами злочинів. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 6. 7 Шевчук А.В., Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. С. 64. 8 Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 112; Підгородинський В.М. Відповідальність за тор- гівлю людьми за кримінальним законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2005. С. 9. 9 Скулиш Є. Структурні компоненти формування теоретичних основ протидії торгівлі людьми в Україні. Право України. 2010. № 4. С. 286. 10 Шевчук А.В., Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. С. 64. 11 Ștefănoaia M. Obiectul juridic şi obiectul material al infracţiunilor privind traficul de persoane în dreptul comparat. Partea I. Revista Naţională de Drept. 2012. № 7. P. 82. 12 Наден О.В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучасності. Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 110. 13 Іващенко В.О. Кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби з торгівлею жінками та дітьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2000. С. 8; Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби). Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 26. 14 Газдайка-Василишин І.Б., Молотов С.О., Созанський Т.І. Кримінально-правова характеристика злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми: посібник для підрозділів Національної поліції у схемах. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2019. С. 5. 15 Денисов С.Ф., Канівець В.В. Деякі аспекти кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Дотримання прав жінок та завдання правоохоронних органів України: зб. наук. статей. Харків – Київ: Ун-т внутр. справ; Міжн. жіночий правозах. центр Ла Страда-Україна, 1999. С. 128. 16 Нєбитов А.А. Торгівля людьми: стан, тенденції та запобігання: монографія. Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. С. 46.

161 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

свободу і безпеку людини1. К.М. Іскров переконаний, що безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину є людина та її свобода2. Таким чином, найпоширенішою у доктрині кримінального права є точка зору, згідно з якою основним без- посереднім об’єктом торгівлі людьми є свобода (воля) особи (як самостійна цінність, якій у разі вчинення роз- глядуваного злочину заподіюється шкода, або ж як одна із таких цінностей). Водночас не бракує й критиків цієї позиції, які підкреслюють, що свобода (воля) людини потерпає від торгівлі людьми не завжди, а тому не може визнаватись основним безпосереднім об’єктом цього злочину3. Така точка зору аргументується тим, що потерпіла особа нерідко дає згоду на вчинення щодо себе відповідних дій, тобто «розпоряджається собою за своїм розсудом, вільно здійснює вибір та діє відповідно до своїх інтересів і цілей»4, а тому про посягання на її свободу (волю) не може йтися. Аналіз емпіричної бази дійсно засвідчує, що потерпілі від досліджуваного злочину особи здебільшого дають згоду на вчинення щодо них відповідних дій. Разом з тим констатація цього факту не означає, що свобода (воля) особи не страждає у разі вчинення торгівлі людьми. Вище зазначалося, що свобода полягає у можливості само- стійного вибору особою своєї поведінки. З огляду на це, на наш погляд, має рацію В.А. Козак, який підкреслює, що для визнання вчинку людини актом її вільного волевиявлення необхідно констатувати відсутність будь- яких факторів, котрі могли б спотворити уявлення особи про сутність здійснюваного нею вчинку (помилка, обман), або ж створити видимість внутрішньої волі при її відсутності (фізичний або психічний примус, збіг несприятливих обставин тощо). Формування внутрішньої волі особи має бути свобідним, тобто не повинно бути жодного фактора, який нав’язував би особі той чи інший варіант поведінки5. Вважаємо, законодавець не- випадково вказує на конкретні способи вчинення торгівлі людьми у формах вербування, переміщення, перехо- вування, передачі або одержання людини. У разі, якщо вказані дії було вчинено з використанням хоча б одного із перерахованих у ст. 149 КК України способів, згода потерпілої особи не має братися до уваги. На цьому акцентується увага в Протоколі про запобігання та припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності (п. «b» ст. 3). Наприклад, у разі, якщо для вербування особи було використано обман, її згода не має враховуватись, оскільки усвідомлений вибір цієї особи був спотворений повідомленням їй неправдивих відомостей чи замов- чуванням відомостей, повідомлення про які могло б вплинути на нього. Те ж саме стосується, для прикладу, застосування до потерпілого фізичного чи психічного насильства або ж використання його уразливого стану. В.А. Козак слушно зауважує, що вибраний потерпілою особою варіант поведінки в такому разі також не мож- на розглядати як акт її свобідної волі, оскільки для неї він є вимушеним, крайнім6. Зауважимо, що до такого висновку інколи доходять й вітчизняні суди. Наприклад, колегія суддів Кременецького районного суду Терно- пільської області слушно підкреслила, що «згода потерпілих на роботу в парниках була не добровільною, а ви- мушеною, зумовленою уразливим становищем внаслідок збігу об’єктивних тяжких особистих та сімейних об- ставин, що істотно обмежувало їх у можливості вільного вибору та не відповідало їх справжнім інтересам. Саме сукупність таких обставин і була вміло використана Особою-2 та Особою-1 для впливу на волю потерпілих з метою їх подальшого вербування, переміщення, переховування та передачі з метою експлуатації»7. Подібний висновок зробив також Комінтернівський районний суд м. Харкова: «в даному випадку воля потерпілої, котра погодилась на пропозицію обвинуваченого, була лише “умовно добровільною”, оскільки, незважаючи на наяв- ність інформованої згоди, обвинувачений Особа-4 використав вразливе становище потерпілої, яка погодилась 1 Гетман И.Б. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Тюмень, 2010. С. 13. 2 Іскров К.М. Об’єкт злочину «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» (стаття 149 Кримінального кодексу України). Правова дер- жава. 2009. № 11. С. 115. 3 Див., зокрема: Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 147; Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикис- тан): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 42; Карташова И.А. К вопросу об определении основного непосредственного объекта торговли людьми и использования рабского труда и о месте данных составов преступлений в структуре Уголовного кодекса Российской Федерации. Вестник Краснодарского университета МВД России. 2010. № 3. С. 36; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 309; Орлеан А.М. Криміналь- но-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 80–82; Орлеан А.М. Соціальна обумовленість криміналізації та кри- мінально-правова характеристика торгівлі людьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 10; Стукалов В.В. Уголовно-правовые аспекты торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2012. С. 19. 4 Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 80. 5 Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2002. С. 34. 6 Там само. С. 38–39. 7 Вирок колегії суддів Кременецького районного суду Тернопільської обл. від 11 листопада 2016 р. (справа № 601/693/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62702364

162  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

на власну експлуатацію всупереч своїм справжнім внутрішнім інтересам тільки тому, що розраховувала таким способом вирішити свої матеріальні проблеми, викликані конкретною скрутною соціальною ситуацією»1. Зважаючи на викладене, маємо достатні підстави стверджувати, що основним безпосереднім об’єктом роз- глядуваного злочину потрібно визнавати особисту свободу (конкретно – свободу людини розпоряджатися со- бою й приймати самостійні рішення без будь-якого впливу ззовні). Водночас необхідно підкреслити, що основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми слід визнавати сво- боду саме у вказаному її розумінні, а не фізичну свободу, як вважає чимало авторів. Аналіз емпіричної бази дозволяє стверджувати, що під час вчинення розглядуваного діяння потерпілі порівняно рідко позбавляються можливості вільно пересуватися та вибирати місце свого перебування2, а тому визнавати фізичну свободу ос- новним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми немає підстав. Поряд з наведеними вище, в юридичній літературі висловлювалися також доволі оригінальні погляди на об’єкт аналізованого злочину. Так, на переконання В.В. Стукалова, об’єктом торгівлі людьми слід визнавати громадську безпеку як стан захищеності життєво важливих інтересів сучасного суспільства3. З цією точкою зору погодитись не можемо, оскільки вона не відображає сутнісні особливості розглядуваного діяння. Цікаво, що для обґрунтування своєї позиції В.В. Стукалов апелює до того, що при вчиненні торгівлі людьми має міс- це ототожнення потерпілого з предметом товарно-грошових відносин і здійснення щодо нього повноважень, притаманних праву власності4. Зазначений аргумент, однак, зовсім не ілюструє твердження науковця про те, що від торгівлі людьми страждає громадська безпека. Як видається, коректніше тут було б говорити про пося- гання не на громадську безпеку, а на гідність людини. Точку зору про те, що основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми є громадська моральність, послі- довно відстоює А.М. Орлеан5. Обґрунтовуючи свою позицію, науковець зазначає, що громадська моральність базується на системі норм та правил поведінки, ідей, звичаїв, традицій, уявлень про добро і зло, справедливість та несправедливість, честь та гідність, що домінують у відповідному суспільстві6. На думку А.М. Орлеана, у деяких випадках дуже важко визначити соціальне благо, що охороняється правом від протиправних посягань. Наприклад, життя чи здоров’я тварини не охороняється правом, однак жорстоке поводження з тваринами в кримінальному законі визнається злочином. У таких випадках під охороною права перебуває моральність як духовний фактор суспільства7. На переконання дослідника, існування явища торгівлі людьми здатне суттєво спотворити мораль, що призведе до деформації психології людей, тобто до формування безпосередньої причи- ни вчинення торгівлі людьми, що, своєю чергою, сприятиме поширенню таких злочинів8. Крім того, аргументу- ючи свою позицію, А.М. Орлеан вказує, що злочином проти моральності торгівлю людьми визнали польський та голландський законодавці9. Зважаючи на окреслені доводи, науковець висловив пропозицію перемістити статтю про відповідальність за розглядуване діяння у розділ ХІІ «Злочини проти громадського порядку та 1 Вирок Комінтернівського районного суду м. Харкова від 31 січня 2017 р. (справа № 641/7721/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64414090. Див. також: Вирок Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької обл. від 11 жовтня 2018 р. (справа № 263/2269/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/77050094; Приговор Вороши- ловского районного суда г. Донецка от 30 января 2012 г. (дело № 1-29/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov. ua/Review/31875951; Приговор Мелитопольского горрайонного суда Запорожской обл. от 5 января 2012 г. (дело № 1-31/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/20758512 2 Зауважимо, що йдеться про позбавлення фізичної свободи на етапі до експлуатації людини, оскільки реалізація мети експлуатації лежить за межами розглядуваного складу злочину. Цього, однак, не беруть до уваги деякі суди, визнаючи основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми фізичну свободу. Приміром, Ленінський районний суд м. Миколаєва акцентував увагу на тому, що потерпілий був позбавлений свободи пересування, оскіль- ки Особа-2 систематично переміщала його на інвалідному візку до міжміського вокзалу, де він, знаходячись під її постійним контролем, просив милостиню у перехожих (Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 6 травня 2015 р. (справа № 489/8482/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/44029212). З огляду на наведені міркування зазначимо, що для встановлення основ- ного безпосереднього об’єкта торгівлі людьми у даному випадку має значення не вказаний вище факт, а те, що потерпілий, якого завербувала з метою експлуатації Особа-2, перебував в уразливому стані. 3 Стукалов В.В. Уголовно-правовые аспекты торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2012. С. 19–20. 4 Там же. С. 19. 5 Див., зокрема: Діяльність органів внутрішніх справ по запобіганню торгівлі людьми: навч. посібник / за ред. акад. О.М. Бандурки. Харків: Вид-во НУВС, 2001. С. 45–46; Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 84–87; Орлеан А.М. Нова редакція статті, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми: аналіз складу злочину. Юридичний журнал. 2006. № 4. С. 38; Орлеан А.М. Соціальна обумовленість криміналізації та кримінально-правова характеристика торгівлі людьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 10; Орлеан А.М., Лизогуб Б.В. Вдосконалення кримінального законодавства у напрямку протидії торгівлі людьми та пов’язаним з нею явищам. Право і безпека. 2005. Том 4. № 4. С. 102. 6 Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 84. 7 Там само. С. 85. 8 Там само. С. 86. 9 Там само. С. 85.

163 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

моральності» Особливої частини КК України1. Зауважимо також, що аналогічну пропозицію висловила І.А. Карташова2. Зазначена вище точка зору не видається переконливою. Вважаємо, що визнання основним безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину громадської моральності не відображає сутнісні особливості торгівлі людьми як діяння, що посягає на конкретні інтереси особи, а не на досить абстрактну громадську моральність. Приклад із жорстоким поводженням з тваринами, що його наводить А.М. Орлеан для обґрунтування своєї позиції, на наш погляд, є не зовсім релевантним, оскільки в цьому випадку має місце інша ситуація та інший механізм заподіяння шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. Непереконливим є також аргумент автора про те, що існування явища торгівлі людьми здатне спотворити мораль та може призвести до деформації психології людей. Не заперечуючи загалом дану тезу, зазначимо, що аналогічним чином можна твердити про величезну кількість інших суспільно небезпечних діянь, відповідальність за які законодавець, однак, слушно передбачив у зовсім інших розділах кримінального закону. А.М. Орлеан звертав увагу на позицію польського та голланд- ського законодавців, котрі розглядуване діяння визнали злочином проти моральності. В КК Нідерландів стат- тя про відповідальність за торгівлю людьми (ст. 250ter) свого часу дійсно була включена до розділу «Злочини проти громадської моральності»3. Аналогічну позицію займав також австрійський законодавець, включивши її до розділу «Злочинні діяння проти моральності» (§ 217)4. Вочевидь, пов’язано це було з тим, що у відповідних кримінально-правових заборонах йшлося тільки про сексуальну експлуатацію потерпілої від зазначеного діян- ня особи. Керуючись, мабуть, подібними міркуваннями, швейцарський законодавець торгівлю людьми доне- давна відносив до посягань на статеву недоторканість (ст. 196)5. Що стосується КК Польщі, то у ньому торгівля людьми свого часу визнавалась не злочином проти моральності, як стверджує А.М. Орлеан, а злочином проти публічного порядку (ст. 253)6. Однак згодом законодавці вказаних держав змінили свою точку зору (пов’язу- валось це, вочевидь, із розширенням переліку форм експлуатації людини, задля якої вчиняється розглядуване діяння). На сьогодні в кримінальних кодексах Австрії (§ 104а)7, Нідерландів (ст. 273f )8, Польщі (ст. 189а)9 та Швейцарії (ст. 182)10 торгівля людьми визнається злочином проти свободи особи. Підкреслимо, що у жодному з проаналізованих автором цих рядків 63 чинних на сьогодні кримінальних законів торгівля людьми не визна- ється злочином проти моральності. Насамкінець проаналізуємо обґрунтованість визнання основним безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину честі та гідності особи. Як зазначалося вище, більшість дослідників заперечує таку точку зору. Більше того, окремі науковці вважають, що гідність і честь не можуть розглядатися навіть в якості додаткового об’єкта аналізованого посягання11. Ще інші переконані, що навіть у разі обернення людини в рабство її гідність страж- дає лише в деяких випадках12. На думку В.А. Козака, у разі вчинення торгівлі людьми далеко не завжди принижується самооцінка люди- ною своїх духовних, моральних, соціальних та інших якостей, а тому визнавати гідність людини основним без- 1 Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 85, 86, 150; Орлеан А.М. Соціальна обу- мовленість криміналізації та кримінально-правова характеристика торгівлі людьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 10; Орлеан А.М., Лизогуб Б.В. Вдосконалення кримінального законодавства у напрямку протидії торгівлі людьми та пов’язаним з нею явищам. Право і безпека. 2005. Том 4. № 4. С. 102. 2 Карташова И.А. К вопросу об определении основного непосредственного объекта торговли людьми и использования рабского труда и о месте дан- ных составов преступлений в структуре Уголовного кодекса Российской Федерации. Вестник Краснодарского университета МВД России. 2010. № 3. С. 36. 3 Уголовный кодекс Голландии / науч. ред. докт. юрид. наук, заслуженный деятель науки РФ, проф. Б.В. Волженкин, пер. с англ. И.В. Мироновой. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2001. С. 361–363. 4 Уголовный кодекс Австрии / науч. ред. и вступ. статья докт. юрид. наук, проф. С.В. Милюкова; предисловие Генерального прокурора Австрии, док- тора Эрнста Ойгена Фабрици; перевод с немецкого Л.С. Вихровой. Санкт-Петербург: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. С. 260–261. 5 Уголовный кодекс Швейцарии / научное редактирование, предисловие и перевод с немецкого канд. юрид. наук А.В. Серебренниковой. Санкт-Пе- тербург: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. С. 212. 6 Уголовный кодекс Республики Польша / науч. ред. канд. юрид. наук, доц. А.И. Лукашов, докт. юрид. наук, проф. Н.Ф. Кузнецова; вступ. статья канд. юрид. наук, доц. А.И. Лукашова, канд. юрид. наук, проф. Э.А. Саркисовой; перевод с польского Д.А. Барилович. Санкт-Петербург: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. С. 175. 7 Strafgesetzbuch (Österreich) (Bundesgesetz vom 23. Jänner 1974) / Jusline. URL: https://www.jusline.at/gesetz/stgb 8 Criminal Code of the Kingdom of Netherlands (1881, amended 2012) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/6415/file/ Netherlands_CC_am2012_en.pdf 9 Kodeks karny. Warszawa: Wolters Kluwer, 2016. S. 81. 10 Schweizerisches Strafgesetzbuch (vom 21. Dezember 1937 (Stand am 3. März 2020)) / Das Portal der Schweizer Regierung. URL: https://www.admin.ch/ opc/de/classified-compilation/19370083/index.html 11 Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 18. 12 Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 141.

164  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

посереднім об’єктом розглядуваного злочину немає підстав1. А.М. Орлеан також вважає, що реальні випадки торгівлі людьми свідчать, що честь та гідність особи не завжди страждають від цього злочину. На його переко- нання, коли людина добровільно погоджується на свій продаж, приниження її честі та гідності не відбувається. Вони вже були принижені задовго до вчинення аналізованого діяння жебрацькими умовами існування або ін- шими обставинами, що не залежать від волі винної особи2. Варто погодитись з тим, що у разі вчинення торгівлі людьми не завжди принижується самооцінка люди- ною своїх якостей. Підтверджує це здійснений аналіз емпіричної бази: у багатьох випадках потерпілі байдуже ставляться до власної гідності. Такий висновок, однак, означає лише те, що основним безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину не є гідність людини в суб’єктивному її значенні. Разом з тим очевидним видається те, що торгівля людьми несумісна з гідністю людини в об’єктивному її розумінні (людською гідністю), адже, як слушно зазначає Я.Г. Лизогуб, людиною торгують як річчю, щодо неї укладають злочинні угоди з приводу її протиправ- ного використання, залучають до аморальних сфер діяльності тощо3. На цей факт, до речі, прямо вказується в спрямованих на протидію торгівлі людьми міжнародно-правових актах. Так, у преамбулі Конвенції про бо- ротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами підкреслюється, що «проституція і зло, яке супроводжує її, яким є торгівля людьми, що має на меті проституцію, несумісні з гідністю і цінністю людської особи і загрожують добробуту людини, сім’ї і суспільства»4. В преамбулі Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми вказано, що «торгівля людьми є порушенням прав людини та порушен- ням гідності й недоторканності людини»5. У Глобальному плані дій ООН щодо боротьби з торгівлею людьми підкреслюється, що торгівля людьми «являє собою злочинну діяльність, що посягає на гідність людини й нега- тивно впливає на розвиток, мир і безпеку та права людини» (п. 1)6. Вище зазначалося, що деякі автори основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми визнають честь осо- би. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що честь в результаті торгівлі людьми дійсно нерідко уражається. Стосу- ється це передовсім випадків, коли жертву розглядуваного злочину примусили займатися проституцією. Со- ромлячись свого минулого, потерпілі нерідко прагнуть зберігати його в таємниці, часто навіть не з’являються до суду (а то й відмовляються від визнання їх потерпілими), не бажаючи, аби інші особи дізналися про відповідні подробиці. Такі ситуації хоч і є поширеними, однак не стосуються всіх без винятку випадків вчинення даного діяння. У зв’язку з цим честь особи не може визнаватися основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми. Підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми слід ви- знавати свободу та гідність особи в об’єктивному її значенні (людську гідність). Додатковими факультативними безпосередніми об’єктами розглядуваного злочину можуть бути життя, здо- ров’я, честь та гідність людини у суб’єктивному її розумінні, статева свобода та статева недоторканість особи, її трудові права, встановлений порядок здійснення службовими особами своїх повноважень, порядок перетинан- ня державного кордону України, встановлений порядок документообігу тощо7. Серед науковців немає єдності думок й стосовно об’єкта експлуатації дітей. Так, М.І. Хавронюк вважає, що основним безпосереднім об’єктом вказаного діяння є воля, честь і гідність дитини8. На думку Д.О. Калми- кова, основним безпосереднім об’єктом складу злочину, передбаченого ст. 150 КК України, є воля дитини9. З

1 Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2002. С. 46. 2 Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 83, 84–85. 3 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 115. 4 Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_162#Text 5 Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_858#Text 6 Глобальный план действий Организации Объединенных Наций по борьбе с торговлей людьми. Принят резолюцией 64/293 Генеральной Ассамблеи ООН от 30 июля 2010 г. / Организация Объединенных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/gp_trafficking.shtml 7 Див. також: Актуальні проблеми кримінально-правової кваліфікації: навч. посіб. / за заг. ред. В.В. Топчія; наук. ред. В.І. Антипова. Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2017. С. 186; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 155; Науко- во-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 341; Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2002. С. 47; Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: чи рухаємось у вірному напрямку? Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 57; Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. С. 39; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 443. 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 449. 9 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. С. 7, 9; Калмиков Д.О.

165 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

точки зору В.І. Борисова і В.А. Козака, безпосереднім об’єктом експлуатації дітей є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю дитини, її фізичне і психічне здоров’я1. Подібним чином об’єкт розглядуваного ді- яння визначає Т.В. Варфоломеєва, на думку якої, ним є суспільні відносини, що забезпечують особисту свободу, вільний розвиток, фізичне і психічне здоров’я дитини2. Я.Г. Лизогуб переконаний, що основним безпосереднім об’єктом експлуатації дітей є гідність людини3. На думку І.М. Доляновської, основним безпосереднім об’єк- том цього злочину є суспільні відносини, які забезпечують трудові права дітей на виконання праці, дозволеної законодавством України відповідно до віку дитини та категорії роботи, яка нею виконується4. З точки зору Є.Л. Стрельцова, об’єктом злочину, передбаченого ст. 150 КК України, є здоров’я, моральнісний, моральний та фізичний розвиток дітей, освітній рівень дитини та ін.5 На думку І.А. Вартилецької, безпосереднім об’єктом експлуатації дітей є суспільні відносини, які гарантують умови нормального розвитку, психічне та фізичне здо- ров’я дитини, свободу від будь-яких форм експлуатації її праці6. Докладний аналіз наявних точок зору щодо об’єкта розглядуваного діяння здійснив Д.О. Калмиков. На наш погляд, варто погодитись з висновками науковця про те, що позиції дослідників, які основним безпосе- реднім об’єктом експлуатації дітей вважають інтелектуальний рівень дитини, сімейні відносини, інтереси бать- ків тощо, не узгоджуються з родовим об’єктом злочинів, сконцентрованих у розділі ІІІ Особливої частини КК України, а також вступають в очевидне протиріччя з ознаками, закріпленими у ст. 150 КК України. Так само непереконливою видається точка зору тих дослідників, які до цінностей, охоронюваних вказаною криміналь- но-правовою забороною, відносять трудові права дитини чи її освітній рівень, адже потерпілі від розглядува- ного діяння ще не мають трудових прав (ці діти згідно з диспозицією ч. 1 ст. 150 КК України не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, а отже й не є суб’єктами трудових правовідносин), а потерпілі дошкільного віку – освітнього рівня. Немає також достатніх підстав для того, аби основним безпо- середнім об’єктом експлуатації дітей визнавати гідність чи честь дитини, котрі внаслідок вчинення вказаного посягання страждають не завжди. Що ж стосується визнання основним безпосереднім об’єктом розглядувано- го діяння здоров’я дитини, то воно є об’єктом виключно кваліфікованого виду експлуатації дітей і в цьому разі зазначена цінність виступає не основним безпосереднім, а додатковим обов’язковим об’єктом кваліфікованого складу злочину7. Далеко не все просто і з визнанням основним безпосереднім об’єктом аналізованого діяння свободи ди- тини. Буквальне тлумачення диспозиції ч. 1 ст. 150 КК України дає підстави для висновку, що у цій статті за- конодавець забороняє будь-яке використання праці дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством доз- воляється працевлаштування. Таким чином, у вказаній нормі не визначено характер використовуваної праці дитини, зокрема те, чи має така праця бути примусовою. Слід погодитись з Д.О. Калмиковим, який констатує, що результатом невдалого конструювання диспозиції ч. 1 ст. 150 КК України стало те, що як у теорії, так і на практиці зміст діяння «експлуатація дитини» та характер його суспільної небезпеки визначається на підставі суб’єктивного розуміння положень вказаної статті та уявлення про суспільну небезпеку описаних у ній дій8. Зрозуміло, що така ситуація є неприпустимою. Лише пряма вказівка у тексті зазначеної норми на примусовий характер розглядуваного діяння сприятиме однаковому тлумаченню та застосуванню ст. 150 КК України, а та- кож дозволить однозначно визначити об’єкт експлуатації дитини. До такого ж висновку раніше дійшов Д.О. Калмиков9.

Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 36. 1 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особли- ва частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 117. 2 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 386. 3 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 119. 4 Доляновська І.М. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей (аналіз складу злочину): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2008. С. 9. 5 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 284. 6 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 347. 7 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 32–34. 8 Там само. С. 41. 9 Там само. С. 41.

166  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Немає у юридичній літературі єдності думок також стосовно об’єкта використання малолітньої дити- ни для заняття жебрацтвом. На думку М.І. Хавронюка, основним безпосереднім об’єктом цього злочину є воля, честь і гідність дитини1. Подібним чином об’єкт використання малолітньої дитини для заняття жебрац- твом визначають В.І. Борисов і В.А. Козак2. З точки зору І.А. Вартилецької, безпосереднім об’єктом розгляду- ваного діяння є суспільні відносини, які гарантують умови нормального розвитку, психічне та фізичне здоров’я дитини, її свободу від використання у будь-якій формі в асоціальній діяльності3. І.В. Дегтярьова переконана, що основним безпосереднім об’єктом використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом є суспільні відносини у сфері охорони та сприятливого функціонування сім’ї, а також нормального фізичного і мораль- ного розвитку малолітнього4. В.В. Кузнецов, Н.О. Семчук і В.Д. Чабанюк вважають, що об’єктом вказаного злочину слід вважати суспільні відносини, які забезпечують нормальний моральний, фізичний та психічний розвиток дитини, нормальний уклад сімейних відносин, збереження громадського порядку та свободу дитини від використання її для жебрацтва5. На думку Є.Л. Стрельцова, об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері забезпечення здоров’я, фізичного розвитку, освітнього рівня дитини тощо6. Я.Г. Лизогуб переконаний, що основним безпосереднім об’єктом використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом є гідність лю- дини7. З точки зору А.Р. Топузяна, вказаний злочин посягає насамперед на основні моральні принципи, тобто на певну сферу моральних засад суспільства8. Так само, як і у випадку з експлуатацією дітей, є підстави стверджувати, що основним безпосереднім об’єк- том використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом не слід визнавати здоров’я, фізичний розвиток та освітній рівень дитини, оскільки зазначеним цінностям при вчиненні вказаного діяння шкода заподіюється далеко не завжди. Аналогічно не завжди, на наш погляд, страждає від указаного посягання й честь малолітньої дитини. Водночас більш переконливою видається точка зору про те, що використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом посягає на свободу дитини від використання її для жебракування. Крім того, зважаючи на специфіку сфери, у якій використовують малолітню дитину, є підстави для висновку, що вказане діяння посягає і на її гідність. Разом з тим варто погодитись з дослідниками, які звертають увагу на те, що об’єкт розглядуваного діяння, по суті, є тотожним об’єкту злочину, передбаченого ст. 304 КК України (ним прийнято визнавати моральні за- сади суспільства у ставленні до виховання дітей)9. Вочевидь, позиція законодавця, який подібні за своєю суттю діяння розмістив у різних розділах Особливої частини КК України, є суперечливою. Зрозуміло, що питання у тому, які цінності у конкретному випадку законодавець насамперед хотів поста- вити під кримінально-правову охорону. Виходячи зі специфіки розглядуваного посягання, а також зважаючи на його подібність до діяння, передбаченого ст. 304 КК України, більш переконливою видається точка зору тих авторів, які основним безпосереднім об’єктом використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом визнають моральні засади суспільства у ставленні до виховання дітей, а також висловлюються за виключення з кримінального закону ст. 150-1 та удосконалення у зв’язку з цим чинної редакції ст. 304 КК України. По-різному у вітчизняній кримінально-правовій літературі визначається також основний безпосередній об’єкт незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги. Так, професор В.І. Борисов за- значає, що безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину є воля особи, її гідність та недоторканність10. Пі- зніше, коментуючи ст. 151 КК України, В.І. Борисов зазначив: «Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні 1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 451. 2 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особли- ва частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 119. 3 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 349. 4 Дегтярьова І.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінально-правова та кримінологічна характеристика і запобігання: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2012. С. 8. 5 Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослідження: моногра- фія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 99. 6 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 285. 7 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 121. 8 Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 60, 66. 9 Кузнецов В.В. Експлуатація дитини у вигляді жебракування. Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. 2009. № 6. С. 195; Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослідження: монографія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 98. 10 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: ТОВ «Одіссей», 2008. С. 431; Кри- мінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. С. 83; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92.

167 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

відносини, що забезпечують особисту волю особи, її гідність та недоторканність»1. На думку М.І. Хавронюка, основним безпосереднім об’єктом цього злочину є воля, честь та гідність особи2. Аналогічну точку зору вислов- лювали М.І. Бажанов3 і Я.Г. Лизогуб4. В.К. Грищук, Т.М. Луцький, О.Ф. Пасєка і М.В. Самарчук вважають, що об’єктом аналізованого посягання є суспільні відносини з приводу забезпечення охорони волі, честі та гідності особи5. На думку В.Л. Ортинського, К.Б. Марисюка та Я.В. Ступника, основний безпосередній об’єкт цього злочину становлять суспільні відносини у сфері охорони волі, честі і гідності особи6. З точки зору С.Д. Шап- ченка, безпосереднім об’єктом розглядуваного злочину є фізична свобода та (або) особиста недоторканність людини7. Подібним чином основний безпосередній об’єкт аналізованого посягання визначила І.А. Вартилець- ка8. В.О. Корнієнко9 і В.І. Терентьєв10 вважають, що об’єктом даного злочину є суспільні відносини у сфері забезпечення фізичної свободи та особистісної недоторканності людини. На думку Т.В. Варфоломеєвої, об’єк- том незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги є воля людини, її гідність, недотор- канність, а також здоров’я11. З точки зору авторів Науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу України, підготовленого за редакцією М.О. Потебенька та В.Г. Гончаренка, об’єктом цього злочину «є не тільки фізична особиста свобода (воля) людини, а й її психічне здоров’я, що спеціально підкреслено в диспозиції ч. 1 ст. 15112»13. Дещо суперечливою є точка зору С.Ф. Денисова та Г.О. Зубова, котрі об’єктом розглядуваного ді- яння спершу називають свободу і здоров’я людини14, а потім вказують, що ним є воля, честь і гідність людини15. У російській науці кримінального права основний безпосередній об’єкт незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги майже одностайно визначається як особиста (фізична) свобода людини16, або ж як суспільні відносини, що охороняють чи забезпечують таку свободу17. 1 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особли- ва частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 120. 2 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 455. 3 Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 74. 4 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 123. 5 Грищук В.К., Луцький Т.М., Пасєка О.Ф., Самарчук М.В. Кримінально-правова характеристика злочинів проти особи: навч. посібник у схемах. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2019. С. 54. 6 Ортинський В.Л., Марисюк К.Б., Ступник Я.В. Кримінальне право України. Особлива частина: навчальний посібник. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2018. С. 46. 7 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 285; Преступления против лич- ности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 622. 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 350. 9 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 58. 10 Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 97. 11 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 389. 12 Навряд чи можна погодитись з тим, що в диспозиції ч. 1 ст. 151 КК України йдеться про психічне здоров’я людини як про безпосередній об’єкт розглядуваного діяння. Насправді у ній сказано про потерпілого від злочину – завідомо психічно здорову особу, яку поміщають в заклад з надання психіатричної допомоги. 13 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 123. 14 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 113. 15 Там само. С. 114, 115, 116. 16 Див., зокрема: Евстифеева Е.В. Проблемы применения уголовной ответственности за незаконную госпитализацию в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях. Вестник Саратовской государственной юридической академии. 2014. № 6 (101). С. 164; Зубкова В.И. Ответственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 209; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 126; Курс российского уголовного права. Особенная часть / под ред. В.Н. Кудрявцева, А.В. Наумова. Москва: Спарк, 2002. С. 201, 208; Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух томах. Т. 2. Особенная часть. Москва: Юрид. лит., 2004. С. 119; Российское уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / под ред. В.С. Комиссарова. Санкт-Петербург: Питер, 2008. С. 97; Уголовное право России. Особенная часть / под ред. А.И. Рарога. Москва: Эксмо, 2009. С. 94; Уголовное право России. Части Общая и Особенная: учеб. / под ред. А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. С. 320; Уголовное право России. Части Общая и Особенная: учеб. / под ред. А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. С. 322; Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, А.И. Рарога, А.И. Чучаева. Москва: Юридическая фирма «КОНТР- АКТ»: ИНФРА-М, 2008. С. 87; Фомина В.Н. Актуальные вопросы уголовно-правовой оценки незаконного помещения в психиатрический стацио- нар. Актуальные вопросы российского права и проблемы правоприменения в условиях современности. Сборник научных статей по материалам межву- зовской научно-практической конференции (Саратов, 16 декабря 2009 г.). Саратов: СГАП, 2009. С. 133; Хапугина И.В. Объективные и субъективные признаки состава незаконного помещения в психиатрический стационар (ст. 128 УК РФ). Право евразийских государств: опыт и перспективы: ма- териалы международной научно-практической конференции, 16-17 апреля 2012 г. Орехово-Зуево: Редакционно-издательский отдел МГОГИ, 2012. С. 180; Яшков С.А. О субъекте преступления, предусмотренного ст. 128 УК РФ. Расследование преступлений: проблемы и пути их решения: сборник научно-практических трудов. Выпуск 4. Москва: Академия Следственного комитета РФ, 2014. С. 93. 17 Див., наприклад: Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: дисс. … канд. юрид. наук:

168  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Таким чином, якщо одні науковці (переважно російські) переконані, що основним безпосереднім об’єк- том розглядуваного злочину є виключно і тільки особиста свобода людини, то інші, не аргументуючи, на жаль, власної позиції, називають ширший спектр цінностей, серед яких – честь, гідність, недоторканність особи та її здоров’я1. Жоден із дослідників не піддає сумніву той факт, що незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги посягає на особисту свободу людини. При цьому раніше нами зроблено висновок про те, що під сво- бодою людини, як основного безпосереднього об’єкта розглядуваного діяння, слід розуміти не тільки свободу пересування, а й свободу особи приймати вольові рішення, робити вибір та розпоряджатися собою (конкретно – вільно приймати рішення про перебування у стаціонарному закладі з надання психіатричної допомоги); це також й свобода від тиску ззовні з метою зміни поведінки особи2. Мабуть, найбільш дискусійним є віднесення до основного безпосереднього об’єкта розглядуваного злочину честі та гідності особи. Аналіз юридичної літератури засвідчує, що одні науковці називають вказані цінності в якості основного безпосереднього об’єкта3, інші – в якості додаткового4, треті ж взагалі про них не згадують. На наш погляд, при вчиненні незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги страждає не лише свобода особи, що є безсумнівним, а й її честь та гідність. Така особа не тільки позбавляється консти- туційного права вільно обирати місце свого перебування, права розпоряджатися собою, обирати коло свого спілкування, вона відчуває глибокі фізичні та моральні страждання. При незаконній госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги страждає гідність особи: цей факт визначається самим місцем, куди поміщається особа, глибоким моральним приниженням (зокрема, через вимушене перебування там із людьми, що справді страждають на тяжкі психічні розлади), «причиною» (завідомо неправдивим діагнозом), через яку вона там перебуває, усвідомленням власної безпорадності та без- вихідності свого становища й невідомістю майбутнього. Не випадково тому дослідники, конкретизуючи зміст тяжких наслідків, спричинених розглядуваним діянням, майже одноголосно пишуть про самогубство, вчине- не особою, яку незаконно помістили в заклад з надання психіатричної допомоги5. Як відзначає І.М. Тяжкова, оскільки примусове незаконне поміщення особи в заклад з надання психіатричної допомоги, як правило, ви- кликає з її боку бурхливий протест, для її «заспокоєння» застосовуються психотропні засоби (галоперидол, мажептил та ін.), в яких немає необхідності, що спричиняє додаткові страждання, руйнує людську особистість і що, на думку самих же психіатрів, можна порівняти з катуванням6. Солідарний з такою позицією М.І. Хав-

12.00.08. Иркутск, 2013. С. 112, 115; Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 104–105; Ануфриева Т.Н., Ходусов А.А. Уголовно-правовая защита прав и свобод личности: учебное по- собие. Москва: Международный юридический институт, 2011. С. 113; Рарог А.И., Есаков Г.А., Чучаев А.И., Степалин В.П. Уголовное право России. Части Общая и Особенная: курс лекций / под ред. А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 235; Российское уголовное право: учеб.: в 2 т. Т. 2. Особенная часть / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 77; Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.Д. Гаухмана и С.В. Максимова. Москва: Изд-во Эксмо, 2005. С. 73, 80; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 89–90. 1 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 88–90. 2 Там само. С. 99. 3 Див., наприклад: Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 74; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 123; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 120; Науко- во-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 455. 4 Див., наприклад: Российское уголовное право: учеб.: в 2 т. Т. 2. Особенная часть / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 90; Российское уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / под ред. В.С. Комиссарова. Санкт-Петербург: Питер, 2008. С. 106. 5 Див., наприклад: Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 116; Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: Істина, 2011. С. 247; Кримі- нальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 93; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92; Кримінальне право (Особлива части- на): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 124; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 121; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 286; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 351; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 389. 6 Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 52–53.

169 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ронюк, який обґрунтовано вважає, що «незаконне поміщення в психіатричний заклад і подальше утримання людини у ньому можна розглядати як форму жорстокого поводження»1. Існують також підстави для того, аби стверджувати, що при вчиненні розглядуваного діяння страждає й честь особи. У суспільстві, як відомо, має місце упереджене і навіть негативне ставлення до осіб, які лікувалися в психіатричних лікарнях. Колишнім пацієнтам складно відновити свою репутацію «адекватної людини», влаш- туватися на достойну роботу, домогтися того, аби оточуючі, які дізналися про «темне минуле», не сахалися їх2. Варто погодитись з А.О. Жинкіним, який вважає, що «сам факт візиту бригади екстреної психіатричної допомоги певною мірою дискредитує особу в очах оточуючих»3. Дослідники зазначають, що чимало хворих, які мають відносно легкий психічний розлад, страждають від стигматизації більше, ніж від самих проявів хво- роби. Внаслідок цього такі особи нерідко стають соціально відгородженими, залежними від допомоги інших, вживаються в роль інваліда, що призводить до поглиблення їхньої соціальної дезадаптації. Соціальна стигма для хворих перетворюється на другу хворобу4. Отже, на наш погляд, є всі підстави стверджувати, що основним безпосереднім об’єктом розглядуваного діяння є свобода, честь та гідність особи, причому в їх сукупності. Незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, таким чином, є єдиним злочином серед діянь, передбачених у розділі ІІІ Особливої частини КК України, який посягає на всі перераховані у назві цього розділу цінності. Окрім визначення основного безпосереднього об’єкта незаконного поміщення в заклад з надання психіа- тричної допомоги, деякі науковці вказують й на наявність додаткового безпосереднього об’єкта розглядуваного злочину. Так, на думку М.І. Хавронюка, додатковим факультативним об’єктом даного злочину може бути життя та здоров’я особи5. Аналогічною є позиція В.І. Терентьєва6 і М.Ю. Карасьової7. З точки зору І.А. Вартилець- кої, додатковим факультативним безпосереднім об’єктом даного посягання є життя та здоров’я, гідність особи8. Л.В. Іногамова-Хегай вважає, що додатковим об’єктом цього злочину є життя, здоров’я, честь, гідність, відно- сини власності9. Здоров’я потерпілого в якості факультативного об’єкта називають Ю.М. Аргунова10 та О.І. Ра- рог11. На думку Л.Л. Круглікова, факультативним об’єктом аналізованого злочину є життя та здоров’я, тілесна недоторканність особи12. Найбільш широко додатковий безпосередній об’єкт розглядуваного діяння визначає О.І. Чучаєв, на переконання якого ним є інтереси особистості13. Вочевидь, розглядуване діяння може посягати й на інші цінності, а не тільки на свободу, честь та гідність особи. При цьому зрозуміло, що в даному випадку може йти мова про існування лише додаткового факульта-

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: Юридична думка, 2012. С. 385. 2 Див., наприклад: Коротенко А. Специфіка юридичного захисту психічно хворих / Ассоциация психиатров Украины. URL: http://upa-psychiatry. org.ua/articles/ZahystPsyhichHvoryh.pdf; Косенко Н.А., Красильников Г.Т., Косенко В.Г., Агеев М.И. Истоки психиатрической стигматизации и ее перспективы. Кубанский научный медицинский вестник. 2015. № 3 (152). С. 58; Лутова Н.Б., Сорокин М.Ю., Вид В.Д. Психиатрическая стигма – ее проявления и последствия. Обозрение психиатрии и медицинской психологии имени В.М. Бехтерева. 2017. № 3. С. 41; Руженкова В.В., Руженков В.А. Проблема стигмы в психиатрии и суицидологии. Научные ведомости Белгородского государственного университета. Серия: Медицина. Фармация. 2012. № 4 (123). Вып. 17. С. 6–7; Corrigan P., Watson A. Understanding the impact of stigma on people with mental illness. World Psychiatry. 2002. Vol. 1 (1). P. 16. URL: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC1489832/pdf/wpa010016.pdf 3 Жинкин А.А. Незаконная госпитализация в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях (ст. 128 УК РФ): некоторые проблемы квалификации и законодательной регламентации. Теория и практика общественного развития. 2015. № 4. С. 84. 4 Косенко Н.А., Красильников Г.Т., Косенко В.Г., Агеев М.И. Истоки психиатрической стигматизации и ее перспективы. Кубанский научный меди- цинский вестник. 2015. № 3 (152). С. 58; Клименко В.І., Анісімова Ю.В. Проблема стигматизації та самостигматизації при організації психіатричної допомоги (огляд літератури). Україна. Здоров’я нації. 2012. № 1 (21). С. 160; Тараканова Е.А. Требования биоэтики в практической психиатрии. Практическая медицина. 2009. № 6 (38). С. 15. 5 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 455. 6 Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 97. 7 Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 126. 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 350. 9 Российское уголовное право: учеб.: в 2 т. Т. 2. Особенная часть / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 90; Российское уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / под ред. В.С. Комиссарова. Санкт-Петербург: Питер, 2008. С. 106. 10 Аргунова Ю.Н. Уголовная ответственность за незаконное помещение в психиатрический стационар. Независимый психиатрический журнал. 2011. № 4. URL: http://npar.ru/journal/2011/4/06-argunova.htm; Аргунова Ю.Н. Уголовная ответственность за незаконное помещение в психиатрический стационар. Правовые вопросы в здравоохранении. 2010. № 6. URL: http://www.zdrav.ru/articles/practice/detail.php?ID=77582 11 Уголовное право России. Особенная часть / под ред. А.И. Рарога. Москва: Эксмо, 2009. С. 94. 12 Уголовное право России. Особенная часть: учебник / под ред. Ф.Р. Сундурова, М.В. Талан. Москва: Статут, 2012. С. 94. 13 Рарог А.И., Есаков Г.А., Чучаев А.И., Степалин В.П. Уголовное право России. Части Общая и Особенная: курс лекций / под ред. А.И. Рарога. Мо- сква: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 235.

170  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

тивного об’єкта, тобто такого об’єкта, «який у разі вчинення певного злочину може існувати поряд з основним, а може бути відсутнім»1. Хоча злочинні дії винного спрямовані передовсім на свободу, честь та гідність особи (основний безпосередній об’єкт), в окремих випадках цілком може мати місце безпосередній додатковий фа- культативний об’єкт, яким, на наш погляд, може слугувати життя, здоров’я тощо2. З огляду на неоднакову значущість перерахованих у назві розділу ІІІ Особливої частини КК України ціннос- тей3, а також зважаючи на реальну поширеність ураження таких цінностей передбаченими у ньому діяннями, вважаємо за доцільне змінити послідовність їх (цінностей) викладу у назві зазначеного розділу. Можливим ва- ріантом назви розділу ІІІ Особливої частини КК України, на наш погляд, може бути такий: «Злочини проти свободи, гідності та честі особи». Насамкінець варто повернутися до питання про класифікацію злочинів проти волі, честі та гідності осо- би. Нагадаємо, що в юридичній літературі вказані діяння здебільшого не класифікуються або ж критерії такої класифікації є дуже неоднозначними. Науковці, які займають відповідну позицію, як правило, ніяк її не пояс- нюють. Натомість Я.Г. Лизогуб, визнаючи, що майже всі діяння проти волі, честі та гідності особи різняться «юридичними ознаками, конструкцією юридичного складу та, за деяких обставин, напрямом посягання», за- значає, що ті із вказаних злочинів, які й мають окремі подібні ознаки, зокрема, безпосередній об’єкт (незаконне позбавлення волі, захоплення заручників), настільки нечисленні, що їх поділ на групи навряд чи є доцільним, оскільки користь від такої класифікації мізерна4. Загалом погоджуючись з даною тезою, вважаємо, що цей факт все ж не заперечує можливості наукової класифікації посягань на волю, честь та гідність особи. Серед наявних у юридичній літературі класифікацій розглядуваних діянь на увагу заслуговує запропонована О.С. Наумовою, яка за критерієм безпосереднього об’єкта злочини проти волі, честі та гідності особи поділяє на: 1) злочини, що полягають у незаконному позбавленні/обмеженні особистої свободи та недоторканності особи (ст.ст. 146–148, 151 КК України); 2) злочини, що полягають у позбавленні особистої свободи та недотор- канності особи або її обмеженні, поєднані з експлуатацією людини (ст. 149 КК України) чи вчинені шляхом екс- плуатації (ст.ст. 150, 150-1 КК України)5. Утім, на наш погляд, ця класифікація є доволі неоднозначною, оскіль- ки О.С. Наумова, так само як і деякі інші дослідники, вважає, що у розділі ІІІ Особливої частини КК України містяться виключно статті про відповідальність за злочини проти волі особи, тоді як честь та гідність особи вітчизняний кримінальний закон не охороняє. Крім того, слід звернути увагу й на інші недоліки такої класифі- кації. Так, доволі дискусійним є віднесення до посягань на свободу особи насильницького зникнення (ст. 146-1 КК України), про що зазначалося вище. Торгівлю людьми навряд чи можна визнати злочином, «поєднаним з експлуатацією людини», оскільки реалізація мети експлуатації знаходиться за межами складу даного злочину. У зв’язку з цим вважаємо, що класифікація аналізованих посягань за критерієм безпосереднього об’єкта матиме доволі умовний та дискусійний характер. Водночас злочини проти волі, честі та гідності особи можна класифікувати за іншими критеріями. Залежно від вікових характеристик потерпілої особи розглядувані діяння можна класифікувати на: 1) злочини, які посягають на волю, честь та гідність виключно дітей (ст.ст. 148, 150, 150-1); 2) злочини, які посягають на волю, честь та гідність осіб будь-якого віку (ст.ст. 146, 146-1, 147, 149, 151, 151-2). За вчинення окремих із вказаних діянь щодо малолітніх або неповнолітніх законодавцем посиле- но кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч.ч. 2, 3 ст. 149, ч. 2 ст. 151-2). Залежно від того, чи пов’язана криміналізація аналізованих діянь з імплементацією норм міжнародного права, злочини, передбачені в розділі ІІІ Особливої частини КК України, можна класифікувати на: 1) діяння, криміналізація яких не була пов’язана з імплементацією норм міжнародного права (ст.ст. 146, 148, 150-1, 151); 2) діяння, які з’явилися в КК України завдяки імплементації норм міжнародного права (ст.ст. 146-1, 147, 149, 150, 151-2)6. 1 Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. С. 108. 2 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 114–117. 3 Слід ще раз акцентувати увагу на особливій значущості (зокрема, порівняно з честю) гідності людини, у зв’язку з чим згадка про неї наприкінці назви вказаного розділу КК України видається некоректною. 4 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 108. 5 Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 9. 6 Андрушко А.В. Класифікація злочинів проти волі, честі та гідності особи. Кримінальне правопорушення: національний та зарубіжний виміри: матері-

171 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

3.3. Потерпілий від злочинів проти волі, честі та гідності особи

Переходячи до характеристики потерпілого від злочинів проти волі, честі та гідності особи, передусім не- обхідно підкреслити необхідність розширення ролі потерпілого в кримінально-правових відносинах, на чому неодноразово наголошували такі українські вчені, як Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Є.В. Лащук, В.А. Мисливий, А.А. Музика, В.О. Навроцький, М.І. Панов, М.В. Сенаторов, В.О. Туляков та ін.1 Не можемо погодитись з дослідниками, які потерпілих від розглядуваних злочинів називають їх предметом2. Видається, мають рацію науковці, які підкреслюють, що наділяти людину ознаками предмета, речі некоректно3. Людина є потерпілим від цих злочинів, а не їх предметом. Потерпілою від незаконного позбавлення волі або викрадення людини може бути будь-яка людина (за вчи- нення вказаного діяння щодо малолітнього настає посилена відповідальність). Водночас викрадення або поз- бавлення волі осіб, які мають міжнародний захист, з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяль- ність держав чи організацій, що вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 444 КК України. Потерпілою від насильницького зникнення також може бути будь-яка людина. Потерпілим від захоплення заручників (ст. 147 КК України), не є особи, відповідальність за захоплення в заручники яких встановлена ін- шими статтями КК України. Так, ст. 349 передбачає відповідальність за захоплення або тримання як заручника представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів з метою спонукання держав- ної чи іншої установи, підприємства, організації або службової особи вчинити або утриматися від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника, ст. 349-1 – за захоплення або тримання як заручника журналіста, його близьких родичів чи членів сім’ї з метою спонукання цього журналіста вчинити певну дію або ж утримати- ся від її вчинення як умови звільнення заручника. Захоплення або тримання вказаних осіб як заручників разом з іншими особами потребує кваліфікації за статтями 147 і 349 або 349-1 КК України4.

али Міжнародної науково-практичної конференції (24 травня 2019 р., м. Одеса). Одеса: Юридична література, 2019. С. 27–29. 1 Див., зокрема: Борисов В. Потерпілий від злочину як соціальний суб’єкт кримінально-правової охорони. Право України. 2017. № 2. С. 100–107; Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 420–428; Мисливий В.А. Учення про потерпілого в кримінальному праві України. Державна політика у сфері захисту прав потерпілих від кримінальних право- порушень в Україні: матеріали «круглого столу», 25 квіт. 2013 р. / редкол.: В.І. Борисов (голов. ред.), Б.М. Головкін (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 45–46; Музика А.А., Лащук Є.В. Предмет злочину: теоретичні основи пізнання: монографія. Київ: ПАЛИВОДА А.В., 2011. С. 87; Музыка А.А. Украина-2013: объективная необходимость новой кодификации уголовного законодательства. Проблемы кодификации уголовного за- кона: история, современность, будущее (посвящается 200-летию проекта Уголовного уложения 1813 года). Материалы VIII Российского конгресса уголовного права, состоявшегося 30-31 мая 2013 г. / ответ. ред. докт. юрид. наук, проф. В.С. Комиссаров. Москва: Юрлитинформ, 2013. С. 609; Нав- роцький В.О. Захист прав потерпілого – турбота самого потерпілого. Державна політика у сфері захисту прав потерпілих від кримінальних правопору- шень в Україні: матеріали «круглого столу», 25 квіт. 2013 р. / редкол.: В.І. Борисов (голов. ред.), Б.М. Головкін (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 31–33; Панов М.І. Захист прав та інтересів потерпілого – конститутивна функція кримінального права та процесу. Державна політика у сфері захисту прав потерпілих від кримінальних правопорушень в Україні: матеріали «круглого столу», 25 квіт. 2013 р. / редкол.: В.І. Борисов (голов. ред.), Б.М. Головкін (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 5–8; Потерпілий від злочину (міждисциплінарне правове дослідження) / за заг. ред. Ю.В. Бауліна, В.І. Борисова. Харків: Кроссроуд, 2008. 364 с.; Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві / за наук. ред. докт. юрид. наук, проф., акад. Академії правових наук України В.І. Борисова. Харків: Право, 2006. 208 с.; Туляков В. Кримінальне право сучасності: криза доктрини чи криза юрисдикцій? Право України. 2010. № 9. С. 44; Туляков В.О. Моральна адекватність кримінально-правової заборони. Актуальні проблеми держави і права. 2008. Вип. 44. С. 261. 2 Див., наприклад: Гилинский Я.И., Овчинникова Г.В. Торговля людьми: криминологический и уголовно-правовой анализ: учебное пособие. Санкт-Петербург, 2008. С. 17; Душко Д.А. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Крас- нодар, 2009. С. 8, 14; Нєбитов А.А. Торгівля людьми: стан, тенденції та запобігання: монографія. Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. С. 33; Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 29; Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 91; Орлеан А.М. Людина як предмет злочину. Право і безпека. 2004. Том 3. № 1. С. 127. 3 Див., зокрема: Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримі- нального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 155; Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 48–49; Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2002. С. 47; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 115; Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. С. 39. 4 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 440.

172  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Вважаємо, що вказані спеціальні норми (ст.ст. 349, 349-1 КК України) лише породжують зайву конкуренцію норм. Існуюча з точки зору вітчизняного законодавця доцільність посиленої відповідальності за захоплення або тримання як заручника певної категорії осіб може бути реалізована шляхом виокремлення відповідної ква- ліфікуючої ознаки. Захоплення або тримання як заручника неповнолітнього визнано кваліфікуючою ознакою даного злочину (ч. 2 ст. 147 КК України). У назві ст. 147 КК України слово «заручник» законодавець вживає у множині. Вище зазначалося, що така позиція законодавця є некоректною, оскільки для настання кримінальної відповідальності за вказаною статтею достатньо, аби в заручники була захоплена хоча б одна людина. Так само некоректним є вживання у назві ст. 149 слова «людьми» (мало б бути «людиною»), а у назві ст. 150 – слова «дітей» (мало б бути «дитини»). Потерпілою від підміни дитини є дитина, що є чужою для особи, яка здійснює таку підміну. Дискусійним є питання про граничний вік потерпілої від цього злочину дитини. Одразу зауважимо: у всіх проаналізованих нами випадках, що мали місце в об’єктивній дійсності, йшлося про підміну новонародженої дитини1. Цей факт, однак, не позбавляє необхідності з’ясувати вік, досягнення якого виключає можливість ста- ти потерпілою від розглядуваного діяння. Відповідаючи на питання про те, до досягнення якого віку можлива підміна дитини, науковці розділилися. Більшість дослідників зазначає, що підміна може бути вчинена лише щодо новонародженої (як варіант – ново- народженої або грудної) дитини2. Свою точку зору детально пояснює К.М. Почивалова, котра підкреслює, що під дитиною у цій статті слід розуміти саме новонароджену дитину, оскільки період, коли батьки не мають мож- ливості помітити заміну, дуже незначний; він може бути пов’язаний або з неможливістю батьків ідентифікувати свою дитину на ранніх періодах її життя, або із знаходженням матері дитини в тяжкому стані в післяпологовий чи наступний за ним період, у зв’язку з чим вона позбавлена можливості спілкування зі своєю дитиною3. Зазна- чимо, що окремі автори пропонують відобразити таку свою позицію в кримінальному законі. Так, К.Є. Пухтій переконана, що оскільки потерпілою від цього злочину може бути лише новонароджена дитина, то в диспозиції потрібно конкретизувати, що підміна можлива тільки щодо такої дитини4. Подібну точку зору відстоює Н.В. Гуль, яка пропонує: а) назвати відповідну статтю «Підміна новонародженої дитини»; б) у диспозиції вказати на те, що підміна може бути вчинена лише щодо новонародженої дитини; в) роз’яснити в тексті кримінального закону, кого слід розуміти під новонародженою дитиною (на її думку, новонародженою є дитина до досягнення нею одного місяця)5. У розглядуваному контексті варто звернути увагу на те, що, встановлюючи кримінальну відповідальність за умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини, у диспозиції статті 117 КК України законодавець чітко вказав на те, що потерпіла дитина є новонародженою; натомість у статті 148 законодавець відмовився від такого уточнення. Інші науковці висловлюються менш категорично, вказуючи, що під дитиною у цій статті слід розуміти, як правило, новонароджене чи грудне немовля6. При цьому М.І. Хавронюк уточнює свою позицію, зазначаючи, 1 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 20. 2 Див., зокрема: Савельева В. Похищение или подмен ребенка. Советская юстиция. 1988. № 7. С. 28; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. С. 82; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. С. 383; Почивалова К.Н. Проблемы законодательной техники и правоприменительной деятельности, связанные с преступлениями против семьи и несовершеннолетних: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2004. С. 10, 23; Пухтий Е.Е. Преступления против семьи и несовершеннолетних: вопросы техники конструирова- ния составов и дифференциации ответственности: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Казань, 2004. С. 8, 16; Гуль Н.В. Конституционное право на защиту семьи в уголовном законодательстве России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 9, 18; Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 78; Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 81; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общей ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 282. 3 Почивалова К.Н. Проблемы законодательной техники и правоприменительной деятельности, связанные с преступлениями против семьи и несовер- шеннолетних: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2004. С. 10, 23. 4 Пухтий Е.Е. Преступления против семьи и несовершеннолетних: вопросы техники конструирования составов и дифференциации ответственности: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Казань, 2004. С. 8, 16. 5 Гуль Н.В. Конституционное право на защиту семьи в уголовном законодательстве России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 9, 18. 6 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 99; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 91; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 111; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 442.

173 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

що мова тут має йти, як правило, про немовля – особу, ідентифікувати яку за її індивідуальними ознаками бать- ки чи інші законні представники з певних причин ще повною мірою неспроможні (скажімо, підміна відбулася до того, як мати здатна була запам’ятати щойно народжену дитину, або до передачі дитини батькові у разі смерті матері тощо)1. На переконання третьої групи дослідників, розглядуване діяння може бути вчинене й щодо дитини більш старшого віку. Так, наприклад, М.Й. Коржанський був переконаний, що потерпілою від цього злочину слід визнавати малолітню особу, якій не виповнилося ще 14 років2. Автори науково-практичного коментаря до Кримінального кодексу України за загальною редакцією М.О. Потебенька та В.Г. Гончаренка зазначали, що вра- ховуючи неспроможність дитини усвідомлювати порушення її прав та захистити порушене право, кримінальна відповідальність за підміну чужої дитини настає, коли потерпіла особа чоловічої або жіночої статі не досягла віку 14 років3. В.І. Ткаченко вважав, що при визначенні віку, до досягнення якого можлива підміна дитини, слід відштовхуватись від її дієздатності, у зв’язку з чим граничним віком потерпілої від цього злочину дитини вважав 15 років4. Ще одна група науковців вважає, що під дитиною тут потрібно розуміти особу, якій на момент вчинення щодо неї злочину не виповнилось 18 років5. Відповідна точка зору узгоджується із міжнародним та національ- ним законодавством. Так, у ст. 1 Конвенції ООН про права дитини вказано, що дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає по- вноліття раніше. В ч. 1 ст. 6 Сімейного кодексу України зазначено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Закон України «Про охорону дитинства» (ст. 1) також виходить з того, що дитина – це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше. Водночас у розглядуваному контексті необхідно чітко дати відповідь на питання про те, чи можливе взагалі вчинення аналізованого злочину стосовно особи у віці до 18 років. Одним із перших, хто висловив думку про те, що підміна дитини можлива не тільки щодо новонародженого чи грудного немовляти, а й стосовно дитини старшого віку, був О.В. Лохвицький, який ще у 1871 р. писав, що якщо, для прикладу, дитина з дня народження була віддана іншій жінці-годувальниці, то підміна можлива до того часу, поки мати не познайомиться з дитиною, або ж дитина не усвідомить свого походження6. Через 130 років, у 2001 р., Ю.Є. Пудовочкін слушно зазначив, що в сучасних умовах не можна виключити аналогічної ситуації. Припустимо, що відразу після народження дитини мати відмовиться від неї. Дитина потрапляє в дитячий будинок чи в ін- ший виховний заклад і не знає свого справжнього походження. Якщо через кілька років мати вирішить знайти свою дитину і турбуватися про неї, хто гарантує, що її не можна буде підмінити? У зв’язку з цим вказаний автор робить висновок, що підміна можлива щодо будь-якої особи, яка не досягла 18 років і не усвідомлювала свого походження, за умови, що й батьки не були з ним ознайомлені7. На наш погляд, наведені аргументи дозволяють підтримати точку зору останньої групи вчених. Дійсно, не можна повністю виключити ситуацій, коли одразу після пологів мати та немовля розділяються і через роки батьків (чи осіб, що їх замінюють) фактично наново знайомлять з дитиною, що її видають за їхню; підміну в такому разі виключати не можна. Видається, що не слід безпідставно звужувати поняття «дитина» (зокрема, шляхом вказівки в диспозиції ст. 148 КК України, що йдеться виключно про підміну новонародженої дитини), котре, як зазначалося вище, добре відоме як міжнародному, так і національному законодавству. У той же час слід підкреслити, що, на нашу думку, при кваліфікації розглядуваного посягання значення має не стільки вік 1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 442. 2 Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2007. С. 172. 3 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 116. 4 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: ВЮЗИ, 1981. С. 75. 5 Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 43; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступле- ния против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 162; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 114; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 281; Романчук І.О. Кримінально-правова характеристика потерпі- лого від злочину, передбаченого статтею 148 Кримінального кодексу України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 216–219; Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 16; Шищенко Е.А., Палий О.И. Актуальные уголовно-правовые вопросы квалификации подмены ребенка. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 118 (04). С. 12. URL: http://ej.kubagro.ru/2016/04/pdf/07.pdf 6 Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшеніями. Санктъ-Пе- тербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. С. 515. 7 Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 43; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступле- ния против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 162.

174  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

потерпілої від цього злочину особи, скільки здатність ідентифікувати себе в якості дитини конкретних батьків, а також здатність батьків (осіб, що їх замінюють) ідентифікувати дитину як свою. Якщо така здатність наявна, підміна дитини неможлива1. Зауважимо, що більшість законодавців не конкретизує вікові характеристики дитини, яка підміняється. Ра- зом із тим у ч. 1 ст. 167 КК Латвії та ч. 1 ст. 156 КК Литви зазначено, що йдеться про підміну новонародженої дитини, у ч. 1 ст. 184 КК Болгарії – про підміну маленької дитини, а у ст. 230 КК Сан-Марино – про підміну немовляти. Тим самим болгарський, латвійський, литовський та сан-маринський законодавці дали власну від- повідь на дискусійне питання про те, хто може бути потерпілим від розглядуваного злочину. При цьому варто звернути увагу на те, що у ч. 1 ст. 156 КК Литви стосовно викрадення дитини сказано про малолітство потерпі- лого, а стосовно підміни дитини – про те, що потерпілою є новонароджена дитина2. У назві ст. 148 КК України та тексті її диспозиції йдеться про підміну дитини. Насправді ж при вчиненні цього злочину підмінюються дві дитини, а не одна: підмінювана дитина та дитина, що використовується для підміни. На цей факт уже зверталася увага в спеціальній літературі, у зв’язку з чим пропонувалося змінити назву відповідної статті на «Підміна дітей», а також наголошувалось на необхідності вказівки на множину підміню- ваних дітей в її диспозиції3. Вважаємо, що використання словосполучення «підміна дітей» не можна визнати коректним, оскільки воно є двозначним і надто широким за змістом (так само, до речі, як і вказівка на множину потерпілих у назві ст.ст. 147, 149, 150 КК України). На наш погляд, назву ст. 148 КК України доцільно сформу- лювати як «Підміна однієї дитини іншою»; вказаний момент слід відобразити також у диспозиції даної статті. У диспозиції ст. 148 КК України законодавець уточнює, що відповідальність настає за підміну чужої дитини. Аналогічне уточнення міститься, для прикладу, у ст. 172 КК Азербайджану та ч. 1 ст. 174 Пенітенціарного ко- дексу Естонії. Вочевидь, зроблено воно для вказівки на відсутність родинних зв’язків між дитиною та суб’єктом даного злочину. Разом з тим, зважаючи на викладене вище, із наявного в диспозиції ст. 148 КК України форму- лювання не зрозуміло, котра саме дитина є чужою для винного – підмінювана, чи та, що використовується для підміни. З огляду на сказане, у тексті аналізованої норми слід уточнити, що відповідальність настає за підміну чужої дитини іншою чужою або своєю дитиною. Зазначимо, що подібне формулювання міститься в ч. 1 ст. 174 Пенітенціарного кодексу Естонії4. Потерпілою від торгівлі людьми може бути будь-яка особа, незалежно від її статі та соціального статусу. У разі, якщо потерпілою від цього злочину є неповнолітня або малолітня особа, дії суб’єкта злочину слід кваліфі- кувати за ч. 2 або ч. 3 ст. 149 КК України. Чинна редакція ст. 149 КК України має назву «Торгівля людьми», з якої можна зробити висновок, що у ній передбачено відповідальність за вчинення вказаного діяння принаймні щодо двох людей. На цей момент неодноразово зверталася увага й раніше. Зокрема, під час обговорення законопроекту «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність до міжнародних стандартів» назву вказаної статті пропонувалося викласти у редакції «Торгівля людиною». Разом із тим дану пропозицію було відхилено. Обґрунтовувалось це, зокрема, необхідністю забезпечення єдності термінології, узгодження її з термінологією всієї системи вітчизняного законодавства та термінологією, що використовується в міжнарод- но-правових актах. «Підвищення ефективності міжнародного співробітництва, прийняття значної кількості різноманітних конвенцій, укладення міждержавних договорів, створення інших джерел міжнародного права та їх включення до національних систем законодавства має результатом інтернаціоналізацію мови законодавства, необхідність узгодження відповідної термінології різних держав. Важливим елементом єдності термінології є дотримання вимоги, що терміни, використані на позначення одного поняття, мають бути однаковими, і навпаки – різні терміни слід використовувати на позначення відмінних понять»5. Здійснений аналіз міжнародно-пра- 1 Андрушко А.В. Проблеми кримінальної відповідальності за підміну дитини. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юри- спруденція. 2018. Випуск 35. Том 2. С. 45–46. 2 Андрушко А.В. Зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за підміну дитини. Держава та регіони. Серія: Право. 2018. № 4 (62). С. 101. 3 Колмакова О.С. Преступления, посягающие на права ребенка в сфере семейных отношений: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 9; Шищенко Е.А., Палий О.И. Актуальные уголовно-правовые вопросы квалификации подмены ребенка. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 118 (04). С. 10. URL: http://ej.kubagro.ru/2016/04/pdf/07.pdf 4 Андрушко А.В. Проблеми кримінальної відповідальності за підміну дитини. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юри- спруденція. 2018. Випуск 35. Том 2. С. 46. 5 Порівняльна таблиця до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність до міжнародних стандартів» (реєстраційний № 6243) / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=61428

175 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

вових актів дійсно засвідчує, що в них вживається термін «торгівля людьми» (а не «торгівля людиною»), який на сьогодні став загальновизнаним. Так само у жодному з проаналізованих зарубіжних кримінальних законів, у яких відповідна стаття отримала назву, не використано однину для позначення кількості потерпілих від роз- глядуваного злочину. Водночас, як видається, ст. 149 КК України більш коректно було б назвати «Торгівля лю- диною». На наш погляд, термін «торгівля людьми» радше позначає відповідне явище, а не конкретне діяння. Відрадним у зв’язку з цим є той факт, що у вересні 2018 р. в диспозиції ч. 1 ст. 149 законодавець змінив множину («людьми») на однину («людиною») при формулюванні першої із форм досліджуваного посягання – власне торгівлі людиною. Потерпілою від розглядуваного діяння може визнаватись лише жива людина. Випадки, коли винний не усві- домлює, що людина, стосовно якої вчиняються дії, передбачені ст. 149 КК України, померла, мають бути квалі- фіковані як замах на торгівлю людьми1. Дискусійним у юридичній літературі є питання кримінально-правової оцінки досягнення згоди про про- даж в майбутньому ненародженої ще дитини. На думку А.М. Орлеана, у такому разі має місце замах на торгів- лю людиною2. Натомість А.В. Горностай3 та В.А. Козак4 вважають, що кваліфікувати такі випадки потрібно як готування до цього злочину. Друга точка зору видається переконливішою. Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ч. 1 ст. 15 КК України). Тобто у разі замаху об’єктивна сторона злочину вже починає виконуватись, а об’єкт знаходиться під безпосе- редньою загрозою заподіяння шкоди. Натомість при досягненні згоди про продаж дитини після її народження, як слушно зазначає А.В. Горностай, ще не існує безпосередньої загрози об’єкту розглядуваного посягання. Ця загроза є віддаленою аж до моменту народження дитини. Крім того, варто звернути увагу на те, що потерпілою від даного злочину є саме людина, а не ембріон чи право на ненароджену дитину. Будь-яка домовленість про продаж ненародженої дитини, навіть пов’язана з отриманням коштів майбутньою матір’ю, свідчить про змову на вчинення досліджуваного злочину і має визнаватись створенням умов для вчинення торгівлі людиною, яка відбудеться після народження дитини. А отже має місце готування до цього злочину5. Потерпілою від експлуатації дітей може бути лише дитина, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування. Відповідно до ч. 1 ст. 188 Кодексу законів про працю (КЗпП) України при- йняття на роботу осіб молодше 16 років не допускається. Однак ч. 2 ст. 188 КЗпП встановлює, що за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли 15 років. Згідно із ч. 3 ст. 188 КЗпП для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює6. Таким чином, виходячи з викладеного, потерпілим від злочину, передбаченого ст. 150 КК України, може бути особа: 1) віком до 14 років, яка використовується для виконання будь-якої роботи; 2) віком від 14 до 15 років, яка використовується для виконання: а) роботи, яка не є для неї легкою (ч. 3 ст. 188 КЗпП), б) легкої роботи, але вона не є учнем навчальних закладів, про які йдеться у ч. 3 ст. 188 КЗпП України; виконує роботу в навчальний час, що порушує процес її навчання (ч. 3 ст. 188 КЗпП); виконує роботу за відсутності згоди одного з батьків або особи, яка його замінює (ч. 3 ст. 188 КЗпП); 3) віком від 15 до 16 років, праця якої використову- ється за відсутності згоди одного з батьків або особи, яка якого замінює (ч. 2 ст. 188 КЗпП)7. Необхідно також зазначити, що відповідно до ст. 190 КЗпП України забороняється застосування праці осіб молодше 18 років на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на 1 Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 29; Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 91, 92–93. 2 Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 29. 3 Горностай А.В. Проблемні питання кваліфікації продажу ненародженої та новонародженої дитини матір’ю. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 40–41. 4 Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: проблема об’єкта злочину. Проблеми законності. 2002. Вип. 52. С. 195. 5 Горностай А.В. Проблемні питання кваліфікації продажу ненародженої та новонародженої дитини матір’ю. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 40–41. 6 Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08 7 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 53.

176  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

підземних роботах; забороняється також залучати осіб молодше 18 років до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Згідно із ст. 192 КЗпП України забороняється залу- чати працівників молодше 18 років до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. У зв’язку з цим, як вида- ється, має рацію А.Р. Топузян, який вважає, що осіб, які використовуються для виконання робіт з особливими умовами праці (важких, шкідливих, підземних, нічних), а також для підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, слід визнавати потерпілими від розглядуваного злочину, якщо вони не досягли 18 років1. На наш погляд, варто погодитись з Д.О. Калмиковим, який дійшов висновку про те, що законодавча кон- струкція «дитина, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування» є спірною з теоретичної точки зору та складною – з практичної. Пов’язано це з тим, що: 1) трудове законодавство України не встановлює єдиного вікового цензу, досягнувши якого дитина отримувала б право влаштуватися на робо- ту. Для різних вікових категорій встановлено низку додаткових вимог, яких неухильно слід дотримуватись як працівникові, так і роботодавцеві. Наявність таких вимог має важливе значення для забезпечення трудових прав дитини, однак під час застосування цих вимог при вирішенні питання про наявність у діях особи складу злочину, передбаченого ст. 150 КК України, виникають певні труднощі та непорозуміння. Приміром, правомір- на поведінка під час прийому дитини на роботу від кримінально караного діяння відрізняється лише фактом наявності або відсутності згоди (яка може бути як усною, так і письмовою) одного з батьків або особи, що його замінює. На практиці ж довести наявність чи відсутність усної згоди буде дуже складно; 2) оскільки суб’єктом розглядуваного злочину може бути й не роботодавець, а потерпілим – особа, яка не бажає вступати в трудові правовідносини, то цілком логічно, що у відносинах вони не зобов’язані керуватися нормами трудового зако- нодавства; 3) «вплутування» трудового законодавства в розуміння ознак потерпілого у складі злочину, перед- баченого ст. 150 КК України, призвело до того, що ця норма (у буквальному розумінні) стала охоплювати фак- тично всі відносини з приводу дитячої праці. З огляду на ці аргументи погоджуємось з Д.О. Калмиковим, який пропонує відмовитись від існуючого визначення потерпілого від експлуатації дітей і для його характеристики вживати чітко визначені терміни «дитина» та «малолітній»2. Потерпілою від використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом може бути лише мало- літня дитина, тобто дитина, яка на момент вчинення щодо неї цього злочину не досягла 14 років. При цьому у ст. 150-1 КК України диференційовано відповідальність залежно від того, вчиняється вказане діяння батьками або особами, які їх замінюють (ч. 1), чи щодо чужої малолітньої дитини (ч. 2). За використання чужої малоліт- ньої дитини законодавець передбачив значно суворіше покарання, ніж за вчинення вказаного діяння щодо сво- єї дитини. В юридичній літературі слушно зверталася увага на те, що у ст. 304 КК України позиція законодавця є протилежною: втягнення неповнолітніх у заняття жебрацтвом, вчинене батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, або особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого чи піклу- вання про нього, визнано кваліфікуючою ознакою, яка підвищує караність вчиненого. Крім того, необхідно за- значити, що потерпілим від злочину, передбаченого ст. 304 КК України, може бути як неповнолітній, так і мало- літній, а потерпілим від злочину, передбаченого ст. 150-1 КК України, – лише малолітній3. Вочевидь, пояснити логічно вказані неузгодженості не можна. Вони свідчать про суттєві недоліки, які містить ст. 150-1 КК України. У ч. 1 ст. 151 КК України вказано, що кримінально караним є поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги завідомо психічно здорової особи. Однак у доктрині кримінального права питання про потерпілого від незаконного поміщення до вказаного закладу вирішується неоднозначно. Окремі дослідники, вказуючи на те, що потерпілим від розглядуваного злочину може бути лише психічно здорова особа, не акцентують увагу на тому, що вона повинна бути завідомо психічно здоровою, не пишуть про доцільність визнання злочинним поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги особи, яка страждає на психічний розлад, але не потребує госпіталізації до такого закладу4. 1 Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 70–71. 2 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 56–57. 3 Хавронюк М.І., Калмиков Д.О. Деякі питання удосконалення відповідальності за злочини проти волі дитини. Вісник Верховного Суду України. 2011. № 10 (134). С. 46. 4 Див., наприклад: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: ТОВ «Одіссей», 2008. С. 431; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. С. 83; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92; Кримінальне пра- во (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 123; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І.

177 РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Відповідна позиція, на наш погляд, не зовсім відповідає законодавчим вимогам, закріпленим в ч. 1 ст. 151 КК України, а також у Законі України «Про психіатричну допомогу». Аналіз положень Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. дозволяє дійти вис- новку, що самої лише наявності в особи психічного розладу для її госпіталізації недостатньо. У ст. 14 вказаного Закону підкреслюється, що «особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без її усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди її законного пред- ставника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність»1. Таким чином, виходячи з наведених положень, потерпілою від незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги слід визнавати особу, яка: 1) не страждає на психічний розлад; 2) страждає на психічний розлад, але не потребує госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги, тобто її обстеження або лікування можливі не лише в стаціонарних умовах. До такого ж за своєю суттю висновку дійшли й деякі інші дослідники. Так, М.І. Хавронюк наголошує: «Не обов’язково, щоб особа була цілком психічно здоровою, тим більше, що межа між окремими психіатричними і неврологічними захворюваннями (скажімо, такими як органічне і епілептичне слабоумство, корсаковський і епілептичний психоз) є надто тонкою. Головне, щоб стан особи не вимагав поміщення її в психіатричний заклад (наприклад, за обставинами справи її обстеження та/або лікування цілком можливі були і не в стаціонарних умовах)»2. Коментуючи ст. 151 КК України, Т.В. Варфоломеєва підкреслює, що «особа може мати психічні розлади, але вона не потребує лікування в стаціонарних умовах»3. В.К. Грищук, Т.М. Луцький, О.Ф. Пасєка і М.В. Самарчук, своєю чергою, вказують, що психічно здоровою людиною у цій статті слід вважати й «людину, яка має певні психічні розлади, однак не потребує поміщення в психіатричний заклад»4. Зауважимо також, що з метою встановлення законності поміщення в заклад з надання психіатричної до- помоги душевнохворих Європейський суд з прав людини (далі – Суд) у справі Winterwerp v. the Netherlands встановив т. зв. «метод потрійного тесту» (the triple-test approach)5, який був конкретизований ним у спра- ві Johnson v. the United Kingdom6. Для того, щоб особа могла бути позбавлена свободи: 1) вона повинна бути об’єктивно визнана душевнохворою; 2) психічні відхилення повинні бути такого характеру і такого ступеня, які виправдовують примусове утримання її в психіатричному стаціонарі; 3) законність продовження перебування особи в зазначеному закладі залежить від тривалості психічного захворювання. Цей тест розвинутий в подаль- шій практиці Суду7. На переконання Суду, за винятком невідкладних випадків, особа не може бути позбавлена свободи, якщо не буде достовірно встановлено, що вона є психічнохворою. Наявність чи відсутність у неї психічного захворю- вання може бути встановлена лише завдяки об’єктивній медичній експертизі. Однак самої по собі констатації наявності психічного захворювання недостатньо: розлад психіки повинен мати такий характер або такий сту- пінь, який би виправдовував обов’язкове позбавлення свободи; правомірність же подальшого утримання в закладі з надання психіатричної допомоги залежить від того, чи зберігається в особи відповідний психічний розлад. При

Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 120; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцо- ва. Харків: Одіссей, 2009. С. 58; Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 286; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 350. 1 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14 2 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 455; Кримі- нальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 92. 3 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 389. 4 Грищук В.К., Луцький Т.М., Пасєка О.Ф., Самарчук М.В. Кримінально-правова характеристика злочинів проти особи: навч. посібник у схемах. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2019. С. 54. 5 Решение Европейского суда по правам человека по делу Винтерверп (Winterwerp) против Нидерландов от 24 октября 1979 г. / Законодавство Укра- їни. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_155 6 Johnson v. the United Kingdom (1997) / Global Health and Human Rights Database. URL: https://www.globalhealthrights.org/health-topics/health-care- and-health-services/johnson-v-united-kingdom-3/ 7 Див. докладно: Гудима Д. Обмеження прав психічнохворих у практиці Європейського суду з прав людини. Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Статті учасників ювілейного Х Міжнародного круглого столу (м. Львів, 12-13 грудня 2014 р.): у 2-х частинах. Львів, 2015. Частина І. С. 173–200; Гудима Д. Практика Європейського суду з прав людини щодо госпіталізації психічнохворих: уроки для України. Право України. 2015. № 10. С. 87–96.

178  РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

цьому Суд визнав неможливість дати точне визначення поняття «психічнохворі», оскільки психіатрія є галуз- зю, що постійно розвивається як у медичному, так і в соціальному плані1. В рішенні у справі Rakevich v. Russia2 Суд, однак, підкреслив, що цей факт не означає, що хтось може бути затриманий лише тому, що його погляди чи поведінка відрізняються від встановлених у певному суспільстві норм3. У той же час не можемо не звернути увагу на те, що у ч. 1 ст. 151 КК України законодавець не робить жодних відповідних уточнень, а лише вказує на те, що кримінальна відповідальність настає у разі, якщо в заклад з надан- ня психіатричної допомоги поміщається особа, яка є завідомо психічно здоровою. Розглядаючи питання про потерпілого від незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної до- помоги, доцільно звернути увагу на позицію російського законодавця, який у ст. 128 КК передбачив відпові- дальність за незаконну госпіталізацію до медичної організації, що надає психіатричну допомогу в стаціонарних умовах. У диспозиції ч. 1 цієї статті не сказано, що особа, яку незаконно госпіталізують до психіатричного стаціонару, повинна бути психічно здоровою (диспозиція ч. 1 ст. 128 КК РФ дослівно повторює назву вка- заної статті – «Незаконна госпіталізація особи до медичної організації, що надає психіатричну допомогу в стаціонарних умовах»). Така позиція російського законодавця отримала схвальні відгуки науковців. Так, А.В. Наумов зазначає: «Стаття 128 КК РФ розширює та посилює кримінально-правові гарантії охорони свободи людини і пов’язує кримінально-правову заборону не тільки з поміщенням у психіатричний лікувальний заклад психічно здорової людини, але й з незаконним поміщенням туди будь-якої особи, оскільки незаконним воно може бути і для деяких категорій психічно хворих»4. Насправді ж для з’ясування змісту розглядуваного діяння доводиться звертатися до спеціального закону, який регулює питання надання психіатричної допомоги, оскіль- ки сама по собі вказівка в кримінальному законі на незаконність госпіталізації особи до відповідного закладу не дозволяє однозначно сказати про те, яка ж госпіталізація буде незаконною. В КК України ситуація інша: текст диспозиції ч. 1 ст. 151 КК не повторює назву вказаної статті («Незакон- не поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги»). Шляхом тлумачення розглядуваної норми мо- жемо зробити висновок, що під незаконним поміщенням в заклад з надання психіатричної допомоги на увазі мається поміщення до вказаного закладу завідомо психічно здорової особи. Вказівка вітчизняного законодавця на те, що кримінальна відповідальність настає за поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги завідомо психічно здорової особи, тобто особи, яка для суб’єкта відповідного діяння є явно, очевидно психічно здоровою, має важливе значення. Однак серйозною прогалиною, на наше пере- конання, є відсутність в аналізованій статті вказівки на караність незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги осіб, які страждають на психічний розлад, але не потребують госпіталізації до такого закладу. Тому вважаємо за доцільне доповнити диспозицію ч. 1 ст. 151 КК України вказівкою на те, що потер- пілим від цього злочину є не лише завідомо психічно здорова особа, а й психічно хвора особа, яка не потребує госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги. Це дозволить привести у відповідність дану норму до положень Закону України «Про психіатричну допомогу», а також усуне її різночитання представниками юридичної науки та практики5. Потерпілою від примушування до шлюбу може бути будь-яка особа, незалежно від статі і віку. Вчинення вказаного діяння щодо особи, яка не досягла шлюбного віку, законодавець визнав кваліфікуючою ознакою цьо- го злочину (ч. 2 ст. 151-2 КК України). У ст. 22 Сімейного кодексу України вказано, що шлюбний вік для чоло- віків та жінок встановлюється у вісімнадцять років6.

1 Решение Европейского суда по правам человека по делу Винтерверп (Winterwerp) против Нидерландов от 24 октября 1979 г. / Законодавство Укра- їни. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_155 2 Решение Европейского суда по правам человека по делу Rakevich v. Russia (Ракевич против России) от 28 октября 2003 г. / Stichting Justice Initiative. URL: https://www.srji.org/resources/search/30/ 3 Див. докладніше: Гудима Д. Обмеження прав психічнохворих у практиці Європейського суду з прав людини. Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Статті учасників ювілейного Х Міжнародного круглого столу (м. Львів, 12-13 грудня 2014 р.): у 2-х частинах. Львів, 2015. Частина І. С. 174, 175 та ін. 4 Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух томах. Т. 2. Особенная часть. Москва: Юрид. лит., 2004. С. 118. 5 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 119–124. 6 Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. № 2947-ІІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14#Text

179 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ 4.1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини

Об’єктивна сторона незаконного позбавлення волі або викрадення людини характеризується двома альтер- нативними діяннями: 1) незаконним позбавленням людини волі; 2) викраденням людини. Вчинення хоча б одного з цих діянь є достатнім для констатації наявності об’єктивної сторони даного злочину. Сутність незаконного позбавлення свободи полягає в протиправному утримуванні особи, яке, своєю чергою, виражається у створенні штучних перешкод (зв’язування, приковування ланцюгом, зачинення дверей тощо), що не дозволяють потерпілій особі вільно пересуватися у просторі та вибирати місце свого перебування. Органи досудо- вого розслідування та суди іноді не беруть цього до уваги. Так, Київський районний суд м. Донецька обґрунтовано відхилив попередню кваліфікацію за ст. 146 КК України з огляду на те, що у потерпілої була реальна можливість покинути приміщення, що підтверджувалось її показами, даними як на етапі досудового розслідування, так і в судовому засіданні, однак цього вона не могла зробити через сильне алкогольне сп’яніння1. Звертає на себе увагу те, що чимало дослідників, аналізуючи об’єктивну сторону розглядуваного діяння, поряд із використовуваним законодавцем словосполученням «позбавлення волі» паралельно вживають сло- восполучення «обмеження волі»2. Оцінити однозначно відповідну позицію складно. З одного боку, законо- давець чітко каже про «позбавлення», а не про «обмеження» волі. З іншого ж, у реальній практиці дійсно не бракує прикладів, коли особа радше обмежена свободи, а не повністю позбавлена її, оскільки має можливість пересуватися, але в дуже обмеженому просторі. У цьому контексті необхідно також зауважити, що й особа, котра відбуває покарання у виді позбавлення волі, володіє певною свободою пересування3. З огляду на це варто погодитись з О.Є. Амосовим та Д.Я. Зайдієвою, котрі вважають, що незаконно позбавити свободи можна й особу, яка вже позбавлена волі за вироком суду4. Крім того, мають рацію ті дослідники, котрі підкреслюють, що під незаконним позбавленням свободи «слід розуміти не будь-яке обмеження свободи пересування, а лише таке, яке пов’язане з позбавленням можливості покинути певне місце, утримування людини в певному місці шляхом запирання, зв’язування тощо»5. Виходячи з цього, не є незаконним позбавленням свободи, наприклад, випадки, коли людину не пускають в якесь місце, куди вона має право увійти, адже можливості пересуватися в просторі вона не позбавлена6.

1 Приговор Киевского районного суда г. Донецка от 26 декабря 2011 г. (дело № 1-1052/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/21153059 2 Див., наприклад: Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 10; Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 87; Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 80; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 333; Донцов А.В. Похищение человека: уголовно-правовой аспект: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2003. С. 14; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 11, 18; Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 4, 9; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. Паливода А.В., 2006. С. 335; Шевчук А.В., Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. С. 63. 3 У ч. 2 ст. 99 Кримінально-виконавчого кодексу України, для прикладу, вказано, що засуджені до позбавлення волі, які тримаються в дільниці соціаль- ної реабілітації, «у вільний від роботи час від підйому до відбою користуються правом вільного пересування в межах території дільниці», а також «з дозволу адміністрації колонії можуть пересуватися без нагляду поза територією дільниці, але в межах населеного пункту, якщо це необхідно за характером виконуваної ними роботи або у зв’язку з навчанням» (Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р. № 1129-IV / Зако- нодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1129-15#Text). 4 Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 69; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 67. 5 Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 100. 6 Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 100; Панкратов В.В. Уголовно-право-

180  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

На думку більшості дослідників, викрадення людини завжди вчиняється шляхом активних дій, тоді як не- законно позбавити волі можна не лише шляхом дії, а й бездіяльності1. На переконання інших, незаконне поз- бавлення волі, як і викрадення людини, можливе лише шляхом активної дії2. Більш переконливою видається перша позиція. Незаконне позбавлення волі дійсно, як правило3, вчиняється шляхом дії – протиправного ство- рення перешкод вільному пересуванню потерпілої особи (наприклад, зв’язування людини, зачинення її в пев- ному приміщенні). Однак в окремих випадках це діяння може бути вчинене і шляхом бездіяльності: наприклад, ненадання засобів пересування інваліду без ніг особою, котра здійснює за ним догляд, або ж відмова відчинити приміщення, в якому потерпілий опинився за своєю згодою4. Вжитий у ст. 146 КК України термін «незаконне» вказує на те, що можливе позбавлення волі на законних підставах. Незаконне позбавлення волі має місце у всіх випадках, коли воно вчиняється не відповідно до Кон- ституції України, законів України та чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Вер- ховною Радою України. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 5) вказано, що «ні- кого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: а) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом; b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом; с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судо- вого органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вва- жається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу; е) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; f ) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозво- леному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції»5.

вая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 1999. С. 86. 1 Див., зокрема: Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 11; Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків, 2017. С. 583; Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 77, 86; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 109; Гаджиев С.Н. Теоретические и практические аспекты квалифи- кации похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2005. С. 21; Гурбанова Г.А. Уголовная ответственность за неза- конное лишение свободы: проблемы законодательной регламентации и правоприменения: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2017. С. 19; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 61; Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 116; Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 22–23; Новикова О.В. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения людей (по материалам Северного Кавказа): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 12; Павлик М.Ю. Террористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2011. С. 234; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 49. 2 Див., зокрема: Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 87; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 109; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чер- нєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 333; Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 90. 3 Усі 100% проаналізованих нами випадків незаконного позбавлення людини свободи були вчинені шляхом дії. Не виявили жодного випадку незакон- ного позбавлення свободи, вчиненого шляхом бездіяльності, й інші дослідники (Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 96). 4 Див., зокрема: Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 11; Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 86; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 109; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Андрушко А.В. Розмежування незаконного позбавлення волі або викрадення людини та захоплення заручників. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2017. Вип. 6. Том 3. С. 50; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 61; Казамиров А.И. Уголовно-пра- вовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 116–117; Павлик М.Ю. Террористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2011. С. 234; Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 96; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против сво- боды, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 49. 5 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995_004. Зміст принципу законності обмеження права на свободу й особисту недоторканність в його інтерпретації Європейським судом з прав людини детально проаналізовано Д.А. Гудимою: Гудима Д. Законність обмеження права на свободу й особисту недоторканність у практиці Стра- сбурзького суду. Право України. 2017. № 4. С. 55–65.

181 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Згода потерпілої особи на вчинення стосовно неї незаконного позбавлення волі або викрадення людини виключає відповідальність за ст. 146 КК України, за винятком випадків, якщо згоду на них дає малолітня особа. Не може також йтися про згоду потерпілого, якщо останній визнаний судом недієздатним внаслідок психічної хвороби або недоумства1. Відповідальність виключається, якщо особу було позбавлено свободи внаслідок необхідної оборони, право- мірного затримання особи, що вчинила злочин, або в умовах крайньої необхідності. Зазначимо, що у судовій практиці найчастіше трапляються випадки відмежування розглядуваного посягання від затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння2. Так, в одному випадку суд визнав правомір- ність дій підсудного, який скористався правом на затримання особи, що вчинила злочин3, в іншому – відкинув доводи обвинувачених та їхніх захисників стосовно відсутності в діях обвинувачених складу злочину, перед- баченого ч. 2 ст. 146 КК України, у зв’язку з відсутністю у них підстав вважати, що особа, яку вони затримали, дійсно вчинила злочин4. Вкрай неоднозначним та дискусійним у юридичній літературі є поняття викрадення людини. Передусім варто зазначити, що виокремлення викрадення людини (нехай і поряд з незаконним позбавленням її волі) як посягання на волю, честь та гідність особи відбулося щойно в 2001 р., коли був прийнятий чинний на сьогодні КК України. Нагадаємо, що раніше, у радянських кримінальних кодексах 1922, 1927, 1960 рр., поряд із статтею про відповідальність за незаконне позбавлення волі, містилася окрема стаття про відповідальність за викраден- ня чужої дитини5. У радянській юридичній літературі вказувалось, що дитиною у цій статті слід вважати особу, яка не досягла 14-річного віку. Викрадення неповнолітніх у віці понад 14 років пропонувалося кваліфікувати як незаконне позбавлення волі6. Відповідним чином йшла й тогочасна судова практика, яка викрадення дорослої людини розцінювала як просте чи кваліфіковане незаконне позбавлення волі7. Оскільки у диспозиції ч. 1 ст. 146 КК України законодавець не розкриває сутність викрадення людини, для його з’ясування необхідно проаналізувати спеціальну літературу та правозастосовну практику. На думку більшості дослідників, викрадення людини передбачає сукупність послідовно вчинюваних дій: 1) заволодіння людиною (як варіант – захоплення людини, вилучення людини), вчинене будь-яким способом; 2) переміщення потерпілого з того місця, де він перебував, до іншого; 3) подальше утримування особи всупереч її волі та бажанню8. Утім, трапляються й інші точки зору. Наприклад, С.Д. Шапченко, а також А.В. Савченко, В.В. 1 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 107. 2 Затриманню особи, що вчинила злочин, як обставині, що виключає злочинність діяння, у вітчизняній доктрині кримінального права присвячену низку праць, серед яких: Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. Харьков: Основа, 1991. С. 273–301; Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника. Харьков: Вища школа, 1986. 157 с.; Диденко В.П. Правомерность причинения вреда преступнику при задержа- нии: учебное пособие. Киев: НИ и РИО Киевской высшей школы МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1984. 72 с.; Подкоритова Л.М. Затримання осіб, які вчинили злочин, як обставина, що виключає злочинність вчинку (соціальні та кримінально-правові проблеми): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 1999. 17 с.; Примаченко В.Ф. Затримання особи, яка вчинила злочин, як обставина, що виключає злочинність діяння: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2008. 246 с. 3 Вирок Печерського районного суду м. Києва від 30 березня 2012 р. (справа № 1-819/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/22264476 4 Вирок Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 13 січня 2014 р. (справа № 121/1820/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36626135 5 Кримінальні кодекси УСРР 1922 та 1927 рр. містили окрему статтю (ст. 162 та ст. 157 відповідно) про відповідальність за викрадення, приховування чи підміну чужої дитини з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів. У ст. 124 КК УРСР 1960 р., яка мала назву «Викрадення чу- жої дитини», відповідальність передбачалася за викрадення або підміну чужої дитини з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів. 6 Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. Харьков: Вища школа, 1987. С. 197; Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общей ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литературы Украины, 1969. С. 281. 7 Давитадзе М., Бауськов Д. Историко-правовой анализ установления уголовной ответственности за похищение человека. Уголовное право. 2003. № 4. С. 18; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 109. 8 Акімов М. Відмежування захоплення заручників від незаконного позбавлення волі та викрадення людини. Вісник прокуратури. 2002. № 2 (14). С. 34; Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 10; Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 79; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 89; Гаджиев Т.Б. Похищение человека по уголовному законодательству Российской Федерации и Азербайджанской Респу- блики (сравнительно-правовые аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 8, 10, 15; Донцов А.В. Похищение человека: уголовно-правовой аспект: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2003. С. 8, 9; Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 104; Зубкова В.И. Ответ- ственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 182; Клименко А.В. Уголовно-правовая харак- теристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 7, 12, 13, 19; Кораблев В.Г. Криминологическая харак- теристика и уголовно-правовые меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2005. С. 111;

182  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Кузнецов та О.Ф. Штанько, не згадують про першу із зазначених дій, вважаючи, що викрадення людини «перед- бачає протиправне переміщення особи з одного місця до іншого, що супроводжується фактичним обмеженням її свободи пересування»1. Своєю чергою, А.В. Шевчук та М.Д. Дякур переконані, що «викрадення людини, як правило, виражається в її захопленні і подальшому обмеженні волі»2, тобто не вважають обов’язковим елементом викрадення людини її переміщення. Не згадують про переміщення людини також М.І. Бажанов3, Т.В. Варфоломеєва4 та автори науково-практичного коментаря до КК України за редакцією М.О. Потебенька і В.Г. Гончаренка5. З точки зору С.Н. Гаджієва, об’єктивна сторона викрадення людини характеризується чотирма обов’язковими ознаками: 1) заволодіння (захоплення) живої людини; 2) її вилучення; 3) переміщення викраденої людини; 4) утримування потерпілого проти його волі в іншому місці6. Таким чином, вказаний автор розрізняє заволодіння людиною, її ви- лучення та переміщення. На думку О.О. Володіної, обов’язковими ознаками об’єктивної сторони цього злочину є тільки заволодіння людиною та її переміщення з місця перебування, оскільки в окремих випадках вчинення даного посягання відсутнє навіть тимчасове утримування потерпілої особи7. М.І. Хавронюк також вважає, що викрадення людини означає лише заволодіння нею та незаконне її переміщення8. Очевидно, що таке різноманіття поглядів на сутність викрадення людини не сприяє правозастосуванню. Не менші розбіжності в поглядах спостерігаються при розкритті окремих складових викрадення людини. Харак- теризуючи першу із зазначених вище дій, одні науковці вказують, що викрадення людини полягає в її захопленні9, Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 107; Волкова О.В. Уголовная политика в сфере защиты личной свободы человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 8; Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 91–92; Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 9, 24; Мартыненко Н.Э. Похищение человека: уголовно-правовые и криминологические аспек- ты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1994. С. 12, 13; Новикова О.В. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения людей (по материалам Северного Кавказа): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 8, 11; Нуркаева Т.Н. Уголов- но-правовая охрана личных (гражданских) прав и свобод человека (вопросы теории и практики): автореф. дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 35; Павлик М.Ю. Террористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2011. С. 234–235; Парфиненко И.П. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2007. С. 11; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 11, 18; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 62; Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 9, 10, 17; Хашум Н. Ответственность за похищение человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2008. С. 16–17; Цанева А.Н. Некоторые проблемы применения уголовного законодательства об ответственности за похищение человека. Теория и практика общественного развития. 2012. № 4. С. 360; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 49. 1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. Паливода А.В., 2006. С. 335. 2 Шевчук А.В., Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. С. 63. 3 Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 74. 4 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 378. 5 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 110. 6 Гаджиев С.Н. Теоретические и практические аспекты квалификации похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2005. С. 10. 7 Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків, 2017. С. 583; Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 10, 84. 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 434; Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 456. 9 Див., зокрема: Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 10; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 89; Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 74; Кримінальний кодекс України. Науко- во-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 107; Селецький С.І. Кримінальне право України. Особлива частина: навчальний посібник. Київ: Центр учбової літератури, 2007. С. 54; Донцов А.В. По- хищение человека: уголовно-правовой аспект: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2003. С. 8, 9, 14; Зубкова В.И., Тяжкова И.М. Ответственность за похищение человека по уголовному законодательству России. Вестник Московского университета. Серия 11. Право. 1996. № 2. С. 60; Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 9, 24; Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологическая характеристика в Северо-Кавказском регионе: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 6, 10, 11; Новикова О.В. Уголовно-пра- вовая и криминологическая характеристика похищения людей (по материалам Северного Кавказа): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 8, 11; Нуркаева Т.Н. Уголовно-правовая охрана личных (гражданских) прав и свобод человека (вопросы теории и практики): авто- реф. дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 35; Павлик М.Ю. Террористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2011. С. 234; Парфиненко И.П. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2007. С. 11; Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры

183 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

другі – у заволодінні нею1, треті – в її вилученні2. Четверта група дослідників, визначаючи сутність викрадення людини, поєднує одразу кілька із зазначених дій. Так, В.О. Корнієнко пише про «заволодіння живою людиною, вилучення її з природного соціального середовища»3. В.Г. Кундеус вважає, що найбільш повно сутність викрадення людини відображає таке визначення: «незаконне заволодіння людиною шляхом вилучення її з місця перебуван- ня»4. Своєю чергою, В.М. Підгородинський говорить про «заволодіння живою людиною, яке супроводжується захопленням»5. Звертає на себе увагу також те, що чимало дослідників слова «заволодіння» та «захоплення» використовують як синонімічні та взаємозамінні6. У зв’язку з викладеним необхідно з’ясувати семантичне значення слів «захоплення», «заволодіння» та «вилучення». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «захопити» пояснюється так: «1. Брати що-небудь, хапаючи, стискаючи; схоплювати. 2. Брати, прихоплювати кого-, що-небудь з собою. // Підхопивши кого-, що-небудь, тягти силою свого руху, примушуючи рухатися в тому самому напрямку. … 4. Оволодівати на- сильно кимсь, чимось, брати силою кого-, що-небудь. // Затримувати кого-небудь силою, позбавляючи волі»7. Слово «заволодіти» тлумачиться так: «1. Брати у своє володіння, привласнювати. 2. Опановувати, охоплювати кого-, що-небудь. // Підкоряти своєму впливові; полонити»8. Слово «вилучати» тлумачиться так: «1. Виби- рати, видаляти що-небудь звідкись, зі складу чогось і т. ін. // Забирати що-небудь у когось, конфіскувати. // Виводити з числа членів якоїсь організації, колективу і т. ін. 2. Відокремлювати від стада (свійських тварин)»9. противодействия похищению человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 9, 10, 17; Шевчук А.В., Дякур М.Д. Криміналь- не право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. С. 63; Юридична енциклопедія: в 6 т. Т. 1: А–Г / редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ: Укр. енцикл., 1998. С. 392. 1 Див., зокрема: Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків, 2017. С. 582, 583; Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 79–80; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 434; Гнєтнєв М.К., Сингаївська І.В. Про ключові аспекти кваліфікації злочинів, передбачених статтями 146 і 147 КК України. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2017. № 1 (77). С. 46; Гуторова Н.А. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Харьков: Одиссей, 2003. С. 66; Кабанець Л.В. Засоби запобігання незаконному позбавленню волі або викраден- ню людини: міжнародний досвід: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ірпінь, 2019. С. 5, 12; Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: Істина, 2011. С. 241; Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 80; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 74; Клименко А.В. Уголовно-правовая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 7, 12, 13, 19; Кораблев В.Г. Криминологическая характеристика и уголовно-правовые меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2005. С. 111; Коротич Е.А. Уголовно-правовая охрана личной свободы: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Минск, 2016. С. 4; Максимович Р.Л. Викрадення як наскрізне кримінально-правове поняття. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2015. № 2. С. 251; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Комен- тарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 110; Науково-практичний ко- ментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 378; Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 4, 9, 16; Сташис В.В., Бажанов М.И. Личность – под охраной уголовного закона (Глава ІІІ Уголовного кодекса Украины с научно-практическим комментарием). Симферополь: Таврида, 1996. С. 218. 2 Див., зокрема: Акімов М.О. Кримінально-правова охорона свободи особи: проблеми та шляхи вирішення. Науковий вісник Сіверщини. Серія: Право. 2018. № 1 (3). С. 143; Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 87; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письмен- ського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 110; Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. С. 66; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 334; Алиев А.Ш. Уголовная ответственность за похищение человека и захват заложника по законодательству Республики Таджикис- тан: сравнительный аспект: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. С. 15; Akimov M. Criminal law protection of person’s freedom: problems and solutions. Public security and public order. 2018. № 20. P. 12. 3 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 52. 4 Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. С. 66. 5 Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. д.ю.н., проф. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 109. 6 Див., зокрема: Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 276; Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатерин- бург, 2013. С. 12; Бауськов Д.Г. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика насильственного похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2003. С. 26; Гаджиев Т.Б. Похищение человека по уголовному законодательству Российской Федерации и Азер- байджанской Республики (сравнительно-правовые аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 8, 10, 15; Зубкова В.И. Ответственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 182; Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 92; Кораблев В.Г. Криминологическая характеристика и уголов- но-правовые меры противодействия похищению человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2005. С. 9, 20; Петров П.К. Похищение человека и незаконное лишение свободы: вопросы квалификации. Вестник Южно-Уральского государственного университета. Серия: Право. 2008. № 8. С. 77; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 11, 18; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 45, 62; Хатуев В.Б. Уголовно-правовая охрана беременных женщин, малолетних, беззащитных и беспомощных лиц и лиц, находящихся в зависимости от виновного: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 89. 7 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 434. 8 Там само. С. 381. 9 Там само. С. 140.

184  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Найменш придатним для характеристики викрадення людини видається термін «вилучення», оскільки він не є відповідником слів «заволодіння» та «захоплення», а фактично позначає наступну дію-складову розгля- дуваного діяння – переміщення людини. Так, В.Г. Кундеус слушно вважає вилучення людини з певного місця початковим етапом її переміщення1. Проте у літературі іноді стверджується, що «вилучення людини є дією, спрямованою на заволодіння нею»; при цьому підкреслюється, що вилучається людина «із звичного для неї мікросередовища поза її волею та бажанням»2. Складно зрозуміти, як при такому підході співвідносяться між собою «вилучення» й «заволодіння», що таке «звичне мікросередовище» і чому вилучення людини можливе лише із «звичного» мікросередовища (як, для прикладу, бути у разі, коли заволодіння людиною відбулося на вулиці, яка навряд чи може визнаватись «звичним мікросередовищем»?). Термін «захоплення» семантично вказує на застосування до особи фізичного насильства для подолання її опору. Аналіз судової практики дійсно засвідчує, що викрадення людини, як правило, вчиняється шляхом за- стосування до неї фізичного насильства. Разом із тим фізичне насильство – не єдиний спосіб вчинення даного діяння. Іншими способами є психічне насильство, обман чи зловживання довірою, використання безпорад- ного стану потерпілої особи. З огляду на це можна зробити висновок, що «захоплення» не повною мірою, дещо однобоко відображає сутність викрадення людини, невиправдано звужує об’єктивну сторону вказаного діяння. Більш придатним видається термін «заволодіння», який, вочевидь, охоплює усі можливі способи ви- крадення людини. Водночас цей термін є доволі неоднозначним, оскільки, як зазначалося, означає також «при- власнення», «взяття у своє володіння». У поєднанні з назвою розглядуваного діяння («викрадення») інколи це призводить до спотвореного розуміння його сутності. К.В. Ушакова слушно, на наш погляд, констатує, що «саме тлумачення викрадення [людини] свідчить про невиправдано широке запозичення положень наукових та практичних розробок інституту викрадення чужого майна»3. Видається, має рацію також В.О. Навроцький, який відзначає, що у кримінальному праві «термін “викрадення” зазвичай використовується для позначення ознак складів злочинів проти власності, має чіткий зміст, який явно не поширюється на викрадення людини»4. Не можемо погодитись з авторами, які «заволодіння»5, та й саме «викрадення людини», розуміють надто широко, маючи на увазі перетворення особи на річ. Так, наприклад, Я.Г. Лизогуб вважає, що «людину викрадають як річ, тобто відбувається злочинне обернення людської істоти на звичайний матеріальний об’єкт, на річ»6. На наш погляд, насправді нічого подібного не відбувається. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що в більшості випадків викрадачі прагнуть передовсім перемістити людину у безлюдне місце, де без зайвих свідків «з’ясувати відносини», пред’явити їй свої вимоги, заподіяти тілесні ушкодження тощо7. Для цього, зрозуміло, необхідно подолати її опір, домогтися контролю над нею. Таким чином, заволодіння людиною при її викраденні вказує лише на встановлення контролю над нею, але не означає перетворення її на матеріальний об’єкт, певну річ. Так, наприклад, Красноград- ський районний суд Харківської області засудив двох співучасників, котрі на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних відносин шляхом застосування фізичного насильства помістили потерпілого в багажник автомобіля, після чого перевезли його до найближчої лісосмуги, де били та погрожували розправою8. Як бачимо, у наведеному прикладі винні, застосувавши фізичне насильство і подолавши таким чином опір потерпілого, спершу встановили контроль над ним. На наш погляд, саме «встановлення контролю», а не «заволодіння» краще відображає суть вчиненої дії при характеристиці об’єктивної сторони викрадення людини. Встановивши контроль над людиною, викрадачі намагаються здійснювати його доти, доки вважають за необхідне9.

1 Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. С. 64–65. 2 Гаджиев С.Н. Теоретические и практические аспекты квалификации похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2005. С. 10. 3 Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 6; Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 5. 4 Навроцький В.О. Перспективи кримінально-правової регламентації торгівлі людьми та деяких суміжних посягань. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 123. 5 Д.Я. Зайдієва, наприклад, зазначає, що заволодіння людиною передбачає «фактичне панування (рос. – «господство») викрадача» (Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 72). 6 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 109. 7 У зв’язку з цим не можемо погодитись з пропозицією Л.В. Кабанець закріпити у законі, що викрадена людина «тримається іншими особами … з метою отримання вигоди будь-якого характеру» (Кабанець Л.В. Засоби запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини: міжна- родний досвід: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ірпінь, 2019. С. 12). 8 Архів Красноградського районного суду Харківської обл. за 2017 рік. Справа № 626/64/17. 9 Андрушко А.В. Об’єктивна сторона незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 4. С. 304.

185 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Здійснюючи розмежування незаконного позбавлення волі та викрадення людини, Я.Г. Лизогуб підкреслює, що «головним критерієм розуміння факту викрадення є те, що потерпілий перебуває під контролем викрадача, тобто місце знаходження (утримання) потерпілого, так само, як і будь-яка його поведінка в цьому місці, контролюються викрадачем»1. Вважаємо, є всі підстави стверджувати, що під аналогічним контролем перебуває й особа, незаконно позбавлена волі (однак не викрадена). За великим рахунком, саме у контролі над особою (фактично – в її незакон- ному утриманні) й полягає сутність розглядуваного посягання. Приміром, Красноармійський міськрайонний суд Донецької області встановив, що І., який перебував у стані алкогольного сп’яніння, з метою з’ясування відносин зі своєю співмешканкою Н., прибув на її робоче місце, де між ними виникла сварка. Коли Н. спробувала вийти з кабінету, І. обома руками відштовхнув її, не давши можливості вільно покинути приміщення, а відтак зачинив двері на замок. Незаконно позбавивши Н. свободи, І. вийняв канцелярського ножа і, демонструючи його перед співмеш- канкою, погрожував його застосуванням, намагаючись таким чином залякати жінку й схилити її до налагодження стосунків2. Наведений приклад демонструє, що потерпіла від незаконного позбавлення свободи жінка перебувала під контролем винного, зокрема не могла вільно покинути приміщення, в якому не бажала перебувати. Втім, аналіз емпіричної бази засвідчує, що встановлення контролю над потерпілою особою у разі незаконного позбавлення її свободи характеризується своїми особливостями, головною з яких є те, що нерідко воно (встановлення контролю) має «безконтактний» характер (наприклад, зачинення людини у певному приміщенні, відмова випустити з нього). У зв’язку з цим необхідно також зауважити, що для створення перепон у вільному пересуванні фізичне насильство рідше застосовується у разі незаконного позбавлення свободи, не пов’язаного з її викраденням. У спеціальній літературі нерідко стверджується: основна відмінність між незаконним позбавленням волі та викраденням людини полягає в тому, що у разі вчинення першого діяння виключається переміщення потерпілої особи, тоді як при викраденні людини воно має визначальне значення3. Однак чи дійсно факт переміщення лю- дини може слугувати надійним критерієм для розмежування вказаних діянь? У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «переміщати» пояснюється так: «Змінювати місцезнаходження чого-небудь; переносити з одного місця в інше. // Змінювати місцеперебування кого-небудь»4. У тих випадках, коли потер- пілу особу перевозять до іншого населеного пункту чи іншої місцевості, питання про наявність чи відсутність факту переміщення не виникає і такі діяння кваліфікуються як викрадення людини. Не все так однозначно із переміщеннями на незначну відстань (насамперед в межах приватного домоволодіння), попри те, що у літера- турі інколи підкреслюється, що відстань, на яку переміщають особу, для кваліфікації значення не має5. Описуючи об’єктивну сторону незаконного позбавлення волі, дослідники традиційно вказують, що дане діяння може полягати, зокрема, в поміщенні потерпілого у певне місце, звідки він не може самостійно вибратися6. Не зовсім 1 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 110. 2 Архів Красноармійського міськрайонного суду Донецької обл. за 2012 рік. Справа № 1/0529/238/2012. 3 Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 104; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 52; Кримі- нальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 276; Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. С. 60–61; Алиев А.Ш. Уголовная ответственность за похищение человека и захват заложника по законодательству Республики Таджикистан: сравнительный аспект: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. С. 7; Блажнов А.Г. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой аспект: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2005. С. 67; Гаджиев С.Н. Теоретические и практические аспекты квалификации похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2005. С. 21; Зубкова В.И. Ответственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 191; Клименко А.В. Уголов- но-правовая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 13; Кораблев В.Г. Криминологическая характеристика и уголовно-правовые меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2005. С. 111, 121; Михаль О. Вопросы квалификации незаконного лишения свободы, похищения человека и захвата заложников. Уголовное право. 2003. № 4. С. 48; Нуркаева Т.Н. Уголовно-правовая охрана личных (гражданских) прав и свобод человека (вопросы теории и практики): автореф. дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 34; Павлик М.Ю. Террористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2011. С. 234; Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 55; Цанева А.Н. Некоторые проблемы применения уголовного законодательства об ответственности за похищение человека. Теория и практика общественного развития. 2012. № 4. С. 360; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 69, 71. 4 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 918. 5 Див., наприклад: Кораблев В.Г. Криминологическая характеристика и уголовно-правовые меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2005. С. 120; Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологиче- ская характеристика в Северо-Кавказском регионе: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 20; Оганян Р.Э. Криминологиче- ская теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 63. 6 Див., зокрема: Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 11; Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 9; Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків, 2017. С. 582; Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 455; Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: Істина, 2011. С. 240; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 88; Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 80; Кримінальний

186  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

зрозумілим, на наш погляд, є те, як можна помістити кудись людину, не переміщаючи її. У зв’язку з цим зазначимо, що, описуючи фактичні обставини вчиненого діяння, суди нерідко вимушені вживати такі слова, як «відвів»1, «підвів»2, «витягнув»3, «потягнув»4, «затягнув»5 тощо. Очевидно, що всі наведені слова свідчать про факт пере- міщення людини. Зауважимо також, що в судовій практиці не бракує прикладів того, як людину, котру незаконно позбавляють волі, переміщають на більш значну відстань. Так, наприклад, Краснолиманський міський суд Донецької області встановив, що підсудна вивела свою стару матір з будинку на подвір’я і прив’язала її ланцюгом до дерева, чим незаконно позбавила її свободи пересування6. Навряд чи факт переміщення потерпілої, яку вивели з приміщення на подвір’я, свідчить про її викрадення, тому суд, на наш погляд, правильно кваліфікував вчинене винною як незаконне позбавлення волі. Зауважимо також, що іноді суди, описуючи об’єктивну сторону незаконного позбавлення волі, прямо визнають факт переміщення потерпілої особи. Приміром, Криворізький районний суд Дніпропетровської області встановив, що підсудний «захопив малолітнього за ліву руку і всупереч його волі перемістив з подвір’я будинку до кухні, де пристебнув за праву ногу металевим ланцюгом» (вказані дії суд кваліфікував як незаконне позбавлення волі)7. Останній приклад, на наш погляд, переконливо доводить, що ознака переміщення не може слугувати беззапе- речним критерієм для розмежування незаконного позбавлення волі та викрадення людини, навіть якщо розглядати її в сукупності з ознаками заволодіння та утримання. Якщо відсутність переміщення завжди виключає викрадення людини, то факт її переміщення безумовним свідченням викрадення людини не є. Разом із тим звертає на себе увагу те, що у наведених та інших подібних випадках людину переміщали на невелику відстань в межах домоволодіння чи іншого місця, в якому вона перебувала за своєю волею (місця про- живання, роботи, відпочинку тощо). Таке переміщення пов’язане з бажанням винного помістити потерпілого туди, звідки останньому складніше буде вибратися (наприклад, в підвал чи погріб), або ж у те місце, де за ним буде зручніше наглядати. В «класичних» ж випадках викрадення людини переміщення відбувалось за межі міс- ця останнього перебування особи. Вочевидь, саме такі випадки й мають визнаватись «викраденням людини»8. На думку О.В. Нікуліної, переміщення у разі викрадення людини завжди пов’язане з перевезенням потер- пілого із використанням транспортного засобу9. З цим твердженням погодитись не можемо, оскільки перемі- щення викраденого може відбуватися й без задіяння транспорту. Як правило, таке має місце у разі викрадення малолітніх дітей. Приміром, Червонозаводський районний суд м. Харкова встановив, що чоловік, перебуваючи у стані сп’яніння, схопив на вулиці малолітню дівчинку, яку безпідставно вважав своєю донькою, і проти її волі повів до свого будинку, де утримував10.

кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 107; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 378; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 109; Селецький С.І. Кримінальне право України. Особлива частина: навчальний посібник. Київ: Центр учбової літератури, 2007. С. 54; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. Паливода А.В., 2006. С. 335; Гаджиев С.Н. Теоретические и практические аспекты квалификации похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2005. С. 21; Зубкова В.И. Ответственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 191; Коротич Е.А. Уголовно-правовая охрана личной свободы: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Минск, 2016. С. 4; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и до- стоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 70. 1 Вирок Полтавського районного суду Полтавської обл. від 22 лютого 2012 р. (справа № 1625/178/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21668081; Вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 17 квітня 2012 р. (справа № 1/2609/498/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22641095 2 Приговор Волчанского районного суда Харьковской обл. от 1 ноября 2011 г. (дело № 2008/1-207/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19242202 3 Приговор Каменско-Днепровского районного суда Запорожской обл. от 4 апреля 2012 г. (дело № 811/557/2012) / Єдиний державний реєстр судо- вих рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26588545 4 Вирок Олевського районного суду Житомирської обл. від 17 вересня 2012 р. (справа № 1-97/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27022125; Вирок Кременецького районного суду Тернопільської обл. від 10 жовтня 2012 р. (справа № 1909/2299/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27277231 5 Вирок Олевського районного суду Житомирської обл. від 17 вересня 2012 р. (справа № 1-97/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27022125; Вирок Шаргородського районного суду Вінницької обл. від 20 листопада 2014 р. (справа № 152/2002/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41488774 6 Приговор Краснолиманского городского суда Донецкой обл. от 27 сентября 2011 г. (дело № 1-348/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19723302 7 Приговор Криворожского районного суда Днепропетровской обл. от 13 октября 2011 г. (дело № 1-171/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18835857 8 Андрушко А.В. Об’єктивна сторона незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 4. С. 305. 9 Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологическая характеристика в Северо-Кавказском регионе: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 20. 10 Архів Червонозаводського районного суду м. Харкова за 2014 рік. Справа № 646/291/14-к.

187 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Відстань, на яку переміщається потерпіла особа, на кваліфікацію вчиненого не впливає. Аналіз судової прак- тики засвідчує, що викрадених людей переміщають, як правило, на невеликі відстані – здебільшого в межах одного району (приміром, везуть на околицю населеного пункту, до найближчої лісопосадки і т. ін.). Таким чином, викрадення людини передбачає встановлення контролю над нею та переміщення її за межі міс- ця, в якому вона перебувала за своєю волею. Що ж стосується утримування особи, то, на наш погляд, не можна погодитись з авторами, які переконані, що для викрадення людини ця ознака не є обов’язковою1. Вважаємо, що факт утримування людини у разі її викрадення є беззаперечним, хоча ця ознака дійсно має певні особливості по- рівняно з незаконним позбавленням волі, не пов’язаним з її викраденням. Навряд чи правильно виокремлювати її в якості третьої за чергою, такої, що має місце тільки після переміщення людини. Слово «утримувати» означає «перешкоджати чийомусь рухові, уповільнювати, гальмувати просування кого-, чого-небудь або зупиняти зовсім. // Тримаючи, притримуючи кого-небудь, перешкоджати щось зробити. // Стримувати кого-небудь від якихось дій, вчинків»2. Утримування людини у разі її викрадення починається не після її переміщення з того місця, в якому вона перебувала, у те, в якому не бажає перебувати3, а з моменту встановлення контролю над нею і триває до моменту її звільнення. Іншими словами, всім етапам викрадення людини властивий спільний елемент – її утримування. У зв’язку з цим вважаємо, що виокремлення «подальшого утримування» як ознаки викрадення людини позбавлене сенсу, тим більше, що на практиці подальше (після переміщення) утримування має місце не завжди. Н.В. Бойко вважає, що дитина викрадається у своїх батьків чи осіб, що їх замінюють, тоді як зрозуміти у кого викрадається доросла людина важко4. М.Р. Снахова підкреслює, що «викрадення завжди передбачає поз- бавлення когось певного блага, тому вилучення має бути вилученням не звідкись, а вилученням у когось». На переконання цієї дослідниці, внаслідок викрадення людини її близькі та інші зацікавлені особи позбавляються можливості вільного спілкування з цією людиною5. Разом із тим, на наш погляд, «вилучення у когось» не запе- речує «вилучення звідкись». Так, у Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «викрада- ти» пояснюється так: «Забирати потай кого-, що-небудь у когось, звідкись»6. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини переважна більшість дослідників відносить до фор- мальних складів7. На думку інших, цей склад за своєю конструкцією належить до матеріальних8. Так, С.Д. Ша- 1 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 10, 84; Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. С. 101. 2 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 1521. 3 Явно хибною у зв’язку з цим видається позиція тих дослідників, котрі говорять загалом про «утримування», а не про «подальше утримування» людини після її переміщення, тим самим підкреслюючи, що утримування потерпілої особи починається тільки після її транспортування (див., напри- клад: Новикова О.В. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения людей (по материалам Северного Кавказа): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 8). 4 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 43. 5 Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 121. 6 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 138. 7 Див., зокрема: Акімов М.О. Кримінально-правова охорона свободи особи: проблеми та шляхи вирішення. Науковий вісник Сіверщини. Серія: Право. 2018. № 1 (3). С. 143, 146; Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 15; Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недо- торканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 9; Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Криміналь- не право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 582; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 88; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 110; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 107; Лизогуб Я. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК України): деякі проблеми кваліфікованого складу. Право України. 2008. № 10. С. 128; Наумова О.С. Кри- мінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 13; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 334; Ободовський О.В. Триваючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. С. 122; Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 90; Шевчук А.В., Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. С. 63; Гаджиев С.Н. Теоретические и практические аспекты квалификации похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2005. С. 12; Клименко А.В. Уголовно-правовая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 13; Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 93; Кораблев В.Г. Криминологиче- ская характеристика и уголовно-правовые меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2005. С. 113; Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 64; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 104; Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 108, 124; Akimov M. Criminal law protection of person’s freedom: problems and solutions. Public security and public order. 2018. № 20. P. 11, 13. 8 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / за ред. П.С. Матишевського, С.С. Яценка, П.П. Андрушка. Київ: Юрінком Інтер, 1999. С. 266–267, 267–268, 276–277; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва,

188  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

пченко переконаний, що незаконне позбавлення волі включає: а) діяння; б) наслідок; в) причинний зв’язок між діянням і наслідком. При цьому під наслідком вказаного діяння науковець розуміє фактичне обмеження потерпілого у свободі пересування1. Зі змісту диспозиції ч. 1 ст. 146 КК України дійсно можна зробити двоякий висновок про конструкцію даного складу злочину, адже все залежить від того, як розглядати незаконне позбав- лення волі – як діяння, чи як наслідок2. Разом із тим більше схиляємось до того, що у розглядуваному випадку має місце формальний, а не матеріальний склад. Навряд чи законодавець, формулюючи зазначену диспозицію, переслідував мету вказати на позбавлення свободи як на наслідок, а не як на діяння. Інша справа, що діяння і наслідок тут фактично збігаються у часі. У юридичній літературі слушно вказується, що незаконне позбавлення волі слід вважати закінченим з мо- менту фактичного позбавлення людини свободи пересування (перешкоджання особі можливості покинути певне місце, в якому її незаконно утримують і де вона не бажає перебувати)3. Натомість момент закінчення викрадення людини визначається по-різному. Так, на думку А.В. Савченка, В.В. Кузнецова та О.Ф. Штанька, закінченим цей злочин є «з моменту заволодіння людиною та фактичного початку обмеження її волі»4. Такий підхід є неоднозначним, оскільки незрозуміло чому момент заволодіння людиною та фактичний початок обме- ження її волі відокремлюються сполучником «та». Так само не зовсім коректною видається точка зору В.М. Підгородинського, який переконаний, що викрадення людини є закінченим «з моменту, коли особа, яка була переміщена у певне місце, фактично обмежена у свободі пересування»5. Складається враження, що «фактичне обмеження у свободі пересування» пов’язується не з моментом заволодіння потерпілою особою, а з моменту, коли особа «була переміщена у певне місце». Не можемо погодитись і з точкою зору М.О. Акімова, котрий підкреслює, що «потерпілий, якого вже позбавили свободи, ще формально не може вважатись викраденим, бо його ще не вилучили з місця перебування і не перемістили в інше місце (на розсуд винної особи)»6. Вважаємо, що переміщення потерпілої особи для визнання викрадення людини закінченим значення не має, оскільки, як визнає сам М.О. Акімов, свободи її позбавили ще до цього. Не зовсім послідовною видається й позиція Я.Г. Лизогуба, який, з одного боку, вказує, що моментом закінчення викрадення людини є вилучення потерпілого, з іншого ж зазначає, що «під час викрадення людини остання спочатку вилучається з місця перебування, а потім позбавляється волі на період перебування у викрадача»7. Вочевидь, викрадена людина позбавляється свободи не «потім», а з моменту втрати можливості вільного пересування. Не можемо погодитись і з точкою зору В.І. Зубкової, на переконання якої викрадення людини сконструйовано законодавцем за типом матеріальних скла- дів і має визнаватись закінченим «не з моменту захоплення людини, а лише після виконання й інших дій цього складу: після переміщення викраденого в інше місце та обмеження свободи його пересування, тобто коли в повному обсязі відбулося викрадення»8. Вважаємо, що для подібних висновків немає жодних підстав, адже насправді законодавець не пояснює, що слід розуміти під викраденням людини, зокрема нічого не каже про обов’язковість переміщення та подальшого утримування потерпілого для визнання викрадення людини закін- ченим злочином. Крім цього, не можна ігнорувати того факту, що фактичне позбавлення свободи пересування та вибору місця перебування починається вже з моменту встановлення контролю над пересуванням потерпі- 2006. С. 69; Зубкова В.И. Ответственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 183. 1 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / за ред. П.С. Матишевського, С.С. Яценка, П.П. Андрушка. Київ: Юрінком Інтер, 1999. С. 267–268. 2 У даному контексті С.Д. Шапченко зауважує, що у більшості випадків фактичне обмеження потерпілого у свободі пересування «є безпосереднім результатом вчиненого діяння, практично не відокремленим від нього в часі» (Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277). 3 Див., зокрема: Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 10; Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Та- цій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків, 2017. С. 583; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особли- ва частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 107; Науково-практичний коментар до Кримі- нального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 379; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Ободовський О.В. Триваючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. С. 122; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. Паливода А.В., 2006. С. 335; Зубкова В.И. Ответственность за преступления про- тив личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 192; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 104. 4 Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. Паливода А.В., 2006. С. 335. 5 Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. д.ю.н., проф. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 109. 6 Акімов М.О. Кримінально-правова охорона свободи особи: проблеми та шляхи вирішення. Науковий вісник Сіверщини. Серія: Право. 2018. № 1 (3). С. 145, 147; Akimov M. Criminal law protection of person’s freedom: problems and solutions. Public security and public order. 2018. № 20. P. 13, 14. 7 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 110. 8 Зубкова В.И. Ответственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 183.

189 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

лого і триває до моменту його звільнення. Не можемо погодитись і з точкою зору Н.В. Бойко, яка свого часу писала, що викрадення людини «слід визнавати закінченим з моменту отримання винним реальної можливо- сті розпорядитися долею викраденої людини»1. Вочевидь, такий висновок про момент закінчення викрадення людини авторка зробила за аналогією з викраденням чужого майна, що навряд чи правильно, адже ставити знак рівності між майном та свободою людини некоректно. Зі зрозумілих причин неприйнятною видається також точка зору О.В. Нікуліної, яка вважає, що момент закінчення викрадення людини «залежить від рішення суду і, відповідно, є оціночною категорією»2. Зазначимо також, що момент закінчення викрадення людини по-різному визначається й у судовій практиці. Одні суди момент закінчення цього злочину пов’язують з моментом переміщення потерпілої особи за межі місця, в якому вона перебувала за своєю волею. Так, наприклад, Подільський районний суд м. Києва вказав, що Особу-18 шляхом застосування фізичної сили пересадили до салону автомобіля, поклали його на підлогу, опу- стивши обличчям донизу, щоб останній не мав можливості бачити маршруту його перевезення, та перевезли до будинку, «таким чином викравши Особу-18»3. Інші суди момент закінчення цього злочину пов’язують з момен- том насильницького захоплення потерпілої особи. Приміром, Дніпровський районний суд м. Херсона вказав, що троє співучасників, діючи за попередньою змовою, «прибули до місця проживання Особи-9 і Особи-10, звідки викрали їх, після чого, проти їхньої волі, посадили в автомобіль “БМВ Х5” і перевезли їх до заздалегідь підготовленого складу»4. На наше переконання, розглядуване діяння, як у формі незаконного позбавлення волі, так і у формі ви- крадення людини, слід вважати закінченим з моменту фактичного позбавлення особи свободи пересування. Аналогічною є точка зору й деяких інших дослідників5. Замахом на незаконне позбавлення волі або викрадення людини слід вважати вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на виконання об’єктивної сторони вказаного злочину, якщо при цьому його не було доведено до кінця з причин, що не зале- жали від волі винного (наприклад, винний зробив спробу перешкодити потерпілому покинути приміщення, однак його дії були припинені сторонніми особами, або ж потерпілий зумів самостійно покинути приміщення, в якому не бажав перебувати). Незаконне позбавлення волі або викрадення людини традиційно відносять до триваючих злочинів6. Разом із тим у літературі висловлювалась думка, що триваючим злочином є лише незаконне позбавлення волі, тоді як 1 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 61. 2 Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологическая характеристика в Северо-Кавказском регионе: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 12. 3 Вирок Подільського районного суду м. Києва від 16 вересня 2013 р. (справа № 1-297/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/34318238 4 Вирок Дніпровського районного суду м. Херсона від 24 квітня 2014 р. (справа № 666/6543/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38466514 5 Див., зокрема: Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 10; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Бо- рисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 89; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 107; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 110; Клименко А.В. Уго- ловно-правовая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 13; Хашум Н. Ответственность за похищение человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2008. С. 9. 6 Див., зокрема: Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 14; Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 10; Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація: монографія. Харків: Видавництво «ФІНН», 2010. С. 65; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 89; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 107; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 379; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 110; Ободовський О.В. Триваючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. С. 122–124, 133; Українське кримінальне право. Загальна частина: підручник / за ред. В.О. Навроцького. Київ: Юрінком Інтер, 2013. С. 440; Бауськов Д.Г. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика насильственного похищения человека: авто- реф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2003. С. 25; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 69; Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 110; Кораблев В.Г. Криминологическая характеристика и уголовно-правовые меры противодействия похищению человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2005. С. 20; Парфиненко И.П. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2007. С. 12; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похище- ния человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 58; Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному

190  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

викрадення людини таким не є, оскільки викрадення апріорі не може вчинятися протягом тривалого проміж- ку часу. Так, Я.Г. Лизогуб підкреслює, що викрадення людини «через особливості юридичної конструкції не узгоджується з такою обставиною, як “вчинене протягом тривалого часу”, оскільки остання створює абсурдне уявлення про його – викрадення – юридичну природу, адже момент закінчення цього злочину пов’язується лише з самим фактом вилучення потерпілого. Усі подальші дії, зокрема з приводу його утримання чи перемі- щення, не входять до юридичного складу викрадення, становлячи інші самостійні злочини, котрі потребують окремої кримінально-правової оцінки»1. На наш погляд, однозначно погодитись з наведеним твердженням не можна. Як видається, вказаний дослідник не бере до уваги того, що, як і незаконне позбавлення волі, за своєю природою викрадення людини полягає насамперед у протиправному утримуванні потерпілої особи, яке почи- нається з моменту встановлення контролю над нею і триває до моменту її звільнення. Утримування, зокрема, має місце і в період переміщення людини, адже в цей проміжок часу їй також перешкоджають вільно пересу- ватися (цього чомусь не беруть до уваги інші дослідники). Утримування, зрозуміло, може продовжуватись і пізніше – після переміщення особи до певного місця. У зв’язку з цим має рацію О.В. Ободовський, який вказує, що заперечення тези про те, що викрадення людини є триваючим злочином, призведе до двозначності у кримі- нально-правовій охороні свободи людини: якщо людину незаконно позбавили волі – можливості за власним вибором обирати та змінювати місце свого перебування, – то весь час, протягом якого ця людина не має такої можливості, вважатиметься часом вчинення злочину; якщо ж людина була протиправно позбавлена свободи, але внаслідок викрадення, то тоді її утримування злочином чомусь не вважатиметься2. Варто погодитись з науковцями, котрі підкреслюють, що початок суспільно небезпечного діяння об’єк- тивної сторони складу багатьох триваючих злочинів (у тому числі незаконного позбавлення волі) дещо «не схожий» на наступну «частину» діяння (вчинену після досягнення цим діянням стадії закінченого злочину). Вказане посягання полягає у тому, що «людина не просто одномоментно була позбавлена волі, а була позбав- лена волі деякий час, протягом якого винний “контролював” становище потерпілого. Саме в цьому контролі й виражається суспільно небезпечне діяння – позбавлення волі. Навіть у ситуації, коли винний, незаконно позбавивши потерпілого волі, не вживає у подальшому жодних заходів для того, щоб позбавлення волі продов- жувалося (зокрема, залишає місце, де перебуває потерпілий, не маючи наміру туди повертатися), все ж можемо говорити про згаданий вище контроль: винний усвідомлює, що потерпілий не зможе залишити приміщення без сторонньої допомоги, і розраховує на це, як розраховував на це від самого початку, коли зачиняв приміщен- ня»3. Видається, що вказаний висновок цілком актуальний і для викрадення людини, у разі вчинення якого початок суспільно небезпечного діяння (встановлення контролю над потерпілою особою) дещо «не схожий» на наступну його «частину» (переміщення її за межі місця, в якому вона перебувала за своєю волею). Головне інше: увесь цей час людину незаконно утримують, здійснюють контроль за її пересуванням. Нагадаємо також, що після переміщення особи її незаконне утримування може продовжуватись у місці, куди її доставили4. Зважа- ючи на викладене, маємо всі підстави віднести викрадення людини до триваючих злочинів. Віднесення незаконного позбавлення волі або викрадення людини до триваючих злочинів означає, що з моменту фактичного позбавлення особи свободи пересування вказане діяння триває в часі вже на стадії закін- ченого злочину доти, доки потерпілий не буде звільнений (зуміє втекти, буде добровільно звільнений винними, працівниками правоохоронних органів чи іншими особами). Дії з утримування потерпілого, до яких винний приєднався після початку розглядуваного злочину і до його закінчення, слід вважати співвиконавством у ньому. Як при викраденні людини, так і при незаконному позбавленні волі, не пов’язаному з її викраденням, мож- ливими є різні способи вчинення вказаних посягань: застосування фізичного та (чи) психічного насильства, обман або зловживання довірою, використання безпорадного стану потерпілої особи. Аналіз судової практи- ки засвідчує, що найпоширенішим способом є застосування фізичного насильства (насамперед для подолання праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. С. 100. 1 Лизогуб Я. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК України): деякі проблеми кваліфікованого складу. Право України. 2008. № 10. С. 128. 2 Ободовський О.В. Триваючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. С. 123. Дослідник, однак, ви- ходить з того, що триваючий характер викрадення людини пов’язаний з подальшим її утримуванням, яке «на даний час охоплюється формулюванням “викрадення людини”» (див. Ободовський О.В. Вказана праця. С. 123–124). 3 Ободовський О.В. Триваючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. С. 81–82. 4 Суперечливою у зв’язку з цим видається позиція С.Н. Гаджієва, який, з одного боку, переконаний, що подальше (після переміщення) утримування особи є обов’язковою ознакою викрадення людини, з іншого ж, вважає, що дане діяння починається з моменту заволодіння нею, а закінченим його слід вважати на стадії переміщення потерпілого (Гаджиев С.Н. Теоретические и практические аспекты квалификации похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2005. С. 7, 10, 12, 22).

191 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

опору потерпілої особи), при цьому цей спосіб більш характерний для викрадення людини. Вважаємо, варто погодитись з дослідниками, які вважають, що заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого не охоплюється розгля- дуваним складом і потребує додаткової кваліфікації за статтями про відповідальність за злочини проти здо- ров’я особи1. При вчиненні незаконного позбавлення волі або викрадення людини нерідко застосовується також пси- хічне насильство (часто у поєднанні з насильством фізичним). Погрозу вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, необхідно додатково кваліфікувати за ст. 129 КК України. Обман як спосіб незаконного позбавлення волі або викрадення людини (частіше виступає способом саме останнього) полягає у введенні потерпілого в оману стосовно фактичних обставин ситуації, внаслідок чого у подальшому він позбавляється можливості вільно пересуватися, вибирати місце свого перебування. На прак- тиці поширеними є такі випадки обману: викрадачі представляються потерпілим співробітниками поліції чи СБУ і для введення в оману демонструють їм підроблені службові посвідчення або ж використовують форме- ний одяг працівників правоохоронних органів2; звертаються до потерпілих за допомогою (наприклад, просять допомогти знайти певну вулицю)3; повідомляють їм неправдиву інформацію про нагальну необхідність поїхати до певного місця4 тощо. У всіх вказаних випадках обман спрямований на «виманювання» особи під різними приводами з місця постійного чи тимчасового перебування. Наприклад, Бориспільський міськрайонний суд Київської області встановив, що обвинувачений Особа-2 прибув до місця проживання потерпілого Особи-3, обманним шляхом заманив його в автомобіль, повідомивши неправдиву інформацію стосовно необхідності поїхати на станцію технічного обслуговування автомобілів. Після того, як Особа-3 сів до автомобіля, Особа-2 поїхав до сараю, розташованого на тій же вулиці. Прибувши на місце, Особа-2 примусив Особу-3 зайти всере- дину сараю і спуститися в підвальне приміщення. З метою недопущення втечі Особи-3 Особа-2 закрив вхід до підвалу мішками з картоплею та металевими конструкціями, а приміщення сараю зачинив на замок, прихопив- ши ключ із собою5. Складним є питання кваліфікації вчиненого у разі, коли потерпілу особу шляхом обману заманюють у певне місце, куди вона прибуває самостійно, а вже у цьому місці її незаконно утримують. На думку одних дослідників, відповідне діяння слід кваліфікувати як незаконне позбавлення волі6, на думку інших – як викрадення люди- ни7. Більш переконливою видається перша точка зору. Варто звернути увагу на те, що у наведеному прикладі 1 Див., наприклад: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. Паливода А.В., 2006. С. 336; Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. Харьков: Вища школа, изд-во при Харьк. гос. ун-те, 1987. С. 196. Разом з тим у лі- тературі висловлювалась й інша точка зору. Так, на думку Н.В. Бойко, додаткової кваліфікації потребує лише заподіяння умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження та умисного тяжкого тілесного ушкодження, тоді як легкі тілесні ушкодження, умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, охоплюються цією статтею і додаткової кваліфікації не потребують (Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 13). Аналогічну позицію займають й деякі інші науковці (Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення лю- дини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 91; Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: Істина, 2011. С. 241). На переконання авторів «Енциклопедії кримінального права», стаття про відповідальність за незаконне позбавлення волі охоплює тільки завдання побоїв, тоді як інші діяння проти здоров’я особи мають кваліфікуватися самостійно (Энциклопедия уго- ловного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 74). 2 Див., наприклад: Вирок Оболонського районного суду м. Києва від 4 жовтня 2013 р. (справа № 756/10935/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34070434; Вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2015 р. (справа № 755/13814/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/51108040; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рога Дніпропетровської обл. від 12 квітня 2016 р. (справа № 216/1110/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57338268; Вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 5 квітня 2013 р. (справа № 1/760/43/13) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30496017; Приговор Ильичевского районного суда г. Мариу- поля Донецкой обл. от 8 ноября 2013 г. (дело № 0520/6742/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/35241111 3 Див., наприклад: Вирок Придніпровського районного суду м. Черкаси від 17 жовтня 2013 р. (справа № 711/4314/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34196668 4 Див., наприклад: Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 10 лютого 2015 р. (справа № 359/10883/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42632681 5 Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 10 лютого 2015 р. (справа № 359/10883/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42632681 6 Див., наприклад: Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 93; Пав- лик М.Ю. Террористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2011. С. 235; Петров П.К. Похищение человека и незаконное лишение свободы: вопросы квалификации. Вестник Южно-Уральского государственного университета. Серия: Право. 2008. № 8. С. 80; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 49–50. 7 Див., наприклад: Донцов А.В. Похищение человека: уголовно-правовой аспект: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2003.

192  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

встановлення над людиною контролю та її утримування фактично співпадають у часі, а сам обман є своєрідним попереднім етапом для незаконного позбавлення людини свободи. До місця утримування потерпіла особа, не здогадуючись про наслідки, прибула добровільно, її «переміщення» відбулося до моменту встановлення над нею контролю. У розглядуваному контексті звернемо також увагу на суперечливість поглядів тих науковців, ко- трі, з одного боку, вважають викрадення людини сукупністю трьох послідовних дій (заволодіння, переміщення та подальшого утримування), з іншого ж – переконані, що у наведеному випадку викрадення людини може полягати в самому лише утримуванні людини1. Трапляються й випадки вчинення розглядуваного злочину шляхом зловживання довірою, коли винний намагається заручитися довірою потерпілого, аби обман виглядав переконливішим. Шляхом зловживання довірою аналізоване посягання найчастіше вчиняється стосовно осіб, знайомих винному, що дозволяє йому використовувати для обману дружні, ділові, службові та інші відносини з потерпілим чи його близькими. Так, наприклад, Першотравневий суд м. Чернівців встановив, що громадянка Молдови, скориставшись тим, що вона перебуває у родинних відносинах з малолітньою, під приводом поїздки до спільних родичів, увійшла в довіру до дівчинки, після чого разом з нею незаконно перетнула державний кордон України2. Будь-яка форма обману чи зловживання довірою ґрунтується на тому, що винний шляхом запевнень чи за- мовчування створює в потерпілого хибне уявлення про певні обставини й призводить його до переконання про необхідність чи вигідність вчинення ним дій, необхідних для злочинців. У судовій практиці інколи трапляється також вчинення даного злочину шляхом використання безпорадно- го стану потерпілої особи, тобто стану, перебуваючи в якому особа не здатна усвідомлювати характер вчиню- ваних з нею дій3, або хоча й розуміє те, що відбувається, однак не здатна чинити активний опір винному. Іноді до такого стану особу умисно призводить сам винний. Наприклад, Вишгородський районний суд Київської області засудив чоловіка, котрий за допомогою доданого до томатного соку метадону домігся того, що власниця орендованої ним квартири втратила свідомість, після чого переніс її до салону автомобіля і перевіз з Вишгорода до села Савенки4. Варто підкреслити, що способами незаконного позбавлення людини волі, не пов’язаного з її викраденням, можуть бути такі способи вчинення даного злочину, за яких винний безпосередньо не контактує з потерпілим (наприклад, зачинення людини в певному приміщенні без будь-якого фізичного чи психічного впливу на неї, невипускання потерпілого з приміщення, в якому він опинився за своєю волею, відібрання у нього засобів пе- ресування тощо). М.І. Хавронюк переконаний, що обов’язковою ознакою об’єктивної сторони незаконного позбавлення волі є місце. Вчений зазначає, що «позбавлення волі може полягати у триманні особи в місці, де вона взагалі не ба- жає або більше не бажає перебувати, або в поміщенні її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, хоча ба- жає цього. Таким місцем можуть бути як приміщення (кімната, камера, погріб тощо) чи комплекси приміщень (підвал багатоповерхового будинку, лікарня), так і інші місця (дах багатоповерхового будинку, транспортний С. 15; Мартыненко Н.Э. Похищение человека: уголовно-правовые и криминологические аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1994. С. 60; Михаль О. Вопросы квалификации незаконного лишения свободы, похищения человека и захвата заложников. Уголовное право. 2003. № 4. С. 48; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Хатуев В.Б. Уголов- но-правовая охрана беременных женщин, малолетних, беззащитных и беспомощных лиц и лиц, находящихся в зависимости от виновного: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 89–90. 1 Мартыненко Н.Э. Похищение человека: уголовно-правовые и криминологические аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1994. С. 60; Хатуев В.Б. Уголовно-правовая охрана беременных женщин, малолетних, беззащитных и беспомощных лиц и лиц, находящихся в зависимости от виновного: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 89–90. 2 Архів Першотравневого районного суду м. Чернівців за 2012 рік. Справа № 1-26/2012. 3 У юридичній літературі іноді зазначається, що потерпілими від розглядуваних посягань не можуть бути особи, які не усвідомлюють факту позбав- лення їх свободи (наприклад, особи, що сплять чи втратили свідомість). Наприклад, Д.Я. Зайдієва переконана, що «незаконне позбавлення свободи стосовно осіб, котрі перебувають у несвідомому стані, має місце тільки з того моменту, коли потерпілі будуть у змозі розуміти характер дій, здійсню- ваних щодо них (п’яний протверезів, сплячий прокинувся тощо). І якщо на цей момент особиста свобода людини все ще буде зазнавати обмеження, то злочин проти особистої свободи цієї особи необхідно вважати вчиненим саме з цієї хвилини» (Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 65). З такою точкою зору погодитись не можемо. Вважаємо, що факт позбав- лення свободи має місце незалежно від усвідомлення цього потерпілою особою, адже закон гарантує людині право на свободу незалежно від даних, що характеризують її особистість. Видається, значення має усвідомлення відповідного факту винним, а не потерпілим. Так само вважають й деякі інші дослідники (Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. С. 119–120; Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 93–95). Додамо також, що в кримінальному законодавстві Румунії (ч. 2 ст. 205) та Швейцарії (ч. 2 ст. 183) прямо зазначається, що кримінально караним ви- знається вчинення вказаного діяння й щодо особи, яка не могла висловити свою волю чи захищатися. 4 Вирок Вишгородського районного суду Київської обл. від 6 вересня 2018 р. (справа № 363/1843/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76335901

193 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

засіб) чи місцевості (скеля, острів, тощо)»1. На думку В.Г. Кундеуса, місце вчинення злочину слід визнавати та- кож обов’язковою ознакою викрадення людини. Науковець переконаний, що «важливою ознакою викрадення є як те середовище, місце перебування людини, звідки її викрадають, так і те місце, куди людину поміщають»2, підкреслює, що «від встановлення місця вилучення людини залежить сутність самого викрадення людини»3. На наш погляд, зараховувати місце вчинення злочину до обов’язкових ознак об’єктивної сторони незаконного позбавлення волі або викрадення людини немає підстав. Вочевидь, має рацію Т.В. Родіонова, коли зазначає, що «необхідно чітко відмежовувати матеріальне поняття “місце вчинення злочину” від його кримінально-проце- суального аналога. Місце вчинення злочину, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 91 КПК України, належить до обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Як об’єктивна обставина, місце вчинення злочину притаманне кожному злочинному посяганню, оскільки будь-яке діяння завжди вчиняється суб’єктом у певному місці, тому знаходить відображення у процесуальних документах (зокрема, у протоколі огляду місця події). На- томість матеріальне поняття “місце вчинення злочину” постає лише як обов’язкова ознака складу злочину. Воно або безпосередньо передбачається у законі, або випливає з нього в результаті застосування прийомів тлумачен- ня. Вказівка законодавця на певне місце вчинення злочину означає, що у разі вчинення діяння в іншому місці буде відсутнім склад певного злочину або наявним буде склад іншого злочину»4. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини, як і будь-яке інше діяння, завжди вчиняється у певному місці, що може мати доказове або інше процесуальне значення. Однак значення для кваліфікації розглядуваного злочину місце незаконного позбавлення волі або викрадення людини, на наш погляд, не має. Час, протягом якого людину незаконно утримують, може бути різним. Аналіз судової практики засвідчив, що мінімальний проміжок часу, протягом якого утримували потерпілого від розглядуваного злочину – 4–5 хвилин5, максимальний – понад 11 місяців6. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини, здійснюва- не протягом тривалого часу, визнане законодавцем обставиною, що обтяжує кримінальну відповідальність за цей злочин (ч. 2 ст. 146 КК України). Водночас у літературі неодноразово вказувалось, що в окремих випадках незначний час, протягом якого утримували особу, може свідчити про малозначність діяння7. Вочевидь, визнан- ня поведінки суб’єкта малозначним діянням дійсно може мати місце, якщо позбавлення свободи пересування тривало лічені хвилини і саме така його тривалість охоплювалась умислом суб’єкта8. У спеціальній літературі неодноразово пропонувалося виокремити відповідальність за викрадення людини в окрему статтю КК України9. Відповідна пропозиція обґрунтовується передусім підвищеною суспільною не- безпечністю викрадення людини порівняно з незаконним позбавленням волі, не пов’язаним з її викраденням, а

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 434. 2 Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. С. 66. 3 Там само. С. 67. 4 Родіонова Т.В. Місце вчинення злочину за кримінальним правом України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2018. С. 43–44. 5 Вирок Генічеського районного суду Херсонської обл. від 17 грудня 2015 р. (справа № 653/2988/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/55045211 6 Вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 2 липня 2018 р. (справа № 335/2131/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/75169043 7 Див., зокрема: Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. д.ю.н., проф. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 109; Науково-практич- ний коментар Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 70; Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 111; Михаль О. Вопросы квалификации незаконного лишения свободы, похищения человека и захвата заложников. Уголовное право. 2003. № 4. С. 48; Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 219–222; Петров П.К. Похищение человека и незаконное лишение свободы: вопросы квалификации. Вестник Южно-Уральского государственного университета. Серия: Право. 2008. № 8. С. 78; Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 98; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 75. 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 277. 9 Див., наприклад: Акімов М.О. Кримінально-правова охорона свободи особи: проблеми та шляхи вирішення. Науковий вісник Сіверщини. Серія: Право. 2018. № 1 (3). С. 144, 146, 147; Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 85; Кабанець Л.В. Засоби запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини: міжнародний досвід: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ірпінь, 2019. С. 4, 12–13; Лизогуб Я. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК України): деякі проблеми кваліфікованого складу. Право України. 2008. № 10. С. 129; Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 5, 9, 16–17; Akimov M. Criminal law protection of person’s freedom: problems and solutions. Public security and public order. 2018. № 20. P. 13, 14, 15.

194  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

також відмінностями їх об’єктивних та суб’єктивних ознак1. Неодноразово також підкреслювалось, що викра- дення людини є «найнебезпечнішою формою незаконного позбавлення волі»2. Здійснений аналіз, однак, дає підстави для висновку, що викрадення людини та незаконне позбавлення її волі насправді дуже подібні за своєю об’єктивною стороною. На наш погляд, відмінності між ними є незначними і поля- гають насамперед у тому, що викрадення людини неможливе без переміщення її за межі місця, в якому вона пере- бувала за своєю волею. У той же час необхідно підкреслити, що будь-яке викрадення людини беззаперечно є й актом незаконного позбавлення її свободи. Отже, потрібно дати чітку відповідь на запитання: в чому конкретно полягає більша суспільна небезпека викрадення людини порівняно зі «звичайним» незаконним позбавленням її свободи? На жаль, дослідника- ми вона здебільшого констатується, але не обґрунтовується. Автор цих рядків переконаний, що встановлення контролю над людиною (як би його не називали – захопленням чи заволодінням) далеко не завжди свідчить про якісно інший ступінь суспільної небезпеки викрадення людини. Так само про підвищену суспільну небезпеку цього діяння далеко не завжди свідчить й факт переміщення людини за межі місця, в якому вона перебувала за своєю волею. Для прикладу, в одному випадку людину зачинили в холодному, сирому, темному підвалі, в іншо- му – перевезли на певну відстань в салоні комфортного автомобіля. На переконання автора, у запропонованих прикладах більшу небезпеку становить незаконне позбавлення людини волі без її переміщення. Нерідко в якості позитивного наводиться зарубіжний досвід, який начебто заслуговує на запозичення в ча- стині виокремлення самостійної статті про відповідальність за викрадення людини3. Насправді ж відповідний досвід є різним і навряд чи коректно абсолютизувати досвід одних держав, ігноруючи досвід інших. Законо- давці багатьох держав (зокрема, Азербайджану, Білорусі, Болгарії, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Латвії, Молдови, Німеччини, Росії, Сербії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, Швеції) дійсно передбача- ють відповідальність за незаконне позбавлення свободи та викрадення людини в різних статтях, тим самим розмежовуючи ці діяння. Однак немало законодавців (наприклад, Данії, Литви, Норвегії, Польщі, Франції, Швейцарії) об’єднує незаконне позбавлення свободи та викрадення людини в межах однієї статті, не бачачи необхідності розосереджувати їх. Варто також зауважити, що досвід тих держав, які у своєму законодавстві ви- крадення людини виокремили в самостійну статтю, є дуже неоднозначним і активно критикується тамтешніми науковцями. Так, наприклад, російські дослідники майже одноголосно нарікають на те, що правозастосовна практика постійно стикається з серйозними труднощами, пов’язаними із розмежуванням викрадення людини та незаконного позбавлення її свободи. Причиною цього, на їх погляд, є відсутність описової диспозиції, в якій містилося б законодавче визначення «викрадення людини»4. 1 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 85; Павлик М.Ю. Террористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2011. С. 235. 2 Див., зокрема: Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 10; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 89; Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 74; Кримінальний кодекс України. Науково-прак- тичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 107; Еме- льянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 103; Шалгунова С.А. Особа насильницького злочинця: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2012. С. 195; Акімов М.О. Кримінально-правова охорона свободи особи: проблеми та шляхи вирішення. Науковий вісник Сіверщини. Серія: Право. 2018. № 1 (3). С. 147; Akimov M. Criminal law protection of person’s freedom: problems and solutions. Public security and public order. 2018. № 20. P. 15. 3 Див., наприклад: Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хар- ків, 2003. С. 32; Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. С. 57–58; Лизогуб Я. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК України): деякі проблеми кваліфікованого складу. Право України. 2008. № 10. С. 129. 4 Див., зокрема: Блажнов А.Г. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой аспект: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2005. С. 107–108; Донцов А.В. Похищение человека: уголовно-правовой аспект: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2003. С. 8, 14; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 60; Казамиров А.И. Уголовно-пра- вовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 90; Клименко А.В. Уголовно-правовая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 7; Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 9, 19; Павлик М.Ю. Тер- рористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2011. С. 233–234; Парфиненко И.П. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2007. С. 90–91; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 11; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 61; Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 3, 4; Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 55; Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. …

195 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Автор переконаний, що виокремлення викрадення людини в окрему статтю КК України не покращить пра- возастосовну практику, а навпаки – ускладнить її. Вже зараз можна навести чимало прикладів того, як суди надають вчиненому неправильну кримінально-правову оцінку. Поширеною, приміром, є практика кваліфікації очевидних випадків викрадення людини як незаконного позбавлення її волі, а не викрадення1. Наприклад, як незаконне позбавлення волі Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області кваліфікував дії трьох співучасників, які, застосовуючи фізичну силу, посадили потерпілого в автомобіль та відвезли його до м. Терно- поля, де утримували, зачинивши в приміщенні сушильної кімнати на 9-му поверсі будинку2. Навряд чи варто сумніватись в тому, що за умов, коли критерії розмежування незаконного позбавлення волі та викрадення лю- дини розмиті, виокремлення останнього діяння в окрему статтю КК України істотно ускладнить правозасто- совну практику. Таким чином, необхідності у виокремленні викрадення людини в самостійну статтю КК України немає3 з огляду на відсутність для цього належних підстав. Більше того, у світлі викладеного вище постає питання про доцільність відмови від вказівки на викрадення людини як альтернативного незаконному позбавленню волі ді- яння. Вочевидь, такий варіант можливий4, адже незаконне позбавлення волі за своєю суттю охоплює й випадки викрадення людини. Утім, в інтересах правозастосовної практики (аби не дезорієнтувати її) згадку про викра- дення людини в ст. 146 КК України все ж варто залишити. Зокрема, традиційним і загалом виправданим є вжи- вання терміну «викрадення» для позначення відповідних злочинних дій, вчинених стосовно малолітніх дітей. Звертає на себе увагу той факт, що в назві ст. 146 КК України, а також у диспозиції її ч. 1, вжито сполучник «або». Зауважимо, що в українській мові сполучник «або» «вживається на означення того, що з ряду пере- лічуваних предметів (явищ і т. ін.) можливий тільки один», «підкреслює взаємовиключення перелічуваних предметів, явищ і т. ін.»5. У зв’язку з цим варто ще раз підкреслити, що викрасти людину, незаконно не позба- вивши її свободи, неможливо. З огляду на це використання сполучника «або» у ст. 146 КК є явно некоректним. Відзначимо, що використання сполучника «або» при формулюванні диспозиції вказаної норми не трапилося в жодному проаналізованому автором зарубіжному кримінальному законі6. З огляду на викладене, назву ст. 146 КК України, а також диспозицію її ч. 1, слід викласти у такій редакції: «Стаття 146. Викрадення людини чи інше незаконне позбавлення її свободи 1. Викрадення людини чи інше незаконне позбавлення її свободи».

канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 148–149; Цанева А.Н. Некоторые проблемы применения уголовного законодательства об ответ- ственности за похищение человека. Теория и практика общественного развития. 2012. № 4. С. 360, 362; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 46, 47. 1 Див., зокрема: Вирок Коростишівського районного суду Житомирської обл. від 31 травня 2013 р. (справа № 280/635/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31571929; Вирок Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 12 липня 2013 р. (справа № 182/5662/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32385551; Ви- рок Тетіївського районного суду Київської обл. від 16 липня 2013 р. (справа № 380/1096/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32436360; Вирок Добровеличківського районного суду Кіровоградської обл. від 11 березня 2014 р. (справа № 387/285/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37536765; Вирок Тернопільського міськра- йонного суду Тернопільської обл. від 8 квітня 2011 р. (справа № 1-92/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov. ua/Review/16512600; Приговор Великомихайловского районного суда Одесской обл. от 21 декабря 2011 г. (дело № 1-188/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21025536; Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 10 лютого 2015 р. (справа № 359/10883/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42632681; Вирок Вінниць- кого міського суду Вінницької обл. від 21 березня 2013 р. (справа № 127/4531/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr. court.gov.ua/Review/30212171; Вирок Борщівського районного суду Тернопільської обл. від 15 червня 2015 р. (справа № 594/599/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/45168943 2 Вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської обл. від 8 квітня 2011 р. (справа № 1-92/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/16512600 3 Зазначимо, що раніше автор цих рядків поділяв протилежну точку зору (див.: Андрушко А.В. Розмежування незаконного позбавлення волі або викрадення людини та захоплення заручників. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2017. Вип. 6. Том 3. С. 49). 4 Зауважимо, що Н.В. Бойко ще у 1989 році вважала недоцільним збереження в КК УРСР окремої статті про відповідальність за викрадення чужої дитини (Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 12). 5 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 2. 6 Андрушко А.В. Об’єктивна сторона незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 4. С. 309.

196  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

4.2. Насильницьке зникнення

Виходячи із тексту ст. 146-1 КК України, можна зробити висновок, що з об’єктивної сторони насильницьке зникнення може виражатися у таких формах: 1) арешт, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі, поєднане з подаль- шою відмовою визнати факт таких дій; 2) позбавлення волі людини, поєднане з подальшим приховуванням даних про долю такої людини чи місце її перебування; 3) видання наказу або розпорядження про позбавлення волі людини або про відмову визнати факт такого позбавлення волі, або про приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування; 4) невжиття керівником, якому стало відомо про вчинення його підлеглими позбавлення волі людини, захо- дів для його припинення, поєднане з неповідомленням компетентних органів про цей злочин; 5) неповідомлення компетентних органів про злочин керівником, якому стало відомо про вчинене його підлеглими позбавлення волі людини, поєднане з подальшою відмовою визнати факт такого позбавлення волі або приховуванням даних про долю такої людини чи місце її перебування1. Насамперед видається необхідним розглянути питання про доцільність існування аналізованої статті з ог- ляду на її конкуренцію з іншими статтями вітчизняного кримінального закону. Порівнявши норми Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень та КК Укра- їни, О.М. Броневицька ще у 2010 році, тобто задовго до прийняття ст. 146-1 КК, дійшла висновку про те, що попри відсутність у чинному на той час кримінальному законодавстві окремої статті про відповідальність за на- сильницьке зникнення, відповідальність за заборонені Конвенцією дії передбачена низкою статей КК України, а саме – ст.ст. 146, 365, 371, 375 та 424 КК2. К.П. Задоя слушно зазначає, що положення ст. 375 КК апріорі не охоплюють дій з обмеження фізичної свободи людини, а отже вони не можуть кореспондувати зі ст. 2 Конвен- ції. Крім того, цей дослідник слушно вказує на те, що запропонований О.М. Броневицькою перелік може бути доповнений вказівкою на ст. 374 КК України, оскільки конструктивним елементом насильницького зникнення у конвенційному розумінні є залишення особи без захисту закону, що повністю узгоджується зі змістом зазна- ченого положення кримінального закону України3. Стаття 146-1 КК України, зрозуміло, конкурує з цілим рядом статей вітчизняного кримінального закону. Так, основною ознакою, за якою слід розмежовувати злочини, передбачені ст. 146-1 і статтями 146, 147, 148, 149, 151, 349, 349-1 КК України, є ознака спеціального суб’єкта злочину (насильницьке зникнення вчиняється представником держави, в тому числі іноземної). Крім того, обов’язковою ознакою насильницького зникнення є подальша відмова визнати факт арешту, затримання або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування. За цією ж ознакою слід також розмеж- овувати насильницьке зникнення та діяння, передбачені статтями 365 «Перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу», 371 «Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою», 374 «Порушення права на захист», 375 «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» КК України. З огляду на конкуренцію ст. 146-1 з цілим рядом статей КК України чимало дослідників критично оцінили доцільність існування розглядуваної кримінально-правової заборони. Наприклад, І.Б. Газдайка-Василишин і Т.І. Созанський зазначають, що ст. 146-1 КК України «порушує систему існуючих кримінально-правових норм, ускладнює їх застосування та породжує проблеми розмежування нового складу злочину із уже існуючими скла-

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 438. 2 Броневицька О.М. Відповідність положень чинного Кримінального кодексу України про відповідальність на особисту свободу особи вимогам міжна- родно-правових актів. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2010. № 3. С. 322–323. 3 Задоя К.П. Визнання насильницького зникнення злочином sui generis за кримінальним правом України: pro et contra. Право і громадянське суспіль- ство. 2015. № 4. С. 61.

197 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

дами злочинів»1. В.О. Туляков переконаний, що досліджувана законодавча новела «має відверто специфічну спрямованість та не витримує критики з точки зору якості мови кримінального закону»2. Однак висловлювалася в юридичній літературі й інша точка зору. Так, на думку К.П. Задої, доцільність кри- міналізації розглядуваного посягання пов’язана із специфічністю юридичної природи насильницького зник- нення, правовим статусом заборони насильницького зникнення у сучасному міжнародному праві, особливос- тями окремих зобов’язань України, що випливають з Конвенції, а також з практикою моніторингу Комітетом з насильницьких зникнень національного законодавства держав-учасників Конвенції3. У розглядуваному контексті зауважимо, що більшість зарубіжних законодавців дотепер не встановила кри- мінальної відповідальності за насильницьке зникнення. Окремі з них своє зволікання виправдовують тим, що існуючі в національному кримінальному законодавстві норми дозволяють протидіяти розглядуваному пося- ганню, а тому окрема стаття про відповідальність за насильницьке зникнення є зайвою. Такою, для прикладу, є позиція іспанського законодавця, який наполягає на тому, що насильницьке зникнення охоплюється нормами кримінального закону про незаконне позбавлення свободи та викрадення людини4. У зв’язку з цим Міжнародна Амністія підкреслює, що немає підстав для того, аби вважати що КК Іспанії забезпечує протидію насильниць- ким зникненням відповідно до вимог Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень. Серед іншого, Міжнародна Амністія звертає увагу на те, що насильницьке зникнення може бути результатом не лише незаконного позбавлення свободи, але й дій, що спершу були законними. Крім того, підкреслюється, що статті КК Іспанії, які передбачають відповідальність за незаконне позбавлення свободи та викрадення людини, не містять суттєвих елементів, характерних для насильницького зникнення (зокрема, вказівки на відмову ви- знати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, внаслідок чого цю особу залишено без захисту закону). З огляду на це Міжнародна Амністія наголошує на необхідності передбачення самостійної статті про відповідальність за насильницьке зникнення, при цьому вказує, що бажа- но включити даний злочин до категорії міжнародних злочинів5. На наш погляд, криміналізацію насильницького зникнення слід визнати обґрунтованою. Приєднання Укра- їни до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень висуває перед Україною відпо- відні зобов’язання, зокрема необхідність вжиття заходів для того, щоб «насильницьке зникнення кваліфікува- лося як правопорушення в її кримінальному праві» (ст. 4 Конвенції). Ситуація, пов’язана з криміналізацією насильницького зникнення, певною мірою подібна до тієї, що мала місце при встановленні кримінальної від- повідальності за захоплення заручників (це діяння також з’явилося в кримінальному законі завдяки імплемен- тації положень міжнародного договору – Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників). Як відомо, захоплення заручників відрізняється від незаконного позбавлення волі або викрадення людини насам- перед спеціальною метою (спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звіль- нення заручника). Так само додатковими ознаками, порівняно з наведеними вище статтями кримінального за- кону, характеризується й насильницьке зникнення. Вказані ознаки надають розглядуваному діянню особливої юридичної природи. У зв’язку з цим раніше підкреслювалася доцільність перенесення статті про насильницьке зникнення з розділу ІІІ до розділу ХХ Особливої частини КК України. Необхідно також наголосити, що в су- часному міжнародному праві насильницьке зникнення має особливий правовий статус, що зумовлює практику моніторингу Комітетом з насильницьких зникнень національного законодавства держав-учасниць Конвенції, на чому слушно наголошував К.П. Задоя. У ч. 1 ст. 146-1 КК України законодавець перераховує найбільш типові форми позбавлення особи свободи (арешт, затримання, викрадення), при цьому очевидно, що відповідний перелік не є вичерпним, оскільки ви-

1 Газдайка-Василишин І.Б., Созанський Т.І. Насильницьке зникнення: окремі аспекти законодавчої новели. Кримінальна юстиція: quo vadis? IV Львів- ський форум кримінальної юстиції: збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції (20-22 вересня 2018 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 24. 2 Туляков В.О. «Чорні лебеді» кримінального права та методологія правового регулювання. Кримінально-правове регулювання та забезпечення його ефективності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 18-19 жовт. 2018 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2018. С. 41. 3 Задоя К.П. Визнання насильницького зникнення злочином sui generis за кримінальним правом України: pro et contra. Право і громадянське суспіль- ство. 2015. № 4. С. 61. 4 Spain: Briefing for the committee on enforced disappearances: 5-th session of the committee (4-15 November 2013). P. 6. / Amnesty International. URL: https://www.amnesty.org/en/documents/eur41/003/2013/en/ 5 Spain: Briefing for the committee on enforced disappearances: 5-th session of the committee (4-15 November 2013). P. 7–8. / Amnesty International. URL: https://www.amnesty.org/en/documents/eur41/003/2013/en/

198  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

користано зворот «або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі». Звідси випливає, що можливими є й інші подібні форми позбавлення особи свободи (наприклад, привід чи тримання під вартою)1. Потрібно звернути увагу також на те, що у вказаній нормі, а також у Конвенції, з якої вона імплементована, не зазначено, що відповідні форми позбавлення особистої свободи мають бути незаконними. У зв’язку з цим необхідно нага- дати, що насильницьке зникнення може бути результатом не лише незаконного позбавлення свободи, але й дій, що спершу були законними, а незаконними стали через відмову визнати факт позбавлення людини свободи або через приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування2. Вище неодноразово зазначалося, що розглядуване діяння має специфічну правову природу. Особливість на- сильницького зникнення полягає, зокрема, в тому, що невід’ємною його ознакою є подальша відмова визнати факт арешту, затримання, викрадення чи позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування. З диспозиції ч. 1 ст. 146-1 КК України можна зробити висновок, що подальша відмова визнати факт арешту, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі може бути висловлена в будь- якій формі і може мати місце у будь-який період часу після позбавлення особи свободи3. Водночас у юридичній літературі зазначається, що найбільш типовою є ситуація, за якої представники держави позбавляють особу свободи, а потім своєчасно не інформують про це компетентні органи та родичів4. Видається, що такий висно- вок є цілком логічним, хоч він і не зовсім точно відображає зміст слова «відмова», яке означає «відповідь про небажання або неможливість виконати прохання, наказ і т. ін.»5. Дослідники сходяться на думці, що зацікав- леним сторонам не потрібно робити запиту до органів влади, а тому необхідно визначити час, протягом якого представники держави повинні повідомити їх (третіх осіб) про факт позбавлення людини свободи. Слушною видається точка зору науковців, які зазначають, що тут має йтися про строки, визначені процесуальним зако- нодавством конкретної держави6. Разом з тим, на наш погляд, такий висновок актуальний лише для випадків, коли позбавлення особи свободи відбувається на законних підставах. У разі ж якщо представники держави викрали особу або іншим чином незаконно позбавили її свободи, говорити про якісь строки взагалі не варто. У таких випадках достатньо самої по собі відмови визнати факт позбавлення людини свободи або ж приховуван- ня даних про долю такої людини чи місце її перебування. Дії представників держави, які на запит родичів потерпілого чи інших осіб умисно надали неправдиву ін- формацію, слід розглядати як відмову визнати факт позбавлення людини свободи7. Наявність такої ознаки насильницького зникнення, як приховування даних про долю людини чи місце її перебування, дозволяє стверджувати, що розглядуваний злочин є триваючим8. Виходячи з буквального тлума- чення ч. 1 ст. 146-1 КК України можна зробити висновок, що цей злочин є закінченим з моменту подальшої відмови визнати факт арешту, затримання, викрадення або позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або ж з моменту приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування. І.Б. Газдайка-Василишин і Т.І. Созанський слушно зазначають, що, на відміну від «звичайного» незаконного позбавлення волі або викра- дення людини, насильницьке зникнення може тривати й тоді, коли позбавлення людини свободи реально уже

1 Аналогічний висновок з конвенційного визначення насильницького зникнення роблять і представники науки міжнародного кримінального права (Cárdenas C.M. La desaparición forzada de personas en el Derecho Internacional de los Derechos Humanos: estudio de su evolución, concepto y reparación a las víctimas: tesis doctoral. Madrid: Universidad complutense de Madrid, 2017. P. 216; Ott L. Enforced Disappearance in International Law. Cambridge: Intersentia, 2011. P. 178; Ziero G.W. The crime of enforced disappearance under the Rome Statute: the possibility for Prosecution of the crimes committed during the Brazilian Dictatorship. Sistema Penal & Violência. 2015. Vol. 7. № 1. P. 167). 2 Див.: Cárdenas C.M. La desaparición forzada de personas en el Derecho Internacional de los Derechos Humanos: estudio de su evolución, concepto y reparación a las víctimas: tesis doctoral. Madrid: Universidad complutense de Madrid, 2017. P. 216–217; Sferrazza P. La definición de la desaparación forzada en el derecho internacional. Ius et Praxis. 2019. Vol. 25. № 1. URL: https://scielo.conicyt.cl/scielo.php?pid=S0718-00122019000100131&script=sci_arttext; Ziero G.W. The crime of enforced disappearance under the Rome Statute: the possibility for Prosecution of the crimes committed during the Brazilian Dictatorship. Sistema Penal & Violência. 2015. Vol. 7. № 1. P. 167. 3 Слово «подальший» мовознавцями тлумачиться так: «Який настає, іде, відбувається і т. ін. після чого-небудь, за чимсь» (Великий тлумачний слов- ник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 1006). 4 Cárdenas C.M. La desaparición forzada de personas en el Derecho Internacional de los Derechos Humanos: estudio de su evolución, concepto y reparación a las víctimas: tesis doctoral. Madrid: Universidad complutense de Madrid, 2017. P. 220. 5 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 174. 6 Cárdenas C.M. La desaparición forzada de personas en el Derecho Internacional de los Derechos Humanos: estudio de su evolución, concepto y reparación a las víctimas: tesis doctoral. Madrid: Universidad complutense de Madrid, 2017. P. 220. 7 Верле Г. Принципы международного уголовного права: учебник / пер. с англ. С.В. Саяпина. Одесса: Фенікс; Москва: ТрансЛит, 2011. С. 455. 8 У пункті b ч. 1 ст. 8 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень зазначено, що «кожна держава-учасниця, що застосовує строк давності стосовно актів насильницького зникнення, уживає необхідних заходів для того, щоб строк давності в кримінальному судочинстві починав обчислюватися з того моменту, коли злочин насильницького зникнення стає закінченим, з урахуванням його тривалого характеру».

199 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

припинилося через її смерть1. Науковці в галузі міжнародного права підкреслюють, що «насильницьке зник- нення – це, передовсім, злочин, що ґрунтується на брехні або відсутності інформації про долю чи місце пере- бування жертви. Особи, які вчинили цей злочин, причетні до його вчинення або ж обізнані про його скоєння, зазвичай користуються розгубленістю родичів жертви, викликаною зникненням людини. Винні стверджують, що насильницьке зникнення – результат нещасного випадку, усвідомленого рішення покинути свою сім’ю та соціум чи результат вчинення злочину, мотивованого корисливими чи іншими факторами. Лише після спливу тривалого часу (якщо це взагалі стається) вдається зібрати достатню кількість доказів, які доводять, що мало місце саме насильницьке зникнення»2. За своєю конструкцією склад злочину, передбачений у ч. 1 ст. 146-1 КК України, формальний. Український законодавець, нагадаємо, не вказав на такий конвенційний наслідок розглядуваного діяння, як залишення по- терпілої особи без захисту закону. Не вказують на цей наслідок як на обов’язковий також проаналізовані авто- ром зарубіжні кримінальні закони (разом з тим деякі з них (Австралії, Албанії, Киргизстану, Колумбії, Швейца- рії) визнали вказану ознаку не наслідком, а метою розглядуваного злочину3). Видається, що сама по собі відмова визнати факт позбавлення волі або ж приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування ав- томатично означає залишення потерпілої особи без захисту закону, а тому дослівно відтворювати конвенційне положення в національному законодавстві немає потреби. Так само недоречною вважаємо вказівку на те, що залишення особи без захисту закону є обов’язковою метою розглядуваного діяння, оскільки винний у насиль- ницькому зникненні може переслідувати й іншу мету, що не має заперечувати наявності факту даного злочину. Крім того, видається, що доказування такої мети буде пов’язане з істотними труднощами з процесуальної точки зору. Виходячи з буквального тлумачення диспозиції ч. 1 ст. 146-1 КК України можна зробити висновок, що для інкримінування особі аналізованого злочину необхідно, аби вона позбавила людину свободи, а потім відмови- лася визнати відповідний факт або ж приховала дані про долю такої людини чи місце її перебування. Водночас видається, що такий висновок суперечить самій ідеї злочину насильницького зникнення, для якого визначальне значення має подальша відмова визнати факт арешту, затримання, викрадення чи позбавлення волі людини в будь-якій іншій формі або приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування (нагадаємо, що насильницьке зникнення може бути результатом не лише незаконного позбавлення свободи, але й дій, що спершу були законними). На наш погляд, вирішити окреслену проблему можна лише шляхом викладення дис- позиції ч. 1 статті про відповідальність за насильницьке зникнення у новій редакції. Можливим її варіантом є такий: «Відмова представника держави, в тому числі іноземної, визнати факт позбавлення людини свободи або ж приховування вказаною особою відомостей про долю такої людини чи місце її перебування». У ч. 2 ст. 146-1 КК України, яка враховує положення ст. 6 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від на- сильницьких зникнень, встановлено відповідальність за видання наказу або розпорядження про вчинення дій, зазначених у частині 1 цієї статті, або невжиття керівником, якому стало відомо про вчинення дій, зазначених у частині 1 цієї статті, його підлеглими4 заходів для їх припинення та неповідомлення компетентних органів про злочин. Відповідно, діяння, передбачене в ч. 2 ст. 146-1 КК України, є закінченим з моменту видання особою наказу або розпорядження, або з моменту невжиття керівником, якому стало відомо про вчинення його підлег- лими дій, зазначених у ч. 1 ст. 146-1, заходів для їх припинення та неповідомлення компетентних органів про злочин. Якщо у першій формі злочин, передбачений ч. 2 ст. 146-1 КК України, може бути вчинений лише шляхом дії, то у другій і третій – лише шляхом бездіяльності. 1 Газдайка-Василишин І.Б., Созанський Т.І. Насильницьке зникнення: окремі аспекти законодавчої новели. Кримінальна юстиція: quo vadis? IV Львів- ський форум кримінальної юстиції: збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції (20-22 вересня 2018 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 25. 2 Галарза П.М. Борьба с насильственными исчезновениями в рамках межамериканской системы защиты прав человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.10. Москва, 2016. С. 49. 3 Зауважимо, що на обов’язкову мету залишення потерпілої особи без захисту закону протягом тривалого часу вказано у дефініції насильницького зникнення людей, наведеній у п. «i» ч. 2 ст. 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду: «”насильницьке зникнення людей” означає арешт, затримання або викрадення людей державою чи політичною організацією або з їх дозволу, за їх підтримки чи за їх згодою, при подальшій від- мові визнати таке позбавлення свободи або повідомити про долю чи місцезнаходження цих людей з метою залишення їх без захисту закону протягом тривалого періоду часу» (Римский статут Международного уголовного суда от 17 июля 1998 г. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/995_588#Text). Законодавці вказаних вище держав дослівно або ж майже дослівно перенесли наведене визначення у національне законодавство. 4 Очевидною, на наш погляд, є філологічна невдалість відповідного законодавчого формулювання. Словосполучення «його підлеглими» варто було розмістити після словосполучення «стало відомо про вчинення».

200  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

4.3. Захоплення заручників

Об’єктивна сторона захоплення заручників полягає у двох альтернативних формах: 1) захопленні особи як заручника; 2) триманні особи як заручника. Виходячи зі змісту диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України, можна дійти висновку, що заручником є особа, яку за- хопили чи утримують з метою спонукання її родичів, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Сутність поняття «захоплення особи» в юридичній літературі трактується по-різному. Так, Я.Г. Лизогуб вважає, що під захопленням слід розуміти насильницьке, іноді шляхом нападу, встановлення безпосереднього контролю над потерпілим у частині обмеження чи повної ліквідації його можливості діяти певним чином на власний розсуд1. На думку М.І. Хавронюка, під захопленням особи треба розуміти напад, пов’язаний з її затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи2. З точки зору М.О. Акімова, захоплення заручника – це протиправна активна поведінка, що полягає у заволодінні іншою фізичною особою всупереч її волі із застосуванням чи погрозою застосування насильства3. Таким чином, вказані та деякі інші дослідники акцентують увагу на насильницькому характері захоплення особи як заручника, при цьому іноді уточнюють, що таке захоплення може відбуватися із застосуванням фізичного насильства або ж з погрозою його застосування. Дещо іншу точку зору висловили І. Давидович і В. Онопенко. На їх переконання, під захопленням особи як заручника слід розуміти «будь-яке протиправне посягання на фізичну свободу й особисту недоторканність людини з тим, щоб використати це як засіб впливу на вказаних у законі адресатів. Як правило, захоплення особи полягає у вилученні її з місця перебування та наступному поміщенні в обмежений простір (будь-яке приміщення, транспортний засіб, певна територія), тобто у викраденні людини. Таке викрадення може бути відкритим або таємним, із застосуванням фізичної сили або психічного впливу на потерпілого або без такого застосування. За- хоплення може бути вчинене також шляхом обману або зловживання довірою потерпілого, коли він добровільно передає себе до рук злочинця, не усвідомлюючи до певного моменту факту захоплення. <…> Захоплення можливе також у випадках, коли потерпілий із будь-яких причин (хворобливий стан, втрата свідомості, вік) не усвідомлює характеру вчинюваних із ним дій»4. Подібною є позиція Є.Л. Стрельцова, на думку якого, захоплення особи як заручника – це будь-яке протиправне посягання на фізичну свободу й особисту недоторканність людини з метою подальшого використання її як «застави» для примушування родичів, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до здійснення чи утримання від здійснення будь-якої дії5. Друга точка зору не видається достатньо переконливою. Обґрунтовуючи власну позицію, І. Давидович і В. Оно- пенко зазначають, що у статті про захоплення заручників немає вказівки на обов’язкове застосування до потерпілого фізичної сили або погроз, а тому немає й законодавчих підстав для вузького розуміння поняття «захоплення» у ст. 147 або ст. 349 КК України6. Разом з тим, як видається, не можна не брати до уваги семантичне значення слова «захопити», котре, як зазначалося раніше, вказує на насильницький характер відповідного діяння. Крім того, не зовсім коректним вбачається твердження зазначених та деяких інших7 авторів про те, що захоплення особи виражається у викраденні людини, адже як зазначалося вище, останнє передбачає переміщення потерпілої особи за межі місця, в якому вона перебувала за своєю волею, тоді як для захоплення заручників таке переміщення не є обов’язковою ознакою. Визначальним для захоплення особи є насильницьке встановлення контролю над нею, внаслідок якого така особа втрачає можливість вільно обирати місце свого перебування.

1 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 112. 2 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 440. 3 Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 8. 4 Давидович І., Онопенко В. Захоплення заручників: проблеми визначення змісту об’єктивної сторони та співвідношення з іншими посяганнями. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 6 (186). С. 128. 5 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 278–279. 6 Давидович І., Онопенко В. Захоплення заручників: проблеми визначення змісту об’єктивної сторони та співвідношення з іншими посяганнями. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 6 (186). С. 128. 7 Див., зокрема: Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 109; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 338; Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 92.

201 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

І. Давидович і В. Онопенко вважають, що захоплення заручника може мати форму незаконного позбавлення волі, не пов’язаного з протиправним переміщенням особи з одного місця до іншого; це відбувається в ситуаціях, коли потерпілий сам опинився в такому місці, де зусиллями злочинців позбавляється можливості вільно пересу- ватися1. Водночас, на наш погляд, наявність чи відсутність факту переміщення особи зовсім не має значення для констатації факту захоплення особи. Якщо потерпілий сам опинився в певному місці, де насильницьким шляхом був позбавлений можливості вільно пересуватися, слід визнавати факт його захоплення. Якщо ж він опинився в певному місці, у якому був позбавлений особистої свободи без застосування насильства (скажімо, зачинений в кімнаті після того, як увійшов до неї), підстав для визнання таких дій захопленням немає. Водночас за наявності для цього підстав такі дії, на нашу думку, можуть бути визнані триманням особи як заручника. Під триманням особи у юридичній літературі розуміють насильницьке перешкоджання їй залишити певне місце чи унеможливлення це зробити шляхом використання зовнішніх перепон, тобто йдеться про позбавлен- ня потерпілого свободи пересування. Варто погодитись з В.І. Борисовим, який зазначає, що тримання заруч- ника – це, як правило, логічний наслідок його захоплення, хоча тримання може здійснюватися й особою, яка не брала участі у захопленні. Тримання може бути здійснене і без попереднього захоплення заручника2. Цілком очевидно, що захоплення або тримання особи як заручника прямо пов’язане з незаконним позбав- ленням потерпілого особистої свободи. У зв’язку з цим правильним видається рішення Богунського районного суду міста Житомира, який відхилив кваліфікацію органами досудового розслідування як захоплення заручни- ка дій Особи-4, оскільки потерпілий Особа-5 фактично не був позбавлений волі. Суд встановив, що Особа-5 мав можливість вільно пересуватися, перебував у місцях, які міг вільно залишити, однак не зробив цього3. У розглядуваному контексті зазначимо, що законодавці зарубіжних держав по-різному формулюють об’єктивну сторону аналізованого посягання. Так, наприклад, азербайджанський, білоруський, вірменський, казахстанський, киргизький, латвійський, польський, російський, туркменський та узбецький законодавці, так само як і український, двома альтернативними формами захоплення заручників визнали захоплення особи як заручника і тримання особи як заручника. Голландський законодавець вказує на позбавлення свободи людини, взятої в заручники, та на продовження позбавлення її свободи. Натомість в КК Болгарії йдеться тільки про одну форму розглядуваного злочину – затримання заручника, в Пенітенціарному кодексі Естонії сказано лише про захоплення людини як заручника. У кримінальному законодавстві ряду держав об’єктивна сторона цього злочину описана дещо інакше. Так, у ч. 1 ст. 185 КК Швейцарії сказано про позбавлення свободи, викрадення або заволодіння людиною будь-яким іншим чином; карається також використання становища захопленої іншою особою у заручники людини для того, щоб примусити до певної поведінки третю особу. Бельгійський кримінальний закон (ст. 347 bis) вказує, що взяття заручників утворюють арешт, тримання або викрадення людей. У ст. 224-4 КК Франції захопленням заручника визнано арешт, викрадення, затримання або незаконне позбавлення особи свободи. У ч. 1 § 239b КК Німеччини йдеться про викрадення людини чи заволодіння нею, а також про використання у своїх інтересах становища захопленої у заручники особи. При цьому німецький за- конодавець ускладнив опис об’єктивної сторони даного злочину, вказавши також на те, що способом примушування до вчинення чи утримання від вчинення певної дії є погроза смертю або заподіянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження чи позбавленням свободи на строк понад тиждень. Туркменський законодавець (ст. 130) вказав на те, що захоплення або тримання особи як заручника мають бути поєднані з погрозою вбивством або заподіянням тілесних ушкоджень. У ч. 1 ст. 135 Пенітенціарного кодексу Естонії способами захоплення заручника визнані погроза вбивством, триманням або заподіянням шкоди здоров’ю заручника. Молдовський законодавець (ст. 280) кримінально караним визнав захоплення або тримання особи як заручника, а також погрозу смертю, заподіянням тілесних ушкоджень чи іншої шкоди здоров’ю або подальшим утриманням особи як заручника. Розглядуваний злочин як у формі захоплення, так і у формі тримання особи як заручника, слід визнавати закінченим з моменту фактичного позбавлення особи свободи пересування (за умови, що таке діяння вчинене зі спеціальною метою, визначеною у диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України). У кримінально-правовій літературі неодноразово вказувалось, що розглядуваний злочин слід визнавати триваючим4. Разом із тим варто погодитись з О.В. Ободовським, який такий висновок вважає справедливим 1 Давидович І., Онопенко В. Захоплення заручників: проблеми визначення змісту об’єктивної сторони та співвідношення з іншими посяганнями. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 6 (186). С. 128. 2 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 109–110. 3 Вирок Богунського районного суду міста Житомира від 4 січня 2014 р. (справа № 1-610/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36685925 4 Див., зокрема: Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид.

202  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

лише щодо тримання особи як заручника. Захоплення особи як заручника триваючим діянням не є. Однак у ви- падку, коли спершу було вчинене захоплення особи як заручника, а потім – тримання її як заручника, то друга із зазначених дій дозволяє говорити про злочин як такий, що складається з об’єднаних єдиним злочинним намі- ром двох дій, альтернативно вказаних у диспозиції кримінально-правової норми, одна з яких є триваючою1. У такому разі злочин може бути припинений як із причин, які залежать від волі винного (наприклад, добровільне звільнення заручників), так і через обставини, які від його волі не залежать (приміром, втеча заручників з місця їх тримання, звільнення заручників правоохоронцями або іншими особами, смерть потерпілих)2. Здійснюючи розмежування захоплення заручників та незаконного позбавлення волі або викрадення люди- ни, окремі дослідники підкреслюють, що факт утримування особи при захопленні заручників, на відміну від викрадення людини, має відкритий характер. Так, О.О. Володіна і Н.Е. Мартиненко зазначають, що «місцезна- ходження заручників, як правило, не приховується від правоохоронних органів; більше того, їх тримання часто поєднане з погрозою їх життю і здоров’ю і навіть демонстрацією такої погрози. При викраденні ж факт три- мання відомий тільки родичам чи іншим особам, на яких розрахований сам факт викрадення, а місце тримання невідоме нікому, ретельно приховується»3. На наш погляд, для зазначеного висновку немає достатніх підстав, оскільки відповідні твердження не випливають із тексту кримінального закону. Більше того, аналіз доступної емпіричної бази засвідчує, що місцезнаходження заручника здебільшого приховується від правоохоронних ор- ганів; зазвичай винні зацікавлені в отриманні викупу від родичів потерпілого, що є умовою його звільнення, а не в приверненні уваги до своїх дій з боку сторонніх осіб. Відмінність між захопленням заручників і неза- конним позбавленням волі або викраденням людини полягає передовсім у спеціальній меті, визначеній у ч. 1 ст. 147 КК України, а також у колі адресатів, яких вона стосується (йдеться про мету спонукання родичів затри- маного, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника). Аналіз судової практики засвідчує, що при кримінально-правовій оцінці захоплення заручників трапляються випадки зайвої, на наш погляд, кваліфікації вказаного діяння за сукупністю із незаконним позбавленням волі або викраденням людини (ст. 146 КК України). Виходячи з правил кваліфікації злочинів при конкуренції криміналь- но-правових норм, кваліфікувати вказані посягання за сукупністю неправильно, оскільки сукупність злочинів у цьому випадку відсутня і застосуванню підлягає спеціальна норма, яка найбільшою мірою відображає специфіку та особливості такого злочинного діяння (тобто ст. 147 КК України). Разом із тим в окремих випадках кваліфіка- ція за сукупністю видається обґрунтованою. Приміром, правильною, на наш погляд, є кваліфікація за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 146 та ч. 2 ст. 147 КК України, дій обвинуваченого Особи-2, який напав на потерпілу – продавця-консультанта ювелірного магазину Особу-5 і, тримаючи її рукою за шию та погрожуючи застосуванням вогнепальної зброї, проти волі останньої, примусив її викликати таксі та їхати з ним до приміщення ювелірного магазину «Плаза», тим самим позбавивши Особу-5 можливості вільно пересуватися та безперешкодно вийти з автомобіля. Погрожуючи потерпілій, Особа-2 наказав їй відчинити вхідні двері магазину, відключити охоронну сигналізацію та відкрити сейф з ювелірними виробами із золота. З’ясувавши, що заволодіти ювелірними виробами він не зможе через відсутність ключів від сейфу у Особи-5, Особа-2 відпустив потерпілу і намагався зникнути з місця пригоди. Однак, помітивши, що на місце пригоди прибули працівники Державної служби охорони (ДСО) та розу- міючи відсутність можливості уникнути затримання, Особа-2 заштовхав Особу-5 назад до приміщення магазину та, погрожуючи її вбивством, вимагав у працівників ДСО надати йому можливість залишити місце злочину, що було умовою звільнення Особи-54. Як бачимо, у даному випадку умисел на захоплення і тримання Особи-5 як заручника в Особи-2 з’явився раптово – тоді, коли для нього стало очевидно, що йому загрожує затримання працівниками ДСО, однак до цього моменту він вже встиг незаконно позбавити Особу-5 свободи, що, на наш погляд, потребує самостійної кримінально-правової оцінки.

наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 9; Ахметшин Р., Гафурова Э. Момент окончания длящегося преступления (на примере захвата заложников). Уголовное право. 2007. № 2. С. 10–11; Давидович І., Онопенко В. Захоплення заручників: проблеми визначення змісту об’єктивної сторони та співвідношення з іншими посяганнями. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 6 (186). С. 129. 1 Ободовський О.В. Триваючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. С. 124–125. 2 Давидович І., Онопенко В. Захоплення заручників: проблеми визначення змісту об’єктивної сторони та співвідношення з іншими посяганнями. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 6 (186). С. 129. 3 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 87; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Ма- линина – СПб ГКА, 2010. С. 52. 4 Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2014 р. (справа № 489/1363/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38422019

203 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

4.4. Підміна дитини

Об’єктивна сторона підміни дитини полягає у підміні чужої дитини іншою чужою або своєю дитиною. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови вказується, що підміна означає «дію, за якої один предмет, одне явище підмінюють іншим, одна особа виступає замість іншої»1. І.А. Вартилецька вважає, що розглядуваний злочин може бути вчинений у таких випадках: 1) при заміні своєї дитини (наприклад, хворої, із зовнішністю представника неєвропейської раси тощо) на чужу; 2) при заміні чужої дитини на чужу2. На наш погляд, можлива не тільки заміна своєї дитини на чужу, а й чужої дитини на свою. Крім того, не можемо по- годитись з Т.В. Варфоломеєвою, яка, підкресливши, що акт підміни у будь-якому разі передбачає участь двох дітей, яких міняють місцями, вважає, що «видавання якоїсь дитини за іншу не може кваліфікуватися за ст. 148, а за певних обставин і умов (мета, мотив, спосіб) кваліфікуватиметься як шахрайство»3. По-перше, вважаємо, що заміна дітей в таких випадках все-таки має місце (наприклад, чужа мертва дитина медичним працівником пологового будинку видається матері як її біологічна дитина замість народженої живої), хоча вона й характери- зується певними особливостями. По-друге, видавання однієї дитини за іншу є суттю розглядуваного злочину, оскільки відповідні дії особи є обманними за самою своєю природою (дії суб’єкта спрямовані на те, аби ство- рити хибне враження у батьків дитини та в інших осіб, що в дійсності підміни не відбулося). По-третє, жодних підстав для того, аби кваліфікувати відповідне діяння як шахрайство немає, адже шахрайство полягає в заволо- дінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Дитина, звісно, не може слугувати майном чи правом на майно. Підміна однієї дитини іншою відбувається шляхом активної дії, що фактично є загальновизнаним у доктри- ні кримінального права. Разом із тим в юридичній літературі висловлювалося припущення, що вчинення цього злочину можливе і шляхом бездіяльності4. Ю.Є. Пудовочкін моделює ситуацію, коли підміна дитини вчиняєть- ся шляхом бездіяльності: у випадку, якщо батьки чи інші особи, які усвідомлюють факт підміни і зобов’язані йому перешкодити в силу професійної приналежності, не протидіють особам, що вчиняють підміну, однак не усвідомлюють її (наприклад, мати не перешкоджає діям медсестри пологового будинку, котра міняє дітей через недбалість)5. Не виключаючи повністю такої можливості, все ж зазначимо, що імовірність ситуації, при якій бажання підмінити одну дитину іншою співпадає з необережними діями незацікавленої особи, є надзвичайно низькою6. Не можемо погодитись з тими авторами, які вважають, що об’єктивна сторона аналізованого діяння полягає у вилученні дитини в батьків чи в осіб, що їх замінюють, і залишенні їм іншої, чужої дитини7. Насправді вилу- чення дитини в батьків (законних представників) у власному сенсі цього слова може й не відбуватися (для при- кладу, особа з хуліганських спонукань чи з мотивів помсти у пологовому будинку замінює чужих для неї дітей в період, коли їхні матері не перебувають з ними, або ж особа міняє місцями бирки на немовлятах у пологовому будинку). Зауважимо, що переважна більшість зарубіжних законодавців не конкретизує ознак об’єктивної сторони підміни дитини; у жодному з проаналізованих кримінальних законів не розкривається зміст поняття «підміна дитини». Лише у ст. 172 КК Азербайджану міститься вказівка на місце вчинення цього злочину – медичні заклади. Крім того, у ст. 156 КК Литви передбачено відповідальність не тільки за підміну дитини, а й за її ви- 1 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 958. 2 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 99; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Д.С. Азаров, В.К. Грищук, А.В. Савченко та ін.; за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 340. 3 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; ЦУЛ, 2009. С. 383. 4 Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 43; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступле- ния против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 162; Долголенко Т.В. Преступления против личности: учеб. пособие. Красноярск: Сиб. федер. ун-т, 2011. С. 208. 5 Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 43; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступле- ния против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 162. 6 Див. також: Колмакова О.С. Преступления, посягающие на права ребенка в сфере семейных отношений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 91; Энциклопедия уголовного права. Т. 17. Преступления против семьи и несовершеннолетних. Санкт-Петербург: СПб ГКА, 2011. С. 225. 7 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: ВЮЗИ, 1981. С. 75; Хатуев В.Б. Уголовно-правовая охрана беременных женщин, малолетних, беззащитных и беспомощных лиц и лиц, находящихся в зависимости от виновного: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 140.

204  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

крадення; у ст. 167 КК Вірменії відповідальність за підміну дитини встановлена поряд із відповідальністю за незаконне розлучення дитини з батьками; у ст. 184 КК Болгарії передбачена відповідальність не тільки за підмі- ну («заміну») дитини, а й за приховання та підкидання дитини, а також за вчинену іншим способом зміну ци- вільного стану особи; у ст. 220 КК Іспанії, окрім відповідальності за підміну дитини (ч.ч. 3, 5), відповідальність передбачена також за незаконне усиновлення (ч. 1) і за приховання чи передачу третій особі дитини з метою зміни її походження (ч. 2); у § 169 КК Німеччини, поряд із відповідальністю за підміну дитини, передбачено відповідальність за повідомлення органу, до компетенції якого належить ведення реєстрів цивільного стану або встановлення цивільного стану, неправдивих свідчень про цивільний стан іншої особи або ж приховання таких відомостей; у ст. 3 глави 7 КК Швеції встановлено відповідальність не тільки за підміну дитини, а й за її при- ховання, а також за будь-яке інше перекручення свого чи будь-якої іншої особи сімейного стану. У ст. 218 КК Федерації Боснії та Герцеговини, ст. 199 КК Північної Македонії, ст. 230 КК Сан-Марино, ст. 117 КК Сербії та ст. 189 КК Словенії підміна дитини розглядається як спосіб зміни сімейного статусу дитини1. Важливе значення для об’єктивної сторони цього злочинного діяння має спосіб його вчинення. В юридич- ній літературі здебільшого вказується, що розглядуваний злочин вчиняється таємно2. Натомість В.І. Ткаченко стверджує, що підміна дитини, як і її викрадення, може бути вчинена не тільки таємно, а й відкрито, в т. ч. й шля- хом застосування насильства3. На наш погляд, теоретично цей злочин може бути вчинений не лише таємним, але й відкритим способом: наприклад, винний вчиняє підміну в присутності сторонньої особи, яка усвідомлює це, не є співучасником, але й не перешкоджає вчинюваному злочину. Ймовірність такої ситуації, звісно, міні- мальна, однак повністю виключити її не можна. Водночас можна однозначно стверджувати про те, що, підміню- ючи одну дитину іншою, суб’єкт злочину намагається вчинити діяння таким чином, щоб про нього не дізналися батьки дитини, тобто підміна обов’язково вчиняється таємно для батьків дитини. Ю.Є. Пудовочкін зазначає, що таємність підміни може мати місце в тих ситуаціях, коли: 1) батьки обох дітей не усвідомлюють, що відбу- лася їх підміна; у цьому випадку підміну здійснила особа, яка не є батьком чи матір’ю дитини; 2) батьки однієї дитини не усвідомлюють факту підміни, вчинюваної батьками іншої дитини; 3) мати (батько) однієї дитини, не повідомляючи про це її батька (матір), вчиняє підміну цієї дитини на іншу4. При цьому вказаний дослідник слушно зазначає, що в характеристиці таємності тісно переплітаються об’єктивні та суб’єктивні фактори. Зовні підміна може бути здійснена як за умов відсутності сторонніх осіб, так і в присутності осіб, що не усвідомлюють протиправності підміни, або ж усвідомлюють її, проте в силу особливих взаємовідносин з винним не перешкод- жають їй. Суб’єктивний критерій таємності полягає в тому, що у будь-якій ситуації вчинення цього злочину винний залишає батьків підміненої дитини в незнанні стосовно того, що відбулося. При цьому усвідомлення батьками підміненої дитини факту підміни не впливає ні на кваліфікацію, ні на можливість притягнення вин- ного до кримінальної відповідальності5. Можливим способом підміни дитини є також обман: винні можуть поміняти хвору дитину на здорову, живу – на мертву6. Зазначимо, що ситуація, коли відбувається заміна народженої живої дитини на чужу мертву, яка й видається як біологічна дитина матері, є найпоширенішою на практиці7.

1 Андрушко А.В. Зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за підміну дитини. Держава та регіони. Серія: Право. 2018. № 4 (62). С. 101–102. 2 Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 44; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступления против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 162–163; Колмакова О.С. Преступления, посягающие на права ребенка в сфере семейных отношений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 90; Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 188; Акиев А.Р. Уголовная ответствен- ность за посягательства на интересы семьи: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 17; Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 109–111; Энциклопедия уголовного права. Т. 17. Преступления против семьи и несовершеннолетних. Санкт-Петербург: СПб ГКА, 2011. С. 223; Шищенко Е.А., Палий О.И. Актуальные уголовно-правовые вопро- сы квалификации подмены ребенка. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 118 (04). С. 5. URL: http://ej.kubagro.ru/2016/04/pdf/07.pdf 3 Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: ВЮЗИ, 1981. С. 75. 4 Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 44; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступле- ния против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 162–163. 5 Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 44; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступле- ния против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 163. 6 Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 111; Энциклопедия уголовного права. Т. 17. Преступления против семьи и несовершеннолетних. Санкт-Петербург: СПб ГКА, 2011. С. 223; Шищенко Е.А., Палий О.И. Актуальные уголовно-правовые вопросы квалификации подмены ребенка. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 118 (04). С. 5. URL: http://ej.kubagro. ru/2016/04/pdf/07.pdf 7 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 18.

205 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

На думку Є.В. Даценка, всі можливі способи підміни дитини можуть бути класифіковані на три групи: 1) фізичне переміщення дітей у просторі; 2) заміна, підроблення, знищення, пошкодження, викрадення, прихову- вання засобів ідентифікації; 3) «змішані» способи, коли відбувається фізичне переміщення дитини в просторі, а також заміна, підроблення, знищення, пошкодження, викрадення, приховання засобів ідентифікації1. Цей автор зазначає, що у чотирьох з шести вивчених ним кримінальних проваджень підміна дитини була вчинена «змішаним» способом, у двох випадках – шляхом фізичного переміщення. Водночас такі дані не підтверджу- ються результатами проведеного нами дослідження, яке, повторимось, засвідчило, що в абсолютній більшості проаналізованих випадків мала місце ситуація видання матері (після того, як породілля відходила від анестезії) чужої мертвої дитини за нібито народжену нею. У юридичній літературі загальновизнаним є те, що розглядуваний склад злочину є формальним, а тому його слід вважати закінченим з моменту підміни однієї дитини іншою. У цьому зв’язку вирізняється позиція Є.В. Даценка, який переконаний, що об’єктивна сторона цього злочину характеризується трьома обов’язковими оз- наками: 1) дією, спрямованою на підміну дитини; 2) суспільно небезпечними наслідками у вигляді «переходу» дітей від законних батьків (усиновителів, опікунів) до інших; 3) причинним зв’язком між дією та суспільно не- безпечним наслідком. Моментом закінчення підміни дитини Є.В. Даценко пропонує визнавати момент настан- ня суспільно небезпечних наслідків у вигляді «переходу» дитини від законних батьків (усиновителів, опікунів) до інших – незаконних2. Точку зору цього науковця не можна визнати обґрунтованою, оскільки законодавець говорить тільки про підміну дитини (вказує на діяння), залишаючи наслідки поза межами аналізованого складу злочину. Як зазначалося вище, на переконання більшості дослідників, цей злочин є закінченим з моменту вчинення підміни чужої дитини3. Водночас окремі науковці намагаються уточнити цей момент. Так, на думку В.Б. Ха- туєва, «закінченим цей злочин вважатиметься з моменту підміни, тобто коли винний заволодів дитиною і пере- дав (поклав) замість неї іншу, що дозволяє йому розпорядитися першою»4. Насправді, зрозуміло, заволодіння дитиною при її підміні відбувається не завжди; для прикладу, винний просто може поміняти місцями бирки на немовлятах у пологовому будинку. Є.Л. Стрельцов вважає, що підміна дитини є закінченою, наприклад, коли матері передають чужу дитину, з моменту внесення відповідного запису у книгу обліку в пологовому будинку тощо5. З такою точкою зору також погодитись не можемо, оскільки фактична підміна однієї дитини іншою на той момент, що його вказує Є.Л. Стрельцов, вже відбулася. На думку О.С. Колмакової, цей злочин є закінче- ним, коли батьки підмінених дітей, не помітивши підміни, сприйняли їх як своїх6. Відповідна позиція також видається хибною, оскільки, як слушно зазначає С.Д. Шапченко, помилкове сприйняття дитини як своєї з боку її батьків чи інших законних представників не є обов’язковою ознакою цього злочину7. Крім того, точка зору О.С. Колмакової видається хибною й тому, що про факт підміни однієї дитини іншою нерідко можна дізнатися тільки якщо ця підміна з’ясується батьками, котрі, на думку вказаного автора, якраз не мають помітити її. Ціка- ву й оригінальну думку висловив А.Р. Акієв, на переконання якого досліджуваний злочин слід визнавати три- ваючим, оскільки увесь період, протягом якого діти розлучені зі своїми батьками, продовжується порушення як прав дітей на виховання своїми батьками, на їх турботу, на спільне з ними проживання, так і прав батьків ви- ховувати своїх дітей, не розлучатися з ними всупереч своїй волі, не інакше як за рішенням суду8. З цією точкою 1 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 9. 2 Там само. С. 5, 9, 14. 3 Див., зокрема: Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. С. 81; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Хар- ків: Право, 2013. С. 111; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 91; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. С. 82; Нау- ково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 281; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 340; Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 43; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступления против несовершенно- летних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 162; Колмакова О.С. Преступления, посягающие на права ребенка в сфере семейных отношений: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 19; Шищенко Е.А., Палий О.И. Ак- туальные уголовно-правовые вопросы квалификации подмены ребенка. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 118 (04). С. 4. URL: http://ej.kubagro. ru/2016/04/pdf/07.pdf 4 Хатуев В.Б. Уголовно-правовая охрана беременных женщин, малолетних, беззащитных и беспомощных лиц и лиц, находящихся в зависимости от виновного: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. С. 140. 5 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 280. 6 Колмакова О.С. Преступления, посягающие на права ребенка в сфере семейных отношений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 90. 7 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 281. 8 Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 8, 16–17; Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 104–106.

206  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

зору також не погоджуємось, оскільки у нашому випадку не можна говорити про обов’язкове для характери- стики триваючих злочинів1 безперервне вчинення винним розглядуваного злочину (законодавець вказує лише на підміну дитини, що є одноразовою дією). Видається, що у своїх судженнях А.Р. Акієв повністю переносить акцент із суспільно небезпечного діяння на можливі суспільно небезпечні наслідки аналізованого злочину, які, за задумом законодавця, не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу підміни дитини. Таким чином, розглядуваний злочин слід визнавати закінченим з моменту підміни однієї дитини іншою. Діяльність, спрямо- вана на підміну дитини, яка, однак, не привела до цього з причин, що не залежали від волі винного, утворює замах на цей злочин2. На наш погляд, у ситуації, коли дитину заміняють іншою, а після цього вилучають підмінену дитину і заби- рають її собі, вчиняють не лише підміну дитини, а і її викрадення. Зважаючи на те, що такі дії не охоплюють- ся ознаками тільки одного складу злочину, вони потребують кваліфікації за сукупністю злочинів. Відповідна кваліфікація дозволяє оцінити суспільну небезпеку діяння щодо тієї дитини, яку підмінили, а також щодо тієї дитини, яку викрали, заволодівши нею та перемістивши її з того місця, де вона знаходилась, до іншого. Вище зазначалося, що на практиці домінує ситуація, коли в пологовому будинку відбувається заміна народ- женої дитини на чужу мертву, яка й видається матері як її біологічна дитина. На думку Т.В. Долголенко, в таких випадках підміна дитини є способом вчинення більш небезпечного злочину – викрадення малолітнього3. З та- кою точкою зору погодитись не можемо. Як видається, дослідницею не враховано важливий момент: спочатку відбулася заміна дитини (закінчений злочин), коли матері видали чужу мертву дитину замість її живої, а вже потім відбулося викрадення підміненої живої дитини. Тобто кваліфікувати такі діяння, на наш погляд, потріб- но за сукупністю4. Дискусійним є питання кримінально-правової кваліфікації дій батьків із взаємного добровільного й безоп- латного обміну дітьми (наприклад, одні батьки хочуть мати хлопчика, інші – дівчинку, однак мають дітей про- тилежної статі). В юридичній літературі висловлювалася думка про відсутність у такому випадку складу підміни дитини через відсутність низьких мотивів5. На наш погляд, справа тут не в мотивах (вітчизняний законодавець допускає наявність не тільки низьких, а й благородних мотивів), а у відсутності інших важливих ознак вказано- го діяння, проаналізованих вище. Специфіка наведеної ситуації полягає в іншому – тут має місце обмін своїми дітьми за обопільною згодою батьків, а не підміна (заміна) дітей у власному розумінні слова (при вчиненні підміни однієї дитини іншою батьки однієї або ж обох дітей не знають про факт підміни). На думку М.І. Хавро- нюка, такі випадки можуть бути кваліфіковані як здійснення незаконної угоди щодо неповнолітнього (за ч. 2 ст. 149 КК України)6. Донедавна така кваліфікація дійсно була можливою. Однак у вересні цього року до ст. 149 КК України було внесено зміни, які фактично унеможливлюють відповідну кримінально-правову оцінку: зако- нодавець виключив «здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина» з опису об’єктивної сторони злочину, відповідальність за який передбачена у ст. 149 КК України. Зважаючи на те, що під торгівлею людиною у власному сенсі цього слова слід розуміти лише здійснення щодо потерпілого угоди купівлі-продажу, а також з огляду на той факт, що кримінальна відповідальність за інші форми аналізованого діяння настає лише в тому разі, якщо вони вчинені з метою експлуатації людини7, є всі підстави для висновку, що взаємний добровільний і безоплатний обмін дітей батьками, не пов’язаний з їх експлуатацією, не підпадає під ознаки злочину, відпові- дальність за який передбачена у ст. 149 КК України8. 1 Ободовський О.В. Триваючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. С. 72, 74, 81, 92, 98. 2 Андрушко А.В. Проблеми кримінальної відповідальності за підміну дитини. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юри- спруденція. 2018. Випуск 35. Том 2. С. 46–48. 3 Долголенко Т.В. Преступления против личности: учеб. пособие. Красноярск: Сиб. федер. ун-т, 2011. С. 208. 4 Андрушко А.В. Розмежування підміни дитини із суміжними складами злочинів проти волі, честі та гідності особи. Науковий вісник публічного та приватного права. 2018. Випуск 5. Том 3. С. 6. 5 Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 152; Колмакова О.С. Преступления, посягающие на права ребенка в сфере семейных отношений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 91–92. 6 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: Юридична думка, 2012. С. 369. Див. також: Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 23. 7 Варто звернути увагу на те, що згідно з приміткою до ст. 149 КК України експлуатацією людини визнається в тому числі усиновлення (удочеріння), заради чого, на наш погляд, може бути вчинена підміна дитини. Однак, відповідно до вказаної примітки, для визнання факту експлуатації необхідно, щоб усиновлення (удочеріння) було здійснене з метою наживи. Відсутність такої мети у винного означає відсутність підстав для кваліфікації за ст. 149 КК, тоді як її наявність свідчить про таку необхідність. 8 Як видається, за умови наявності усіх інших ознак, на сьогодні вчинене можна кваліфікувати за ст. 146 КК України. У той же час у спеціальній літера- турі висловлювалась непереконлива точка зору, відповідно до якої добровільний обмін дітьми не має бути кримінально караним, оскільки фактично відбувається відмова батьків від своєї дитини (Архипова М.В., Синьков Д.В. Преступления против личности: монография. Иркутск: Изд-во БГУЭП, 2007. С. 154).

207 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

4.5. Торгівля людьми

З диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України випливає, що з об’єктивної сторони даний злочин може вчинятися у таких формах: 1) торгівля людиною; 2) вербування людини; 3) переміщення людини; 4) переховування лю- дини; 5) передача людини; 6) одержання людини. Торгівля людьми має місце у разі вчинення хоча б однієї з перерахованих дій. Стаття про відповідальність за торгівлю людьми в кримінальному законодавстві України з’явилася завдяки імплементації норм міжнародного права. У зв’язку з цим зауважимо, що в міжнародно-правових актах (зокре- ма, в Протоколі про запобігання та припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності (далі – Палермський протокол)1, та в Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми2) поняття «торгівля людь- ми» охоплює здійснювані з метою експлуатації вербування, перевезення, передачу, приховування або одержан- ня людей. Таким чином, формулюючи диспозицію ч. 1 ст. 149 КК України, законодавець поєднав міжнарод- но-правове розуміння сутності торгівлі людьми з такою формою даного злочину як власне торгівля людиною. У юридичній літературі тривають дискусії стосовно першої форми розглядуваного діяння – власне торгів- лі людиною. Тут варто зауважити, що у первісній редакції ст. 149 КК України вживалося інше формулювання («продаж людини»), яке не дозволяло притягати до відповідальності за дії, що полягали у купівлі людини. У зв’язку з цим у кримінально-правовій літературі слушно зверталася увага на однобокість відповідного підходу3. Я.Г. Лизогуб та С.С. Яценко, приміром, з цього приводу підкреслювали, що «лише за наявності купівлі-про- дажу людини можна вживати поняття “торгівля”, оскільки якщо є торгівля, то повинні бути як мінімум дві сто- рони, взаємопов’язані щодо вирішення питання про відчуження і придбання чого-небудь або кого-небудь»4. Однак навіть після того, як законодавець вніс до ст. 149 КК України відповідні зміни, окремі дослідники про- довжують стверджувати, що під власне торгівлею людиною слід розуміти тільки її продаж5. В кримінально-правовій літературі власне торгівля людиною зазвичай трактується як вчинення щодо лю- дини договору купівлі-продажу6. При цьому одні автори вважають, що у таких випадках йдеться про передачу або отримання людини за певну грошову винагороду7, інші ж вказують на те, що людина може передаватися чи

1 Протокол про запобігання та припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятий резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15 листопада 2000 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_791#Text 2 Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_858#Text 3 Див., зокрема: Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2002. С. 59–60; Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: порівняльно-правове дослідження: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2003. С. 10; Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. С. 41–43; Орлеан А.М. Кримі- нально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 101–102, 106. 4 Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. С. 43. 5 Див., наприклад: Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2007. С. 173; Політова А.С. Практика притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 149 КК та шляхи підвищення її ефективності. Науковий вісник Львівського державного університету вну- трішніх справ. Серія юридична. 2013. Вип. 2. С. 312; Скулиш Є. Структурні компоненти формування теоретичних основ протидії торгівлі людьми в Україні. Право України. 2010. № 4. С. 286; Шевчук А.В., Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Черні- вецький нац. ун-т, 2013. С. 64, 65. 6 Див., зокрема: Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 81; Горпинюк О.П. Проблеми відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини. Вісник Запо- різького національного університету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 263; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудо- рова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 115; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрель- цова. Харків: Одіссей, 2009. С. 56; Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 282; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 443; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 384; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 309; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 290; Стрекалов Є.Ф., Орлеан А.М. Теоретичні та практичні аспекти застосування ст. 149 Кримінального кодексу України. Вісник Верховного Суду України. 2006. № 9 (73). С. 30–31. 7 Див., наприклад: Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 81; Горпинюк О.П. Проблеми відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 263; Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кри-

208  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

одержуватися не тільки за грошову винагороду, а й шляхом обміну на коштовності, дорогоцінні метали чи певне майно1. Друга точка зору не видається переконливою, оскільки, на наш погляд, в разі обміну людини на кош- товності, певне майно тощо має місце не договір купівлі-продажу, а договір міни. Зауважимо також, що згідно із ст. 655 Цивільного кодексу України покупець зобов’язується сплатити за майно (товар) певну грошову суму, а не коштовності чи майно2. Стосовно розуміння власне торгівлі людиною у спеціальній літературі трапляються й інші точки зору. Так, А.М. Орлеан в одній із останніх своїх публікацій зазначає, що цією формою охоплюються незаконні дії з пере- дачі (одержання) людини. При цьому незаконність дій з передачі (одержання) людини, на переконання цього науковця, може бути пов’язана з вчиненням купівлі-продажу, передачею людини в рахунок погашення боргу або в обмін на інші, крім грошей, цінності або на послуги матеріального характеру, передачею людини в оренду, її даруванням, тощо3. Видається, що таке трактування «торгівлі людиною» безпідставно розширює зміст цієї форми досліджуваного злочину. Підстав для віднесення до власне торгівлі людиною, скажімо, передачі люди- ни в оренду чи її дарування немає, оскільки це відмінні за правовою природою від купівлі-продажу договори, сутність яких не відображає вживане законодавцем поняття «торгівля людиною». У зв’язку з цим варто заува- жити, що відповідну позицію А.М. Орлеан зайняв після того, як вітчизняний законодавець у вересні 2018 р. із назви та диспозиції ст. 149 КК України прибрав таку форму розглядуваного діяння як «інша незаконна угода, об’єктом якої є людина». До цього ж часу вказаний дослідник підкреслював, що під торгівлею людьми як пер- шої форми злочину, передбаченого ст. 149 КК України, слід розуміти дії з купівлі-продажу людини, що поляга- ють у безповоротній передачі (отриманні) людини за грошову винагороду, тоді як дії, спрямовані на вчинення інших, не пов’язаних з купівлею-продажем людини, угод (зокрема, передачу людини в рахунок погашення бор- гу, в обмін на інші, крім грошей, цінності або послуги матеріального характеру, дарування, передачу в оренду) зараховував до «здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина»4. На наше переконання, потрібно не розширювати реальний зміст поняття «торгівля людиною», а виправляти існуючу в кримінальному законі прогалину, пов’язану з відсутністю кримінально-правової заборони інших незаконних угод щодо людини. Аналіз судової практики засвідчує, що як торгівлю людиною найчастіше кваліфікують купівлю-продаж ди- тини. У цьому зв’язку варто зазначити, що у науковій літературі неодноразово пропонувалось встановити само- стійну кримінальну відповідальність за торгівлю неповнолітніми5. Зауважимо, що таким шляхом пішло немало

мінально-правові аспекти боротьби). Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 27; Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 112; Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 282; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 342; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного універ- ситету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 309; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 290; Підгородинський В.М. Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2005. С. 11; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. С. 339; Стрекалов Є.Ф., Орлеан А.М. Теоретичні та практичні аспекти застосування ст. 149 Кримінального кодексу України. Вісник Верховного Суду України. 2006. № 9 (73). С. 31. 1 Див., зокрема: Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримі- нального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 156; Долголенко Т. Уголовная ответственность за торговлю людьми. Уголовное право. 2004. № 2. С. 23; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 98–99; Кислова Е.А. Проблемы регулирования уголовной ответственности за тор- говлю людьми. Уголовное право: стратегия развития в XXI веке: сб. материалов третьей Международной научно-практической конференции. Москва: МГЮА, 2006. С. 166; Козак В.А. Торгівля людьми / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 964; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 113; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 384. 2 Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text 3 Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 30. Див. також: Евстифеева Е.В. Теоретические проблемы уголовно-правовой ответственности за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2002. С. 8, 94–95. 4 Куц В.М., Орлеан А.М. Прокурорські засоби протидії торгівлі людьми: науково-практичний посібник / за ред. Г.П. Середи. Київ: Варта, 2007. С. 28–29; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 290; Стрекалов Є.Ф., Орлеан А.М. Теоретичні та практичні аспекти застосування ст. 149 Кримінального кодексу України. Вісник Верховного Суду України. 2006. № 9 (73). С. 30–32. 5 Див., наприклад: Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 17; Дмитриев О. Уголовно-правовая характеристика торговли несовершеннолетними. Уголовное право. 2002. № 3. С. 14; Егорова Л.Ю. Тор- говля несовершеннолетними: проблемы квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 3–4, 11, 28; Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 8, 9, 17, 19; Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 9, 10–11, 64–69; Карасёва М.Ю. Уголовная ответствен- ность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 104; Костылева О.В. Торговля людьми: импле-

209 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

законодавців (зокрема, Албанії, Вірменії, Грузії, Казахстану, Литви, Молдови, Німеччини, Хорватії). Поняття торгівлі дітьми відоме й міжнародному праву. Так, відповідно до ст. 2 Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії торгівля дітьми визначається як будь-який акт або угода, внаслідок яких дитина передається будь-якою особою або будь-якою групою осіб іншій особі або групі осіб за винагороду або інше відшкодування1. Відповідні дії вважаються торгівлею діть- ми незалежно від наявності мети їх експлуатації. На наш погляд, виокремлення торгівлі дітьми в самостійну статтю КК України позбавлене сенсу, адже відповідні діяння цілком можуть бути кваліфіковані за ст. 149 КК України. Аргументи деяких науковців про те, що торгівля дітьми, на відміну від торгівлі дорослими людьми, посягає передусім на психічне, фізичне, моральне здоров’я та нормальний розвиток дитини, а тому відповідна кримінально-правова заборона має знайти своє місце в розділі про злочини проти сім’ї та неповнолітніх2, не видаються достатньо переконливими. По-перше, розділу, у якому було б сконцентровано діяння проти сім’ї та неповнолітніх, вітчизняний законодавець не виокремлює. По-друге, не заперечуючи того, що торгівля дітьми посягає на нормальний розвиток та інтереси дитини, вважаємо, що передовсім вказане діяння посягає на її осо- бисту свободу та гідність. По-третє, виокремлення торгівлі дітьми в самостійний склад призведе до надмірної казуальності вітчизняного кримінального закону. Звертає на себе увагу той факт, що, розкриваючи зміст торгівлі людиною як форми розглядуваного злочину, окремі дослідники вказують, що потерпіла від цього діяння особа передається у незаконну власність покупцеві чи іншій особі3. Погодитись з такими твердженнями не можемо. На наш погляд, має рацію В.А. Козак, який підкреслює, що власність як юридична категорія передбачає наявність у певного суб’єкта наданих законом по- вноважень з володіння, користування та розпорядження майном, а тому «незаконною» власність за жодних обставин бути не може4. Крім того, не можна забувати, що людина є суб’єктом, а не об’єктом матеріального світу, а тому у власність апріорі переходити не може. Таким чином, використовуючи напрацювання інших дослідників (зокрема, В.А. Козака5 та А.М. Орлеана6), торгівлю людиною як форму розглядуваного злочину можемо визначити як дії з купівлі-продажу людини, що полягають у безповоротній (тобто назавжди) передачі (отриманні) винним людини за грошову винагороду. Дискусійним є питання про момент закінчення розглядуваного злочину у формі торгівлі людиною. Так, на думку В.І. Борисова та В.А. Козака, діяння у цій формі потрібно вважати закінченим з моменту одержання по- купцем людини або з моменту встановлення щодо потерпілої особи фактичного володіння з боку особи, якій він був переданий7. В.О. Іващенко вважає, що закінченим це діяння слід вважати з моменту заволодіння люди-

ментация международно-правовых норм и вопросы квалификации преступления по ст. 127-1 УК РФ. Вестник Московского университета. Серия 11. Право. 2013. № 3. С. 60; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 455–456; Нєбитов А.А. Торгівля людьми: стан, тенденції та запобігання: монографія. Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. С. 48–49; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступления против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. С. 137–142; Степанюк О.С., Зубкова А.А. Спорные вопросы квалификации торговли несовершеннолетними. Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 623–624; Ускова Ю.В. Уголовно-правовая охрана семьи: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2001. С. 15; Dumneanu L., Ștefănoaia M. Traficul de persoane: unele reflecţii ştiintifice ale autorilor străini. Studia Universitatis Moldaviae. Seria „Științe sociale”. 2015. № 3 (83). P. 129. 1 Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії від 1 січня 2000 р. / Зако- нодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_b09#Text 2 Див., наприклад: Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 17; Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 17; Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 67; Кулакова Н.Г. Кримино- логические и уголовно-правовые меры борьбы с торговлей несовершеннолетними: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2000. С. 15; Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступления против несовершеннолетних по российскому уголовному праву. Санкт-Петербург: Юридичес- кий центр Пресс, 2002. С. 140. 3 Див., наприклад: Долголенко Т. Уголовная ответственность за торговлю людьми. Уголовное право. 2004. № 2. С. 23; Казамиров А.И. Уголовно-право- вая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 138; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за престу- пления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 99; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 56; Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 112; Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 282; Нагачевська Ю.С. Кримінально-правова характеристика торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2014. Вип. 4. С. 245; Хавронюк М. Работоргівля в Україні: чи здатне чинне законодавство ефективно протидіяти їй? Предпринимательство, хозяйство и право. 1999. № 3. С. 28. 4 Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2002. С. 54. 5 Там само. С. 59. 6 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 290. 7 Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 614;

210  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ною. На її переконання, сам факт продажу людини знаходиться за межами об’єктивної сторони складу злочину і характеризує лише його суб’єктивну спрямованість1. На думку Я.Г. Лизогуба, закінченим таке діяння потрібно вважати з моменту досягнення домовленості між покупцем і продавцем про купівлю-продаж потерпілої особи й отримання у зв’язку з цим відповідної суми грошей2. А.М. Орлеан вважає, що купівлю-продаж людини слід вважати закінченою з моменту безповоротної передачі людини та отримання (або досягнення домовленості на отримання) хоча б частини грошової винагороди3. Таким чином, одні дослідники вважають, що для визнання цього діяння закінченим необхідно встановити факт одержання покупцем людини або фактичного заволодіння нею, другі вважають, що достатньо констатувати факт досягнення домовленості про купівлю-продаж людини та одержання продавцем грошей, треті ж переконані, що купівля-продаж людини як закінчений злочин означає безповоротну передачу людини покупцеві, який, своєю чергою, отримує за «живий товар» грошову винагоро- ду. На наш погляд, більш переконливою є точка зору тих науковців, які момент закінчення торгівлі людьми у розглядуваній формі пов’язують з передачею людини іншій особі, яка сплатила за неї певну суму грошей. На думку М.І. Хавронюка, навіть попри те, що відповідна угода вчиняється щодо людини, що перетворює її юридичну сутність із законної на незаконну, зовнішня правова оболонка цієї угоди залишається незмінною4. Порівнюючи цивільно-правове поняття купівлі-продажу і купівлю-продаж людини як злочинне діяння, насам- перед необхідно зазначити, що і договір купівлі-продажу і купівля-продаж людини є вольовими актами. Всту- паючи в цивільно-правові відносини, їх суб’єкти реалізують своє бажання (або внутрішню волю) породити певні правові наслідки. Способи вираження волі в цивільному праві зазвичай об’єднують в три групи – пряме волевиявлення, виражене в усній чи письмовій (а нині і в електронній) формі, опосередковане волевиявлення, коли воля виражається у відповідних конклюдентних діях, і вираження волі шляхом мовчання. В кримінально- му ж праві психологічні, вольові моменти злочинної діяльності відносять до суб’єктивної сторони злочину, що характеризує внутрішнє ставлення суб’єкта злочину до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння. Суб’єк- тивна сторона злочину, передбаченого ст. 149 КК України, характеризується прямим умислом і спеціальною метою – експлуатацією людини. Зовнішнім вираженням волі в даному випадку є об’єктивна сторона розгля- дуваного злочину5. Купівля-продаж в цивільному праві характеризується рядом відмінностей від купівлі-про- дажу як ознаки об’єктивної сторони торгівлі людьми: 1) якщо в цивільному праві договір купівлі-продажу є правомірною дією, то купівля-продаж людини визнається злочином; 2) предметом договору купівлі-продажу в цивільному праві може бути товар, майнові права та право вимоги (ст. 656 Цивільного кодексу України). Людина ж легально не може бути предметом купівлі-продажу або перебувати у чиїйсь власності; 3) договір купівлі-продажу в цивільному праві породжує певні права та обов’язки сторін, котрі, у разі порушення однією із сторін договору його умов, підлягають захисту з боку держави. Сторона, чиї права та інтереси були порушені, має право звертатися до суду з позовною заявою (про відшкодування завданих їй збитків, про заміну товару тощо). Вчинення купівлі-продажу людини тягне за собою кримінальну відповідальність6. Необхідно звернути увагу на те, що у ст. 149 КК України терміном «торгівля людьми» законодавець по- значає не тільки власне торгівлю людиною – тобто вчинення щодо неї договору купівлі-продажу, а й усі інші

Борисов В.І., Козак В.А. Коментар до статті 149 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). Кримінальне право України. 2006. № 2. С. 19; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримі- нального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 156; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 93; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 113. 1 Іващенко В.О. Кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби з торгівлею жінками та дітьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2000. С. 9; Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби). Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 25. 2 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 117. 3 Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 102; Орлеан А.М., Пустова О.В. Протидія торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації праці. Науково-практичний посібник. Київ: Фенікс, 2013. С. 24. Див. також: Вербенський М.Г., Мін- ка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 81; Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2006. С. 108; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 309–310. 4 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 443. 5 Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2005. С. 106. 6 Див. детальніше: Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2005. С. 106–108; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 97–99.

211 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

передбачені в ній форми розглядуваного посягання, на що вказує назва зазначеної статті. Навряд чи коректно у диспозиції ч. 1 ст. 149 для позначення купівлі-продажу людини використовувати термін, яким законодавець позначає й всі інші форми досліджуваного злочину. За такого підходу можна дійти висновку, що назва ст. 149 КК України лише частково відображає її зміст, оскільки передбачає відповідальність не тільки за торгівлю лю- диною, а й за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини. У зв’язку з цим вва- жаємо, що у диспозиції зазначеної норми одну з форм торгівлі людьми також називати торгівлею людиною не виправдано. Оскільки під власне торгівлею людиною прийнято розуміти її купівлю-продаж, вказану форму розглядуваного злочину варто було б назвати купівлею-продажем людини, а не торгівлею людиною. За такого підходу вдасться уникнути двозначності, пов’язаної з розумінням сутності торгівлі людьми. Зазначимо, що до подібного висновку раніше дійшли й інші дослідники1. Про купівлю-продаж людини як форму торгівлі людьми йдеться у кримінальному законодавстві ряду зарубіжних держав: у ч. 1 ст. 143-1 КК Грузії, ч. далет ст. 377 алеф Закону про кримінальне право Ізраїлю, ч. 1 ст. 128 КК Казахстану, ст.ст. 240, 241 КК Китаю, ч. 1 ст. 289 КК Республіки Корея, ч. 1 ст. 147 КК Литви, ч. 1 ст. 418-а КК Північної Македонії, ч. 1 ст. 127-1 КК Росії, ч. 1 ст. 130-1 Таджикистану, ч. 1 ст. 129-1 КК Туркменістану, ч. 1 ст. 192 КК Угорщини, ч. 1 ст. 135 КК Узбекистану, ч. 1 ст. 444 КК Чорногорії, ст. 226-2 КК Японії. Однією з форм торгівлі людьми донедавна визнавалась «інша незаконна угода, об’єктом якої є людина», однак Законом України від 6 вересня 2018 р. Верховна Рада України вилучила її зі ст. 149 КК України2. Та- кий крок законодавцем пояснювався необхідністю приведення вказаної статті у відповідність до міжнародних стандартів3. Разом з тим має рацію А.М. Орлеан, який підкреслює, що міжнародно-правові акти не забороня- ють криміналізувати ширше коло суспільно небезпечних діянь, в тому числі й «іншу незаконну угоду щодо лю- дини». Міжнародні стандарти визначають лише мінімальне коло діянь, що їх слід криміналізувати, й жодною мірою не обмежують можливості кожної держави розширити зміст відповідної кримінально-правової заборо- ни4. Оскільки під власне торгівлею людиною слід розуміти лише здійснення щодо неї договору купівлі-про- дажу, а також зважаючи на той факт, що кримінальна відповідальність за інші форми розглядуваного діяння настає тільки тоді, якщо вони вчинені з метою експлуатації людини, можна стверджувати, що згадане рішення законодавця призвело до наявності прогалини, яка у ряді випадків унеможливлює кваліфікацію за ст. 149 КК України. До подібного висновку дійшли й деякі інші вітчизняні дослідники5. Зауважимо, що аналізовану форму торгівлі людьми виокремили законодавці ряду зарубіжних держав, зокрема: Грузії (ч. 1 ст. 143-1), Ізраїлю (ч. да- лет ст. 377 алеф), Казахстану (ч. 1 ст. 128), Литви (ч. 1 ст. 147), Росії (ч. 1 ст. 127-1), Таджикистану (ч. 1 ст. 130-1), Туркменістану (ч. 1 ст. 129-1). В ч. 1 ст. 192 КК Угорщини встановлено відповідальність за продаж, купівлю, обмін, передачу чи отримання іншої особи в якості винагороди. Під «здійсненням іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина» у юридичній літературі здебільшого ро- зуміли інші, окрім купівлі-продажу, випадки передачі людини6 однією особою та її одержання іншою особою на

1 Див., зокрема: Іскров К. Об’єктивна сторона складу злочину «торгівля людьми» або інша незаконна угода щодо людини (ст. 149 Кримінального ко- дексу України). Підприємництво, господарство і право. 2012. № 3 (195). С. 117; Кармазин Ю.А. Українське законодавство щодо боротьби з торгівлею жінками та шляхи його вдосконалення. Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. Спеціальний випуск. С. 6; Митрофанов І.І. Торгівля людьми: кримінально-правове визначення поняття. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2012. № 3. С. 122; Негодченко Д.О. Кримі- нальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хар- ків, 2011. С. 16; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 379; Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 102, 177. 2 Зауважимо, що ще на етапі розгляду відповідного законопроекту Головне юридичне управління слушно вказувало, що «виключення із об’єктивної сторони статті 149 КК України такої форми злочинної діяльності як “здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина” по суті означає декриміналізацію відповідного діяння» (Зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність з міжнародними стандартами» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/ zweb2/webproc4_1?pf3511=61428). 3 Закон України «Про внесення зміни до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність з міжнародними стандартами» від 6 вересня 2018 р. № 2539-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2539-19#Text. Див. також: Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України (щодо приведення у відповідність до міжна- родних стандартів» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61428 4 Орлеан А.М. Редакція статті 149 КК України може змінитись вже в четвертий раз (про доцільність приведення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми у відповідність до міжнародних та європейських стандартів). Журнал східноєвропейського права. 2017. № 46. С. 57. 5 Див., наприклад: Козак В.А. Нова редакція кримінального закону, що передбачає відповідальність за торгівлю людьми: проблеми тлумачення та за- стосування. Ефективність кримінального законодавства: доктринальні, законотворчі та правозастосовні проблеми її забезпечення: матер. міжнарод. наук.-практ. кругл. столу (м. Харків, 17 трав. 2019 р.) / укладачі: Л.М. Демидова, К.А. Новікова, Н.В. Шульженко. Харків: Константа, 2019. С. 144. 6 Іншу точку зору відстоює Я.Г. Лизогуб, який зазначає: «З огляду на те, що угода купівлі-продажу потерпілого передбачена першою формою об’єк- тивної сторони злочину, а інші угоди з приводу передачі та одержання людини за логікою ст. 149 КК – шостою і сьомою формами відповідно, під здійсненням іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, пропонується розуміти дії, які не мають на меті передачу людини; щоправда, людина

212  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

підставі незаконної угоди1. До таких угод відносили, зокрема, дарування, міну, надання у безоплатне користу- вання, передачу в рахунок погашення боргу тощо2. При цьому слушно зазначалося, що передача людини у разі здійснення іншої незаконної угоди щодо неї може бути як безповоротною, так і на певний строк3. Зауважимо, що у правозастосовній практиці ця форма торгівлі людьми траплялася доволі рідко. На цей факт звертає увагу також А.М. Орлеан, на думку якого вилучення «здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина» з опису об’єктивної сторони злочину, відповідальність за який передбачена у ст. 149 КК України, користі не принесе, однак й великої шкоди не завдасть4. Водночас вважаємо, що кримінальний закон має забезпечувати всебічну охорону прав і свобод людини та громадянина від злочинних посягань, тоді як вказані зміни до ст. 149 КК України фактично протирічать цьому завданню. На наше переконання, дану форму аналізованого злочину необхідно повернути до статті про кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. Разом з тим законодавче формулювання цієї форми торгівлі людьми навряд чи можна було визнати задовіль- ним. Так, А.М. Орлеан слушно звертає увагу на некоректність визнання людини об’єктом угоди5. Дійсно, лю- дина є суб’єктом, а не об’єктом матеріального світу, а тому об’єктом угоди бути не може. Виходячи із положень цивільного законодавства, А.М. Орлеан вважає, що людина виступає предметом угоди6. Видається, оптималь- ним варіантом формулювання цієї форми розглядуваного злочину був той, який мав місце в назві попередньої редакції ст. 149 – «… угода щодо людини». До такого ж висновку дійшла О.П. Горпинюк7. Навряд чи коректним було також уточнення законодавця про незаконність укладеної щодо людини угоди, адже будь-яка угода щодо людини апріорі не може бути законною8. У зв’язку з цим варто погодитись з Г.З. Ярем- ко, на думку якої відповідна бланкетна вказівка у ч. 1 ст. 149 КК України не мала змістовного навантаження9. На думку Ю.С. Нагачевської, замість цивільно-правового терміна «незаконна угода» у ч. 1 ст. 149 КК Укра- їни доцільніше було вживати термін «незаконні дії», що «вживається в кримінальному праві для позначення злочинного вчинку людини»10. З такою пропозицією погодитись не можемо, оскільки термін «дії» не є екві- валентним терміну «угода». Вважаємо, що термін «незаконні дії щодо людини» є надто широким за змістом і, серед іншого, не може не породити нову проблему, пов’язану із співвідношенням цієї, пропонованої Ю.С. Нагачевською, форми торгівлі людьми та такими формами досліджуваного злочину як вербування, переміщен-

тут є об’єктом використання» (Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 115). Видається, що для зазначеного висновку не було достатніх підстав. Справа в тому, що передача та одержання людини як окремі форми торгівлі людьми передбачають обов’язкову мету їх вчинення – мету експлуатації, тоді як при передачі та одержанні людини у разі здійснення щодо неї іншої незаконної угоди така мета законодавцем не вимагалась. На практиці чи не найпоширенішим прикладом здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, були випадки безоплатної передачі матір’ю своєї дитини іншій особі для подальшого її усиновлення. 1 Див., наприклад: Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кри- мінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 156; Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 81; Нагачевська Ю.С. Кримінально-правова характеристика торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2014. Вип. 4. С. 246; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 310. 2 Див., наприклад: Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримі- нального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 156; Нагачевська Ю.С. Кримі- нально-правова характеристика торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2014. Вип. 4. С. 246; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 444; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львів- ського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 310; Орлеан А.М. Редакція статті 149 КК України може змінитись вже в четвертий раз (про доцільність приведення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми у відповідність до міжнародних та європейських стандартів). Журнал східноєвропейського права. 2017. № 46. С. 57. 3 Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 156. 4 Орлеан А.М. Редакція статті 149 КК України може змінитись вже в четвертий раз (про доцільність приведення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми у відповідність до міжнародних та європейських стандартів). Журнал східноєвропейського права. 2017. № 46. С. 57–58. 5 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 290–291. 6 Там само. С. 291. 7 Горпинюк О.П. Проблеми відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини. Вісник Запорізького національного універси- тету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 265. 8 Див. також: Нагачевська Ю.С. Кримінально-правова характеристика торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2014. Вип. 4. С. 246. 9 Яремко Г.З. Бланкетні диспозиції в статтях Особливої частини Кримінального кодексу України: монографія / за ред. В.О. Навроцького. Львів: Львів- ський державний університет внутрішніх справ, 2011. С. 217. 10 Нагачевська Ю.С. Кримінально-правова характеристика торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2014. Вип. 4. С. 246.

213 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ня, переховування, передача або одержання людини, які за своєю природою, зрозуміло, також є діями (у даному випадку незаконними). У розглядуваному контексті зауважимо, що в чинному Цивільному кодексі України використовується тер- мін «правочин», а не «угода». Правочином у ньому визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 202). Вітчизняні цивілісти підкреслюють, що хоча у цивіль- ному законодавстві правочин визначається як «дія», це слово не можна сприймати у відриві від подальшого тексту, наведеного у ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, а саме від «спрямована на …»; сутність правочину не у фактичних діях, а у спрямованості на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Інші на- уковці, визначаючи поняття правочину, акцентують увагу на тому, що ним є дозволена правомірна дія, яка спря- мована на досягнення позитивного правового результату, що визнається й охороняється державою, підкреслю- ють, що правочин – дія завжди правомірна, що відрізняє її від таких юридичних фактів, як правопорушення1. Зазначимо також, що у ст. 203 Цивільного кодексу України, яка встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, вказано, що «зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам»2. Зважа- ючи на викладене, вважаємо, що використовувати цей термін у розглядуваній статті КК України некоректно, оскільки будь-які угоди щодо людини правочином апріорі визнаватися не можуть. Натомість, як видається, термін «угода» є більш нейтральним й таким, що може використовуватись у наведеному вище контексті. Сутність вербування людини як форми торгівлі людьми у кримінально-правовій літературі особливих дис- кусій не викликає. Визначення, що їх наводять дослідники, загалом відповідають семантичному значенню слова «вербувати», яке означає «наймати, набирати людей на роботу», «залучати до якоїсь діяльності»3. Так, на думку В.І. Борисова і В.А. Козака, вербування людини – це різноманітні дії, пов’язані із схилянням особи пра- цювати чи надавати послуги на певних умовах, як правило, за матеріальну винагороду. До таких дій, на переко- нання вказаних науковців, необхідно відносити психічний вплив на людину у формі запрошення, умовляння чи переконання для подальшого її набору, а також сам набір потерпілої особи працювати чи надавати послуги за наймом4. І.А. Вартилецька, своєю чергою, вважає, що вербування людини – це запрошення, набір або залучення шляхом домовленості осіб для їх участі у будь-яких видах діяльності5. Сутність вербування пояснюється також в кримінальному законодавстві деяких держав. Так, у примітці до ст. 171 КК Киргизстану зазначено, що під вербуванням слід розуміти діяльність фізичних чи юридичних осіб з пошуку, відбору та найму людей за матеріальну винагороду для виконання будь-яких робіт, надання послуг в інтересах наймача або інших осіб. На відміну від більшості дослідників, окремі науковці вказують на те, що вербування людини може відбува- тися й на недобровільній основі. Так, на переконання А.М. Орлеана, під вербуванням слід розуміти вчинення дій, спрямованих на досягнення з людиною добровільної (наприклад, шляхом запрошування або умовляння) або вимушеної (наприклад, шляхом шантажу або погрози застосування насильства) домовленості на її подаль- шу експлуатацію або на переміщення, переховування, передачу іншій особі6. Дана позиція, з одного боку, від- повідає положенням кримінального закону, який у ч. 1 ст. 149 вказує, що такі форми торгівлі людьми як вербу- 1 Ясечко С.В. Ґенеза поняття «правочин» у цивільному праві. Університетські наукові записки. 2014. № 4 (52). С. 84. Див. також: Дяченко С.В., Сачок Р.Т. Відокремлення поняття «правочин» від суміжних понять. Соціологія права. 2017. № 1-2 (20-21). С. 29–36; Шимон С.І. Особливості правочину як юридичного факту в цивільному праві. Держава і право. 2009. Вип. 46. С. 315–321; Шимон С.І. «Правочин» як цивільно-правовий термін: юри- дичне нововведення чи лінгвістичне уточнення? Юридична Україна. 2009. № 7 (79). С. 68–72. 2 Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text 3 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 121. 4 Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 615; Бо- рисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 17; Борисов В.І., Козак В.А. Коментар до статті 149 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). Кримінальне право України. 2006. № 2. С. 20; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характе- ристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 157; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 93; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 113. 5 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 101; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 342. 6 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 291; Орлеан А.М., Пустова О.В. Протидія торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації праці. Науково-практичний посібник. Київ: Фенікс, 2013. С. 25. Див. також: Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 82.

214  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

вання, переміщення, переховування, передача або одержання людини вчиняються, зокрема, з використанням примусу або шантажу. З іншого ж, як засвідчує аналіз судової практики, в об’єктивній дійсності вербування фактично завжди здійснюється шляхом запрошування, переконування або умовляння (при цьому вербуваль- ник, як правило, використовує обман або ж уразливий стан потерпілої особи), завдяки чому вдається схилити особу працювати чи надавати послуги на певних умовах. Навряд чи можна погодитись з авторами, які трактують вербування як «дії, спрямовані на одержання згоди людини на володіння або розпорядження нею іншою особою»1. Будучи завербованою, потерпіла від розгля- дуваного злочину особа дає згоду не на володіння чи розпорядження нею, а на те, аби працювати чи надавати послуги на певних умовах. В юридичній літературі висловлювалася точка зору, що під вербуванням людини слід розуміти «досягнен- ня домовленості шляхом безпосереднього наймання, тобто запрошування і набору добровольців нібито для участі у певній діяльності»2. Відповідно, моментом закінчення цього злочину у вказаній формі запропоновано вважати момент, коли потерпіла особа була завербована3. На наш погляд, варто погодитись з В.І. Борисовим та В.А. Козаком, які вказують, що за такого підходу увага акцентується не стільки на самому процесі вербування, у якому полягає сутність цієї дії, скільки на його результаті (досягненні згоди між вербувальником та потерпі- лим)4. У зв’язку з цим більш переконливою видається позиція зазначених науковців, які вважають, що момент закінчення аналізованого злочину у формі вербування людини слід визнавати закінченим з моменту самого вербування, тобто з моменту вчинення дій, пов’язаних із набором потерпілої особи працювати чи надавати послуги на певних умовах5. Розуміння переміщення людини як форми торгівлі людьми у спеціальній літературі також не викликає осо- бливих труднощів. Так, приміром, М.І. Хавронюк слушно вказує, що під переміщенням людини слід розуміти зміну місця її перебування шляхом перевезення та іншого переміщення її як через державний кордон України, так і в межах території України6. При цьому варто погодитись з А.М. Орлеаном, який позитивним нововведен- ням чинної редакції ст. 149 КК України вважає те, що переміщення людини визнано законодавцем альтерна- тивною формою розглядуваного діяння. Нагадаємо: згідно з попередньою редакцією ст. 149 встановлювалась відповідальність за такі дії, як «продаж, інша оплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам) з метою сексу- альної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці…». А.М. Орлеан слушно підкреслює, що таке формулювання диспозиції статті породжувало зайві дискусії щодо того, чи є переміщення обов’язковою ознакою для всіх або лише для однієї форми торгівлі людьми7.

1 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 385. 2 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 444. 3 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 443. Див. також: Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Вла- дивосток, 2005. С. 153; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 99; Костылева О.В. Торговля людьми: имплементация международно-правовых норм и вопросы квалификации преступления по ст. 127-1 УК РФ. Вестник Московского университета. Серия 11. Право. 2013. № 3. С. 68. 4 Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 157. 5 Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 615; Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Вида- вець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 17; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 158; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 93. Див. також: Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 117; Науко- во-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 342. Вкрай невизначеною є позиція Д.О. Негодченко, яка вважає, що «вербування є закінченим з моменту досягнення домовленості з особою, яку вербу- ють для експлуатації, або з моменту вчинення дій, пов’язаних із набором потерпілої особи працювати чи надавати певні послуги» (Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 311). 6 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 444. 7 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 292.

215 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Зауважимо, що в міжнародних актах йдеться не про «переміщення», а про «перевезення» людини. На наш погляд, термін, що його використовує вітчизняний законодавець, є оптимальнішим, оскільки винний може не тільки перевозити потерпілу особу з використанням транспортного засобу, а й переміщати її, скажімо, шля- хом пішого супроводу. Аналіз судової практики засвідчує, що у правозастосовній практиці виникають труднощі, пов’язані з квалі- фікацією розглядуваного злочину у разі, якщо потерпілу особу не вдалося перемістити через державний кордон України. Чи не найчастіше це стосується ситуацій, коли винного затримують в аеропорту (або ж на залізнич- ному вокзалі) разом із потерпілою особою при спробі покинути територію України. В одних випадках суди вказували на те, що переміщення людини тут мало місце1, в других – доходили протилежного висновку2, в третіх – кваліфікували такі випадки як замах на переміщення людини3. На наш погляд, діяння у цій формі слід вважати закінченим з моменту переміщення людини з одного місця до іншого, тобто той факт, що потерпілого з незалежних від винного причин не переміщено через державний кордон, не означає, що ця форма торгівлі людьми відсутня, якщо особу все ж перемістили в межах території України4. У зв’язку з цим не можемо пого- дитись з колегією суддів Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області, яка, з одного боку, встановила, що Особа-1 завербувала трьох жінок з метою сексуальної експлуатації в Туреччині та перемістила їх на літак сполученням «Дніпропетровськ – Батумі», з іншого ж – констатувала, що оскільки жінки не поки- нули територію України, дії Особи-1 слід кваліфікувати тільки як вербування5. У судовій практиці трапляються випадки, коли особа не супроводжує завербовану людину до певного місця особисто, а лише купує для неї проїзні документи, дає їй гроші на дорогу тощо, тоді як до місця призначення потерпіла особа переміщається самостійно. На думку О.О. Кислової, з якою варто погодитись, під переміщен- ням людини слід розуміти не лише її фактичне транспортування, а й організаційні дії, спрямовані на здійснення переміщення6. Аналогічну позицію займає й О.В. Костилєва, на переконання якої саме такий зміст вкладено у слово «transportation», що вжите в Палермському протоколі7. Варто також зазначити, що Верховний Суд Рес- публіки Казахстан з цього приводу надав таке роз’яснення: «Перевезення може полягати не лише в доставці переміщуваної особи у супроводі будь-кого, але й у придбанні переміщуваній особі проїзних документів до

1 Див., наприклад: Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 25 грудня 2014 р. (справа № 359/12163/14-к) / Єдиний держав- ний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42063553; Вирок Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2018 р. (справа № 462/4857/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73612297; Приговор Перевальского районного суда Луганской обл. от 17 октября 2012 г. (дело № 1-371/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov. ua/Review/29307700; Приговор Приморского районного суда г. Одессы от 18 октября 2012 г. (дело № 1522/13573/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27289237; Приговор Кировского районного суда г. Днепропетровска от 11 июля 2013 г. (дело № 0418/1345/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32835647 2 Див., наприклад: Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2013 р. (справа № 522/13514/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36201392; Вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 25 березня 2014 р. (справа № 642/2243/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37816036; Вирок Приморського район- ного суду м. Одеси від 15 серпня 2014 р. (справа № 522/5598/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/40187041; Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2014 р. (справа № 522/18128/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41688416; Вирок Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 8 квітня 2014 р. (справа № 182/700/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57029928; Вирок Котовського міськрайонного суду Одеської обл. від 29 червня 2017 р. (справа № 505/1335/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr. court.gov.ua/Review/67446334; Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2018 р. (справа № 522/12410/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73743400 3 Див., наприклад: Вирок Мар’їнського районного суду Донецької обл. від 25 жовтня 2013 р. (справа № 237/67/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36845086; Вирок Київського районного суду м. Донецька від 13 березня 2014 р. (справа № 257/12350/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38127148 4 Не зовсім коректною з огляду на це видається точка зору А.С. Політової, яка вважає, що під переміщенням людини слід розуміти «ввезення на територію України, вивезення з цієї території або транзит через територію України обмежено свободної людини, якою заволоділи з використанням обману, шантажу чи уразливого стану» (Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством Укра- їни: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 10). За такого підходу не визнаватиметься кримінально караним переміщення людини виключно в межах території України, з чим погодитись не можемо. 5 Вирок Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 8 квітня 2014 р. (справа № 182/700/16-к) / Єдиний державний реєстр судо- вих рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57029928 6 Кислова Е.А. Проблемы регулирования уголовной ответственности за торговлю людьми. Уголовное право: стратегия развития в XXI веке: сб. мате- риалов третьей Международной научно-практической конференции. Москва: МГЮА, 2006. С. 167. 7 Костылева О.В. Торговля людьми: имплементация международно-правовых норм и вопросы квалификации преступления по ст. 127-1 УК РФ. Вест- ник Московского университета. Серия 11. Право. 2013. № 3. С. 62.

216  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

місця призначення, куди вона добирається самостійно»1. Переміщенням людини вчинення вказаних вище дій здебільшого визнає й вітчизняна правозастосовна практика2. Випадки, коли потерпілу особу з метою експлуатації незаконно переправляють через державний кордон України, мають кваліфікуватися як торгівля людьми (ст. 149 КК) та незаконне переправлення осіб через дер- жавний кордон України (ст. 332 КК). Для прикладу, Краснодонський міськрайонний суд Луганської області встановив, що Особа-1 разом із завербованими нею з метою сексуальної експлуатації трьома жінками пішки намагалися перейти державний кордон України поза пунктом пропуску на територію Російської Федерації, однак були затримані співробітниками прикордонної служби України. Суд кваліфікував вчинене Особа-1 за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 149 та ч. 1 ст. 332 КК України3. Під переховуванням людини прийнято розуміти розміщення людини у певному приміщенні, у транспорт- ному засобі, у певній місцевості тощо, забезпечення її підробленими документами, вчинення щодо неї пластич- ної операції зі зміни зовнішності тощо4. Йдеться, таким чином, про дії суб’єкта злочину, спрямовані на те, аби унеможливити або ж ускладнити встановлення третіми особами місця перебування потерпілої особи5. Слід за- уважити, що у правозастосовній практиці ця форма торгівлі людьми трапляється порівняно рідко. Для прикла- ду, Луцький міськрайонний суд Волинської області встановив, що учасники організованої групи переховували потерпілого, що виразилося в обмеженні фізичних контактів його з іншими особами, в тому числі з представни- ками правоохоронних органів, у контролі за діями та спілкуванням під час виконання роботи та у вільний час, в обмеженні свободи пересування, а також в утримуванні його в приміщенні господарської споруди6. Дискусійним у літературі є питання про сутність таких форм торгівлі людьми як передача або одержання людини. Так, на думку Я.Г. Лизогуба, під передачею людини слід розуміти дії винного з приводу відчуження по- терпілого, але або на певний час (передача в оренду), або назавжди, але безоплатно (дарування). Відповідно, під одержанням людини, на його думку, необхідно розуміти дії винного з приводу придбання потерпілого, але або на певний час (придбання в оренду), або назавжди, але безоплатно (як наслідок дарування)7. Видається, що для вказаного висновку немає підстав. У ст. 149 КК України передбачено відповідальність за передачу або одержан- ня людини, якщо вони вчинені одним із передбачених у цій статті способів, а також з метою експлуатації лю-

1 О практике применения законодательства, устанавливающего ответственность за торговлю людьми. Нормативное постановление Верховного Суда Республики Казахстан от 29 декабря 2012 г. № 7 / Информационно-правовая система нормативных правовых актов Республики Казахстан. URL: http://adilet.zan.kz/rus/docs/P120000007S 2 Див., наприклад: Вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 26 серпня 2010 р. (справа № 1-837/2010) / Єдиний державний реєстр судо- вих рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/51117927; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 27 квітня 2016 р. (справа № 216/513/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57478543; Приговор Долгинцевского районного суда г. Кривого Рога Днепропетровской обл. от 30 ноября 2010 г. (дело № 1-452/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/53472371. Разом із тим трапляються й винятки – див., наприклад: Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2014 р. (справа № 522/21090/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41458952 3 Приговор Краснодонского горрайонного суда Луганской обл. от 26 апреля 2011 г. (дело № 1-377/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15361205 4 Див., наприклад: Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кри- мінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 158; Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2005. С. 154; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 101; Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 102; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 114; Науково-практичний коментар Кримі- нального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 343; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 444. 5 Див., наприклад: Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримі- нального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 158; Кримінальне право (Осо- блива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 116; Кримінальний кодекс України. Науко- во-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 114; Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 282; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 385; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 311; Політова А.С. Криміналь- но-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 10. 6 Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 26 квітня 2018 р. (справа № 161/14645/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73661853 7 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 116.

217 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

дини1. Про ніяке відчуження2 людини у ній не йдеться. Вочевидь, маються на увазі ситуації, коли вербувальник чи інша особа передає потерпілого особі, яка й експлуатуватиме його, а та, своєю чергою, одержує потерпілого з цією метою3. Приміром, Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області встановив, що гру- па осіб, яка діяла за попередньою змовою, шляхом обману завербувала для заняття проституцією в Російській Федерації двох дівчат, перевезла їх до Москви, де на залізничному вокзалі передала невстановленому чоловіку. Вказаний чоловік привіз дівчат до квартири, де повідомив їм про те, що їх робота полягатиме у вступі в стате- вий зв’язок зі сторонніми особами за грошову винагороду4. І.А. Вартилецька вважає, що передача та одержання людини означають встановлення фактичного контролю над місцем її перебування, позбавлення можливості вільного пересування після здійснення купівлі-продажу або іншої незаконної угоди щодо людини5. По-перше, ще раз підкреслимо, що передача та одержання людини як окремі форми торгівлі людьми не мають стосунку до купівлі-продажу людини або іншої незаконної угоди щодо людини6. По-друге, слід погодитись з А.М. Орлеаном, який слушно вказує на те, що ознаки, які наводить І.А. Вартилецька, не роз’яснюють суті таких діянь, як «передача» або «одержання»7. Зворот «установлення фактичного контролю над місцем її перебування, позбавлення можливості вільного пересування» ілюструє факт позбавлення людини свободи, а не вказує на її передачу іншій особі чи її одержання нею. А.М. Орлеан вважає за можливе погодитись з авторами, які передачу або одержання людини розглядають як вчинення дій, пов’язаних із переходом контролю над людиною від однієї особи до іншої8. Разом з тим, на наш погляд, і таке визначення є не зовсім точним, оскільки, знову ж таки, не дозволяє чітко відмежувати передачу або одержання людини як окремі форми торгівлі людьми від передачі та одержання людини у разі її купівлі-продажу чи здійс- нення щодо неї іншої незаконної угоди. На наш погляд, відповідною розмежувальною ознакою є передусім мета експлуатації людини, що її переслідує винний. У зв’язку з викладеним вважаємо, що передачу або одержан- ня людини як окремі форми торгівлі людьми можна визначити як вчинення з метою експлуатації (а також хоча б одним із перелічених у ст. 149 КК України способів) дій, пов’язаних із переходом контролю над людиною від однієї особи до іншої. Передача та одержання людини, зрозуміло, тісно пов’язані між собою, адже, по суті, є двома сторонами (моментами) однієї дії (невипадково законодавець поставив між ними сполучник «або»). У той же час цілком очевидно, що один суб’єкт злочину не може одночасно вчинити і передачу, і одержання однієї людини. Пе- редають завжди комусь, а одержують від когось. З огляду на це некоректним видається твердження Луцького 1 У зв’язку із цим не зовсім коректною видається точка зору В.А. Козака, який (з огляду на те, що нова редакція ст. 149 КК не передбачає як окрему форму об’єктивної сторони торгівлі людьми здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина) вважає, що «випадки, коли потерпілу особу передають безповоротно й безоплатно, а також випадки передачі її на певний строк (як оплатно, так і безоплатно) слід відносити до такої форми об’єктивної сторони торгівлі людьми, як «передача або одержання людини» (Козак В.А. Нова редакція кримінального закону, що передбачає від- повідальність за торгівлю людьми: проблеми тлумачення та застосування. Ефективність кримінального законодавства: доктринальні, законотворчі та правозастосовні проблеми її забезпечення: матер. міжнарод. наук.-практ. кругл. столу (м. Харків, 17 трав. 2019 р.) / укладачі: Л.М. Демидова, К.А. Новікова, Н.В. Шульженко. Харків: Константа, 2019. С. 144–145). Вважаємо, що така кваліфікація можлива тільки у разі, якщо передача або одер- жання людини вчинені одним із способів, передбачених у ч. 1 ст. 149 КК України, а також з метою експлуатації потерпілої особи, що врешті змушений визнати й сам В.А. Козак, який слушно підкреслює, що будь-яка незаконна угода щодо людини має визнаватись злочином незалежно від способу його вчинення та мети. 2 Слово «відчужувати» мовознавцями тлумачиться так: «Спираючись на певний закон, відбирати в кого-небудь майно на користь держави, органі- зації чи окремої особи» (Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 185). 3 Див. також: Иногамова-Хегай Л.В. Совершенствование уголовного законодательства по борьбе с торговлей людьми. Состояние и пути совершен- ствования противодействия торговле людьми в России: сб. материалов науч.-практ. семинара, 17 октября 2014 г., г. Москва / под ред. Т.Л. Козлова. Москва: Академия Генеральной прокуратуры РФ, 2015. С. 42–43. 4 Вирок Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 9 грудня 2011 р. (справа № 1-305/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/20124666 5 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 102; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 343. 6 Не можемо погодитись також з Д.О. Негодченко, яка вважає, що передача людини як окрема форма торгівлі людьми «передбачає вчинення дій суб’єктом злочину, які пов’язані із переданням потерпілого у фактичну власність іншій людині (покупцю) для наступного використання. Зазначені дії можуть вчинятись особою, котра виступає посередником між сторонами незаконної угоди (продавцем і покупцем)» (Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 311–312). Цілком очевидно, що Д.О. Негодченко не розібралась із відмінностями між передачею людини як окремою формою тор- гівлі людьми та передачею людини у разі її купівлі-продажу. 7 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 294. 8 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 294; Орлеан А.М., Пустова О.В. Протидія торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації праці. Науково-практичний посібник. Київ: Фенікс, 2013. С. 27.

218  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

міськрайонного суду Волинської області про те, що «організована група в складі Особа-5, Особа-6, Особа-3 та Особа-7 здійснила вербування, переміщення, переховування, передачу та одержання щодо дев’яти громадян», адже, як встановив суд, зазначена організована група передавала завербованих осіб з метою їх експлуатації у формі примусової праці Особі-81. У розглядуваному контексті необхідно також зазначити, що у правозастосовній практиці трапляються ви- падки, коли у вину особі безпідставно ставляться всі форми торгівлі людьми, перераховані у диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України, тоді як насправді мають місце лише одна-дві форми. У зв’язку із цим потрібно підкреслити, що вказані у даній статті форми торгівлі людьми є альтернативними, тобто для встановлення об’єктивної сто- рони складу злочину слід констатувати наявність хоча б однієї з них2. Виходячи із зазначених міркувань Ново- український районний суд Кіровоградської області дійшов слушного висновку про необхідність виключити з обвинувачення підсудним таких форм розглядуваного злочину як переховування, передача або одержання людини, залишивши лише вербування та переміщення людини з метою експлуатації, вчинені з використанням обману3. У юридичній літературі неодноразово зверталася увага на те, що вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини як форми торгівлі людьми не відображають сутність поняття «торгівля»4. Так, наприклад, Г.К. Іщенко підкреслює, що в поняття торгівлі людьми не слід включати дії, що полягають у вербуванні, перевезенні чи переховуванні, оскільки вони, по суті, такою не є, а характеризують поведінку, яка супроводжує, передує або йде слідом за нею, і яка може бути кваліфікована як співучасть у торгівлі людьми або як окремий злочин. Щодо дій, які полягають у передачі та одержанні людини, вчинених з метою її експлуатації, то вони, на думку дослідниці, характеризують акт самої купівлі-продажу або іншої угоди щодо людини, адже продати, купити чи вчинити будь-яку іншу угоду неможливо, фактично не передавши або не одержавши пред- мет угоди5. Подібні аргументи наводять також А.Б. Бекмагамбетов6, Б.Р. Бухорієв7, О.Г. Горбань8, Л.Ю. Єгоро-

1 Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 26 квітня 2018 р. (справа № 161/14645/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73661853 2 Не можемо погодитись з авторами, які вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини розглядають як єдину і нерозривну форму аналізованого злочину (див., наприклад: Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 309, 310). 3 Вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської обл. від 31 травня 2011 р. (справа № 1-103/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15987093 4 Див., наприклад: Бекмагамбетов А.Б. Правовые основы криминализации торговли людьми в уголовном законодательстве Республики Казахстан: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2005. С. 24; Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикистан): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 10–11, 16; Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикистан): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 152–153; Горбань Е.Г. Противодействие торговле людьми (уголовно-правовой и криминологический аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 24; Горбань Е.Г. Противодействие торговле людьми (уголовно-правовой и криминологический аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 103–104, 118; Егорова Л.Ю. Торговля несовершеннолетними: проблемы квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 9, 21; Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2006. С. 16; Жинкин А.А. Торговля людьми и использо- вание рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2005. С. 110; Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия торговле людьми и использованию рабского труда: авто- реф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. С. 8–9, 22; Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодей- ствия торговле людьми и использованию рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. С. 9–10, 149–152; Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 23; Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 102; Кислова Е.А. Проблемы регулирования уголовной ответственности за торговлю людьми. Уголовное право: стратегия развития в XXI веке: сб. материалов третьей Международной научно-практической конференции. Москва: МГЮА, 2006. С. 166, 167; Кургузкина Е.Б., Полянская Е.М. Уголовно-пра- вовые и международные аспекты борьбы с использованием рабского труда и торговлей людьми: монография. Воронеж: ФГБОУ ВО Воронежский ГАУ, 2016. С. 37; Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 9–10, 24; Рахметов С.М. Уголовная ответственность за торговлю людьми. Вестник Института законодательства Республики Казахстан. 2012. № 4 (28). С. 32. 5 Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия торговле людьми и использованию рабского труда: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. С. 8, 22; Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия торговле людьми и использованию рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. С. 9, 149–150. 6 Бекмагамбетов А.Б. Правовые основы криминализации торговли людьми в уголовном законодательстве Республики Казахстан: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2005. С. 24. 7 Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикистан): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 10–11, 16. 8 Горбань Е.Г. Противодействие торговле людьми (уголовно-правовой и криминологический аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 24.

219 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ва1, А.О. Жинкін2, Д.Я. Зайдієва3, Ф.М. Кадніков4, О.О. Кислова5, Ю.П. Смирнов6, О.С. Степанюк7 та інші дослідники. З огляду на зазначені міркування Г.К. Іщенко вважає за доцільне передбачити у кримінальному за- коні дві статті – про відповідальність за торгівлю людьми (тобто купівлю-продаж людини) чи здійснення інших угод щодо людини, а також за сприяння торгівлі людьми чи іншим угодам щодо людини (до таких пропонується відносити вербування, перевезення чи переховування людини, вчинені з метою її експлуатації)8. Згадані вище автори також пропонують подібні норми, з тією різницею, що до дій, які характеризують сприяння торгівлі людьми, вважають за доцільне відносити також передачу або одержання людини, вчинені з метою експлуатації9. Очевидним є те, що Г.К. Іщенко та інші вказані дослідники не беруть до уваги той факт, що міжнародно-пра- вові акти під торгівлею людьми розуміють якраз ті дії, які вони пропонують називати «сприянням торгівлі людьми». Термін «торгівля людьми», який вживається для позначення здійснюваних з метою експлуатації вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини, можливо, не зовсім точно відобра- жає фактичний зміст зазначених дій10, однак є загальновизнаним у міжнародному праві та кримінальному зако- нодавстві більшості держав світу, а тому відмова від нього навряд чи виправдана. Крім того, звертає на себе увагу той факт, що науковці недостатньо чітко диференціюють власне торгівлю людиною (тобто її купівлю-продаж) чи іншу угоду щодо людини та ті форми торгівлі людьми, для яких вирішальне значення має наявність мети експлуатації11. Вербування, переміщення та переховування людини не зовсім коректно визнавати сприянням купівлі-продажу людини чи вчиненню щодо неї інших угод, адже зміст останніх, як зазначалося вище, має свої характерні особливості. Аналіз емпіричної бази, приміром, засвідчує, що купівля-продаж людини рідко супро- воджується її попереднім вербуванням, адже, нагадаємо, купують і продають здебільшого дітей. Що стосується передачі та одержання людини, місце яких у торгівлі людьми дезорієнтує багатьох науковців, то мусимо ще раз наголосити на необхідності відмежування передачі або одержання людини як окремих форм торгівлі людьми від передачі та одержання людини, що мають місце у разі її купівлі-продажу чи здійснення щодо неї іншої не- законної угоди.

1 Егорова Л.Ю. Торговля несовершеннолетними: проблемы квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 9, 21. 2 Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2006. С. 16; Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы ква- лификации и соотношение со смежными составами преступлений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2005. С. 110. 3 Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 96–98. 4 Кадников Ф.Н. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, связанных с торговлей людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 9, 17. 5 Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 23; Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 102. 6 Смирнов Ю.П. Уголовная ответственность за сексуальную эксплуатацию других лиц в форме занятия ими проституцией: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. С. 9. 7 Степанюк О.С., Зубкова А.А. Спорные вопросы квалификации торговли несовершеннолетними. Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 622. 8 Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия торговле людьми и использованию рабского труда: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. С. 8–9; Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия торговле людьми и использованию рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. С. 9–10, 151–152. 9 Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикистан): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 11; Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджи- кистан): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 153; Горбань Е.Г. Противодействие торговле людьми (уголовно-правовой и кримино- логический аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 24; Смирнов Ю.П. Уголовная ответственность за сексуальную эксплуатацию других лиц в форме занятия ими проституцией: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. С. 9. 10 Зазначимо, що в науковій літературі неодноразово пропонувалося змінити назву розглядуваної статті. Наприклад, Є.Є. Шалімов вважає за доцільне викласти її в такій редакції: «Незаконні угоди з людиною, вчинені на платній та безоплатній основі» (Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и кримино- логические проблемы торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2007. С. 9, 20). З такою пропозицією навряд чи можна погодитись, адже законодавчим поняттям «торгівля людьми» на сьогодні охоплюється тільки одна угода – купівля-продаж, тоді як інші форми торгівлі людьми не обов’язково є угодами. Зауваження викликають також редакційні моменти пропонованої назви досліджуваної статті. Так, незро- зуміло, чому угоди укладаються «з людиною» (невже потерпіла особа є контрагентом?!), а не «щодо людини»; чому угоди вчиняються на платній та (а не чи) безоплатній основі. 11 Ще одним прикладом такої плутанини може слугувати позиція О.П. Горпинюк, на думку якої ч. 1 ст. 149 КК України необхідно викласти в такій ре- дакції: «Торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди щодо людини, тобто вербування, переміщення, переховування, передача, отриман- ня та вчинення інших дій із метою експлуатації людини» (Горпинюк О.П. Проблеми відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 265). Використання пояснювального сполучника «тобто» у пропонованій О.П. Горпинюк редакції ч. 1 ст. 149 КК України засвідчує, що вказана авторка не бачить відмінностей між купівлею-про- дажем людини чи іншою угодою щодо людини, відповідальність за які має наставати й у разі відсутності у винного мети експлуатації, та іншими перерахованими формами торгівлі людьми.

220  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

На переконання А.С. Політової, «під торгівлею людьми слід розуміти дії, спрямовані на обмеження свобо- ди людини шляхом її продажу, вчинення іншої незаконної угоди щодо неї, пов’язаної з незаконним заволодін- ням чи передачею з метою експлуатації на території України чи за її межами»1. Не вдаючись в детальний аналіз інших дискусійних моментів, зазначимо, що таке розуміння торгівлі людьми є неприйнятним хоча б з таких причин: по-перше, торгівлею людьми не визнаються ті дії, які не завжди є угодами, однак визнаються торгівлею людьми за міжнародним правом, по-друге, оскільки А.С. Політова вказує на обов’язкову мету експлуатації, з якою вчиняється продаж людини чи вчинення іншої угоди щодо неї, це означає, що, для прикладу, випадки купівлі-продажу дитини без мети подальшої її експлуатації (приміром, для усиновлення) не мають визнаватись кримінально караними, з чим погодитись не можемо. Здійснений порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що вербування, переміщення (перевезення), перехову- вання (приховування), передачу або одержання людини альтернативними формами торгівлі людьми визнають законодавці переважної більшості держав, законодавство яких вивчалося автором, зокрема: Австрії (§ 104а), Азербайджану (ст. 144-1.1), Албанії (ч. 1 ст. 110/а), Аргентини (ст. 145 bis), Білорусі (ч. 1 ст. 181), Болівії (ст. 281 bis), Вірменії (ч. 1 ст. 132), Греції (ст. 323А), Грузії (ч. 1 ст. 143-1), Данії (§ 262а), Індії (ч. 1 ст. 370), Ка- захстану (ч. 1 ст. 128), Канади (ст. 279.01), Киргизстану (ч. 1 ст. 171), Латвії (ч. 1 ст. 154-2), Литви (ч. 1 ст. 147), Молдови (ст. 165), Нідерландів (ч. 1 ст. 273f ), Перу (ч. 1 ст. 153), Північної Македонії (ч. 1 ст. 418-а), Польщі (§ 22 ст. 115), Португалії (ч. 1 ст. 160), Росії (ч. 1 ст. 127-1), Румунії (ч. 1 ст. 210), Сальвадору (ст. 367-В), Сло- ваччини (ч. 1 § 179), США (§ 1590), Таджикистану (ч. 1 ст. 130-1), Туркменістану (ч. 1 ст. 129-1), Угорщини (ч. 2 ст. 192), Узбекистану (ч. 1 ст. 135), Фінляндії (ст. 3 глави 25), Франції (ст. 225-4-1), Хорватії (ч. 1 ст. 106), Чехії (ч. 2 ст. 168), Чорногорії (ч. 1 ст. 444), Швеції (ст. 1а глави 4). Це свідчить про те, що на сьогодні більшість національних законодавців наблизили своє розуміння сутності розглядуваного діяння із його визначенням, сформульованим у відповідних міжнародно-правових актах. Цікаво, що польський законодавець конкретні форми торгівлі людьми (а також способи вчинення цього злочину) навів не в диспозиції § 1 ст. 189а, у якій встановив відповідальність за розглядуване діяння, а в розділі XIV «Пояснення законодавчих термінів» Загальної частини (§ 22 ст. 115). Вочевидь, такий крок польського законодавця пов’язаний з прагненням максимально «розвантажити» текст відповідної кримінально-правової заборони, який через перерахування вказаних складових стає доволі громіздким. В КК Болгарії (ст. 159а) формами торгівлі людьми визнані лише вербування, перевезення, переховування та одержання людини чи групи людей, в КК Італії (ст. 601) – вербування, переміщення, передача чи одержання людини або кількох людей. Окрім вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини казахстанський законо- давець вказує й на «вчинення інших діянь з метою експлуатації» (ч. 1 ст. 128), азербайджанський – на «при- йняття особи з метою її експлуатації» (ст. 144-1.1), таджицький – не тільки на вербування, а й на пропозицію (ч. 1 ст. 130-1), литовський – не лише на переховування, а й на розміщення людини (ч. 1 ст. 154-2), польський – не лише на перевезення, а й на доставку (§ 22 ст. 115), португальський – не лише на перевезення, а й на тран- спортування, не тільки на переховування, а й на розміщення людини (ч. 1 ст. 160), бразильський – не лише на вербування, а й на заманювання, не тільки на перевезення, а й на переведення, не лише на переховування, а й на розміщення (ст. 149А), грузинський – не лише на вербування, а й на найом, не тільки на перевезення, а й на транспортування, не тільки на переховування, а й на надання притулку (ч. 1 ст. 143-1), тощо. Канадський зако- нодавець формами розглядуваного злочину визнав не тільки вербування, перевезення, переховування, передачу чи одержання людини, а й здійснення контролю за нею (ст. 279.01). В КК Німеччини вербування, перевезення, передача, надання притулку або одержання людини визнані сприянням торгівлі людьми (§ 233а), в Пенітенціарному кодексі Естонії – наданням підтримки торгівлі людь- ми (ст. 133-1). Оригінальним чином відповідна кримінально-правова заборона сформульована в КК Швейцарії (ч. 1 ст. 182): «Кожен, хто торгує з особою як постачальником, посередником або покупцем з метою сексуальної експлуатації, експлуатації робочої сили або з метою вилучення органу тіла, карається позбавленням волі або штрафом. Найм людини для вказаних цілей рівнозначний торгівлі». Колумбійський законодавець торгівлю

1 Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 9; Політова А.С. Практика притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 149 КК та шляхи підвищення її ефек- тивності. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2013. Вип. 2. С. 312.

221 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

людьми фактично звів до в’їзду чи виїзду людей з країни без дотримання законодавчих вимог (ст. 188 КК Ко- лумбії). Наведений зарубіжний досвід навряд чи можна визнати корисним, оскільки одні законодавці безпідставно виключили окремі з форм торгівлі людьми, про які йдеться в міжнародно-правових актах, другі – включили до цього переліку ті, які за своєю сутністю фактично дублюють уже наявні, треті – навели таке визначення торгівлі людьми, яке не зовсім відповідає сучасному розумінню вказаного посягання. З диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України випливає, що обов’язковою ознакою вчинення вербування, перемі- щення, переховування, передачі або одержання людини є спосіб злочинного діяння – використання примусу, викрадення, обману, шантажу, матеріальної чи іншої залежності потерпілого, його уразливого стану або підку- пу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію. Виняток становлять випадки, коли торгівля людьми у вказаних формах вчиняється щодо малолітнього чи неповнолітнього (ч. 3 при- мітки до ст. 149). При цьому необхідно зазначити, що до 6 вересня 2018 р. законодавець передбачав лише три альтернативні способи вчинення цього злочину: 1) з використанням обману; 2) з використанням шантажу; 3) з використанням уразливого стану особи. Використання матеріальної чи іншої залежності потерпілого до вказаного часу визнавалось кваліфікуючою ознакою даного злочину. Аналіз судової практики засвідчив, що такий підхід не викликав особливих труднощів у правозастосуванні і загалом виправдав себе. Зауважимо, що найчастіше способом вчинення торгівлі людьми визнається використання уразливого стану потерпілої особи, дещо рідше має місце використання обману (при цьому зазвичай ці способи поєднуються). Що стосується ви- користання шантажу, то цей спосіб впливу на особу фіксується вкрай рідко. Розглянемо передбачені кримінальним законом способи вчинення торгівлі людьми у перерахованих вище її формах. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови обман визначається як «неправдиві слова, вчинки, дії і т. ін. // Невідповідність істині; те, чого немає насправді; брехня»1. В.І. Борисов та В.А. Козак вва- жають, що під обманом слід розуміти повідомлення неправдивих відомостей (активний обман) або замовчу- вання певних відомостей, які повинні бути повідомлені винним (пасивний обман), у результаті чого потерпілий вводиться в оману2. Аналогічною є точка зору М.І. Панова3. На думку С.Ю. Романова, обман полягає у введенні іншої особи в оману або ж підтриманні вже наявної у неї помилки шляхом передачі інформації, що не відповідає дійсності або замовчування про факти, речі, явища і т. ін. з метою схилити цю особу до певної поведінки4. З точ- ки зору Р.Л. Максимовича, під обманом слід розуміти безпосереднє чи опосередковане введення потерпілої чи іншої особи в оману шляхом повідомлення неправдивих відомостей чи замовчування про відомості, повідом- лення про які було обов’язковим з метою вчинення злочину5. Таким чином, при вчиненні розглядуваного зло- чину обман полягає у повідомленні особі неправдивих відомостей чи у замовчуванні відомостей, повідомлення про які могло б вплинути на її усвідомлений вибір. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що на практиці здебіль- шого має місце повідомлення винним неправдивої інформації про сферу діяльності, якою особа займатиметься (приміром, замість обіцяної роботи офіціанткою жінці доводиться займатися проституцією), або ж прихову- вання правди стосовно ключових умов відповідної діяльності (наприклад, щодо можливості у будь-який час повернутися додому, стосовно умов проживання та суми заробітку). Прикладом торгівлі людьми, вчиненої з використанням обману, може слугувати кримінальне провадження, розглянуте Синельниківським міськрайон- ним судом Дніпропетровської області. Суд встановив, що Особа-6 запропонував Особі-8 та Особі-3 роботу зі збору фруктів у м. Лозова Харківської області, однак, коли ті дали свою згоду, переконав їх у вигідності їхати на роботу не в Лозову, а до Москви, де, продаючи фрукти на ринку, заробити можна набагато більше. Після при-

1 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 810. 2 Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 616; Бо- рисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 18; Борисов В.І., Козак В.А. Коментар до статті 149 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). Кримінальне право України. 2006. № 2. С. 20; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характе- ристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 159; Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: чи рухаємось у вірному напрямку? Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 59; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 114. 3 Панов М.І. Вибрані наукові праці з проблем правознавства / передм. В.П. Тихого. Київ: Ін Юре, 2010. С. 632; Панов Н.И. Квалификация преступле- ний, совершаемых путём обмана: учеб. пособие. Харьков: Юридический институт, 1980. С. 40. 4 Романов С.Ю. Обман як спосіб злочинної діяльності: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 1998. С. 3. 5 Максимович Р. Обман як наскрізне кримінально-правове поняття. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2019. Вип. 69. С. 157.

222  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

буття до Москви дівчат передали невстановленій особі, котра повідомила, що насправді їх робота полягатиме у наданні інтимних послуг чоловікам за грошову винагороду1. У юридичній літературі висловлювалася думка про доцільність виокремлення такого способу вчинення розглядуваного діяння, як зловживання довірою2. Зазначена точка зору аргументується тим, що зловживання довірою є самостійною формою впливу на особу, який не охоплюється обманом. Г.М. Анісімов з цього приводу зазначає, що підставою розмежування зловживання довірою й обману служать об’єктивні та суб’єктивні ознаки. При обмані потерпілий вводиться в оману тим, хто його обманює, або ж омана підтримується ним у свідомості обманюваного. Натомість при зловживанні довірою довіритель не вводиться в оману, він надає повноважен- ня, не оманюючись щодо цілей використання останніх, їх обсягу, дій повірника тощо. Повірник (винний) із суб’єктивної сторони приймає надані йому довірителем повноваження для належного їх використання. І лише після цього в повірника виникає умисел, спрямований на вчинення злочину шляхом використання наданих повноважень, і він його скоює шляхом вчинення діяння всупереч інтересам та волі довірителя3. За своєю сут- ністю зловживання довірою становить «зраду прийнятого обов’язку», порушення морального обов’язку бути вірним своєму слову, юридичного обов’язку щодо виконання зобов’язання4. Таким чином, зловживання дові- рою хоч і тісно пов’язане з обманом, однак не охоплюється ним. З огляду на це доцільним вважаємо доповнити перелік способів вчинення торгівлі людьми у перерахованих вище її формах таким, як зловживання довірою. На зазначений спосіб вчинення даного злочину вказується, зокрема, в ч. 1 ст. 181 КК Білорусі, ч. 1 ст. 130-1 КК Таджикистану, ч. 1 ст. 129-1 КК Туркменістану, ч. 1 ст. 444 КК Чорногорії. Доктринальне тлумачення поняття «шантаж» також не викликає особливих труднощів5. Так, В.І. Борисов та В.А. Козак зазначають, що шантаж – це психічне насильство, яке полягає у погрозі розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці6. Аналогічне визначення наводить А.М. Орлеан7. З точки зору З.А. Тростюк (Загиней), шантаж – це реальна погроза розголошення відомостей, які потерпілий або його близькі особи бажають зберегти у таємниці, з метою примушування потерпілого до вчинення певних дій8. Під відомостями, які потерпілий бажає зберегти в таємниці, І.В. Самощенко пропонує розуміти будь-які факти з минулого або сьогоденного життя потерпілого чи його близьких родичів (навіть вже померлих), розго- лошення яких може спричинити шкоду їхній честі та гідності. Такі відомості можуть стосуватися як поведінки самого потерпілого чи його родичів, так і інших життєвих обставин, до яких хтось із них був причетний. Роз- голошені відомості можуть бути такими, що ганьблять потерпілого9, а можуть і не мати такої ознаки. З огляду 1 Вирок Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 9 грудня 2011 р. (справа № 1-305/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/20124666 2 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 161–163. 3 Анісімов Г.М. Зловживання довірою як спосіб вчинення злочину: поняття і кримінально-правове значення: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 10. 4 Анісімов Г.М. Зловживання довірою як спосіб учинення злочину. Проблеми законності. 2015. Вип. 128. С. 21. 5 І.В. Красницький і Т.В. Дубно слушно звертають увагу на непослідовність законодавця щодо використання в Особливій частині КК України такого способу вчинення злочину як шантаж. Термін «шантаж» використовується лише як ознака основного складу злочину в ч. 1 ст. 120, ч. 1 ст. 149, ч. 1 ст. 258-1 і ч. 1 ст. 303 КК України. Водночас у ч. 3 ст. 154, ч. 1 ст. 189, ст. 386 способи вчинення злочину сформульовані за допомогою ознак, які харак- терні для шантажу, однак вказаний термін з незрозумілих причин у них не вживається. У зв’язку з цим обґрунтованою видається пропозиція уніфіку- вати в кримінальному законі терміни, які використовуються для позначення тотожних способів вчинення злочину, з метою однакового їх розуміння у правозастосовній діяльності (Красницький І.В., Дубно Т.В. Значення способу вчинення злочину для диференціації кримінальної відповідальності. Митна справа. 2015. № 2 (98). Частина 2, книга 2. С. 253–254). 6 Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 616; Бо- рисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 18; Борисов В.І., Козак В.А. Коментар до статті 149 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). Кримінальне право України. 2006. № 2. С. 21; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характе- ристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 159; Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: чи рухаємось у вірному напрямку? Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 59; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 114. 7 Куц В.М., Орлеан А.М. Прокурорські засоби протидії торгівлі людьми: науково-практичний посібник / за ред. Г.П. Середи. Київ: Варта, 2007. С. 33; Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 33; Орлеан А.М., Пустова О.В. Протидія торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації праці. Науково-практичний посібник. Київ: Фенікс, 2013. С. 29. 8 Загиней З.А. Герменевтика кримінального закону України: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2016. С. 169; Тростюк З. Про необхідність тлума- чення поняття «шантаж» у Кримінальному кодексі України. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції, 13-14 лютого 2003 р. Львів: Юридичний факультет ЛНУ імені Івана Франка, 2003. С. 464. 9 Зауважимо, що у Великому тлумачному словнику сучасної української мови шантаж визначається як «залякування погрозою викрити або розголоси- ти з певною метою факти, відомості, які можуть скомпрометувати, зганьбити кого-небудь» (Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 1613).

223 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

на це погроза розголосити відомості, які потерпілий бажає зберегти в таємниці, є дещо ширшою, ніж погроза розголосити відомості, що ганьблять потерпілого1. Варто також погодитись з дослідниками, які підкреслюють, що невід’ємною характеристикою шантажу є той факт, що він передбачає конкретну вимогу винного. Основ- ною метою шантажу є прагнення винного домогтися від потерпілого вигідної для себе поведінки2. Розрахунок шантажиста полягає в тому, що наслідки для особи, яку шантажують, є більш тяжкими і несприятливими, ніж виконання його вимог, і що ця особа погодиться з їх виконанням як із меншим злом3. Прикладом торгівлі людьми, вчиненої з використанням шантажу, може слугувати кримінальне проваджен- ня, розглянуте Алчевським міським судом Луганської області. Суд встановив, що після того, як учасники органі- зованої групи провели фотосесію та розмістили фотографії Особи-11 в мережі Інтернет з пропозицією надання сексуальних послуг, їй пригрозили, що у разі, якщо вона відмовиться від надання платних сексуальних послуг, вони розклеять ці фото за місцем її проживання4. Необхідно також зазначити, що в судовій практиці трапляються помилки, пов’язані із встановленням на- явності шантажу як способу вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини. Так, виходячи із викладеного вище, не можемо погодитись з висновком Бородянського районного суду Київської області, який як шантаж розцінив дії співучасників, котрі змусили потерпілих написати розписки про те, що за страйк або будь-який інший інцидент вони мають сплатити 10 тисяч доларів США, тим самим поставивши останніх у залежне становище5. Очевидно, що в даному та інших подібних випадках6 суд виходив з ширшого (буденного) трактування поняття «шантаж» – як погрози негативними наслідками у разі невиконання вимог7. У зв’язку з цим слушною видається пропозиція З.А. Тростюк (Загиней) закріпити визначення шантажу в «тер- мінологічному розділі» КК України8. Вважаємо за доцільне детальніше зупинитися на з’ясуванні сутності уразливого стану особи9. У ч. 2 приміт- ки до ст. 149 КК України вказано, що «у статтях 149 та 303 цього Кодексу під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за сво- єю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин». Виходячи із наведеного законодавчого визначення, А.М. Орлеан зазначає, що уразливий стан особи може зумовлюватись фізіологічними (фізичними чи психічними) властивостями або наявною соціальною ситуацією. З огляду на це науковець розрізняє фізіологічний та соціальний уразливий стан. Фізіологічний уразливий стан проявляється у відсутності здатності або в обмеженій здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим не- законним діям. Він може бути пов’язаний з віковою незрілістю дитини, психічними властивостями людини (психічна хвороба, тимчасовий розлад психічної діяльності, наявність фрустрації, стресу, шоку, фізіологічного 1 Зінченко І.О., Самощенко І.В. Про поняття шантажу в кримінальному праві. Кримінальне право України. 2006. № 9. С. 3–8. – С. 4; Самощенко І.В. Характеристика шантажу за кримінальним правом України та зарубіжних країн. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Вип. 39. С. 104. 2 Ганченко О.И. Понятие шантажа в уголовном праве. Общество и право. 2011. № 5 (37). С. 164. 3 Ізетов А.Е. Втягнення у вчинення терористичного акту: кримінально-правове дослідження: монографія / за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.П. Ємельянова. Харків: Право, 2010. С. 107. 4 Приговор Алчевского городского суда Луганской обл. от 25 сентября 2012 г. (дело № 1-501/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27426031 5 Вирок Бородянського районного суду Київської обл. від 8 червня 2012 р. (справа № 1006/1318/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24510364 6 Див. також: Вирок Тальнівського районного суду Черкаської обл. від 1 жовтня 2013 р. (справа № 704/1518/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34251659 7 Див. про це докладніше: Білоконенко Л. Зміст поняття шантаж у правовій сфері та буденній свідомості. Філологічні студії: Науковий вісник Криво- різького державного педагогічного університету. 2019. Вип. 20. С. 9–20; Ганченко О.И. Понятие шантажа в уголовном праве. Общество и право. 2011. № 5 (37). С. 164–165; Жданухин Д.Ю. Уголовно-правовая характеристика шантажа: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 2005. С. 42. 8 Загиней З.А. Герменевтика кримінального закону України: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2016. С. 169; Тростюк З. Про необхідність тлума- чення поняття «шантаж» у Кримінальному кодексі України. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції, 13-14 лютого 2003 р. Львів: Юридичний факультет ЛНУ імені Івана Франка, 2003. С. 464. Іншим варіантом може бути закріплення визначення поняття «шантаж» у примітці до статті Особливої частини КК України, у якій про такий спосіб згадується вперше (Красницький І.В., Дубно Т.В. Значення способу вчинення злочину для диференціації кримінальної відповідальності. Митна справа. 2015. № 2 (98). Частина 2, книга 2. С. 254). 9 Термін «уразливий стан» в кримінальному законі з’явився у зв’язку з прийняттям 12 січня 2006 р. Закону України «Про внесення змін до Кримі- нального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» (Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» від 12 січня 2006 р. № 3316-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3316-15#Text).

224  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

афекту чи інших психологічних станів людини), фізичними властивостями людини (фізична хвороба або фізич- ні вади), штучним зовнішнім блокуванням природних психічних чи фізичних можливостей людини за допомо- гою медичних препаратів, наркотичних речовин тощо1. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що фізіологічний уразливий стан найчастіше зумовлений недосягненням особою повноліття (віковою незрілістю). Прикладом використання фізіологічного уразливого стану, в якому перебувала повнолітня особа, може слугувати провадження, що його розглянув Глухівський міськрайонний суд Сумської області. Суд вказав, що відповідно до висновку судово-психологічної експертизи потерпіла Особа-8, яку завербували з метою сексуальної експлуатації в Росії, мала психічний інфантилізм, який характеризується незрілістю емоційно-вольової сфери, проявами рис дитячості, схильністю до фантазування, нездатністю стави- ти перед собою реальні цілі та об’єктивно оцінювати ситуацію2. На думку А.М. Орлеана, соціальний уразливий стан пов’язаний із сукупністю тяжких особистих, сімейних або інших обставин. Зазвичай він характеризується наявністю скрутної життєвої ситуації: втратою постійного джерела доходу та необхідністю утримувати неповнолітніх і непрацездатних осіб, наявністю великого боргу, не- обхідністю терміново зібрати кошти для лікування близької людини тощо3. «Соціальний уразливий стан може спонукати людину діяти в спосіб, що суперечить її внутрішнім цінностям та інтересам без будь-яких погроз чи обману. Перебуваючи в уразливому стані, вона може погоджуватись на вкрай невигідні та кабальні пропозиції, достатнім для чого буде лише незначне підштовхування або просте вмовляння. Саме соціальний уразливий стан може змушувати людину саму виступити ініціатором власної експлуатації»4. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що соціальний уразливий стан становить левову частку усіх випадків ви- користання уразливого стану особи як способу вчинення торгівлі людьми. Характерним прикладом викори- стання соціального уразливого стану може слугувати кримінальне провадження, розглянуте Ковпаківським районним судом м. Суми. Суд встановив, що уразливий стан потерпілої Особа-3, яку завербували з метою сек- суальної експлуатації в Туреччині, був зумовлений тим, що вона самостійно утримувала малолітню дитину, її покинув чоловік, який поставив її у скрутне матеріальне становище, оскільки виніс з дому всі речі і залишив без засобів для існування. Допомогу від держави Особа-3 не отримувала, позаяк чоловік ухилявся від розірвання шлюбу. Дитина часто хворіла, на лікування потрібно було витрачати значні кошти. У зв’язку з цим вона виму- шена була узяти багато кредитів5. Іноді суди формально констатують, що особа перебувала в уразливому стані, однак не пояснюють, чим він був зумовлений. Так, наприклад, Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу вказав, що Особа-2 з метою сексуальної експлуатації завербувала Особу-11, використовуючи її уразливий стан, однак не уточнив, чим саме він був зумовлений6. Вважаємо таку практику неприйнятною. Частіше, утім, трапляються ситуації, коли органи досудового розслідування та суди зазначають, що уразливий стан потерпілої особи зумовлений збігом тяжких особистих, сімейних або інших обставин, не конкретизуючи, однак, їх зміст. Для прикладу, Октябрський ра- йонний суд м. Полтави вказав, що потерпіла «Особа-3 потребувала грошових коштів, тобто перебувала в ураз- ливому стані, а тому погодилася на запрошення надавати послуги інтимного характеру за матеріальну винаго- роду»7. Як видається, самої лише констатації того, що особа потребувала грошових коштів (на що? якої суми?), недостатньо для визнання факту перебування її в уразливому стані. Має рацію В.А. Козак, який підкреслює, що не будь-які особисті чи сімейні обставини можуть визнаватись причинами уразливого стану, а лише ті, яким

1 Орлеан А. Використання уразливого стану як форма впливу на особу з метою її експлуатації: проблеми теорії та практики. Публічне право. 2013. № 4 (12). С. 128; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 143. 2 Вирок Глухівського міськрайонного суду Сумської обл. від 27 грудня 2017 р. / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/Review/71258147 3 Орлеан А. Використання уразливого стану як форма впливу на особу з метою її експлуатації: проблеми теорії та практики. Публічне право. 2013. № 4 (12). С. 130; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 147. 4 Орлеан А. Використання уразливого стану як форма впливу на особу з метою її експлуатації: проблеми теорії та практики. Публічне право. 2013. № 4 (12). С. 131; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 150. 5 Вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 3 жовтня 2018 р. (справа № 592/7803/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76890496 6 Вирок Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 30 листопада 2010 р. (справа № 1-452/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/53472371 7 Вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 13 червня 2018 р. (справа № 554/3896/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74653292

225 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

іманентно притаманна реальна можливість у конкретній ситуації позбавити або обмежити здатність особи усві- домлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними1. Такими обставинами можуть бути визнані, приміром, тяжка хвороба рідних чи близьких, відсутність елементарних засобів для фізичного існування людини (житла, одягу, їжі) тощо2. У судовій практиці іноді мають місце також випадки, коли суди детально з’ясовують наявність чи відсут- ність уразливого стану, в якому перебувала потерпіла особа. Так, приміром, Комінтернівський районний суд м. Харкова критично оцінив пояснення обвинуваченого Особа-5 в тій частині, що насправді потерпіла Особа-1 не перебувала в уразливому стані, оскільки під час зустрічей з ним пояснила, що є перукарем, має міжнародний сертифікат, крім того, на зустрічі завжди приходила охайно одягнена, з манікюром та зачіскою й хоча казала про потребу в грошах, але йому не було відомо про її матеріальне становище. Суд, однак, встановив, що під час зустрічей жінка неодноразово наголошувала на гострій потребі у грошах, оскільки на той час опинилась у скрутній ситуації, перебивалася випадковими заробітками з надання послуг манікюру, мала нагальну необхід- ність у значній сумі грошей для погашення боргів та для надання матеріальної допомоги неповнолітнім братам. У зв’язку з цим суд визнав, що Особа-1 перебувала в уразливому стані3. В іншому випадку Корольовський районний суд м. Житомира визнав невинуватим у вчиненні злочину, пе- редбаченого ч. 2 ст. 149 КК України, Особу-3, зокрема, з огляду на те, що жоден з потерпілих, яких він начебто завербував для подальшої трудової експлуатації в Росії, не перебував в уразливому стані. Так, потерпілий Осо- ба-10 повідомив, що до поїздки у Москву він працював підсобним робочим і отримував 50 гривень на день, тобто близько 1500 гривень на місяць, тоді як мінімальна заробітна плата в Україні на той час становила менше 1000 гривень на місяць. Суд підкреслив, що єдиною причиною поїздки потерпілих на роботу в Росію було їхнє бажання заробити більше грошей4. Зауважимо, що вітчизняному кримінальному закону відомий не тільки «уразливий» (ч. 1 ст. 149, ч. 1 ст. 258-1, ч. 1 ст. 303), а й «безпорадний» (п. 6 ч. 1 ст. 67, ч. 1 ст. 135, ч. 3 ст. 143, ч. 2 ст. 144, ч. 3 ст. 314)5 стан.

1 Латвійський законодавець із цього приводу прямо вказує, що уразливий стан означає використання винним таких обставин, коли особа не має реаль- ного або прийнятного вибору, окрім як піддатися експлуатації (ч. 4 ст. 154-2 КК Латвії). Подібна вказівка міститься в кримінальному законодавстві Естонії (ч. 5 ст. 133). 2 Козак В.А. Уразливий стан особи за кримінальним правом України: зміст та співвідношення з іншими суміжними поняттями. Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2013. Вип. 20. С. 76. 3 Вирок Комінтернівського районного суду м. Харкова від 31 січня 2017 р. (справа № 641/7721/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64414090 4 Вирок Корольовського районного суду м. Житомира від 29 березня 2013 р. (справа № 296/407/12-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30385979 5 Про поняття, причини та кримінально-правове значення безпорадного стану див., зокрема: Андрушко А. Старческая немощность как причина беспомощного состояния потерпевшего. Legea şi Viaţa. 2013. № 11/3 (263). С. 3–5; Андрушко А.В. Диференціація кримінальної відповідальності за злочини проти життя та здоров’я з врахуванням безпорадного стану потерпілої особи. Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія Право. 2011. Вип. 17. С. 129–132; Андрушко А.В. Кримінально-правове значення безпорадного стану потерпілого: історичний аспект. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. 2012. № 1028. Серія «Право». Вип. 12. С. 73–77; Балашов С.М. Состояние беспомощ- ности потерпевшего в уголовном праве России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2016. 22 с.; Володин Д., Попов А. Сон и силь- ная степень опьянения как обстоятельства, свидетельствующие о беспомощном состоянии потерпевшего при убийстве. Уголовное право. 2002. № 3. С. 43–46; Давтян Д.В., Лобанова Л.В. Еще раз о беспомощном состоянии потерпевшего при убийстве и в преступлениях против половой свободы и половой неприкосновенности. Российский следователь. 2008. № 20. С. 16–18; Дементьев С. Понятие беспомощного и бессознательного состояния. Российская юстиция. 1999. № 1. С. 43; Доронина Е.Б. Беспомощное состояние потерпевшего в структуре состава убийства: теория, закон, практика: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 2004. 177 с.; Дудоров О.О. Кримінально-правова характеристика злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи: наук.-практ. пос. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. С. 96–118; Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / Г.М. Анісімов, О.О. Володіна, І.О. Зінченко та ін.; за ред. М.І. Панова. Харків: Право, 2016. С. 115–116, 122–123, 137–138; Козаченко Е.Б. Понятие «беспомощное состояние» в доктринальной, законодательной и правоприменительной трактовках. Российский юридический журнал. 2011. № 4 (79). С. 145–153; Конышева Л. Понятие психического беспомощного состояния жертвы преступления. Российская юстиция. 1999. № 4. С. 44–45; Ми- хайловская О.В. К вопросу о понятии и причинах беспомощного состояния потерпевшего в уголовном праве. Проблемы предварительного следствия и дознания. Сборник научных трудов. № 225. Москва: ВНИИ МВД России, 2008. С. 181–190; Михайловская О.В. К вопросу об уголовно-правовой охране лиц, находящихся в беспомощном состоянии. Теоретичні та прикладні проблеми сучасного кримінального права: матеріали ІІ міжнар. на- ук.-практ. конф., м. Луганськ, 19-20 квітн. 2012 р. / упорядн.: Є.О. Письменський, Ю.Г. Старовойтова. Луганськ: Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 317–321; Пикуров Н.И., Шикула И.Р. Уголовно-правовая охрана прав, свобод и законных интересов лиц, находящихся в беспомощном состоянии, от насильственных преступлений: монография. Москва: Юрлитинформ, 2015. 216 с.; Плаксина Т.А. Основания повы- шения ответственности за убийство лица, заведомо для виновного находящегося в беспомощном состоянии. Правоведение. 2005. № 1. С. 151–159; Сарсенбаев Т.Е. Теория и практика охраны прав и законных интересов беспомощных жертв преступления в досудебном производстве (сравнитель- но-правовое исследование по материалам Казахстана и России) / под общ. ред. проф. С.П. Щербы. Москва: Юрлитинформ, 2005. 480 с.; Скляров С. Совершение преступления в отношении малолетнего, беззащитного или беспомощного лица либо лица, находящегося в зависимости от виновного. Уголовное право. 1999. № 4. С. 24–27; Топильская Е.В. Беспомощное состояние потерпевшего от преступления: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 1992. 23 с.; Хатуев В.Б. Уголовно-правовая охрана беременных женщин, малолетних, беззащитных и беспомощных лиц и лиц, находящихся в зависимости от виновного: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. 189 с.; Штирлов О.В. Безпорадний стан особи потерпілого у системі суміжних категорій. Актуальні проблеми політики: збірник наукових праць. 2009. Вип. 38. С. 698–707.

226  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

У спеціальній літературі висловлювались різні точки зору щодо їх співвідношення. Так, В.В. Кузнецов дійшов висновку, що термін «уразливий стан» доцільно замінити на звичний для вітчизняного законодавства і теорії права термін «безпорадний стан»1. Разом з тим більш переконливою видається позиція тих авторів, які вва- жають, що зазначені терміни не є тотожними за змістом2. Наприклад, А.М. Орлеан слушно вказує на те, що безпорадний стан є лише одним із проявів уразливого стану. Особа, яка перебуває в безпорадному стані, не дає згоди на те, щоб на неї впливали, оскільки або не усвідомлює характеру вчинюваних щодо неї дій, або не в змозі чинити опір насильницьким діям. У разі заміни в частині 2 примітки до ст. 149 КК України терміна «уразливий стан» на «безпорадний стан» поза межами криміналізації опиниться значна частина суспільно небезпечних діянь, спосіб вчинення яких пов’язаний з використанням стану, який може бути визнаний уразливим, але не є безпорадним. Йдеться про соціальний уразливий стан, а також про активну форму фізіологічного уразливого стану, за якого особа хоч і обмежено, але все ж таки здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям3. У цьому контексті зауважимо, що на відмінність між уразливим та безпорадним станом особи звертають увагу й деякі суди. Так, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області вказав, що Особа-2, яка передала Особі-4 свого малолітнього сина для подальшої експлуатації у формі примусового зайняття жебрацтвом, вико- ристовувала «безпорадний та уразливий стан своєї дитини»4. Нагадаємо, що у 2018 р. диспозицію ч. 1 ст. 149 КК України доповнено трьома новими способами торгівлі людьми, вчиненої у вказаних вище формах: 1) з використанням примусу; 2) з використанням викрадення; 3) з використанням підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію. Варто зазначити, що ще на етапі розгляду відповідного законопроекту зверталася увага на серйозні недоліки пропонованих змін. Так, Головне юридичне управління слушно вказувало, що введення у диспозицію ч. 1 ст. 149 КК України ознаки «використання примусу» породжуватиме конкуренцію з ч. 2 цієї статті, що передбачає по- силену відповідальність за «дії, передбачені частиною першою … поєднані з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства», а також із ч. 3 цієї ж статті, що встановлює відповідальність за «дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті … поєднані з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства»5. Варто також мати на увазі, що одним із способів примушування особи є шантаж (про що йшлося вище), вказівка на який вже міститься в диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України. Критичні міркування стосовно зазначених змін висловлювалися і в науковій літературі6. Так, має рацію І.В. Сингаївська, яка вважає недоліком відтворення фактично дослівного тексту дефініції «торгівля людьми», що міститься у ст. 3 Палермського протоколу, в основному складі злочину, передбаченого ст. 149 КК України, без урахування особливостей диференціації кримінальної відповідальності за цей злочин7. На наше переконання, прагнення будь-що максимально наблизити формулювання диспозиції частини 1 вказаної статті до визначен- ня торгівлі людьми, яке дається у згадуваних вище міжнародно-правових актах, призводить до ігнорування

1 Кузнецов В.В. Кримінально-правова охорона громадського порядку та моральності в українському вимірі: монографія. Київ: ТОВ НВП «Інтер- сервіс», 2012. С. 717. Зауважимо, що окремі суди також вживають поняття «уразливий стан» та «безпорадний стан» як тотожні та взаємозамінні (Вирок Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 1 грудня 2014 р. (справа № 337/6558/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41745144). 2 Максимович Р.Л. Про співвідношення понять «уразливий стан» і «безпорадний стан» у кримінальному праві України. Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 11-12 жовт. 2012 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2012. С. 318; Орлеан А. Використання уразли- вого стану як форма впливу на особу з метою її експлуатації: проблеми теорії та практики. Публічне право. 2013. № 4 (12). С. 128–129; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 144–146. 3 Орлеан А. Використання уразливого стану як форма впливу на особу з метою її експлуатації: проблеми теорії та практики. Публічне право. 2013. № 4 (12). С. 129; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 145–146. 4 Вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської обл. від 11 березня 2011 р. (справа № 0907/1-234/2011) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15051076 5 Зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність з міжна- родними стандартами» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61428 6 Орлеан А.М. Редакція статті 149 КК України може змінитись вже в четвертий раз (про доцільність приведення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми у відповідність до міжнародних та європейських стандартів). Журнал східноєвропейського права. 2017. № 46. С. 58; Сингаївська І.В. Особливості регламентації кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вер- надського. Серія: юридичні науки. 2019. Том 30 (69). № 1. С. 100. 7 Сингаївська І.В. Особливості регламентації кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Вчені записки Таврійського національного університе- ту імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2019. Том 30 (69). № 1. С. 100.

227 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

доцільності диференціації кримінальної відповідальності за досліджуване діяння. Механічне перенесення тек- сту міжнародно-правових норм у національний кримінальний закон навряд чи виправдане. Стосується це й наступного способу вчинення розглядуваного посягання – «з використанням викрадення»1. По-перше, від- повідна ознака утворює конкуренцію зі ст. 146 КК, яка передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини. У зв’язку з цим виключається кваліфікація за сукупністю злочинів, передбачених ст. 146 і ст. 149 КК України, а отже й призначення покарання за сукупністю злочинів. По-друге, з огляду на те, що обов’язковою ознакою викрадення людини є її переміщення, виникає питання про співвідношення однієї з форм торгівлі людьми та аналізованого способу вчинення цього злочину. По-третє, з філологічної точки зору словосполучення «з використанням викрадення» є некоректним2. Ще одним способом вчинення торгівлі людьми у формах вербування, переміщення, переховування, пере- дачі або одержання людини є підкуп третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію. Ще до прийняття законопроекту Головне юридичне управління вказувало на недоліки такого формулювання, зокрема на те, що недостатньо визначеним з юридичної точки зору є поняття «контроль над потерпілим», що не відповідає вимогам щодо якості закону3. На невдалість законодавчого формулювання да- ного способу вчинення торгівлі людьми у зазначених вище формах зверталася увага і в науковій літературі. Так, А.М. Орлеан, проаналізувавши положення Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми та Палермського протоколу, дійшов слушного висновку, що у вказаних міжнародних документах йдеться не про якусь незацікавлену у цій ситуації третю особу, а про одного із суб’єктів злочину, який контролює та передає за плату жертву. Не витримує ніякої критики також ідея зазначення в диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України суб’єкта злочину як третьої особи4. І.В. Сингаївська, своєю чергою, обґрунтовано звертає увагу на те, що з тексту кри- мінального закону незрозуміло завдяки чому відповідна третя особа наділена повноваженнями контролювати іншу особу. Якщо завдяки своєму службовому становищу чи наділенню правами та обов’язками щодо вихован- ня потерпілого, то зазначені випадки охоплюються іншими альтернативними (матеріальна чи інша залежність потерпілого) або ж кваліфікуючими (вчинення дій службовою особою з використанням службового станови- ща) чи особливо кваліфікуючими (вчинення дій щодо неповнолітнього його батьками, усиновителями, опіку- нами чи піклувальниками) ознаками складу злочину5. З огляду на викладене вважаємо, що доповнення диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України трьома проаналізова- ними способами вчинення торгівлі людьми у формах вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини є невиправданим, оскільки неминуче призведе до нових проблем, пов’язаних з кваліфіка- цією розглядуваного діяння. Крім того, вказаний крок законодавця спричинив «захаращення» й без того гро- міздкої конструкції диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України, що значно утруднює її сприйняття. Перенесення вказівки на такий спосіб вчинення досліджуваного діяння як «з використанням матеріальної чи іншої залежності потерпілого» з кваліфікованого до основного складу аналізованого злочину видається ви- правданим. На наш погляд, за ступенем суспільної небезпеки використання уразливого стану і використання матеріальної чи іншої залежності потерпілого є подібними. При цьому зазначимо, що за найбільш поширений і небезпечний різновид використання матеріальної чи іншої залежності потерпілого – вчинення розглядуваного діяння батьками щодо своїх дітей – законодавець обґрунтовано посилив відповідальність (у ч. 3 ст. 149 передба- чено нову особливо кваліфікуючу ознаку торгівлі людьми – «дії, вчинені щодо неповнолітнього його батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками»). У розглядуваному контексті необхідно зазначити, що в кримінально-правовій літературі висловлювалась думка про доцільність повної відмови від вказівки в диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України на способи вчинення 1 Свого часу С.С. Яценко пропонував визнати цей спосіб вчинення злочину кваліфікуючою ознакою торгівлі людьми (Яценко С.С. Зауваження та пропозиції щодо проекту новелізації статті 149 Кримінального кодексу України. Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 63). 2 Зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність з міжна- родними стандартами» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61428; Орле- ан А.М. Редакція статті 149 КК України може змінитись вже в четвертий раз (про доцільність приведення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми у відповідність до міжнародних та європейських стандартів). Журнал східноєвропейського права. 2017. № 46. С. 59; Сингаївська І.В. Особли- вості регламентації кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2019. Том 30 (69). № 1. С. 100. 3 Зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність з міжна- родними стандартами» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61428 4 Орлеан А.М. Редакція статті 149 КК України може змінитись вже в четвертий раз (про доцільність приведення кримінальної відповідальності за торгівлю людьми у відповідність до міжнародних та європейських стандартів). Журнал східноєвропейського права. 2017. № 46. С. 59. 5 Сингаївська І.В. Особливості регламентації кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Вчені записки Таврійського національного університе- ту імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2019. Том 30 (69). № 1. С. 100.

228  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

торгівлі людьми у формах вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини. Так, на- приклад, А.С. Політова вважає, що вказівка на способи вчинення торгівлі людьми тільки перевантажує об’єк- тивну сторону злочину, а тому дане формулювання доцільно виключити з диспозиції зазначеної норми, що, своєю чергою, спростить правозастосування1. Подібні доводи наводить також О.П. Горпинюк, яка додатковим аргументом на користь такого підходу вважає те, що в міжнародно-правових актах визначення поняття «тор- гівля людьми» містить й інші способи, зокрема, окрім обману, ще й шахрайство, яке не передбачено в чинній ст. 149 КК України2. Наведені аргументи не видаються переконливими. Відзначимо, що саме з огляду на об- ман, шантаж, перебування в уразливому стані і т. д. особа дає свою згоду на пропоновану їй роботу, на заняття проституцією тощо, і саме зважаючи на це, а також з огляду на мету подальшої експлуатації, навіть добровільна її згода не виключає кримінальну відповідальність винного3. Виключення вказівки на спосіб вчинення аналі- зованого злочину, а також на мету експлуатації, що також пропонують окремі дослідники, призведе до того, що до торгівлі людьми доведеться зараховувати, приміром, діяльність будь-яких агентств із працевлаштування. Зауважимо також, що доцільність закріплення способів вчинення вказаного злочину доведена напрацьованою на сьогодні правозастосовною практикою. У кримінальному законодавстві окремих держав (наприклад, Казахстану, Росії, Сальвадору, Узбекистану) дійсно немає вказівки на способи вчинення торгівлі людьми у формах вербування, переміщення, переховуван- ня, передачі або одержання людини4. Зауважимо, що зазначений підхід російського законодавця обґрунтовано критикується в науковій літературі. Приміром, О.В. Костилєва підкреслює, що згода жертви на експлуатацію не має значення для кваліфікації розглядуваного злочину, однак ця згода не береться до уваги лише в тому разі, якщо було використано будь-який із згаданих в Палермському протоколі способів. Скажімо, той факт, що по- терпіла заздалегідь знала про те, що займатиметься проституцією, сам по собі ще не означає відсутності складу торгівлі людьми. Якщо потерпілу, яка була поінформована про характер роботи, змушують надавати сексуальні послуги на умовах, на які вона не погоджувалась, торгівля людьми має місце, оскільки застосовано обман5. Та- ким чином, вказівка на способи торгівлі людьми у зазначених вище формах не тільки відповідає змісту цього діяння, як воно розуміється в Палермському протоколі, а й сприяє розмежуванню торгівлі людьми та інших складів злочинів. Варто зазначити, що законодавці зарубіжних держав, формулюючи кримінально-правову заборону торгів- лі людьми, здебільшого вказують на спосіб вчинення даного злочину. Водночас підходи до визначення кон- кретних способів його вчинення суттєво різняться. Зазвичай законодавці вказують лише на окремі із спосо- бів, перерахованих у Палермському протоколі, нерідко модифікуючи їх. Крім того, поширеною практикою є диференціація кримінальної відповідальності залежно від способу вчинення розглядуваного посягання, що, зрозуміло, є правом законодавця, яке не суперечить відповідним міжнародно-правовим зобов’язанням. Так, у ч. 1 ст. 181 КК Білорусі способами торгівлі людьми визнано обман або зловживання довірою, застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, погрозу застосування такого насильства. Посилену відповідальність білоруський законодавець передбачив за вчинення даного злочину із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства (п. 2 ч. 2 ст. 181). У ч. 1 ст. 165 КК Молдови способами торгівлі людьми визнано застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або погрозу застосування такого насильства; викрадення особи; викрадення, приховування, пошкодження чи знищення документів; утримання особи в підневільно- му стані з метою погашення боргу; погрозу повідомлення конфіденційної інформації сім’ї жертви чи іншим

1 Політова А.С. Практика притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 149 КК та шляхи підвищення її ефективності. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2013. Вип. 2. С. 312. 2 Горпинюк О.П. Проблеми відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини. Вісник Запорізького національного універси- тету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 264. 3 У ст. 3 Палермського протоколу вказано, що «згода жертв торгівлі людьми на заплановану експлуатацію, про яку йдеться в підпункті (а) цієї статті, не береться до уваги, якщо було використано будь-який із заходів впливу, зазначених у підпункті (а)» (Протокол про запобігання та припинення тор- гівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятий резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15 листопада 2000 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995_791#Text). 4 Водночас законодавці деяких із вказаних держав встановлюють посилену відповідальність за торгівлю людьми, вчинену певними способами. Так, наприклад, узбецький законодавець у ч. 1 ст. 135 КК не наводить переліку способів вчинення даного злочину, однак серед обставин, які обтяжують відповідальність за торгівлю людьми, виокремлює викрадення, застосування насильства чи погрозу його застосування або інші форми примушуван- ня, використання підроблених документів, а також вилучення, приховування або знищення документів, що посвідчують особу потерпілого. 5 Костылева О.В. Торговля людьми: имплементация международно-правовых норм и вопросы квалификации преступления по ст. 127-1 УК РФ. Вест- ник Московского университета. Серия 11. Право. 2013. № 3. С. 64–65.

229 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

особам, як фізичним, так і юридичним; обман; зловживання уразливістю становища або зловживання владою, надання або отримання платежів чи вигод для отримання згоди особи, яка контролює іншу особу. Вчинення даного злочину із застосуванням насильства, небезпечного для життя, фізичного чи психічного здоров’я особи молдовський законодавець визнав обтяжуючою кримінальну відповідальність обставиною (п. «f» ч. 2 ст. 165). В §§ 232 і 233 КК Німеччини способами торгівлі людьми визнано використання скрутного становища або безпорадність особи, яка проживає в зарубіжній країні. Посилену відповідальність встановлено за заподіяння потерпілому від торгівлі людьми тяжких тілесних ушкоджень або якщо внаслідок цього злочину особі загро- жувала смерть (п. 2 ч. 3 § 232, ч. 3 § 233, п. 2 ч. 2 § 233а), а також за вчинення його із застосуванням сили або з погрозою заподіяння відчутного зла чи якщо винний вдавався до хитрощів (п.п. 1 і 2 ч. 4 § 232, ч. 3 § 233, п. 3 ч. 2 § 233а). У ст. 144-1.1 КК Азербайджану способами торгівлі людьми визнано погрозу застосування насиль- ства або його застосування; погрози чи інші засоби примушування; викрадення; шахрайство; обман; зловжи- вання можливістю тиску чи безпорадністю особи; надання чи отримання матеріальних та інших цінностей, привілеїв або пільг для отримання згоди особи, що здійснює контроль над іншою особою. Посилену відпові- дальність азербайджанський законодавець передбачив за вчинення даного злочину із застосуванням насиль- ства, небезпечного для життя та здоров’я, або з погрозою застосування такого насильства (ст. 144-1.2.7). У ч. 1 ст. 130-1 КК Таджикистану способами торгівлі людьми визнано використання примусу, обману, зловживання винним своїм службовим становищем, зловживання довірою або уразливим становищем жертви торгівлі людь- ми, підкуп особи, в залежності від якої вона перебуває. Вчинення даного злочину із застосуванням насильства, небезпечного для життя та здоров’я, або з погрозою застосування такого насильства таджицький законода- вець визнав обставиною, що обтяжує кримінальну відповідальність (п. «г» ч. 2 ст. 130-1). У ч. 1 ст. 129-1 КК Туркменістану способами торгівлі людьми визнано погрози, примушування, обман, зловживання довірою чи уразливим становищем жертви даного злочину, підкуп особи, в залежності від якої вона перебуває. Посилену відповідальність туркменський законодавець передбачив за вчинення даного злочину із застосуванням сили або погрози її застосуванням (п. «f» ч. 2 ст. 129-1). У ч. 1 ст. 147 КК Литви способами торгівлі людьми визнано фізичне насильство, погрози, позбавлення мож- ливості чинити опір іншим чином, використання залежності чи уразливості жертви, шахрайство, підкуп осо- би, яка фактично контролює жертву. Аналогічні способи наводить й латвійський законодавець (ч. 1 ст. 154-2). В § 104а КК Австрії способами розглядуваного злочину визнано застосування сили чи небезпечних погроз, обман стосовно фактів, зловживання владою, уразливий стан, психічне захворювання чи стан, який робить людину беззахисною, надання або одержання вигоди для забезпечення контролю над людиною. В ст. 257 КК Норвегії способами торгівлі людьми визнано фізичне насильство, погрози, використання уразливого стану чи залежного становища, обман. В § 262а КК Данії способами аналізованого злочину визнані незаконний примус, незаконне позбавлення свободи, погрози, обман, інша неналежна поведінка. В ст. 323А КК Греції способами торгівлі людьми визнано фізичне насильство, погрозу його застосування, інші засоби примушування, зловжи- вання владою, використання обману чи уразливого становища жертви. В ст. 160 КК Португалії способами торгівлі людьми визнані насильство, викрадення або серйозна погроза; обман або шахрайський маневр; злов- живання владою в ієрархічних, економічних, трудових або сімейних відносинах; використання психічних вад жертви або її особливої вразливості; отримання згоди особи, яка контролює жертву. В ст. 1а глави 4 КК Швеції способами розглядуваного посягання визнано протиправний примус; обман; використання уразливого стану людини, що суттєво обмежує можливості вибору нею поведінки, або інші способи, які істотно обмежують ви- бір іншої людини. В ст. 149-А КК Бразилії способами торгівлі людьми визнані серйозна погроза, насильство, примус, шахрайство чи зловживання. В ст. 3 глави 25 КК Фінляндії способами вказаного злочину визнані ви- користання залежного чи уразливого стану іншої особи, тиск на неї, обман або використання помилки цієї особи, виплата винагороди особі, яка здійснює контроль над іншою особою або одержання такої винагороди. В ст. 601 КК Італії способами торгівлі людьми визнані обман, насильство, погрози, зловживання владою або ви- користання уразливого стану, фізичних вад чи психічної неповноцінності, підкуп особи, яка здійснює контроль над іншою особою. В ст. 210 КК Румунії способами розглядуваного посягання визнані примус, викрадення, обман, зловживання владою, використання беззахисного чи особливо уразливого стану людини, пропонуван- ня, надання або одержання грошей чи певних пільг особі, яка здійснює контроль за цією людиною. В ст. 177-1 КК Іспанії способами торгівлі людьми визнано застосування насильства, погроз, обману, використання залеж- ності особи, її уразливого стану. В ст. 444 КК Чорногорії способами аналізованого злочину визнані погрози чи застосування сили, шахрайство або обман, зловживання владою, довірою, використання залежності, ураз- 230  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ливого стану, вилучення або знищення особистих документів, підробка особистих документів, придбання чи виготовлення підроблених документів або надання чи одержання платежів або пільг для отримання згоди осо- би, яка контролює іншу особу. В § 22 ст. 115 КК Польщі способами торгівлі людьми визнані насильство або протиправна погроза, викрадення, обман, використання помилки чи нездатності адекватно розуміти значення своїх дій, зловживання відносинами залежності, використання критичного становища або безпорадного стану, надання або прийняття матеріальної чи особистої вигоди або її обіцянка особі, яка здійснює опіку чи нагляд за іншою особою. В ч. 1 ст. 171 КК Киргизстану способами торгівлі людьми визнано погрозу, застосування сили або інших форм примусу, шантаж, викрадення, шахрайство, обман. Болгарський законодавець у ч. 1 ст. 159а КК не вказує на способи вчинення торгівлі людьми, однак обста- винами, що обтяжують відповідальність за цей злочин, визнає, зокрема, використання примусу або введення в оману, викрадення або незаконне позбавлення свободи, використання стану залежності, зловживання вла- дою, обіцянку, надання або одержання пільги (ч. 2 ст. 159а). Подібним є підхід аргентинського (ст.ст. 145 bis, 145 ter), словенського (ч. 2 ст. 113) та угорського (ч. 3 ст. 192) законодавців. Законодавці деяких держав прагнули максимально точно наблизити перелік способів вчинення торгівлі людьми до того, який наведений в Палермському протоколі. Йдеться, зокрема, про кримінальне законодавство Албанії (ч. 1 ст. 110/а), Аргентини (ст. 145 ter), Болівії (ст. 281 bis), Вірменії (ч. 1 ст. 132), Грузії (ч. 1 ст. 143-1), Індії (ч. 1 ст. 370), Нідерландів (ч. 1 ст. 273f ), Перу (ч. 1 ст. 153), Північної Македонії (ч. 1 ст. 418-а), Словаччи- ни (ч. 1 § 179), Франції (ст. 225-4-1), Хорватії (ч. 1 ст. 106). Здійснений порівняльно-правовий аналіз дозволяє стверджувати, що у розглядуваній частині вітчизняне за- конодавство загалом відповідає вимогам Палермського протоколу та узгоджується з кримінальним законодав- ством більшості зарубіжних держав. Зауважимо також, що більшість законодавців не дослівно відтворили наве- дений у протоколі перелік, а дещо модифікували його. Аналогічним шляхом пішов і український законодавець. Завершуючи розгляд об’єктивної сторони досліджуваного злочину, необхідно зауважити, що у ст. 19 Кон- венції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми передбачено обов’язок кожної сторони розгля- дати питання про вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання згідно з її національним законодавством злочинами користування послугами, які є предметом експлуатації, коли було відомо, що ця особа є жертвою торгівлі людьми. У цій частині вітчизняний кримінальний закон містить прогалину, яку належить усунути. На необхідності криміналізації користування результатами праці чи послугами особи, яка стала жертвою торгівлі людьми, за умови поінформованості винної особи про такий її статус, вже зверталася увага у вітчизняній науковій літературі1.

1 Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 4, 8; Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 18, 41–42; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримі- нально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 463.

231 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

4.6. Експлуатація дітей

Переходячи до аналізу об’єктивної сторони експлуатації дітей (ст. 150 КК України), насамперед зауважимо, що назва вказаної статті сформульована необґрунтовано широко, адже насправді у ній йдеться не про усі мож- ливі форми експлуатації, а лише про трудову експлуатацію дитини. На цей факт уже зверталася увага в науковій літературі1. Із диспозиції ч. 1 ст. 150 КК України випливає, що під експлуатацією дитини законодавець розуміє викори- стання праці дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування. У своїй монографії Д.О. Калмиков дійшов висновку, що об’єктивна сторона експлуатації дітей включає чотири обов’язкові ознаки: 1) діяння, зміст якого становить явище експлуатації дитини; 2) спосіб вчинення злочину, який полягає у використанні праці дітей2; 3) суспільно небезпечні наслідки, які полягають у заподі- янні істотної шкоди волі дитини; 4) причинно-наслідковий зв’язок між експлуатацією дитини та заподіянням істотної шкоди її волі3. З таким твердженням навряд чи можна погодитись. Видається, має рацію А.М. Орлеан, який зазначає, що використання праці дитини є не способом вчинення розглядуваного діяння, а його харак- теристикою (діяння як ознака об’єктивної сторони цього складу злочину полягає в експлуатації дитини, що в диспозиції статті розтлумачується як використання праці дитини)4. Крім того, відсутні підстави для віднесення до ознак об’єктивної сторони складу злочину «експлуатація дітей» суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяння істотної шкоди волі дитини. У диспозиції ч. 1 ст. 150 КК України немає жодного слова про наслід- ки та про істотну шкоду, а отже немає й підстав для того, аби вважати обов’язковими ознаками аналізовано- го складу злочину суспільно небезпечні наслідки і причинний зв’язок між діянням і зазначеними наслідками5. Варто зауважити, що у дисертаційному дослідженні Д.О. Калмиков займав дещо іншу позицію, зазначаючи, що «об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 150 КК України, має дві обов’язкові ознаки: 1) ді- яння, зміст якого становить явище експлуатації дітей; 2) спосіб учинення злочину, який полягає у використанні праці дітей, які не досягли віку, із якого законодавством дозволяється працевлаштування»6. Таким чином, до висновку про те, що обов’язковими ознаками об’єктивної сторони експлуатації дітей є не лише діяння, а й суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок між ними дослідник дійшов вже після захисту дисертації. З тексту ч. 1 ст. 150 КК України не можна зробити однозначного висновку про характер використовуваної праці дитини, зокрема про те, має така праця бути примусовою чи може бути й добровільною. Думки науковців з цього приводу розділилися. Так, А.М. Орлеан переконаний, що об’єктивною стороною розглядуваного діян- ня охоплюється лише добровільна дитяча праця7. Натомість на думку Д.О. Калмикова, «в диспозиції ст. 150 КК України під діянням „експлуатація дітей” розуміється свавільне (з використанням примусу) привласнення продуктів праці дітей власниками засобів виробництва»8. З точки зору вказаного дослідника, використання добровільної та безпечної праці дитини не охоплюється об’єктивною стороною злочину, передбаченого чин- ною редакцією ст. 150 КК України, оскільки наявність кримінальної відповідальності за такі дії, з одного боку, може призвести до необґрунтованого впливу держави на процес виховання та становлення особистості дити- ни, а з іншого – до підриву авторитету органів державної влади9. У розглядуваному контексті, однак, необхідно

1 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 283. 2 Використання праці дітей способом вчинення розглядуваного злочину вважає також Т.В. Варфоломеєва (Науково-практичний коментар до Кримі- нального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 387). 3 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 65. 4 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 284. 5 Там само. С. 285. 6 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. С. 9. 7 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 285, 288. 8 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. С. 9; Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 89. 9 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 45.

232  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

зауважити, що у більшості проаналізованих автором цих рядків кримінальних проваджень, які закінчилися ух- валенням обвинувального вироку, йшлося про використання саме добровільної і безпечної праці дитини. При- міром, Роздольненський районний суд Автономної Республіки Крим засудив директора фермерського госпо- дарства, який залучив для здійснення сільськогосподарських робіт (збору урожаю кавунів і динь) трьох дітей, що не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування. Суд встановив, що за виконану роботу діти отримували обумовлені кошти, однак винний не питав дітей про їхній вік, не укладав з ними тру- дового договору, не вів спеціального обліку працівників молодше 18 років, не забезпечив проходження ними спеціального медичного огляду, не отримав дозволу батьків на використання праці їхніх дітей1. На наш погляд, буквальне тлумачення диспозиції ч. 1 ст. 150 КК України дозволяє дійти висновку, що у цій статті законодавець встановлює відповідальність фактично за будь-яке використання праці дитини, що не до- сягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування2. Не можна, однак, не звернути увагу на те, що попри поширеність дитячої праці в Україні, у правозастосовній практиці вказана стаття трапляється вкрай рідко. Зрештою, це й не дивує, адже бажання працювати й заробляти, реалізовуючи таким чином свою само- стійність, є цілком нормальним прагненням будь-якого підлітка. У зв’язку з цим у науковій літературі пропону- валися різні шляхи вирішення окресленої проблеми. Так, І.М. Доляновська дійшла висновку про доцільність декриміналізації діяння, передбаченого ч. 1 ст. 150 КК України, через його малозначність3. На переконання цієї дослідниці, «існування частини 1 у статті 150 КК України є зайвим, суперечить міжнародно-правовим положенням щодо визначення поняття експлуатації дітей та сприяє надмірній криміналізації діяння»4. Своєю чергою, Д.О. Калмиков запропонував викласти ч. 1 ст. 150 КК України таким чином: «Використання приму- сової праці дитини, яка не досягла шістнадцятирічного віку», а також доповнити розділ ІІ Особливої частини КК України статтею 137-1, у якій передбачити відповідальність за використання добровільної праці дитини на небезпечній для її здоров’я роботі5. На наш погляд, запропонований Д.О. Калмиковим варіант є оптимальні- шим, оскільки він не тільки розв’язує окреслену вище проблему, а й знімає питання про безпосередній об’єкт розглядуваного діяння, усуває неоднозначність, пов’язану з трактуванням вжитого законодавцем терміна «екс- плуатація». Разом із тим зауваження викликає обмеження віку дитини, використання примусової праці якої заборонено кримінальним законодавством, досягненням нею 16 років6. Виходить так, що примусова праця дитини (дитиною, нагадаємо вважається особа, котрій не виповнилось 18 років), яка досягла 16-річного віку, кримінально караною не є, з чим погодитись не можемо. Більше того, у розглядуваному контексті виникає пи- тання про те, чи визнається в Україні кримінально караним використання примусової праці дорослої людини. Здійснений аналіз наявних в КК України заборон дозволяє на це запитання дати негативну відповідь. З точки зору А.М. Орлеана, примусове використання праці дорослої людини та дитини може охоплюватись іншими статтями КК України. Зокрема, у випадках, коли з метою використання примусової праці як дитини, так і дорослої людини було вчинене її вербування, переміщення, переховування, передача або одержання, такі дії охоплюватимуться ст. 149 КК України7. З таким висновком однозначно погодитись не можемо. Необхідно мати на увазі, що реалізація мети експлуатації лежить за межами складу торгівлі людьми (детально про це йти- меться при аналізі суб’єктивної сторони вказаного діяння), а тому власне експлуатація (у т. ч. трудова) людини мала б додатково кваліфікуватися за іншими статтями КК України. Утім, у КК України встановлено відпові- дальність лише за примус до виконання роботи, не обумовленої угодою про працю (ст. 173), яка зі зрозумілих причин стосується незначної кількості ситуацій. У розглядуваному контексті варто нагадати, що деякі зарубіжні законодавці виокремили статтю про кримі- нальну відповідальність за примусову працю. З огляду на це видається, що окреслену вище проблему необхідно 1 Вирок Роздольненського районного суду Автономної Республіки Крим від 12 грудня 2013 р. (справа № 114/2452/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36066044 2 Непереконливою у зв’язку з цим видається позиція авторів, які використання добровільної праці дитини визнають кримінально караним за умови, що така праця була безоплатною або ж з оплатою, яка явно не відповідала кількості або якості виконуваної дитиною роботи (Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 120). 3 Доляновська І.М. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей (аналіз складу злочину): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2008. С. 5, 10, 13. 4 Там само. С. 10. 5 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. С. 5, 16–17. 6 Варто, однак, зазначити, що в монографії, виданій за підсумками кандидатської дисертації, Д.О. Калмиков прибрав із запропонованої ним нової редакції ст. 150 КК України згадку про недосягнення дитиною 16-річного віку (Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 411). 7 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 289.

233 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

вирішувати в комплексі, а не акцентувати увагу виключно на кримінально-правовій протидії використанню примусової праці дитини. Крім того, зрозуміло, що експлуатація людини не обмежується лише примусовою працею, а включає й інші можливі форми (зокрема, примусове використання дорослої людини у жебрацтві, примусову вагітність тощо), не всі з яких на сьогодні визнаються кримінально караними. Забігаючи дещо напе- ред, зазначимо, що оптимальним варіантом розв’язання окресленої проблеми видається конструювання загаль- ного складу примушування до виконання тих чи інших дій. Обґрунтування доцільності його виокремлення буде викладено у цій роботі нижче. На думку автора, у разі реалізації зазначеної пропозиції необхідність в окремій статті про кримінальну від- повідальність за використання примусової праці дитини відпаде. Водночас поділяємо згадувану вище позицію Д.О. Калмикова про доцільність доповнення розділу ІІ Особливої частини КК України статтею 137-1, у якій слід передбачити відповідальність за використання добровільної праці дитини на небезпечній для її здоров’я роботі. Підстав для кримінально-правової заборони використання іншої (такої, що не завдає і не створює за- грози завдання шкоди здоров’ю) добровільної праці дитини, на наш погляд, немає, оскільки воно не характе- ризується достатнім ступенем суспільної небезпеки1. Більше того, варто, вочевидь, погодитись з тим, що «до- бровільне виконання роботи, яка не завдає та не створює загрози завдання шкоди здоров’ю дитини, є корисним для самої дитини, оскільки відіграє вирішальну роль у її підготовці до майбутньої продуктивної праці та ста- новлення її здорової та повноцінної особистості»2.

1 Див. також: Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Лу- ганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 44. 2 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 44–45.

234  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

4.7. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 150-1 КК України, полягає в діях – використанні малоліт- ньої дитини для заняття жебрацтвом. Передовсім необхідно з’ясувати сутність поняття «використання дитини». Це особливо важливо з огляду на існуючу проблему розмежування використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150-1 КК) і втягнення неповнолітніх у заняття жебрацтвом (ст. 304 КК). У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «використовувати» пояснюється так: «Застосовувати, вживати що-небудь з користю, користуватися чимсь»1. У кримінально-правовій літературі сутність поняття «використання дитини» здебільшого не аналізується; переважно дослідники обмежуються констатацією, що у такому використанні полягає об’єктивна сторона цьо- го злочину. Науковці, які вказане питання не оминають увагою, використання дитини зазвичай пов’язують із залученням її до жебрацтва. Так, Я.Г. Лизогуб вважає, що під використанням слід розуміти залучення дитини до певної діяльності на власну користь2. З точки зору Т.В. Варфоломеєвої, використання – це залучення до же- брацтва у супроводі дорослого чи тримання дитини на руках в процесі жебрацтва3. Вочевидь, подібну позицію займає й Є.Л. Стрельцов, який спершу зазначає, що об’єктивна сторона розглядуваного злочину виражається у використанні батьками або особами, які їх замінюють, малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, а відтак вказує, що під залученням у жебрацтво слід розуміти умисне схилення малолітнього до систематичного випро- шування у сторонніх осіб грошових або інших матеріальних цінностей як самостійно малолітнім, так і разом із дорослими4. У цьому контексті необхідно зазначити, що слово «втягувати» мовознавцями тлумачиться як «залучати (курсив наш – А. А.), притягати, заохочувати когось до участі в чому-небудь»5. З огляду на це оче- видним видається те, що розмежування використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом і втягнення неповнолітніх (зокрема, малолітньої особи – ч. 2 ст. 304 КК України) у заняття жебрацтвом становить вкрай складну проблему, адже і одне, й інше полягає у залученні дитини до жебракування. Аналіз судової практики засвідчує, що фактично аналогічні діяння суди в одних випадках кваліфікують як використання малолітньої ди- тини для заняття жебрацтвом, в інших – як втягнення малолітньої особи у заняття жебрацтвом. Такі труднощі не виникають лише у разі вчинення аналізованого посягання щодо неповнолітнього, адже у ст. 150-1 передба- чено відповідальність за вчинення відповідного діяння тільки щодо малолітньої дитини, а у ст. 304 – й щодо неповнолітньої особи. Разом з тим у юридичній літературі висловлювалися й інші точки зору з приводу розуміння сутності «вико- ристання» і «втягнення». Так, на думку Н.М. Крестовської та М.А. Готвянської, втягнення – це схиляння ди- тини до злочину або іншої негативної девіації, тобто вчинення дитиною активної протиправної або аморальної дії (зокрема, жебракування). Натомість використання означає трактування злочинцем дитини не як людини, а як корисної для нього речі, що своїм виглядом спонукає інших осіб до безоплатної передачі йому певних матеріальних цінностей (грошей, продуктів тощо), тобто в такому разі дитина є знаряддям учинення антигро- мадських дій, будучи одночасно беззахисною жертвою правопорушника6. Зазначену позицію поділяють й деякі інші дослідники. Приміром, І.В. Дегтярьова підкреслює, що термін «втягнення» передбачає свідоме рішення дитини брати участь у злочинній діяльності, а термін «використання» стосується нездатних усвідомлювати свої вчинки немовлят або дітей молодшого віку, котрих злочинці використовують як «корисну річ», що від-

1 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 137. 2 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 122. 3 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 388. 4 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 285. 5 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 210. 6 Крестовська Н.М., Готвянська М.А. Використання дітей молодшого віку при жебракуванні: проблеми кваліфікації та юридичного реагування. Бо- ротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2005. № 12. С. 126.

235 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

криває гаманці громадян1. В.В. Кузнецов2 і К.О. Черевко3 також вважають, що за ст. 150-1 КК України потрібно кваліфікувати діяння, у яких потерпілий через свій вік не усвідомлює факту використання його як фактичного «знаряддя» для жебракування, а за ст. 304 КК України – усвідомлює. Як зазначалося вище, суди нерідко займа- ють іншу позицію. Так, наприклад, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області за ч. 1 ст. 150-1 ква- ліфікував дії матері, яка протягом кількох місяців залучала свого 12-річного сина до жебракування (тримаючи його за руку, заходила з ним у домогосподарства і випрошувала гроші та продукти харчування)4. У розглядуваному контексті необхідно звернути увагу на два моменти. По-перше, однозначного висновку про те, що за ст. 150-1 КК України слід кваліфікувати випадки залучення у жебрацтво дитини, яка не усвідом- лює факту використання її для жебракування, з диспозиції відповідної норми зробити не можна. По-друге, навіть якщо прийняти аргументи згаданих науковців, виникає питання: навіщо у кримінальний закон включати дві окремі статті, які встановлюють відповідальність за одні й ті самі дії з тією лише різницею, що в одному ви- падку дитина усвідомлює факт використання її як фактичного «знаряддя» для жебракування, в іншому ж – не усвідомлює? Зазначимо, що до подібного висновку дійшли М.І. Хавронюк і Д.О. Калмиков, які слушно наголо- шують, що доповнення в 2009 р. КК України статтею 150-1 не лише не вирішило багатьох проблем у сфері бо- ротьби із суспільно небезпечним використанням дітей для жебракування, а й створило низку нових. Зокрема, досі немає відповіді на запитання: у чому полягає різниця між «втягненням» дитини у заняття жебрацтвом та її «використанням» для заняття жебрацтвом і чим відрізняється використання малолітньої дитини для занят- тя жебрацтвом (ст. 150-1 КК) від втягнення малолітніх у заняття жебрацтвом (ч. 2 ст. 304 КК)?; як правильно кваліфікувати дії особи, яка спочатку «втягувала», а потім й «використовувала» малолітню дитину для занят- тя жебрацтвом?5; чому статті 150-1 і 304 КК містяться в різних розділах Особливої частини КК України?; чому потерпілим від злочину, передбаченого ст. 304 КК, може бути як неповнолітній, так і малолітній, а потерпілим від злочину, передбаченого ст. 150-1 КК, – лише малолітній?6 Таким чином, можемо констатувати, що ст. 150- 1 КК України містить низку серйозних недоліків. З огляду на зазначене вважаємо за доцільне погодитись з висновком М.І. Хавронюка і Д.О. Калмикова, які вказують, що проблему законодавчого забезпечення протидії втягненню і використанню дітей у жебрацтво слід вирішувати шляхом удосконалення ст. 304 КК України, тоді як ст. 150-1 з кримінального закону доцільно вилучити7. Оскільки ст. 304 КК України встановлює відповідальність не лише за втягнення неповнолітніх у заняття жебрацтвом, а й за втягнення таких осіб у протиправну діяльність, у пияцтво і в заняття азартними іграми, а також з огляду на те, що передбачені у цій статті діяння не посягають на волю, честь та гідність особи, вважаємо за можливе залишити дослідження питань удосконалення цієї статті за рамками нашого дослідження. Попри зроблений вище висновок про доцільність виключення ст. 150-1 з КК України, зупинимось на інших аспектах об’єктивної сторони використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. У диспозиції ч. 1 ст. 150-1 КК України вказано, що під заняттям жебрацтвом слід розуміти систематичне випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб.

1 Дегтярьова І.В. Щодо особливостей діяння, передбаченого ст. 150-1 Кримінального кодексу України. Право і безпека. 2011. № 3 (40). С. 230. 2 Кузнецов В.В. Експлуатація дитини у вигляді жебракування. Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. 2009. № 6. С. 195. 3 Черевко К.О. Окремі питання кримінально-правової характеристики злочину, передбаченого статтею 150-1 Кримінального кодексу України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 103–104. 4 Вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 17 грудня 2010 р. (справа № 1-770/10) / Єдиний державний реєстр судових рі- шень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/49928355. Див. також аналогічні випадки: Вирок Хустського районного суду Закарпатської обл. від 16 лютого 2012 р. (справа № 713/93/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27095816; Приговор Ворошиловского районного суда г. Донецка от 2 ноября 2012 г. (дело № 0508/10102/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/27398066; Приговор Петровского районного суда г. Донецка от 10 октября 2012 г. (дело № 0540/3118/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26633851 5 На думку І.А. Вартилецької, «якщо використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом супроводжується втягненням потерпілої особи в таку діяльність, вчинене утворює сукупність злочинів, передбачених статтями 150-1 та 304 КК» (Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 349). Разом із тим, на наш погляд, має рацію А.Р. Топузян, з точки зору якого «подібна позиція щодо кваліфікації сукупності злочинів, передбачених ст.ст. 150-1 та 304 КК України, є відображенням завузького розуміння сутності категорії “використання” й тягне за собою надмірну репресію, подвійне ставлення в вину» (Топузян А.Р. Криміналь- но-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 102–103). 6 Хавронюк М.І., Калмиков Д.О. Деякі питання удосконалення відповідальності за злочини проти волі дитини. Вісник Верховного Суду України. 2011. № 10 (134). С. 46. 7 Там само. С. 47.

236  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Тлумачення поняття «сторонні особи» у кримінально-правовій літературі дискусій не викликає. Під цими особами у ч. 1 ст. 150 КК України розуміються усі інші особи, крім батьків та осіб, які замінюють батьків, а у частинах 2 і 3 вказаної статті – будь-які особи, крім тих, що є суб’єктами цього злочину1. Певні труднощі викликає розуміння поняття систематичності випрошування як ознаки жебрацтва, що її визначив законодавець. Зауважимо, що окремі дослідники, характеризуючи об’єктивну сторону розглядува- ного діяння, взагалі обходять це питання увагою, обмежуючись констатацією того, що така систематичність повинна мати місце2. Так само й у частині проаналізованих обвинувальних вироків, ухвалених за ст. 150-1 КК України, суди уникали з’ясування наявності систематичності випрошування грошей, речей, інших матеріаль- них цінностей у сторонніх осіб. В ряді випадків суди констатували, що малолітню дитину використовували для заняття жебрацтвом лише один раз протягом короткого часу (іноді менше 30 хвилин), однак цього виявилось достатньо для кваліфікації вчиненого за ст. 150-1 КК України3. І лише в порівняно незначній кількості випадків з’ясуванню наявності систематичності випрошування суди приділили належну увагу4. І.А. Вартилецька зазначає, що у контексті ст. 150-1 КК України систематичність означає здійснення випро- шування неодноразово, упродовж певного періоду часу – від кількох днів і більше. Дослідниця підкреслює, що систематичність підтверджується неодноразовим затриманням винної особи працівниками правоохоронних органів, притягненням батьків або осіб, які їх замінюють, до адміністративної відповідальності за невиконання обов’язків щодо виховання дітей5. В.І. Борисов і В.А. Козак вказують, що систематичним є таке випрошуван- ня, яке відбувалося не менше трьох разів протягом нетривалого проміжку часу6. На думку Я.Г. Лизогуба, під систематичністю у ст. 150-1 КК слід розуміти таке випрошування грошей, яке відбулося тричі в часі, причому не є важливим, у однієї чи кількох осіб дитина випрошувала гроші. Період, протягом якого мало місце жебра- кування, також не змінює кримінально-правової оцінки вчиненого, утім, слід говорити саме про невеликий проміжок часу, коли дитина жебракує, зокрема, протягом дня, тижня, місяця7. З точки зору М.І. Хавронюка, поняття «систематичне» означає вчинення зазначених дій багаторазово (три і більше епізоди усного вислов- лення прохання подати милостиню або письмове чи конклюдентними діями висловлення такого ж прохання трьом і більше стороннім особам)8. Таким чином, усі згадані дослідники мають спільну позицію стосовно того, що систематичність випрошу- вання означає вчинення зазначених дій неодноразово (не менше трьох разів). Крім того, науковці здебільшого поділяють точку зору про те, що йдеться про невеликий проміжок часу, протягом якого відбувалося випрошу- вання. Серед наведених позицій дещо вирізняється точка зору М.І. Хавронюка, який у зміст поняття «система- тичність випрошування» вкладає не лише неодноразовість актів випрошування, а й звернення з відповідним проханням щонайменше до трьох сторонніх осіб. З цього приводу А.Р. Топузян слушно зазначає, що у зв’язку з 1 Див., наприклад: Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 122; Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослідження: моногра- фія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 182; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавро- нюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 452; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 388; Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 96; Хавронюк М.І. Використання малолітньої дитини для заняття жебра- цтвом (коментар нового закону). Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2009. Випуск 49. С. 245. 2 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 285. 3 Див., наприклад: Вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 12 листопада 2013 р. (справа № 642/9214/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35186732; Вирок Ворошиловського районного суду м. Донецька від 25 січня 2014 р. (справа № 255/16162/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36964013; Приговор Кировского район- ного суда г. Днепропетровска от 15 июня 2010 г. (дело № 1-334/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/70971501 4 Див., наприклад: Вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 28 вересня 2012 р. (справа № 712/15695/12) / Єдиний держав- ний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48979390; Вирок Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2017 р. (справа № 757/28962/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71127527; Вирок Печерського районного суду м. Києва від 28 липня 2014 р. (справа № 757/18533/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/Review/39934466; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 11 листопада 2014 р. (справа № 216/7906/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41415780 5 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 349. 6 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 119. 7 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 122. 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 452; Хавро- нюк М.І. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (коментар нового закону). Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2009. Випуск 49. С. 245. Аналогічну точку зору див.: Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповно- літніх: порівняльно-правове дослідження: монографія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. С. 182.

237 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

цим виникає питання, чи будуть вважатися закінченим злочином дії, що полягають у демонстрації таблички з проханням грошей, яка звернена до невизначеної, але великої кількості людей (наприклад, у вагоні метро). Зро- зуміло, що відповідна інформація з проханням подати милостиню за дуже короткий проміжок часу може бути доведена до відома значної кількості осіб, а це, з точки зору М.І. Хавронюка, свідчитиме про систематичність такого випрошування. Окрім того, що злочин, передбачений ст. 150-1 КК України, є, як слушно зазначає М.І. Хавронюк, прикладом продовжуваного злочину, кожен окремий акт випрошування, як правило, є триваючим і може охоплювати декілька окремих фактичних звернень до сторонніх осіб. Однак про систематичність варто говорити тоді, коли буде зафіксовано три і більше самостійних, завершених акти випрошування, кожен з яких може бути триваючим. На справедливе переконання А.Р. Топузяна, про закінчення одного акту випрошування може свідчити залишення певного місця, переміщення до іншого, заміна особи винного, що супроводжує дити- ну (передача малолітньої дитини іншій особі з метою використання її у жебрацтві), заміна малолітньої дитини на іншу. Водночас зміна адресата звернень з проханням подати милостиню може розглядатися як закінчення од- ного акту випрошування й початок іншого лише в тому разі, коли одночасно змінюється місце випрошування1. Ще одну точку зору на сутність систематичності випрошування висловила І.В. Дегтярьова. На її переконан- ня, за ст. 150-1 КК України слід кваліфікувати випадки, коли має місце одночасне використання в жебрацтві трьох і більше осіб, кожна з яких хоча б одноразово висловила прохання подати милостиню сторонній особі2. Видається, має рацію А.Р. Топузян, який зазначає, що кількість потерпілих, які одночасно залучаються до же- брацтва, не може свідчити про систематичність як визначену законодавцем ознаку розглядуваного суспільно небезпечного діяння3, у зв’язку з чим погодитись з позицією І.В. Дегтярьової не можемо. З огляду на викладене вважаємо, що моментом закінчення використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом слід визнавати момент початку третього епізоду випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб з використанням такої дитини. Зазначимо, що саме така точка зору є домінуючою у кримінально-правовій літературі4.

1 Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 97–98. 2 Дегтярьова І.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінально-правова та кримінологічна характеристика і запобігання: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2012. С. 8. 3 Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 98. 4 Див., зокрема: Денисов С.Ф., Гальцева К.В. Кримінальна відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Юридична наука. 2012. № 8. С. 55; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 122; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 452; Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 99; Хавронюк М.І. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (коментар нового закону). Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2009. Випуск 49. С. 245.

238  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

4.8. Незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги

Переходячи до аналізу об’єктивної сторони незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної до- помоги, насамперед необхідно нагадати особливості надання психіатричної допомоги особам, які страждають на психічні розлади. Цивільний кодекс України (ч. 6 ст. 284) передбачає, що надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону1. Цим законом є передусім Закон України «Про психіатричну допомогу» (далі – Закон) від 22 лютого 2000 р.2, яким врегульовано підстави та порядок госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги осіб, що страждають на психічні розлади. Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону особа, яка досягла 14 років, госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги добровільно – на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою. Особа віком до 14 років (малолітня особа) госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги на прохання або за письмовою згодою її батьків чи іншого законного пред- ставника. У разі незгоди одного з батьків або за відсутності батьків госпіталізація особи віком до 14 років (ма- лолітньої особи) до закладу з надання психіатричної допомоги проводиться за рішенням (згодою) органу опіки та піклування, яке ухвалюється не пізніше 24 годин з моменту звернення іншого законного представника зазна- ченої особи до цього органу і може бути оскаржено відповідно до закону, у тому числі до суду. Особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги добровільно – на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою. Законний представник особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, сповіщає орган опіки та піклування за місцем проживання підопічного про згоду його підопічного на госпіталізацію до закладу з надання психіатричної допомоги не пі- зніше дня, наступного за днем надання такої згоди. Особа, визнана у встановленому законом порядку недієз- датною, яка за станом свого здоров’я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, гос- піталізується до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням (згодою) органу опіки та піклування, яке ухвалюється не пізніше 24 годин з моменту звернення до цього органу законного представника зазначеної особи і може бути оскаржено відповідно до закону, у тому числі до суду. Згода на госпіталізацію фіксується в ме- дичній документації за підписом особи або її законного представника та лікаря-психіатра. Госпіталізація особи у вказаних випадках здійснюється за рішенням лікаря-психіатра3. Крім того, Закон передбачає можливість госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку. В примусовому порядку, зокрема, може бути госпіталізована до вказаного закладу особа у випадках проведення експертизи стану психічного здоров’я особи або застосування до особи, яка страждає на психічний розлад і вчинила суспільно небезпечне діяння, примусового заходу медичного характеру (ч. 3 ст. 13). Так, відповідно до ст. 93 КК України, примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) які вчинили у стані обмеженої осудно- сті злочини; 3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення виро- ку або під час відбування покарання. Крім того, ст. 14 Закону передбачає, що особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без її усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: 1) вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих або 2) неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяль- ність4. Законом передбачена також процедура госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку. Так, відповідно до його ст. 16, особа, яку було госпіталізовано до такого закладу за рі- 1 Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 2 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14 3 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14 4 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14

239 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

шенням лікаря-психіатра на підставах, передбачених ст. 14 Закону, підлягає обов’язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів закладу з надання психіатричної допомоги для прийняття рішення про доцільність її госпіталізації. У разі, якщо госпіталізація визнається недоцільною і особа не ви- словлює бажання залишитися в закладі з надання психіатричної допомоги, вона підлягає негайній виписці. У тих випадках, коли госпіталізація особи до вказаного закладу в примусовому порядку визнається доцільною, представник закладу з надання психіатричної допомоги, в якому перебуває особа, протягом 24 годин з часу госпіталізації направляє до суду за місцем знаходження закладу з надання психіатричної допомоги заяву про госпіталізацію особи до вказаного закладу в примусовому порядку на підставах, передбачених ст. 14 цього За- кону, а також висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність такої госпіта- лізації. До винесення судом рішення лікування особи може проводитися за рішенням лікаря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів). Закон (ч. 5 ст. 16) зобов’язує керівника закладу з надання психіатричної допомоги негайно повідомити про госпіталізацію особи до вказаного закладу в примусовому порядку членів її сім’ї, інших роди- чів або її законного представника. У разі відсутності відомостей про наявність членів сім’ї, інших родичів або законного представника в особи, яку госпіталізовано, а також про їх місце проживання повідомляються органи Національної поліції за місцем проживання цієї особи1. У ст. 15 Закону вказано, що особа віком до 14 років (малолітня особа), госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги на прохання або за письмовою згодою її батьків чи іншого законного представника або за рішенням органу опіки та піклування, та особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, гос- піталізована до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням органу опіки та піклування, підлягають обов’язковому протягом 48 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів (за участю дитячого лікаря-психіатра для малолітньої особи) закладу з надання психіатричної допомоги для прийняття рішення щодо необхідності подальшого перебування цих осіб у закладі з надання психіатричної допомоги та надання їм стаціонарної психіатричної допомоги. При подальшому перебуванні в закладі з надання психіатричної до- помоги вказані особи підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів (за участю дитячого лікаря-психіатра для малолітньої особи) не менше одного разу на місяць для вирішення питання про необхідність продовження чи припинення надання їм стаціонарної психіатричної допомоги2. У Законі (ст. 17) також підкреслюється, що перебування особи в закладі з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку може здійснюватися лише протягом часу наявності підстав, за якими було проведено госпіталізацію. Особа, яку було госпіталізовано до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, повинна оглядатися комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на місяць з часу госпіталізації з метою встановлення наявності підстав для продовження чи припинення такої госпіталізації. У разі необхідно- сті продовження госпіталізації в примусовому порядку понад 6 місяців представник закладу з надання психіа- тричної допомоги повинен направити до суду за місцем знаходження вказаного закладу заяву про продовження такої госпіталізації. До заяви, в якій повинні бути викладені підстави госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність продовження такої госпіталізації. В подальшому продовження госпіталізації особи в закладі з надання психіатричної допомоги проводиться кожного разу на строк, який не може переви- щувати 6 місяців3. Передбачені в Законі підстави та процедура госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги у примусовому порядку спрямовані на те, щоб до такого закладу не поміщались особи, які цього не потребують. Порушення законодавчих вимог, що стосуються підстав та порядку госпіталізації, в результаті чого в закладі з надання психіатричної допомоги не за своєю волею опиняється особа, яка такої госпіталізації не потребує, оз- начає її незаконність, що має тягнути за собою кримінальну відповідальність за ст. 151 КК України. У цьому зв’язку варто погодитись з Ю.М. Аргуновою, яка розрізняє кримінально каране незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги та незаконне поміщення до такого закладу у широкому сенсі. Не будь-яку «незаконну» госпіталізацію, на її справедливе переконання, слід розцінювати як злочинне діяння. Наприклад, якщо особа поміщена до закладу з надання психіатричної допомоги з порушенням встановленого Законом по- 1 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14 2 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14 3 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14

240  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

рядку, але за її усвідомленою1 і добровільною згодою, скажімо, для проведення спеціальних чи лабораторних досліджень, то це є порушенням Закону, однак воно не тягне за собою кримінальної відповідальності за роз- глядуваною статтею, оскільки не посягає на права та законні інтереси цієї особи, яка в будь-який момент може покинути заклад з надання психіатричної допомоги2. У розглядуваному вище контексті необхідно зауважити, що немає підстав для кваліфікації за ст. 151 КК України у разі, якщо госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги пов’язана, для прикладу, з бажанням особи ухилитися від призову на строкову військову службу чи прагненням уникнути кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин (виключати того, що знайдуться особи, котрі віддадуть перевагу ви- знанню їх неосудними з наступним застосуванням до них примусових заходів медичного характеру, думаємо, не варто; в умовах корумпованої медицини та судової системи це, вочевидь, цілком можливо3). Хоча таку гос- піталізацію й слід визнавати незаконною, однак добровільна згода дієздатної особи на поміщення її до закладу з надання психіатричної допомоги виключає посягання на її свободу, честь та гідність, що свідчить про відсут- ність об’єкта розглядуваного злочину4 (утім, це не виключає складу іншого, зокрема корупційного, злочину). Разом з тим згода, надана особою під впливом фізичного насильства, погроз5 чи умовлянь на підставі завідомо неправдивого діагнозу, на наш погляд, утворює склад даного злочину. Необхідно звернути увагу на певну невідповідність, яка має місце між назвою ст. 151 КК України та диспо- зицією ч. 1 цієї статті. Елементарне тлумачення даної норми приводить до висновку, що під незаконним помі- щенням в заклад з надання психіатричної допомоги вітчизняний законодавець розуміє поміщення до вказа- ного закладу завідомо психічно здорової особи. Цей момент, на наш погляд, має важливе значення, оскільки незаконність поміщення особи до закладу з надання психіатричної допомоги в розумінні кримінального законо- давства не повною мірою відповідає наведеним вище положенням Закону України «Про психіатричну допомогу». Вище зазначалося, що незаконним поміщенням до закладу з надання психіатричної допомоги слід визнава- ти порушення законодавчих вимог, що стосуються підстав та порядку госпіталізації, в результаті чого у вказа- ному закладі опиняється не за своєю волею особа, яка такої госпіталізації не потребує. Так, наприклад, відсутні підстави для госпіталізації в примусовому порядку, якщо особа завідомо для лікаря-психіатра страждає на пси- хічний розлад, однак не вчиняє і не виявляє реальних намірів вчинити дії, що становлять безпосередню небез- пеку для неї або оточуючих, а також спроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. Відсутні підстави для такої госпіталізації і в разі, якщо особа хоч і є завідомо

1 Зауважимо, що відповідно до Принципів захисту психічно хворих осіб і поліпшення психіатричної допомоги, прийнятих резолюцією 46/119 Гене- ральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1991 р., усвідомлена згода – це згода, отримувана вільно, без погроз чи невиправданого примушування після належного надання пацієнту у формі і зрозумілою йому мовою достатньої і ясної інформації про: а) попередній діагноз; b) цілі, методи, ймовірну тривалість та очікувані результати пропонованого лікування; с) альтернативні методи лікування, включаючи менш інвазивні; d) можливі больові відчуття та відчуття дискомфорту, можливий ризик та побічні ефекти пропонованого лікування. У Принципах також вказано, що під час процедури надання згоди пацієнт може вимагати присутності будь-якої особи або осіб за своїм вибором. Пацієнта не можна просити чи спонукати відмовитися від права на усвідомлену згоду. Якщо пацієнт висловлює бажання відмовитися від цього права, то йому має бути роз’яснено, що лікування не може проводитись без його усвідомленої згоди (Принцип 11 «Згода на лікування») (Принципы защиты психически больных лиц и улучшения психиа- трической помощи. Приняты резолюцией 46/119 Генеральной Ассамблеи ООН от 17 декабря 1991 г. / Организация Объединенных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/mental_helth_care.shtml). 2 Аргунова Ю.Н. Уголовная ответственность за незаконное помещение в психиатрический стационар. Независимый психиатрический журнал. 2011. № 4. URL: http://npar.ru/journal/2011/4/06-argunova.htm. Див. також: Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 113; Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 153; Хапугина И.В. Объективные и субъективные признаки состава незаконного помещения в психиа- трический стационар (ст. 128 УК РФ). Право евразийских государств: опыт и перспективы: материалы международной научно-практической конфе- ренции, 16-17 апреля 2012 г. Орехово-Зуево: Редакционно-издательский отдел МГОГИ, 2012. С. 180. 3 На поширеність випадків «купівлі діагнозів злочинцями з метою уникнути тривалого строку тюремного ув’язнення» вказує Роберт ван Ворен. До- слідник зазначає: «Система була достатньо простою. Злочинець під час досудового розслідування намагався зробити так, щоб пройти судову-психіа- тричну експертизу, яка визнала б його неосудним [тут, зрозуміло, автор дещо спрощує – А. А.] за відповідну плату. В результаті “замовник” опинявся в судово-психіатричному закладі, де швидко одужував і через рік-півтора комісія приходила до висновку, що він вилікувався. <…> Ціна залежала від серйозності злочину та “бажаного” строку перебування в спеціалізованому закладі. Плата могла бути достатньо високою, як відомо з конфіденційних джерел, іноді до ста тисяч доларів» (Ван Ворен Р. О диссидентах и безумии: от Советского Союза Леонида Брежнева к Советскому Союзу Владими- ра Путина / пер. с англ. К. Мужановского; предисл. И. Марценковского. Киев: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. С. 261). 4 У зв’язку з цим не можемо погодитись з А.О. Байдою та І.С. Комасюк, які серед найпоширеніших мотивів поміщення завідомо психічно здоро- вих осіб до закладів з надання психіатричної допомоги називають прагнення ухилитися від відбування покарання за вчинений злочин (Байда А.О., Комасюк І.С. Питання кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в психіатричний заклад. Актуальні проблеми держави і права. 2018. Вип. 81. С. 5). 5 А.С. Прокопенко з цього приводу зазначає: «В прийомних відділеннях психіатричних лікарень на осіб, котрі поступають через невідкладні покази, чиниться тиск (погрози, залякування) з тим, аби вони надали згоду на госпіталізацію, щоб позбавити лікарів від судової процедури» (Прокопенко А.С. Безумная психиатрия / Карательная психиатрия: сборник / под общ. ред. А.Е. Тараса. Москва: ООО «Издательство АСТ», Минск: Харвест, 2005. С. 199).

241 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

для лікаря-психіатра психічно нездоровою, однак не потребує надання їй стаціонарної психіатричної допомо- ги. Разом з тим необхідно ще раз підкреслити, що текст диспозиції ч. 1 ст. 151 КК України не дає змогу зроби- ти такий однозначний висновок; буквальне тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що мова у ній йде лише про кримінально-правову заборону поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги завідомо психічно здорової особи, тобто такої особи, яка для лікаря-психіатра була явно психічно здоровою. Розуміння незаконності поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги лише як поміщення туди завідомо психічно здорової особи не тільки не повною мірою відповідає наведеним вище положенням Закону, а й серйозно ускладнює застосування розглядуваної норми на практиці, необґрунтовано звужує межі її застосування. Вважаємо, що у ч. 1 ст. 151 КК України правильніше було б передбачити, що відповідальність настає за незаконне поміщення до за- кладу з надання психіатричної допомоги особи, яка не потребує стаціонарної психіатричної допомоги. З’ясування ж сутності цієї незаконності спонукатиме правозастосувача звертатися до тексту закону, який передбачає під- стави та порядок госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги осіб, що страждають на психічні розлади, тобто передусім до Закону України «Про психіатричну допомогу». Йдеться, таким чином, про кон- струювання бланкетної диспозиції. Зауважимо, що подібним шляхом пішли законодавці окремих держав (ч. 1 ст. 134 КК Вірменії, ч. 1 ст. 149 КК Грузії, ч. 1 ст. 174 КК Киргизстану, ч. 1 ст. 127 КК Казахстану, ст. 155 КК Латвії, ч. 1 ст. 128 КК Росії). Потрібно звернути увагу також на те, що в ст. 151 КК України йдеться про поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, тоді як в Законі України «Про психіатричну допомогу» вживається інше формулю- вання – «госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «госпіталізувати» пояснюється так: «поміщати хворого в лікарню, в госпі- таль для лікування»1. На наш погляд, при формулюванні назви ст. 151, а також диспозиції її ч. 1, необхідно ви- користовувати термінологію, яка вживається у вказаному Законі і яка точніше відображає суть розглядуваного діяння. У кримінально-правовій літературі визнається, що розглядуваний злочин є закінченим з моменту незакон- ного поміщення особи в стаціонарний заклад з надання психіатричної допомоги. Водночас питання про кон- струкцію даного складу злочину трактується по-різному. На думку переважної більшості дослідників, склад розглядуваного злочину формальний2. Іншою є точка зору С.Д. Шапченка3 та І.М. Тяжкової4, на переконання яких цей склад злочину слід відносити до типу матеріальних. Так, на думку С.Д. Шапченка, об’єктивна сто- рона складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 151 КК України, включає: а) діяння; б) наслідок; в) причинний зв’язок між діянням і наслідком; г) місце вчинення злочину. Фактичне перебування психічно здорової особи в закладі з надання психіатричної допомоги, на переконання С.Д. Шапченка, слід вважати наслідком прийняття лікарем-психіатром (одноособово чи в складі комісії лікарів-психіатрів) рішення про незаконну госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги. У тих випадках, коли прийняті рішення не привели до фактичного перебування психічно здорової особи в закладі з надання психіатричної допомоги, такі рішення необхідно розглядати як закінчений замах на злочин5. Варто зазначити, що відповідну позицію С.Д. Шапчен- ко зайняв ще у 1999 р. У підручнику з Особливої частини кримінального права, підготовленому науковцями Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вчений зазначав, що розглядуване діяння (у КК

1 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 256. 2 Див., зокрема: Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 114; Джинджолия Р.С. Унификация оценочных признаков при квалификации преступлений против личности: монография / под ред. проф. А.А. Магомедова. Москва: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004. С. 94; Кримінальний кодекс України: науково-практичний ко- ментар / за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: ТОВ «Одіссей», 2008. С. 431; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. С. 83; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 121; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 351; Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 92; Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 115; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 58; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 86. 3 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 285; Преступления против лич- ности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 623. 4 Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 52–53. 5 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 285; Преступления против лич- ности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 623.

242  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

1960 р., який діяв на той час, відповідальність за нього була передбачена ст. 123-2) за своїм змістом полягає в прийнятті незаконного рішення про примусове направлення психічно здорової особи до психіатричної лікар- ні або ж про її примусове подальше у ній тримання, тоді як фактичне перебування психічно здорової людини в психіатричній лікарні є наслідком зазначених вище рішень. Таким чином, на переконання С.Д. Шапченка, початок такого перебування є тим моментом, з якого незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги слід визнавати закінченим злочином1. І.М. Тяжкова також висловила сумнів з приводу правильності віднесення розглядуваного складу злочину до типу формальних. На її думку, фактичне поміщення особи в психіатричний стаціонар є наслідком цього злочи- ну, а не змістом діяння. Цим наслідком є позбавлення людини свободи – невід’ємного особистого блага, прого- лошеного Конституцією, і поміщення її в умови, що заподіюють їй моральної й фізичної шкоди, наприклад, у разі введення в організм не викликаних необхідністю психотропних засобів2. Авторка запитує: «При вчиненні викрадень втрата потерпілим хоча б частини майна визнається наслідком цього діяння, чому ж реальне позбав- лення свободи людини (цінніше благо) є не наслідком, а лише дією?»3. На наш погляд, більш переконливою є точка зору, згідно з якою у розглядуваному випадку має місце фор- мальний, а не матеріальний склад4. Навряд чи законодавець, формулюючи диспозицію ч. 1 ст. 151 КК України, переслідував мету вказати на позбавлення свободи як на наслідок, а не як на діяння. Інша справа, що діяння і наслідок тут фактично збігаються у часі. Питання про те, з якого конкретно моменту можна вважати, що особу незаконно поміщено до закладу з надання психіатричної допомоги, в кримінально-правовій літературі також є дискусійним5. Науковцями з цьо- го приводу висловлювались різні точки зору: 1) з моменту, коли вживаються заходи для доставки особи до закладу з надання психіатричної допомоги (наприклад, лікар-психіатр виписує направлення на госпіталізацію, санітари застосовують до особи фізичне насильство, аби доставити її до вказаного закладу, тощо); 2) з моменту, коли потерпілий буде оформлений в стаціонарному закладі з надання психіатричної допомоги як пацієнт цього закладу; 3) з моменту прийняття рішення комісією лікарів-психіатрів про обґрунтованість госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги; 4) з моменту доставки (прибуття) особи до закладу з надання психіатричної допомоги; 5) з моменту перешкоджання особі покинути вказаний заклад6. На наш погляд, варто погодитись з дослідниками, які вважають, що поміщенням до закладу з надання пси- хіатричної допомоги необхідно вважати момент закінчення оформлення документів в його приймальному від- діленні, у яких особа фігурує як пацієнт цього закладу7. Заходи для доставки особи до закладу з надання психі- атричної допомоги (наприклад, з метою незаконного поміщення до вказаного закладу до особи застосовують фізичне насильство, але їй вдається вирватись і уникнути незаконної госпіталізації) або ж доставку її до такого закладу для подальшого оформлення госпіталізації необхідно розцінювати як замах на незаконне поміщення особи в заклад з надання психіатричної допомоги. Точка зору О.Є. Амосова, згідно з якою цей злочин необхідно визнавати закінченим з моменту перешкод- жання особі покинути заклад з надання психіатричної допомоги8, на нашу думку, не є достатньо переконливою. 1 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / за редакцією П.С. Матишевського та ін. Київ: Юрінком Інтер, 1999. С. 275. 2 Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 52. 3 Там же. С. 53. 4 Раніше авторові більш переконливою видавалась протилежна точка зору (Андрушко А.В. Об’єктивна сторона незаконного поміщення в психіатрич- ний заклад. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2015. № 4 (ІІ). С. 131). 5 Зауважимо, однак, що більшість дослідників обходить дане питання увагою. 6 Див., зокрема: Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 114; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 83; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 124; Курс российского уголовного права. Особенная часть / под ред. В.Н. Кудрявцева, А.В. Наумова. Москва: Спарк, 2002. С. 209; Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 204–205; Снахо- ва М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 150, 153; Тасаков С.В. Нравственные основы норм уголовного права о преступлениях против личности. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2008. С. 190; Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 52; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 101–102. 7 Евстифеева Е.В. Проблемы применения уголовной ответственности за незаконную госпитализацию в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях. Вестник Саратовской государственной юридической академии. 2014. № 6 (101). С. 166; Кримі- нальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 124; Тасаков С.В. Нрав- ственные основы норм уголовного права о преступлениях против личности. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2008. С. 190; Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 52. 8 Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008.

243 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Підкреслимо, що законодавець встановлює кримінальну відповідальність за незаконне поміщення (госпіталі- зацію) особи саме до закладу з надання психіатричної допомоги, що, на наше переконання, передбачає оформ- лення потерпілого як психічно хворого, такого, що потребує стаціонарної психіатричної допомоги. Крім того, зауважимо, що перешкоджання особі покинути стаціонарний заклад з надання психіатричної допомоги прямо пов’язане з її статусом пацієнта відповідного закладу, який вона отримує в результаті закінчення оформлення документів в його приймальному покої, оскільки перебування особи у закладі з надання психіатричної допо- моги пов’язане з його режимом, зокрема із забороною покидати стаціонар без належних підстав. Вважаємо, має рацію Я.Г. Лизогуб, який зазначає, що випадки незаконного поміщення потерпілого до закладу з надання психіатричної допомоги без оформлення документів на нього як на психічно хворого мають розцінюватись як незаконне позбавлення волі (ст. 146 КК), а застосування щодо такого потерпілого медичних чи інших препа- ратів має додатково кваліфікуватись за статтями КК України про відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи1. Так само недостатньо обґрунтованою видається точка зору, згідно з якою розглядуване діяння є закінченим з моменту прийняття рішення комісією лікарів-психіатрів про обґрунтованість госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги2. Необхідно зауважити, що у разі госпіталізації особи за рішенням ліка- ря-психіатра до вказаного закладу в примусовому порядку, до проведення обов’язкового протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду її комісією лікарів-психіатрів для прийняття рішення про доцільність подальшої госпіталізації, ця особа вже є госпіталізованою і протягом цього часу за рішенням лікаря-психіатра може про- водитися її лікування (ст. 16 Закону України «Про психіатричну допомогу»). На думку одних дослідників, розглядуваний злочин є триваючим3. Так, В.І. Зубкова зазначає, що цей «зло- чин вважається закінченим з моменту поміщення людини до психіатричного стаціонару і триває доти, доки психічно здорова людина не буде звідти звільнена»4. На думку К.О. Марахтанової, розглядуване діяння триває до моменту звільнення особи, незаконно поміщеної в психіатричний стаціонар, або до моменту явки з повин- ною винної особи5. Іншу точку зору відстоює І.М. Тяжкова, на переконання якої «триваючий злочин – це, го- ловним чином, певна поведінка винної особи, а не становище потерпілого. В розглядуваному ж злочині суб’єкт, здійснивши незаконне поміщення особи в психіатричний стаціонар, може бути навіть не в курсі подальшої долі потерпілого»6. Подібні аргументи наводить Д.М. Молчанов, який зазначає, що розглядуване діяння не можна відносити до триваючих злочинів, оскільки, якщо, наприклад, у разі викрадення людини або захоплення заруч- ника злочинець повністю контролює можливість утримування потерпілого, то при незаконному поміщенні в психіатричний стаціонар такої можливості може і не бути, адже потерпілий перебуває в державній установі7. На переконання дослідника, небезпека цього посягання визначається самим фактом вчинення незаконних дій сто- совно потерпілого, незалежно від того, що можливість впливати на подальше його тримання в психіатричному стаціонарі у винного або обмежена, або відсутня8. Насамперед варто погодитись з тим, що триваючий злочин – це поведінка винного, а не становище потерпілого9, хоча, на наш погляд, певною мірою це взаємопов’язані речі. Крім того, саме по собі незаконне поміщення особи в заклад з надання психіатричної допомоги дійсно є одно- разовою дією, яка, однак, спрямована на те, що потерпілий певний час перебуватиме у зазначеному закладі10. У С. 114–115. 1 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 124. 2 Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 153. 3 І.О. Зінченко та В.І. Тютюгін визначають триваючий злочин як «вид простого (чи ускладненого) одиничного злочину, який характеризується безпе- рервним здійсненням складу закінченого злочину шляхом тривалого умисного невиконання обов’язків, покладених на особу кримінальним законом (бездіяльність) або шляхом тривалого умисного порушення встановленої законом заборони (дія)» (Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація: монографія. Харків: Видавництво «ФІНН», 2010. С. 66). 4 Зубкова В.И. Ответственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 210. 5 Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 205. 6 Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 53. 7 Зауважимо, що в ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» зазначено, що заклад з надання психіатричної допомоги може бути будь-якої форми власності. 8 Молчанов Д.М. Длящиеся преступления: уголовно-правовая оценка в соответствии с принципом справедливости. Lex Russica (Научные труды МГЮА). 2011. № 4. С. 743. 9 Бурдін В.М. Стадії вчинення злочину (кримінально-правове дослідження): монографія. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2013. С. 120; Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація: монографія. Харків: Видавництво «ФІНН», 2010. С. 57, 66; Ободовський О.В. Трива- ючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. С. 126. 10 І.О. Зінченко та В.І. Тютюгін вказують, що «залежно від особливостей злочинної діяльності та моменту її припинення (присічення) в конкретній ситуації один і той самий злочин іноді може набувати триваючого характеру, а іноді залишатися одним простим актом поведінки винного, так би мовити, відбутися як одноактний злочин» (Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація: монографія. Харків: Видав-

244  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

цьому зв’язку варто погодитись з О.В. Ободовським, який зазначає, що поміщення завідомо психічно здорової особи у заклад з надання психіатричної допомоги (як одноразова дія) не є самоціллю для винного, що прагне таким чином позбавити потерпілого свободи. Тобто поміщення особи до вказаного закладу є першим кроком до означеної мети. Вчиняючи цей злочин, винний апріорі розраховує на те, що особу триматимуть там протя- гом певного часу1. З іншого ж боку, той факт, що у ст. 151 КК України законодавець вказує лише на поміщення завідомо психічно здорової особи до закладу з надання психіатричної допомоги, але не згадує про тримання її у ньому, є явним недоліком, про що докладніше йтиметься нижче. Навряд чи можна погодитись і з тим, що винний може бути й не в курсі про подальшу долю потерпілого. Зважаючи на те, що суб’єктом розглядуваного злочину є лікар-психіатр, який прийняв рішення про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги, складно уявити, що він не поінформований про те, що ця особа продовжує перебувати у вказаному закладі, на що й спрямований його умисел. Вважаємо, що розглядуваний злочин триває в часі доти, доки «злочинний стан», в якому перебуває винний, скінчиться всупереч його волі (наприклад, лікар-психіатр, який прийняв незаконне рішення про госпіталіза- цію особи, затриманий правоохоронними органами, а потерпіла особа звільнена з такого закладу) або ж за во- лею особи, яка перебувала в зазначеному стані (приміром, явка такого лікаря-психіатра з повинною). У аналізованому контексті необхідно зупинитися на дискусії з приводу того, чи охоплює стаття про відпові- дальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги випадки незаконного утримання (продовження перебування) особи в такому закладі після того, як відпали підстави для її подальшого перебу- вання в ньому (наприклад, після одужання особи). Поширення відповідної статті на такі випадки визнають, зокрема, І.А. Вартилецька2, М.І. Коржанський3, А.С. Політова4, Є.Л. Стрельцов5 та інші науковці. Пояснюючи свою позицію, І.А. Вартилецька зазначає, що тримання в закладі з надання психіатричної допомоги особи, по- міщеної до нього на законних підставах, якщо особа не потребує подальшої госпіталізації і підлягає обов’яз- ковій виписці (наприклад, шляхом незаконного подовження тримання, незаконної відмови у такій виписці тощо), утворює склад цього злочину, оскільки в таких випадках особа також проти її волі утримується в зазна- ченому закладі, якщо відпали передбачені законодавством для цього підстави6. Своєю чергою, Т.М. Устінова, підтримуючи точку зору авторів, які вважають, що як незаконне поміщення в психіатричний стаціонар слід розглядати і такі випадки, коли у ньому утримується особа, що вилікувалася, підкреслює, що «в цьому випадку висновок про необхідність продовження лікування є формальною підставою для наступного тримання особи в лікувальному закладі, але фактично означає її незаконне поміщення (з цього моменту) в стаціонар»7. Міркування І.А. Вартилецької та Т.М. Устінової загалом є логічними, однак при буквальному тлумаченні диспозиції ч. 1 ст. 151 КК України однозначного висновку про те, що ця норма охоплює випадки незаконно- го утримання (продовження перебування) особи в закладі з надання психіатричної допомоги після того, як відпали підстави для її подальшого перебування в ньому, зробити не можна. У вказаній диспозиції мова йде не про незаконне поміщення особи до закладу з надання психіатричної допомоги чи утримання її в ньому, а лише про перше з них. Слово «поміщати» означає «надавати місце чому-небудь, розташовувати, розміщувати щось де-небудь; надавати приміщення кому-небудь для проживання; поселяти; улаштовувати кого-небудь у якусь установу, заклад»8, тоді як зміст слова «утримувати» мовознавці тлумачать як «перешкоджати чиємусь ру- хові, уповільнювати, гальмувати просування кого-, чого-небудь або зупиняти зовсім; просити або змушувати кого-небудь залишатися де-небудь; не відпускати»9. З огляду на це в кримінально-правовій літературі домінує ництво «ФІНН», 2010. С. 60). 1 Ободовський О.В. Триваючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. С. 126. 2 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 116, 117; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 350, 351. 3 Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2007. С. 175; Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій. Київ: Атіка, 2001. С. 103. 4 Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 9. 5 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 286. 6 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 117; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 351. 7 Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, А.И. Рарога, А.И. Чучаева. Москва: Юридическая фирма «КОНТР- АКТ»: ИНФРА-М, 2008. С. 102–103. 8 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 1042. 9 Там само. С. 1521.

245 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

обґрунтована, на наш погляд, точка зору, згідно з якою розглядувана стаття передбачає відповідальність не за утримання особи в закладі з надання психіатричної допомоги, а лише за поміщення (госпіталізацію) її туди. Вказану позицію займають, зокрема, Ю.М. Аргунова1, Т.В. Варфоломеєва2, С.Ф. Денисов і Г.О. Зубов3, В.О. Корнієнко4, Я.Г. Лизогуб5, В.М. Підгородинський6, В.І. Терентьєв7, М.І. Хавронюк8/9 та інші дослідники. У розглядуваному контексті необхідно зазначити, що Європейський суд з прав людини виходить з того, що законність продовження примусової госпіталізації особи залежить виключно від збереження у неї психічного розладу. Причому держава повноважна здійснювати утримання хворого у закладі з надання психіатричної до- помоги лише протягом строку загострення такого розладу та не може продовжувати курс лікування після того, як загострення минуло, і в особи немає виражених ознак психічних відхилень10. На наш погляд, було б правильно, якби законодавець змінив назву статті 151 КК України, а також диспозицію її ч. 1, вказавши, що кримінально караною є не лише незаконна госпіталізація до закладу з надання психіатрич- ної допомоги особи, яка не потребує стаціонарної психіатричної допомоги, а й незаконне утримання її в такому закладі. Вважаємо, що зазначені зміни дозволять привести у відповідність у цій частині текст кримінального за- кону до наведених вище положень Закону України «Про психіатричну допомогу», сприятимуть ефективнішій кримінально-правовій протидії розглядуваним посяганням. Зауважимо, що на незаконне утримання особи в закладі з надання психіатричної допомоги, поряд з незаконним її туди поміщенням, прямо вказується, напри- клад, в ст. 184 КК Республіки Білорусь, ст. 134 КК Республіки Вірменія, ст. 149 КК Грузії, ст. 127 КК Республіки Казахстан, ст. 133 КК Республіки Таджикистан. Питання про момент закінчення злочину у формі незаконного утримання особи в закладі з надання психіа- тричної допомоги, на наш погляд, потрібно вирішувати в контексті наведених вище положень Закону України «Про психіатричну допомогу». Так, моментом закінчення злочину у формі незаконного утримання особи, госпіталізованої до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, необхідно вважати або момент відмови в проведенні огляду такої особи комісією лікарів-психіатрів, або момент винесення необґрун- тованого висновку комісією лікарів-психіатрів при вирішенні питання про необхідність продовження госпіта- лізації в примусовому порядку понад 6 місяців (ст. 17). Варто зупинитись також на питанні про способи незаконного поміщення особи до закладу з надання пси- хіатричної допомоги. Професор М.І. Панов слушно підкреслює, що «спосіб вчинення злочину <…> свідчить про якісну своєрідність виконання злочинного діяння, про те, як, яким чином суб’єкт здійснює передбачену кримінальним законом суспільно небезпечну дію (бездіяльність), які прийоми, методи і засоби застосовує для цього. В способі виражаються як фактичні, так і соціальні ознаки злочину, а також особи, що його вчинила»11. У кримінально-правовій літературі, окрім згадування про оформлення лікарем-психіатром документів, що не відповідають справжньому стану речей (в яких завідомо психічно здорова особа фігурує як така, що страждає на психічний розлад), наводились й інші можливі способи вчинення розглядуваного діяння. Так, І.М. Тяжкова вважає, що незаконне поміщення особи до закладу з надання психіатричної допомоги може вчинятися шля- хом застосування фізичного або психічного насильства, обману тощо12. На насильство та обман як на можливі

1 Аргунова Ю.Н. Уголовная ответственность за незаконное помещение в психиатрический стационар. Независимый психиатрический журнал. 2011. № 4. URL: http://npar.ru/journal/2011/4/06-argunova.htm 2 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 389. 3 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 115. 4 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 58. 5 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 123. 6 Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 115. 7 Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 97. 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 455. 9 Щоправда, в підручнику з Особливої частини кримінального права України вчений висловив іншу точку зору: «Злочин є закінченим з моменту по- міщення особи у психіатричний заклад або продовження утримування у ньому особи, яка завідомо для винного вилікувалась» (Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 92). 10 Гудима Д. Обмеження прав психічнохворих у практиці Європейського суду з прав людини. Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Статті учасників ювілейного Х Міжнародного круглого столу (м. Львів, 12-13 грудня 2014 року): у 2-х частинах. Львів, 2015. Частина І. С. 177. 11 Панов М.І. Вибрані наукові праці з проблем правознавства / передм. В.П. Тихого. Київ: Ін Юре, 2010. С. 301. Див. також: Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. Харьков: Вища шк., 1982. С. 24 та ін.; Панов Н., Щур Б. Об изучении способа совершения преступления в науках криминального цикла: междисциплинарный подход. Ежегодник украинского права. 2014. № 6. С. 537. 12 Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 53.

246  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

способи незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги вказують також Ю.М. Аргунова1, А.О. Байда2, В.І. Борисов3, І.А. Вартилецька4, С.Ф. Денисов і Г.О. Зубов5, М.І. Хавронюк6 та інші дослідники. Справді, цілком можливими є ситуації, коли при вчиненні вказаного злочину до особи, яка всупереч її волі гос- піталізується до закладу з надання психіатричної допомоги і опирається цьому, застосовуватиметься фізичне або психічне насильство (наприклад, побої чи тілесні ушкодження або ж погроза вчинити подібні дії). Насиль- ство може бути застосовано й для отримання від особи згоди на її госпіталізацію до вказаного закладу. Так само можна уявити ситуації, коли під виглядом госпіталізації до звичайної лікарні особу доставляють до закладу з надання психіатричної допомоги чи коли особу навмисно вводять в оману щодо стану її психічного здоров’я, потреби в психіатричному обстеженні або лікуванні в умовах психіатричного стаціонару. Варто також погоди- тись з дослідниками, які зазначають, що потерпілий може не усвідомлювати факту поміщення його до закладу з надання психіатричної допомоги через застосування до нього медичних, наркотичних чи інших препаратів7. Водночас поміщення (госпіталізація) завідомо психічно здорової особи до вказаного закладу так чи інакше перед- бачає створення видимості підстав для такої госпіталізації. Я.Г. Лизогуб слушно зазначає, що оформлення осо- би як пацієнта закладу з надання психіатричної допомоги має бути підтверджене відповідними документами про те, що потерпілою є психічно хвора людина8, обстеження або лікування якої можливі лише в стаціонарних умовах. Тому важливими складовими незаконної госпіталізації до вказаного закладу, на наш погляд, слід вважати фальсифікацію історії хвороби та іншої медичної документації. Отримання згоди на госпіталізацію під впливом фізичного насильства чи погроз, як видається, також передбачає складання неправдивих документів (зокрема, письмової згоди на госпіталізацію). У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що спосіб цього злочину суттєво відрізняється від способу незаконного позбавлення волі або викрадення людини, що може слугувати ще одним аргументом на користь виокремлення незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги в са- мостійний склад злочину9. Зважаючи на викладене, зазначимо також, що насильство та обман для кваліфікації розглядуваного злочину обов’язкового значення не мають. Ситуації ж, коли потерпілому (наприклад, для того, аби подолати його опір) під час госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги умисно заподію- ються, приміром, середньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження, утворюють реальну сукупність відповідних злочинів. На переконання переважної більшості дослідників, обов’язковою ознакою об’єктивної сторони розгляду- ваного складу злочину є місце його вчинення – заклад з надання психіатричної допомоги10. Однак у криміналь-

1 Аргунова Ю.Н. Уголовная ответственность за незаконное помещение в психиатрический стационар. Независимый психиатрический журнал. 2011. № 4. URL: http://npar.ru/journal/2011/4/06-argunova.htm 2 Байда А.О. Незаконне поміщення в психіатричний заклад / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 585. 3 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особли- ва частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 120. 4 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 117; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 351. 5 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 115. 6 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 455; Кримі- нальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 92. 7 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 115; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 123. 8 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 124. 9 Обґрунтування доцільності існування у кримінальному законі самостійної статті про відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги див.: Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 50–53 та ін. 10 Див., зокрема: Акоев К.Л. Место совершения преступления и его уголовно-правовое значение / науч. ред. и предисл. А.В. Наумова. Ставрополь: Сервисшкола, 2000. С. 30, 31; Байда А.О. Незаконне поміщення в психіатричний заклад / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 585; Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 607; Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 7; Бычков С.Н. Уголовно-правовая характеристика незаконной госпитализации в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях (ст. 128 УК РФ). Актуальные проблемы современной науки. Секция «Право и правоприменение»: сборник материалов меж- дународной научно-практической конференции, 8 мая 2015 г. Тамбов: Изд-во Першина Р.В., 2015. С. 256; Грищук В.К., Луцький Т.М., Пасєка О.Ф., Самарчук М.В. Кримінально-правова характеристика злочинів проти особи: навч. посібник у схемах. Львів: Львівський державний університет вну- трішніх справ, 2019. С. 54; Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 116; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 84; Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 123; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 58; Кримінальне право

247 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

но-правовій літературі з цього приводу висловлювались й інші точки зору. Так, на переконання Т.В. Родіонової, вказаний заклад не може визнаватись місцем вчинення цього злочину, оскільки «щодо діяння “поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи” доцільним є використання не питання (де?), яке є характеристикою місця вчинення діяння, а питання (куди?) – “в психіатричний заклад”. <…> за допомогою словосполучення “в психіатричний заклад” акцентовано лише на векторі спрямованості діяння суб’єкта злочи- ну; у такий спосіб законодавець описує відповідне діяння, що карається за ст. 151 КК України, а не місце його вчинення»1. Застосований Т.В. Родіоновою лінгвістичний прийом тлумачення для встановлення наявності чи відсутності місця вчинення злочину як ознаки об’єктивної сторони конкретного складу злочину за допомогою запитання «де?» хоч і спрацьовує в більшості випадків, однак абсолютизувати його, на наш погляд, не варто. Крім того, видається, що в даному випадку запитання «куди?» не виключає можливість запитання «де?», адже госпіталізація потерпілої від цього злочину особи так чи інакше відбувається на території закладу з надання психіатричної допомоги2. Заперечення того, що заклад з надання психіатричної допомоги виступає обов’яз- ковою ознакою об’єктивної сторони розглядуваного складу злочину, фактично підважує його специфіку, з чим погодитись не можемо. Законодавець чітко вказує на конкретний заклад, у який незаконно поміщається особа; поміщення особи до іншого закладу складу цього злочину не утворює. Водночас варто погодитись з Л.П. Брич, яка вважає, що в даному випадку правильніше говорити не про місце вчинення злочину, а про його обстановку3, адже визначальними для поняття «заклад з надання психіатричної допомоги» є не просторові, а функціональні характеристики4. У ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» вказано, що заклад з надання пси- хіатричної допомоги – це психіатричний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад охорони здоров’я, центр, відділення, кабінет тощо, інші заклади та установи будь-якої форми власності, діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги5. У зв’язку з цим має рацію Л.П. Брич, коли зазначає, що «поміщення у пси- хіатричний заклад буде мати місце тоді, коли на особу здійснюється психіатричний вплив»6. На цьому моменті акцентує увагу також М.І. Хавронюк, який вказує, що «поміщення в психіатричний заклад означає поміщення у відповідний стаціонар такого закладу для здійснення обстеження стану психічного здоров’я особи, діагности- ки, лікування і нагляду за нею7»8. Разом з тим М.І. Хавронюк здійснення відповідних засобів «психіатричного впливу» сформулював, по суті, як мету злочину. Л.П. Брич у зв’язку з цим підкреслює, що оскільки обстановка вчинення злочину є ознакою об’єктивної сторони, то для визнання злочину закінченим завідомо психічно здо- рова особа має бути поміщена у таку обстановку реально, а не в перспективі. Поміщення ж потерпілої особи, скажімо, на горище чи у підвал будівлі закладу з надання психіатричної допомоги повинно оцінюватись за-

України: навч.-метод. посіб. / за ред. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 115; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 120; Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 286; Мороз В.Г. Поняття місця вчинення злочину як ознаки об’єктивної сторони злочину. Юридична наука. 2014. № 5. С. 132–133; Навроцький В.О. Кримі- нальне право України. Особлива частина: курс лекцій. Київ: Т-во «Знання», КОО, 2000. С. 206; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 285; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 90. 1 Родіонова Т.В. Місце вчинення злочину за кримінальним правом України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2018. С. 78–79. 2 А.А. Музика та Є.В. Лащук вказують, що «місце вчинення злочину – це та територія, на якій перебував суб’єкт злочину у момент вчинення ним певного суспільно небезпечного діяння» (Музика А.А., Лащук Є.В. Предмет злочину: теоретичні основи пізнання: монографія. Київ: ПАЛИВОДА А.В., 2011. С. 156). 3 Слушним вважаємо висновок Т.В. Родіонової про те, що «якщо місце вчинення злочину завжди є складовою обстановки, то вказівка на останню у тексті статті Особливої частини КК України буде свідченням наявності місця вчинення злочину. Якщо ж законодавець передбачає у статті лише місце вчинення злочину, то це ще не означає автоматичної наявності обстановки як ознаки об’єктивної сторони складу злочину» (Родіонова Т.В. Місце вчинення злочину за кримінальним правом України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2018. С. 75–76). Див. також: Акоев К.Л. Место совер- шения преступления и его уголовно-правовое значение / науч. ред. и предисл. А.В. Наумова. Ставрополь: Сервисшкола, 2000. С. 23–24. 4 Брич Л. Місце вчинення злочину і його значення у розмежуванні складів злочинів та відмежуванні їх від складів інших правопорушень. Вісник Львів- ського університету. Серія юридична. 2011. Вип. 52. С. 270; Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 488. 5 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14 6 Брич Л. Місце вчинення злочину і його значення у розмежуванні складів злочинів та відмежуванні їх від складів інших правопорушень. Вісник Львів- ського університету. Серія юридична. 2011. Вип. 52. С. 270; Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 488. 7 У ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» зазначено, що стаціонарна психіатрична допомога – це психіатрична допомога, що включає в себе обстеження стану психічного здоров’я, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страж- дають на психічні розлади, і надається в стаціонарних умовах понад 24 години підряд. 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 455. Див. також: Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 115.

248  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

лежно від усіх обставин справи або як незаконне позбавлення волі (ст. 146 КК), або як захоплення заручників (ст. 147 КК)1. У кримінально-правовій літературі одностайно зазначається, що кримінальна відповідальність настає за не- законне поміщення особи в заклад з надання психіатричної допомоги стаціонарного типу. Примусове ж осві- дування чи лікування особи у лікаря-психіатра в амбулаторних умовах за наявності відповідних підстав може бути кваліфіковане як службове зловживання чи самоправство2. Виходячи із викладеного вище, назву статті 151 КК України та диспозицію її ч. 1 вважаємо за доцільне ви- класти у такій редакції: Стаття 151. Незаконна госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги або незаконне утриман- ня в такому закладі особи, яка не потребує стаціонарної психіатричної допомоги 1. Незаконна госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги або незаконне утримання в такому закладі особи, яка не потребує стаціонарної психіатричної допомоги, – карається…

1 Брич Л. Місце вчинення злочину і його значення у розмежуванні складів злочинів та відмежуванні їх від складів інших правопорушень. Вісник Львів- ського університету. Серія юридична. 2011. Вип. 52. С. 270; Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 489. 2 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 115; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 455.

249 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

4.9. Примушування до шлюбу

Законом України від 6 грудня 2017 р. № 2227-VIII «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насиль- ству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами»1 до КК України внесено суттєві зміни, які, як відомо, неоднозначно були сприйняті в середовищі юристів. Вказаним законом Верховна Рада України доповнила розділ ІІІ Особливої частини КК України статтею 151- 2, яка встановлює відповідальність за примушування до шлюбу. У науковій літературі з приводу доцільності криміналізації цього діяння висловлювалися різні точки зору. Наприклад, О.М. Литвинов та Ю.Б. Данильчен- ко включення до КК України нової статті «Примушування до шлюбу» загалом оцінили позитивно2. Нато- мість переважна більшість науковців має протилежну точку зору3. Слід коротко зупинитися на тих факторах, сукупність яких мала б свідчити на користь існування самостій- ної статті про кримінальну відповідальність за вказане діяння. Конституція України (ч. 1 ст. 51) вказує, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. У ч. 1 ст. 24 Сімейного кодексу України зазначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка; примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. У ч. 1 ст. 40 Сімейного кодексу України вказано, що шлюб, який був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, визнається недійним за рішенням суду. Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розла- дом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп’яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фі- зичного чи психічного насильства. У ст. 56 Сімейного кодексу України підкреслюється, що кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини; примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є пору- шенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом. Криміналізація примушування до шлюбу у вітчизняному кримінальному законодавстві відбулася на вико- нання положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульської конвенції)4. У ст. 37 цієї конвенції вказано, що сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб було криміналізовано умисну поведін- ку, яка полягає: 1) в примушуванні дорослого або дитини до вступу в шлюб; 2) в заманюванні дорослого або дитини на території Сторони або держави іншої, ніж та, у якій він чи вона проживає, для примушування цього дорослого або дитини до вступу в шлюб. Як зазначає О.В. Харитонова, відповідне формулювання розробни- ками Конвенції вважалося необхідним з огляду на те, що чимало жертв примусових шлюбів доставляються до іншої країни (часто це країни походження їх або їхніх предків) і примушуються укласти шлюб чи вступити у співжиття з особою з цієї країни5. 1 Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 р. № 2227-VIII / Законодавство України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2227-19 2 Литвинов О.М., Данильченко Ю.Б. Пропозиції та зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (реєстр. № 4952 від 12.07.2016). Законодавче забезпечення правоохоронної діяльності: навчальний посібник / за заг. ред. д-ра юрид. наук, доц. В.В. Сокуренка. Харків: Стильна типографія, 2017. С. 893. 3 Денисов С.Ф., Мартиненко А.О. Про доцільність криміналізації примушування до вступу в шлюб в Україні. Актуальні проблеми кримінального права, кримінології та кримінально-виконавчого права: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (25 трав. 2018 р., м. Дніпро). Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. С. 58–60; Кісілюк Е.М. Особливості гармонізації та врегулювання термінології щодо гендерно зумовленого насильства в рамках внесен- ня змін до Кримінального кодексу України. Актуальні проблеми кримінального права, кримінології та кримінально-виконавчого права: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (25 трав. 2018 р., м. Дніпро). Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. С. 34; Круглова О.О., Волощук С.Ю. Окремі підстави криміналізації примушування до шлюбу. Актуальні питання протидії злочинності в сучасних умовах: вітчизняний та зарубіжний досвід: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 15 березня 2018 р.). Дніпро: ДДУВС, 2018. С. 263–265; Шаблистий В.В. Критичний погляд на останні зміни та доповнення до КК України. Продовження. Актуальні питання протидії злочинності в сучасних умовах: вітчизняний та зарубіжний досвід: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 15 березня 2018 р.). Дніпро: ДДУВС, 2018. C. 130. 4 Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами та пояснювальна допо- відь. Стамбул (Туреччина). 11.V.2011 / Council of Europe. URL: https://rm.coe.int/1680093d9e 5 Харитонова О.В. Ключові засади гендерної політики в кримінальному праві України та основні напрями реформ щодо протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству. Науково-практичний посібник. Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2018. С. 65.

250  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

У розглядуваному контексті варто зазначити, що Україна ще у 2011 р. підписала Стамбульську конвенцію, однак досі не ратифікувала її, хоча на необхідність цього кроку їй неодноразово вказувала Рада Європи1. Таким чином, маємо ситуацію, за якої ратифікація вказаної конвенції Україною досі не відбулася, однак окремі її по- ложення стали частиною національного законодавства. Тим самим Україна, не будучи зв’язаною відповідними зобов’язаннями, продемонструвала свою готовність зробити все необхідне для запобігання насильству стосов- но жінок і домашньому насильству та для боротьби з цими явищами. Подібним чином діють також законодавці деяких інших держав (наприклад, Великобританії2 та Чехії3). Зауважимо: якщо донедавна статті про кримінальну відповідальність за примушування до шлюбу містилися в законодавстві лише кількох держав світу, то останніми роками ситуація змінюється. Як зазначалося вище, на сьогодні відповідальність за вказане діяння передбачає кримінальне законодавство Австралії (ст. 270.7B), Австрії (§ 193), Азербайджану (ст. 176-1), Албанії (ст. 130), Болгарії (ст.ст. 177, 190), Грузії (ст. 150-1), Індії (ст. 366), Канади (ст. 293.1), Киргизстану (ст.ст. 176, 177), Китаю (ст. 257), Німеччини (§ 237), Норвегії (ст. 253), Сербії (ст. 113а), Туркменістану (ст. 162), Узбекистану (ст. 136), Хорватії (ст. 169), Швейцарії (ст. 181а), Швеції (ст.ст. 4с, 4d глави 4) та інших держав. Водночас переважна більшість зарубіжних законодавців кримінальної відповідальності за примушування до шлюбу досі не встановила. У висновку Головного науково-експертного управління на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» вказувалось, що саме по собі примушування особи до шлюбу без настання суспільно небезпечних наслідків не досягає того рівня суспільної небезпеки, коли діяння відповідно до статті 11 КК України має визнаватися злочином4. Аналогічну позицію займають також деякі вітчизняні науковці5. На наш погляд, такий висновок не є переконливим. Як слушно зазначає О.В. Хари- тонова, примусовий шлюб порушує право людини вільно вирішувати, чи брати шлюб, коли це робити і з ким6. У результаті примушування до шлюбу страждає воля людини, яку винний намагається зламати шляхом застосу- вання фізичного насильства, погрози його застосування чи в інший спосіб. Проблема, на наш погляд, полягає в іншому: зазначені дії (чи принаймні їх частину) цілком можна кваліфікувати за іншими статтями (зокрема, ст.ст. 146, 149, 154) КК України. Приймаючи рішення про криміналізацію примушування до шлюбу, слід було здійснити кримінологічне дослідження поширеності та динаміки цього діяння в Україні. На необхідності цього кроку наголошували та- кож О.М. Литвинов і Ю.Б. Данильченко7. Наскільки відомо, відповідні дослідження в нашій державі не про- водились. Водночас опосередковані дані свідчать про те, що шлюби з примусу в Україні є винятковим явищем. Зокрема, про непоширеність примусових шлюбів в Україні певною мірою свідчить відсутність обов’язкової звітності вітчизняних судів про прийняті ними рішення у справах про визнання шлюбів недійсними8. Жоден з

1 У Раді Європи чекають на ратифікацію Україною Стамбульської конвенції / РБК-Україна. 24 квітня 2018 р. URL: https://www.rbc.ua/ukr/news/ sovete-evropy-zhdut-ratifikatsii-ukrainoy-1524564751.html; ЄС і Рада Європи закликали Україну без зволікань ратифікувати Стамбульську конвенцію / Європейська правда. 27 листопада 2019 р. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2019/11/27/7103565/ 2 За принуждение к браку в Англии можно сесть на семь лет / Правда. 16 июня 2014 г. URL: https://www.pravda.ru/news/world/europe/european/16- 06-2014/1212262-brak-0/; В Великобритании ввели уголовную ответственность за принуждение к браку / Vladtime.ru. 17 июня 2014 г. URL: https:// www.vladtime.ru/obsh/378036 3 За принудительный брак будут сажать на пять лет / AROUNDPRAGE. 19 августа 2017 г. URL: https://aroundprague.cz/news/obshhestvennost/za- prinuditelnyij-brak-budut-sazhat-na-pyat-let?page=63; В Чехии ужесточили наказание за принуждение к браку / 420ON.CZ. 18 августа 2017 г. URL: http://420on.cz/news/people/54650-v-chehii-uzhestochili-nakazanie-za-prinuzhdenie-k-braku 4 Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 14.11.2016 р. / Верховна Рада України. Офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59648 5 Денисов С.Ф., Мартиненко А.О. Про доцільність криміналізації примушування до вступу в шлюб в Україні. Актуальні проблеми кримінального права, кримінології та кримінально-виконавчого права: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (25 трав. 2018 р., м. Дніпро). Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. С. 58; Круглова О.О., Волощук С.Ю. Окремі підстави криміналізації примушування до шлюбу. Актуальні питання протидії злочинно- сті в сучасних умовах: вітчизняний та зарубіжний досвід: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 15 березня 2018 р.). Дніпро: ДДУВС, 2018. С. 264. 6 Харитонова О.В. Ключові засади гендерної політики в кримінальному праві України та основні напрями реформ щодо протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству. Науково-практичний посібник. Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2018. С. 65. 7 Литвинов О.М., Данильченко Ю.Б. Пропозиції та зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (реєстр. № 4952 від 12.07.2016). Законодавче забезпечення правоохоронної діяльності: навчальний посібник / за заг. ред. д-ра юрид. наук, доц. В.В. Сокуренка. Харків: Стильна типографія, 2017. C. 894. 8 Круглова О.О., Волощук С.Ю. Окремі підстави криміналізації примушування до шлюбу. Актуальні питання протидії злочинності в сучасних умовах: вітчизняний та зарубіжний досвід: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 15 березня 2018 р.). Дніпро: ДДУВС, 2018. С. 264.

251 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

опитаних автором ста респондентів з числа жителів Закарпатської та Львівської областей не відповів, що йому відомо про конкретні випадки укладення шлюбу з примусу. За інформацією ЮНІСЕФ, такого роду діяння найчастіше вчиняються в країнах Близького Сходу, Азії та Африки1. Факт поширеності шлюбів з примусу констатується, наприклад, в сучасному Киргизстані2. Поширені такі шлюби серед турків, ромів, афганців, курдів, арабів тощо3. Експерти відзначають, що в державах-членах ЄС примусові шлюби – явище виняткове, хоча кількість таких випадків зростає. При цьому абсолютна більшість подібних правопорушень вчиняється мігрантами-мусульманами, що прибули до держав ЄС з країн, де звичаї схвалюють насильницьке примушування до шлюбу4. Актуальність цієї проблеми для сучасної України видаєть- ся сумнівною. Ще до вступу ст. 151-2 в дію автор цих рядків прогнозував, що криміналізація примушування до шлюбу призведе до появи в КК України ще однієї «мертвої норми»5. Жодного діяння, передбаченого вказаною статтею, за період після набрання згадуваним вище законом чинності органами прокуратури не обліковано. Виходячи з диспозиції ч. 1 ст. 151-2 КК України, можна зробити висновок, що з об’єктивної сторони розгля- дуваний злочин характеризується діями у таких формах: 1) примушування особи до вступу в шлюб; 2) приму- шування особи до продовження примусово укладеного шлюбу; 3) примушування особи до вступу у співжиття без укладання шлюбу; 4) примушування особи до продовження такого співжиття; 5) спонукання особи до пе- реміщення на територію іншої держави, ніж та, в якій вона проживає, з метою вступу в шлюб чи співжиття без укладання шлюбу або з метою продовження примусово укладеного шлюбу чи зазначеного співжиття. Вказане спонукання передбачає заманювання особи за кордон за допомогою вигаданої причини (приміром, відвідуван- ня хворого родича) чи в інший спосіб6. Коментуючи ст. 151-2 КК України, М.І. Хавронюк зазначає, що поняття «примушування» означає засто- сування фізичного насильства або погрозу його застосування щодо потерпілого чи його близької особи, або шантаж – погрозу знищити чи пошкодити майно потерпілого, або викрасти потерпілого чи позбавити його волі, або розголосити відомості про потерпілого, які потерпілий бажає зберегти у таємниці, або іншим чином обмежити права, свободи чи законні інтереси потерпілого (чи його близької особи)7. Водночас необхідно за- значити, що таке трактування можливих способів примушування до шлюбу є авторським і прямо не випливає з тексту ч. 1 ст. 151-2 КК України. У зв’язку з цим можна спрогнозувати, що законодавче формулювання диспо- зиції вказаної норми призведе до труднощів у тлумаченні та застосуванні цієї статті на практиці. Зокрема, існує загроза надмірно широкого трактування поняття «примушування до шлюбу» правозастосовними органами. Видається, має рацію В.Ю. Рунов, який зазначає, що надміру розширені законодавчі формулювання, зміст яких до того ж не розкривається в кримінальному законі, можуть суперечити реалізації основоположного принципу правової визначеності та апріорі можуть призвести до притягнення невинних до кримінальної відповідально- сті за допомогою використання нечітких, розмитих формулювань8. Аналіз тексту диспозиції ч. 1 ст. 151-2 КК України дозволяє зробити висновок й про інші недоліки розгля- дуваної норми. Так, зокрема, у ній встановлено відповідальність за продовження примусово укладеного шлюбу. У зв’язку з цим виникає запитання: чому законодавець визнав кримінально караним продовження примусово

1 Ни одна девочка не должна принуждаться к браку – считают эксперты ООН / Управление Верховного комиссара ООН по правам человека. 12 октя- бря 2012 г. URL: https://news.un.org/ru/story/2009/04/1143501 2 Беккер Ч., Штайнер С. Чем отличаются браки по принуждению: данные о схожести в кыргызстанских браках. Доклад № 45, 2018. URL: http:// www.ucentralasia.org/Content/Downloads/UCA-IPPA-WP45-Forced%20Marriages_RUS.pdf; В Кыргызстане процветает принуждение несовер- шеннолетних к браку / TUZ.KG. 15 марта 2018 г. URL: http://www.tuz.kg/index.php/experts/item/1146-v-kyrgyzstane-protsvetaet-prinuzhdenie- nesovershennoletnikh-k-braku 3 Харитонова О.В. Ключові засади гендерної політики в кримінальному праві України та основні напрями реформ щодо протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству. Науково-практичний посібник. Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2018. С. 65. 4 За принуждение к браку в Англии можно сесть на семь лет / Правда. 16 июня 2014 г. URL: https://www.pravda.ru/news/world/europe/european/16- 06-2014/1212262-brak-0/; Брак по принуждению – горькая реальность / Deutsche Welle. 25 ноября 2003 г. URL: https://www.dw.com/ru; Браки по принуждению в Швейцарии – миф или реальность / Швейцария деловая. 4 декабря 2017 г. URL: https://business-swiss.ch/2017/12/braki-po- prinuzhdeniyu-v-shvejtsarii/#; В Бельгии за принуждение к вступлению в брак могут посадить / Подробности. 11 марта 2006 г. URL: http:// podrobnosti.ua/294389-v-belgii-za-prinuzhdenie-k-vstupleniju-v-brak-mogut-posadit.html 5 Андрушко А. Щодо доцільності криміналізації примушування до шлюбу. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2018. № 6 (34). С. 172. 6 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Відповідальність за домашнє насильство і насильство за ознакою статі (науково-практичний коментар новел Кримі- нального кодексу України) / за ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2019. С. 101–102; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 457. 7 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Відповідальність за домашнє насильство і насильство за ознакою статі (науково-практичний коментар новел Кримі- нального кодексу України) / за ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2019. С. 102; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 457. 8 Рунов В.Ю. Способи кримінально караного примушування. Держава і право. 2012. Вип. 57. С. 457.

252  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

укладеного шлюбу, однак не зробив цього стосовно примушування до продовження шлюбу, укладеного добро- вільно? Вочевидь, це явний недолік вказаної норми. Як відомо, упродовж останніх років КК України доповнений низкою нових складів злочинів, що в підсумку лише загострює проблему, пов’язану з надмірною конкуренцією кримінально-правових норм. На наш погляд, нині можна говорити про зміщення акцентів вітчизняної кримінально-правової політики, що проявляється у дедалі зростаючій казуальності кримінального закону. Такий шлях навряд чи можна визнати вдалим. Як ви- дається, сказане стосується й аналізованої норми. У розглядуваному контексті заслуговує на увагу досвід тих держав, кримінальне законодавство яких містить загальну норму про відповідальність за примушування. Як зазначалося вище, йдеться про кримінальні закони Австрії (§§ 105, 106), Албанії (ст. 109/b), Аргентини (ст. ст. 149 bis, 149 ter), Білорусі (ст. 185), Болгарії (ст. 143), Болівії (ст. 294), Бразилії (ст. 146), Греції (ст. 330), Грузії (ст. 150), Данії (§ 260), Іспанії (ст. 172), Італії (ст.ст. 610, 611), Колумбії (ст.ст. 182–185), Республіки Ко- рея (ст.ст. 324, 324-2), Куби (ст. 340), Литви (ст. 148), Нідерландів (ст.ст. 284, 284а, 285b), Німеччини (§ 240), Норвегії (ст.ст. 251, 252), Перу (ст. 151), Північної Македонії (ст. 139), Польщі (ст. 191), Португалії (ст.ст. 154, 155), Румунії (ст. 207), Сальвадору (ст. 153), Сан-Марино (ст. 179), Сербії (ст. 62), Словаччини (§§ 189–192), Словенії (ст. 132), Таджикистану (ст. 134), Туреччини (ст.ст. 107, 108), Угорщини (ст. 195), Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 181), Фінляндії (ст. 8 глави 25), Хорватії (ст. 138), Чехії (ст. 175), Чорногорії (ст. 165), Швей- царії (ст. 181), Швеції (ст. 4 глави 4), Японії (ст. 223) та інших держав. Підходи до криміналізації примушування в зарубіжному законодавстві різняться. Так, скажімо, білоруський і таджицький законодавці встановлюють відповідальність за примушування особи до виконання чи невико- нання певної дії. Інші законодавці (зокрема, Бразилії, Іспанії, Литви, Перу, Туреччини) додатково акцентують увагу на законності чи незаконності дій, до вчинення або невчинення яких примушує винний. Так, приміром, у ст. 172 КК Іспанії встановлено відповідальність за перешкоджання іншій особі вчиняти певні законні дії або примушування її до вчинення законних чи незаконних дій проти її волі, в ст. 148 КК Литви – за вимогу від іншої особи вчинити незаконне діяння або утриматися від вчинення законних дій чи іншим чином діяти за вказівками винного. В кримінальному законодавстві Австрії, Аргентини, Болгарії, Болівії, Данії, Італії, Колум- бії, Куби, Нідерландів, Німеччини, Північної Македонії, Румунії, Сальвадору, Сан-Марино, Сербії, Фінляндії, Хорватії, Чорногорії та Швейцарії йдеться не лише про примус до вчинення чи невчинення (як варіант – від- кладання, пропуск) певної дії, а й про примушування потерпілої особи до перетерплювання чого-небудь всупе- реч її волі. В кримінальних кодексах Норвегії і Швеції кримінально караним є примушування особи виконати певну дію, підкоритися чи не допустити вчинення певної дії, в КК Польщі – примушування особи до певної дії, бездіяльності або відмови від вчинення дій, в КК Грузії – примушування до вчинення або невчинення дій, здійснення яких або утримання від яких є правом людини, або до того, щоб на собі випробувати дію, що супере- чить її власним волі і бажанням, в КК Японії – примушування інших людей робити те, що вони не зобов’язані робити, або перешкоджання здійсненню їхніх прав, котрі повинні бути здійснені. Деякі законодавці злочином проти свободи особи визнали лише окремі види примушування. Так, в КК Ал- банії встановлено відповідальність за примушування вчинити чи не вчинити певну дію з метою безпідставного отримання багатства або будь-якої іншої вигоди для себе чи для третіх осіб, в КК Федерації Боснії та Герцегови- ни – за примушування посадовою особою підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи будь-кого іншого давати показання. Різняться підходи законодавців й стосовно виокремлення тих чи інших способів примушування. Так, одні законодавці (зокрема, Аргентини, Білорусі, Данії, Литви і Таджикистану) в якості способу примушування на- зивають лише погрозу / погрози (в КК Литви – психічне насильство), другі (зокрема, Іспанії і Сальвадору) – вказують на насильство, треті (зокрема, Австрії, Болівії, Грузії, Італії, Республіки Корея, Німеччини, Перу, Північної Македонії, Польщі, Португалії, Сан-Марино, Сербії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Чорногорії, Швеції, Японії) – згадують і про фізичне, і про психічне насильство, четверті (зо- крема, Болгарії, Бразилії, Греції, Нідерландів, Норвегії, Федерації Боснії та Герцеговини, Швейцарії) – окрім фізичного та психічного насильства, вказують й на інші способи примушування. Наприклад, в КК Болгарії способами примушування визнаються застосування сили, погрози або зловживання владою, в КК Федерації Боснії та Герцеговини – застосування сили, погрози чи інший незаконний спосіб, в КК Швейцарії – засто- сування сили, погроза завдання серйозної шкоди або інші обмеження в свободі вибору поведінки особи. Ту-

253 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

рецький законодавець за примушування, вчинене із застосуванням фізичного насильства, передбачив посилену відповідальність (ст. 108). Зауважимо також, що відмінності мають місце й при формулюванні психічного насильства як способу при- мушування. Так, одні законодавці (зокрема, Болгарії, Італії, Перу, Сан-Марино, Сербії, Угорщини, Федерації Боснії та Герцеговини, Фінляндії, Чорногорії) вказують на погрозу (погрози), другі (зокрема, Болівії, Бразилії, Північної Македонії, Словенії, Хорватії) – на серйозну погрозу (серйозні погрози), треті (Австрії) – на не- безпечну погрозу, четверті (Польщі) – на незаконну погрозу, п’яті (Албанії) – на шантаж, шості (Німеччини, Португалії) – на погрозу заподіянням відчутного зла, сьомі (Словаччини, Чехії) – на погрозу насильством чи заподіянням іншої серйозної шкоди, восьмі (Білорусі, Данії, Нідерландів, Норвегії, Таджикистану, Японії) – віддають перевагу казуальному переліку погроз. Так, приміром, в кримінальних кодексах Білорусі і Таджикис- тану сказано про погрозу застосування насильства до потерпілого чи його близьких, знищення або пошко- дження майна, поширення наклепницьких чи розголошення інших відомостей, котрі вони бажають зберегти в таємниці, а також про погрозу ущемлення прав, свобод і законних інтересів цих осіб, за відсутності ознак більш тяжкого злочину. Подібним є підхід датського законодавця, який, окрім погрози насильством, істотним пошкодженням майна та розголошенням інформації про приватне життя, яку особа бажає зберегти у таємниці, виокремлює також погрозу позбавленням свободи та погрозу неправдивим обвинуваченням у вчиненні злочи- ну. В КК Японії йдеться про погрозу заподіяння шкоди життю, здоров’ю, свободі, репутації чи майну. Більшість законодавців не дає чіткої відповіді на питання про те, до кого саме застосовується фізичне та психічне насильство – лише до особи, котру винний примушує до виконання або невиконання певної дії, чи й до інших осіб. Натомість окремі законодавці (зокрема, Білорусі, Литви, Нідерландів, Таджикистану) прямо вказують, що насильство може стосуватися й інших осіб. Так, в кримінальних кодексах Білорусі і Таджикистану зазначено, що погроза може стосуватися близьких особи, яку до чогось примушують, в КК Литви – її родичів. В КК Нідерландів вказано, що відповідальність настає за примушування особи шляхом застосування насиль- ницького акта чи будь-якої іншої дії або погрози насильством чи погрози будь-якою іншою дією, спрямовани- ми проти неї або проти інших осіб. Деякі законодавці (зокрема, Білорусі, Литви, Перу, Сальвадору, Сан-Марино, Словенії, Таджикистану, Угорщини, Фінляндії, Хорватії, Швейцарії) не диференціюють відповідальність за примушування. Натомість інші передбачають низку кваліфікуючих ознак. Так, за примушування, вчинене із застосуванням зброї, поси- лено відповідальність у кримінальному законодавстві Албанії, Аргентини, Болівії, Бразилії, Чехії та Швеції, за вчинення вказаного діяння щодо неповнолітнього – у законодавстві Греції, Грузії та Колумбії, за примушування одного з подружжя чи іншої особи, з якою спільно проживають (проживали) однією сім’єю, – у законодавстві Болгарії, Греції та Швеції, за вчинення розглядуваного злочину щодо беззахисної особи – у законодавстві Гре- ції, Норвегії та Португалії, за вчинення вказаного діяння службовою особою – у законодавстві Болгарії, Німеч- чини та Північної Македонії, за вчинення його у співучасті – у законодавстві Бразилії, Норвегії, Словаччини, Чехії, Чорногорії, за спричинення розглядуваним діянням тяжкої шкоди здоров’ю чи смерті – у законодавстві Австрії, Албанії, Португалії, Словаччини, Федерації Боснії та Герцеговини, Чехії, Чорногорії. Законодавці ряду держав (зокрема, Болгарії, Греції, Німеччини, Португалії, Словаччини, Чехії, Швеції) посилили кримінальну відповідальність за примушування, вчинене щодо деяких категорій осіб. Так, наприклад, у КК Болгарії до таких осіб віднесені суддя, прокурор, слідчий, поліцейський, приватний судовий пристав та помічник приватного пристава, митник тощо, в КК Чехії – свідок, експерт чи перекладач у зв’язку з виконанням ними своїх обов’яз- ків, у КК Швеції – особа, з якою винний перебуває або раніше перебував у близьких відносинах, у КК Греції – особа, котра проживає з винним або перебуває з ним у трудових чи службових відносинах. У КК Німеччини кваліфікованими видами аналізованого діяння визнані примушування іншої особи до вчинення сексуальної дії, а також примушування вагітної жінки перервати вагітність. Кримінальне законодавство ряду держав виокремлює й інші обставини, що обтяжують відповідальність за примушування. Приміром, в КК Аргентини такими обставинами визнані анонімність погроз, а також якщо метою погроз є змусити потерпілого покинути країну, провінцію чи місце свого звичного проживання або ро- боти. В КК Польщі кваліфікованим видом розглядуваного злочину є примушування до погашення заборгова- ності, в КК Данії – примушування до шлюбу, а також до носіння одягу, що приховує обличчя, в КК Італії – при- мушування вчинити злочин, в КК Іспанії – перешкоджання здійсненню особою її основних прав і свобод (за винятком випадків, коли таке діяння карається суворіше за особливою статтею КК), а також якщо примус був

254  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

пов’язаний з перешкоджанням праву розпоряджатися власною домівкою, в КК Колумбії – переслідування вин- ним мети терористичного характеру, в КК Сербії – примушування шляхом погрози вбивством чи заподіянням тяжких тілесних ушкоджень іншій особі, в КК Австрії – примушування шляхом погрози смертю, значним ка- ліцтвом чи знівеченням, викраденням, підпалом, застосуванням ядерної енергії, іонізуючого випромінювання чи вибухових речовин, або знищенням економічних основ існування потерпілого чи його соціального станови- ща; спричинення примушуваному або будь-якій іншій особі, проти якої спрямоване насильство чи небезпечна погроза, тривалого болю за допомогою вказаних засобів, спонукання особи до зайняття проституцією чи до участі в порнозйомках або до інших дій чи бездіяльності, котрі порушують особливо важливі інтереси приму- шуваного або третьої особи, тощо. Окремі законодавці виділяють також привілейовані види розглядуваного посягання. Так, в КК Іспанії менш суворе покарання передбачено за примушування в легкій формі, вчинене щодо дружини чи колишньої дру- жини, або жінки, котра має чи мала раніше подібні стосунки з винним, навіть якщо вона не проживала з ним спільно. В КК Куби привілейованим видом примушування визнано перешкоджання іншому робити те, що не заборонено законом, або здійснювати свої права, якщо воно вчинене іншими способами (не шляхом фізичного насильства та погроз). У КК Норвегії пом’якшено відповідальність за примушування особи до вчинення злочи- ну шляхом погрози повідомити в поліцію про вчинене нею раніше діяння або поширити іншу компрометуючу інформацію чи наклепницькі твердження. Законодавці зарубіжних держав, як правило (чи не єдиним винятком є КК Білорусі), передбачають за роз- глядуване діяння покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Максимальний строк вказаного пока- рання за примушування без обтяжуючих обставин за законодавством Нідерландів становить дев’ять місяців, за законодавством Австрії, Бразилії, Грузії, Північної Македонії, Румунії та Словенії – один рік, за законодав- ством Болівії, Греції, Данії, Колумбії, Норвегії, Перу, Таджикистану, Фінляндії та Швеції – два роки, за законо- давством Іспанії, Куби, Литви, Німеччини, Польщі, Португалії, Сан-Марино, Сербії, Туреччини, Угорщини, Хорватії, Чорногорії, Швейцарії та Японії – три роки, за законодавством Аргентини, Італії, Сальвадору та Чехії – чотири роки, за законодавством Федерації Боснії та Герцеговини – п’ять років, за законодавством Болгарії та Словаччини – шість років, за законодавством Албанії – вісім років. Покарання у виді штрафу за примушування передбачене законодавством Білорусі, Бразилії, Греції, Грузії, Данії, Іспанії, Литви, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Північної Македонії, Португалії, Сербії, Таджикиста- ну, Туреччини, Фінляндії, Чехії, Швейцарії та Швеції. Покарання у виді громадських робіт передбачене законо- давством Білорусі і Таджикистану, у виді виправних робіт – законодавством Білорусі та Грузії, у виді каторжних робіт – законодавством Республіки Корея, у виді арешту – законодавством Білорусі та Литви, у виді обмеження волі – законодавством Білорусі, Литви і Таджикистану. За кваліфіковані види примушування законодавство зарубіжних держав передбачає такі максимальні строки позбавлення волі: 18 місяців – КК Грузії, 3 роки – кримінальні кодекси Колумбії та Нідерландів, 4 роки – кри- мінальні кодекси Болівії і Данії, 5 років – кримінальні кодекси Австрії, Італії, Німеччини, Північної Македонії, Польщі, Португалії, Сербії, 6 років – кримінальні кодекси Норвегії та Швеції, 7 років – КК Румунії, 10 років – кримінальні кодекси Аргентини і Федерації Боснії та Герцеговини, 12 років – КК Чорногорії, 15 років – КК Болгарії, 16 років – КК Чехії. Кримінальне законодавство Албанії і Словаччини передбачає за цей злочин мак- симальне покарання у виді довічного позбавлення волі. Крім того, в якості альтернативного позбавленню волі покарання за кваліфіковані види примушування КК Грузії передбачає виправні роботи, а КК Нідерландів – штраф. Законодавці ряду держав (зокрема, Литви, Нідерландів, Північної Македонії, Словенії, Хорватії) у відпо- відній статті кримінального закону визначають цей злочин як злочин приватного обвинувачення. При цьому варто зауважити, що окремі законодавці з цього приводу роблять деякі застереження. Так, в ч. 4 ст. 154 КК Португалії вказано, що кримінальне переслідування залежить від скарги потерпілого у разі, якщо примушуван- ня вчинене щодо одного з подружжя чи іншої особи, з якою винний спільно проживає однією сім’єю, а також стосовно дітей чи батьків, усиновителів або усиновлених. В ч. 2 ст. 138 КК Хорватії, навпаки, зазначено, що кримінальне переслідування, за загальним правилом, залежить від скарги потерпілого, окрім випадків, коли розглядуване діяння було вчинене з ненависті щодо дитини, інваліда або члена сім’ї. Окремі законодавці роблять й інші застереження з приводу відповідальності за примушування. Так, в ч. 2 § 105 КК Австрії вказано, що розглядуване діяння не є протиправним, якщо застосування сили чи погрози як 255 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

засобів для досягнення поставленої цілі не суперечить добропристойності. В ч. 2 § 240 КК Німеччини зазна- чено, що діяння визнається протиправним у разі, якщо застосована сила або погроза заподіяння відчутного зла для досягнення наміченої мети є аморальними діями. В ст. 146 КК Бразилії підкреслюється, що положення цієї статті не стосуються випадків медичного або хірургічного втручання без згоди пацієнта або його законного представника, якщо це виправдано реальною небезпекою для життя, а також у разі, якщо примус застосовуєть- ся для запобігання самогубству. В ч. 3 ст. 154 КК Португалії також зазначено, що примус не є караним, якщо він спрямований на запобігання самогубству або на припинення протиправного посягання. На відміну від проаналізованого законодавства зарубіжних держав, вітчизняний кримінальний закон не містить загального складу примушування. Утім, кримінально караними в ньому визнані численні різновиди вказаного посягання. Так, у ч. 2 ст. 134 КК України встановлено відповідальність за примушування до аборту, у ч. 4 ст. 134 – за примушування до стерилізації, у ст. 151-2 – за примушування до шлюбу, у ст. 154 – за примушу- вання до вступу в статевий зв’язок, у ст. 174 – за примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку, у ч. 2 ст. 180 – за примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду, у ст. 280 – за примушування працівника транспорту до невиконання своїх службових обов’язків, у ст. 300 – за примушуван- ня до участі у створенні творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискримінацію, у ст. 301 – за примушування до участі у створенні творів, зображень або кіно- та відеопродукції, комп’ютерних програм порнографічного характеру, у ст. 303 – за примушування особи до зайняття проституцією, у ст. 355 – за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’я- зань, у ст. 373 – за примушування давати показання, у ст. 386 – за примушування свідка, потерпілого, експерта до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку, у ст. 404 – за примушування начальника, а також іншої особи, яка виконує покладені на неї обов’язки з військової служби, до порушення службових обов’язків. При цьому лише примушування до шлюбу визнане законодавцем злочином проти волі, честі та гідності особи, інші ж діяння розосереджені у різних розділах КК України. Крім того, необхідно зауважити, що в КК України передбачено низку складів злочинів, в яких примушуван- ня (примус, примушення) розглядається в якості способу вчинення злочину (ст. 120, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, ст. 149, ст. 157, ст. 173), мети вчинення злочину (ч. 2 ст. 122, ст. 127, ст. 266) та діяння у складеному злочині (ч. 3 ст. 342). Дослідники, котрі аналізували спеціальні види примушування, відповідальність за які встановлена вітчиз- няним кримінальним законом1, здебільшого не піддавали сумніву обґрунтованість їх включення до тих чи

1 Див., зокрема: Арманов М.Г. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань: авто- реф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. 17 с.; Бабенко А.М. Теоретико-правові засади кримінальної відповідальності за примушування до вступу в статевий зв’язок. Південноукраїнський правничий часопис. 2015. № 3. С. 22–24; Бандурка І.О. Кримінально-правова характеристика злочинів проти моральності у сфері статевих стосунків: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2010. С. 13, 15–16; Брух Х.І. Способи вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 154 «Примушування до вступу в статевий зв’язок» КК України. Часопис Київського університету права. 2015. № 1. С. 251–256; Вакулик О.О. Кримінально-правова характеристика примушування давати показання: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. 18 с.; Воскресенська І.В. Кримінально-правова характеристика примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. 17 с.; Габуда А.С. Кримінально-правовий аналіз примушення у складі злочину, передбаченого ч. 3 ст. 342 КК України. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. 2013. № 7. С. 243–247; Газдай- ка-Василишин І.Б. Кримінально-правова характеристика примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2014. Вип. 35. С. 184–199; Дудоров О.О. Злочини проти статевої свободи та статевої недотор- каності особи (основні положення кримінально-правової характеристики): практ. порадник. Сєвєродонецьк: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2018. С. 56–67; Дудоров О.О. Кримінальне право: теорія і практика (вибрані праці). Київ: Ваіте, 2017. С. 631–634; Дудоров О.О. Кримінально-правова ха- рактеристика злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості: наук.-практ. пос. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. С. 206– 223; Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Відповідальність за домашнє насильство і насильство за ознакою статі (науково-практичний коментар новел Кримінального кодексу України) / за ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2019. С. 94–97, 101–103, 154–166; Кончаковська В.В. Примушування давати показання: кримінально-правові та кримінологічні аспекти: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2010. 18 с.; Кузнецов В.В. Криміналь- но-правова охорона громадського порядку та моральності в українському вимірі: монографія. Київ: ТОВ НВП «Інтерсервіс», 2012. С. 573–574; Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України): монографія. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2006. С. 319–320, 533–539; Мисливий В.А. Злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту: монографія. Дніпропетровськ: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ, 2004. С. 62–64; Нєбитов А.А. Кримінальна відпо- відальність за примушування до участі у створенні предметів порнографічного характеру. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2014. № 4. С. 131–140; Осадчий В.І. Проблемні питання кримінальної відповідальності за примушування працівника транспорту до невиконання своїх службових обов’язків (ст. 280 КК України). Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. 2010. Вип. 4 (8). С. 221–223; Павликівський В.І. Кримінально-правова характеристика примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК України). Вісник Кри- мінологічної асоціації України. Актуальні сучасні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції: матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конференції, присвяченої 20-річчю заснування кафедри кримінального права та кримінології Харківського національ- ного університету внутрішніх справ, 12 травня 2012 р. Том 1. Харків: Золота миля, 2012. С. 136–144; Плутицька К.М. Запобігання примушуванню до вступу в статевий зв’язок: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2016. 259 с.; Радутний О.Е. Примушування особи як спосіб збирання комерційної таємниці. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під

256  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

інших розділів Особливої частини КК України. Так, наприклад, М.Г. Арманов та А.М. Соловйова, котрі на дисертаційному рівні досліджували питання кримінальної відповідальності за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355), не сумнівалися у правильності віднесення вказано- го діяння до кола злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, висловлюючись тільки за уточнення назви відповідного розділу Особливої частини КК України1. В.М. Парасюк та Н.М. Парасюк вважають за можливе розмістити статтю про відповідальність за при- мушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань серед злочинів проти правосуддя2. З точки зору М.Г. Арманова, основним безпосереднім об’єктом діяння, передбаченого ст. 355 КК України, є по- рядок розв’язання майнових та немайнових спорів3. На думку А.М. Соловйової, ним є встановлений порядок реалізації права суб’єкта на судовий захист порушеного цивільного права, що виникло на підставі реального об’єктивно існуючого цивільно-правового зобов’язання4. На переконання І.Б. Газдайки-Василишин, основним безпосереднім об’єктом цього діяння є встановлений порядок виконання цивільно-правових зобов’язань, тоді як додатковими об’єктами виступають психічна чи тілесна недоторканність, воля, здоров’я людини, право власності (залежно від конкретного способу, яким вчиняється примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань)5. Разом із тим наведені висновки авторові цих рядків не видаються переконли- вими. На наше переконання, має рацію М.І. Хавронюк, який підкреслює, що від примушування страждає пе- редовсім людина, її воля, яку винний намагається зламати шляхом застосування фізичного насильства, погрози чи в інший спосіб6. Такою ж є позиція більшості зарубіжних законодавців, котрі відповідне діяння розмістили в главі (розділі) кримінального закону, в якому сконцентровані злочини проти свободи особи. Крім того, до за- значеного висновку спонукає й семантичне значення слова «примушування», котре позначає дію за значенням «примушувати» і яке, своєю чергою, тлумачиться так: «Вимагати в кого-небудь виконання чогось незалежно від його волі, бажання. // Спрямовувати свої зусилля на виконання чого-небудь незалежно від бажання. // До- магатися чого-небудь, застосовуючи силу»7. Конституція України проголошує, що «правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не заборонено законом» (ст. 19). У розглядуваному кон- тексті підкреслимо, що суспільну небезпеку становлять не тільки вказані вище випадки примушування, за які вітчизняний законодавець передбачив кримінальну відповідальність, а й будь-яке інше перешкоджання особі вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку та приймати вольові рішення. Г.К. Костров ще у 1976 р. підкреслював, що факт примушування, якщо він не охоплюється спеціальним складом, є караним лише остіль- ки, оскільки караним є той спосіб, до якого вдався винний. Однак кваліфікація подібних дій за статтями про кримінально карану погрозу або про фактично застосоване фізичне насильство залишає неврахованою мету

ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 138–141; Рябчинська О.П. Боротьба з розповсюдженням порногра- фічних предметів і творів, що пропагують культ насильства і жорстокості: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2002. С. 121–122; Сердюк П.П. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жор- стокості: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2005. С. 113–116; Соловйова А.М. Кримінально-правова характеристика примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355 КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2005. 18 с.; Со- ловйова А.М. Примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань: монографія. Київ: КНТ, 2007. 176 с.; Харитонова О.В. Ключові засади гендерної політики в кримінальному праві України та основні напрями реформ щодо протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству. Науково-практичний посібник. Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2018. С. 64–68; Чистякова А.С. Кримінально-правові аспекти від- повідальності за примушування до антиконкурентних узгоджених дій (ст. 228 КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. 19 с.; Шепітько М.В. Злочини у сфері правосуддя: еволюція поглядів та наукові підходи до формування засобів протидії: монографія. Харків: Право, 2018. С. 254. 1 Арманов М.Г. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 8–9; Соловйова А.М. Кримінально-правова характеристика примушування до виконання чи невиконання ци- вільно-правових зобов’язань (ст. 355 КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2005. С. 5, 7; Соловйова А.М. Примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань: монографія. Київ: КНТ, 2007. С. 22–26. 2 Парасюк В.М., Парасюк Н.М. Забезпечення порядку виконання зобов’язань: проблемні аспекти єдності цивільно-правового та кримінально-право- вого регулювання. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2016. № 4. С. 288. 3 Арманов М.Г. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 4, 9. 4 Соловйова А.М. Кримінально-правова характеристика примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355 КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2005. С. 5, 7; Соловйова А.М. Примушування до виконання цивільно-правових зобов’я- зань: монографія. Київ: КНТ, 2007. С. 26. 5 Газдайка-Василишин І.Б. Кримінально-правова характеристика примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Акту- альні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2014. Вип. 35. С. 185, 186. 6 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 465; Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. Київ: Юрисконсульт, 2006. С. 687. 7 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 1124.

257 РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

примушування, яка додає більшої суспільної небезпеки діянню в цілому1. З цього, очевидно, й виходили зако- нодавці зарубіжних держав, котрі обґрунтовано, на нашу думку, виокремили загальний склад примушування. Навряд чи можна вважати виправданим те, що законодавець віддав перевагу виокремленню низки спеці- альних видів примушування, не сконструювавши загального складу розглядуваного діяння. Більше того, заува- жимо, що деякі науковці пропонують криміналізувати й інші види примушування. Так, наприклад, Я.Г. Лизо- губ вважає за доцільне криміналізувати примушування жінки до вагітності2. До подібних пропозицій, на наш погляд, слід ставитись з обережністю, оскільки вони не вирішують проблему комплексно, а лише сприяють надмірній казуальності кримінального закону. Всі можливі різновиди суспільно небезпечного примушування навряд чи можливо передбачити в спеціальних кримінально-правових нормах. Натомість кримінально-право- ва заборона, сформульована у загальному вигляді, дозволить притягати до кримінальної відповідальності неза- лежно від того, яку саме дію чи бездіяльність винний вимагав вчинити від потерпілого. Видається, що виокрем- лення спеціальних складів, присвячених примушуванню особи до тієї чи іншої поведінки, доцільне лише в окремих випадках, там, де це дійсно виправдано. Таким чином, виходячи із проаналізованого зарубіжного досвіду та наведених вище міркувань, вважаємо, що є всі підстави для виокремлення в розділі ІІІ Особливої частини КК України загального складу примушування особи до вчинення чи невчинення певної дії. Завдяки цьому, по-перше, буде усунуто прогалину, пов’язану з відсутністю відповідальності за примушування як посягання на волю людини, а по-друге, вдасться знизити рівень казуальності кримінального закону. Зазначимо, що пропозиція доповнити КК України загальним складом «Примушуван- ня» у вітчизняній юридичній літературі висловлювалась і раніше3. Здійснений аналіз засвідчує, що український законодавець по-різному визначає способи кримінально кара- них видів примушування. Так, наприклад, у ст. 174 КК України йдеться про примушування шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій; у ч. 2 ст. 180 – про примушування шляхом фізичного або психічного насильства; у ч. 1 ст. 280 – про примушування шляхом погрози вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень або знищенням майна працівника чи близьких йому осіб; у ст. 386 – про примушування шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна свідка, потерпілого, експерта чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять. Водночас на увагу заслуговує підхід, що має місце у ст. 355 КК України: у ч. 1 цієї статті способами примушування до виконання чи невиконання ци- вільно-правових зобов’язань визначені погроза насильством над потерпілим або його близькими родичами, по- шкодженням чи знищенням їх майна, у ч. 2 – погроза вбивством чи заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, або поєднання з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або поєднання з пошкодженням чи знищенням майна, а у ч. 3 – поєднання з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я. У розглядуваному контексті варто звернути увагу також на не зовсім вдале формулювання окремих із зга- даних вище різновидів примушування, за які передбачено кримінальну відповідальність. Так, у ч. 2 ст. 134, ч. 4 ст. 134 та ч.ч. 1 і 2 ст. 154 КК України встановлено відповідальність за примушування до тієї чи іншої пове- дінки (до аборту, стерилізації та до вступу в статевий зв’язок) без добровільної згоди потерпілої особи. Однак, на наш погляд, сама по собі вказівка на примушування особи апріорі свідчить про відсутність її добровільної

1 Костров Г. Нужен общий состав об ответственности за принуждение. Советская юстиция. 1976. № 2. С. 22. Див. також: Кобозева Т.Ю. Преступное принуждение как уголовно-правовая категория: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 196–197. 2 Лизогуб Я.Г. Примушування до вагітності як діяння, що посягає на волю та гідність людини, під кутом зору доцільності його криміналізації. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2019. Спецвипуск. С. 33–42. Прихильницею встановлення кримінальної відповідальності й за інші спеціальні види примушування є також О.О. Куманяєва (Куманяева Е.А. Принуждение в уголовном праве России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 25–26). 3 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 465; Наумова О.С. Кри- мінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 5, 12, 15; Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний ана- ліз, проблеми гармонізації. Монографія. Київ: Юрисконсульт, 2006. С. 687. Див. також: Девятовская С.В. Физическое или психическое принуждение в российском уголовном законодательстве: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2011. С. 9, 20; Зарипов В.Г. Физическое и психическое принуждение в уголовном праве: понятие, виды, ответственность: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 15; Кобозева Т.Ю. Преступное принуждение как уголовно-правовая категория: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 11–12, 26–27; Кобозева Т.Ю. Преступное принуждение как уголовно-правовая категория: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 11, 192–198; Коростылёв О.И. Уголовно-правовая характеристика угрозы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ставрополь, 2004. С. 19; Костров Г. Нужен общий состав об ответственности за принуждение. Советская юстиция. 1976. № 2. С. 22–23; Нафиков И.И. Принуждение к совершению сделки или к отказу от ее совершения: криминологические и уголовно-правовые аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 18–19; Субботина И.В. Уголовная ответственность за принуждение к совершению сделки или отказу от ее совершения: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2006. С. 15. Водночас є й противники такої ідеї (див., наприклад: Шевелева С.В. Свобода воли и принуждение в уго- ловном праве: автореф. дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 35–36).

258  РОЗДІЛ 4. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

згоди, а тому зазначене уточнення є зайвим, оскільки не несе реального смислового навантаження. Вважаємо, що законодавцеві слід було визначитись з конкретними способами примушування (це стосується й ст.ст. 151- 2, 300, 301, 404), що сприяло б точній кримінально-правовій оцінці розглядуваних посягань. Нині ж вказані норми далекі від досконалості. Приміром, має рацію О.О. Дудоров, який зазначає: «складно пояснити, чому примушування потерпілого до здійснення акту сексуального характеру з іншою особою, яке супроводжувалось фізичним насильством, охоплюється ч. 1 ст. 154 та, відповідно, має каратись менш суворо, ніж примушування, яке супроводжувалось погрозою розголошення відомостей, що ганьблять особу чи її близьких родичів (ч. 3 ст. 154)»1. Вище зазначалося, що у кримінальному законодавстві зарубіжних держав альтернативними способами при- мушування найчастіше визнаються фізичне і психічне насильство. Водночас суспільна небезпека психічного та фізичного насильства не є однаковою, а тому, на наш погляд, доцільно диференціювати кримінальну від- повідальність за розглядуване діяння залежно від виду насильства, застосованого до потерпілої особи. Таким, нагадаємо, є підхід турецького законодавця, який за примушування, вчинене із застосуванням фізичного на- сильства, передбачив посилену відповідальність. Крім того, як зазначалося вище, аналогічний підхід на сьогодні має місце в ст. 355 КК України. Погоджуємось з М.І. Хавронюком, на думку якого кваліфікуючими ознаками примушування могли б бути вчинення його повторно, за попередньою змовою групою осіб, службовою особою із використанням службо- вого становища, щодо дитини, вагітної жінки чи особи, яка перебуває в матеріальній чи іншій залежності від винного2. Крім цього, на нашу думку, доцільно передбачити таку особливо кваліфікуючу ознаку як вчинення розглядуваного діяння організованою групою. При конструюванні санкцій статті про відповідальність за розглядуване діяння, на наш погляд, можна взяти за основу санкції ст. 355 КК України. Водночас вважаємо, що санкція частини 1 пропонованої статті має перед- бачати також покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Таким чином, відповідна стаття, на наш погляд, може мати такий вигляд: Стаття 151-3. Примушування 1. Примушування до вчинення або невчинення певної дії шляхом застосування психічного насильства3 до по- терпілої особи чи її близьких – карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк. 2. Примушування до вчинення або невчинення певної дії, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища, або щодо неповнолітнього (неповнолітньої), вагітної жінки чи особи, яка перебувала в матеріальній чи іншій залежності від винного, або із застосуванням фізичного насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої особи чи її близьких, – карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років. 3. Примушування до вчинення чи невчинення певної дії, вчинене організованою групою або із застосуванням фізичного насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілої особи чи її близьких, – карається позбав- ленням волі на строк від чотирьох до восьми років. Водночас погоджуємось з М.І. Хавронюком, який, у разі виділення окремого складу злочину «Примушуван- ня», вважає за доцільне: 1) виключити з КК України ст. 356 «Самоправство»; 2) виключити з деяких статей Особливої частини КК України (зокрема, з ч. 1 ст. 120, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, ч. 1 ст. 173, ч. 3 ст. 342 та ін.) ознаки, які характеризують ті або інші злочини як вчинені із застосуванням примушування (примусу) до певних дій чи бездіяльності; 3) виключити з КК України окремі статті, які встановлюють відповідальність за спеціальні види примушування, або ж узгодити їх з новою статтею, як такою, що передбачатиме загальний склад злочину4. Завдяки реалізації вказаних пропозицій, на наш погляд, вдасться усунути прогалину, пов’язану з криміналі- зацією будь-якого незаконного обмеження свободи особи, а також зменшити рівень казуальності вітчизняного кримінального закону. 1 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Відповідальність за домашнє насильство і насильство за ознакою статі (науково-практичний коментар новел Кримі- нального кодексу України) / за ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2019. С. 160. 2 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 465. 3 Можливий варіант – «шляхом застосування погрози». 4 Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 465–466.

259 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ 5.1. Суб’єкт злочинів проти волі, честі та гідності особи

Суб’єкт незаконного позбавлення волі або викрадення людини загальний. Ним є фізична осудна особа, яка до моменту вчинення вказаного злочину досягла 16 років. Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою, вчинені уповноваженою службовою особою органу досудового розслідуван- ня, слідчим, прокурором, а у випадку завідомо незаконного тримання під вартою – також начальником місця досудового ув’язнення, підлягають кваліфікації за ст. 371 КК України. Постановлення суддею (суддями) завідо- мо неправосудного вироку про позбавлення волі, ухвали про направлення неповнолітнього до спеціальної на- вчально-виховної установи для дітей і підлітків, рішення про адміністративний арешт тощо слід кваліфікувати за ст. 375 КК України. Крім того, у деяких випадках незаконне позбавлення волі, вчинене службовою особою, має кваліфікуватися за ч. 2 ст. 365 (або ч. 2 ст. 426-1) як перевищення влади чи службових повноважень, вчинене із застосуванням насильства, а якщо таке позбавлення волі потягло за собою тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 146) – за ч. 3 ст. 365 (ч. 3 ст. 426-1)1. Суб’єктом діяння, передбаченого ст. 146 КК України, може бути будь-яка особа. Разом із тим має рацію М.І. Хавронюк, який зазначає, що суб’єктом цього злочину не можуть бути особи, які відповідно до закону мають право тримати особу в місці, де вона не бажає перебувати, або поміщати її в місце, яке вона не має можливо- сті вільно залишити, але тільки з мотивів піклування про фізичне і психічне здоров’я підопічного чи з інших суспільно корисних мотивів (зокрема, батьки, усиновителі, прийомні батьки стосовно своїх рідних, усиновле- них чи прийомних дітей, опікуни і піклувальники щодо осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, педагогічні та науково-педагогічні працівники стосовно піднаглядних дітей, поліцейські, працівники СБУ то- що)2. Якщо мати чи батько забороняє своїй дитині покидати помешкання, скажімо, з огляду на погану погоду, про незаконне позбавлення волі йтися не може, і це цілком очевидно. У той же час погоджуємось з тим, що заборона дитині її батьками протягом відносно тривалого часу (декількох тижнів чи місяців) залишати помеш- кання, вчинювана як виховний примусовий захід, дає підстави для кваліфікації даного діяння як незаконного позбавлення волі3. При цьому чітке визначення моменту, коли закінчується батьківська турбота і починається кримінально карана поведінка, вочевидь, може бути непростим; визначати його потрібно у кожному конкрет- ному випадку4. Зауважимо, що у проаналізованій емпіричній базі автором цих рядків не виявлено матеріалів кримінальних проваджень, в яких би йшлося про подібну ситуацію. У розглядуваному контексті набагато важливішим (передовсім з огляду на порівняну поширеність таких випадків) є питання про те, чи можуть визнаватися суб’єктами викрадення дитини її батьки або інші близькі родичі. З цього приводу у юридичній літературі раніше висловлювались різні точки зору. На думку одних до- слідників, суб’єктом цього злочину може бути будь-яка особа, за винятком близьких родичів5. На думку інших, не можуть бути суб’єктом розглядуваного діяння батьки, в тому числі й позбавлені батьківських прав; вчинення

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 435; На- уково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 334–335. 2 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 435. 3 Там само. С. 435. 4 Андрушко А.В. Розмежування незаконного позбавлення волі або викрадення людини та захоплення заручників. Науковий вісник Херсонського держав- ного університету. Серія: Юридичні науки. 2017. Вип. 6. Том 3. С. 50. 5 Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Ма- линина – СПб ГКА, 2010. С. 50; Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 88.

260  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ними викрадення своєї дитини може тягти відповідальність за самоправство1. Треті ж зазначають, що за ви- крадення дитини відповідальності підлягають особи, які не мають батьківських прав на дитину, а також особи, позбавлені судом таких прав2. О.О. Володіна дійшла висновку, що з кола осіб, котрі визнаються суб’єктом ви- крадення малолітнього, слід виключити тільки батьків і усиновителів. Що ж стосується батьків, позбавлених у встановленому законом порядку батьківських прав, то правильно визнавати їх суб’єктом цього злочину, адже вони не забезпечують нормального розвитку та виховання дитини, їхній вплив на дитину негативний, а викра- дення і неправомірне утримування ними дитини може порушити її нормальний розвиток3. У розглядувано- му контексті інтерес становить також зарубіжне законодавство. Так, у 2008 р. КК Молдови був доповнений спеціальною нормою, яка передбачає відповідальність за викрадення неповнолітнього близькими родичами (ст. 164-1). За вчинення вказаного діяння передбачене менш суворе покарання (штраф у розмірі до 650 умов- них одиниць або неоплачувана праця на користь суспільства на строк від 180 до 240 годин, або позбавлення волі на строк до 6 місяців), ніж за «звичайне» викрадення людини (позбавлення волі на строк від 3 до 6 ро- ків)4. Коментуючи зазначену норму, молдовські науковці визнають, що викрадення неповнолітнього близькими родичами за своїм характером та ознаками можна було б включити до змісту ст. 164, у якій передбачено відпові- дальність за викрадення людини, однак з огляду на соціальну небезпечність цього діяння, а також зважаючи на наявність спеціального суб’єкта, законодавець вирішив встановити відповідальність за його вчинення в окре- мій статті5. На наш погляд, позиція молдовського законодавця є дискусійною. Доцільність існування відповід- ної спеціальної норми видається сумнівною. Судячи з усього, законодавець Республіки Молдова виходить із апріорі меншої суспільної небезпечності викрадення дитини одним із батьків чи іншими близькими родичами, оскільки передбачає за його вчинення набагато м’якше покарання, ніж за викрадення людини, вчинене інши- ми особами. При цьому, як видається, ігнорується те, що таке діяння може бути вчинене зовсім не в інтересах дитини і заподіяна неповнолітньому шкода (наприклад, психологічна травма) може бути не меншою, ніж у разі вчинення цього діяння зовсім чужою для дитини людиною. У зв’язку з цим переконливою вважаємо точку зору авторів, які при вирішенні питання про кримінальну відповідальність за вказане посягання пропонують брати до уваги те, чи діяли такі особи в інтересах дитини6. Зокрема, В.Г. Кундеус слушно зазначає, що немає підстав вважати, що родичі викраденої дитини не можуть керуватися корисливими чи іншими низькими мотивами. З огляду на це питання про кримінальну відповідальність таких осіб має вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин справи7. Суб’єкт насильницького зникнення спеціальний. Ним є представник держави, в тому числі іноземної (ч. 1), зокрема й такий, що є керівником (ч. 2). Визначення представника держави та представників іноземної держави міститься у примітці до ст. 146-1 КК України. Під представником держави у цій статті потрібно розуміти службову особу, а також особу або групу осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави (частина 1 примітки до ст. 146-1). Вітчизняний законо- давець дещо трансформував положення, що міститься у ст. 2 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, у якій сказано про «представників держави чи осіб або груп осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави».

1 Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общей ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство политической литера- туры Украины, 1969. С. 282. 2 Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. С. 78. 3 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 142. 4 Уголовный кодекс Республики Молдова от 18 апреля 2002 г. № 985-XV (с последующими изменениями и дополнениями) / Информационная система «Континент». URL: http://continent-online.com/Document/?doc_id=30394923 5 Уголовный кодекс Республики Молдова: комментарий (по состоянию на 01 августа 2010 года) / отв. ред. Валерий Бужор; науч. ред. Виктор Гуцуляк. Кишинэу: Institutul de ştinţe penale şi criminologie aplicată, 2010. С. 450. URL: https://criminology.md/books/Comentarii_Cod_Penal_rus.pdf 6 У цьому контексті варто зазначити, що й Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо захисту прав дітей, керується принципом найкращих інтересів дитини (див. докладно: Менджул М. Принципи сімейного права (сутність та проблеми застосування): монографія. Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2019. С. 377–382; Менджул М.В. Зміст принципу найкращих інтересів дитини та його практичне застосування. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. 2019. Вип. 56. Том 1. С. 89; Менджул М.В. Принцип найкращих інтересів дитини в практиці ЄСПЛ. Чотирнадцяті юридичні читання. Проблеми імплементації національного законодавства до Угоди про асоціацію між Украї- ною та Європейським Союзом. До 185-річчя НПУ імені М.П. Драгоманова; до 70-річчя Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України: матеріали міжнародної наукової конференції, 17-18 квітня 2019 р. / ред. кол.: В.П. Андрущенко, Ю.С. Шемшученко та ін. Київ: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2019. С. 191–194). 7 Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. С. 98–99.

261 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

На наш погляд, включення до кола представників держави групи осіб є сумнівним, оскільки очевидно, що визнання представником держави потрібно здійснювати стосовно кожного конкретного індивіда, а не щодо групи осіб загалом, у зв’язку з чим із тексту примітки відповідну вказівку вважаємо за доцільне виключити. Визначальне значення для визнання певної особи представником держави має те, що вона діє з дозволу, за підтримки чи за згодою держави. М.І. Хавронюк слушно вказує на те, що оскільки службова особа, про яку згадано у п. 1 примітки до ст. 146-1 КК України, представляє державу, то йдеться саме про публічну службову особу. Натомість іншими особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, можуть бути службові особи підприємств, установ чи організацій або взагалі приватні особи1. Якщо представники держави здійснюють владу щодо невизначеного кола осіб, то керівником є особа, яка уповноважена здійснювати організаційно-розпорядчі обов’язки і має стосовно визначених осіб той чи інший обсяг влади, який надає їй повноваження, тобто правову та/або організаційну можливість прямо чи непрямо втручатися в законну діяльність підлеглих, віддавати їм накази та розпорядження, застосовувати до них заохо- чення і накладати на них дисциплінарні стягнення або порушувати клопотання про це перед вищестоящим керівником, вирішувати питання прийняття їх на роботу чи призначення на посаду та звільнення з роботи чи з посади або брати участь у вирішенні цих питань тощо2. На відміну від положень Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, вітчизня- ний законодавець вказав окремо на представників іноземної держави. Вочевидь, такий крок пов’язаний з три- ваючою агресією Російської Федерації проти України, яка різко актуалізувала проблему протидії насильниць- ким зникненням. Підтвердженням цього висновку є конкретні вказівки у примітці до ст. 146-1 КК України на осіб, котрі діють з дозволу, за підтримки чи за згодою Росії. Під представниками іноземної держави законодавець розуміє осіб, які діють як державні службовці іно- земної держави або проходять військову службу у збройних силах, органах поліції, органах державної безпеки, розвідувальних органах, або осіб, які займають посади в зазначених або будь-яких інших державних органах чи органах місцевого самоврядування іноземної держави, утворених відповідно до її законодавства, або які діють за наказом таких осіб, а також представників іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також представників окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та представників підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України. М.І. Хавронюк слушно вказує на те, що органи поліції не є воєнізованими органами і в них не проходять військову службу3. У зв’язку з цим словосполучення «проходять військову службу у збройних силах, органах по- ліції, органах державної безпеки, розвідувальних органах» вважаємо за доцільне замінити словосполученням «проходять військову службу у збройних силах, органах державної безпеки, службу в органах поліції, розвіду- вальних органах». Суб’єктом захоплення заручників є фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку. Встановивши зниже- ний вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за вказаний злочин, законодавець, вочевидь, хо- тів підкреслити підвищений ступінь суспільної небезпеки цього діяння порівняно із незаконним позбавленням волі або викраденням людини. Водночас аналіз емпіричної бази дає підстави для висновку, що про підвищений ступінь суспільної небезпеки захоплення або тримання особи як заручника порівняно з діянням, відповідаль- ність за яке передбачена ст. 146 КК України, можна твердити далеко не завжди, адже основна відмінність між вказаними посяганнями полягає у меті, визначеній у диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України. Приміром, навряд чи захоплення або тримання особи як заручника, вчинене з метою вимагання викупу у родичів потерпілої особи як умови її звільнення, характеризується більшою небезпекою ніж викрадення людини, вчинене з аналогічною метою, але адресованою до самого потерпілого. М.О. Акімов вважає цілком слушним рішення законодавця про зниження віку настання кримінальної від- повідальності за цей злочин, оскільки особа вже у цьому віці здатна усвідомлювати суспільну небезпеку вчиню-

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 438–439. 2 Там само. С. 439. 3 Там само. С. 439.

262  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ваного, керувати своїми діями і нести за них передбачену КК України відповідальність1. Зазначений висновок видається дискусійним. Навряд чи є достатні підстави для того, аби стверджувати, що суспільну небезпеку за- хоплення заручників особа усвідомлює раніше, аніж суспільну небезпеку незаконного позбавлення волі або викрадення людини, відповідальність за яке, нагадаємо, встановлена з 16 років. Крім того, варто звернути увагу на той факт, що у проаналізованій емпіричній базі автором цих рядків не виявлено жодного випадку вчинення розглядуваного діяння особою у віці до 18 років. У зв’язку з цим вважаємо, що встановлення зниженого віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність за захоплення заручників, є недоцільним. Те саме стосу- ється й суб’єкта захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349 КК України)2. У розглядуваному контексті необхідно зауважити, що відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 96-3 КК України підставою для застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру є вчинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи злочинів, передбачених, зокрема, статтями 146 та 147 КК України. У примітці 1 до ст. 96-3 КК України вказано, що під уповноваженими особами юридичної особи потрібно розуміти службових осіб юридичної особи, а також інших осіб, які відповідно до закону, установчих документів юридичної особи чи договору мають право діяти від імені юридичної особи. Злочини, передбачені, зокрема, статтями 146 та 147 КК України, визнаються вчиненими в інтересах юридичної особи, якщо вони призвели до отримання нею неправомірної вигоди або створили умови для отримання такої вигоди, або були спрямовані на ухилення від передбаченої законом відповідальності. Чим керувався законодавець, включаючи до зазначеного переліку діяння, передбачені статтями 146 та 147 КК України, сказати складно. У проаналізованій судовій практиці нами не виявлено жодного випадку застосу- вання до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру у разі вчинення їх уповноваженими особа- ми від імені та в інтересах юридичної особи злочинів, передбачених статтями 146 та 147 КК України. Більше того, не виявлено також прикладів, коли б вказані діяння були вчинені від імені та в інтересах юридичної особи. З огляду на зазначене, доцільність включення до переліку, наведеного у п. 4 ч. 1 ст. 96-3 КК України, діянь, пе- редбачених статтями 146 та 147 КК України, видається сумнівною. Суб’єктом підміни дитини є фізична осудна особа, якій на момент вчинення цього злочину виповнилось 16 років та яка є юридично чужою для потерпілої дитини. Суб’єктами вказаного посягання на практиці можуть бути батьки, персонал пологових будинків, працівники виховних та інших дитячих закладів, інші зацікавлені особи. Зазначимо, що згідно з даними, отриманими як нами3, так і іншими дослідниками4, це діяння частіше вчиняють медичні працівники пологового будинку, які в силу своїх функціональних обов’язків відповідають за ідентифікацію та охорону дитини. При цьому Д.Л. Гулякевич слушно вказує на те, що прирівнювати статус цих осіб стосовно відповідальності за підміну дитини до статусу інших осіб навряд чи правильно. Жінка, що перебуває в пологовому будинку, має відчувати себе в безпеці і бути впевненою в безпеці своєї дитини, за яку відповідають саме медичні працівники5. Як видається, є всі підстави для висновку, що підміна однієї дитини ін- шою, вчинена особою з використанням свого службового становища чи при виконанні професійних обов’язків, характеризується більшим ступенем суспільної небезпеки, ніж підміна дитини, вчинена іншою особою. У зв’яз- ку з цим вважаємо, що в межах ст. 148 КК України доцільно виокремити частину 2, в якій передбачити посиле- ну відповідальність за підміну однієї дитини іншою, вчинену службовою особою з використанням службового становища, або особою при виконанні своїх професійних обов’язків6. Зазначимо, що аналогічний висновок зроблений також деякими зарубіжними науковцями7. 1 Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 9. 2 Варто звернути увагу на непослідовну позицію вітчизняного законодавця, який у ч. 2 ст. 22 КК України встановив знижений вік, з якого може на- ставати кримінальна відповідальність за захоплення заручників (ст. 147 КК) та за захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349 КК), однак не зробив цього стосовно захоплення журналіста як заручника (ст. 349-1 КК). 3 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 19. 4 Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 123–124; Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 35; Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 189. 5 Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 35; Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 189–190. 6 Андрушко А.В. Проблеми кримінальної відповідальності за підміну дитини. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юри- спруденція. 2018. Випуск 35. Том 2. С. 48. 7 Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 126; Гулякевич Д.Л.

263 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Аналіз зарубіжного законодавства засвідчує, що в диспозиціях кримінально-правових норм, які передбача- ють відповідальність за підміну дитини, ознаки суб’єкта цього злочину здебільшого не описуються. Виняток становить кримінальне законодавство Азербайджану, згідно з яким суб’єктом даного злочину є лише особа, на яку покладений обов’язок охорони дитини чи піклування про неї, а також кримінальне законодавство Іспанії, яке передбачає відповідальність не лише за підміну однієї дитини іншою (ч. 3 ст. 220), а й за підміну однієї дитини іншою в медичних чи соціально-медичних закладах, що сталася внаслідок грубої недбалості осіб, від- повідальних за ідентифікацію та охорону дітей (ч. 5 ст. 220). Таким чином, суб’єктом підміни дитини за ч. 5 ст. 220 КК Іспанії є спеціальний суб’єкт – особа, відповідальна за ідентифікацію та охорону дітей. Естонське кримінальне законодавство передбачає можливість вчинення розглядуваного діяння юридичною особою (ч. 3 ст. 174 Пенітенціарного кодексу Естонії)1. Суб’єкт торгівлі людьми загальний. Ним є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку. У кримінально-правовій літературі висловлювалась пропозиція знизити вік, з якого може наставати кримі- нальна відповідальність за торгівлю людьми, з 16 до 14 років. Така точка зору обґрунтовується підвищеним сту- пенем суспільної небезпеки вказаного злочину та здатністю дітей у віці з 14 років усвідомлювати його суспільну небезпечність2. Із зазначеною пропозицією навряд чи варто погоджуватись. Аналіз доступної емпіричної бази дозволяє стверджувати, що вчинення торгівлі людьми не характерне для осіб у віці не те що 14, а й навіть 16 чи 17 років. Автором зафіксовано всього три випадки засудження особи, яка б вчинила цей злочин у віці до 18 років3. Це й не дивно, зважаючи на те, що вчинення торгівлі людьми зазвичай потребує певних знань, навиків та й, зрештою, можливостей4. У юридичній літературі обговорювалося питання про доцільність застосування заходів кримінально-право- вого характеру щодо юридичних осіб за вчинення торгівлі людьми. Одні дослідники заперечували таку доціль- ність5, інші ж, навпаки, наполягали на ній6. Зауважимо, що на необхідність встановлення відповідальності юридичної особи за торгівлю людьми звер- талася увага в міжнародно-правових актах. Так, у ч. 1 ст. 22 Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми вказано на зобов’язання кожної сторони вживати такі законодавчі та інші заходи, які можуть бути необхідними для гарантії притягнення юридичної особи до відповідальності за злочини, установлені згід- но з цією конвенцією, вчинені для вигоди цієї юридичної особи будь-якою фізичною особою, яка діє індивіду- ально або як частина підрозділу юридичної особи, і займає керівну посаду в цій юридичній особі, ґрунтуючись

Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 35; Гулякевич Д.Л. Уголов- но-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 190; Почивалова К.Н. Проблемы законода- тельной техники и правоприменительной деятельности, связанные с преступлениями против семьи и несовершеннолетних: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2004. С. 11, 24. 1 Андрушко А.В. Зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за підміну дитини. Держава та регіони. Серія: Право. 2018. № 4 (62). С. 102. 2 Кривоконь Д.А. Торгівля людьми: кримінально-правовий аналіз. Молодий вчений. 2018. № 10 (62). С. 669, 670; Чекмезова Е.И., Пестерева Ю.С. Торговля людьми: уголовно-правовые и криминологические аспекты: учебное пособие. Омск: Омская юридическая академия, 2016. С. 23. 3 Архів Хортицького районного суду м. Запоріжжя за 2013 р. Справа № 0825/9366/2012; Архів Центрально-Міського районного суду м. Горлівки Донецької обл. за 2013 р. Справа № 253/7986/13-к; Архів Шевченківського районного суду м. Чернівців за 2014 р. Справа № 727/11956/13-к. 4 У зв’язку з цим викликає здивування твердження Д.А. Кривоконя про те, що розглядуване діяння стає дедалі поширенішим серед дітей, котрі досягли 14 років (Кривоконь Д.А. Торгівля людьми: кримінально-правовий аналіз. Молодий вчений. 2018. № 10 (62). С. 669). 5 Див., наприклад: Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2013. С. 120–121; Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджи- кистан): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 57–58; Орцханова Т.М. К вопросу о целесообразности привлечения к ответственности юридических лиц при их причастности к порабощению, а равно обращению в иные сходные практики подневольного состояния. Вестник Тамбовско- го университета. Серия: Гуманитарные науки. 2011. Вып. 3 (95). С. 241; Рахимов М.С. Субъект преступления торговли людьми. Бизнес в законе. 2007. № 3. С. 282. Необхідно, однак, зазначити, що вказані та інші дослідники висловлювалися проти кримінальної відповідальності юридичних осіб, а не проти застосування до них заходів кримінально-правового характеру (оскільки КК РФ не передбачає можливості застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру), що, на наш погляд, не одне й те ж. 6 Див., зокрема: Загиней З.А. Відгук офіційного опонента на дисертацію Наумової Ольги Сергіївни на тему «Кримінально-правова протидія злочи- нам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України)», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право. С. 7–8 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. URL: http://idpnan.org.ua/ua/spets-vcheni-radi/d-26_236_02/vidguki-ofitsiynih-oponentiv-na-disertatsiyi/doktor-filosofiyi1.html; Нау- мова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 48–49, 196; Орловська Н.А. Перспективи розвитку кримінально-правової політики України щодо запобігання торгівлі людьми. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12- 13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 130; Пасєка О.Ф. Запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб як захід боротьби з торгівлею людьми. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 160–162.

264  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

на: а) повноваженні представництва юридичної особи; b) повноваженні приймати рішення від імені юридич- ної особи; с) повноваженні здійснювати контроль у межах юридичної особи1. У ч. 2 ст. 22 вказаної конвенції зазначено, що крім випадків, вже передбачених у пункті 1, кожна сторона має вживати заходів, необхідних для забезпечення притягнення до відповідальності юридичної особи, якщо брак нагляду й контролю з боку фізичної особи, яка згадується в пункті 1, спричинив можливість вчинення злочину, установленого згідно з цією конвенцією, для вигоди юридичної особи фізичною особою, яка діє за її повнова- женнями. У ч. 3 ст. 22 конвенції зазначено, що залежно від законодавчих принципів сторони відповідальність юридичної особи може бути кримінальною2, цивільною або адміністративною3. Конвенція зобов’язує сторони вживати таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для тимчасового або постійного закриття будь-якої організації, яка використовувалася для торгівлі людьми, без перешкоди правам bona fidae третіх сторін або для тимчасового чи постійного позбавлення порушника можли- вості здійснювати діяльність, під час якої було вчинено це правопорушення (ч. 4 ст. 23)4. Виходячи із наведених вище положень Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, а також рекомендацій Дохінської декларації про включення питань запобігання злочинності та кримінального правосуддя у ширший порядок денний ООН з метою вирішення соціальних та економічних проблем і спри- яння забезпеченню верховенства права на національному і міжнародному рівнях, а також участю громадськості 2015 р.5, О.С. Наумова дійшла висновку про доцільність поширення застосування заходів кримінально-право- вого характеру щодо юридичних осіб за вчинення їх уповноваженими особами не тільки злочинів, передбаче- них статтями 146 та 147 КК України, а й торгівлі людьми. На переконання дослідниці, такі зміни забезпечать виконання міжнародно-правових зобов’язань держави та сприятимуть удосконаленню кримінально-правової протидії розглядуваним посяганням6. Зважаючи на те, що торгівля людьми іноді вчиняється уповноваженими особами офіційно зареєстрованих юридичних осіб (приміром, модельних агентств, агентств із працевлаштування, туристичних агенцій), застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб у таких випадках дійсно видається доцільним. Крім цього, такий крок дозволить забезпечити Україною свої міжнародно-правові зобов’язання (Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, нагадаємо, ратифікована Україною ще 21 вересня 2010 р.). У відгуку офіційного опонента на дисертацію О.С. Наумової З.А. Загиней підтримала ідею про включен- ня торгівлі людьми до переліку злочинів, за вчинення яких уповноваженою особою щодо юридичної особи можуть застосовуватись заходи кримінально-правового характеру. Разом із тим З.А. Загиней слушно звернула увагу на те, що пропозиція О.С. Наумової викладена з порушенням системно-структурних зв’язків криміналь- но-правових норм. У ст. 96-6 КК України передбачено, що до юридичних осіб можуть бути застосовані два основні заходи кримінально-правового характеру: штраф та ліквідація. Водночас О.С. Наумова, пропонуючи включити торгівлю людьми до переліку злочинів, за вчинення яких уповноваженою особою щодо юридичної особи застосовуються заходи кримінально-правового характеру (п. 4 ч. 1 ст. 96-3), не вказала на необхідність доповнення ст. 96-9 КК України, у якій визначено перелік діянь, за вчинення яких уповноваженою особою юридичної особи до останньої застосовується ліквідація, злочином, передбаченим ст. 149 КК України. Це мог- ло б свідчити про можливість застосування щодо юридичної особи штрафу. Однак згідно із ст. 96-7 КК України штраф може бути застосований лише у разі, якщо предметом злочину, вчиненого уповноваженою особою, є

1 Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_858#Text 2 Зауважимо, що кримінальна відповідальність юридичних осіб за торгівлю людьми встановлена у законодавстві ряду держав, зокрема: Грузії (ч. 3 при- мітки до ст. 143-1), Естонії (ч. 3 ст. 133), Іспанії (ч. 7 ст. 177-1), Литви (ч. 4 ст. 147), Північної Македонії (ч. 6 ст. 418-а), Туреччини (ч. 4 ст. 80), Франції (ст. 225-4-6). 3 Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_858#Text 4 Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_858#Text 5 Дохинская декларация о включении вопросов предупреждения преступности и уголовного правосудия в более широкую повестку дня Организации Объединенных Наций в целях решения социальных и экономических проблем и содействия обеспечению верховенства права на национальном и международном уровнях, а также участию общественности. Принята на тринадцатом Конгрессе Организации Объединенных Наций по предупреж- дению преступности и уголовному правосудию в Дохе (Катар), 12-19 апреля 2015 г. Нью-Йорк: ООН, 2015. 18 с. / Управление ООН по наркотикам и преступности. URL: https://www.unodc.org/documents/congress/Declaration/V1504153_Russian.pdf 6 Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 49.

265 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

неправомірна вигода1. Поняття «неправомірна вигода» у вказаній статті вживається у тому значенні, яке воно має у Законі України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р.: це грошові кошти або інше майно, пе- реваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав2. З.А. Загиней слушно підкреслює, що торгівля людьми не пов’язана з обов’язковим одержанням неправомірної вигоди. Тому, якщо обмежитись включенням торгівлі людьми до переліку злочинів, за вчинення яких уповноваженою особою щодо юридичної особи можуть застосовуватись заходи кримінально-правового характеру, не внісши відповідні зміни до ст. 96-9 КК України, законодавець буде позбавлений можливості такий захід застосовувати3. З огляду на викладене, вважаємо за доцільне переліки злочинів, наведені у п. 4 ч. 1 ст. 96-3 та ч. 1 ст. 96-9 КК України, доповнити злочином, передбаченим ст. 149 КК України. Суб’єкт експлуатації дітей загальний. Водночас у юридичній літературі дискутується питання про вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за вказане діяння. Так, О.С. Наумова зазначає, що суб’єктом злочину, передбаченого ст. 150 КК України, визнається фізична осудна особа, яка досягла 14 років та використовує працю осіб, що не досягли 16-річного віку4. З такою позицією погодитись не можемо, оскільки у ч. 2 ст. 22 КК України законодавець не згадує про зазначене діяння серед тих, відповідальність за які може наставати з 14 років. На думку ряду дослідників, суб’єктом експлуатації дітей може бути лише повнолітня особа, тобто особа, яка досягла 18 років5. Пояснюючи свою позицію, Я.Г. Лизогуб зазначає, що до такого висновку спонукає логіко-гра- матичне тлумачення ст. 150 КК України. З точки зору вказаного науковця, спрямованість кримінально-право- вої репресії саме щодо повнолітньої особи в такому випадку буде виправданим державним заходом, оскіль- ки експлуатація дитини дитиною не зовсім узгоджується з призначенням цієї кримінально-правової норми. Визнаючи можливість експлуатації дитиною дитини, Я.Г. Лизогуб вважає, що суспільна небезпечність такого явища навряд чи заслуговує на криміналізацію6. На переконання переважної більшості науковців, суб’єктом експлуатації дітей є фізична осудна особа, яка досягла 16 років7. Ця точка зору видається найбільш переконливою. Має рацію А.Р. Топузян, який зазначає, що судження про 16-річну нижню вікову межу суб’єкта експлуатації дітей безпосередньо випливає з положень ч. 1 ст. 22 КК України; інші підходи, зокрема щодо підвищеного віку кримінальної відповідальності, мають спира- тися на принципово інші аргументи, аніж вік потерпілого (наприклад, на можливість вчинення певних діянь за посадою, обіймання якої дозволяється законодавством тільки після досягнення особою відповідного віку). Крім того, вразливою до виваженої наукової критики залишається позиція тих дослідників, які не вбачають суспільної небезпечності у експлуатації дитиною дитини, особливо малолітньої (зокрема, не беруться до уваги відмінності у психофізіологічному розвитку дітей різних вікових категорій)8. Суб’єкт використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом спеціальний. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 150-1 КК України, є батьки або особи, які їх замінюють, а суб’єктом діяння, передбаченого ч. 2 вказаної статті – будь-які інші особи, крім батьків та осіб, які замінюють батьків. Що стосується суб’єкта 1 Загиней З.А. Відгук офіційного опонента на дисертацію Наумової Ольги Сергіївни на тему «Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України)», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право. С. 7–8 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. URL: http://idpnan.org.ua/ua/spets-vcheni-radi/d-26_236_02/vidguki-ofitsiynih-oponentiv-na-disertatsiyi/doktor-filosofiyi1.html 2 Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р. № 1700-VII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1700-18#Text 3 Загиней З.А. Відгук офіційного опонента на дисертацію Наумової Ольги Сергіївни на тему «Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України)», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право. С. 8 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. URL: http://idpnan.org.ua/ua/spets-vcheni-radi/d-26_236_02/vidguki-ofitsiynih-oponentiv-na-disertatsiyi/doktor-filosofiyi1.html 4 Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 123. 5 Див., наприклад: Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 120; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 348. 6 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 120. 7 Див., наприклад: Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 101; Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 284; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 118; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 387; Топузян А.Р. Криміналь- но-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 166–168. 8 Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 166–168.

266  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

злочину, передбаченого ч. 3 ст. 150-1 КК України, то ним можуть бути батьки або особи, які їх замінюють, а також будь-які інші особи1. Визначення понять «батьки» та «особи, які їх замінюють» неодноразово розкривалося у працях інших авторів, а тому вважаємо за можливе оминути це питання увагою (тим більше, що в юридичній літературі воно не належить до дискусійних). Водночас аналіз судової практики засвідчив, що неоднозначною є кримінально-правова оцінка використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, яке вчинене бабусею дитини. В одних випадках суди кваліфікували відповідне діяння як вчинене особою, яка замінює батьків2, в інших – як вчинене щодо чужої мало- літньої дитини3. При цьому в переважній більшості відповідних обвинувальних вироків не міститься інформація про те, чи мали потерпілі від вказаного посягання батьків (або ж матір чи батька), а також про те, хто виховував дитину і піклувався про неї, що не дає змогу судити про обґрунтованість чи необґрунтованість такої кваліфікації. Вище неодноразово зверталася увага на суттєві недоліки ст. 150-1 у контексті її співвідношення із ст. 304 (у ча- стині відповідальності за втягнення неповнолітніх у заняття жебрацтвом) КК України. Одним із таких недоліків є підхід законодавця щодо визначення суб’єкта розглядуваного посягання. М.І. Хавронюк та Д.О. Калмиков у зв’язку з цим слушно підкреслюють, що досі немає відповіді на запитання про те, чому в ст. 304 КК вчинення злочину «батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, або особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого чи піклування про нього», є кваліфікуючою ознакою, яка значно підвищує кримінальну караність вчиненого, а в ст. 150-1 КК ця ознака є конструктивною, а за вчинення цього злочину «батьками або особами, які їх замінюють» передбачено значно м’якше покарання, ніж за його вчинення «щодо чужої малолітньої дитини»4. Цей недолік є ще одним аргументом на користь переконливої позиції вказаних авторів, які виступають за виключення ст. 150-1 з КК України і удосконалення у зв’язку з цим ст. 304 КК України. Питання про суб’єкт незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги у науці кримі- нального права вирішується неоднозначно. Переважна більшість дослідників визнає, що суб’єкт цього злочину спеціальний. Так, М.І. Хавронюк зазначає, що ним може бути тільки лікар-психіатр, який відповідно до вста- новленого законодавством України порядку, одноосібно чи у складі комісії, приймає рішення про поміщення особи у заклад з надання психіатричної допомоги5. Зазначену позицію поділяють також М.І. Бажанов6, А.О. Байда7, В.І. Борисов8, І.А. Вартилецька9, Т.В. Варфоломеєва10, С.Ф. Денисов і Г.О. Зубов11, М.Й. Коржанський12,

1 Див. також: Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 170; Черевко К.О. Окремі питання кримінально-правової характеристики злочину, передбаченого статтею 150-1 Кримінального кодексу України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 106. 2 Вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 13 вересня 2012 р. (справа № 712/15740/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25970190; Вирок Тернівського міського суду Дніпропетровської обл. від 15 березня 2016 р. (справа № 194/1479/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56471682 3 Вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 11 липня 2012 р. (справа № 0707/5637/2012) / Єдиний державний реєстр судо- вих рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25243419; Вирок Мар’їнського районного суду Донецької обл. від 17 жовтня 2017 р. (справа № 237/3064/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/69737924; Вирок Виноградівського район- ного суду Закарпатської обл. від 26 травня 2014 р. (справа № 299/1393/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/Review/38866271 4 Хавронюк М.І., Калмиков Д.О. Деякі питання удосконалення відповідальності за злочини проти волі дитини. Вісник Верховного Суду України. 2011. № 10 (134). С. 46. 5 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 456. 6 Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 79. 7 Байда А.О. Незаконне поміщення в психіатричний заклад / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 586. 8 Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 607; Бо- рисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 8; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 121. 9 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 117; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 351. 10 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 389. 11 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 116, 117. 12 Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2007. С. 175; Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій. Київ: Атіка, 2001. С. 103.

267 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

В.О. Корнієнко1, Я.Г. Лизогуб2, В.М. Підгородинський3, Є.Л. Стрельцов4, В.І. Терентьєв5, С.Д. Шапченко6 та інші вітчизняні науковці. Іншу точку зору займають автори Науково-практичного коментаря до КК України, підготовленого за редакцією М.О. Потебенька та В.Г. Гончаренка. У вказаному коментарі зазначено, що суб’єк- том цього злочину є фізична осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося 16 років. Оскільки санкція обох частин ст. 151 КК України передбачає обов’язкове застосування до засудженого покарання у виді позбав- лення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, у згаданому джерелі робиться уточнення, що суб’єктом аналізованого злочину «можуть бути, насамперед, особи, які є опікунами або піклувальниками потерпілого, а також працівники медичних закладів, члени лікарської експертної комісії тощо»7. Необхідно зазначити, що питання про суб’єкт розглядуваного злочину активно дискутується в російській кримінально-правовій літературі. Значною мірою пов’язано це з наявністю в ч. 2 ст. 128 «Незаконна госпі- талізація до медичної організації, яка надає психіатричну допомогу в стаціонарних умовах» КК Російської Федерації такої кваліфікуючої ознаки, як використання винним свого службового становища, а також з тим, що санкція ч. 1 вказаної статті не передбачає покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Зважаючи на це, Л.Л. Кругліков пише: «Питання про суб’єкт злочину спірне. Відштовхуючись від змісту ч. 2 ст. 128, де кваліфікуючою обставиною визнано використання винним свого службового становища, слід прийти до висновку, що суб’єктом діяння, описаного в ч. 1 цієї статті, є будь-яка приватна особа. Адже незаконно помістити на лікування без використання службового становища особа, яка його займає, не може. Відповідно, суб’єктом незаконного поміщення в стаціонар може бути і близький родич, який виявляє ініціативу та наполегливість у поміщенні, скажімо, батька в психіатричний стаціонар й викривляє лікарю картину захворювання, поведінку потерпілого»8. Думку про те, що суб’єктом розглядуваного діяння є будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16 років, поділяють також К.В. Авдєєва9, Т.М. Ануфрієва10, С.В. Бородін11, О.В. Волкова12, Т.В. Долголенко13, В.І. Зубкова14, А.І. Казаміров15, С.В. Науменко16, А.В. Наумов17, С.І. Нікулін18, С.М. Потапкін19, І.В. Хапугіна20, К.Ф. Шергіна21 та ін. При цьому одні автори за ч. 1 ст. 128 КК РФ пропонують кваліфікувати лише дії осіб, які не є лікарями-психіатрами (наприклад, родичів чи сусідів потер- пілої особи), інші ж пропонують кваліфікувати за цією частиною також дії лікарів-психіатрів, тоді як за ч. 2 ст. 128 суб’єктами визнають осіб, котрі домагаються незаконної госпіталізації потерпілого з використанням свого службового становища (наприклад, головного лікаря психіатричної лікарні). Найбільш невизначеною є точка зору С.В. Бородіна, який, з одного боку, вказує, що суб’єктом даного злочину може бути особа, яка до-

1 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 58. 2 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 124. 3 Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. С. 115. 4 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 287. 5 Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 97. 6 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 285; Преступления против лич- ности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 624. 7 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 124. 8 Уголовное право России. Особенная часть: учебник / под ред. Ф.Р. Сундурова, М.В. Талан. Москва: Статут, 2012. С. 96. Див. також: Кругликов Л.Л. Преступления против личности: текст лекций. Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 1998. С. 13; Кругликов Л.Л. Уголовно-правовое регулирование прав и свобод пациента в России. Юридическая наука. 2015. № 3. С. 64. 9 Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2013. С. 121. 10 Ануфриева Т.Н., Ходусов А.А. Уголовно-правовая защита прав и свобод личности: учебное пособие. Москва: Международный юридический инсти- тут, 2011. С. 113. 11 Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.Д. Гаухмана и С.В. Максимова. Москва: Изд-во Эксмо, 2005. С. 81. 12 Волкова О.В. Уголовная политика в сфере защиты личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 118. 13 Долголенко Т.В. Преступления против личности: учеб. пособие. Красноярск: Сиб. федер. ун-т, 2011. С. 125. 14 Зубкова В.И. Ответственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. С. 210. 15 Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. С. 114. 16 Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 109. 17 Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух томах. Т. 2. Особенная часть. Москва: Юрид. лит., 2004. С. 119. 18 Уголовное право России. Части Общая и Особенная: учеб. / под ред. А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. С. 331. 19 Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. С. 199. 20 Хапугина И.В. Объективные и субъективные признаки состава незаконного помещения в психиатрический стационар (ст. 128 УК РФ). Право евра- зийских государств: опыт и перспективы: материалы международной научно-практической конференции, 16-17 апреля 2012 г. Орехово-Зуево, 2012. С. 186. 21 Учебный комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / отв. ред. А.Э. Жалинский. Москва: Изд-во Эксмо, 2005. С. 385.

268  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

сягла 16 років, з другого ж, зазначає таке: «З урахуванням ускладнення процедури поміщення в психіатричний стаціонар за новим законодавством коло суб’єктів злочину може бути найрізноманітнішим – від родичів та інших зацікавлених осіб до будь-яких працівників психіатричних стаціонарів, включаючи лікарів-психіатрів, а також суддів та інших службових осіб»1. До подібних висновків дійшов А.О. Жинкін, на переконання якого необхідно розмежовувати поняття «госпіталізація» і «поміщення» до закладу з надання психіатричної допо- моги. З його точки зору, «помістити людину в стаціонар може набагато ширше коло осіб, аніж коло тих, хто може здійснити госпіталізацію. Так, помістити в психіатричну лікарню, тобто фактично доставити особу в при- ймальний покій, можуть близькі, в тому числі родичі, законні представники, сусіди, працівники правоохорон- них органів тощо. Процедура ж госпіталізації є більш вузько специфічною, має фактичні та юридичні підстави. <…> за своєю правовою природою госпіталізація особи є нічим іншим, як правозастосовною процедурою, тоді як фактичне поміщення особи в медичну організацію може здійснюватись як в межах здійснення вказаної про- цедури, так і поза правозастосовним процесом. При цьому злочинними можуть визнаватися порушення, допу- щені як в ході госпіталізації, так і при поміщенні особи в медичний заклад»2. З огляду на наведені міркування А.О. Жинкін запропонував відмежувати у ст. 128 КК РФ відповідальність осіб, що вчинили дії, спрямовані на незаконне поміщення в медичну організацію, і осіб, які незаконно госпіталізували потерпілого3. Суб’єкт злочи- ну за ч. 1 пропонованої вказаним автором нової редакції статті, яка передбачає відповідальність за розглядуване діяння, загальний – будь-які особи, які не відносяться до медичного персоналу. Частина 2 ст. 128, на думку А.О. Жинкіна, має передбачати відповідальність лікарів, які приймають участь в незаконній госпіталізації і в кінце- вому підсумку приймають колегіальне рішення про госпіталізацію потерпілого. За ч. 3 ст. 128 суб’єктами слід визнавати осіб, котрі домагаються незаконної госпіталізації з використанням свого службового становища4. Необхідно зазначити, що в російській судовій практиці трапляються випадки, коли суб’єктом незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги визнається особа, що відповідає вимогам загального, а не спеціального, суб’єкта. Так, вироком Октябрського районного суду м. Краснодара В. був засуджений за викра- дення людини (ч. 1 ст. 126 КК РФ). Виходячи із встановлених судом обставин, В. на прохання свого приятеля Х., попередньо домовившись з медперсоналом, забрав потерпілу М. з будинку і перевіз її на автомобілі до міського психіатричного диспансеру м. Краснодара. М. страждала на психічний розлад, що підтверджувалось медичними документами. Однак рішення лікарів-психіатрів про поміщення М. в психіатричний диспансер прийнято не було. Рішенням судової колегії з кримінальних справ вищестоящого суду вирок суду першої інстанції був зміне- ний. На думку судової колегії Краснодарського крайового суду, описане у вироку злочинне діяння В. підпадає під ознаки ч. 1 ст. 128 КК РФ як поміщення особи в психіатричний стаціонар за відсутності на те законних підстав, оскільки, відповідно до законодавства, «поміщення в психіатричний стаціонар без згоди особи, яка страждає на психічний розлад, або без згоди її законного представника можливе лише у виняткових випадках: як невідкладний захід або за рішенням лікарів-психіатрів». У зв’язку з цим судовою колегією Краснодарського крайового суду дії В. були перекваліфіковані з ч. 1 ст. 126 на ч. 1 ст. 128 КК РФ4. На наш погляд, має рацію Ю.М. Аргунова, яка зазначає: міркування про те, що суб’єкт розглядуваного зло- чину загальний, ґрунтуються не на правовому, а на побутовому уявленні про процедуру «поміщення» в заклад з надання психіатричної допомоги. Дослідниця пише: «Коли люди кажуть: “Я помістив свою сестру (матір, доньку) в лікарню”, то під цим зазвичай мають на увазі, що вони виявили ініціативу. Зрозуміло, що насправді таке поміщення здійснив лікар, а не вони. Як би не старались будь-які “зацікавлені особи” “помістити” свого ро- дича в палату психіатричного стаціонару, зробити це їм не вдасться»6. Ілюстрацією до сказаного може слугува- ти такий приклад із судової практики: Вишгородський районний суд Київської області встановив, що Особа-1, маючи на меті незаконно позбавити свободи Особу-2, шляхом обману переконав свого знайомого Особа-3 у тому, що Особа-2, яку перед тим він привів у безпорадний стан, страждає на психічний розлад, а тому згодом 1 Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.Д. Гаухмана и С.В. Максимова. Москва: Изд-во Эксмо, 2005. С. 81. 2 Жинкин А.А. Незаконная госпитализация в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях (ст. 128 УК РФ): некоторые проблемы квалификации и законодательной регламентации. Теория и практика общественного развития. 2015. № 4. С. 83–84. 3 Там же. С. 84. 4 Там же. С. 85. 4 Обзор судебной практики Краснодарского краевого суда. «Незаконное помещение в психиатрический стационар (ст. 128 УК РФ) ошибочно ква- лифицировано как похищение человека по ч. 1 ст. 126 УК РФ» / Система Гарант. URL: http://base.garant.ru/24068449/#friends. Див. також: Решет- никова Г.А. Субъект незаконной госпитализации в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях (часть 1 статьи 128 УК РФ). Вестник Удмуртского университета. Серия: Экономика и право. 2016. Т. 26, вып. 1. С. 124–125. 6 Аргунова Ю.Н. Уголовная ответственность за незаконное помещение в психиатрический стационар. Независимый психиатрический журнал. 2011. № 4. URL: http://npar.ru/journal/2011/4/06-argunova.htm

269 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

він помістить її в психіатричну лікарню для лікування (до цього ж просив Особу-3 перевезти непритомну жін- ку в сільську місцевість «на тимчасове проживання»)1. Очевидно, що Особа-1 висловив спрощене («побуто- ве») бачення процедури поміщення Особи-2 до закладу з надання психіатричної допомоги, маючи, мабуть, на увазі, що прагне домогтися прийняття лікарями-психіатрами рішення про її госпіталізацію до такого закладу. Вважаємо, що підстав для розмежування понять «госпіталізація до закладу з надання психіатричної допо- моги» і «поміщення до закладу з надання психіатричної допомоги» немає. По суті, до такого висновку дійшов й сам А.О. Жинкін. З’ясувавши семантичне значення вказаних слів, дослідник вимушений був визнати, що гос- піталізація – не що інше, як «поміщення в лікарню, госпіталь для лікування»2. Такий висновок, однак, апріорі суперечив його міркуванням, з огляду на що А.О. Жинкін відкинув його й сформулював наведене вище бачення вирішення проблеми. Госпіталізація особи до закладу з надання психіатричної допомоги справді передбачає наявність відповідних підстав та спеціальну процедуру, про що детально йшлося вище, однак це не означає, що госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги необхідно протиставляти поміщення до вказаного закладу, яке начебто може бути здійснене будь-якою особою й без дотримання встановленої процедури. Інакше кажучи, як би ми не називали розглядувану дію – госпіталізацією чи поміщенням – здійснити її може лише спеціальний суб’єкт – лікар-психіатр, а не будь-яка зацікавлена особа. Заміна в ст. 128 КК РФ терміна «помі- щення» терміном «госпіталізація» видається виправданою і пов’язана, вочевидь, з прагненням законодавця забезпечити однаковість термінології в законодавстві. Г.А. Решетнікова також зазначає, що термін «госпіталіза- ція», який замінив термін «поміщення» в ч. 1 ст. 128 КК РФ, не змінює сенсу, не привносить чогось нового, а значить, не є й тією визначальною ознакою, що вказує на вчинення цього злочину саме спеціальним суб’єктом3. Вирішуючи питання про суб’єкт злочину, передбаченого ст. 151 КК України, на наш погляд, потрібно ви- ходити з особливостей об’єктивної сторони даного складу. Аналіз наведених вище положень Закону України «Про психіатричну допомогу» спонукає до висновку, що дії з поміщення (госпіталізації) особи до закладу з надання психіатричної допомоги може вчинити лише спеціальний суб’єкт, який наділений правом прийняти рішення про госпіталізацію особи до такого закладу. Йдеться про лікаря-психіатра, який діє як одноосібно, так і в складі комісії лікарів-психіатрів. Зазначимо, що в процедурі госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусо- вому порядку беруть участь декілька лікарів-психіатрів: лікар, який оформляє направлення на госпіталізацію, або лікар екстреної (швидкої) психіатричної допомоги; черговий лікар приймального відділення, який, серед іншого, оформляє історію хвороби; лікуючий лікар-психіатр; члени комісії лікарів-психіатрів, які протягом 24 годин зобов’язані оглянути госпіталізовану за рішенням лікаря-психіатра особу для прийняття рішення про доцільність її госпіталізації. Нагадаємо, що у випадках, коли госпіталізація особи до закладу з надання психіа- тричної допомоги в примусовому порядку визнається доцільною, представник закладу з надання психіатрич- ної допомоги, в якому перебуває особа, протягом 24 годин з часу госпіталізації направляє до суду за місцем знаходження вказаного закладу заяву про госпіталізацію особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку (ч. 2 ст. 16 Закону України «Про психіатричну допомогу»). На те, що суб’єктом розглядуваного діяння є спеціальний суб’єкт, вказують також санкції ст. 151 КК Укра- їни, в яких передбачено, зокрема, покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Родичі, законні представники, сусіди та інші так чи інакше зацікавлені особи, які ініціювали процес госпіта- лізації завідомо психічно здорової особи, іншим чином сприяли незаконній госпіталізації її до закладу з надання психіатричної допомоги, на наше переконання, мають підлягати відповідальності як співучасники даного злочину4. 1 Вирок Вишгородського районного суду Київської обл. від 6 вересня 2018 р. (справа № 363/1843/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76335901 2 Жинкин А.А. Незаконная госпитализация в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях (ст. 128 УК РФ): некоторые проблемы квалификации и законодательной регламентации. Теория и практика общественного развития. 2015. № 4. С. 83. 3 Решетникова Г.А. Субъект незаконной госпитализации в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных усло- виях (часть 1 статьи 128 УК РФ). Вестник Удмуртского университета. Серия: Экономика и право. 2016. Т. 26, вып. 1. С. 126. 4 Див. також: Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Влади- мир, 2008. С. 119; Евстифеева Е.В. Проблемы применения уголовной ответственности за незаконную госпитализацию в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях. Вестник Саратовской государственной юридической академии. 2014. № 6 (101). С. 167; Иванова Л.В. Субъект незаконной госпитализации в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях: спорные моменты. Юридические исследования. 2016. № 7. С. 7–13. URL: http://author.nbpublish.com/lr/article_19595.html; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 127; Кваліфікація злочи- нів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 118; Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: дисс. … канд.

270  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Водночас випадки примусового доставлення потерпілого зазначеними вище особами до закладу з надання психі- атричної допомоги за наявності відповідних підстав мають бути кваліфіковані за ст. 146 КК України. В юридичній літературі висловлювалась думка про те, що за статтею про незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги слід кваліфікувати не тільки дії лікарів-психіатрів, а й будь-яких працівників такого закладу (медсестер, санітарів, сторожів, технічного персоналу), «котрі на якийсь час можуть помістити людину в стаціонар і без відома лікарів»1. Погодитись з такими твердженнями не можемо. Так само, як і родичі чи інші зацікавлені особи, згадані працівники закладу з надання психіатричної допомоги не можуть госпіталі- зувати до вказаного закладу. Випадки, коли вказані особи «без відома лікарів помістили людину в стаціонар», на наш погляд, необхідно кваліфікувати за ст. 146 КК України2. Особи, які виконують управлінські функції в закладах з надання психіатричної допомоги (зокрема, завіду- вач відділення, головний лікар тощо) і використовують своє службове становище для вчинення розглядуваного злочину (наприклад, шляхом надання вказівок безпосереднім його виконавцям), на наш погляд, не госпіталі- зують в заклад з надання психіатричної допомоги завідомо психічно здорову особу, а є співучасниками цього злочину – організаторами, підбурювачами чи пособниками. Видається, має рацію О.Є. Амосов, коли зазначає, що «особа, яка виконує управлінські функції в психіатричних стаціонарах, може бути виконавцем даного зло- чину, але лише як лікар-психіатр, який розглядається у відриві від займаної ним адміністративної посади»3. Суддя, що ухвалив завідомо неправосудне рішення, яким задовольнив заяву представника закладу з надання психіатричної допомоги про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, має підлягати від- повідальності за ст. 375 КК України. Навряд чи можна погодитись з науковцями, які вважають, що відповідні дії судді слід кваліфікувати за статтею про незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги4, адже суддя приймає рішення не про поміщення (госпіталізацію) особи до зазначеного закладу, а про задоволення заяви представника вказаного закладу про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку (ст. 342 Цивіль- ного процесуального кодексу України)5. Так само не можемо погодитись з пропозицією кваліфікувати ухвалення суддею вказаного вище завідомо неправосудного рішення за сукупністю статей 151 та 375 КК України6. На наш погляд, відповідні дії судді повністю охоплюються ст. 375 КК, яка передбачає відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Кваліфікація вчиненого за сукупністю вказаних злочинів означатиме, що особа двічі притягатиметься до кримінальної відповідальності за один і той же злочин7. Суб’єкт примушування до шлюбу загальний. З огляду на специфіку вказаного діяння вважаємо за можливе погодитись з М.І. Хавронюком, який вважає, що зазвичай суб’єктом цього злочину є особа, яка має сімейну владу над потерпілою особою (зокрема, батько чи мати)8. Вище зазначалося, що аналогічну точку зору займали й науковці, які досліджували це питання у радянський період.

юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 207; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 351; Научно-практический комментарий к Уголовному кодексу Республики Беларусь / под общ. ред. А.В. Баркова, В.М. Хомича. Минск: ГИУСТ БГУ, 2007. С. 377; Полный курс уголовного права: в 5 т. / под ред. А.И. Коробеева. Т. ІІ. Преступления против личности. Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. С. 442; Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 155; Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 97. 1 Полный курс уголовного права: в 5 т. / под ред. А.И. Коробеева. Т. ІІ. Преступления против личности. Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. С. 442; Хапугина И.В. Объективные и субъективные признаки состава незаконного помещения в психиатриче- ский стационар (ст. 128 УК РФ). Право евразийских государств: опыт и перспективы: материалы международной научно-практической конференции, 16-17 апреля 2012 г. Орехово-Зуево, 2012. С. 186–187; Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. С. 103. 2 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 160–161. 3 Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 124. 4 Див., зокрема: Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 127; Смирнов А.В., Калиновский К.Б. Комментарий к Уголовному кодексу Туркменистана. Постатейный / под общ. ред. проф. А.В. Смир- нова. Ашхабад: Центр ОБСЕ в Ашхабаде, 2013. С. 253. URL: https://www.osce.org/ru/ashgabat/117369?download=true; Хапугина И.В. Объектив- ные и субъективные признаки состава незаконного помещения в психиатрический стационар (ст. 128 УК РФ). Право евразийских государств: опыт и перспективы: материалы международной научно-практической конференции, 16-17 апреля 2012 г. Орехово-Зуево, 2012. С. 186. 5 Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. № 1618-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1618-15 6 Див., зокрема: Кругликов Л.Л. Преступления против личности: текст лекций. Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 1998. С. 13; Уголовное право России. Особенная часть: учебник / под ред. Ф.Р. Сундурова, М.В. Талан. Москва: Статут, 2012. С. 97. 7 Див. також: Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 208–209. 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 457.

271 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

5.2. Суб’єктивна сторона злочинів проти волі, честі та гідності особи

Встановлення суб’єктивної сторони складу злочину має надзвичайно важливе значення. Будучи елементом складу злочину, вона являє собою «частину» підстави кримінальної відповідальності і, відповідно, дозволяє відмежувати злочинну поведінку від незлочинної. За суб’єктивною стороною диференціюються суміжні склади злочинів, об’єктивні ознаки яких збігаються. Крім того, зміст суб’єктивної сторони складу злочину значною мірою визначає ступінь суспільної небезпечності як вчиненого діяння, так і самого суб’єкта злочину, а отже й характер відповідальності та вид і розмір покарання1. Суб’єктивна сторона незаконного позбавлення волі або викрадення людини характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що вона не має права позбавляти свободи чи викрадати іншу людину, однак бажає це зробити. Натомість ставлення особи до тяжких наслідків незаконного позбавлення волі або викрадення людини (ч. 3 ст. 146 КК України) може бути лише необережним. Нагадаємо, що законодавці деяких зарубіжних держав (зокрема, Данії (ч. 3 § 261), Нідерландів (ст. 283) і Фінляндії (ст. 6 глави 25) передбачають відповідальність не лише за умисне незаконне позбавлення свободи, а й за протиправне позбавлення свободи, вчинене з необережності. Відповідний досвід навряд чи заслуговує на запозичення, оскільки зазначене діяння, на наш погляд, не характеризується достатнім ступенем суспільної небезпеки. Мотиви та мета винної у вчиненні вказаного діяння особи можуть бути різними. Водночас О.О. Володіна зазначає, що якщо метою при незаконному позбавленні волі є саме позбавлення потерпілого свободи, то у разі викрадення людини винний не прагне до досягнення такої мети (яскравим прикладом цього, на думку дослід- ниці, слугують випадки викрадення малолітніх з метою їх виховання у зв’язку з неможливістю мати власних дітей, коли дитині надаються сприятливі умови для одержання всебічного розвитку і виховання, вона оточена турботою)2. Вище неодноразово зазначалося, що викрадення людини хоч і характеризується певними особли- востями, все ж є різновидом незаконного позбавлення особистої свободи. Крім того, як видається, позбавлення потерпілого свободи при вчиненні незаконного позбавлення волі здебільшого також є лише проміжковою ме- тою; кінцева ж мета вказаного посягання зазвичай полягає в іншому (приміром, у тому, аби примусити особу до виконання цивільно-правового зобов’язання). Із суб’єктивної сторони насильницьке зникнення характеризується умисною формою вини. З точки зору М.І. Хавронюка, умисел може бути як прямим, так і непрямим3. Зазначена позиція видається дискусійною. Оскільки насильницьке зникнення є злочином з формальним складом, вважаємо, що вчинити його можна лише з прямим умислом. Суб’єктивна сторона захоплення заручників характеризується прямим умислом. Ставлення особи до тяж- ких наслідків вказаного діяння (ч. 2 ст. 147 КК України) може бути лише необережним. Обов’язковою ознакою складу захоплення заручників, що відрізняє цей злочин від незаконного позбавлен- ня волі або викрадення людини, є спеціальна мета, з якою вчиняється суспільно небезпечне діяння – спонукан- ня родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Слід, таким чином, підкреслити, що саме по собі захоплення або тримання особи як заручника виступає не метою винного, а за- собом досягнення мети. Невстановлення вказаної мети виключає кваліфікацію за ст. 147 КК України. У той же час у правозастосовній практиці іноді трапляються випадки ігнорування спеціальної мети при кваліфікації розглядуваного діяння. Так, наприкінці 2017 р. поліцією відкрите кримінальне провадження за статтею про захоплення заручників, хоча жодних вимог чоловік, який протягом дня утримував близько десяти осіб (в т. ч. жінок і дітей) у відділенні «Укрпошти» в Харкові, не висував і мета його дій була незрозумілою. Сам по собі той факт, що особа, забарикадувавшись у приміщенні «Укрпошти», заявила про захоплення нею заручників, як видається, не може слугувати достатньою підставою для кваліфікації даного діяння як захоплення заручни- 1 Вереша Р.В. Проблеми суб’єктивної сторони складу злочину: монографія. Київ: Алерта, 2018. С. 26–27. 2 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 137. 3 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 440.

272  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ків, адже, повторимось, кримінальний закон вимагає встановлення мети спонукання вказаних у ч. 1 ст. 147 КК України адресатів до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Попри те, що чоловік мав достатньо часу, аби чітко сформулювати свої вимоги, цього він не зробив: у ЗМІ наголошува- лось на тому, що мета його дій була незрозумілою1. З огляду на сказане, вважаємо, що підстав для кваліфікації за ст. 147 КК України у наведеному випадку не було; дії цієї особи слід було кваліфікувати за статтею, яка передба- чає відповідальність за незаконне позбавлення волі. У той же час, зрозуміло, не виключається й ретроспективне встановлення відповідної мети. Так, наприклад, Особа-3 захопив неповнолітнього в заручники, яке виразилось у тому, що він підійшов ззаду до потерпілого та, нанісши удар ногою під коліно, збив останнього з ніг, після чого, прагнучи подолати опір та перешкодити можливості покликати на допомогу, накинув йому на шию мотузку, якою почав здавлювати шию, в результаті чого настала смерть неповнолітнього. Досліджуючи обставини вчинення злочину, Новокаховський міський суд Херсонської області встановив, що Особа-3 давно планував захопити хлопця в заручники, тримати його в нежилому будинку, а потім вимагати в його батьків 100 тисяч доларів США в якості викупу за звільнення. Від- повідні наміри Особи-3 підтверджувались, зокрема, показами свідків, яким він свого часу пропонував викрасти хлопця, після чого вимагати викуп у його батьків, однак вони категорично відмовилися від такої пропозиції2. З огляду на сказане, є всі підстави для того, аби погодитись з позицією суду, який кваліфікував дії Особи-3 за п. 3 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 147 КК України. Аналіз судової практики засвідчує, що іноді має місце ситуація, за якої обов’язкова для аналізованого складу злочину мета виникла уже в ході вчинення злочинного діяння. Так, Баштанський районний суд Миколаївської області під час судового розгляду встановив, що відповідна мета в обвинувачених з’явилася тоді, коли з’ясувало- ся, що у потерпілого, якого вони незаконного позбавили волі, при собі значної суми грошей не було3. Аналіз зарубіжного законодавства засвідчує різноманіття підходів до визначення мети, з якою вчиняється розглядуване посягання. Про спонукання до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як про умову звільнення заручника сказано у кримінальному законодавстві Азербайджану (ст. 215.1), Білорусі (ч. 1 ст. 291), Вірменії (ч. 1 ст. 218), Казахстану (ч. 1 ст. 261), Киргизстану (ч. 1 ст. 244), Латвії (ч. 1 ст. 154), Литви (ч. 1 ст. 252), Молдови (ч. 1 ст. 280), Нідерландів (ч. 1 ст. 282а), Росії (ч. 1 ст. 206), США (§ 1203), Таджикистану (ч. 1 ст. 181), Туркменістану (ч. 1 ст. 130), Узбекистану (ч. 1 ст. 245) та деяких інших держав. У § 1 ст. 252 КК Польщі вказано, що цей злочин вчиняється з метою примушення до певної поведінки, у ч. 1 § 239b КК Німеч- чини – з метою примушення до вчинення дій, до їх допущення чи до бездіяльності, у ч. 1 ст. 185 КК Швейцарії – з метою примушення третьої особи до вчинення дії, бездіяльності чи перетерплювання будь-яких невигод. Більш розлогим є опис мети захоплення заручника у кримінальному законодавстві Бельгії і Франції. Так, в § 1 ст. 347bis КК Бельгії вказано, що взяття заручників вчиняється для того, щоб примусити до виконання наказу або умови, підготувати або полегшити вчинення злочину чи проступку, сприяти втечі, домогтися звільнення або безкарності виконавців чи співучасників злочину або проступку. Подібним чином мета захоплення заруч- ника описана в ст. 224-4 КК Франції: «для приготування чи полегшення вчинення злочину чи проступку, або для сприяння втечі чи забезпечення безкарності виконавця або співучасника злочину чи проступку, або для досягнення виконання будь-якої вимоги чи умови, зокрема сплати викупу». Що стосується кримінального за- конодавства Болгарії, то, як зазначалося раніше, КК цієї держави містить два самостійні склади даного злочину, які розрізняються залежно від мети, що її ставить перед собою винний. У ст. 97а передбачено відповідальність за затримання заручника з метою підриву чи послаблення влади в республіці; при цьому сказано, що звільнення заручника має ставитися в залежність від виконання певної умови. У ст. 143а відповідальність передбачена за вчинення розглядуваного злочину без вказаної вище мети; при цьому звільнення заручника також ставиться винним у залежність від виконання певної умови. М.О. Акімов вважає, що спонукання винною особою адресатів вимог до вчинення чи утримання від вчи- нення якихось дій іманентно притаманне захопленню заручників, виражає його сутність і має бути визнане обов’язковою складовою його об’єктивної сторони. Тому, на переконання цього науковця, у диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України словосполучення «з метою спонукання» слід замінити словосполученням «поєднане із

1 У Харкові звільнили всіх заручників з «Укрпошти» – поліція / BBC Україна. 30 грудня 2017 р. URL: http://www.bbc.com/ukrainian/news-42524803 2 Вирок Новокаховського міського суду Херсонської обл. від 18 грудня 2012 р. (справа № 2117/210/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28182069 3 Вирок Баштанського районного суду Миколаївської обл. від 25 червня 2015 р. (справа № 468/560/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39435618

273 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

спонуканням»1. З такою точкою зору навряд чи можна погодитись, оскільки, як слушно зазначає Л.П. Брич, за- значена пропозиція обумовлена нехтуванням різниці у змісті ознак об’єктивної та ознак суб’єктивної сторони; має місце логічна помилка – ототожнення мети як ознаки суб’єктивної сторони складу злочину і того, в чому полягає реалізація цієї мети, що є проявом об’єктивної сторони2. Важливою ознакою, яка дозволяє розмежувати захоплення заручників та незаконне позбавлення волі або викрадення людини, є те, що при захопленні або триманні особи як заручника мета спонукання до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії стосується адресатів, коло яких визначене у ч. 1 ст. 147 КК Украї- ни. Натомість у разі незаконного позбавлення волі або викрадення людини, вчиненого, скажімо, з корисливих мотивів (ч. 2 ст. 146 КК), вимога сплати викупу пред’являється лише потерпілому. Таким чином, виходячи зі змісту диспозиції ч. 1 ст. 147 КК, дії з незаконного позбавлення волі або викрадення людини, за яких винний висуває вимоги не самому потерпілому, а, приміром, його родичам, слід кваліфікувати як захоплення або три- мання особи як заручника3. Цього не взяв до уваги Шевченківський районний суд м. Львова, який у цій частині виправдав у зв’язку з відсутністю складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147 КК України, учасників групи осіб, котрі за попередньою змовою викрали та утримували потерпілу Особу-9, реалізовуючи свій злочинний уми- сел, спрямований на спонукання її батьків до передачі їм грошових коштів у сумі 150 тисяч доларів США як умови звільнення Особи-9. Аргументуючи своє рішення, суд визнав, що при захопленні або триманні особи як заручника винний пов’язує звільнення потерпілого із задоволенням своїх вимог, котрі він висуває перера- хованим у ч. 1 ст. 147 КК України адресатам, у т. ч. й родичам затриманого, однак далі в якості контраргументу зазначив, що «при незаконному позбавленні волі або викраденні людини винна особа має на меті заволодіти майном потерпілого чи інших осіб та одержати вигоди майнового характеру. Викрадення людини або позбав- лення волі з корисливих мотивів відрізняється від захоплення заручників з тих же мотивів». Як розуміти таке вкрай суперечливе твердження – не зовсім зрозуміло. Не можемо повністю погодитись також з наступними твердженнями, викладеними у зазначеному вироку суду, котрі дали йому підстави для висновку про відсутність у діях учасників групи осіб складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147 КК України: «При захопленні заручників винний зацікавлений в широкому розголосі своїх вимог – як правило, місце утримання заручників не прихову- ється, погрози щодо них виголошуються публічно з демонстрацією агресивності по відношенню до захоплених осіб. У випадках викрадення людини чи позбавлення її волі вимога про викуп пред’являється вузькому колу осіб, місце утримання викрадених осіб тримається в таємниці, причому однією з умов звільнення у даному ви- падку є вимога до рідних та близьких утриматись від звернення до правоохоронних органів. При викраденні людини об’єктом злочину є відносини, щоб забезпечити свободу особистості, а під час захоплення заручників – громадську безпеку. Також ознакою, за якою захоплення заручників відмежовується від незаконного позбав- лення волі та викрадення людини, є особа потерпілого. Так, при захопленні заручників винного здебільшого не цікавить особа потерпілого, його подальша доля, а лише можливість використання його як засіб впливу на адресата погрози. Коли йдеться про незаконне позбавлення волі чи викрадення людини, особа потерпілого персоніфікована, та винні, особливо якщо вони очікують на отримання викупу, зацікавлені безпосередньо у ньому»4. Наведені твердження є вкрай неоднозначними, не випливають безпосередньо із тексту кримінально- го закону і, по суті, є свавільним його тлумаченням. Визначення вітчизняним законодавцем кола адресатів, яких стосується мета спонукання вчинити будь-яку дію чи утриматися від її вчинення як умови звільнення заручника, не можна визнати вдалим. Нагадаємо, що у ч. 1 ст. 147 КК України такими адресатами визнані родичі затриманого, державна або інша установа, підпри- ємство чи організація, фізична або службова особа. Натомість у ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу із

1 Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 9. 2 Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 141, 146. 3 У судовій практиці поширені помилки, які трапляються переважно при кваліфікації розглядуваного посягання, вчиненого з корисливих мотивів, коли злочинці вимагають у родичів викраденого викуп як умову його звільнення (див.: Вирок Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 червня 2014 р. (справа № 201/12723/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39401646; Вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 5 квітня 2012 р. (справа № 1-1273/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr. court.gov.ua/Review/24562065; Вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 8 січня 2013 р. (справа № 2011/9974/12) / Єдиний держав- ний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/51074329; Вирок Шумського районного суду Тернопільської обл. від 18 лютого 2016 р. (справа № 609/4/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56075998). Вочевидь, виходячи зі змісту диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України, такі діяння мали б кваліфікуватися як захоплення або тримання особи як заручника, а не як незаконне позбавлення волі або викрадення людини. 4 Вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 11 листопада 2016 р. (справа № 466/4414/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62679055

274  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

захопленням заручників серед адресатів примушення до здійснення чи утримання від здійснення будь-якого акту як умови звільнення заручника значаться держава, міжнародна міжурядова організація, будь-яка фізич- на, юридична особа або група осіб. Недоліком вітчизняного кримінального законодавства є насамперед те, що воно не згадує прямо про державу як таку (у ч. 1 ст. 147 йдеться тільки про державну установу, підприємство чи організацію), а також про групу осіб (хоча цілком можливою є ситуація, коли вимоги висуваються незареєстро- ваному об’єднанню, котре не відповідає вимогам юридичної особи). Крім того, родичі затриманого, зрозуміло, є фізичними особами, а тому виокремлювати їх навряд чи доцільно. У зв’язку з цим вважаємо, що коло адресатів у диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України слід привести у відповідність до положень зазначеної конвенції, вказавши у диспозиції цієї норми на державу, міжнародну організацію, будь-яку фізичну чи юридичну особу або групу осіб1. Відповідним чином коло адресатів визначене, приміром, у ч. 1 ст. 244 КК Киргизстану, ч. 1 ст. 280 КК Молдови, ч. 1 ст. 162 КК Португалії, ч. 1 ст. 181 КК Таджикистану2. Зазначимо також, що такий перелік адре- сатів був наведений у ч. 1 ст. 123-1 попереднього КК України. Виходячи з викладеного вище, диспозицію ч. 1 ст. 147 КК України вважаємо за доцільне викласти у такій редакції: «1. Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання держави, міжнародної організації, будь- якої фізичної, юридичної особи або групи осіб до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звіль- нення заручника». У розглядуваному контексті необхідно звернути увагу також на визначення кола адресатів, яких стосується спонукання вчинити будь-яку дію або утриматися від її вчинення як умови звільнення заручника, у ст. 349 і ст. 349-1 КК України, в яких передбачено відповідальність відповідно за захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника і за захоплення журналіста як заручника. У ст. 349 такими адресатами є державна чи інша установа, підприємство, організація або службова особа, а у ст. 349-1 – сам жур- наліст, який захоплений в заручники. Вважаємо, що наведене у диспозиції ст. 349-1 КК України формулювання не відповідає розумінню захоплення заручника, що міститься в Міжнародній конвенції про боротьбу із захо- пленням заручників (ст. 1), оскільки мета спонукання до вчинення чи утримання від вчинення певної дії має бути адресована не заручнику, як вказано у ст. 349-1, а третій стороні. Аналіз матеріалів кримінальних проваджень засвідчує поширеність ситуації, за якої особа реалізує наявну в неї мету, що є обов’язковою ознакою розглядуваного злочину, – висуває певні вимоги до вказаних у ч. 1 ст. 147 КК України адресатів в якості умови звільнення заручника. На практиці, як правило, має місце висунення май- нових вимог до родичів заручника. У зв’язку з цим виникає питання про необхідність чи відсутність необхід- ності кваліфікації за сукупністю із ст. 189 КК України, яка передбачає відповідальність за вимагання. Виходячи з тексту диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України, можна зробити висновок, що реалізація цієї мети (висунення вимог майнового характеру) перебуває за межами об’єктивної сторони даного складу злочину. Тому в разі захоплення або тримання особи як заручника і висунення майнових вимог до родичів потерпілого вчинене повною мірою не охоплюється цим складом злочину. Так само вчинене повністю не охоплюється основним та кваліфіковани- ми складами вимагання (ст. 189 КК України), оскільки ними не передбачена така ознака, як незаконне позбав- лення волі. Л.П. Брич слушно зазначає, що «мета, яка названа як ознака суб’єктивної сторони складу злочину, не охоплює і не може охоплювати її ж реалізацію, що є проявом об’єктивної сторони іншого складу злочину. Ці поняття позначають різні явища реальної дійсності. Мета – це прагнення особи вчинити певне діяння чи

1 Можливим варіантом вирішення окресленої проблеми є вказівка в диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України на те, що мета спонукання до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника стосується третьої сторони. 2 Здійснений аналіз зарубіжного законодавства засвідчує значне різноманіття підходів до визначення відповідного кола адресатів. Так, наприклад, у кримінальному законодавстві Естонії (ч. 1 ст. 135), Фінляндії (ст. 4 глави 25) та Швейцарії (ч. 1 ст. 185) вказано на «третіх осіб». У § 1 ст. 252 КК Польщі зазначено, що мета примушення до певної поведінки стосується державного органу або органу самоуправління, установи, організації, фізич- ної чи юридичної особи або групи осіб. У ч. 1 ст. 215 КК Азербайджану, ч. 1 ст. 218 КК Вірменії та ч. 1 ст. 206 КК Росії вказано, що мета спонукання має стосуватися держави, організації чи громадянина, у ч. 1 ст. 261 КК Казахстану – держави, організації чи іншої особи. Згідно з ч. 1 ст. 291 КК Білорусі мета спонукання має стосуватися державного органу, міжнародної організації, юридичної чи фізичної особи або групи осіб. У ч. 1 ст. 130 КК Туркменістану і ч. 1 ст. 245 КК Узбекистану зазначено, що мета спонукання стосується держави, міжнародної організації, юридичної чи фізичної осо- би. Відповідно до ч. 1 ст. 154 КК Латвії коло адресатів обмежується фізичною чи юридичною особою або групою осіб. У кримінальному законодавстві США (§ 1203) зазначено, що мета примушення до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника стосується тре- тьої особи або урядової організації. Відповідно до ч. 1 статей 97а і 143а КК Болгарії вимога виконання висунутої винним умови адресується державі, державній чи громадській організації або третій особі. У ч. 1 ст. 282а КК Нідерландів, ч. 1 § 185 КК Словаччини, ч. 1 ст. 174 КК Чехії зазначено, що примус стосується іншої особи. Відповідно до ч. 1 § 239b КК Німеччини примушення до вчинення дії, терпимості чи бездіяльності стосується самого заручника або третьої особи. У § 1 ст. 347bis КК Бельгії і у ст. 224-4 КК Франції про те, кого стосуються ті вимоги, що їх висуває винний, не сказано взагалі.

275 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

досягти певних наслідків. Але її не можна ототожнювати з цим діянням чи наслідками»1. Таким чином, мож- на зробити висновок, що реалізація мети захоплення або тримання особи як заручника перебуває за межами об’єктивної сторони цього складу злочину, а тому у разі висунення майнових вимог до родичів потерпілого необхідною є кваліфікація за сукупністю злочинів, передбачених статтями 147 і 189 КК України. Тому вважає- мо, що Приморський районний суд міста Маріуполя Донецької області правильно кваліфікував за сукупністю статей 147 і 189 КК України дії учасників організованої групи, котрі, захопивши та утримуючи чоловіка як заручника, висунули його дружині вимогу про передачу їм грошових коштів у розмірі 100 тисяч доларів США в якості винагороди за звільнення заручника, погрожуючи в разі невиконання вказаних вимог убити його2. О.О. Володіна стверджує, що у разі викрадення людини мотивом найчастіше виступає користь чи задо- волення свого бажання мати дитину (при викраденні малолітнього), тоді як у разі захоплення заручників, як правило, має місце політичний або екстремістський мотив; корисливий ж є лише проміжковим, задоволення якого сприяє досягненню основної мети3. Вочевидь, зазначене твердження прямо пов’язане з точкою зору його авторки, переконаної, що місце статті про захоплення заручників – у розділі ІХ «Злочини проти громадської безпеки»4. Разом із тим аналіз доступної емпіричної бази засвідчує, що «політичний або екстремістський» мо- тив при вчиненні захоплення або тримання особи як заручника трапляється вкрай рідко; домінує корисливий мотив. Водночас здійснене дослідження засвідчило широке коло мотивів, з яких вчиняється викрадення лю- дини (про це детально йтиметься нижче). З огляду на сказане, вважаємо, що мотив вчинення злочину не може слугувати критерієм розмежування викрадення людини і захоплення заручників. Суб’єктивна сторона підміни дитини характеризується прямим умислом і корисливими або іншими осо- бистими мотивами. Вказівка в диспозиції ст. 148 КК України на корисливі або інші особисті мотиви виключає необережну форму вини в аналізованому злочині. Більше того, з огляду на те, що склад підміни дитини скон- струйований законодавцем як формальний, умисел тут може бути лише прямим. Вчиняючи це діяння, особа усвідомлює, що підміняє одну дитину іншою і бажає цього. Точка зору Є.В. Даценка, який в одній із публікацій пише про різне ставлення винного до діяння (прямий або непрямий умисел) та його наслідків (злочинна самов- певненість та злочинна недбалість)5, є необґрунтованою і такою, що не відповідає положенням кримінального закону. У зв’язку з цим вважаємо, що зупинятися на її детальному аналізі немає потреби. Більше того, згодом Є.В. Даценко змінив свою точку зору, вказавши, що суб’єктивна сторона підміни дитини характеризується пря- мим умислом6. Аналіз зарубіжного законодавства засвідчує, що більшість законодавців не вказує на умисну форму вини розглядуваного злочину, виходячи, вочевидь, з того, що вона випливає із самого змісту відповідної кримі- нально-правової заборони. На умисність підміни дитини, однак, прямо вказано у ч. 1 ст. 180 КК Білорусі, ч. 1 ст. 184 КК Болгарії, ч. 1 ст. 136 КК Казахстану, ч. 1 ст. 167 КК Латвії, ст. 128 КК Туркменістану, ст. 124 КК Узбекистану. Кримінальне законодавство Іспанії поряд із умисною підміною дитини (ч. 3 ст. 220) встановлює відповідальність за підміну однієї дитини іншою в медичних або соціально-медичних закладах, що сталася внаслідок грубої недбалості осіб, відповідальних за ідентифікацію та охорону дітей (ч. 5 ст. 220). Подібним є підхід албанського законодавця: у ст. 128 КК Албанії встановлено відповідальність за підміну дітей, вчинену з необережності персоналом пологового будинку, виховного чи лікувального закладу, у ст. 128/а – за умисну підміну однієї дитини іншою, вчинену медичним персоналом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони розглядуваного злочину є корисливі або інші особисті моти- ви7. Корисливі мотиви полягають у прагненні винного до збагачення, означають, що суб’єкт злочину прагне одержати внаслідок підміни чужої дитини матеріальну вигоду у будь-якій формі або ж позбутися матеріаль- них витрат. Інші особисті мотиви можуть бути низькими (помста, ревнощі, заздрість тощо) або благородними

1 Брич Л.П. До питання про спільні ознаки складів злочинів. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2008. Вип. 2. С. 230; Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. С. 154. 2 Вирок Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької обл. від 06 квітня 2017 р. (справа № 263/13009/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65890710 3 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 138. 4 Там само. С. 9, 49. 5 Даценко Є.В. Суб’єктивна сторона підміни дитини за кримінальним законодавством України. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. 2014. Випуск 5-2. Том 1. С. 67–68. 6 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 11, 15. 7 Подібним є підхід, закріплений у ст. 174 КК Грузії, ст. 153 КК Росії, ст. 124 КК Узбекистану, – тут обов’язковою ознакою підміни дитини визнано вчинення цього злочину з корисливих чи інших низьких спонукань. У ст. 172 КК Азербайджану поряд з користю та іншими низькими мотивами вказано також на помсту.

276  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

(приміром, підміна приреченої на смерть тяжко хворої дитини в інтересах її матері на здорову дитину, від якої відмовилась мати останньої). На наш погляд, варто погодитись з М.І. Хавронюком, який вважає, що в другому випадку, зважаючи на надзвичайно специфічний етичний бік справи, може йтися про відсутність суспільної небезпеки діяння через малозначність1. У юридичній літературі неодноразово зверталася увага на недоцільність вказівки у диспозиції досліджу- ваної статті на мотиви вчинення підміни дитини. Так, Г.А. Решетнікова слушно вказує на те, що законодавець відзначає особливості мотиву злочину передовсім у тих випадках, якщо з цими особливостями безпосередньо пов’язане визначення суспільної небезпеки злочинного діяння; інакше кажучи, коли в цих особливостях вира- жається основна властивість діяння, його суспільна небезпечність. У зв’язку з цим дослідниця ставить запитан- ня: чи стає це діяння злочинним тільки тому, що особа, яка його вчиняє, керується корисливими або іншими мотивами? Відповідь однозначна: ні. У зв’язку з цим, на її думку, критерієм криміналізації тут мають бути не певні мотиви, а саме діяння – підміна дитини2. Подібні аргументи наводять також А.Р. Акієв3, А.А. Гордєйчик4, Н.В. Гуль5, Д.Л. Гулякевич6, Є.В. Даценко7 та інші науковці. На наше переконання, злочинною має визнаватись будь-яка підміна чужої дитини, незалежно від мотивів. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне відмовитись від вказівки в диспозиції ст. 148 КК України на корисливі або інші особисті мотиви. У той же час варто погодитись з Є.В. Даценком, який пропонує посилити відповідальність за підміну дитини, вчинену з корисливих моти- вів8. На наш погляд, підвищений ступінь суспільної небезпеки підміни дитини, вчиненої з корисливих мотивів, пов’язаний з морально-психологічною деформацією особистості суб’єкта такого злочину, з грубим порушен- ням ним важливих прав інших осіб заради задоволення власних матеріальних потреб9. Натомість доповнювати розглядувану статтю такою кваліфікуючою ознакою, як вчинення підміни дитини з інших особистих мотивів, що її також пропонує вказаний автор, потреби немає, оскільки, на наш погляд, відповідні мотиви мають місце в будь-якому випадку. На підставі викладеного можемо запропонувати нову редакцію диспозиції ч. 1 ст. 148 КК України: «1. Умисна підміна чужої дитини іншою чужою або своєю дитиною». Суб’єктивна сторона торгівлі людьми характеризується прямим умислом. Особа усвідомлює суспільно не- безпечний характер вчинюваного нею діяння і бажає вчинити дії, які утворюють об’єктивну сторону торгівлі людьми. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що вчинення даного злочину, як правило, заздалегідь планується. Для тор- гівлі людьми, таким чином, раптово виниклий умисел є нетиповим10. Цей факт загалом свідчить про підвищену суспільну небезпеку як досліджуваного злочину, так і особи, яка його вчинила. Для таких форм розглядуваного злочину як вербування, переміщення, переховування, передача і одержання людини обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета експлуатації людини.

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: Юридична думка, 2012. С. 369; Кри- мінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 84. 2 Решетникова Г.А. Уголовно-правовая охрана семьи и несовершеннолетних: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 11, 30–31. 3 Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 8, 19; Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. С. 143–145. 4 Гордейчик А.А. Уголовно-правовые и криминологические проблемы борьбы с преступлениями против семьи и несовершеннолетних: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2009. С. 21. 5 Гуль Н.В. Конституционное право на защиту семьи в уголовном законодательстве России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 9–10, 18. 6 Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 35–36; Гуля- кевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 191. 7 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 11. 8 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 11, 15, 16. 9 У розглядуваному контексті варто зазначити, що підміна дитини, вчинена з корисливих або інших низьких спонукань, законодавцями окремих дер- жав (зокрема, Білорусі, Казахстану, Таджикистану) визнана обставиною, що обтяжує кримінальну відповідальність за цей злочин. Естонський зако- нодавець до кола кваліфікуючих ознак відніс вчинення даного діяння з метою отримання спадщини чи з інших корисливих спонукань, болгарський та латвійський – підміну дитини, вчинену в корисливих цілях. Тим самим законодавці вказаних держав підкреслили, що кримінально караною є підміна однієї дитини іншою, вчинена з будь-яких спонукань, тоді як вчинення даного злочину з корисливих чи інших низьких мотивів свідчить про його підвищену суспільну небезпеку. 10 Це, однак, не означає, що раптово виниклий умисел у разі вчинення торгівлі людьми неможливий. У спеціальній літературі та ЗМІ, для прикладу, можна натрапити на повідомлення про батьків, які зловживали алкоголем і під впливом певних зовнішніх факторів, довго не роздумуючи, вирішили продати свою дитину (див., наприклад: Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2005. С. 116–117; В России женщина за бутылку водки про- дала педофилу родную дочь / News online 24. URL: https://newsonline24.com.ua/v-rossii-zhenshhina-za-butylku-vodki-prodala-pedofilu-rodnuyu-doch/; Мать продала свою дочь попутчику по электричке за 100 гривен / Kramatorsk.info. 1 июля 2007 г. URL: https://www.kramatorsk.info/?view&40076).

277 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Зауважимо, що в науковій літературі неодноразово пропонувалося виключити вказівку на мету експлуатації з диспозиції статті, яка передбачає відповідальність за торгівлю людьми. До такого висновку дійшли, зокрема, К.В. Авдєєва1, Б.Р. Бухорієв2, С.В. Громов3, К.В. Євстіфеєва4, Л.Ю. Єгорова5, Д.Я. Зайдієва6, Ф.М. Кадніков7, О.О. Кислова8, О.Б. Кургузкіна9, Я.Г. Лизогуб10, В.М. Підгородинський11, Є.М. Полянська12, М.С. Рахімов13, О.С. Степанюк14, А.І. Тукубашева15 та Є.Є. Шалімов16. При цьому окремі з цих авторів вважають за доцільне визнати мету експлуатації обставиною, що обтяжує кримінальну відповідальність за торгівлю людьми17. Вказані та інші дослідники апелюють до того, що: 1) наявність мети експлуатації на практиці складно доказувати, тоді як відмова від вказівки на зазначену мету відкриє ширші можливості для притягнення до відповідальності осіб, які укладають угоди щодо людини18; 2) в багатьох випадках торгівлі людьми (насамперед дітьми) торговці не переслідують мету їхньої експлуатації, що фактично залишає такі випадки безкарними19; 3) мету експлуатації людини переслідує лише одержувач (або ж покупець) людини, тоді як інші особи, які здійснюють вербування,

1 Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 2013. С. 12. 2 Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикистан): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 16. 3 Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Мо- сква, 2006. С. 9, 17, 23–24; Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 10, 100–101, 112–113. 4 Евстифеева Е.В. Теоретические проблемы уголовно-правовой ответственности за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2002. С. 92–93. 5 Егорова Л.Ю. Торговля несовершеннолетними: проблемы квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 10, 23. 6 Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 99, 116–117. 7 Кадников Ф.Н. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, связанных с торговлей людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 10, 18. 8 Кислова Е.А. Проблемы регулирования уголовной ответственности за торговлю людьми. Уголовное право: стратегия развития в XXI веке: сб. мате- риалов третьей Международной научно-практической конференции. Москва: МГЮА, 2006. С. 168–169; Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 13, 24. 9 Кургузкина Е.Б., Полянская Е.М. Уголовно-правовые и международные аспекты борьбы с использованием рабского труда и торговлей людьми: мо- нография. Воронеж: ФГБОУ ВО Воронежский ГАУ, 2016. С. 38. 10 Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: монографія / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. С. 123; Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіж- ного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. С. 71. 11 Підгородинський В.М. Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2005. С. 13, 15–16. 12 Полянская Е.М. Проблемы предупреждения использования рабского труда и торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 39. 13 Рахимов М.С. Субъективные признаки, характеризующие торговлю людьми по уголовному законодательству Республики Таджикистан. Вестник Московского университета МВД России. 2014. № 4. С. 104–105. 14 Степанюк О.С., Зубкова А.А. Спорные вопросы квалификации торговли несовершеннолетними. Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 623. 15 Тукубашева А.И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты торговли людьми (на материалах Кыргызской Республики): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Бишкек, 2011. С. 16–17. 16 Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и криминологические проблемы торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2007. С. 9, 20. 17 Див., зокрема: Горбань Е.Г. Противодействие торговле людьми (уголовно-правовой и криминологический аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 26; Егорова Л.Ю. Торговля несовершеннолетними: проблемы квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 10, 23; Підгородинський В.М. Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2005. С. 16; Смирнов Ю.П. Уголовная ответственность за сексуальную эксплуатацию других лиц в форме занятия ими проституцией: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. С. 20; Степанюк О.С., Зубкова А.А. Спорные вопросы ква- лификации торговли несовершеннолетними. Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 623; Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и кри- минологические проблемы торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2007. С. 9, 10, 20. 18 Див., наприклад: Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 17; Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 10, 100–101; Тукубашева А.И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты торговли людьми (на материалах Кыргызской Республики): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Бишкек, 2011. С. 16; Підгородинський В.М. Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2005. С. 12, 15. 19 Див., наприклад: Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 13, 24; Кургузкина Е.Б., Полянская Е.М. Уголовно-правовые и международные аспекты борьбы с использованием рабского труда и торговлей людьми: монография. Воронеж: ФГБОУ ВО Воронежский ГАУ, 2016. С. 38; Підгородинський В.М. Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2005. С. 16; Степанюк О.С., Зубкова А.А. Спорные вопросы квалификации торговли несовершеннолетними. Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 623.

278  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

переміщення, переховування та передачу потерпілого, такої мети зазвичай не переслідують; вони зацікавлені в матеріальній або іншій вигоді, яка не завжди пов’язана з експлуатацією людини1. Наведені аргументи не видаються достатньо переконливими. Наявність мети експлуатації у ряді випадків (передусім тоді, коли потерпілих експлуатувати не встигли) дійсно складно доказувати, однак цей факт, як вида- ється, не може свідчити про необхідність відмови від вказівки на неї в диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України. Вважа- ємо, що вказівка на мету експлуатації дозволяє відмежувати злочинне діяння від дій, які кримінально караними не є2. Приміром, найом (вербування) людей на роботу сам по собі не є протиправним, таким він стає лише у разі, якщо вчинений з метою експлуатації та з використанням перерахованих у зазначеній нормі способів. Торговці людьми справді не завжди переслідують мету експлуатації. Як зазначалося вище, стосується це власне торгівлі людиною (тобто її купівлі-продажу), а також такої вилученої зі ст. 149 КК України форми розглядуваного злочину, як здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина. Однак для випадків купівлі-продажу людини (скажімо, купівлі-продажу немовляти для подальшого усиновлення) законодавець й сьогодні не вимагає наявності мети експлуатації. Що стосується іншої угоди щодо людини, то вище нами підкреслювалася необхідність повернення цієї форми торгівлі людьми до ст. 149 КК України. Як і у випадку з купівлею-продажем людини, відповідальність за будь-яку іншу угоду щодо людини має наставати незалежно від наявності мети експлуатації. Особи, які вчиняють вербування, переміщення, переховування чи передачу людини, звісно, зацікавлені пе- редусім у матеріальній вигоді, яку бажають отримати завдяки своїм діям. Важливо, однак, розуміти, що вони діють таким чином, усвідомлюючи, що завербовану (переміщену і т. д.) ними людину надалі експлуатуватимуть інші особи. Саме тому вони й використовують перераховані у ч. 1 ст. 149 КК України способи вчинення даного злочину. Скажімо, особа змушена вдатися до обману для того, аби завербувати людину, оскільки розуміє, що якщо та знатиме про всі подробиці майбутньої роботи, то не погодиться на неї. Необхідно підкреслити, що винний у вербуванні, переміщенні, переховуванні чи передачі (а іноді й в одержанні) людини зазвичай має мету не особисто експлуатувати потерпілого, а отримати певні кошти чи іншу вигоду завдяки зацікавленості інших осіб у експлуатації людини. Йдеться, таким чином, про отримання матеріальної чи іншої вигоди шляхом забез- печення можливості експлуатації людини іншими особами. Отже, мета винної особи має комплексний (склад- ний) характер. З одного боку, особа бажає таким шляхом отримати певну вигоду, з іншого ж – усвідомлює, що людину експлуатуватимуть інші особи, котрі й надають їй цю вигоду за виконану «роботу». Вольове зусилля винного спрямоване на експлуатацію потерпілого (це вольове зусилля можна виразити таким запитанням: «Чи хочеш ти, аби людину експлуатували? Якщо не хочеш, то для чого тоді її вербуєш, переміщаєш і т. д.?»), яка є кінцевою метою зазначених вище дій. Вочевидь, саме це малося на увазі, коли у міжнародних актах, а відтак і в національному кримінальному законі, вказувалось на обов’язкову мету експлуатації людини. Вважаємо, мають рацію В.І. Борисов та В.А. Козак, які зазначають, що «для наявності складу злочину досить, якщо винний усві- домлював цю мету та діяв заради її досягнення»3. Зауважимо також, що у судовій практиці зазначений момент особливих проблем не викликає. У вітчизняній кримінально-правовій літературі висловлювалися пропозиції замінити у ч. 1 ст. 149 КК Укра- їни мету експлуатації людини на мету незаконного використання людини4, на мету наживи та іншої вигоди5,

1 Див., наприклад: Евстифеева Е.В. Теоретические проблемы уголовно-правовой ответственности за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2002. С. 92–93; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Мо- сква, 2006. С. 116–117; Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 13, 24; Милевский А.И. Уголовно-правовая борьба с торговлей несовершеннолетними: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2000. С. 16; Рахимов М.С. Субъективные признаки, характеризующие торговлю людьми по уголовному законодательству Респу- блики Таджикистан. Вестник Московского университета МВД России. 2014. № 4. С. 104. 2 Див. також: Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2005. С. 26. 3 Борисов В.І., Козак В.А. Коментар до статті 149 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). Кримінальне право України. 2006. № 2. С. 22; Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримі- нального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 161; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 95; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 115. 4 Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 133, 153. 5 Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: монографія / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. С. 123; Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіж- ного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. С. 71.

279 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

на мету, пов’язану з отриманням вигоди майнового або немайнового характеру1. А.І. Тукубашева вважає за до- цільне вказати у диспозиції відповідної статті на те, що злочин вчиняється «з метою експлуатації чи отримання інших вигод»2. На думку Л.К. Мхітарян, у диспозиції даної статті слід вказати, що торгівля людьми у формах вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання вчиняється «з метою експлуатації людини або торгівлі нею»3. Вважаємо, що реалізація наведених пропозицій не тільки не вирішить окреслену вище про- блему, а й може призвести до проблем додаткових. Скажімо, цілком зрозуміло, що будь-яке агентство із працев- лаштування, наймаючи на роботу працівників, зацікавлене в отриманні певних вигод. Однак сама по собі мета отримання вигоди у результаті відповідних дій кримінально-правового значення не має. Кримінально-правове значення має мета подальшої експлуатації людини зацікавленими особами. Заміна мети експлуатації людини на мету її використання також не вирішує проблему, оскільки сутність експлуатації людини якраз і полягає у її протиправному використанні. Вказівка на те, що мета торгівлі людьми може полягати не лише в експлуатації людини, а й у торгівлі людиною, видається неприйнятною хоча б тому, що тільки заплутує ситуацію («мета торгівлі людьми – торгівля людиною»). Можливе уточнення в ч. 1 ст. 149 КК України про те, що згадані вище дії вчиняються з метою експлуатації людини як цими, так і третіми особами, також не може бути варіантом розв’язання проблеми, адже у такому разі неминуче ускладниться процес доказування наявності відповідної мети у третіх осіб, особливо у разі, якщо експлуатація потерпілого ще не мала місце і вказані особи не були за- тримані (це, до речі, поширена ситуація). З огляду на викладене, вважаємо, що оптимальним варіантом форму- лювання мети розглядуваного злочину у зазначених вище формах є той, який має місце в кримінальному законі на сьогодні. Варто ще раз підкреслити, що відповідальність за власне торгівлю людиною настає незалежно від того, чи вчинені такі дії з метою її експлуатації. Мають рацію дослідники, які зазначають, що коли продавець передає лю- дину покупцеві, він достеменно не знає, як покупець надалі використовуватиме «живий товар», а може лише з більшою чи меншою вірогідністю припускати це4. Те саме, до речі, стосувалося й здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, тобто тієї форми торгівлі людьми, яку законодавець безпідставно вилучив зі ст. 149 КК України у 2018 р. Разом з тим у кримінально-правовій літературі5 та судовій практиці6 трапляються помилки, коли мета експлуатації людини сприймається як обов’язкова для всіх зазначених у ч. 1 ст. 149 КК України форм даного злочину. Для прикладу, Личаківський районний суд м. Львова, встановивши, що Особа-4 безоплатно передала свою новонароджену дитину громадянину Німеччини для подальшого удочеріння, зазна- чив, що діяння, пов’язані з торгівлею людьми або іншою незаконною угодою щодо людини, підлягають квалі- фікації за ст. 149 КК України лише тоді, коли вони вчинені з метою експлуатації. Оскільки стороною обвинува- чення не було надано жодних доказів наявності в обвинувачених мети експлуатації, а під час судового розгляду встановлено, що удочеріння дитини не переслідувало мети наживи, суд перекваліфікував вказане діяння з ч. 3 ст. 149 на ч. 2 ст. 169 (незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння), вчинені за попередньою змовою групою осіб) КК України7.

1 Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 10; Політова А.С. Практика притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 149 КК та шляхи підвищення її ефек- тивності. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2013. Вип. 2. С. 312. 2 Тукубашева А.И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты торговли людьми (на материалах Кыргызской Республики): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Бишкек, 2011. С. 8, 15, 16. 3 Мхитарян Л.К. Криминологическая характеристика и предупреждение торговли людьми и их эксплуатации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Мо- сква, 2011. С. 200. 4 Див., зокрема: Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 100; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 445; Тукубашева А.И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты торговли людьми (на материалах Кыргызской Республики): авто- реф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Бишкек, 2011. С. 16–17. 5 Див., наприклад: Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 23; Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 92–93; Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 19; Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 90; Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2007. С. 173; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 342; Шевчук А.В., Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. С. 65. 6 Див., наприклад: Вирок Личаківського районного суду м. Львова від 10 травня 2012 р. (справа № 1-352/11) / Єдиний державний реєстр судових рі- шень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24187457; Вирок Личаківського районного суду м. Львова від 6 лютого 2017 р. (справа № 463/493/16- к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64527701 7 Вирок Личаківського районного суду м. Львова від 6 лютого 2017 р. (справа № 463/493/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64527701

280  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Конструкція диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України дійсно може схиляти до висновку, що мета експлуатації стосується не лише вербування, переміщення, переховування, передачі та одержання людини, а й власне тор- гівлі людиною. З одного боку, торгівля людиною відділена від інших форм розглядуваного злочину словоспо- лученням «а так само». З іншого ж – уточнення про те, що з метою експлуатації вчиняється лише вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, міститься після перерахування всіх можливих форм даного злочину. У зв’язку з цим варто звернути увагу на те, що при визначенні торгівлі людьми в міжна- родних актах вказівка на мету експлуатації міститься перед переліком конкретних форм цього злочину. Таким же у своїй більшості є й вивчений автором зарубіжний досвід формулювання диспозиції відповідної норми. Як видається, зазначений досвід може бути корисним і для вітчизняного законодавця. Зазначимо, що підходи законодавців зарубіжних держав щодо формулювання мети експлуатації людини є різними. На обов’язковість такої мети вказує переважна більшість із них (зокрема, Австрії, Азербайджану, Ал- банії, Аргентини, Білорусі, Болгарії, Болівії, Бразилії, Вірменії, Греції, Грузії, Данії, Індії, Іспанії, Італії, Казахста- ну, Канади, Латвії, Литви, Молдови, Нідерландів, Німеччини, Перу, Північної Македонії, Польщі, Португалії, Росії, Румунії, Сальвадору, Словаччини, Словенії, США, Туркменістану, Угорщини, Узбекистану, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Чорногорії, Швейцарії, Швеції). Водночас окремі законодавці мають власне бачення формулювання мети, з якою вчиняється торгівля людьми у формах вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини. Так, у ч. 1 ст. 171 КК Киргизстану зазначено, що вказане діяння вчиняється «з метою експлуатації або отримання іншої вигоди чи без такої», у ч. 1 ст. 130-1 КК Таджикистану – «з метою експлуатації або одержання незаконної вигоди іншим способом», у ч. 1 ст. 273f КК Нідерландів – «з метою експлуатації іншої людини або вилучення її органів», у ч. 1 ст. 279.01 КК Канади – «з метою експлуатації або сприяння експлуатації». Казахстанський законодавець у відповідній нормі встановив відповідальність не лише за розглядувані дії, вчинені з метою експлуатації, а й за власне експлуатацію людини (ч. 1 ст. 128). Аргентинський законодавець пе- редбачив посилену відповідальність за експлуатацію особи, яка стала жертвою торгівлі людьми (ч. 7 ст. 145 ter). У юридичній літературі запропоновано чимало визначень поняття «експлуатація людини». Однак, фор- мулюючи відповідні визначення, автори здебільшого вдаються до перерахунку можливих форм (видів) експлу- атації, не наводячи сутнісних ознак вказаного поняття. В міжнародно-правових документах і національному законодавстві юридична дефініція поняття «експлуатація людини» також замінена переліком діянь, що утво- рюють різні форми експлуатації: експлуатація проституції, інші форми сексуальної експлуатації, експлуатація праці тощо. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «експлуатація» пояснюється так: «1. Привласнення одними людьми продуктів праці інших людей. 2. Систематичне використання людиною продуктивних сил (родовищ корисних копалин, залізниць, машин і т. ін.)»1. Звертає на себе увагу той факт, що друге значення слова «експлуатація» у словнику стосується винятково речей матеріального світу. Стосовно людини експлуатація означає лише привласнення результатів її праці іншими людьми. Подібним чином експлу- атацію людини пропонують розуміти й деякі науковці. Для прикладу, М.І. Хавронюк, коментуючи ст. 150 КК України, яка передбачає відповідальність за експлуатацію дітей, зазначив, що «експлуатація означає присво- єння матеріальних результатів праці людини (зокрема прибутку) власником засобів виробництва. При цьому людина може працювати взагалі без оплати або з оплатою, яка явно не відповідає характеру та інтенсивності роботи»2. З точки зору С.І. Винокурова, експлуатацію людини можна визначити як заборонені законом діяння з привласнення результатів різноманітної (фізичної, фізіологічної, інтелектуальної тощо) підневільної діяль- ності іншої особи або споживання наданих іншою особою підневільних платних послуг3. К.В. Авдєєва, своєю чергою, під експлуатацією людини пропонує розуміти отримання прибутку чи інших вигод від примусової, обов’язкової або рабської праці, послуг або підневільного стану4. На думку А.М. Орлеана, експлуатацію слід пов’язувати не лише з привласненням результатів праці іншої людини, а й із самим її використанням. Науковець підкреслює, що використовувати можна що завгодно – не

1 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 341. 2 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 449. 3 Винокуров С.И. О состоянии, тенденциях и проблемах противодействия торговле людьми. Научное обеспечение деятельности органов прокуратуры в 2014 году: сб. науч. докл. Вып. 3 / под общ. ред. О.С. Капинус. Москва: Акад. Ген. прокуратуры РФ, 2015. С. 210. 4 Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 2013. С. 12.

281 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

тільки знаряддя праці, корисні копалини, а й людину1. При цьому А.М. Орлеан слушно звертає увагу на те, що у визначеннях експлуатації, яке надається у словниках української мови, важко не помітити ознак радянсько- го ідеологічного нашарування, пов’язаного із вченням Карла Маркса та його послідовників про експлуатацію робочої сили власником засобів виробництва2. Звертає увагу на вказаний момент також Д.О. Калмиков, який зазначає: «У радянський період у літературі це слово почало використовуватися не лише як синонім слова “ви- користання”, а й для позначення небезпечного (з точки зору радянської влади) антисоціального явища. Такого специфічного значення термін “експлуатація” набув у працях Ф. Енгельса, В. Леніна та К. Маркса. Під експлуата- цією зазначені автори розуміли використання та привласнення результатів праці людей (експлуатованих) тими, хто має у власності засоби виробництва (експлуатуючими)»3. Варто погодитись з тим, що використовувати можна не лише речі матеріального світу, а й людину. Зрештою, це визнає й сам законодавець. Для прикладу, у ст. 150-1 КК України передбачено відповідальність за викори- стання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Крім того, як слушно підкреслює А.М. Орлеан, «недоцільність ототожнення експлуатації людини суто з використанням чи привласненням продуктів її праці пояснюється і тим, що існують інші варіанти її проти- правного корисливого використання. Можливе, наприклад, використання біологічних властивостей організму людини, яке не пов’язане з її працею (примусове сурогатне материнство, незаконна трансплантація органів або незаконне донорство тощо) чи корисливе використання людини для задоволення сексуальних потреб інших осіб, яке в умовах загальної заборони оплатного надання сексуальних послуг також важко назвати працею»4. Таким чином, можна зробити висновок, що ключовою характеристикою експлуатації є використання люди- ни, завдяки якому особа, котра її експлуатує, отримує майнову чи немайнову вигоду. У спеціальній літературі зверталася увага й на інші властивості експлуатації людини. Так, на думку С.В. Кра- півіна, експлуатація людини характеризується такими істотними ознаками: 1) особа різними способами приму- шується до виконання певної діяльності, від якої не може відмовитись; 2) ця діяльність може бути як законною, так і незаконною; 3) особа не отримує жодної оплати за її використання, або ж блага, які надаються їй взамін, є явно неспіврозмірними5. Виходячи із наведених сутнісних ознак, С.В. Крапівін вважає, що експлуатацію лю- дини можна визначити як примушування людини до певної діяльності чи інше використання її особистих яко- стей, завдяки чому винний може отримати матеріальні або особисті вигоди6. Подібним чином експлуатацію людини визначають й деякі інші дослідники, які додатково акцентують увагу на тих чи інших аспектах даного поняття. Так, на думку Н.І. Ретнєвої, під експлуатацією людини слід розуміти примушування людини до роботи чи надання послуг (в тому числі сексуальних) в умовах підневільного стану, коли особа з незалежних від неї причин не може відмовитись від виконання робіт (послуг), включаючи рабство або звичаї, подібні до рабства7. В.І. Коваленко слушно зазначає, що у механізмі експлуатації примушування є одним із обов’язкових елемен- тів, ланкою експлуатації, виступає в якості інструменту забезпечення експлуатації, причому таке примушування може здійснюватись різними способами8. О.Б. Мізуліна експлуатацію людини визначає як умисне використання людини, що внаслідок торгівлі людь- ми чи іншим чином опинилася в стані, подібному до раба, включаючи рабство, підневільний стан, вилучення органів, сексуальну і трудову експлуатацію9. Вважаємо, що перебування особи в стані, подібному до раба, не є обов’язковою ознакою експлуатації людини. Рабство або звичаї, подібні до рабства, а також підневільний стан

1 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 39. 2 Там само. С. 39. 3 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монографія / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 66. 4 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 41. 5 Крапивин С.В. Эксплуатация человека как цель торговли людьми. Общество и право. 2012. № 3 (40). С. 159. 6 Там же. С. 159. 7 Ретнева Н.И. Уголовная ответственность за торговлю людьми: совершенствование законодательства и практики его применения: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Минск, 2006. С. 6; Ретнева Н.И., Козелецкий И.В. Торговля людьми: проблемы квалификации и соотношение со смежны- ми составами преступлений по Уголовному кодексу Республики Беларусь. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 4. С. 146. 8 Коваленко В.И. Теоретические и прикладные проблемы противодействия криминальной эксплуатации человека (криминологическое исследова- ние): дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2017. С. 65. 9 Мизулина Е.Б. Торговля людьми и рабство в России: международно-правовой аспект. Москва: Юристъ, 2006. С. 97–98.

282  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

у ч. 1 примітки до ст. 149 КК України визнані окремими різновидами експлуатації людини, яка ними, однак, не обмежується. Зокрема, згадані О.Б. Мізуліною вилучення органів, сексуальна і трудова експлуатація також є окремими формами експлуатації. О.Б. Мізуліна, а також деякі інші автори, не виокремлюють таку ознаку експлуатації людини як корисли- вість. Натомість інші науковці (зокрема, В.І. Коваленко, А.М. Орлеан, Г.Т. Пачулія) вважають, що корисливий характер (отримання особою вигоди, наживи) є однією з визначальних властивостей експлуатації, заради якої вона й здійснюється1. Здійснений аналіз емпіричної бази дає підстави для висновку, що експлуатація людини дійсно зазвичай вчиняється з корисливих мотивів. Разом із тим в окремих випадках не виключаються й інші спонукання. Так, наприклад, А.А. Нєбитов слушно вказує на те, що сексуальна експлуатація може здійснюва- тись не лише з метою одержання прибутку, а й з метою задоволення власних сексуальних потреб2. У зв’язку з викладеним найбільш оптимальним видається визначення експлуатації людини, що його запро- понував А.М. Орлеан. На його переконання, експлуатація людини є корисливим (уточнимо: як правило) про- типравним використанням іншої людини3. У ч. 1 примітки до ст. 149 КК України вказано, що під експлуатацією людини в цій статті слід розуміти всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову працю або примусове надання по- слуг, рабство або звичаї, подібні до рабства, підневільний стан, залучення в боргову кабалу, вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи, примусову вагітність або примусове переривання вагітності, примусове одруження, примусове втягнення у зайняття жебрацтвом, втягнення у злочинну діяльність, використання у збройних конфліктах тощо. Наведене розуміння експлуатації людини загалом відповідає міжнародним стандартам, зокрема визначенням експлуатації, передбаченим Палер- мським протоколом та Конвенцією Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми. Наприклад, у вказаній конвенції зазначено, що експлуатація включає в себе, принаймні, експлуатацію проституції інших осіб чи інші форми сексуальної експлуатації, примусову працю чи послуги, рабство чи подібну до рабства практику, поневолення або вилучення органів4. Перелік форм експлуатації людини, наведений у примітці до ст. 149 КК України, а також у згаданих вище міжнародно-правових актах, не є вичерпним. Можливими, таким чином, є й інші форми експлуатації людини. Так, приміром, має рацію М.І. Хавронюк, на думку якого, за ст. 149 КК України слід кваліфікувати торгівлю людьми, вчинену з метою трансплантації не лише органів, а й тканин людини або з метою вилучення крові у людини-донора5. Окремі дослідники, пропонуючи власне бачення переліку форм експлуатації людини, роблять його вичерп- ним6. Такою ж є позиція значної частини законодавців (зокрема, Австрії, Азербайджану, Білорусі, Болгарії, Бразилії, Вірменії, Греції, Грузії, Данії, Ізраїлю, Індії, Іспанії, Італії, Киргизстану, Латвії, Молдови, Північної Македонії, Португалії, Росії, Сальвадору, Словенії, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чорногорії, Швейцарії)7. З цією позицією погодитись не можемо, адже у такому випадку не буде підстав для застосування розглядуваної норми у разі появи нових форм експлуатації. Видається, що їх поява – лише питання часу. Зауважимо також, що в Палермському протоколі (п. «а» ст. 3) та в Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі

1 Див., наприклад: Коваленко В.И. Теоретические и прикладные проблемы противодействия криминальной эксплуатации человека (криминологиче- ское исследование): дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2017. С. 65; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони лю- дини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 42–43; Пачулия Г.Т. Проблемные вопросы определения понятия «сексуальной эксплуатации человека» и его уголовно-правовое значение. Актуальные проблемы российского права. 2016. № 4 (65). С. 166. 2 Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 114. Див. також: Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: чи рухаємось у вірному напрямку? Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 61. 3 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 44. 4 Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_858#Text 5 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 447. 6 Див., наприклад: Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикистан): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. С. 12; Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 11; Тукубашева А.И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты торговли людьми (на материалах Кыргызской Республики): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Бишкек, 2011. С. 8. 7 Зауважимо також, що деякі законодавці взагалі не наводять переліку конкретних форм експлуатації людини. Такою є позиція, зокрема, аргентинсько- го (ст.ст. 145 bis, 145 ter), румунського (ст. 210), таджицького (ст. 130-1), угорського (ст. 192) та узбецького (ст. 135) законодавців.

283 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

людьми (п. «а» ст. 4) акцентовано на тому, що перераховані у них форми експлуатації людини не становлять вичерпного переліку («Експлуатація включає, як мінімум, …», «Експлуатація включає в себе, принаймні, …»). З-поміж усіх перерахованих у примітці до ст. 149 КК України форм експлуатації людини найбільше питань виникає стосовно сексуальної експлуатації. Пов’язано це з тим, що законодавець, по-перше, вказує на «всі фор- ми сексуальної експлуатації», не конкретизуючи, про які саме форми йдеться, по-друге, виокремлює як окрему форму експлуатації людини використання в порнобізнесі. У кримінально-правовій літературі сексуальну експлуатацію людини визначають по-різному. Так, на пере- конання В.І. Борисова та О.М. Лемешка, «сексуальна експлуатація є видом експлуатації праці особи в галу- зі проституції, під яким розуміється надання сексуальних послуг за гроші чи іншу матеріальну винагороду»1. На думку Ю.П. Смирнова, сексуальна експлуатація – це протиправне і каране використання сексуальності як особливої фізіологічної властивості людини проти її волі, з метою отримання фінансової чи іншої вигоди2. З точки зору А.М. Орлеана, під сексуальною експлуатацією слід розуміти протиправне корисливе використання особою іншої людини для задоволення сексуальних потреб третіх осіб3. Згодом науковець дещо уточнив свою позицію. У нещодавно опублікованій статті А.М. Орлеан зазначив, що сексуальна експлуатація – це викори- стання особою іншої людини з метою отримання прибутку для задоволення сексуальних потреб третіх осіб, а також для примусового задоволення власних сексуальних потреб4. Вважаємо, що останнє визначення більш точно відображає сутність сексуальної експлуатації, оскільки людину можуть використовувати для задоволен- ня сексуальних потреб не лише третіх осіб, а й власних. Відповідну позицію займає й А.А. Нєбитов, на думку якого, сексуальну експлуатацію можна визначити як використання сексуальних послуг чи сексуальності іншої особи з її згоди чи проти її волі з метою одержання прибутку або задоволення сексуальних потреб третіх осіб чи власних сексуальних потреб5. Ні в кого із учених не виникає сумнівів у тому, що до сексуальної експлуатації потрібно відносити експлуата- цію проституції. В якості конкретного різновиду сексуальної експлуатації експлуатацію проституції називають й згадані вище міжнародно-правові акти, а також, для прикладу, Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 р.6 Зауважимо також, що експлуатація про- ституції є не тільки найпоширенішою формою сексуальної експлуатації, а й найпоширенішою метою, з якою вчиняється торгівля людьми. Разом із тим зводити сексуальну експлуатацію до використання заняття особою проституцією, як це ро- блять окремі дослідники7, не можна. До такого висновку спонукає хоча б те, що в міжнародно-правових актах, окрім експлуатації проституції інших осіб, згадується й про «інші форми сексуальної експлуатації». На мно- жинність форм («всі форми сексуальної експлуатації») прямо вказує й вітчизняний законодавець. У зв’язку з цим погоджуємось з А.М. Орлеаном, який підкреслює, що сексуальна експлуатація охоплює використання не лише проституції, а й будь-яких інших дій із задоволення сексуальних потреб людини8. У кримінально-правовій літературі серед інших форм сексуальної експлуатації часто називають використан- ня людини в порнобізнесі. Зазначену позицію займають, зокрема, І.С. Аліхаджієва9, М.Ю. Буряк10, Т.А. Воєн- 1 Протидія організованій злочинності у сфері торгівлі людьми / за заг. ред. В.І. Борисова та Н.О. Гуторової. Харків: Одіссей, 2005. С. 156. 2 Смирнов Ю.П. Уголовная ответственность за сексуальную эксплуатацию других лиц в форме занятия ими проституцией: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. С. 8, 14. 3 Орлеан А.М. Експлуатація людини: поняття та класифікація основних видів (кримінально-правовий аспект). Вісник Національної академії прокура- тури України. 2011. № 4. С. 53; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’я- нець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 48. 4 Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 34. 5 Нєбитов А.А. Концептуальні засади кримінально-правової характеристики сексуальної експлуатації. Юридичний часопис Національної академії вну- трішніх справ. 2015. № 2 (10). С. 57; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 114. 6 Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_162#Text 7 Див., наприклад: Гетман И.Б. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Тюмень, 2010. С. 7, 12; Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: монографія / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. С. 112; Протидія організованій злочинності у сфері торгівлі людьми / за заг. ред. В.І. Борисова та Н.О. Гуторової. Харків: Одіссей, 2005. С. 156. 8 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 327. 9 Алихаджиева И.С. О понятии сексуальной эксплуатации в международном праве. Актуальные проблемы российского права. 2017. № 10 (83). С. 159. 10 Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Вла- дивосток, 2005. С. 18; Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дисс. … канд. юрид. наук:

284  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

на1, А.П. Дьяченко2, І.Д. Ізмайлова3, Л.В. Іногамова-Хегай4, О.В. Костилєва5, С.В. Крапівін6, О.М. Курилова7, Р.Я. Мамбетов8, А.А. Нєбитов9, А.М. Орлеан10, Ю.П. Смирнов11, О.І. Чекмезова12 та О.В. Швед13. Для такої позиції, на наш погляд, є достатні підстави. Під використанням у порнобізнесі прийнято розуміти одержання прибутку від протиправного залучення особи в якості виконавця (як актора, статиста тощо) до виготовлення з метою розповсюдження або збуту порнографії14. А.А. Нєбитов слушно зазначає, що участь у створенні пор- нографічної продукції супроводжується не лише оголенням статевих органів, а й статевим актом та іншими діями сексуального характеру, які є сексуальною експлуатацією15. У зв’язку з цим вважаємо, що виокремлення в примітці до ст. 149 КК України використання у порнобізнесі як окремої форми експлуатації людини є не зовсім коректним. Серед інших форм сексуальної експлуатації дослідники називають: розпусні дії з дітьми, надання разових сексуальних послуг ув’язненим та деяким іншим особам, співжиття з метою систематичного отримання сексу- ального задоволення тощо (М.І. Хавронюк16, В.О. Іващенко17), утримання місць розпусти, звідництво, суте- нерство та інші подібні протиправні діяння (А.А. Нєбитов18), примусову вагітність, примусову стерилізацію, втягнення дитини в будь-яку незаконну сексуальну діяльність, сексуальне зловживання з боку батьків, опікунів та законних представників (О.М. Курилова19, О.Б. Кургузкіна та Є.М. Полянська20), використання людини в стриптиз-шоу, обернення людини в «наложника», використання сексуальної привабливості людини в реклам- них цілях (Р.Я. Мамбетов21).

12.00.08. Владивосток, 2005. С. 202. 1 Военная Т.А. К вопросу о признаках составов преступлений, связанных с торговлей людьми и использованием рабского труда. Вестник Челябинского государственного университета. Серия Право. 2009. № 15 (153). Вып. 19. С. 77. 2 Дьяченко А. Ответственность за сексуальную эксплуатацию женщин и детей. Уголовное право. 2003. № 2. С. 22. 3 Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 11, 20. 4 Иногамова-Хегай Л.В. Совершенствование уголовного законодательства по борьбе с торговлей людьми. Состояние и пути совершенствования противодействия торговле людьми в России: сб. материалов науч.-практ. семинара, 17 октября 2014 г., г. Москва / под ред. Т.Л. Козлова. Москва: Академия Генеральной прокуратуры РФ, 2015. С. 46; Иногамова-Хегай Л.В. Торговля людьми в российском и международном уголовном праве. Организованная преступность и коррупция: результаты криминолого-социологических исследований. Выпуск 1 / под ред. д.ю.н., проф. Н.А. Лопашенко. Саратов: Саратовский Центр по исследованию проблем организованной преступности и коррупции, Сателлит, 2005. С. 90–91. 5 Костылева О.В. Торговля людьми: имплементация международно-правовых норм и вопросы квалификации преступления по ст. 127-1 УК РФ. Вест- ник Московского университета. Серия 11. Право. 2013. № 3. С. 69. 6 Крапивин С.В. Эксплуатация человека как цель торговли людьми. Общество и право. 2012. № 3 (40). С. 159. 7 Курилова Е.Н. Сексуальная эксплуатация несовершеннолетних, занимающихся проституцией: уголовно-правовые и криминологические аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2017. С. 17. 8 Мамбетов Р.Я. Криминологические и уголовно-правовые проблемы защиты прав и интересов женщин в России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 23. 9 Нєбитов А.А. Концептуальні засади кримінально-правової характеристики сексуальної експлуатації. Юридичний часопис Національної академії вну- трішніх справ. 2015. № 2 (10). С. 52; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 110, 234; Нєбитов А.А. Торгівля людьми: стан, тенденції та запобігання: монографія. Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. С. 47. 10 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 48, 327, 338, 339. 11 Смирнов Ю.П. Уголовная ответственность за сексуальную эксплуатацию других лиц в форме занятия ими проституцией: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. С. 8. 12 Чекмезова Е.И., Пестерева Ю.С. Торговля людьми: уголовно-правовые и криминологические аспекты: учебное пособие. Омск: Омская юридиче- ская академия, 2016. С. 26. 13 Швед О.В. Сексуальна експлуатація неповнолітніх як соціальне явище: тенденції і шляхи профілактики: автореф. дис. … канд. соціолог. наук: 22.00.04. Харків, 2006. С. 13. 14 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 339. 15 Нєбитов А.А. Концептуальні засади кримінально-правової характеристики сексуальної експлуатації. Юридичний часопис Національної академії вну- трішніх справ. 2015. № 2 (10). С. 52; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 110. 16 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 445. 17 Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби). Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 29. 18 Нєбитов А.А. Концептуальні засади кримінально-правової характеристики сексуальної експлуатації. Юридичний часопис Національної академії вну- трішніх справ. 2015. № 2 (10). С. 57; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 115, 234. 19 Курилова Е.Н. Сексуальная эксплуатация несовершеннолетних, занимающихся проституцией: уголовно-правовые и криминологические аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2017. С. 17. 20 Кургузкина Е.Б., Полянская Е.М. Уголовно-правовые и международные аспекты борьбы с использованием рабского труда и торговлей людьми: моно- графия. Воронеж: ФГБОУ ВО Воронежский ГАУ, 2016. С. 42; Полянская Е.М. Проблемы предупреждения использования рабского труда и торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 42. 21 Мамбетов Р.Я. Криминологические и уголовно-правовые проблемы защиты прав и интересов женщин в России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. С. 23.

285 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

На наш погляд, не всі перераховані дії слід зараховувати до форм сексуальної експлуатації. Так, приміром, навряд чи доцільно визнавати окремими формами сексуальної експлуатації утримання місць розпусти, звід- ництво та сутенерство, які тісно пов’язані з явищем проституції. У цьому контексті зазначимо, що відповідно до статей 1 і 2 Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами до експлуатації проституції третіми особами віднесені дії, спрямовані на зведення, умовляння або спокушання з метою проституції іншої особи, навіть за згодою цієї особи; дії, пов’язані з утриманням будинку розпусти чи управління ним; свідоме фінансування або участь у фінансуванні будинку розпусти; надання в оренду примі- щення для заняття проституцією третіми особами1. У примітці до ст. 149 КК України в якості окремих форм експлуатації людини законодавець називає приму- сову вагітність або примусове переривання вагітності. Як зазначалося вище, окремі дослідники примусову ва- гітність відносять до різновидів сексуальної експлуатації. Така позиція якоюсь мірою знайшла своє відображен- ня і в деяких міжнародно-правових актах. Так, у п. «g» ст. 7 «Злочини проти людяності» Римського статуту Міжнародного кримінального суду об’єднані «зґвалтування, обернення в сексуальне рабство, примушування до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація або будь-які інші форми сексуального насильства співставної тяжкості»2. Разом із тим, на наш погляд, примусова вагітність є формою експлуатації, яка за своєю сутністю виходить за рамки сексуальної експлуатації, оскільки стосується ширшого кола прав та інтересів лю- дини. Якщо сексуальна експлуатація полягає у використанні сексуальних послуг чи сексуальності іншої особи, то під примусовою вагітністю розуміють «використання репродуктивних функцій організму жінки шляхом природного або штучного запліднення без її згоди або за згодою, наданою під загрозою якогось покарання, та подальше примушування жінки до виношування дитини»3. У зв’язку з цим вважаємо, що примусова вагітність, так само, як і примусове переривання вагітності, слушно виділені законодавцем як окремі форми експлуатації людини. На думку Ф.М. Каднікова, різновидом сексуальної експлуатації слід вважати консумацію4, під якою прийня- то розуміти роботу спеціальних працівників (як правило, привабливих дівчат), у функції яких входить стимулю- вання попиту на дорогі напої чи страви у відвідувачів барів, ресторанів та нічних клубів. Обов’язок дівчини, що займається консумацією, – зробити так, аби клієнт, проводячи час із нею, витратив якомога більше грошей, однак надання послуг сексуального характеру у її обов’язки не входить5. У зв’язку з цим варто погодитись з А.М. Орлеаном, на думку якого, примусова консумація цілком охоплюється поняттям примусової праці або примусового надання послуг6. Варто, утім, зазначити, що під приводом зайняття консумацією дівчат вербують здебільшого для подальшої сексуальної експлуатації. Так, наприклад, Бориспільський міськрайонний суд Київ- ської області встановив, що Особа-2 завербувала Особу-4 для зайняття консумацією в нічних клубах Індонезії, при цьому запевнила, що в обов’язки Особи-4 не входитиме надання сексуальних послуг. Однак, прибувши до Індонезії, Особа-4 дізналася, що насправді її робота полягатиме у наданні оплатних сексуальних послуг, допоки вона не відпрацює 15 тисяч доларів США, які заплатили за неї7. А.А. Нєбитов вважає за необхідне закріпити в примітці до ст. 149 КК України термін «сексуальна експлуа- тація», який, на його переконання, має охоплювати такі її форми, як проституція, утримання місць розпусти, звідництво, сутенерство, порнографія та інші подібні протиправні діяння8. З такою пропозицією не можна беззастережно погодитись, адже вказана форма експлуатації людини може набувати різних форм і змінюватись 1 Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_162#Text 2 Римський статут Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995_588#Text 3 Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 36. 4 Кадников Ф.Н. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, связанных с торговлей людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 18. 5 Консумация: что это такое? Бизнес и закон. URL: https://businessizakon.ru/konsumaciya-chto-eto-takoe.html 6 Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейсько- го права. 2019. № 64. С. 35–36; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’я- нець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 299; Орлеан А.М., Пустова О.В. Протидія торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації праці. Науково-практичний посібник. Київ: Фенікс, 2013. С. 33. 7 Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 13 жовтня 2011 р. (справа № 1-207/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19038639 8 Нєбитов А.А. Концептуальні засади кримінально-правової характеристики сексуальної експлуатації. Юридичний часопис Національної академії вну- трішніх справ. 2015. № 2 (10). С. 57; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 115, 234.

286  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

з часом. Зазначимо, що вичерпного переліку різновидів сексуальної експлуатації на сьогодні не наводять й про- аналізовані міжнародно-правові акти. Мета сексуальної експлуатації є найпоширенішою метою, з якою вчиняється торгівля людьми, згадуваною в кримінальному законодавстві зарубіжних держав. Одні законодавці (зокрема, Австрії, Азербайджану, Білорусі, Бразилії, Грузії, Індії, Італії, Португалії, Сальвадору, Туркменістану, Фінляндії, Франції, Швейцарії, Швеції) вказують загалом на сексуальну експлуатацію, не конкретизуючи її види. Інші ж додатково називають один або декілька різновидів сексуальної експлуатації. Приміром, ряд законодавців (зокрема, Албанії, Вірменії, Греції, Киргизстану, Латвії, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Перу, Північної Македонії, Росії, Словенії, Чорного- рії) виділяє використання зайняття проституцією чи інші форми сексуальної експлуатації. Литовський та поль- ський законодавці виокремили використання проституції, порнографії та інші форми сексуальної експлуатації; данський – експлуатацію проституції та використання у порнобізнесі; словацький і хорватський – проституцію чи інші форми сексуальної експлуатації, включаючи порнографію; чеський – використання для вчинення стате- вого акту або інших форм статевого зловживання чи домагання або для виробництва порнографічної продук- ції; іспанський – сексуальну експлуатацію, включаючи порнобізнес; ізраїльський – втягнення особи в заняття проституцією, у створення порнографічних матеріалів або демонстрації порнографії, вчинення щодо особи злочину сексуального характеру. Болівійський законодавець виокремлює комерційну сексуальну експлуатацію, під якою розуміє порнографію, педофілію, сексуальний туризм, комерційне сексуальне насильство. Законодавці Північної Македонії та Чорногорії, як і вітчизняний законодавець, розмежували сексуальну експлуатацію та використання особи у порнобізнесі. Деякі законодавці (зокрема, Естонії і Туреччини) вказують лише на експлуатацію проституції, не згадуючи про інші можливі форми сексуальної експлуатації. Болгарський законодавець вказує на мету використання для розпусних дій. Молдовський законодавець додатково уточнив, що сексуальна експлуатація може бути як комер- ційною, так і некомерційною. Розуміння сутності інших форм експлуатації людини викликає менше труднощів. Так, у ст. 2 Конвенції про примусову чи обов’язкову працю під примусовою працею розуміється будь-яка робота чи служба, що її вимага- ють від якої-небудь особи під загрозою певного покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг1. При цьому слід погодитись з А.М. Орлеаном, який підкреслює, що примусова праця настільки тісно межує, а іноді й переплітається з примусовими послугами, що розглядати ці поняття окремо недоцільно2. Тому вітчизняний законодавець серед форм експлуатації людини обґрунтовано виокремлює таку, як «приму- сова праця або примусове надання послуг». Про те, що праця чи надання послуг є примусовими, може свідчити сукупність різних обставин: застосування до особи фізичного або психічного насильства, відсутність трудової угоди, обмеження свободи пересування особи у вільний від роботи час, відібрання в особи паспорта на період її роботи, утримання частини заробітної плати або невиплата її взагалі, погроза видати працівника, який неле- гально перебуває на території країни, органам влади тощо3. Так, приміром, Щорський районний суд Чернігів- ської області вказав, що факт експлуатації потерпілих підтверджується тим, що «вони змушені були працювати, терпіти дискомфортні умови проживання та харчування, оскільки не мали змоги залишити об’єкт і поїхати додому, бо у них були відсутні на це кошти. Звернутися до правоохоронних органів Російської Федерації вони боялись, адже працювали нелегально. На це і розраховували обвинувачені та свідомо не вживали заходів для повернення потерпілих на їх прохання додому»4. Апеляційний суд Житомирської області, своєю чергою, за- значив, що про примусовий характер праці потерпілих – громадян Пакистану – свідчать, зокрема, такі обстави- ни: відсутність трудової угоди; застосування фізичного насильства; відібрання паспортів; обмеження свободи пересування; погрози видати органам влади, яка «не любить іноземців»; невиплата заробітної плати, постійні обіцянки розрахуватися згодом; відсутність належних умов праці та понадурочний характер праці; відібрання 1 Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 від 28 червня 1930 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/993_136#Text 2 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 295. 3 Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 35; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-По- дільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 296–297; Орлеан А.М., Пустова О.В. Протидія торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації праці. Науково-практичний посібник. Київ: Фенікс, 2013. С. 32; Coster van Voorhout Jill E.B. Human trafficking for labour exploitation: interpreting the crime. Utrecht Law Review. 2007. Volume 3, Issue 2. P. 53–54, 60. 4 Вирок Щорського районного суду Чернігівської обл. від 9 липня 2014 р. (справа № 732/281/14) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39673232

287 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

всіх коштів, які були в них при в’їзді в Україну та які пізніше пересилали родичі; залучення в боргову кабалу (попри безкоштовну працю, потерпілих запевняли, що вони ще й винні за проживання, харчування тощо)1. Поряд із сексуальною експлуатацією, згадка про використання примусової праці чи послуг найчастіше міститься в кримінальному законодавстві зарубіжних держав. Вказується на таку форму експлуатації в кримі- нальних кодексах Австрії, Азербайджану, Албанії, Білорусі, Болгарії, Болівії, Вірменії, Греції, Грузії, Данії, Ес- тонії, Ізраїлю, Іспанії, Італії, Канади, Киргизстану, Латвії, Литви, Молдови, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Перу, Північної Македонії, Польщі, Португалії, Сальвадору, Словаччини, Словенії, США, Туреччини, Тур- кменістану, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Чорногорії, Швейцарії, Швеції та деяких інших держав. Окремі законодавці (зокрема, Бразилії та Росії) серед форм експлуатації називають не примусову, а рабську працю (послуги), яка, на наш погляд, є вужчим поняттям, аніж примусова праця. На думку деяких дослідників, примусове втягнення у зайняття жебрацтвом є формою трудової експлуатації2. Різновидом примусової праці чи послуг примусове жебракування визнають грецький (ч. 5 ст. 323А), литов- ський (ч. 1 ст. 147), норвезький (ч. 1 ст. 257) та словацький (ч. 1 § 179) законодавці. Вважаємо, що для приму- сового жебракування властиві характерні особливості (йдеться про примушування до випрошування грошей та інших матеріальних цінностей), які схиляють до думки про обґрунтованість виділення його в окрему форму експлуатації людини. На примусове втягнення у жебракування, як на окрему форму експлуатації людини, вказа- но в кримінальному законодавстві Австрії, Болгарії, Естонії, Іспанії, Італії, Молдови, Перу, Північної Македо- нії, Польщі, Франції, Чорногорії. Рабство у Конвенції про рабство (ст. 1) визначено як становище чи стан людини, стосовно якої здійснюють- ся повноваження права власності або деякі з них3. До звичаїв, подібних до рабства, Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (ст. 1), відносить: боргову кабалу; кріпацький стан; будь-який інститут чи звичай, в силу яких: жінку обіцяють за винагороду видати чи видають заміж її родичі, опікун, сім’я або будь-яка інша особа чи група осіб без права відмови з її боку; чоловік жінки, його сім’я або його клан за винагороду чи іншим чином мають право передати її іншій особі; жінка після смерті чоловіка передається у спадок іншій особі; будь-який інститут чи звичай, за яким дитина передається одним або обома своїми батьками чи своїм опікуном іншій особі за винагороду або без такої з метою експлуатації цієї дитини чи її праці4. Залучення в боргову кабалу у зазначеній конвенції розглядається як поставлення особи в стан чи становище, що виникає внаслідок застави боржником у забезпечення боргу своєї особистої праці чи праці залежної від неї особи, якщо належним чином визначена цінність виконуваної роботи не зараховується в погашення боргу або якщо тривалість цієї роботи не обмежена і характер її не визначений5. Необхідно звернути увагу на те, що більшість звичаїв, подібних до рабства, перерахованих у Додатковій конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства, уже знайшли своє відображення у переліку форм експлуатації, наведеному в примітці до ст. 149 КК України. Приміром, у вказано- му переліку значиться така форма експлуатації як примусове одруження. Водночас до звичаїв, подібних до раб- ства, у конвенції віднесено будь-який інститут чи звичай, в силу яких: жінку обіцяють за винагороду видати чи видають заміж її родичі, опікун, сім’я або будь-яка інша особа чи група осіб без права відмови з її боку; чоловік жінки, його сім’я або його клан за винагороду чи іншим чином мають право передати її іншій особі; жінка після смерті чоловіка передається у спадок іншій особі. Однією із форм експлуатації, зазначених у згаданому перелі- ку, є примусова праця або примусове надання послуг. У той же час до звичаїв, подібних до рабства, віднесено будь-який інститут чи звичай, за яким дитина передається одним або обома своїми батьками чи своїм опікуном іншій особі за винагороду або без такої з метою експлуатації цієї дитини чи її праці6. Ще одним звичаєм, по- дібним до рабства, у конвенції визнано кріпацький стан, під яким слід розуміти таке користування землею, за якого користувач зобов’язаний за законом, звичаєм чи угодою жити й працювати на землі, що належить іншій 1 Вирок Апеляційного суду Житомирської обл. від 22 червня 2016 р. (справа № 0614/3005/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58467486 2 Ерохина Л.Д. Трудовая эксплуатация детей (социокриминологический анализ). Приволжский научный вестник. 2012. № 4 (8). С. 98. 3 Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_857#Text 4 Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства від 7 вересня 1956 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_160#Text 5 Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства від 7 вересня 1956 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_160#Text 6 На наш погляд, формулювання «з метою експлуатації цієї дитини або її праці», наведене у Додатковій конвенції про скасування рабства, работоргів- лі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства, є характерним прикладом плутанини, що має місце в міжнародно-правових актах стосовно розуміння сутності експлуатації людини.

288  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

особі, і виконувати певну роботу для такої іншої особи, або за винагороду або без такої, і не може змінити цей свій стан1. Разом з тим, на наш погляд, кріпацький стан значною мірою охоплюється такою формою експлуатації людини як примусова праця. Можемо, таким чином, зробити висновок, що у примітці до ст. 149 КК України форми експлуатації фактично дублюються під різними назвами. Що стосується боргової кабали, то залучення у неї вітчизняний законодавець визнав окремою формою екс- плуатації людини (при цьому відповідну логіку законодавця зрозуміти складно, адже у згаданій вище конвенції боргову кабалу визнано одним із звичаїв, подібних до рабства). Зазначимо також, що на практиці втягнення в боргову кабалу трапляється радше не як окрема форма експлуатації людини, а як засіб примушування особи до сексуальної, трудової чи іншої експлуатації2. Так, наприклад, Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу встановив, що Особу-8 залучили в боргову кабалу, повідомивши про необхідність відпрацювання коштів, витрачених на її перевезення до Росії, у зв’язку з чим вона змушена була протягом тижня займатися жебрацтвом у Москві3. Підневільний стан, хоч згадка про нього як про окрему форму експлуатації людини і міститься в Палерм- ському протоколі, по суті, нерозривно пов’язаний з рабством та звичаями, подібними до рабства. Так, у ч. 2 ст. 6 Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства, зазначено, що підневільний стан є результатом інститутів чи звичаїв подібних до рабства. В п. «b» ст. 7 даної конвенції вказано, що під «особою в підневільному стані» слід розуміти особу, яка перебуває в стані чи ста- новищі, що виник внаслідок інститутів і звичаїв, подібних до рабства. Зрештою, на нерозривний зв’язок підне- вільного стану і рабства4 та звичаїв, подібних до рабства, вказує семантичне значення слова «підневільний». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови воно пояснюється так: «Який перебуває в неволі, у залежності від кого-небудь. Той, хто перебуває в залежності від кого-небудь, підвладний комусь»5. Виходячи з викладеного, вважаємо, що виділення в примітці до ст. 149 КК України підневільного стану як окремої форми експлуатації людини є нелогічним і необґрунтованим. На думку А.М. Орлеана, доцільно або взагалі відмовитись від трактування рабства як окремої форми екс- плуатації людини, або у примітці до ст. 149 КК України вказати на стан фактичного рабства, оскільки юридично рабство скасоване низкою міжнародних документів6. Той факт, що рабство на сьогодні скасоване міжнарод- но-правовими документами, сумнівів не викликає. У цьому контексті варто, однак, звернути увагу на те, що і в Палермському протоколі, і в Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми рабство названо серед форм експлуатації людини. Ці акти, зрозуміло, прийняті вже після юридичного скасування раб- ства, що, утім, не завадило визнати його формою експлуатації людини. У зв’язку з цим очевидним видається те, що йдеться у них саме про фактичне рабство. Фактичне рабство, на наш погляд, мається на увазі і в примітці до ст. 149 КК України. Варто зауважити, що такі вказані в примітці до ст. 149 КК України форми експлуатації людини як рабство або звичаї, подібні до рабства, а також підневільний стан7 у проаналізованій судовій практиці не трапилися жодного (!) разу. На наш погляд, пояснюється це тим, що «в чистому вигляді» зазначені форми експлуата- ції навряд чи взагалі трапляються. Зазвичай має місце сексуальна чи трудова експлуатація особи, що водночас

1 Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства від 7 вересня 1956 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_160#Text 2 Див., наприклад: Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 24 грудня 2012 р. (справа № 1005/6990/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28407044; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 27 квітня 2016 р. (справа № 216/513/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57478543; Приговор Знамен- ского горрайсуда Кировоградской обл. от 18 августа 2011 г. (дело № 1-50/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/Review/17909929 3 Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 27 квітня 2016 р. (справа № 216/513/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57478543 4 В.І. Борисов та В.А. Козак з цього приводу зазначають: «під рабством традиційно розуміється підневільний стан людини, яка позбавлена можли- вості здійснювати вчинки у відповідності зі своїми свідомістю та волею» (Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 154). 5 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 959. 6 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 318, 323, 379. 7 Зауважимо, що суди іноді доволі вільно тлумачать поняття «підневільний стан». Так, Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу вказав, що «Особа-8 перебувала у підневільному стані через нелегальне перебування на території іншої держави без відповідної реєстрації» (Вирок Централь- но-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 27 квітня 2016 р. (справа № 216/513/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/57478543).

289 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

може перебувати й у стані фактичного рабства1 чи в підневільному стані2. До подібного висновку дійшли й деякі інші дослідники. Так, на переконання С.І. Винокурова, «експлуатація є вторинною, похідною категорією стосовно, наприклад, рабства чи звичаїв, подібних до рабства. Це можна пояснити тим, що вільну, незалежну людину не можна піддати експлуатації. Її потрібно спершу обернути в рабство або інший підневільний (вкрай залежний) стан. Звідси можна зробити логічний висновок про те, що неволя і пов’язані з нею стани первинні, оскільки саме вони породжують й можуть реально забезпечити (потягти за собою) експлуатацію людини, а не навпаки»3. З огляду на викладене, С.І. Винокуров дійшов висновку, що включення до змісту поняття «експлу- атація» первинних щодо неї елементів (рабства або звичаїв, подібних до рабства, а також підневільного стану) суперечить елементарній логіці. Необхідно звернути увагу також на те, що про автономний характер рабства і подібних до нього станів свідчать такі міжнародно-правові акти, як Загальна декларація прав людини (ст. 4)4, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 8)5, Конвенція про рабство6, Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства7, тощо. З огляду на викладене вище, вважаємо за можливе виключити рабство чи звичаї, подібні до рабства, а та- кож підневільний стан з переліку форм експлуатації, наведеного у примітці до ст. 149 КК України. З іншого ж боку, варто мати на увазі, що пряма вказівка на рабство, звичаї, подібні до рабства, та підневільний стан як на форми експлуатації людини, задля яких вчиняється торгівля людьми, міститься в Палермському протоколі та Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми. Згадується про них і в кримінальному законо- давстві більшості держав світу (за винятком Австрії, Естонії, Італії, Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції та деяких інших держав). На наше переконання, збереження вказаних форм експлуатації у зазначеному переліку чи вилучення їх із нього навряд чи якимось чином позначиться на правозастосовній практиці. У розглядуваному контексті зазначимо, що підходи законодавців зарубіжних держав до виокремлення в якості мети розглядуваного злочину експлуатації у формі рабства чи звичаїв, подібних до рабства, а також під- невільного стану, є дуже різними. Так, у ст. 127-1 КК Росії експлуатацією людини визнано лише рабську працю (послуги) та підневільний стан, в ст. 377 алеф Закону про кримінальне право Ізраїлю – тільки обернення в рабство, в ст. 110/а КК Албанії, ст. 181 КК Білорусі, ст. 281 bis КК Болівії, ст. 323А КК Греції, § 262а КК Данії, ст. 80 КК Туреччини, ст. 106 КК Хорватії – рабство або звичаї (практики, умови), подібні до рабства, в ст. 143- 1 КК Грузії – становище, подібне до рабства, або сучасні умови рабства, в ст. 132 КК Вірменії – обернення в рабство або доведення до стану, аналогічного рабству, чи іншого залежного стану, в ст. 367-В КК Сальвадору – лише практики, подібні до рабства, в ст. 159а КК Болгарії та ст. 113 КК Словенії – лише тримання в підне- вільному стані, в ч. 1 ст. 418-а Північної Македонії та ст. 168 КК Чехії – рабство і підневільний стан, в ст. 144-1 КК Азербайджану, ст. 370 КК Індії, ст. 177-1 КК Іспанії, ст. 273f КК Нідерландів, ст. 153 КК Перу, § 179 КК Словаччини, ст. 444 КК Чорногорії – рабство або практики (звичаї), подібні до рабства, підневільний стан, ст. 129-1 КК Туркменістану – рабство або становище, подібне до рабства, підневільний стан, в ст. 147 КК Лит- ви та ст. 165 КК Молдови – експлуатація в рабстві або в умовах, подібних до рабства, в § 22 ст. 115 КК Польщі – рабство чи інші форми використання, що принижують гідність людини, в ст. 154-2 КК Латвії – поневолення або інші подібні форми, в ст. 149-А КК Бразилії – втягнення в боргову кабалу, в ст. 171 КК Киргизстану – раб- ство, тоді як використання боргових зобов’язань та підневільного стану визнано способами примушування людини до інших форм експлуатації.

1 Грузинський законодавець роз’яснив, що під поставленням людини в сучасні умови рабства слід розуміти створення для неї такої ситуації, коли вона за винагороду, неадекватну винагороду або без винагороди виконує роботу чи надає послуги на користь іншої особи і не може змінити вказану обста- вину з огляду на залежність від цієї особи (п. «д» ч. 1 примітки до ст. 143-1 КК Грузії). 2 На те, що підневільний стан може включати й примусову працю, вказував й Європейський суд з прав людини. В рішенні у справі «Сільяден проти Франції» суд зазначив, що поняття «підневільний стан» не тільки пов’язане з рабством, а й охоплює виконання роботи під тиском (Комюніке Секретаря Європейського суду з прав людини щодо рішення у справі «Сільяден проти Франції» / Верховний Суд України: інформаційний сер- вер. URL: http://www.viaduk.net/clients/vs.nsf/0/302B0FFB10F7F821C22576C40035F839). Див. про це також: Coster van Voorhout Jill E.B. Human trafficking for labour exploitation: interpreting the crime. Utrecht Law Review. 2007. Volume 3, Issue 2. P. 61. 3 Винокуров С.И. Актуальные проблемы совершенствования противодействия торговле людьми. Вестник Академии Генеральной прокуратуры Рос- сийской Федерации. 2017. № 5 (61). С. 83. 4 Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text 5 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН від 16 грудня 1966 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text 6 Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_857#Text 7 Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства від 7 вересня 1956 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_160#Text

290  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

В КК Німеччини доведення до рабства, закріпачення або боргової кабали, по суті, визнано різновидом екс- плуатації праці, адже згадується про них у статті, яка встановлює відповідальність за торгівлю людьми з метою експлуатації у вигляді робочої сили (§ 233). У розглядуваному контексті варто зауважити, що в юридичній літературі поширений «широкий» погляд на рабство1, як на поняття, що охоплює собою, в тому числі, й саму торгівлю людьми. Приміром, Г.Л. Кохан запропонувала розглядати поняття «рабство» як родове щодо «інститутів та звичаїв, подібних до рабства», «експлуатації проституції третіми особами», «торгівлі людьми», «підневільного стану»2. З таким підходом погодитись не можемо, оскільки він невиправдано розмиває юридичну сутність поняття «рабство», визначе- ного у міжнародно-правових актах. Так само не можемо погодитись з авторами, які ототожнюють рабство і торгівлю людьми. А.І. Тукубашева, наприклад, прямо заявляє, що «торгівля людьми – це не що інше, як рабство»3. Т.М. Нуркаєва, своєю чергою, зазначає, що поняття «торгівля людьми», «рабство», «работоргівля» настільки тісно пов’язані між собою, що провести чітку грань між ними не видається можливим4. Підкреслимо, що торгівля людьми сама по собі рабством не є. Обернення людини в рабство може стати наслідком вчинення торгівлі людьми. Розуміння сутності інших форм експлуатації людини (вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи, примусова вагітність або примусове переривання ва- гітності, примусове одруження, втягнення у злочинну діяльність, використання у збройних конфліктах) у юри- дичній літературі особливих труднощів не викликає, а тому вважаємо за можливе не зупинятися на їх аналізі. Зауважимо також, що у проаналізованій судовій практиці серед вказаних форм експлуатації траплялися лише поодинокі випадки експлуатації у формі вилучення органів. Здійснений порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що законодавці зарубіжних держав перераховані вище форми експлуатації людини виокремлюють рідше (порівняно з сексуальною експлуатацією чи примусовою пра- цею). Згадка про вилучення органів (та (або) тканин, клітин) як про форму використання людини міститься в кримінальних кодексах Австрії, Азербайджану, Албанії, Білорусі, Болгарії, Болівії, Бразилії, Вірменії, Греції, Грузії, Данії, Ізраїлю, Індії, Іспанії, Італії, Латвії, Молдови, Норвегії, Перу, Північної Македонії, Польщі, Пор- тугалії, Сальвадору, Словаччини, Словенії, Туреччини, Туркменістану, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Чор- ногорії, Швейцарії, Швеції. Окремі законодавці (зокрема, Азербайджану, Казахстану, Киргизстану, Литви, Росії, Туркменістану, Узбе- кистану) за торгівлю людьми, вчинену з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин, встановили посиле- ну відповідальність. Таджицький законодавець обставиною, що обтяжує кримінальну відповідальність за тор- гівлю людьми, визнав не лише вчинення вказаного діяння з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації, а й незаконне використання людини в репродуктивних цілях чи в біомедичних досліджен- нях (п. «д» ч. 2 ст. 130-1). Незаконне проведення дослідів над людиною формою експлуатації визнали законодавці Азербайджану та Молдови, незаконне усиновлення – законодавці Болівії, Бразилії, Північної Македонії, Сальвадору, примусову вагітність – законодавець Північної Македонії. Законодавець Словенії мету змусити потерпілу завагітніти або бути штучно заплідненою визнав обставиною, яка обтяжує кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. Примусовий шлюб формою експлуатації людини визнали законодавці Болівії, Греції, Естонії, Литви, Пів- нічної Македонії, Сальвадору, Словаччини, Хорватії, Чорногорії. Втягнення у злочинну діяльність формою експлуатації людини визнали законодавці Австрії, Азербайджа- ну, Греції, Грузії, Данії, Естонії, Латвії, Литви, Молдови, Північної Македонії, Словаччини, Франції, Хорватії, Чорногорії.

1 На це раніше звертала увагу також О.М. Броневицька (Броневицька О.М. Відповідність положень чинного Кримінального кодексу України про відповідальність за торгівлю людьми вимогам міжнародно-правових актів. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної нау- ково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. С. 29). 2 Кохан Г.Л. Міжнародно-правове співробітництво в боротьбі з рабством і работоргівлею: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Харків, 2002. С. 4. 3 Тукубашева А.И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты торговли людьми (на материалах Кыргызской Республики): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Бишкек, 2011. С. 3. 4 Нуркаева Т.Н. Уголовно-правовая охрана личных (гражданских) прав и свобод человека (вопросы теории и практики): автореф. дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 33.

291 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Грузинський законодавець до форм експлуатації відніс не лише втягнення особи в злочинну діяльність, а й в проституцію1, порнографію чи інші антигромадські дії. Використання у збройних конфліктах в якості форми експлуатації людини виокремили законодавці Кир- гизстану, Молдови, Норвегії, Туркменістану, Хорватії, Чорногорії. Чеський та шведський законодавці формою експлуатації визнали використання людини для військової служби. На примусове сурогатне материнство як на форму експлуатації людини, з якою може вчинятися торгівля людьми, вказується в кримінальних кодексах Азербайджану, Білорусі та Молдови. Молдовський законодавець формою експлуатації людини визнав також привласнення допомоги або соці- альних виплат. Таким чином, напрошується висновок, що перелік форм експлуатації людини, наведений у примітці до ст. 149 КК України, порівняно із зарубіжними аналогами, є одним із найширших. До того ж він, на відміну від законодавства ряду держав, не є вичерпним. Необхідно підкреслити, що реалізація мети експлуатації лежить за межами досліджуваного складу злочину2, а тому експлуатація людини має додатково кваліфікуватися за іншими статтями КК України3. Так, якщо торгів- ля людьми була поєднана з подальшим втягненням потерпілої особи в заняття проституцією чи з примушуван- ням її до зайняття проституцією, відповідальність має наставати за статтями 149 і 303 КК України4. На кримінально-правову протидію різним видам експлуатації людини спрямовані, зокрема, статті 142, 143, 144, 150, 150-1, 151-2, 173, 301, 303, 304 КК України. Потрібно, однак, зауважити, що законодавець не забез- печує достатньою мірою охорону людини від деяких форм експлуатації, зокрема, від експлуатації трудової. На цьому справедливо акцентує увагу А.М. Орлеан, який підкреслює необхідність створення нової криміналь- но-правової норми про відповідальність не лише за примушування до виконання роботи, що виходить за межі наявної трудової угоди (ст. 173 КК України), а й за будь-який інший примус до праці5. Нині ж маємо ситуацію, коли примусова праця або примусове надання послуг не є кримінально караними6. Зауважимо, що кримінальна відповідальність не передбачена не тільки за примусову працю, а й за примусове використання дорослої людини у жебрацтві. На переконання А.М. Орлеана, відповідне діяння охоплюється ст. 149 КК України7. З таким висновком погодитись не можемо, оскільки, нагадаємо, реалізація мети експлуа- тації лежить за межами досліджуваного складу злочину. Не є кримінально караними в Україні також деякі інші форми експлуатації (зокрема, примушування до вагітності або до переривання вагітності). Однак навряд чи доцільно передбачати в кримінальному законі цілий ряд самостійних норм про відпові- дальність за примушування до виконання тих чи інших дій. Оптимальним варіантом видається конструювання

1 При цьому окремою формою експлуатації людини грузинський законодавець визнав примушування до надання сексуальних послуг. 2 У зв’язку з цим не можемо погодитись з А.А. Нєбитовим, який стверджує, що «торгівля людьми – не що інше, як експлуатація людини, примушуван- ня її до виконання тих чи інших трудових функцій» (Нєбитов А.А. Торгівля людьми: стан, тенденції та запобігання: монографія. Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. С. 30). 3 Див. також: Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. С. 150; Брич Л.П. Кваліфікація злочинів, що вчиняються з певною метою, у разі досягнення цієї мети (на прикладі ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини»). Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 23–27; Устрицька Н.І. Окремі питання кваліфікації торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. С. 185–189. 4 Аналогічну позицію займають, зокрема, Л.П. Брич (Брич Л.П. Кваліфікація злочинів, що вчиняються з певною метою, у разі досягнення цієї мети (на прикладі ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини»). Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 25) та М.І. Хавронюк (Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 445). Натомість іншу точку зору обстоює А.М. Орлеан, на переконання якого, «реалізація особою, котра вчинила торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини, кінцевої мети у вигляді сексуальної експлуатації охоплюється ст. 149 КК України та додаткової кваліфікації за статтями 302, 303 КК України не потребує» (Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 340). На жаль, переконливих аргументів для обґрунтування своєї позиції А.М. Орлеан не наводить. Зауважимо також, що різну позицію з цього приводу займають суди: одні з них додатково кваліфікують сексуальну експлуатацію потерпілої особи за ст. 303 КК України, інші ж не роблять цього. 5 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 47, 316, 318, 322, 379. 6 Здивування викликає твердження О.М. Броневицької про те, що «Кримінальний закон України встановлює відповідальність лише за використан- ня рабської праці» (Броневицька О.М. Відповідність положень чинного Кримінального кодексу України про відповідальність за торгівлю людьми вимогам міжнародно-правових актів. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. С. 29). 7 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 308.

292  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

загального складу примушування. Саме таким шляхом пішли більшість зарубіжних законодавців (зокрема, Ав- стрії, Білорусі, Болгарії, Греції, Грузії, Данії, Іспанії, Італії, Литви, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Португалії, Румунії, Сербії, Словаччини, Словенії, Туреччини, Угорщини, Фінляндії, Хорватії, Чехії, Швейца- рії, Швеції, Японії). Детальне обґрунтування доцільності виокремлення загального складу примушування було викладено у цій роботі вище. Деякі дослідники, вслід за законодавцями окремих держав (зокрема, Білорусі, Киргизстану та Росії), пропо- нують встановити відповідальність не лише за примусову працю, а й за використання рабської праці1. На наш погляд, науковці, які поділяють таку точку зору, не враховують того, що примусова праця є ширшим поняттям, аніж рабська праця, охоплює останню (будь-яка рабська праця є примусовою працею, але не будь-яка примусо- ва праця є рабською)2, а тому виокремлювати самостійну статтю про відповідальність за використання рабської праці недоцільно3. У вітчизняній кримінально-правовій літературі неодноразово висловлювалася пропозиція передбачити кримінальну відповідальність за рабство. Відповідну ідею відстоюють, зокрема, В.О. Глушков4, В.О. Іващенко5, І.І. Митрофанов6 та А.С. Політова7. Натомість проти виділення окремої статті про відповідальність за рабство виступає А.М. Орлеан, який аргументує свою позицію тим, що юридично рабство та работоргівля не можуть мати місце як скасовані (а не заборонені) інститути8. Вважаємо, що передбачати в КК України статтю про від- повідальність за рабство недоцільно. І справа, на наш погляд, не стільки в тому, що рабство юридично скасоване (реальність може бути іншою). На наше переконання, чинний кримінальний закон містить достатньо інстру- ментів для ефективної протидії оберненню людини в рабство. Перебування людини в стані раба без її сексуальної, трудової чи іншої експлуатації навряд чи взагалі трапляється в об’єктивній дійсності, а тому має отримувати кримінально-правову оцінку за відповідними статтями КК України. Крім того, вважаємо, що саме по собі обер- нення людини в рабство можливо кваліфікувати як незаконне позбавлення волі, оскільки невід’ємним атрибутом рабства є посягання на особисту свободу людини. Така ознака суб’єктивної сторони розглядуваного злочину як мотив у диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України прямо не вказується. На думку одних дослідників, торгівля людьми може вчинятися тільки з корисливих моти- вів9. Виходячи з відповідних міркувань, Д.О. Негодченко навіть запропонувала вказати на корисливий мотив як на обов’язкову ознаку суб’єктивної сторони аналізованого злочину у диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України10. 1 Тукубашева А.И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты торговли людьми (на материалах Кыргызской Республики): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Бишкек, 2011. С. 9. 2 Див. про це: Коваленко В.И. Понятие и виды криминальной эксплуатации труда человека. Юристъ-Правоведъ. 2016. № 5 (78). С. 31; Коваленко В.И. Теоретические и прикладные проблемы противодействия криминальной эксплуатации человека (криминологическое исследование): дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2017. С. 159. 3 Необґрунтованою, на наш погляд, є позиція О.М. Броневицької, на думку якої «за рабську працю рекомендується застосовувати засоби впливу кри- мінально-правового характеру, тоді як за примусову працю – засоби адміністративно-правового або цивільно-правового характеру» (Броневицька О.М. Відповідність положень чинного Кримінального кодексу України про відповідальність за торгівлю людьми вимогам міжнародно-правових ак- тів. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 30). 4 Глушков В.О. Деякі організаційно-правові проблеми протидії торгівлі людьми в Україні. Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (7-8 квітня 2006 р.): у 2-х ч. Львів: Львівський державний уні- верситет внутрішніх справ, 2006. Ч. 1. С. 37. 5 Іващенко В.О. Кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби з торгівлею жінками та дітьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2000. С. 4; Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби). Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 59. 6 Митрофанов І.І. Торгівля людьми: кримінально-правове визначення поняття. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2012. № 3. С. 121. 7 Политова А.С. Уголовная ответственность за рабство и работорговлю: необходима ли она в Украине? Analele ştiinţifice ale Academiei „Ştefan cel Mare” a MAI al Republicii Moldova. Ştiinţe socioumane. 2019. Ediţia a XIX-a, nr. 1. P. 115–121; Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 17. 8 Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 318. 9 Див., зокрема: Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 153; Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби). Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 28; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 343; Негодченко Д.О. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2011. С. 12; Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 314; Селецький С.І. Кримі- нальне право України. Особлива частина: навчальний посібник. Київ: ЦУЛ, 2007. С. 58; Сингаївська І.В. Особливості регламентації кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2019. Том 30 (69). № 1. С. 99. 10 Негодченко Д.О. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз: автореф. дис. … канд.

293 РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Інші науковці менш категоричні. На їхнє переконання, для торгівлі людьми, як правило, характерний корисли- вий мотив1. Обґрунтованою, на наш погляд, є позиція В.І. Борисова та В.А. Козака, які зазначають, що кори- сливий мотив слід вважати обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони у разі продажу людини. Вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини вчиняються, як правило, з корисливих мотивів, однак мотиви винної особи можуть бути й іншими2. Те саме, на наш погляд, стосується й купівлі людини, яка, як зазначалося вище, нерідко вчиняється не з метою наживи, а з метою усиновлення дитини і виховання її як своєї. Іншими мотивами перерахованих дій можуть бути помста, прагнення врятувати дитину з неблагополуч- ної сім’ї тощо. Виходячи з викладеного вище, диспозицію частини 1 статті 149 КК України вважаємо за доцільне викласти у такій редакції: «1. Купівля-продаж людини або здійснення іншої угоди щодо людини, а так само вчинені з метою експлуатації, з використанням обману або зловживання довірою, шантажу, матеріальної чи іншої залежності особи або її ураз- ливого стану вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини». Суб’єктивна сторона експлуатації дітей характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що вико- ристовує працю дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, і бажає використовувати її працю. Ставлення винного до наслідків у вигляді істотної шкоди для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини (ч. 2 ст. 150) може характеризуватися лише необережністю. Зазначимо, що до змін, внесених Законом України № 3571-VI від 5 липня 2011 р.3, диспозиція ч. 1 ст. 150 КК України містила вказівку на обов’язкову мету використання праці дитини, яка не досягла віку, з якого законо- давством дозволяється працевлаштування, – мету отримання прибутку. Ще у період чинності цієї редакції ана- лізованої норми у кримінально-правовій літературі висловлювалися критичні міркування щодо такої позиції законодавця. Так, Д.О. Калмиков слушно підкреслював, що закріплення мети отримання прибутку як обов’яз- кової ознаки складу злочину, передбаченого ст. 150 КК України, є науково необґрунтованим та практично не- доцільним кроком законодавця, оскільки, з одного боку, ця ознака практично не впливає на ступінь та характер суспільної небезпечності розглядуваного діяння, з іншого ж – її наявність призводить до необґрунтованого звуження сфери застосування ст. 150 КК України та труднощів у правозастосовній діяльності4. Врешті-решт до висновку про недоцільність визнання мети отримання прибутку обов’язковою ознакою складу злочину, перед- баченого ст. 150 КК України, дійшов вітчизняний законодавець, який у 2011 р. змінив редакцію вказаної статті. Суб’єктивна сторона використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що використовує для заняття жебрацтвом малолітню дитину і бажає вчи- нити зазначені дії.

юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2011. С. 12. Див. також: Кривоконь Д.А. Торгівля людьми: кримінально-правовий аналіз. Молодий вчений. 2018. № 10 (62). С. 669. 1 Див., наприклад: Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2005. С. 156–157; Военная Т.А. К вопросу о признаках составов преступлений, связанных с торговлей людьми и использова- нием рабского труда. Вестник Челябинского государственного университета. Серия Право. 2009. № 15 (153). Вып. 19. С. 80; Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2005. С. 120; Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 114; Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. С. 61; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мель- ника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 445; Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. С. 339; Скулиш Є. Структурні компоненти формування теоретичних основ протидії торгівлі людьми в Україні. Право України. 2010. № 4. С. 286; Яценко С.С. Зауваження та пропозиції щодо проекту новелізації статті 149 Кримінального кодексу Украї- ни. Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 63. 2 Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. С. 616; Бори- сов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кримінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 160; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 95; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 114. 3 Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи» від 5 липня 2011 р. № 3571-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3571-17#Text 4 Калмиков Д.О. Значення мотиву та мети експлуатації дітей для кримінальної відповідальності за ст. 150 КК України. Адвокат. 2009. № 12. С. 36–40; Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. С. 11. Див. також: Кал- миков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 126.

294  РОЗДІЛ 5. СУБ’ЄКТ І СУБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Ставлення винної особи до наслідків у вигляді спричинення дитині середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень (ч. 3 ст. 150-1 КК України) може характеризуватися лише необережністю. У разі, якщо має місце умисел (приміром, винний умисно залишив дитину випрошувати милостиню на сильному морозі, свідомо при- пускаючи, що внаслідок цього дитина обморозить кінцівки, які будуть ампутовані), то діяння потребує кваліфі- кації за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 150-1 і статтями 122 чи 121 КК України1. До липня 2011 р. диспозиція ч. 1 ст. 150-1 КК України також містила вказівку на обов’язкову мету вико- ристання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом – мету отримання прибутку. Однак ця вказівка не мала сенсу, оскільки наявність чи відсутність відповідної мети не впливала на ступінь та характер суспільної небез- печності зазначеного діяння2. У зв’язку з цим Законом № 3571-VI від 5 липня 2011 р. вказівка на мету отриман- ня прибутку з диспозиції ч. 1 ст. 150-1 КК України була вилучена. Суб’єктивна сторона незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги характеризуєть- ся умисною формою вини у виді прямого умислу: винний усвідомлює, що поміщає в заклад з надання психіа- тричної допомоги завідомо психічно здорову особу і бажає цього. Вказівка у диспозиції ч. 1 ст. 151 КК України на те, що в заклад з надання психіатричної допомоги поміщається завідомо психічно здорова особа означає, що суб’єкт даного злочину достовірно знає, що приймає рішення про госпіталізацію до зазначеного закладу пси- хічно здорової особи. Добросовісна помилка лікаря-психіатра при постановці діагнозу і прийнятті рішення про необхідність госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги складу цього злочину не утворює. У разі викладення ч. 1 ст. 151 КК України у пропонованій вище редакції суб’єктивна сторона розглядува- ного злочину полягатиме в тому, що винний усвідомлює факт незаконності госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги особи, яка не потребує стаціонарної психіатричної допомоги, або ж факт незаконності утримання такої особи в зазначеному закладі, і бажає вчинити це діяння. Суб’єктивна сторона поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги завідомо психічно здорової особи, що спричинило тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 151 КК України), характеризується змішаною виною (прямим умислом по відношенню до незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги та необережні- стю (злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю) до тяжких наслідків, що настали внаслідок цього). Висловлена у кримінально-правовій літературі точка зору, згідно з якою ставлення винної особи до спричине- них тяжких наслідків може бути як умисним, так і необережним3, на наш погляд, не є переконливою. Ситуації, коли потерпілому від цього злочину умисно заподіюються, наприклад, середньої тяжкості чи тяжкі тілесні уш- кодження, утворюють реальну сукупність відповідних злочинів. Мотив та мета не є обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони даного складу злочину і на його кваліфі- кацію не впливають. Разом із тим вони можуть бути враховані судом при призначенні покарання. У розгляду- ваному контексті варто нагадати, що в КК УСРР 1922 р. (ст. 161) і в КК УСРР 1927 р. (ст. 156) обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони аналізованого посягання визнавалось вчинення його з корисливих або інших особистих спонукань. У ст. 123-2 КК УРСР 1960 р., якою той був доповнений в 1988 р., згадки про вказані мо- тиви вже не містилося. На наш погляд, відповідний крок законодавця був виправданим, адже суспільно небез- печним розглядуване діяння є не тому, що воно вчинене з корисливих або інших особистих мотивів; підставою його криміналізації є не певні мотиви, а відповідне суспільно небезпечне діяння4. Суб’єктивна сторона примушування до шлюбу характеризується прямим умислом: винний усвідомлює, що примушує особу до вступу в шлюб або до продовження примусово укладеного шлюбу, або до вступу у співжит- тя без укладання шлюбу, або до продовження такого співжиття, або те, що він спонукає з цією метою особу до переміщення на територію іншої держави, ніж та, в якій вона проживає, і бажає вчинити зазначені дії.

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 453. 2 Див. також: Денисов С.Ф., Гальцева К.В. Кримінальна відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Юридична наука. 2012. № 8. С. 57; Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. С. 156. 3 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92; Кри- мінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 121; Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. С. 97. 4 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 162–164.

295 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ 6.1. Проблемні аспекти диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи

Важливим засобом диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи є кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки, наявність яких є підставою для застосування більш су- ворого покарання, ніж те, яке передбачене в санкції частини статті, що містить основний склад злочину. Кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки злочинів проти волі, честі та гідності особи можна класи- фікувати на такі групи: 1) кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки, що характеризують потерпілого від вказаних злочинів; 2) кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки, що характеризують об’єктивну сторону злочинів проти волі, честі та гідності особи; 3) кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки, що характери- зують суб’єкта розглядуваних злочинів; 4) кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки, що характеризують суб’єктивну сторону злочинів проти волі, честі та гідності особи; 5) кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки, які вказують на повторність злочинів1. До першої групи можемо віднести такі обтяжуючі кримінальну відповідальність обставини: вчинення зло- чину щодо малолітнього (ч. 2 ст. 146, ч. 3 ст. 149) чи неповнолітнього (ч. 2 ст. 147, ч. 2 ст. 149), вчинення злочину щодо двох чи більше осіб (ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 151-2), вчинення торгівлі людьми щодо кількох осіб (ч. 2 ст. 149), вчинення експлуатації дітей щодо кількох дітей (ч. 2 ст. 150), використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене щодо чужої малолітньої дитини (ч. 2 ст. 150-1), примушування до шлюбу особи, яка не досягла шлюбного віку згідно із законодавством (ч. 2 ст. 151-2). До другої групи відносимо такі кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки: незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинене способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого (ч. 2 ст. 146), не- законне позбавлення волі або викрадення людини, що супроводжувалось заподіянням потерпілому фізичних страждань (ч. 2 ст. 146), незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинене із застосуванням зброї (ч. 2 ст. 146), незаконне позбавлення волі або викрадення людини, здійснюване протягом тривалого часу (ч. 2 ст. 146), спричинення діянням тяжких наслідків (ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 3 ст. 149, ч. 2 ст. 151), захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей (ч. 2 ст. 147), торгівля людьми, поєднана з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких, або з погрозою засто- сування такого насильства (ч. 2 ст. 149), торгівля людьми, поєднана з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства (ч. 3 ст. 149), експлуа- тація дітей, що спричинила істотну шкоду для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або поєднана з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві (ч. 2 ст. 150), використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, пов’язане із застосуванням насильства чи погрозою його застосування (ч. 2 ст. 150-1), спричинення використанням малолітньої дитини для заняття жебрацтвом середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень (ч. 3 ст. 150-1).

1 Див. також: Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 143.

296  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

До третьої групи можна віднести: вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 149, ч. 2 ст. 150-1, ч. 2 ст. 151-2), вчинення злочину організованою групою (ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 3 ст. 149, ч. 3 ст. 150, ч. 3 ст. 150-1), вчинення торгівлі людьми службовою особою з використанням службового станови- ща (ч. 2 ст. 149), вчинення торгівлі людьми щодо неповнолітнього його батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками (ч. 3 ст. 149). До четвертої групи відносимо вчинення незаконного позбавлення волі або викрадення людини з корисли- вих мотивів (ч. 2 ст. 146). До п’ятої групи відносимо вчинення злочину повторно (ч. 2 ст. 149, ч. 2 ст. 150-1, ч. 2 ст. 151-2), а також ви- користання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене особою, яка раніше скоїла один із злочинів, передбачених статтями 150, 303, 304 КК України (ч. 2 ст. 150-1). Аналіз емпіричної бази засвідчує, що застосування частини із зазначених кваліфікуючих та особливо квалі- фікуючих ознак особливих труднощів у правозастосовній практиці не викликає. Зауважимо також, що окремі із обставин, що обтяжують відповідальність за розглядувані посягання, у проаналізованій практиці не трапилися жодного разу (приміром, використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене за попередньою змовою групою осіб, вчинення вказаного діяння організованою групою, спричинення зазначеними діями ди- тині середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень), що, вочевидь, дозволяє засумніватися в доцільності визнання їх такими законодавцем. Крім того, стосовно розуміння сутності окремих із перерахованих вище кваліфікуючих та особливо кваліфі- куючих ознак не виникає дискусій у юридичній літературі. Ще частина обтяжуючих кримінальну відповідаль- ність обставин досліджена достатньо глибоко. У зв’язку із зазначеним вважаємо за доцільне зупинитися на тих ознаках, які неоднозначно трактуються у кримінально-правовій літературі та правозастосовній практиці. Кваліфікуючою ознакою незаконного позбавлення волі або викрадення людини визнано вчинення вказаного злочину щодо малолітнього. Утім, в кримінально-правовій літературі висловлювалась слушна пропозиція відне- сти до кола кваліфікуючих ознак викрадення неповнолітнього, оскільки останнє характеризується не меншим ступенем тяжкості, ніж викрадення малолітнього1. Водночас слід погодитись і з тим, що доцільності в диферен- ціації відповідальності за вказане діяння залежно від малолітнього та неповнолітнього віку потерпілих дітей немає, оскільки відповідний вік на ступінь суспільної небезпечності цього злочину суттєво не впливає2. Дискусійною є також доцільність виокремлення законодавцем такої особливо кваліфікуючої ознаки торгівлі людьми, як вчинення вказаного діяння щодо малолітнього. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що стосовно зазна- ченої категорії осіб зазвичай вчиняється купівля-продаж, тобто власне торгівля людиною, відповідальність за яку законодавець передбачив в основному складі злочину поряд з вербуванням, переміщенням, переховуван- ням, передачею або одержанням людини, вчиненими з метою експлуатації. Крім того, здійснене дослідження засвідчило, що малолітніми дітьми торгують, як правило, їхні батьки. Водночас поряд з аналізованою особливо кваліфікуючою ознакою у ч. 3 ст. 149 КК України законодавець виокремив таку, як вчинення торгівлі людь- ми щодо неповнолітнього його батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками. З огляду на сказане, доцільність виділення такої особливо кваліфікуючої ознаки торгівлі людьми, як вчинення вказаних дій щодо малолітнього, видається сумнівною. У розглядуваному контексті варто звернути увагу на те, що, вказуючи на потерпілу від аналізованих зло- чинів особу, у ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147 і чч. 2 і 3 ст. 149 КК України законодавець використовує чоловічий рід («малолітнього», «неповнолітнього», «потерпілого»). На наш погляд, такий підхід є недоліком вітчизняно- го кримінального закону. Виходячи з буквального тлумачення, можна дійти висновку, що у зазначених випадках законодавець посилив відповідальність за вчинення досліджуваних злочинів тільки щодо осіб чоловічої статі. Як видається, більш коректними були б формулювання «малолітньої (неповнолітньої, потерпілої) особи» або ж «малолітнього (малолітньої)», «неповнолітнього (неповнолітньої)», «потерпілого (потерпілої)». Завдяки цьому вдалося б уникнути вказаної двозначності. Однією з обставин, що обтяжують кримінальну відповідальність за незаконне позбавлення волі або ви- крадення людини, є вчинення цього посягання з корисливих мотивів. Аналіз судової практики засвідчує, що суди часто розцінюють в якості корисливого мотиву примушування особи до виконання цивільно-правових 1 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 11, 150. 2 Там само. С. 151.

297 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

зобов’язань. При цьому зазвичай йдеться про прагнення винної особи повернути власні гроші (борг) або ж майно, належне їй на законних підставах1. Так, Болградський районний суд Одеської області як незаконне поз- бавлення волі або викрадення людини, вчинене з корисливих мотивів, кваліфікував дії обвинуваченого, який з метою повернення боргу силою заштовхав потерпілого в багажник автомобіля і повіз його до свого домоволо- діння, де незаконно утримував у господарській ямі, звідки той не міг самостійно вибратись2. Вочевидь, прагнен- ня особи повернути власні кошти чи майно, належне їй на законних підставах, аж ніяк не може розцінюватись в якості корисливих спонукань. Відзначимо, що до такого висновку суди приходять вкрай рідко. Прикладом може слугувати вирок Новоодеського районного суду Миколаївської області, який, встановивши, що підсудний вчинив розглядуване діяння з метою забрати належний йому автомобіль і не мав на меті отримати матеріальні вигоди від потерпілого, вірно перекваліфікував його дії з ч. 2 ст. 146 на ч. 1 ст. 146 КК України, виключивши з обвинувачення таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення цього злочину з корисливих мотивів3. Разом із тим наведені вище випадки слід відрізняти від ситуацій, коли незаконне позбавлення волі або ви- крадення людини вчиняється з метою вимагання боргу, вигаданого винними особами. За таких обставин, на наш погляд, є достатні підстави для кваліфікації розглядуваного діяння як такого, що вчинене з корисливих мотивів. Ілюстрацією до сказаного може слугувати вирок Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області, який відповідним чином кваліфікував дії групи осіб, котрі силою затягнули сво- го знайомого до салону автомобіля і відвезли його до гаража, де незаконно утримували, вимагаючи від нього сплатити неіснуючий борг у сумі 10 тисяч гривень4. Суд, на нашу думку, надав правильну кримінально-правову оцінку вказаного посягання, кваліфікувавши дії зазначених осіб за ч. 2 ст. 146 КК України за ознакою наявності корисливих мотивів. В окремих випадках позицію суду стосовно наявності чи відсутності корисливих мотивів в діяннях винної особи взагалі зрозуміти складно. Так, наприклад, Новоукраїнський районний суд Кіровоградської області вста- новив, що підсудний, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, шляхом обману посадив п’ятирічну дівчин- ку до салону автомобіля і привіз її до себе додому. Чоловік пояснив, що дитину викрав керуючись особистими спонуканнями, які виникли внаслідок того, що його дружина протягом тривалого часу не могла завагітніти, а він хотів мати дітей. Крім того, з’ясувалося, що наступного дня, переоцінивши свій вчинок, чоловік вирішив повернути дівчинку батькам, привіз її до села, звідки викрав, і відпустив за 15 метрів від її домоволодіння5. Надаючи кримінально-правову оцінку діям підсудного, суд вірно кваліфікував їх за ч. 2 ст. 146 КК України як викрадення людини, вчинене щодо малолітнього. Разом із тим, призначаючи даній особі покарання, суд чомусь вказав, що підсудний вчинив корисливий злочин6. Дуже неоднозначною є практика кваліфікації розглядуваного посягання як такого, що супроводжувало- ся заподіянням потерпілій особі фізичних страждань7. Фізичні страждання – оціночне поняття. На думку В.І. Борисова, заподіяння фізичних страждань – це випадки, коли потерпілому спричиняється сильний фізичний біль або його тримають у виснажливих для людського організму умовах (наприклад, у холодному чи вологому приміщенні, без їжі)8. М.І. Хавронюк зазначає, що до фізичних страждань треба відносити біль, що виникає під 1 Див., наприклад: Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 17 листопада 2014 р. (справа № 359/10735/14-к) / Єдиний держав- ний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41468716; Вирок Старобільського районного суду Луганської обл. від 6 лютого 2015 р. (справа № 431/4168/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48276681; Вирок Болград- ського районного суду Одеської обл. від 25 березня 2016 р. (справа № 497/352/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr. court.gov.ua/Review/57189623; Вирок Семенівського районного суду Полтавської обл. від 25 січня 2017 р. (справа № 547/20/17) / Єдиний держав- ний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64268096; Вирок Овідіопольського районного суду Одеської обл. від 26 грудня 2017 р. (справа № 509/4950/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71257242 2 Вирок Болградського районного суду Одеської обл. від 25 березня 2016 р. (справа № 497/352/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57189623 3 Вирок Новоодеського районного суду Одеської обл. від 2 квітня 2010 р. (справа № 1-28/2010) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/49322573 4 Вирок Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 6 квітня 2016 р. (справа № 212/1217/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56957766 5 Вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської обл. від 24 вересня 2012 р. (справа № 1116/2724/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27070650 6 Андрушко А.В. Проблемні питання кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 3. С. 212. 7 Аналогічна або ж подібна кваліфікуюча ознака незаконного позбавлення свободи передбачена у кримінальному законодавстві Австрії (ч. 2 § 99), Албанії (ч. 2 ст. 110), Білорусі (ч. 2 ст. 183), Болгарії (ч. 5 ст. 142а), Бразилії (§ 2 ст. 148), Норвегії (ст. 255), Перу (п. 1 ч. 2 ст. 152), Польщі (§ 3 ст. 189), Португалії (п. «b» ч. 2 ст. 158), Угорщини (п. «с» ч. 2 ст. 194), Узбекистану (п. «а» ч. 2 ст. 138), Франції (ст. 224-2), Чехії (п. «с» ч. 2 ст. 170, п. «с» ч. 3 ст. 172). 8 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І.

298  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

час мордування, катування, інших видів фізичного впливу на людський організм, або внаслідок жорстоких умов утримання у місці позбавлення волі1. Аналіз судової практики засвідчує, що як незаконне позбавлення волі або викрадення людини, що супроводжувалося заподіянням фізичних страждань, суди розцінюють дуже різнома- нітні випадки. Здебільшого відповідна кваліфікація має місце у разі силового захоплення та насильницького утримування потерпілої особи, заподіяння їй при цьому легких тілесних ушкоджень. Позаяк вказане діяння, як правило, вчиняється шляхом застосування до потерпілої особи фізичного насильства, суди, надаючи йому кри- мінально-правову оцінку, кваліфікують його як таке, що супроводжувалось заподіянням фізичних страждань. При цьому жодних аргументів на користь такого рішення зазвичай не наводять, в кращому разі обмежуючись вказівкою на те, що «обвинувачені стали наносити удари кулаками рук в голову потерпілого, заподіявши йому фізичних страждань»2 або ж що «обвинувачений завдав декілька ударів по тулубу, чим заподіяв потерпілій фізичних страждань»3. З такою кваліфікацією погодитись не можемо. Вважаємо, що у випадках заподіяння по- терпілим від розглядуваного посягання тілесних ушкоджень кваліфікувати такі діяння потрібно за сукупністю злочинів. Вищезгадана слідча та судова практика, до речі, певною мірою пояснює те, чому кримінально-правова оцінка розглядуваного посягання за ч. 1 ст. 146 КК є доволі рідкісною (за цією частиною засуджено лише 8,2% осіб, що вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини)4. Іноді трапляються такі випадки трактування розглядуваної кваліфікуючої ознаки, які виглядають щонай- менше дивними, а то й відверто курйозними. Наприклад, Київський районний суд міста Одеси пояснив, що під фізичними стражданнями, якими супроводжувалось викрадення особи, він розуміє «протиправне відкрите захоплення потерпілого та незаконне позбавлення його волі, а також протиправне переміщення потерпілого в службовому автомобілі»5. Зрозуміло, що за такого підходу, коли саме по собі силове захоплення і подальше переміщення особи розцінюється як фізичне страждання, кваліфікація викрадення людини за ч. 1 ст. 146 КК України просто не має шансів. Заради справедливості варто зазначити, що деякі суди виважено підходять до кваліфікації розглядуваного діяння як такого, що супроводжувалося заподіянням потерпілій особі фізичних страждань. Так, приміром, Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області вказав, що фізичні страждання ви- разилися в утриманні потерпілого у підвалі будинку, що не давало йому змоги орієнтуватися в просторі та часі, обмеженні його у прийомі їжі, води, а також у справлянні природних потреб6. Своєю чергою, Артемівський районний суд м. Луганська, відхиливши здійснену органом досудового розслідування кваліфікацію діяння як незаконного позбавлення волі, що супроводжувалось заподіянням потерпілому фізичних страждань, вірно під- креслив, що «фізичні страждання у сенсі ч. 2 ст. 146 КК України не є поняттям, ідентичним нанесенню ударів потерпілому (що мало місце в даному випадку), а будь-яких інших дій, що свідчили б про завдання додатково потерпілому фізичних страждань (тортур, суттєвих, тривалих і нестерпних фізичних незручностей, позбавлен- ня можливості задовольнити фізичні потреби протягом тривалого часу, тощо) обвинувачений по відношенню до потерпілого не вчинив»7. Певні труднощі у слідчій та судовій практиці виникають також при кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини, вчиненого способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого. Більше того, одно- значного розуміння даної кваліфікуючої ознаки немає і у спеціальній літературі. Стосується вказане передовсім трактування науковцями способу, небезпечного для здоров’я потерпілого (спосіб, небезпечний для життя по- терпілого, одностайно тлумачиться як створення реальної небезпеки настання його смерті). Одні дослідники вважають, що під таким способом слід розуміти випадки незаконного позбавлення волі або викрадення лю- дини, коли діяннями винної особи була створена реальна загроза спричинення потерпілому тілесного ушко-

Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 108. 1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 436. 2 Вирок Сквирського районного суду Київської обл. від 30 червня 2015 р. (справа № 376/62/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48641214 3 Вирок Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 21 грудня 2015 р. (справа № 182/8164/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/54605083 4 Андрушко А.В. Проблемні питання кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 3. С. 212. 5 Вирок Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 р. (справа № 520/14219/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/77094377 6 Вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської обл. від 23 жовтня 2013 р. (справа № 500/4473/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35378994 7 Вирок Артемівського районного суду м. Луганська від 4 березня 2014 р. (справа № 434/5406/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37438696. Див. також: Вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської обл. від 6 лютого 2018 р. (справа № 623/1855/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72033820

299 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

дження, здатного потягти за собою наслідки, передбачені ч. 1 ст. 121 КК України1. Інші переконані, що йдеться тут про створення реальної загрози заподіяння особі тілесного ушкодження (вочевидь, будь-якого – А. А.)2. На думку третіх, цей спосіб означає реальну небезпеку заподіяння потерпілому тяжких, середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров’я або незначною втратою працездатності чи спричинення іншої шкоди його здоров’ю3. При цьому окремі науковці без достатніх на те підстав стверджують, що реальне настання будь-яких відповідних наслідків слід визнавати тяжкими наслідками, спричиненими неза- конним позбавленням волі або викраденням людини, і в такому разі кваліфікувати вказане діяння за ч. 3 ст. 146 КК України4. Таким чином, більшість дослідників хоч і мають розбіжності в поглядах стосовно міри шкоди здоров’ю, яка загрожує особі при вчиненні розглядуваного діяння зазначеним вище способом, але не сумніва- ються в тому, що йдеться тут не про реальне спричинення шкоди здоров’ю, а лише про небезпеку заподіяння потерпілому такої шкоди. Утім, існує в теорії кримінального права й інша точка зору. Так, І.А. Вартилецька під вказаним способом розуміє не тільки небезпеку настання смерті, загрозу заподіяння потерпілому від розгляду- ваного посягання тілесних ушкоджень чи іншої шкоди здоров’ю, а й реальне заподіяння йому легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату працездатності, серед- ньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень5. Суди в окремих випадках також доходять висновку, що розглядуваний спосіб вчинення незаконного позбав- лення волі або викрадення людини включає в себе не тільки загрозу заподіяння особі тілесних ушкоджень, а й реальне їх заподіяння. Так, Солом’янський районний суд м. Києва, встановивши, що підсудний задля подолан- ня опору заподіяв потерпілому легке тілесне ушкодження, яке спричинило короткочасний розлад здоров’я, а потім зачинив його в приміщенні автомийки, кваліфікував відповідні дії за ч. 2 ст. 146 КК України як незаконне позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для здоров’я потерпілого6. Така кваліфікація видається по- милковою. Вочевидь, розуміння способу, небезпечного для здоров’я потерпілого, не лише як такого, що ство- рив реальну загрозу здоров’ю особи, а й як такого, при якому відповідна шкода потерпілому справді заподіяна, не може бути підтримане. Дослідивши насильство як спосіб вчинення злочину, М.І. Панов дійшов переконли- вого висновку, що «фізичне насильство – це особлива характеристика злочинної дії, спосіб її вчинення, але не наслідки дії»7. У ч. 2 ст. 146 КК України сказано про спосіб вчинення даного злочину, який небезпечний для життя чи здоров’я потерпілого, а не про реальне заподіяння йому відповідної шкоди. Слово «небезпечний» у тлумачному словнику пояснюється так: «Який може заподіяти кому-небудь щось неприємне, якесь нещастя. // Який містить небезпеку для кого-небудь або здатний створити її. // Який загрожує чиєму-небудь життю, здоров’ю»8. Як бачимо, семантично слово «небезпечний» означає загрозу заподіяння шкоди життю чи здо- ров’ю потерпілої особи, а не реальне заподіяння їй відповідної шкоди. Варто також звернути увагу на таку кваліфікуючу ознаку умисного вбивства, як вчинення його способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК України). Ні в теорії кримінального права, ні в судовій практиці не виникає сумнівів у тому, що йдеться тут про такий спосіб цього злочину, за якого при позбавленні життя однієї людини створювалася ре- альна небезпека позбавлення життя інших осіб, які залишились живими9. 1 Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 108; Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: ТОВ «Одіссей», 2008. С. 420. Зазначимо, що відповідним чином спосіб, небезпечний для здоров’я потерпілого, розуміють й окремі суди (Вирок Но- воодеського районного суду Миколаївської обл. від 2 квітня 2010 р. (справа № 1-28/2010) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/49322573). 2 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 436; Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. С. 457; Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 81. 3 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 380; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 278. 4 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 380. 5 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 92; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 336. 6 Вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 17 квітня 2012 р. (справа № 2609/7955/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22641095. Див. також: Приговор Ленинского районного суда г. Луганска от 24 октября 2012 г. (дело № 1-328/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28240138 7 Панов Н.И. Квалификация насильственных преступлений: учебное пособие. Харьков: Юридический институт, 1986. С. 15. 8 Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 747. 9 Андрушко А.В. Проблемні питання кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 3. С. 213.

300  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

На наше переконання, розуміння нерідко вживаного в кримінальному законодавстві терміна «небезпеч- ний» у всіх випадках повинно мати однаковий зміст. Небезпека не має включати в себе наслідки, реальну за- грозу настання яких вона створює. Реалізувавшись в заподіянні шкоди, небезпека зникає. З цього приводу бі- лоруський науковець М.О. Бабій висловився так: «Настання наслідків – це припинення існування небезпеки: або існує небезпека, і тоді ще немає наслідків, або є наслідки, і тоді вже немає небезпеки»1. У зв’язку з викладе- ним помилковим видається трактування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, що наведене в поста- нові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності», у якій вказано, що у ст. 187 та ч. 3 ст. 189 КК України під таким насильством слід розуміти не лише насильницькі дії, які були небезпечними для життя чи здоров’я в момент їх вчинення, а й умисне заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження2. Під способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, на наш погляд, слід розуміти такий спосіб вчинення розглядуваного діяння, при якому створюється реальна небезпека настання смерті потерпілого або реальна загроза заподіяння йому тяжкого, середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження, що спричи- нило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності. Реальне настання зазначеної шкоди потребує додаткової кваліфікації за статтями, що передбачають відповідальність за відповідні злочини проти життя та здоров’я особи, або ж охоплюється поняттям «тяжкі наслідки» і кваліфікується за ч. 3 ст. 146 КК України. Прикладами незаконного позбавлення волі або викрадення людини, вчиненого способом, небезпеч- ним для життя чи здоров’я, можуть слугувати підвішування потерпілої особи вниз головою, скидання її з ви- соти, перекривання їй дихальних шляхів, здавлювання шиї мотузкою, виштовхування особи з автомобіля, що рухається на значній швидкості, тощо. В окремих проаналізованих нами провадженнях способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, суди визнавали перевезення особи в багажному відділенні автомобіля3. Суди іноді допускають помилки при відмежуванні даної кваліфікуючої ознаки від розглядуваної вище (тоб- то від незаконного позбавлення волі або викрадення людини, що супроводжувалося заподіянням потерпілому фізичних страждань). Приміром, Луцький міськрайонний суд Волинської області встановив, що обвинуваче- ний, викравши та незаконно позбавивши потерпілу волі, зв’язав її, а потім помістив їй в ротову порожнину ган- чірку, від чого жінка відчула запаморочення в голові, внаслідок чого на певний час втратила свідомість. Суд ква- ліфікував дії обвинуваченого за ч. 2 ст. 146 КК України за ознакою заподіяння потерпілій фізичних страждань4. Видається, що у наведеному прикладі потрібно говорити радше про спосіб, небезпечний для життя потерпілої особи, свідченням чого є наявність у судовій практиці подібних випадків, наслідком яких стало заподіяння осо- бі смерті в результаті механічної асфіксії від перекриття дихальних шляхів стороннім предметом5. Аналогічна точка зору висловлюється і в юридичній літературі6. При кваліфікації розглядуваного посягання суди нерідко вказують одразу на кілька ознак, зазначених в ч. 2 ст. 146 КК України, однак не пояснюють, які конкретно дії розцінюють в якості тієї чи іншої кваліфікуючої ознаки. У зв’язку з цим в окремих випадках складається враження, що суд одному й тому самому вчинку вин- ної особи без жодних пояснень кілька разів надає кримінально-правову оцінку (приміром, кваліфікує його і за ознакою заподіяння фізичних страждань, і за ознакою способу, небезпечного для життя чи здоров’я потерпі-

1 Бабий Н.А. Насилие, опасное для жизни или здоровья: теоретические проблемы квалификации и криминализации. Правоведение. 2004. № 6 (257). С. 70. 2 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» / Зако- нодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0010700-09 3 Див., зокрема: Вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 2 червня 2017 р. (справа № 308/12854/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66964402; Вирок Кагарлицького районного суду Київської обл. від 6 червня 2017 р. (справа № 368/594/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66914617. В деяких проаналізованих випадках перевезення потерпілої особи в багажнику суди кваліфікували за ознакою заподіяння їй фізичних страждань (Вирок Андрушівського ра- йонного суду Житомирської обл. від 25 жовтня 2017 р. (справа № 272/578/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr. court.gov.ua/Review/69798214). Разом із тим у більшості випадків транспортування особи в багажнику автомобіля судами ніяк не враховувалось. 4 Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 24 жовтня 2013 р. (справа № 161/17291/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34334387 5 Вирок Володимирецького районного суду Рівненської обл. від 14 червня 2016 р. (справа № 556/959/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рі- шень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58590708; Постановление Измаильського горрайонного суда Одесской обл. об освобождении от уго- ловной ответственности в соответствии с Законом Украины от 08.07.2011 года «Об амнистии» от 12 августа 2011 г. (справа № 1-487/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/17658450 6 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 111; Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 53.

301 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

лого1). На наше переконання, подібна практика є неприпустимою. Інкримінуючи особі те чи інше діяння, суд зобов’язаний роз’яснити, які конкретно її вчинки були злочинними, які кваліфікуючі ознаки у даному випадку мають місце і в чому саме вони полягають2. Однією з обставин, що обтяжують кримінальну відповідальність за незаконне позбавлення волі або викра- дення людини, є вчинення вказаного діяння із застосуванням зброї. У юридичній літературі розуміння сутності вказаної кваліфікуючої ознаки особливих труднощів не викликає. Водночас доцільність її існування є сумнів- ною, зокрема з огляду на наявність у ч. 2 ст. 146 КК України такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення незакон- ного позбавлення волі або викрадення людини способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого. Фактичні наслідки застосування зброї у вигляді заподіяння смерті чи тілесних ушкоджень потребують квалі- фікації розглядуваного діяння за сукупністю з відповідною статтею розділу ІІ Особливої частини КК України. Варто також погодитись з Я.Г. Лизогубом, який, визнаючи, що демонстрація зброї впливатиме на потерпілого в частині психологічного тиску на його волю, зазначає, що подібним чином впливатиме на нього й демонстрація кухонного ножа, звичайної палиці, металевої труби, пневматичного пістолета тощо, які зброєю не визнаються3. Надзвичайно різниться практика кримінально-правової оцінки незаконного позбавлення волі або викра- дення людини як такого, що здійснювалося протягом тривалого часу. Знайти тут якісь закономірності фактич- но неможливо. Так, наприклад, Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області кваліфікував незаконне позбавлення чоловіка волі за ознакою «здійснюване протягом тривалого часу», хоча потерпілого утримували в салоні автомобіля всього упродовж години4. Натомість Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області не вважав за доцільне кваліфікувати відповідним чином незаконне позбавлення волі потерпілого, якого група осіб утримувала в гаражі протягом кількох діб5. Загалом практика кваліфікації не- законного позбавлення людини волі, що продовжувалось всього протягом кількох годин (а то й менше), як та- кого, що здійснювалось упродовж тривалого часу, є доволі поширеною6 (водночас в багатьох вивчених автором випадках за фактично аналогічних обставин суди навпаки не кваліфікували дане посягання за цією ознакою; так само в судовій практиці не бракує прикладів, коли суди не враховували тривалий час, протягом якого здійсню- валося незаконне позбавлення свободи, у випадках протиправного утримування потерпілої особи упродовж кількох днів і навіть тижнів7)8. При цьому суди майже ніколи не вказують, що, кваліфікуючи розглядуване діян- ня таким чином, вони беруть до уваги не тільки час, протягом якого особа була незаконно позбавлена свободи, а й враховують спосіб та місце її тримання, інші конкретні обставини справи, стан її здоров’я, вік тощо9. Одним із нечисленних винятків є вирок Артемівського міськрайонного суду Донецької області, який дійшов висновку про необхідність виключення з обвинувачення такої кваліфікуючої ознаки незаконного позбавлення волі, як вчинення його протягом тривалого часу. Обґрунтовуючи своє рішення, суд зазначив, що виходив із сукупності

1 Див., наприклад: Вирок Бородянського районного суду Київської обл. від 10 червня 2011 р. (справа № 1-35/11) / Єдиний державний реєстр су- дових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/16603136; Вирок Вінницького міського суду Вінницької обл. від 8 лютого 2014 р. (справа № 127/31682/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37087803 2 Андрушко А.В. Проблемні питання кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 3. С. 213. 3 Лизогуб Я. Кваліфікуючі ознаки незаконного позбавлення волі людини: наукові аргументи проти законодавчих фактів. Підприємництво, господар- ство і право. 2012. № 7. С. 93–94. 4 Вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської обл. від 14 травня 2014 р. (справа № 398/7920/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38748209 5 Вирок Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 9 листопада 2012 р. (справа № 437/2531/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27878794 6 Див., наприклад: Вирок Гощанського районного суду Рівненської обл. від 19 вересня 2013 р. (справа № 1703/1568/2012) / Єдиний державний ре- єстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33585853; Вирок Кремінського районного суду Луганської обл. від 27 лютого 2018 р. (справа № 414/396/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72604507; Вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської обл. від 14 травня 2014 р. (справа № 398/7920/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/38748209; Вирок Пологівського районного суду Запорізької обл. від 8 червня 2018 р. (справа № 324/140/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74554094; Вирок Сквирського районного суду Київської обл. від 30 черв- ня 2015 р. (справа № 376/62/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48641214 7 Див., наприклад: Вирок Броварського міськрайонного суду Київської обл. від 13 червня 2018 р. (справа № 361/2499/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74646997; Вирок Валківського районного суду Харківської обл. від 13 серпня 2015 р. (справа № 615/1292/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48355606; Приговор Синельниковского гор- районного суда Днепропетровской обл. от 9 ноября 2012 г. (дело № 437/2531/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr. court.gov.ua/Review/27878794 8 Див. також: Загиней З.А. Герменевтика кримінального закону України: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2016. С. 348. 9 Андрушко А.В. Проблемні питання кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 3. С. 214.

302  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

досліджених доказів, зокрема, урахував конкретний період незаконного позбавлення свободи (орієнтовно сім годин), відсутність додаткових умов та стан здоров’я потерпілого1. У цьому контексті необхідно зазначити, що в юридичній літературі неодноразово пропонувалося визначи- ти у кримінальному законі конкретний часовий проміжок, незаконне утримання протягом якого має посилюва- ти кримінальну відповідальність за розглядуване посягання. Так, наприклад, Я.Г. Лизогуб2, Н.Е. Мартиненко3, Р.Е. Оганян4 та А.С. Політова5 переконані, що таким мінімальним часовим проміжком має бути три доби. Натомість О.Є. Амосов6, О.Г. Блажнов7, Н.В. Бойко8, О.О. Володіна9, О.С. Наумова10, Т.М. Нуркаєва11, М.Р. Сна- хова12 і М.В. Філін13 вважають за доцільне встановити, що під «тривалим часом» незаконного позбавлення волі або викрадення людини слід розуміти позбавлення свободи на строк понад сім діб. У кримінально-правовій літературі пропонуються й інші проміжки часу, утримання протягом якого має тяг- нути посилену відповідальність. Приміром, С.В. Науменко вважає, що таким часом має бути понад дві доби14, на переконання О.В. Нікуліної – понад один місяць15. Зазначимо також, що різним є й відповідний зарубіжний досвід. Так, у КК Мексики (ст. 364) обставиною, що обтяжує кримінальну відповідальність за незаконне поз- бавлення свободи, визнано протиправне утримання людини понад 24 години, в КК Болівії (п. 3 ч. 2 ст. 292) та КК Литви (ч. 2 ст. 146) – понад 48 годин, у КК Болгарії (п. 5 ч. 3 ст. 142а) – понад дві доби, в КК Фінляндії (п. 1 ст. 2 глави 25) – понад 72 години, в КК Індії – три або більше дні (ст. 343) та десять або більше днів (ст. 344), у КК Польщі (§ 2 ст. 189) – понад сім днів, у КК Латвії (ч. 2 ст. 152), КК Німеччини (п. 1 ч. 3 § 239) та КК Слове- нії (ч. 4 ст. 133) – понад один тиждень, у КК Бельгії (ст. 435), КК Гватемали (ст. 204) та КК Швейцарії (ст. 184) – понад десять днів, у КК Бразилії (§ 1 ст. 148), КК Іспанії (ч. 3 ст. 163), КК Колумбії (ч. 2 ст. 170) та КК Хорватії (ч. 3 ст. 136) – понад п’ятнадцять діб, у КК Австрії (ч. 2 § 99), КК Аргентини (ч. 5 ст. 142), КК Бельгії (ст. 436) та КК Тунісу (ч. 2 ст. 251) – понад один місяць, у КК Федерації Боснії та Герцеговини (ч. 2 ст. 179), КК Сербії (ч. 4 ст. 63) та КК Чорногорії (ч. 3 ст. 162) – понад тридцять днів. Таким чином, підходи зарубіжних законодав- ців до визначення відповідного часового проміжку суттєво різняться. На наш погляд, переконливі аргументи на користь того чи іншого проміжку часу протиправного позбавлення свободи, який має кримінально-правове значення, навести складно. Визначити чітку грань, яка б відділяла менш і більш суспільно небезпечне незакон- не позбавлення свободи, залежно від часу, протягом якого воно тривало, навряд чи можливо. У зв’язку з цим вважаємо, що має рацію З.А. Загиней, яка зазначає, що конкретизація цієї кваліфікуючої ознаки у статті 146 КК України не сприятиме належній кримінально-правовій оцінці дій особи, яка вчинила незаконне позбавлення особистої свободи або викрадення людини. При тлумаченні тривалого часу як кваліфікуючої ознаки незакон- ного позбавлення волі або викрадення людини слід виходити не лише з об’єктивних темпоральних критеріїв, а й з чинників суб’єктивного характеру (зокрема, віку потерпілої особи, стану її здоров’я, умов тримання), вплив яких на сприйняття тривалості вказаного посягання не менш важливий. Конкретизація тривалого часу вчинен- ня вказаного злочину фактично «відкидає» можливість кваліфікації за ч. 2 ст. 146 КК України випадків скоєн-

1 Приговор Артёмовского горрайонного суда Донецкой обл. от 31 января 2012 г. (дело № 1-298/2011) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48406774 2 Лизогуб Я. «Тривалий час» як оціночне поняття у статті 146 КК України. Підприємництво, господарство і право. 2012. № 6 (198). С. 90–91. 3 Мартыненко Н.Э. Похищение человека: уголовно-правовые и криминологические аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1994. С. 10. 4 Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 85. 5 Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. С. 13. 6 Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 81. 7 Блажнов А.Г. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой аспект: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2005. С. 77. 8 Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. С. 90. 9 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 172. 10 Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. С. 76–77. 11 Нуркаева Т.Н. Уголовно-правовая охрана личных (гражданских) прав и свобод человека (вопросы теории и практики): автореф. дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 14, 35. 12 Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 99. 13 Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 79. 14 Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 220. 15 Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологическая характеристика в Северо-Кавказском регионе: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. С. 7.

303 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ня злочину, який тривав упродовж меншого часу, проте був поєднаний з іншими обставинами суб’єктивного характеру1. Зазначимо, що на тривалий час (без конкретизації часового проміжку) незаконного позбавлення свободи як на його кваліфікуючу ознаку вказано у кримінальному законодавстві Греції (ст. 325), Данії (ч. 2 § 261) та Норвегії (ст. 255). Варто мати на увазі те, що тривалість незаконного позбавлення свободи є доволі умовною хоча б тому, що за- лежить від причини звільнення потерпілої особи. Якщо звільнення такої особи відбулося з волі винного, можна чітко визначити строк, протягом якого вона незаконно утримувалась. Інша справа – коли звільнення потерпілого відбулося з незалежних від волі винного причин (наприклад, потерпілому вдалося втекти з приміщення, в якому його протиправно утримували). Скільки б ще тривало незаконне позбавлення особи свободи у таких випадках – говорити складно. Водночас для кваліфікації розглядуваного діяння як такого, що здійснювалося протягом тривалого часу, значення має саме той проміжок часу, протягом якого особа була реально позбавлена свободи пересування. Спричинення діянням тяжких наслідків визнано кваліфікуючою (особливо кваліфікуючою) ознакою неза- конного позбавлення волі або викрадення людини (ч. 3 ст. 146), захоплення заручників (ч. 2 ст. 147), торгівлі людьми (ч. 3 ст. 149) та незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги (ч. 2 ст. 151). Розглянемо як у доктрині кримінального права трактується поняття «тяжкі наслідки» на прикладі незакон- ного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги. Аналіз юридичної літератури засвідчив різнома- ніття точок зору на розуміння вказаного поняття. Смерть потерпілого та/чи його самогубство до тяжких наслідків відносять М.І. Бажанов2, А.О. Байда3, Г.Є. Болдарь4, В.І. Борисов5, С.В. Бородін6, І.А. Вартилецька7, Т.В. Варфоломеєва8, С.Ф. Денисов і Г.О. Зубов9, К.В. Євстіфеєва10, Л.В. Іногамова-Хегай11, В.О. Корнієнко12, Я.Г. Лизогуб13, А.В. Наумов14, О.І. Рарог15, Н.К. Семернєва16,

1 Загиней З.А. Відгук офіційного опонента на дисертацію Наумової Ольги Сергіївни на тему «Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України)», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право. С. 11 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. URL: http://idpnan.org.ua/ua/spets-vcheni-radi/d-26_236_02/vidguki-ofitsiynih-oponentiv-na-disertatsiyi/doktor-filosofiyi1.html; Загиней З.А. Герме- невтика кримінального закону України: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2016. С. 348–349. 2 Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 80. 3 Байда А.О. Незаконне поміщення в психіатричний заклад / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 586. 4 Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: Істина, 2011. С. 247. 5 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92; Кри- мінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 121. 6 Курс российского уголовного права. Особенная часть / под ред. В.Н. Кудрявцева, А.В. Наумова. Москва: Спарк, 2002. С. 210. 7 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Сав- ченка. К.: Атіка, 2011. С. 118; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 351. 8 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 389. 9 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 116, 117. 10 Евстифеева Е.В. Проблемы применения уголовной ответственности за незаконную госпитализацию в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях. Вестник Саратовской государственной юридической академии. 2014. № 6 (101). С. 167. 11 Российское уголовное право: учеб.: в 2 т. Т. 2. Особенная часть / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 91; Российское уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / под ред. В.С. Комиссарова. Санкт-Петербург: Питер, 2008. С. 108. 12 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 58. 13 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 124. 14 Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух томах. Т. 2. Особенная часть. Москва: Юрид. лит., 2004. С. 119. 15 Уголовное право России. Особенная часть / под ред. А.И. Рарога. Москва: Эксмо, 2009. С. 95. 16 Уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / отв. ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова, Г.П. Новоселов. Москва: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА - М), 2001. С. 153.

304  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Є.Л. Стрельцов1, І.М. Тяжкова2, Т.М. Устінова3, М.І. Хавронюк4, І.В. Хапугіна5, О.І. Чучаєв6, С.Д. Шапченко7 та деякі інші науковці. При цьому варто зазначити, що у російській кримінально-правовій літературі одностайна згадка у відповідному переліку про смерть потерпілої особи зумовлена передовсім прямою вказівкою тамтеш- нього законодавця, який дещо конкретизував поняття «тяжкі наслідки», виокремивши смерть потерпілого як їх різновид (у ч. 2 ст. 128 КК Росії використано зворот «спричинило з необережності смерть потерпілого чи інші тяжкі наслідки»8). Серед українських науковців єдності поглядів з цього питання немає. Так, наприклад, М.Й. Коржанський смерть потерпілого від розглядуваного діяння до тяжких наслідків не відносив9. З точки зору Л.П. Брич, диспозиція статті Особливої частини КК України, у якій терміном «тяжкі наслідки» позначається відпо- відна ознака складу злочину, що не має своєю альтернативою загибель людей, не дає підстав вважати, що тяжкими наслідками охоплюється шкода у вигляді смерті людини, бо коли законодавець вважає, що наслідками у складі того чи іншого злочину має бути смерть людини, він прямо на це вказує. Крім того, авторка звертає увагу на те, що санкції ряду статей КК України, у яких «тяжкі наслідки» визнано конститутивною або кваліфікуючою ознакою, є м’якшими, ніж санкція ч. 1 ст. 119 КК, а це має означати, що законодавець вважає смерть людини наслідком більш тяжким, аніж просто «тяжкі наслідки», і за настання смерті встановлює більш сувору відповідальність10. Разом з тим зазначені міркування не видаються достатньо переконливими з огляду на наявність в кримінальному законі значної кількості суперечностей, котрі пояснити певною логікою законодавця навряд чи можна. Підкреслимо також, що у ряді статей КК України смерть особи прямо визнана різновидом тяжких наслідків. Так, наприклад, у ч. 3 ст. 135 використано зворот «смерть особи або інші тяжкі наслідки», в ч. 2 ст. 137 – «смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки», у ч. 2 ст. 139 – «смерть хворого або інші тяжкі наслідки», у ст. 141 – «смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки». Суперечливою видається позиція С.Ф. Денисова і Г.О. Зубова, які, з одного боку, смерть потерпілої особи зараховують до тяжких наслідків, спричинених незаконним поміщенням її до закладу з надання психіатричної допомоги, з іншого ж – пропонують викласти ч. 2 ст. 151 КК України у такій редакції: «2. Те саме діяння, що спричинило тяжкі наслідки або смерть потерпілого»11. Інтерес становить також доктринальне визначення факторів, які призвели до смерті потерпілого від неза- конного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги. Наприклад, Л.В. Іногамова-Хегай серед мож- ливих причин його смерті називає напад на нього буйного хворого12. На думку Н.К. Семернєвої, смерть може

1 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 287. 2 Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 54. 3 Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, А.И. Рарога, А.И. Чучаева. Москва: Юридическая фирма «КОНТР- АКТ»: ИНФРА-М, 2008. С. 104. 4 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: Юридична думка, 2012. С. 385; Кри- мінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 93. 5 Хапугина И.В. Объективные и субъективные признаки состава незаконного помещения в психиатрический стационар (ст. 128 УК РФ). Право евра- зийских государств: опыт и перспективы: материалы международной научно-практической конференции, 16-17 апреля 2012 г. Орехово-Зуево, 2012. С. 187. 6 Рарог А.И., Есаков Г.А., Чучаев А.И., Степалин В.П. Уголовное право России. Части Общая и Особенная: курс лекций / под ред. А.И. Рарога. Мо- сква: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 236. 7 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 286; Преступления против лич- ности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 624. 8 Зауважимо, що вчені (Л.П. Брич, О.О. Дудоров, Р.О. Мовчан) слушно наголошують на необхідності розмежовувати поняття «тяжкі наслідки» та «інші тяжкі наслідки». Поняттям «тяжкі наслідки» законодавець позначає суспільно небезпечні наслідки, які є безальтернативною ознакою складу злочину. Обсяг цього поняття сам по собі є дуже широким. Крім того, він не обмежений обсягами інших понять, що мало б місце, якби вони були наз- вані з ним в одному переліку. Зміст поняття «тяжкі наслідки» передовсім залежить від об’єкта складу злочину, а також від змісту суспільно небезпеч- ного діяння у відповідному складі злочину. Тому зазначене поняття не може мати однакового значення у всіх складах злочинів. На відміну від поняття «тяжкі наслідки», поняття «інші тяжкі наслідки» є «залежним» від тих наслідків, альтернативою яким вони виступають (Брич Л. Розмежування складів злочинів, спільною ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людини: зміст спільних ознак. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2009. Вип. 48. С. 232; Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 619, 622; Дудоров О.О., Мовчан Р.О. Кримінально-правове поняття «інші тяжкі наслідки»: проблеми тлумачення та вдосконалення законодавства. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2015. № 1. С. 163, 169). 9 Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2007. С. 175. 10 Брич Л. Розмежування складів злочинів, спільною ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людини: зміст спільних ознак. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2009. Вип. 48. С. 233; Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 626. 11 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 117. 12 Российское уголовное право: учеб.: в 2 т. Т. 2. Особенная часть / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 91; Российское уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / под ред. В.С. Комиссарова. Санкт-Петербург: Питер, 2008. С. 108.

305 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

настати через різні причини: від введення препаратів без перевірки їх на переносимість конкретним пацієнтом; внаслідок передозування препаратів; через відсутність належного нагляду за особою, внаслідок чого вона покін- чила життя самогубством; від нападу агресивного хворого, який перебував в одній палаті з особою, незаконно поміщеною в стаціонар, тощо1. І.М. Тяжкова зазначає, що смерть потерпілого може настати внаслідок передо- зування ліків, у результаті введення ліків без перевірки на їх переносимість, внаслідок застосування насильства для подолання опору чи спроби втечі госпіталізованої особи тощо2. На подібні причини смерті потерпілого від незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги вказує також К.В. Євстіфеєва3. На переко- нання С.Ф. Денисова і Г.О. Зубова4, В.О. Корнієнка5, Є.Л. Стрельцова6 та І.В. Хапугіної7, смерть потерпілого може настати, наприклад, внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних при його опорі, спробі втекти, неправиль- ного застосування заходів фізичного впливу, передозування лікарських засобів. З точки зору М.Р. Снахової, «складно уявити собі ситуацію, коли поміщення в стаціонар може спричинити з необережності смерть потер- пілого. Чи не єдина можливість має місце у разі самогубства потерпілого»8. Звертає на себе увагу той факт, що в якості причин смерті особи, незаконно госпіталізованої до закладу з надання психіатричної допомоги, дослідники нерідко називають умисні діяння (зокрема, застосування насиль- ства для подолання опору чи спроби втечі госпіталізованої особи). У цьому зв’язку необхідно нагадати, що ставлення винного до спричинення тяжких наслідків може бути лише у формі необережності, а тому умисне заподіяння смерті чи тілесних ушкоджень слід кваліфікувати за сукупністю з відповідними злочинами проти життя та здоров’я особи. Деякі дослідники (зокрема, Є.Л. Стрельцов9, О.І. Рарог10 і Н.К. Семернєва11), окрім самогубства потерпілого, до тяжких наслідків відносять також замах на самогубство. І.М. Тяжкова12 і С.Д. Шапченко13 до таких наслідків зараховують самогубство не лише потерпілого, а й близької потерпілому людини. З точки зору А.О. Байди14, С.Ф. Денисова та Г.О. Зубова15, як тяжкі наслідки слід розцінювати не лише самогубство, а й самоскалічення особи. На переконання М.І. Хавронюка, поняттям «тяжкі наслідки» у ч. 2 ст. 151 КК України охоплюється, зокрема, самопокалічення особи, внаслідок якого їй було спричинено тяжке тілесне ушкодження16. Ще більше різноманіття поглядів у кримінально-правовій літературі має місце стосовно інших можливих різно- видів тяжких наслідків, спричинених незаконним поміщенням особи в заклад з надання психіатричної допомоги. Так, Т.В. Варфоломеєва17 та Я.Г. Лизогуб18 відносять до них заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. На думку С.Д. Шапченка, до тяжких наслідків, спричинених розглядуваним діянням, слід зараховувати заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження чи іншої істотної шкоди його здоров’ю19, на переконання Г.Є. Бол-

1 Уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / отв. ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова, Г.П. Новоселов. Москва: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА - М), 2001. С. 153. 2 Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 54. 3 Евстифеева Е.В. Проблемы применения уголовной ответственности за незаконную госпитализацию в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях. Вестник Саратовской государственной юридической академии. 2014. № 6 (101). С. 167. 4 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 117. 5 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 58. 6 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 287. 7 Хапугина И.В. Объективные и субъективные признаки состава незаконного помещения в психиатрический стационар (ст. 128 УК РФ). Право евра- зийских государств: опыт и перспективы: материалы международной научно-практической конференции, 16-17 апреля 2012 г. Орехово-Зуево, 2012. С. 187. 8 Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 156. 9 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 287. 10 Уголовное право России. Особенная часть / под ред. А.И. Рарога. Москва: Эксмо, 2009. С. 95. 11 Уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / отв. ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова, Г.П. Новоселов. Москва: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА - М), 2001. С. 153. 12 Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 54. 13 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 286; Преступления против лич- ности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 624. 14 Байда А.О. Незаконне поміщення в психіатричний заклад / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 586. 15 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 116. 16 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 456. 17 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 389. 18 Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. С. 124. 19 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 286; Преступления против лич-

306  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

дарь – заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження, тяжке захворювання1. С.В. Бородін2 та Т.М. Устінова3 під тяжкими наслідками розуміють, зокрема, спричинення цим злочином тяжкої шкоди здоров’ю потерпілого, а Л.В. Іногамова-Хегай4 та О.І. Рарог5 – спричинення тяжкої шкоди здоров’ю як потерпілого, так і його близьких. Н.К. Семернєва переконана, що як тяжкі наслідки незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги слід розглядати спричинення здоров’ю потерпілого тяжкої шкоди у вигляді саме душевного розладу6. М.І. Хавро- нюк зазначає, що до тяжких наслідків вказаного діяння слід відносити спричинення особі середньої тяжкості7 чи тяжкого тілесного ушкодження8. Є.Л. Стрельцов зазначає, що до тяжких наслідків незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги слід відносити заподіяння потерпілому тяжкої або середньої тяжкості шкоди здоров’ю, включаючи й можливе виникнення психічного розладу9. Аналогічною є точка зору В.О. Корнієнка10, І.М. Тяжкової11 та І.В. Хапугіної12. На думку К.В. Євстіфеєвої13, тяжкими наслідками слід визнавати спричинення шкоди (дослідниця не конкретизує якої саме – А. А.) здоров’ю потерпілого, на переконання О.І. Чучаєва14 – спричинення шкоди здоров’ю потерпілого чи його близьких. Подібною є позиція І.А. Вартилецької, яка вважає, що спричинення розглядуваним діянням тяжких наслідків може, зокрема, виражатися у розладі здоров’я потерпілого, його психічній хворобі15. На тяжку хворобу як прояв тяжких наслідків вказують М.І. Бажанов16, А.О. Байда17, В.І. Борисов18 та Т.В. Варфоломеєва19. На переконання М.Й. Коржанського, тяжкими наслідками досліджуваного злочину можуть

ности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 624. 1 Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: Істина, 2011. С. 247. 2 Курс российского уголовного права. Особенная часть / под ред. В.Н. Кудрявцева, А.В. Наумова. Москва: Спарк, 2002. С. 210. 3 Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, А.И. Рарога, А.И. Чучаева. Москва: Юридическая фирма «КОНТР- АКТ»: ИНФРА-М, 2008. С. 104. 4 Российское уголовное право: учеб.: в 2 т. Т. 2. Особенная часть / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 91; Российское уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / под ред. В.С. Комиссарова. Санкт-Петербург: Питер, 2008. С. 108. 5 Уголовное право России. Особенная часть / под ред. А.И. Рарога. Москва: Эксмо, 2009. С. 95. 6 Уголовное право. Особенная часть: Учебник для вузов / отв. ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова, Г.П. Новоселов. Москва: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА - М), 2001. С. 153. 7 Питання про те, чи охоплюється поняттям «тяжкі наслідки» заподіяння особі середньої тяжкості тілесного ушкодження, в кримінально-правовій літературі є дискусійним. Так, на переконання Р.І. Лемехи, середньої тяжкості тілесне ушкодження до тяжких наслідків відносити не можна (Лемеха Р.І. Тяжкі наслідки як наскрізне кримінально-правове поняття: монографія / за ред. В.О. Навроцького. Львів: Видавництво «Растр-7», 2017. С. 6, 35, 36). Не схильний зараховувати до тяжких наслідків середньої тяжкості тілесне ушкодження й В.О. Навроцький (Навроцький В.О. «Загибель людей» як вид злочинних наслідків: проблеми встановлення змісту та кваліфікації. Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи: матер. наук.-пр- акт. конф. [Харків] 22-23 квітня 2004 р. / редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. Київ – Харків: Юрінком Інтер, 2004. С. 47). Іншу позицію з цього приводу займає Л.П. Брич, яка зазначає: «Середньої тяжкості тілесне ушкодження за традицією, що склалася, відносять до “інших тяжких наслідків” в тому разі, коли воно заподіяне двом або більше особам. Навряд чи обґрунтовано не відносити до тяжких наслідків заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження одній особі. Однією з ознак цього виду тілесного ушкодження є спричинення значної стійкої втрати працездатності менш як на одну третину. Для конкретного потерпілого це означає погіршення якості його життя, пожиттєве обмеження його професійних та особистісних можливостей» (Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 612). 8 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: Юридична думка, 2012. С. 385; Кри- мінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. С. 93. Зауважимо, що згодом вчений змінив свою точку зору. Коментуючи дану статтю в 2018 р., М.І. Хавронюк прибрав згадку про середньої тяжкості тілесне ушкодження, а спричи- нення потерпілій особі тяжкого тілесного ушкодження «прив’язав» до її самопокалічення (Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 456). 9 Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. С. 287. 10 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. С. 58. 11 Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 54. 12 Хапугина И.В. Объективные и субъективные признаки состава незаконного помещения в психиатрический стационар (ст. 128 УК РФ). Право евра- зийских государств: опыт и перспективы: материалы международной научно-практической конференции, 16-17 апреля 2012 г. Орехово-Зуево, 2012. С. 187. 13 Евстифеева Е.В. Проблемы применения уголовной ответственности за незаконную госпитализацию в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях. Вестник Саратовской государственной юридической академии. 2014. № 6 (101). С. 167. 14 Рарог А.И., Есаков Г.А., Чучаев А.И., Степалин В.П. Уголовное право России. Части Общая и Особенная: курс лекций / под ред. А.И. Рарога. Мо- сква: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 236. 15 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 118; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 351. 16 Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. С. 80. 17 Байда А.О. Незаконне поміщення в психіатричний заклад / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 586. 18 Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. С. 92; Кри- мінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. С. 121. 19 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 389.

307 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

бути визнані втрата здоров’я, захворювання на тяжку хворобу, втрата працездатності1. На думку А.В. Наумова, до тяжких наслідків слід відносити психічний розлад або інше тяжке захворювання (як у потерпілого, так і в близьких йому осіб)2. Л.В. Іногамова-Хегай вважає, що тяжкі наслідки можуть полягати у розвитку психічної хвороби у здо- рового потерпілого або його близьких3. О.І. Чучаєв переконаний, що до тяжких наслідків слід відносити випадки ускладнення перебігу психічного захворювання4. Крім того, до тяжких наслідків, на думку окремих науковців, слід зараховувати втрату потерпілим роботи (С.В. Бородін5) чи свого майна (О.І. Рарог6, Т.М. Устінова7), припинення сімейних відносин (М.Й. Коржан- ський8, О.І. Рарог9, Т.М. Устінова10), тривале перебування психічно здорової особи в закладі з надання психіа- тричної допомоги (М.Р. Снахова11), особливо значущі непоправні втрати12, спричинення матеріальної шкоди у великих чи особливо великих розмірах потерпілому (Г.Є. Болдарь13, Т.В. Варфоломеєва14, М.І. Хавронюк15) або ж спричинення такої шкоди не лише потерпілому, а і його близьким родичам (С.Д. Шапченко16). Науковці здебільшого визнають той факт, що тяжкі наслідки, спричинені розглядуваним злочином, можуть вира- жатися і в інших проявах, оскільки, наводячи відповідний перелік, як правило, закінчують його словом «тощо»17. Зазначимо, що подібним чином поняття «тяжкі наслідки» трактується й стосовно інших злочинів проти волі, честі та гідності особи, у яких законодавцем виокремлено відповідну кваліфікуючу (особливо кваліфіку- ючу) ознаку. Дослідники вказують на такі прояви тяжких наслідків, спричинених незаконним позбавленням волі або викраденням людини, захопленням заручників і торгівлею людьми, як смерть особи, заподіяння по- терпілому тяжкого тілесного ушкодження, його зникнення безвісти, спричинення великої матеріальної шкоди, самогубство потерпілого тощо. Таким чином, трактування поняття «тяжкі наслідки» у контексті розглядуваних посягань серед науков- ців викликає суттєві розбіжності. Вочевидь, таке різноманіття поглядів на розуміння сутності тяжких наслід- ків як обставини, що обтяжує відповідальність за вказані вище злочини проти волі, честі та гідності особи, не може сприяти однаковій правозастосовній практиці. При цьому варто наголосити, що проблема інтерпрета- ції тяжких наслідків стосується значної кількості норм чинного кримінального закону, а тому потребує свого адекватного вирішення. Навряд чи доцільною є повна відмова від поняття «тяжкі наслідки». Вважаємо, варто погодитись з О.О. Дудоровим і Р.О. Мовчаном, які слушно підкреслюють, що «звертаючись до оціночних по- нять, законодавець надає кримінально-правовим нормам гнучкість, яка розширює можливості їх застосування до максимальної кількості життєвих ситуацій. Повністю відмовитися від використання оціночних понять при законодавчій фіксації суспільно небезпечних наслідків як ознаки об’єктивної сторони неможливо»18. З іншого 1 Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2007. С. 175. 2 Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух томах. Т. 2. Особенная часть. Москва: Юрид. лит., 2004. С. 119. 3 Российское уголовное право: учеб.: в 2 т. Т. 2. Особенная часть / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 91; Российское уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / под ред. В.С. Комиссарова. Санкт-Петербург: Питер, 2008. С. 108. 4 Рарог А.И., Есаков Г.А., Чучаев А.И., Степалин В.П. Уголовное право России. Части Общая и Особенная: курс лекций / под ред. А.И. Рарога. Мо- сква: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 236. 5 Курс российского уголовного права. Особенная часть / под ред. В.Н. Кудрявцева, А.В. Наумова. Москва: Спарк, 2002. С. 210. 6 Уголовное право России. Особенная часть / под ред. А.И. Рарога. Москва: Эксмо, 2009. С. 95. 7 Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, А.И. Рарога, А.И. Чучаева. Москва: Юридическая фирма «КОНТР- АКТ»: ИНФРА-М, 2008. С. 104. 8 Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2007. С. 175. 9 Уголовное право России. Особенная часть / под ред. А.И. Рарога. Москва: Эксмо, 2009. С. 95. 10 Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, А.И. Рарога, А.И. Чучаева. Москва: Юридическая фирма «КОНТР- АКТ»: ИНФРА-М, 2008. С. 104. 11 Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 156. 12 Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Ма- линина – СПб ГКА, 2010. С. 108. 13 Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: Істина, 2011. С. 247. 14 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 389. 15 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 456. 16 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. С. 286; Преступления против лич- ности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. С. 624. 17 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 165–176. 18 Дудоров О.О., Мовчан Р.О. Кримінально-правове поняття «інші тяжкі наслідки»: проблеми тлумачення та вдосконалення законодавства. Юридич- ний науковий електронний журнал. 2015. № 1. С. 168. Див. також: Векленко В., Бавсун М. Проблемы толкования оценочных категорий уголовного закона. Уголовное право. 2003. № 3. С. 15; Кобзева Е.В. Теория оценочных признаков в уголовном законе / науч. ред. Н.А. Лопашенко. Москва:

308  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

боку, проблема полягає в тому, що «законодавець, не зробивши спроби надати чіткості та зрозумілості тексту кримінального закону, використовує одне поняття для позначення різних за характером і ступенем суспільної небезпечності наслідків, чим уможливлює сваволю судових органів. Висловлюючись простіше, законодавець починає використовувати поняття тяжких наслідків де треба і де не треба»1. Зауважимо, що в науці кримінального права неодноразово висловлювалися пропозиції, спрямовані на ви- рішення окресленої проблеми. Так, В.О. Навроцький запропонував відмовитись від вказівки на наслідки, що полягають у заподіянні смерті одній чи кільком особам, в диспозиціях статей КК України, які передбачені іншими розділами Особливої частини КК (за винятком розділу «Злочини проти життя і здоров’я особи»). У такому разі заподіяння смерті завжди буде кваліфікуватися за сукупністю з відповідними статтями розділу ІІ Особливої частини КК України2. Точку зору В.О. Навроцького розвинула Л.П. Брич, на переконання якої для позначення наслідків, що полягають у фізичній шкоді людині, необхідно відмовитись від використання таких багатозначних понять як «тяжкі наслідки» та «інші тяжкі наслідки», зміст яких потрібно визначати по-іншому щодо кожного складу злочину, враховуючи зміст і структуру безпосереднього об’єкта злочину. Зокрема, наслідки, що полягають у шкоді здоров’ю, потрібно уточнювати, наприклад, позначивши їх термінами, що мають чітко визначений і відомий зміст: тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження3. До подібних висновків дійшов також Р.І Лемеха. На думку науковця, необхідно відмовитись від віднесення фізичної шкоди потерпілому (смерть особи, загибель кількох осіб, доведення до самогубства, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) до поняття «тяжкі наслідки» у відповідній диспозиції статті КК України. У разі вчинення посягання, яке призвело до одного з перелічених наслідків, дії вин- ного слід кваліфікувати за сукупністю зі статтями, які передбачають відповідальність за спричинення відповідних наслідків. При цьому поняття «тяжкі наслідки» потрібно вилучити із диспозиції відповідної статті лише у тому разі, якщо воно охоплює заподіяння тільки фізичної шкоди. Крім того, Р.І. Лемеха пропонує у примітці до статті відповідного розділу Особливої частини КК України передбачити положення, в якому визначити обсяг поняття «тяжкі наслідки» відповідно до родового об’єкта посягання4. Наведені міркування, на наш погляд, є цілком переконливими. Разом з тим, навіть відмовившись від відне- сення фізичної шкоди потерпілому до поняття «тяжкі наслідки», доведеться визначати інші різновиди сус- пільно небезпечних наслідків, котрі у кожному конкретному випадку охоплюватимуться вказаним поняттям і які слід відобразити у примітці до тієї чи іншої статті Особливої частини КК України. При цьому зрозуміло, що перелік наслідків, які законодавцем визнаватимуться тяжкими, у такій примітці має бути вичерпним, інакше відповідна ідея не матиме сенсу. У юридичній літературі критичні міркування висловлювалися й стосовно використання оціночного понят- тя «тяжкі наслідки» у статтях, що передбачають відповідальність за розглядувані діяння. Так, на думку О.Є. Амосова, в якості обставини, що обтяжує відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіа- тричної допомоги, слід передбачити лише спричинення з необережності смерті потерпілого, оскільки, по-пер- ше, поняття «тяжкі наслідки» є надто невизначеним; по-друге, щодо деяких з таких наслідків неможливо вста- новити причинний зв’язок та необережну форму вини з боку винного; по-третє, навіть тяжке захворювання є неспівставним з рівнозначним йому за текстом закону наслідком у виді смерті потерпілого та цілком може бути враховане при призначенні покарання5. Вище зазначалося, що спричинення потерпілому фізичної шкоди навряд чи доцільно включати до поняття «тяжкі наслідки». У разі, якщо вчинене діяння призвело до таких наслідків, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю зі статтями, які передбачають відповідальність за їх спричинення. Водночас на увагу заслуговує

Юрлитинформ, 2009. С. 105; Панов М.І. Вибрані наукові праці з проблем правознавства / передм. В.П. Тихого. Київ: Ін Юре, 2010. С. 222; Панов М.І. Проблеми методології науки кримінального права: вибр. наук. пр. / уклад.: Г.М. Анісімов, В.В. Гальцова; передм. О.В. Петришина, В.І. Борисова. Харків: Право, 2018. С. 253–254. 1 Лемеха Р.І. Тяжкі наслідки як наскрізне кримінально-правове поняття: монографія / за ред. В.О. Навроцького. Львів: Видавництво «Растр-7», 2017. С. 21. 2 Навроцький В.О. «Загибель людей» як вид злочинних наслідків: проблеми встановлення змісту та кваліфікації. Кримінально-правова охорона жит- тя та здоров’я особи: матер. наук.-практ. конф. [Харків] 22-23 квітня 2004 р. / редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. Київ – Харків: Юрінком Інтер, 2004. С. 47. 3 Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 623–624. 4 Лемеха Р.І. Тяжкі наслідки як наскрізне кримінально-правове поняття: монографія / за ред. В.О. Навроцького. Львів: Видавництво «Растр-7», 2017. С. 110, 114, 153. 5 Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 126–127.

309 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

аргумент О.Є. Амосова, що стосовно деяких з таких наслідків неможливо встановити причинний зв’язок та необережну форму вини з боку винного. Знову ж таки, проілюструємо сказане на прикладі незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги. Оскільки склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 151 КК України, є матеріальним, необхідно встановлювати причинний зв’язок між незаконним поміщенням особи в заклад з надання психіатричної допомоги та тяжкими наслідками, що настали. Інакше кажучи, тяжкі наслідки мають бути результатом поміщення особи до вказаного закладу. У цьому зв’язку варто зазначити, що окремі прояви «тяжких наслідків», спричинених розглядуваним діянням, на які вказують деякі науковці, викликають серйозні сумніви. Так, наприклад, навряд чи до таких на- слідків можна віднести припинення сімейних відносин, адже, як слушно у контексті іншої статті КК України зазначає Л.П. Брич, розпад шлюбу потерпілої особи не перебуває в прямому причинному зв’язку із суспільно небезпечним діянням, а є результатом волевиявлення або самої потерпілої особи, або ж іншого подружжя1. Причинний зв’язок, вочевидь, неможливо встановити й у разі втрати потерпілим свого майна: у такому ви- падку або не буде вини суб’єкта досліджуваного злочину стосовно цього факту, або ж він буде діяти винно і за наявності відповідних підстав відповідатиме ще й за співучасть у вказаному злочині2. Те саме стосується й віднесення до тяжких наслідків розглядуваного злочину тяжкої шкоди здоров’ю, завданої родичам потерпілої особи, а також спричинення їм матеріальної шкоди у великих чи особливо великих розмірах. На наш погляд, немає підстав для віднесення до тяжких наслідків й тривалого перебування психічно здорової особи в закладі з надання психіатричної допомоги, оскільки в цьому разі навряд чи правильно вважати відповідну тривалість наслідком незаконного поміщення особи до вказаного закладу3. На думку Л.П. Брич, суперечить теорії необхідного причинного зв’язку також віднесення до тяжких на- слідків будь-якого злочину, ознаки спеціального суб’єкта якого не включають певних повноважень і відпові- дальності за потерпілу особу, її самогубства. Такі випадки, на переконання вченої, є проявом того, як в науці кримінального права не надають значення принциповій відмінності між причинами та умовами4. Н.М. Ярмиш з цього приводу зазначає, що наполягання на наявності причинного зв’язку у всіх випадках, коли виявляється бодай якийсь, навіть дуже віддалений зв’язок між діянням та існуючою ймовірністю, приховує в собі загрозу створення можливості притягнення до відповідальності за вчинки, які зовсім не слугували причиною певної шкоди, а тільки цій шкоді сприяли, стали її умовою5. Водночас Л.П. Брич слушно підкреслює, що навряд чи правильно заперечувати проти віднесення до змісту поняття «тяжкі наслідки» самогубства потерпілої особи, якщо правовий статус спеціального суб’єкта відповідного злочину передбачав певні повноваження і відпові- дальність за потерпілу особу6. Чи є розглядуваний нами випадок прикладом такої ситуації – однозначно сказати складно. Навряд чи лікар-психіатр, який прийняв рішення про госпіталізацію завідомо психічно здорової осо- би до закладу з надання психіатричної допомоги, відповідальний за поведінку (в тому числі аутодеструктивну) цієї особи (тим більше, якщо самогубство вчинене нею, скажімо, у вихідний день, коли цей лікар-психіатр не перебував на роботі). Якщо погодитись з такою позицією, то складно пояснити, чому лікар-психіатр не пови- нен нести відповідальність за самогубство психічно хворої особи, стосовно законності госпіталізації якої не виникає сумнівів. З іншого боку, суб’єкт розглядуваного злочину, вочевидь, не може не розуміти можливість душевних страждань незаконно госпіталізованої особи від перебування у такому закладі в якості пацієнта (зо- крема, поряд з особами, які справді страждають на тяжкий психічний розлад), що, своєю чергою, може спону- кати її до суїциду. Однак, за наявності відповідних підстав, самогубство чи спроба самогубства потерпілої від розглядуваного діяння особи, на наш погляд, мають бути кваліфіковані як доведення до самогубства або до замаху на самогубство, що, зокрема, може стати наслідком жорстокого з нею поводження, систематичного при- ниження людської гідності, а також інших дій, що сприяють вчиненню самогубства. З огляду на це вважаємо, що доцільності у вказівці на самогубство потерпілого, як на тяжкі наслідки розглядуваного діяння, немає. Разом 1 Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 620. 2 Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. С. 126. 3 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 179–180. 4 Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 620. 5 Ярмиш Н.М. Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв’язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз): автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 18. Див. також: Музыка А.А., Багиров С.Р. Причинная связь: уголовно-правовой очерк. Хмельницкий: Изд-во Хмельницкого университета управления и права, 2009. С. 47–48. 6 Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 620–621.

310  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

з тим самокалічення потерпілого, якщо воно не є замахом на самогубство (наприклад, потерпілий заподіяв собі тяжке тілесне ушкодження, протестуючи проти незаконної госпіталізації його до закладу з надання психіатрич- ної допомоги і намагаючись таким чином привернути до себе увагу), не дозволяє кваліфікувати його за жодною із статей Особливої частини КК України. Вочевидь, є підстави для того, щоб відносити такі наслідки до тяжких. Оскільки тяжкі наслідки за ч. 2 ст. 151 КК України характеризує лише цей їх різновид, інші ж можуть бути кваліфіковані за сукупністю з іншими статтями кримінального закону або ж є такими, стосовно яких навряд чи можливо встановити причинний зв’язок та вину у формі необережності, постає питання про доцільність такої кваліфікуючої ознаки як тяжкі наслідки. На нього, на наш погляд, слід дати негативну відповідь, адже навряд чи є сенс вказувати у відповідній примітці, що тяжкі наслідки, спричинені незаконним поміщенням особи в заклад з надання психіатричної допомоги, полягають лише в її самокаліченні. У зв’язку з цим виникає також питання про доцільність заміни кваліфікуючої ознаки «спричинило тяжкі наслідки» на «спричинило заподіяння потерпілим собі тяжкого тілесного ушкодження». Вважаємо, що по- треби у такій кваліфікуючій ознаці немає, оскільки, по-перше, навряд чи є підстави говорити про поширеність таких ситуацій в об’єктивній дійсності1, по-друге, як видається, факт самокалічення особи цілком можна враху- вати при призначенні покарання (відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 67). Разом з тим потрібно зауважити, що зроблений висновок про доцільність відмови у ст. 151 КК України від кваліфікуючої ознаки «спричинило тяжкі наслідки» стосується сучасного стану речей. В подальшому судова практика може довести необхідність повернення до цієї кваліфікуючої ознаки, якщо будуть реальні підстави для віднесення тих чи інших наслідків до таких, які варто позначати терміном «тяжкі наслідки». У такому разі в примітці до даної статті необхідно буде визначити вичерпний перелік таких наслідків2. Аналогічні висновки, як видається, можна зробити й стосовно інших злочинів проти волі, честі та гідності особи, кваліфікуючою (особливо кваліфікуючою) ознакою яких визнані спричинені ними тяжкі наслідки. При цьому до уваги тут варто взяти не лише точки зору, висловлені в кримінально-правовій літературі, а й наявну правозастосовну практику. Так, в якості тяжких наслідків, спричинених незаконним позбавленням волі або викраденням людини, суди здебільшого враховують умисне чи необережне заподіяння потерпілому смерті3. В поодиноких випадках тяж- кими наслідками вказаного діяння визнавались також заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження4 та зникнення його безвісти5/6.

1 Т.О. Лєснієвські-Костарєва підкреслює, що обставина, яка претендує на включення до кола кваліфікуючих ознак, має бути відносно поширеною (тобто не повинна мати одиничного характеру): «немає сенсу закріплювати у законі в якості ознаки складу злочину одиничні обставини навіть у випадках, якщо вони істотно впливають на суспільну небезпеку вчиненого» (Лесниевски-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответствен- ности. Теория и законодательная практика. Москва: Издательство НОРМА, 2000. С. 263). 2 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 179–182. 3 Див.: Вирок Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. від 27 квітня 2017 р. (справа № 219/10313/16-к) / Єдиний державний реєстр судо- вих рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66221165; Вирок Баришівського районного суду Київської обл. від 14 травня 2014 р. (справа № 1001/681/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38919646; Вирок Васильківського міськра- йонного суду Київської обл. від 22 червня 2018 р. (справа № 362/1839/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov. ua/Review/74946533; Вирок Володимирецького районного суду Рівненської обл. від 14 червня 2016 р. (справа № 556/959/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58590708; Вирок Кремінського районного суду Луганської обл. від 27 лютого 2018 р. (справа № 414/396/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72604507; Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 22 березня 2016 р. (справа № 761/4912/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/Review/56794753; Приговор Куйбышевского районного суда г. Донецка от 25 июня 2012 г. (дело № 1-707/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24884264; Приговор Куйбышевского районного суда г. Донецка от 26 июня 2013 г. (дело № 0531/7237/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32123126 4 Вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської обл. від 15 травня 2015 р. (справа № 398/2683/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/50558678; Приговор Червоногвардейского районного суда города Макеевки Донецкой обл. от 8 февраля 2012 г. (дело № 1-46/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22539555 5 Вирок Апеляційного суду Херсонської обл. від 29 вересня 2014 р. (справа № 666/6543/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/40675560; Приговор Местного Приморского районного суда г. Одессы от 22 августа 2013 г. (дело № 1522/26233/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33225591 6 Зауважимо, що практика врахування судами в якості тяжких наслідків, спричинених незаконним позбавленням волі або викраденням людини, зник- нення потерпілої особи безвісти є неоднозначною. Так, Дніпровський районний суд м. Херсона дійшов висновку, що визнання двох викрадених жінок безвісно відсутніми в якості тяжких наслідків, спричинених вказаним злочином, не ґрунтується на вимогах закону і не може бути визнане обґрунтованим. Крім того, суд наголосив, що в практиці тяжкими наслідками визнаються смерть потерпілого, його самогубство, спричинення йому тяжкого тілесного ушкодження тощо, у зв’язку з чим визнання особи безвісно відсутньою не може бути визнано тяжким наслідком даного злочину (Вирок Дніпровського районного суду м. Херсона від 24 квітня 2014 р. (справа № 666/6543/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38466514). Апеляційний суд Херсонської області, розглянувши апеляційну скаргу прокурора на цей вирок, дійшов переконливого, на наш погляд, висновку про те, що діям обвинуваченого дана неправильна кримінально-правова кваліфікація, оскільки поняття

311 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Тяжкими наслідками, спричиненими захопленням або триманням особи як заручника, у проаналізованій судовій практиці визнавались заподіяння потерпілому смерті1, а також спричинення йому великої матеріальної шкоди2. Тяжкими наслідками, спричиненими торгівлею людьми, у вивченій судовій практиці визнавались спроба потерпілої покінчити життя самогубством3, втрата вагітності через пережитий стрес4, розвиток вторинного безпліддя (неможливість виношування плоду)5, а також загроза розвитку безпліддя6. Вочевидь, в одних вказаних випадках заподіяння потерпілому певної шкоди цілком могло бути кваліфіко- вано за сукупністю з іншими злочинами, в інших – виникають сумніви з приводу обґрунтованості відповідної кримінально-правової оцінки, зокрема щодо наявності причинного зв’язку між діянням та наслідками. В окре- мих випадках на це змушені були звертати свою увагу суди. Так, Ленінський районний суд м. Харкова, з ураху- ванням показань судово-медичного експерта, дійшов висновку про неможливість встановлення причинного зв’язку між діями обвинуваченої, яка завербувала потерпілу для заняття проституцією, та наслідками у виді розвитку в останньої вторинного безпліддя7. Апеляційний суд Харківської області, розглядаючи апеляційну скаргу прокурора на цей вирок, погодився з позицією суду першої інстанції, вказавши на те, що висновки орга- ну досудового розслідування про наявність причинного зв’язку між діями обвинуваченої та наслідками у виді розвитку у потерпілої вторинного безпліддя мають ймовірний характер, у зв’язку з чим не можуть бути покла- дені судом в основу обвинувачення8. Підсумовуючи викладене, вважаємо за можливе відмовитись від такої кваліфікуючої (особливо кваліфікуючої ознаки) розглядуваних злочинів, як спричинення ними тяжких наслідків. Заподіяння потерпілому від незаконно- го позбавлення волі або викрадення людини, захоплення заручників, торгівлі людьми чи незаконного поміщен- ня в заклад з надання психіатричної допомоги фізичної шкоди слід кваліфікувати за сукупністю зі статтями, що передбачають відповідальність за заподіяння відповідної шкоди. Інші можливі прояви спричинення тяжких наслідків доцільно враховувати при призначенні покарання (відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 67). У розглядуваному контексті варто звернути увагу на проблему кримінально-правової оцінки умисного вбив- ства заручника. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. роз’яснено, що відповідальність за умисне вбивство заруч- ника (п. 3 ч. 2 ст. 115 КК9) настає за умови, що потерпілий був заручником і винна особа це усвідомлювала. Дії кваліфікуються як умисне вбивство заручника незалежно від того, чи була винна особа причетною до вчинення злочину, передбаченого ст. 147 КК України; разом із тим мотив такого вбивства повинен мати зв’язок з даним злочином (це можуть бути бажання спонукати зазначених у ст. 147 осіб, установу, підприємство, організацію

«тяжкі наслідки» є оціночним, а тому визнання вказаної обставини в якості тяжкого наслідку розглядуваного злочину є обґрунтованим (Вирок Апе- ляційного суду Херсонської обл. від 29 вересня 2014 р. (справа № 666/6543/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr. court.gov.ua/Review/40675560). Додамо також, що аналогічну позицію з цього питання займають й інші суди (Приговор Местного Приморского районного суда г. Одессы от 22 августа 2013 г. (дело № 1522/26233/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/33225591). 1 Вирок Апеляційного суду Київської обл. від 15 липня 2010 р. (справа № 1-13/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr. court.gov.ua/Review/52159660; Вирок колегії суддів Новокаховського міського суду Херсонської обл. від 18 грудня 2012 р. (справа № 2117/210/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28182069; Вирок Баштанського районного суду Миколаївської обл. від 25 червня 2014 р. (справа № 468/560/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39435618; Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 лютого 2015 р. (справа № 468/560/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42858408 2 Вирок Ленінського районного суду м. Вінниці від 5 липня 2011 р. (справа № 1-601/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/19012620 3 Вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської обл. від 30 червня 2011 р. (справа № 1-214/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18772384 4 Вирок Чуднівського районного суду Житомирської обл. від 25 квітня 2013 р. (справа № 625/1747/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30933399 5 Приговор Киевского районного суда г. Харькова от 1 февраля 2012 г. (дело № 2018/1-927/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21253652 6 Приговор Ворошиловского районного суда г. Донецка от 30 января 2012 г. (дело № 1-29/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31875951 7 Вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2013 р. (справа № 642/2880/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37902651 8 Вирок Апеляційного суду Харківської обл. від 26 березня 2014 р. (справа № 642/2880/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38128064 9 Підхід, за якого законодавець посилив кримінальну відповідальність за умисне вбивство заручника або викраденої людини (захопити в заручники чи викрасти людину, не позбавивши її свободи, неможливо), але не зробив цього стосовно «звичайного» незаконно позбавленого волі, на наш погляд, є дуже неоднозначним.

312  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

до вчинення чи утримання від вчинення певних дій, помста чи невиконання висунутих вимог, прагнення при- ховати захоплення чи тримання заручника або інший злочин, вчинений під час їх здійснення, тощо). Дії особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 147 КК України, і умисно вбила заручника, мають кваліфікуватися за ч. 2 цієї статті за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України1. Аналіз доступної судової практики засвідчує, що суди дотримуються відповідних вимог2. Разом із тим Л.П. Брич, на наш погляд, слушно зазначає, що наведені рекомендації Пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації дій особи, яка вчини- ла захоплення заручника, і умисно його вбила, за ч. 2 ст. 147 за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п. 3 ч. 2 ст. 115, суперечать принципу «недопустимості подвійного ставлення у вину», оскільки пропонується одні й ті самі наслідки відображати у кваліфікації двічі – як тяжкі наслідки у складі кваліфікованого виду захоплення заручників і як смерть у складі кваліфікованого виду умисного вбивства. На її переконання, правильною буде кримінально-правова кваліфікація у цій ситуації, за умови відсутності інших кваліфікуючих ознак захоплення заручників, як сукупності злочинів: за ч. 1 ст. 147 і п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України3. Однією з кваліфікуючих ознак діяння, передбаченого ст. 147 КК України, є захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей. В.І. Борисов вказує, що захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей, – це випадки погрози вбивством однієї чи більше осіб (до їх необмеженого кола). Погроза може стосуватися як самого заручника (наприклад, особа погрожує підірвати будівлю, у якій перебуває затриманий), так і інших осіб (наприклад, близьких родичів заручника або осіб, які будуть намагатися його звільнити)4. С.Д. Шапченко зазначає, що захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей, є підставою для кваліфікації за ч. 2 ст. 147, якщо при вчиненні відпо- відного діяння: а) погроза вбивством була доведена принаймні до одного заручника; б) погроза вбивством як елемент способу вчинення злочину стосувалась іншої особи (наприклад, особи, що могла перешкодити захо- пленню заручника); в) погроза вбивством принаймні одного заручника була доведена до вказаного в ч. 1 ст. 147 адресата5. Т.В. Варфоломеєва зазначає, що захоплення заручників, поєднане з погрозою знищення людей, може кваліфікуватися за ч. 2 ст. 147, якщо погроза вбивством доведена до відома заручника чи до відома перерахова- них у ч. 1 ст. 147 адресатів або погроза вбивством стосувалася іншої особи. При цьому кількість людей, щодо яких висловлена погроза вбивством, на кваліфікацію не впливає6. І.А. Вартилецька зазначає, що захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей, кваліфікується за ч. 2 ст. 147 КК у випадках, якщо під час вчинення злочину винний висловлює реальні погрози вбивством заручника самому потерпілому або погроза висловлюється представникам державної або іншої установи, підприємства чи ор- ганізації або родичам заручника7. Таким чином, як бачимо, науковці фактично одноголосно погоджуються з тим, що захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей, – це випадки погрози вбивством навіть одній особі. З таким тлумаченням, на наш погляд, навряд чи можна погодитись, адже у ч. 2 ст. 147 КК України йдеться про погрозу знищення8 людей, а не однієї чи кількох осіб. На жаль, доводиться констатувати, що аналізований прорахунок такого типу в КК України не єдиний. У зв’язку з цим професор В.О. Навроцький, розглядаючи «загибель людей» як вид злочинних наслідків, справедливо відзначає, що по- при прагнення коментаторів до КК «підправити» закон, замаскувати прорахунки законодавця, вказуючи, що загибель людей як суспільно небезпечний наслідок має місце при заподіянні смерті хоча б одній особі, глибший 1 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-03#Text 2 Вирок Апеляційного суду Київської області від 15 липня 2010 р. (справа № 1-13/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr. court.gov.ua/Review/52159660; Вирок Баштанського районного суду Миколаївської області від 25 червня 2015 р. (справа № 468/560/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39435618; Вирок Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 грудня 2012 р. (справа № 2117/210/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28182069 3 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. С. 355. 4 Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. С. 13; Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 2: Особлива частина / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2013. С. 110. 5 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2006. С. 280. 6 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. С. 382. 7 Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. С. 97; Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. С. 339. 8 Формулюючи аналізовану кваліфікуючу ознаку, законодавець чомусь вжив словосполучення «погроза знищення людей» замість «погроза вбив- ством людей», хоча, вочевидь, йдеться про одне й те ж. Так, у Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «знищувати» тлума- читься як «припиняти існування кого-, чого-небудь, призводити до загибелі, смерті» (Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. С. 473).

313 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

підхід до суті питання про зміст наслідків у вигляді загибелі людей наштовхує на думку, що ними слід визнавати лише заподіяння смерті двом чи більше особам1. У правозастосовній практиці трапляються випадки неправильної кваліфікації захоплення або тримання особи як заручника, вчиненого за наявності розглядуваної кваліфікуючої ознаки. Так, наприклад, Ленінський районний суд м. Миколаєва кваліфікував цей злочин як поєднаний з погрозою знищення людей (ч. 2 ст. 147 КК України), хоча погрозу вбивством винний адресував лише одній особі – заручниці2. Ще раз підкреслимо: виходячи із буквального тлумачення кримінального закону, в якому сказано про погрозу знищення людей (в множині), є всі підстави для висновку, що така погроза має стосуватися не менше двох осіб, а не однієї3. Отже, законодавче формулювання відповідної кваліфікуючої ознаки не можна визнати вдалим. Крім того, захоплення та тримання особи як заручника, вочевидь, не може не супроводжуватись насильством, зокрема, психічним (у т. ч. й погрозою вбивством). Зважаючи на це, доцільність існування розглядуваної кваліфікуючої ознаки є дуже сумнівною, а тому, на наш погляд, з ч. 2 ст. 147 КК України її доцільно виключити. Аналогічну точку зору раніше висловив М.О. Акімов4. До сказаного додамо, що жоден з проаналізованих нами криміналь- них кодексів зарубіжних держав кваліфікуючої ознаки з формулюванням «дії, поєднані з погрозою знищення людей» не передбачає. Розуміння сутності таких обставин, що обтяжують кримінальну відповідальність за розглядувані злочини, як вчинення їх за попередньою змовою групою осіб та організованою групою, у юридичній літературі особливих труднощів не викликає. Водночас у правозастосовній практиці нерідко трапляються помилки при кваліфікації зазначених посягань5. Так, органами досудового розслідування Особа-2 обвинувачувався в тому, що викрадення людини він вчинив у складі організованої групи, у зв’язку з чим його дії були кваліфіковані за ч. 3 ст. 146 КК України. Однак Дніпровський районний суд м. Херсона перекваліфікував дії Особи-2 з ч. 3 ст. 146 на ч. 2 ст. 146 КК України, зазначивши, що органи досудового розслідування не вказали, якими конкретними доказами підтверджуються ознаки організованої групи. Суд підкреслив, що про відсутність організованої групи свідчить відсутність стійкого об’єднання трьох і більше осіб, яке було попередньо створене з метою вчинення ряду злочинів або хоча б одного, який вимагає ретельної тривалої підготовки, відсутність обізнаності всіх учасників групи з планами Особи-11, який втягнув у вчинення злочинів Особу-4, Особу-5, Особу-3 та Особу-2. Натомість з матеріалів даного кримінального провадження випливає, що мала місце попередня змова групи осіб6. В іншому випадку Апеляційний суд Запорізької області дійшов висновку про те, що суд першої інстанції надав діям підсудних неправильну кримінально-правову оцінку за ч. 2 ст. 149 КК України, необґрунтовано виключивши з обвинувачення таку особливо кваліфікуючу ознаку торгівлі людьми, як вчинення цього злочину організованою групою. Апеляційний суд, серед іншого, зазначив, що свій висновок про недоведеність обвинувачення в частині вчинення підсудними злочину у складі організованої групи суд першої інстанції мотивував посиланням на те, що всі вони є членами однієї сім’ї, що, на переконання суду, їх і об’єднує. Проте такий висновок суду першої інстанції є вельми сумнівним, оскільки наявність між членами злочин- ного об’єднання родинних зв’язків жодним чином не виключає об’єднання їх в організовану злочинну групу, метою якої є спільне вчинення злочинів, тоді як інших аргументів для обґрунтування своєї позиції суд першої інстанції 1 Навроцький В.О. «Загибель людей» як вид злочинних наслідків: проблеми встановлення змісту та кваліфікації. Кримінально-правова охорона жит- тя та здоров’я особи: матер. наук.-практ. конф. [Харків] 22-23 квітня 2004 р. / редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. Київ-Харків: Юрінком Інтер, 2004. С. 47. 2 Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2014 р. (справа № 489/1363/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38422019 3 Андрушко А.В. Проблеми кваліфікації захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2018. № 3. С. 234. 4 Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 4, 9. При цьому М.О. Акімов запропонував доповнити ст. 147 КК України кваліфікуючою ознакою «із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я, або з погрозою застосування такого насильства». 5 Див., зокрема: Вирок колегії суддів Кременецького районного суду Тернопільської обл. від 11 листопада 2016 р. (справа № 601/693/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62702364; Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 24 квітня 2013 р. (справа № 161/5292/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31137405; Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 24 травня 2013 р. (справа № 0308/9191/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31565368; Вирок Щорського районного суду Чернігівської обл. від 9 липня 2014 р. (справа № 732/281/14) / Єди- ний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39673232; Приговор Апелляционного суда Запорожской обл. от 14 мая 2012 г. (дело № 11-536/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24138437; Приговор Днепровс- кого районного суда г. Херсона от 12 июля 2012 г. (дело № 1-389/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/28497010; Приговор Ленинского районного суда г. Севастополя от 18 февраля 2013 г. (дело № 1-019/11) / Єдиний державний реєстр судо- вих рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29799469; Приговор Мелитопольского горрайонного суда Запорожской обл. от 5 января 2012 г. (дело № 1-31/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/20758512 6 Приговор Днепровского районного суда г. Херсона от 12 июля 2012 г. (дело № 1-389/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/28497010

314  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

не навів. Апеляційний суд також зазначив, що із встановлених судом першої інстанції фактичних обставин даного злочину вбачається, що Особа-5 та її син Особа-4, будучи співорганізаторами злочинної групи, що складалася з членів їх сім’ї, пов’язаної спільними цілями, здійснювали загальне керівництво злочинною діяльністю групи, спільно з іншими співучасниками планували цю діяльність і вчинення конкретних злочинів, забезпечували фінансування цієї діяльності, розподіляли ролі між співучасниками, а також брали безпосередню участь в планованих злочинах, або координували їх вчинення, що є ознаками організованого злочинного об’єднання, в якому не потрібна особиста участь кожного з його членів у кожному з вчинених ними злочинів. З огляду на зазначене, Апеляційний суд Запо- різької області дійшов переконливого висновку про те, що дії підсудних слід визнавати вчиненими організованою групою, і перекваліфікував їх з ч. 2 ст. 149 на ч. 3 ст. 149 КК України1. Закріплені у статтях про злочини проти волі, честі та гідності особи кваліфікуючі (особливо кваліфікуючі) ознаки у своїй більшості засвідчили виправданість визнання їх такими законодавцем. Разом із тим все ж можна ставити питання про доцільність доповнення відповідних кримінально-правових заборон й іншими обстави- нами, що обтяжують кримінальну відповідальність за розглядувані посягання. Передовсім варто зазначити, що відповідні ознаки використовуються законодавцем безсистемно (і це сто- сується не лише статей розділу ІІІ Особливої частини КК України, на що звертали увагу й інші дослідники2). Так, приміром, складно пояснити, чому законодавець не посилив кримінальну відповідальність за захоплення або тримання особи як заручника, вчинене щодо двох чи більше осіб, за попередньою змовою групою осіб3, а також здійснюване протягом тривалого часу4 (нагадаємо, що ці обставини визнані такими, що обтяжують кримінальну відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини)5. Слід погодитись з до- слідниками, які вважають, що кваліфікуючі ознаки в злочинах з єдиним родовим об’єктом мають регламентува- тися більш-менш одноманітно, наголошують на необхідності конструювання типового набору кваліфікуючих ознак6. Л.Л. Кругліков та Л.Є. Смирнова слушно зазначають, що якщо в складах, об’єднаних родовим об’єктом, спостерігаються значні відмінності в кваліфікуючих ознаках, то це може свідчити про те, що останні встанов- лювались законодавцем необдумано, «довільно», без урахування того, що дані склади стосуються близьких, подібних суспільних відносин і, відповідно, повинні мати єдиний «блок» кваліфікуючих ознак7.

1 Приговор Апелляционного суда Запорожской обл. от 14 мая 2012 г. (дело № 11-536/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/24138437 2 Азаров Д.С., Калуп А.В. Кваліфікуючі ознаки складів злочинів: вибрані риторичні запитання. Теоретичні та прикладні проблеми кримінального пра- ва України: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ, 20-21 травня 2011 р. / редкол.: Г.Є. Болдарь, А.О. Данилевський, О.О. Дудоров та ін. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. С. 7. 3 На наш погляд, вчинення вказаних дій організованою групою доцільно виокремити в особливо кваліфікований склад. 4 Водночас недоцільним вважаємо виокремлення у ст. 147 КК України такої кваліфікуючої ознаки, як захоплення або тримання особи як заручника, вчиненого з корисливих мотивів, оскільки аналіз емпіричної бази засвідчив домінування вказаного мотиву при вчиненні зазначеного діяння. 5 Зауважимо, що зарубіжний досвід диференціації кримінальної відповідальності за захоплення заручників є надзвичайно різноманітним. Приміром, польський законодавець посилив відповідальність за захоплення або тримання особи як заручника, якщо наслідком вказаного діяння стала смерть потерпілого чи спричинення тяжкої шкоди його здоров’ю (§ 2 ст. 252 КК Польщі). У ч. 2 ст. 97а та ч. 2 ст. 143а КК Болгарії передбачена посилена відповідальність за затримання заручника, якщо винний погрожував затриманому позбавленням життя чи заподіянням йому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; у ч. 3 ст. 143а – за затримання заручника, вчинене особою, що займається охоронною діяльністю, службовцем організа- ції, що здійснює охоронну чи страхову діяльність, особою, що діє за дорученням або ж видає себе за представника такої організації, особою зі складу МВС або ж що видає себе за таку, тощо. У КК Бельгії захоплення заручника визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах, якщо заручник є неповнолітньою особою (§ 2 ст. 347bis), якщо це діяння стало причиною невиліковної хвороби, або постійної фізичної чи психічної недієздатності, або повної втрати функціонування органу чи смерті потерпілого, або ж якщо особа, захоплена в якості заручника, піддавалася фізичним тортурам (§ 4 ст. 347bis). Швейцарський законодавець посилив відповідальність за захоплення заручника, поєднане з погрозою вбивства потерпілого, заподіянням йому тяжкої фізичної шкоди, або ж якщо винний поводився із заручником жорстоко (ч. 2 ст. 185). Особливо кваліфікованим видом даного злочину у ч. 3 ст. 185 КК Швейцарії визнано захоплення в заручники багатьох людей. У ч. 2 ст. 282а КК Нідерландів передбачена єдина кваліфікуюча ознака захоплення заручника – спричинення даним діянням смерті. Єдина кваліфікуюча ознака цього злочину передбачена і в КК Франції: відповідно до ст. 224-5 посилена відповідальність за захоплення заручника настає у разі, якщо потерпілим від нього є особа у віці до 15 років. Варто зазначити, що французький законодавець передбачає також можливість пом’якшення покарання за цей злочин – якщо особа, взята в заручники, буде добровільно звільнена до закінчення семи повних діб з дня її фактичного захоплення, без виконання вимоги чи умови (ст. 224-4). Подібна можливість передбачена також бельгійським (у § 3 ст. 347bis КК Бельгії зазначено, що на більш м’яке покарання може претендувати особа, яка протягом п’яти днів після взяття заручника добровільно звільнила його без виконання своєї вимоги чи умови), німецьким (на пом’якшення покарання може розраховувати особа, яка відмовилась від досягнення свої цілі і дозволила потерпілому повернутися до свого оточення – ч. 4 § 239а) та швейцарським (у ч. 4 ст. 185 КК Швейцарії сказано, що менш суворо може бути покарана особа, котра відмовилася від примушування і звільнила потерпілого) законодавцями (див.: Андрушко А.В. Протидія захопленню заручників за кримінальним законодавством України та окремих держав Європи: порівняльно-правовий ана- ліз. Актуальні питання юриспруденції: теоретичний та практичний виміри: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Суми, 25-26 квітня 2018 р.). У 2-х частинах. Частина 1. Суми, 2018. С. 248–249). 6 Див., зокрема: Кругликов Л.Л., Смирнова Л.Е. Унификация в уголовном праве. Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. С. 249; Лесниевски-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. Москва: Изда- тельство НОРМА, 2000. С. 244, 261; Рогова Е.В. Учение о дифференциации уголовной ответственности: монография. Москва: Юрлитинформ, 2014. С. 207. 7 Кругликов Л.Л., Смирнова Л.Е. Унификация в уголовном праве. Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008.

315 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Непросто пояснити також те, чому в одних випадках законодавець виокремлює цілу низку кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, в інших – лише одну, а в третіх – жодної. У розглядуваному контексті зазначимо, що у ст. 7 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насиль- ницьких зникнень вказано, що «кожна держава-учасниця може передбачити: а) обставини, що пом’якшують відповідальність, зокрема для осіб, які, будучи причетними до вчинення акту насильницького зникнення, ре- ально сприяли поверненню зниклої особи живою або сприяли з’ясуванню обставин насильницького зникнен- ня чи встановленню особи виконавців акту насильницького зникнення; b) без шкоди для інших кримінальних процедур обставини, що обтяжують відповідальність, зокрема у разі смерті зниклої особи чи в разі вчинення акту насильницького зникнення стосовно вагітних жінок, неповнолітніх, інвалідів або інших особливо вразли- вих осіб». Український законодавець не диференціював відповідальність за розглядуване діяння залежно від вказаних обставин. Аналогічною є позиція більшості законодавців, які криміналізували розглядуване діяння (зокрема, Азербайджану, Киргизстану, Литви, Перу, Сальвадору, Швейцарії). Натомість окремі законодавці (зокрема, Албанії, Аргентини, Гватемали, Колумбії) передбачили відповідні обставини, які пом’якшують та обтяжують відповідальність (або ж лише останні) за насильницьке зникнення. Видається, що досвід вказаних законодавців може бути корисним для України. На наш погляд, в якості кваліфікуючих ознак насильницького зникнення можна передбачити вчинення вказаного діяння щодо неповнолітньої особи, жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності, а також стосовно особи, яка завідомо для винного перебувала в безпо- радному стані. Натомість заподіяння смерті потерпілій особі можливо кваліфікувати за відповідними статтями розділу ІІ Особливої частини КК України. З огляду на те, що потерпіла від торгівлі людьми особа, яка перебуває в безпорадному стані, або не усвідом- лює характеру вчинюваних щодо неї дій, або ж не в змозі чинити опір насильницьким діям, можна погодитись з А.М. Орлеаном, який зробив висновок про підвищений ступінь суспільної небезпеки використання безпо- радного стану особи порівняно з використанням інших різновидів уразливого стану1. Водночас пропозиція науковця виокремити відповідну кваліфікуючу ознаку у ст. 149 КК України видається дискусійною. Справа в тому, що, як засвідчує аналіз емпіричної бази, у безпорадному стані зазвичай перебувають малолітні жертви торгівлі людьми. У зв’язку з цим нагадаємо, що у ч. 3 ст. 149 КК України законодавець виокремив таку особливо кваліфікуючу ознаку, як «дії, вчинені щодо малолітнього». Вітчизняний законодавець не диференціює кримінальну відповідальність за підміну дитини2. Раніше у цій роботі обґрунтовувалась доцільність посилення відповідальності за вказане діяння, вчинене з корисливих мо- тивів, а також службовою особою з використанням службового становища або особою при виконанні своїх про- фесійних обов’язків. Водночас у науковій літературі пропонувалися й інші можливі обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність за підміну дитини3. На думку дослідників, існує потреба посилити кримінальну відповідальність за підміну дитини, вчинену: щодо двох або більше осіб4, за попередньою змовою групою осіб5, С. 249. 1 Орлеан А. Використання уразливого стану як форма впливу на особу з метою її експлуатації: проблеми теорії та практики. Публічне право. 2013. № 4 (12). С. 129; Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. С. 146. 2 Такий же підхід має місце в кримінальному законодавстві Австрії, Азербайджану, Федерації Боснії та Герцеговини, Грузії, Киргизстану, Північної Македонії, Німеччини, Росії, Сан-Марино, Сербії, Словенії, Туркменістану, Узбекистану, Швеції. 3 Підходи зарубіжних законодавців до диференціації кримінальної відповідальності за підміну дитини є різними. У кримінальних кодексах Білорусі (ч. 2 ст. 180), Казахстану (ч. 2 ст. 136), Таджикистану (ч. 2 ст. 171) посилена відповідальність передбачена за підміну дитини, вчинену з корисливих або інших низьких спонукань. У ч. 2 ст. 167 КК Латвії міститься єдина кваліфікуюча ознака – підміна новонародженої дитини в корисливих цілях. У ч. 2 ст. 174 Пенітенціарного кодексу Естонії посилену відповідальність передбачено за зміну сімейної приналежності, вчинену з метою отримання спадщини чи з інших корисливих спонукань, або ж якщо вона спричинила зміну громадянства. Вірменський законодавець виокремив не лише квалі- фіковані, а й особливо кваліфіковані види даного злочину, при цьому коло кваліфікуючих ознак у вірменському кримінальному законі є найширшим. У ч. 2 ст. 167 КК Вірменії посилено відповідальність за розглядувані дії, вчинені: 1) щодо двох або більше дітей; 2) групою осіб за попередньою змо- вою; 3) з використанням службового становища; 4) з подальшим незаконним вивезенням дитини до іншої держави; 5) з метою втягнення дитини у вчинення злочину чи іншу антигромадську дію; 6) з метою вилучення частин тіла або тканин дитини для трансплантації. У ч. 3 ст. 167 КК Вірменії передбачені такі особливо кваліфікуючі ознаки даного злочину: вчинення його організованою групою або спричинення ним з необережності смерті дитини чи інших тяжких наслідків (див.: Андрушко А.В. Зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за підміну дитини. Держава та регіони. Серія: Право. 2018. № 4 (62). С. 103). 4 Пухтий Е.Е. Преступления против семьи и несовершеннолетних: вопросы техники конструирования составов и дифференциации ответственности: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Казань, 2004. С. 23; Шищенко Е.А., Палий О.И. Актуальные уголовно-правовые вопросы квалификации подмены ребенка. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 118 (04). С. 12. URL: http://ej.kubagro.ru/2016/04/pdf/07.pdf 5 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 11, 16; Пухтий Е.Е. Преступления против семьи и несовершеннолетних: вопросы техники конструирования составов и дифференциации ответственности: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Казань, 2004. С. 23; Шищенко Е.А., Палий О.И. Актуальные уголовно-правовые вопросы квалификации подмены ребенка. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 118 (04). С. 12. URL: http://ej.kubagro.ru/2016/04/pdf/07.pdf

316  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

організованою групою1, з метою вилучення частин тіла або тканин дитини для трансплантації2. На жаль, належ- не обґрунтування відповідних пропозицій у їх авторів відсутнє. Зважаючи на те, що випадки підміни дитини, вчиненої за наявності відповідних обставин, не зафіксовані в об’єктивній дійсності, доцільність доповнення ст. 148 КК України наведеними кваліфікуючими ознаками на сьогодні видається сумнівною3. Єдиною кваліфікуючою ознакою незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги є спричи- нення вказаним діянням тяжких наслідків. На наш погляд, необхідно ставити питання про доповнення ч. 2 ст. 151 КК України іншими кваліфікуючими ознаками. Так, на увагу заслуговує така кваліфікуюча ознака, як вчинення розглядуваного діяння з корисливих мотивів4. Вказівка на неї міститься в п. 1 ч. 2 ст. 134 КК Вірменії, п. 1 ч. 2 ст. 127 КК Казахстану, п. «а» ч. 2 ст. 133 КК Таджикистану. Разом із тим вважаємо, що доцільність доповнення ч. 2 ст. 151 КК України вказаною кваліфікуючою ознакою є сумнівною. Маємо підстави стверджувати, що в сучасних умовах розглядуване діяння здебільшого вчиняється з корисливих мотивів, у зв’язку з чим, видається, було б неправильно посилювати відповідальність за те, що для цього посягання є характерним5. На наш погляд, має рацію Т.О. Лєсні- євські-Костарєва, яка підкреслює, що обставина, яка претендує на включення до кола кваліфікуючих ознак, не може супроводжувати більшість злочинів певного виду. До того ж надання таким обставинам статусу кваліфікуючих ознак апріорі зводить до мінімуму застосування основного складу злочину6. Натомість вважаємо, що ч. 2 ст. 151 КК України варто доповнити такою кваліфікуючою ознакою, як вчи- нення досліджуваного злочину щодо двох чи більше осіб. На наш погляд, множинність потерпілих об’єктивно підвищує суспільну небезпеку досліджуваного злочину і у зв’язку з цим має тягти посилену відповідальність. Нагадаємо, що така кваліфікуюча ознака передбачена ч. 2 ст. 146 КК України, яка встановлює відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Є підстави також для доповнення ч. 2 ст. 151 КК України такою кваліфікуючою ознакою, як вчинення роз- глядуваного злочину щодо неповнолітньої особи. Загальновідомо, що дитяча психіка дуже вразлива, тому неза- конне поміщення такої особи до закладу з надання психіатричної допомоги та подальше утримання її в ньому, на наше переконання, характеризується підвищеним ступенем суспільної небезпеки. У зв’язку з цим зазначимо, що Закон України «Про психіатричну допомогу» (ст.ст. 13, 15), вочевидь, не випадково передбачає суттєві особливості госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги осіб, які не досягли 14 років (мало- літніх)7. Нагадаємо також, що незаконне позбавлення волі або викрадення малолітнього законодавець визнав кваліфікованим видом даного злочину (ч. 2 ст. 146 КК України). При цьому раніше зазначалося про доціль- ність посилення відповідальності за вказане діяння, вчинене не тільки щодо малолітнього, а й щодо завідомо неповнолітньої особи. Вважаємо, було б правильно, якби законодавець доповнив аналогічною кваліфікуючою ознакою й ч. 2 ст. 151 КК України. У розглядуваному контексті зауважимо, що відповідна кваліфікуюча ознака міститься в чинному КК Казахстану (п. 3 ч. 2 ст. 127)8. Таким чином, здійснений аналіз проблем диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи засвідчив, що у відповідній частині вітчизняний кримінальний закон містить значні резерви для вдосконалення. 1 Пухтий Е.Е. Преступления против семьи и несовершеннолетних: вопросы техники конструирования составов и дифференциации ответственности: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Казань, 2004. С. 23; Шищенко Е.А., Палий О.И. Актуальные уголовно-правовые вопросы квалификации подмены ребенка. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 118 (04). С. 12. URL: http://ej.kubagro.ru/2016/04/pdf/07.pdf 2 Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 36. 3 Андрушко А.В. Проблеми кримінальної відповідальності за підміну дитини. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юри- спруденція. 2018. Випуск 35. Том 2. С. 48–49. 4 Зауважимо, що пропозиція доповнити відповідну статтю такою кваліфікуючою ознакою висловлювалась в науковій літературі: Маркарян С.А. Мо- тивы как основание дифференциации уголовной ответственности за преступления против личности (проблемы конструирования квалифицирую- щих признаков): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2012. С. 10, 25; Тютюнник И.Г. Корыстный мотив в структуре преступлений против свободы личности: уголовно-правовой и криминологический анализ: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. С. 8, 20. 5 Раніше авторові переконливою видавалась протилежна точка зору (Андрушко А.В. Диференціація кримінальної відповідальності за незаконне помі- щення в психіатричний заклад. Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія Право. 2015 Вип. 35. Частина ІІ. Том 3. С. 54). 6 Лесниевски-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. Москва: Издательство НОРМА, 2000. С. 263–264. Див. також: Кругликов Л.Л., Васильевский А.В. Дифференциация ответственности в уголовном праве. Санкт-Петербург: Изда- тельство «Юридический центр Пресс», 2002. С. 183; Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України: моно- графія. Київ: Атіка, 2003. С. 101. 7 Зауважимо, що в проекті Інструкції про порядок госпіталізації дітей у віці до 18 років, які страждають від психічних та поведінкових розладів, у ста- ціонарні психіатричні заклади йдеться про особливості госпіталізації до вказаних закладів не лише малолітніх дітей, а й дітей у віці до 18 років (Мар- ценковський І.А., Коваль Н.В. Інструкція про порядок госпіталізації дітей у віці до 18 років, які страждають від психічних та поведінкових розладів, у стаціонарні психіатричні заклади (проект). Вісник Асоціації психіатрів України. 2012. № 1. URL: http://www.mif-ua.com/archive/article/30986). 8 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 182–185.

317 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

6.2. Реалізація кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи

У юридичній літературі слушно зазначається, що важливим напрямом кримінально-правової політики дер- жави є визначення у кримінальному законі видів і розмірів покарань (пеналізація злочинів)1. Зрозуміло, що на цьому етапі йдеться лише про потенційну кримінальну відповідальність. Як справедливо зазначає Ю.А. Поно- маренко, в цьому її прояві кримінальна відповідальність є найбільш віддаленою від особи, вона як своєрідний «дамоклів меч» загрожує всім і кожному, хто потенційно може вчинити злочинне діяння2. Як і будь-який інший напрям кримінально-правової політики, пеналізація має відповідати певним прави- лам (вимогам, критеріям), відповідно до яких законодавець повинен її здійснювати. Йдеться, зокрема, про відповідність суворості покарань ступеню суспільної небезпечності злочину; визначення взаємно адекватних альтернативних основних покарань в межах однієї санкції; визначення оптимальної різниці між мінімальним та максимальним розміром певного виду покарання; дотримання вимог статей Загальної частини КК при кон- струюванні санкцій в його Особливій частині3. Проаналізуємо санкції статей розділу ІІІ Особливої частини КК України у контексті зарубіжного досвіду визначення покарання за відповідні посягання. При цьому вважаємо за можливе оминути увагою санкції ста- тей, що передбачають відповідальність за діяння, які у цій роботі пропонувалося декриміналізувати. Санкція ч. 1 ст. 146 КК України, яка передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі або викра- дення людини, встановлює покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк. Розглядаючи зарубіжний досвід пеналізації цього злочину, слід мати на увазі, що у зарубіж- ному законодавстві відповідальність за незаконне позбавлення свободи та за викрадення людини передбачена здебільшого в різних статтях кримінального закону. За незаконне позбавлення свободи кримінальне законодавство Австрії (ч. 1 § 99) передбачає покарання у виді поз- бавлення волі на строк до 3 років, Азербайджану (ст. 145.1) – на строк до 1 року, Албанії (ч. 1 ст. 110) – на строк до 1 року, Аргентини (ст. 141) – на строк до 3 років, Бельгії (ст. 434) – на строк до 2 років, Білорусі (ч. 1 ст. 183) – на строк до 5 років, Болгарії (ч. 1 ст. 142а) – на строк до 6 років, Болівії (ч. 1 ст. 292) – на строк до 2 років, Бразилії (ч. 1 ст. 148) – на строк до 3 років, Вірменії (ч. 1 ст. 133) – на строк до 2 років, Грузії (ч. 1 ст. 143) – на строк до 4 років, Данії (ч. 1 § 261) – на строк до 4 років, Естонії (ч. 1 ст. 136) – на строк до 5 років, Ізраїлю (ст. 377) – строком на 3 роки, Індії (ст. 342) – на строк до 1 року, Ірану (ч. 1 ст. 621) – на строк до 15 років, Іспанії (ч. 1 ст. 163) – на строк до 6 років, Італії (ч. 1 ст. 605) – на строк до 8 років, Казахстану (ч. 1 ст. 126) – на строк до 3 років, Киргизстану (ч. 1 ст. 172) – на строк до 2 років 6 місяців, Китаю (ч. 1 ст. 238) – на строк до 3 років, Колумбії (ст. 174) – на строк до 5 років, Республіки Корея (ч. 1 ст. 276) – на строк до 5 років, Куби (п. 1 ст. 333) – на строк до 5 років, Литви (ч. 1 ст. 146) – на строк до 3 років, Мексики (ст. 364) – на строк до 3 років, Молдови (ч. 1 ст. 166) – на строк до 2 років, Нідерландів (ч. 1 ст. 282) – на строк до 8 років, Німеччини (ч. 1 § 239) – на строк до 5 років, Норвегії (ст. 254) – на строк до 3 років, Перу (ч. 1 ст. 152) – на строк до 30 років, Північної Македонії (ч. 1 ст. 140) – на строк до 1 року, Польщі (§ 1 ст. 189) – на строк до 5 років, Португалії (ч. 1 ст. 158) – на строк до 3 років, Росії (ч. 1 ст. 127) – на строк до 2 років, Румунії (ч. 1 ст. 205) – на строк до 7 років, Сальвадору (ст. 148) – на строк до 6 років, Сан-Марино (ст. 169) – на строк до 3 років, Сербії (ч. 1 ст. 63) – на строк до 1 року, Словаччини (ч. 1 § 182) – на строк до 10

1 Гуторова Н.О., Пономаренко Ю.А. Пеналізація злочинів як напрямок кримінально-правової політики. Вісник Асоціації кримінального права Украї- ни. 2013. № 1 (1). С. 32, 41; Пономаренко Ю.А. Основні проблеми пеналізації злочинів у законотворчій практиці. 10 років чинності Кримінального кодексу України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодавством європейських країн: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 13-14 жовт. 2011 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2011. С. 211; Пономаренко Ю.А. Пеналізація / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 667; Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. Київ: Атіка, 2005. С. 32. 2 Пономаренко Ю.А. Форми реалізації кримінальної відповідальності за кримінальним законодавством України. Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2013. Вип. 20. С. 68. 3 Гуторова Н.О., Пономаренко Ю.А. Пеналізація злочинів як напрямок кримінально-правової політики. Вісник Асоціації кримінального права Укра- їни. 2013. № 1 (1). С. 48; Пономаренко Ю.А. Основні правила пеналізації окремих злочинів за чинним КК України. Вісник Національної академії прокуратури України. 2009. № 3. С. 47–52; Пономаренко Ю.А. Основні проблеми пеналізації злочинів у законотворчій практиці. 10 років чинності Кримінального кодексу України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодавством європейських країн: матеріали між- нар. наук.-практ. конф., 13-14 жовт. 2011 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2011. С. 211–216.

318  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

років, Словенії (ч. 1 ст. 133) – на строк до 1 року, Таджикистану (ч. 1 ст. 131) – на строк до 2 років, Тунісу (ст. 250) – строком на 10 років, Туреччини (ч. 1 ст. 109) – на строк до 5 років, Туркменістану (ч. 1 ст. 129) – на строк до 2 років, Угорщини (ч. 1 ст. 194) – на строк до 3 років, Узбекистану (ч. 1 ст. 138) – на строк до 3 років, Федерації Боснії та Герцеговини (ч. 1 ст. 179) – на строк до 3 років, Фінляндії (ст. 1 глави 25) – на строк до 2 років, Франції (ч. 1 ст. 224-1) – строком на 20 років, Хорватії (ч. 1 ст. 136) – на строк до 3 років, Чехії (ч. 1 ст. 170) – на строк до 8 років, Чорногорії (ч. 1 ст. 162) – на строк до 1 року, Швейцарії (ч. 1 ст. 183) – на строк до 5 років, Швеції (ст. 2 глави 4) – на строк до 2 років, Японії (ст. 220) – на строк до 7 років. Основне покарання у виді штрафу за незаконне позбавлення свободи передбачає кримінальне законодав- ство Греції (ст. 325), Данії (ч. 1 § 261), Естонії (ч. 1 ст. 136), Індії (ст. 342), Республіки Корея (ст. 276), Латвії (ч. 1 ст. 152), Литви (ч. 1 ст. 146), Нідерландів (ст. 282), Німеччини (ч. 1 § 239), Португалії (ч. 1 ст. 158), Узбе- кистану (ч. 1 ст. 138), Федерації Боснії та Герцеговини (ч. 1 ст. 179), Фінляндії (ст. 1 глави 25) та Швейцарії (ч. 1 ст. 183). Додаткове покарання у виді штрафу за вказаний злочин передбачає кримінальне законодавство Бельгії (ст.ст. 434–436), Білорусі (ч. 1 ст. 183) і Тунісу (ст. 250). Покарання у виді виправних робіт за незаконне позбавлення свободи передбачене у кримінальному законо- давстві Азербайджану (ст. 145.1), Вірменії (ч. 1 ст. 133), Туркменістану (ч. 1 ст. 129) та Узбекистану (ч. 1 ст. 138), покарання у виді арешту – у кримінальному законодавстві Вірменії (ч. 1 ст. 133), Латвії (ч. 1 ст. 152), Литви (ч. 1 ст. 146) та Росії (ч. 1 ст. 127), покарання у виді обмеження волі – у кримінальному законодавстві Казахстану (ч. 1 ст. 126), Росії (ч. 1 ст. 127), Таджикистану (ч. 1 ст. 131) та Узбекистану (ч.ч. 1, 2 ст. 138), покарання у виді примусових (громадських) робіт – у кримінальному законодавстві Латвії (ч. 1 ст. 152), Молдови (ч. 1 ст. 166), Росії (ч. 1 ст. 127) та Узбекистану (ч. 1 ст. 138). Таким чином, альтернативні позбавленню волі покарання за вчинення незаконного позбавлення свободи передбачають переважно законодавці пострадянських держав. Певний виняток становить лише покарання у виді штрафу. Натомість абсолютна більшість законодавців встановлює за вказане діяння покарання у виді поз- бавлення волі на певний строк. При цьому верхня межа зазначеного покарання за вчинення некваліфікованого протиправного позбавлення свободи варіюється від 1 до 30 років. Найпоширенішою ж є практика встановлен- ня за вказане діяння позбавлення волі на строк до 1–3 років. За викрадення людини кримінальне законодавство Австрії (ч. 1 § 102) встановлює покарання у виді позбав- лення волі на строк до 20 років, Азербайджану (ст. 144.1) – на строк до 10 років, Албанії (ч. 1 ст. 109) – на строк до 20 років, Аргентини (ч. 1 ст. 142 bis) – на строк до 15 років, Білорусі (ч. 1 ст. 182) – на строк до 7 років, Болга- рії (ч. 1 ст. 142) – на строк до 10 років, Вірменії (ч. 1 ст. 131) – на строк до 5 років, Греції (ч. 1 ст. 322) – на строк до 10 років, Ізраїлю (ст. 369) – строком на 10 років, Індії (ст. 363) – на строк до 7 років, Ірану (ч. 1 ст. 621) – на строк до 15 років, Іспанії (ст. 164) – на строк до 10 років, Казахстану (ч. 1 ст. 125) – на строк до 7 років, Канади (ст. 279) – строком на 5 років, Киргизстану (ч. 1 ст. 170) – на строк до 5 років, Китаю (ч. 1 ст. 239) – на строк до 10 років (або довічного ув’язнення чи смертної кари), Колумбії (ст. 168) – на строк до 20 років, Латвії (ч. 1 ст. 153) – на строк до 5 років, Молдови (ч. 1 ст. 164) – на строк до 6 років, Нідерландів (ст. 278) – на строк до 12 років, Німеччини (ч. 2 § 234) – на строк до 5 років, Північної Македонії (ч. 1 ст. 141) – на строк до 10 років, Португалії (ч. 1 ст. 161) – на строк до 8 років, Росії (ч. 1 ст. 126) – на строк до 5 років, Сальвадору (ст. 149) – на строк до 45 років, Сан-Марино (ст. 169) – на строк до 3 років, Сербії (ч. 1 ст. 64) – на строк до 5 років, Словаччини (ч. 1 § 186) – на строк до 12 років, Словенії (ч. 1 ст. 134) – на строк до 5 років, Таджикистану (ч. 1 ст. 130) – на строк до 8 років, Тунісу (ст. 250) – строком на 10 років, Туркменістану (ч. 1 ст. 126) – на строк до 5 років, Угорщини (ч. 1 ст. 190) – на строк до 8 років, Узбекистану (ч. 1 ст. 137) – на строк до 5 років, Федерації Боснії та Герцеговини (ч. 1 ст. 180) – на строк до 5 років, Франції (ч. 1 ст. 224-1) – строком на 20 років, Хорватії (ч. 1 ст. 137) – на строк до 5 років, Чехії (ч. 1 ст. 172) – на строк до 8 років, Чорногорії (ч. 1 ст. 164) – на строк до 8 років, Швейцарії (ч. 1 ст. 183) – на строк до 5 років, Швеції (ст. 1 глави 4) – на строк до 6 років, Японії (ст. 225) – на строк до 10 років. Законодавець Республіки Корея передбачає за викрадення людини покарання у виді каторжних робіт на строк понад 1 рік (ч. 1 ст. 288). Як бачимо, законодавці зарубіжних держав у викраденні людини переважно вбачають більший ступінь сус- пільної небезпеки, ніж у незаконному позбавленні свободи. Водночас раніше нами обґрунтовувалось, що ви- крадення людини є різновидом незаконного позбавлення свободи, яке не завжди характеризується більшою суспільною небезпекою, ніж протиправне позбавлення свободи, а тому посилення відповідальності за будь-яке викрадення людини видається недоцільним.

319 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Інтерес становить також порівняння підходів різних законодавців до пеналізації незаконного позбавлення волі або викрадення людини, вчиненого за наявності обставин, що обтяжують кримінальну відповідальність. Санкція ч. 2 ст. 146 КК України передбачає покарання у виді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк, санкція ч. 3 вказаної статті – позбавлення волі на строк від п’яти до де- сяти років. Максимальний строк ув’язнення за незаконне позбавлення свободи у кримінальному законодавстві Австрії (ч. 2 § 99) становить 10 років, Азербайджану (ст. 145.3) – 10 років, Албанії (ч. 2 ст. 110) – 7 років, Арген- тини (ст. 142) – 6 років, Бельгії (ст. 437) – 10 років, Білорусі (ч. 2 ст. 183) – 8 років, Болгарії (ч. 5 ст. 142а) – 12 років, Бразилії (§ 2 ст. 148) – 8 років, Вірменії (ч. 3 ст. 133) – 8 років, Грузії (ч. 4 ст. 143) – 12 років, Данії (ч. 2 § 261) – 12 років, Естонії (ч. 2 ст. 136) – 5 років, Ізраїлю (ст. 377) – строком на 5 років, Індії (ст.ст. 347, 348) – 3 роки, Ірану (ч. 2 ст. 621) – строком на 15 років, Італії (ч. 3 ст. 605) – 15 років, Казахстану (ч. 3 ст. 126) – 10 років, Киргизстану (ч. 3 ст. 172) – 7 років 6 місяців, Куби (п. 7 ст. 333) – 20 років, Литви (ч. 3 ст. 146) – 5 років, Мол- дови (ч. 3 ст. 166) – 10 років, Нідерландів (ч. 3 ст. 282) – 12 років, Німеччини (ч. 3 § 239) – 10 років, Норвегії (ст. 255) – 10 років, Північної Македонії (ч. 5 ст. 140) – 5 років, Польщі (§ 2 ст. 189) – 10 років, Португалії (ч. 3 ст. 158) – 15 років, Румунії (ч. 4 ст. 205) – 15 років, Сербії (ч. 4 ст. 63) – 8 років, Словенії (ч. 4 ст. 133) – 5 років, Таджикистану (ч. 3 ст. 131) – 10 років, Туреччини (ч. 3 ст. 109) – 14 років, Туркменістану (ч. 3 ст. 129) – 8 ро- ків, Угорщини (ч. 3 ст. 194) – 8 років, Узбекистану (ч. 2 ст. 138) – 5 років, Федерації Боснії та Герцеговини (ч. 2 ст. 179) – 8 років, Фінляндії (ст. 2 глави 25) – 4 роки, Хорватії (ч. 4 ст. 136) – 15 років, Чехії (ч. 3 ст. 170) – 16 років, Чорногорії (ч. 4 ст. 162) – 12 років, Швеції (ст. 2 глави 4) – 10 років. Корейський (ч. 2 ст. 281), перуанський (ч. 3 ст. 152), словацький (ч. 4 § 182) та французький (ч. 2 ст. 224-2) законодавці передбачають можливість застосування за вказане діяння довічного ув’язнення, китайський – до- вічного ув’язнення або смертної кари (ч. 2 ст. 238). Максимальний строк ув’язнення за викрадення людини у кримінальному законодавстві Азербайджану (ст. 144.3) становить 15 років, Білорусі (ч. 3 ст. 182) – 15 років, Вірменії (ч. 3 ст. 131) – 10 років, Ірану (ч. 2 ст. 621) – 15 років, Казахстану (ч. 3 ст. 125) – 15 років, Киргизстану (ч. 3 ст. 170) – 7 років 6 місяців, Колумбії (ст. 169) – 28 років, Латвії (ч. 3 ст. 153) – 12 років, Молдови (ч. 3 ст. 164) – 13 років, Португалії (ч. 2 ст. 161) – 16 років, Росії (ч. 3 ст. 126) – 15 років, Сан-Марино (ст. 176) – 6 років, Сербії (ч. 4 ст. 64) – 10 років, Словенії (ч. 2 ст. 134) – 10 років, Таджикистану (ч. 3 ст. 130) – 20 років, Туркменістану (ч. 3 ст. 126) – 15 років, Узбекистану (ч. 3 ст. 137) – 15 років, Федерації Боснії та Герцеговини (ч. 2 ст. 180) – 10 років, Хорватії (ч. 3 ст. 137) – 15 років, Чехії (ч. 4 ст. 172) – 15 років, Чорногорії (ч. 4 ст. 164) – 15 років. Санкція кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу викрадення людини у кримінальному законо- давстві Австрії (ч. 3 § 102), Албанії (ч. 3 ст. 109), Аргентини (ч. 4 ст. 142 bis), Болгарії (ч. 3 ст. 142), Ізраїлю (ч. «бет» ст. 373), Індії (ч. 2 ст. 363А, ст.ст. 364, 364А), Італії (ч. 4 ст. 605), Канади (ст. 279), Китаю (ст.ст. 239, 240), Німеччини (ч. 3 § 239а), Словаччини (ч. 4 § 186), США (§ 1201), Тунісу (ч. 2 ст. 251), Угорщини (ч.ч. 3, 4 ст. 190), Франції (ч. 2 ст. 224-2) та Швеції (ст. 1 глави 4) передбачає можливість призначення винному довічно- го ув’язнення. Американський, китайський та туніський законодавці передбачили можливість застосування за вказане діяння також смертної кари. З-поміж різних видів викрадення людини найбільш суворе покарання (каторжні роботи на строк до 10 ро- ків) законодавець Республіки Корея передбачив за викрадення неповнолітньої дитини (ст. 287). Таким чином, підходи законодавців зарубіжних держав до визначення покарання за кваліфіковані та осо- бливо кваліфіковані види незаконного позбавлення волі або викрадення людини дуже різняться. При цьому варто мати на увазі, що найбільш суворі покарання здебільшого передбачені за спричинення вказаним злочи- ном тяжких наслідків, зокрема смерті потерпілого. Санкції ч. 1 і ч. 2 ст. 146 КК України, на наш погляд, змінювати недоцільно1. Водночас, зважаючи на вислов- лену раніше пропозицію вилучити з ч. 3 вказаної статті таку особливо кваліфікуючу ознаку, як спричинення розглядуваним діянням тяжких наслідків, яка, як видається, найбільшою мірою давала підстави для суттєвого посилення покарання за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вважаємо за можливе знизити верхню межу санкції ч. 3 ст. 146 КК України з 10 до 8 років позбавлення волі.

1 У той же час перспективним може бути доповнення санкції ч. 1 (а можливо і ч. 2) ст. 146 КК України альтернативними позбавленню волі на певний строк покараннями, про що йтиметься нижче.

320  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

У ст. 7 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень підкреслюється, що «кожна держава-учасниця передбачає для злочину насильницького зникнення відповідні заходи покарання з урахуван- ням його надзвичайної серйозності»1. У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на те, що покарання, передба- чені у санкціях ст. 146-1 КК України, порівняно м’які: позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років (ч. 1 ст. 146-1) та від п’яти до семи років (ч. 2 ст. 146-1). Таким чином, вітчизняний законодавець фактично прирів- няв суспільну небезпеку насильницького зникнення (ч. 1 ст. 146-1) до суспільної небезпеки кваліфікованого виду незаконного позбавлення волі або викрадення людини (ч. 2 ст. 146). За дії ж особи, яка віддала наказ або розпорядження про вчинення відповідних дій, або ж за невжиття керівником, якому стало відомо про вчинен- ня таких дій його підлеглими для їх припинення та неповідомлення компетентних органів про злочин, законо- давець посилив відповідальність, при цьому діапазон покарання у виді позбавлення волі на певний строк тут мінімальний – від 5 до 7 років. Натомість законодавці зарубіжних держав за діяння керівника передбачають аналогічне або ж менш суворе покарання. Так, албанський законодавець передбачає за насильницьке зникнення від 7 до 15 років позбавлення волі, а за вказані вище дії керівника – на строк від 3 до 7 років. Здійснений порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що законодавці зарубіжних держав здебільшого перед- бачають за насильницьке зникнення значно суворіші покарання. Так, у КК Австралії (ст. 268.21) за цей злочин передбачено позбавлення волі на строк 17 років, у КК Азербайджану (ст. 110) – від 10 до 20 років позбавлення волі або довічне ув’язнення, в КК Киргизстану (ст. 382) – від 12 років 6 місяців до 15 років позбавлення волі, у КК Литви (ст. 100-1) – від 3 до 15 років позбавлення волі, у КК Перу (ст. 320) – не менше 15 років позбав- лення волі. Максимальне покарання за насильницьке зникнення за кримінальним законодавством Сальвадору (ст. 364) – 8 років позбавлення волі, Албанії (ст. 109/с) – 30 років позбавлення волі або довічне ув’язнення, Аргентини (ст. 142 ter) – довічне ув’язнення, Гватемали (ст. 201 ter) – 40 років позбавлення волі або смертна кара, Колумбії (ст. 166) – 40 років позбавлення волі. Швейцарський законодавець (ст. 185 bis) за цей злочин передбачає не менше 1 року позбавлення волі. Зважаючи на специфічну правову природу розглядуваного посягання, його підвищену суспільну небезпе- ку, а також з огляду на вимоги зазначеної Конвенції та проаналізований зарубіжний досвід, вважаємо, що по- карання за насильницьке зникнення в КК України доцільно посилити. При цьому підстав для встановлення настільки суворих покарань, які визначені законодавством окремих із згаданих вище держав, на наш погляд, немає. Видається, що верхня межа санкції частини 1 статті, яка передбачатиме відповідальність за вказане ді- яння (приміром, ст. 444-1), має становити вісім років позбавлення волі, тоді як нижню її межу слід залишити незмінною. Аналогічне покарання можливо передбачити за відповідні діяння керівника. Санкція кваліфікова- ного складу розглядуваного злочину, який раніше пропонувалося виокремити, може передбачати позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років. Якщо у санкції ч. 1 ст. 147 КК України, яка передбачає відповідальність за захоплення заручників, встанов- лено покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 8 років, то в санкції ст. 215.1 КК Азербайджану – на строк від 5 до 10 років, § 2 ст. 347bis КК Бельгії – на строк від 20 до 30 років, ч. 1 ст. 291 КК Білорусі – на строк від 5 до 10 років, ч. 1 ст. 97а КК Болгарії – на строк від 3 до 10 років, ч. 1 ст. 143а КК Болгарії – на строк від 1 до 8 років, ч. 1 ст. 218 КК Вірменії – на строк від 5 до 8 років, ч. 1 ст. 144 КК Грузії – на строк від 7 до 10 років, ч. 1 ст. 329 КК Грузії – на строк від 8 до 12 років, ч. 1 ст. 135 Пенітенціарного кодексу Естонії – на строк від 3 до 12 років, ч. 1 ст. 261 КК Казахстану – на строк від 3 до 8 років, ч. 1 ст. 244 КК Киргизстану – на строк від 5 років до 7 років 6 місяців, ст. 239 КК Китаю – на строк до 10 років або довічного ув’язнення, а також штрафу чи конфіскації майна, ч. 1 ст. 154 КК Латвії – на строк від 2 до 10 років з конфіскацією майна або без такої, ч. 1 ст. 252 КК Литви – на строк від 3 до 10 років, ч. 1 ст. 280 КК Молдови – на строк від 5 до 10 років, ч. 1 ст. 282а КК Нідерландів – на строк до 15 років або штраф п’ятої категорії, ч. 1 § 239b КК Німеччини – на строк понад 5 років, ст. 143 КК Норвегії – на строк до 12 років, ч. 1 ст. 421 КК Північної Македонії – на строк не менше 1 року, § 1 ст. 252 КК Польщі – на строк від 1 до 10 років, ч. 1 ст. 162 КК Португалії – на строк від 2 до 10 років, ст. 324-3 КК Республіки Корея – на строк понад 5 років або довічного ув’язнення, ч. 1 ст. 206 КК Росії – на строк від 5 до 10 років, ч. 1 § 185 КК Словаччини – на строк від 4 до 10 років, ч. 1 ст. 373 КК Словенії – на строк від 1 до 15 років, § 1203 Зводу законів США – на будь-який строк або довічного ув’язнення чи смертної кари, ч. 1 ст. 181 КК Таджикистану – на строк від 5 до 10 років, ч. 1 ст. 130 КК Туркменістану – на строк від 5 до 10 років, ч. 1 ст. 245 КК Узбекистану – на строк від 5 до 10 років, ч. 1 ст. 4 глави 25 КК Фінляндії – на строк від 1 1 Международная конвенция для защиты всех лиц от насильственных исчезновений от 20 декабря 2006 года / Организация Объединенных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/disappearance.shtml

321 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

до 10 років, ст. 224-4 КК Франції – строком 30 років, ч. 1 ст. 174 КК Чехії – на строк від 2 до 10 років. У ч. 1 ст. 185 КК Швейцарії за зазначене діяння встановлено покарання у виді каторжної в’язниці (строк не вказаний; мінімальний строк для цього покарання, визначений у ст. 35, – 1 рік, максимальний – 20 років). Санкція ч. 2 ст. 147 КК України передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 15 років, тоді як максимальне покарання за цей злочин у кримінальному законодавстві Бельгії, Канади, Нідерландів, Північної Македонії, Росії, Словаччини, Франції, Швейцарії – довічне позбавлення волі, у кримінальному за- конодавстві Азербайджану – позбавлення волі на строк від 12 до 15 років, Білорусі – позбавлення волі на строк від 10 до 15 років зі штрафом або без такого, Болгарії – позбавлення волі на строк від 5 до 15 років за ч. 2 ст. 97а, від 5 до 12 років за ч. 3 ст. 143а, Вірменії – позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, Естонії – позбавлення волі на строк від 5 до 15 років, Грузії – позбавлення волі на строк від 13 до 18 років за ч. 3 ст. 144, від 14 до 20 років за ч. 4 ст. 329, Казахстану – позбавлення волі на строк від 10 до 15 років з позбавленням громадянства Республіки Казахстан або без такого, Киргизстану – на строк від 10 років до 12 років 6 місяців із штрафом, Лат- вії – позбавлення волі на строк від 5 до 15 років з конфіскацією майна або без такої, Литви – позбавлення волі на строк від 5 до 15 років, Молдови – позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, Польщі – позбавлення волі на строк від 2 до 12 років, Словенії – позбавлення волі на строк понад 15 років, Таджикистану – позбавлення волі на строк від 12 до 20 років, Туркменістану – позбавлення волі на строк від 10 до 20 років, Узбекистану – позбавлення волі на строк від 10 до 15 років, Чехії – позбавлення волі на строк від 10 до 18 років. Таким чином, здійснене порівняльно-правове дослідження засвідчило, що санкції ст. 147 КК України за- галом зіставні із зарубіжним досвідом визначення покарання за захоплення заручників. Водночас раніше за- значалося, що про підвищений ступінь суспільної небезпеки захоплення або тримання особи як заручника порівняно з незаконним позбавленням волі або викраденням людини можна стверджувати далеко не завжди, оскільки основна відмінність між вказаними посяганнями полягає в меті, визначеній у диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України. Крім того, вище обґрунтовувалась доцільність відмови від такої обтяжуючої відповідальність за захоплення заручників обставини, як спричинення вказаним діянням тяжких наслідків. На наш погляд, саме ця кваліфікуюча ознака давала підстави для суттєвого посилення покарання за цей злочин. З огляду на викладене вважаємо, що верхня межа санкції ч. 2 ст. 147 КК України може бути знижена з 15 до 12 років позбавлення волі. Беручи до уваги висловлену раніше пропозицію виокремити у зазначеній статті частину третю, у якій встанови- ти відповідальність за вчинення розглядуваного діяння організованою групою, вважаємо, що санкцію частини першої цієї статті можна залишити незмінною, у санкції її частини другої передбачити покарання у виді поз- бавлення волі на строк від семи до десяти років, а в санкції частини третьої – від восьми до дванадцяти років. Санкція ст. 148 КК України встановлює, що підміна дитини карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. Порівняльно-правове дослідження засвідчило, що найменш суворі покарання за цей злочин передбачають австрійський, азербайджанський, болгарський, боснійський, іранський, латвійський, македонський, німецький, сербський, словенський, турецький, туркменський, хорват- ський, чорногорський та шведський законодавці. Так, максимальне покарання, яке загрожує за підміну дитини, за КК Австрії (§ 200) – позбавлення волі на строк до 1 року, за КК Латвії (ч. 2 ст. 167), КК Німеччини (§ 169), КК Туркменістану (ст. 128) та КК Швеції (ст. 3 глави 7) – позбавлення волі на строк до 2 років, за КК Азербай- джану (ст. 172), КК Болгарії (ч. 2 ст. 184), Законом про ісламські кримінальні покарання Ірану (ч. 1 ст. 631), КК Федерації Боснії та Герцеговини (ст. 218), КК Північної Македонії (ст. 199), КК Сербії (ст. 117), КК Словенії (ч. 1 ст. 189), КК Туреччини (ч. 1 ст. 231), КК Хорватії (ч. 1 ст. 175), КК Чорногорії (ч. 1 ст. 218) – позбавлення волі на строк до 3 років. Законодавці ряду держав за розглядуване діяння встановили покарання, верхня межа якого аналогічна тій, яку визначив вітчизняний законодавець. Так, за КК Гватемали (ст. 239), КК Грузії (ст. 174), Пенітенціарним кодексом Естонії (ч. 2 ст. 174), КК Киргизстану (ст. 183), КК Колумбії (ст. 238), КК Перу (ст. 145), КК Росії (ст. 153), КК Сальвадору (ч. 2 ст. 196), КК Таджикистану (ч. 2 ст. 171), КК Угорщини (ч. 2 ст. 213), КК Узбе- кистану (ст. 124) та КК Фінляндії (ч. 2 ст. 2 глави 18) максимальне покарання, яке загрожує за підміну дитини, становить 5 років позбавлення волі. Найсуворіші покарання за підміну дитини встановлені кримінальним законодавством Бельгії (до 10 років позбавлення волі), Вірменії (до 10 років позбавлення волі), Іспанії (до 10 років позбавлення волі), Албанії (до 8 років позбавлення волі), Литви (до 8 років позбавлення волі), Казахстану (до 7 років позбавлення волі), Ар-

322  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

гентини (до 6 років позбавлення волі), Білорусі (до 6 років позбавлення волі), Бразилії (до 6 років позбавлення волі), Куби (до 6 років позбавлення волі), Сан-Марино (до 6 років позбавлення волі). Санкції § 200 КК Австрії, ст. 174 КК Грузії, ч. 1 ст. 174 Пенітенціарного кодексу Естонії, ч. 1 ст. 136 КК Казахстану, ст. 183 КК Киргизстану, ч.ч. 1, 2 ст. 167 КК Латвії, ч. 1 § 169 КК Німеччини, ч. 1 ст. 171 КК Та- джикистану, ст. 124 КК Узбекистану, ст. 3 гл. 7 КК Швеції передбачають можливість призначення засудженому за цей злочин основного покарання у виді штрафу. Санкції ч. 2 ст. 180 КК Білорусі, ч. 2 ст. 184 КК Болгарії та ст. 153 КК Росії передбачають за розглядуваний злочин штраф як додаткове покарання. Виправні роботи в якості альтернативного позбавленню волі покарання передбачають кримінальні закони Білорусі, Вірменії, Казахстану, Туркменістану; обмеження волі – кримінальні кодекси Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Узбе- кистану; примусові (громадські) роботи – кримінальні кодекси Латвії та Узбекистану; арешт – КК Литви. Крім того, у санкціях ст. 172 КК Азербайджану, ст. 174 КК Грузії та ст. 183 КК Киргизстану передбачено додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; у санкціях ч. 4 ст. 220 КК Іспанії та ч. 1 ст. 230 КК Сан-Марино – позбавлення батьківських прав. Таким чином, вітчизняний законодавець та законодавці зарубіжних держав займають подібні позиції сто- совно оцінки суспільної небезпеки підміни дитини. Зважаючи на це, санкцію ст. 148 КК України, на наш по- гляд, коригувати недоцільно. Водночас нагадаємо, що раніше у цій роботі пропонувалося виокремити квалі- фікований склад розглядуваного діяння. Вважаємо, що з урахуванням підвищеної суспільної небезпеки цього злочину, вчиненого за наявності обтяжуючих відповідальність обставин, а також з огляду на проаналізований зарубіжний досвід, санкція ч. 2 ст. 148 КК України має передбачати покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Санкція ч. 1 ст. 149 КК України за вчинення торгівлі людьми передбачає максимальний строк покарання у виді позбавлення волі у 8 років. Водночас законодавці цілого ряду зарубіжних держав встановлюють за торгів- лю людьми ще вищі максимальні строки вказаного покарання: Австралії (ст. 271.2) – 12 років, Азербайджану (ст. 144-1.1) – 10 років, Албанії (ст. 110/а) – 15 років, Греції (ч. 1 ст. 323А) – 10 років, Грузії (ч. 1 ст. 143-1) – 12 років, Данії (ч. 1 § 262а) – 10 років, Ізраїлю (ст. 377алеф) – 16 років, Індії (ч. 2 ст. 370) – 10 років, Китаю (ст. 240) – 10 років, Литви (ч. 1 ст. 147) – 10 років, Молдови (ч. 1 ст. 165) – 12 років, Німеччини (§§ 232, 233, 233а) – 10 років, Перу (ч. 1 ст. 153) – 15 років, Португалії (ч. 1 ст. 160) – 10 років, Румунії (ч. 1 ст. 210) – 10 років, Сан-Марино (ст. 168) – 20 років, Словаччини (ч. 1 § 179) – 10 років, Словенії (ч. 1 ст. 113) – 10 років, США (§ 1590) – 20 років, Туреччини (ч. 1 ст. 80) – 12 років, Туркменістану (ч. 1 ст. 129-1) – 10 років, Хорватії (ч. 1 ст. 106) – 10 років, Чехії (ч. 1 ст. 168) – 10 років, Чорногорії (ч. 1 ст. 444) – 10 років, Швеції (ч. 1 ст. 1а глави 4) – 10 років. Водночас законодавці ряду зарубіжних держав за торгівлю людьми встановлюють менш суворі покарання. Так, максимальний строк позбавлення волі, передбачений санкцією основного складу вказа- ного злочину, за законодавством Австрії (ч. 1 § 104а) – 5 років, Аргентини (ст. 145 bis) – 8 років, Білорусі (ч. 1 ст. 181) – 7 років, Болгарії (ч. 1 ст. 159а) – 8 років, Бразилії (ч. 1 ст. 149-А) – 8 років, Вірменії (ч. 1 ст. 132) – 4 роки, Естонії (ч. 1 ст. 133) – 7 років, Іспанії (ч. 1 ст. 177-1) – 8 років, Казахстану (ч. 1 ст. 128) – 7 років, Кир- гизстану (ч. 1 ст. 171) – 5 років, Колумбії (ст. 188) – 8 років, Латвії (ч. 1 ст. 154-1) – 8 років, Нідерландів (ч. 1 ст. 273f ) – 8 років, Норвегії (ч. 1 ст. 257) – 6 років, Росії (ч. 1 ст. 127-1) – 6 років, Сальвадору (ст. 367) – 8 років, Таджикистану (ч. 1 ст. 130-1) – 8 років, Угорщини (ч. 1 ст. 192) – 3 роки, Узбекистану (ч. 1 ст. 135) – 5 років, Фінляндії (ч. 1 ст. 3 глави 25) – 6 років, Франції (ст. 225-4-1) – 7 років, Японії (ч. 1 ст. 226-2) – 5 років. Кримі- нальне законодавство Північної Македонії (ч. 1 ст. 418-а) приписує карати за цей злочин позбавленням волі на строк щонайменше 4 роки, Польщі (§ 1 ст. 189а) – на строк понад 3 роки. Якщо максимальний строк позбавлення волі за КК України (ч. 3 ст. 149) становить 15 років, то за кримі- нальним законодавством Австралії (ст. 271.3) – 20 років (а за торгівлю дітьми (ст. 271.4) – 25 років), Албанії (ст. 110/а) – понад 20 років або довічне ув’язнення, Грузії (ч. 4 ст. 143-1) – 20 років, Ізраїлю (ст. 377алеф) – 20 років, Індії (ч.ч. 3–7 ст. 370, ст. 371) – довічне ув’язнення, Китаю (ст. 240) – довічне ув’язнення або й смертна кара, Молдови – 20 років, Нідерландів (ч. 5 ст. 273f ) – 18 років, Перу (ч. 6 ст. 153-А) – понад 25 років, Сло- ваччини (ч. 5 § 179) – 25 років або довічне ув’язнення, США (§ 1590) – довічне ув’язнення, Туркменістану (ч. 3 ст. 129-1) – 25 років, Угорщини (ч. 6 ст. 192) – довічне ув’язнення, Франції (ст. 225-4-4) – довічне ув’язнення, Чехії (ч. 5 ст. 168) – 18 років. Водночас законодавці ряду зарубіжних держав за кваліфікований (особливо ква- ліфікований) вид розглядуваного посягання передбачають менш суворі покарання. Так, максимально можли-

323 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

вий строк позбавлення волі за цей злочин у законодавстві Австрії (ч.ч. 4, 5 § 104а) – 10 років, Азербайджану (ст. 144-1.3) – 15 років, Аргентини (ч. 7 ст. 145 ter) – 15 років, Білорусі (ч. 3 ст. 181) – 15 років, Болгарії (ч. 3 ст. 159а, ст. 159г) – 15 років, Вірменії (ч. 3 ст. 132) – 8 років, Естонії (ч. 2 ст. 133) – 15 років, Казахстану (ч. 4 ст. 128) – 15 років, Киргизстану (ч. 3 ст. 171) – 10 років, Латвії (ч. 3 ст. 154-1) – 15 років, Литви (ч. 2 ст. 147) – 12 років, Норвегії (ст. 258) – 10 років, Португалії (ч. 3 ст. 160) – 12 років, Росії (ч. 3 ст. 127-1) – 15 років, Румунії (ч. 2 ст. 210) – 12 років, Словенії (ч.ч. 2, 3 ст. 113) – 15 років, Таджикистану (ч. 3 ст. 130-1) – 15 років, Узбекистану (ч. 3 ст. 135) – 12 років, Фінляндії (ч. 1 ст. 3(а) глави 25) – 10 років, Хорватії (ч. 3 ст. 106) – 15 років, Чорногорії (ч. 8 ст. 444) – 15 років, Японії (ч.ч. 3, 4 ст. 226-2) – 10 років. За вчинення кваліфікованого (особливо кваліфікованого) виду торгівлі людьми кримінальне законодавство Греції (ч. 3 ст. 323А) передбачає понад 10 років позбавлення волі, Північної Македонії (ч. 4 ст. 418-а) – понад 5 років, Швейцарії (ст. 182) – не менше 1 року. Таким чином, законодавці цілого ряду зарубіжних держав встановлюють за торгівлю людьми ще суворіші покарання, аніж вітчизняний законодавець. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що в ч. 1 ст. 23 Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми підкреслюється, що кожна сторона має вживати таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення покарання торгівлі людьми, ефективними, адекватними й переконливими санкціями. За торгівлю людьми, вчинену фізичними особами, ці санкції мають охоплювати покарання із застосуванням позбавлення волі, що може зумовити видачу правопо- рушників1. Вважаємо, що для перегляду існуючих на сьогодні санкцій ст. 149 КК України немає підстав, оскільки пе- редбачені у них покарання загалом відповідають реальній суспільній небезпеці розглядуваного посягання та проаналізованому вище зарубіжному досвіду пеналізації торгівлі людьми. Аналіз санкцій ст. 151 КК України, яка передбачає відповідальність за незаконне поміщення в заклад з на- дання психіатричної допомоги, дає підстави для висновку, що законодавцем не дотримана перша із перера- хованих вище вимог до пеналізації злочинів: суворість покарань, закріплених у санкціях частин 1 і 2 вказаної статті, не відповідає фактичному ступеню суспільної небезпечності розглядуваного злочину2. Санкція ч. 1 ст. 151 КК передбачає покарання у виді арешту на строк від трьох до шести місяців або обме- ження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (злочин невеликої тяжкості). Санкція ч. 2 ст. 151 КК України встановлює покарання у виді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років з позбав- ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (злочин середньої тяжкості). У розглядуваному контексті необхідно звернути увагу на те, що покарання за незаконне позбавлення волі (загальна норма) у чинному КК України є більш суворими. Нагадаємо, що санкція ч. 1 ст. 146 КК передбачає покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк, санкція ч. 2 вказаної статті – покарання у виді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк, санкція ч. 3 – позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років. Як бачимо, різниця у суворості санкцій ст. 151 і ст. 146 є разючою. Чим зумовлена така позиція законодав- ця – пояснити складно, адже, як зазначалося раніше, є всі підстави для того, аби стверджувати, що фактична

1 Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_858#Text 2 У цьому зв’язку слід погодитись з Ю.А. Пономаренком, який зазначає, що пошук відповідності між злочином і покаранням за нього – одна з одвіч- них проблем кримінального права, яка навряд чи буде розв’язана найближчим часом (Пономаренко Ю.А. Основні проблеми пеналізації злочинів у законотворчій практиці. 10 років чинності Кримінального кодексу України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законо- давством європейських країн: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 13-14 жовт. 2011 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2011. С. 211. Див. також: Денисова Т.А. Санкції та покарання: збалансованість проти репресії. Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 11-12 жовт. 2012 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2012. С. 230–231; Музика А.А., Горох О.П. Покарання та його застосування за злочини проти здоров’я населення: монографія. Київ: ПАЛИВОДА А.В., 2012. С. 84–85; Орловская Н.А. Уго- ловно-правовые санкции: проблемы определения, классификации и функционального анализа: монография. Одесса: Юридична література, 2010. С. 3–4). Варто, однак, зазначити, що останнім часом пропонуються інноваційні методики оцінки суспільної небезпечності кримінально караних діянь (див., зокрема: Карчевський М.В. Метод контекстної законодавчої оцінки суспільної небезпечності діяння. Вісник Луганського державного уні- верситету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2011. № 3. С. 51–64; Карчевський М.В., Одинцова О.В. Автоматизована система для дослідження законодавчої оцінки суспільної небезпечності діяння «In Context». Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідорен- ка. 2019. Вип. 4 (88). С. 92–101).

324  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

суспільна небезпека незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги є вищою, аніж суспіль- на небезпека «звичайного» незаконного позбавлення волі. Звертає на це увагу також Ю.А. Пономаренко1. Тут варто нагадати, що КК УСРР 1922 р. визнавав розглядуване діяння (ст. 161) найтяжчим порівняно з іншими злочинами проти свободи особи – за його вчинення суд міг призначити покарання у виді позбавлення волі на строк не менше п’яти років. Однак у подальшому радянський законодавець кардинально змінив свою позицію. У КК 1927 р. санкція статті, яка передбачала відповідальність за поміщення в лікарню для душев- нохворих завідомо здорової людини з корисливих або інших особистих спонукань (ст. 156), була пом’якшена – винному у вчиненні даного злочину загрожувало позбавлення волі на строк до трьох років. У 1988 р., коли КК УРСР 1960 р. був доповнений ст. 123-2 «Незаконне поміщення в психіатричну лікарню», покарання за цей злочин пом’якшено вдруге: передбачений у санкції вказаної статті максимальний строк покарання у виді позбавлення волі становив всього два роки. Таким чином, погляди законодавця на питання пеналізації розглядуваного злочину зазнали суттєвої еволю- ції: від визнання його найтяжчим порівняно з іншими злочинами проти свободи особи до різкого й необґрун- тованого пом’якшення покарання за нього. Вважаємо, що жодних об’єктивних причин для зазначеної зміни поглядів не було, а тому, на наш погляд, санкції ст. 151 КК України потребують перегляду2. Аргументом на користь посилення кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в заклад з надан- ня психіатричної допомоги може слугувати й відповідний зарубіжний досвід. Аналіз кримінального законодав- ства зарубіжних держав засвідчує, що в санкціях ст. 151 КК України передбачені порівняно м’які покарання за цей злочин. Так, якщо санкцією ч. 1 ст. 151 КК України передбачено максимальне покарання у виді позбавлен- ня волі на строк до двох років, то у санкції ч. 1 ст. 149 КК Грузії – на строк від трьох до шести років (до того ж не передбачено альтернативного позбавленню волі покарання), а в санкції ч. 1 ст. 133 КК Таджикистану – від одного до п’яти років (також не передбачено альтернативного позбавленню волі покарання). Два роки позбав- лення волі як максимальний строк цього покарання за вчинення розглядуваного діяння передбачено лише у ст. 155 КК Латвії. Санкція ч. 1 ст. 174 КК Киргизстану встановлює максимальне покарання у виді позбавлення волі строком на два роки шість місяців. Більшість же законодавців у санкції частини статті, яка містить ос- новний склад даного злочину, передбачають максимальний строк покарання у виді позбавлення волі у три роки (ч. 1 ст. 146 КК Азербайджану, ч. 1 ст. 184 КК Білорусі, ч. 1 ст. 134 КК Вірменії, ч. 1 ст. 127 КК Казахстану, ч. 1 ст. 169 КК Молдови, ч. 1 ст. 128 КК Росії, ч. 1 ст. 131 КК Туркменістану). Кримінальне законодавство Білорусі, Казахстану, Киргизстану та Латвії передбачає можливість призначен- ня за вчинення даного діяння штрафу (у ч. 1 ст. 151 КК України цей вид покарання відсутній). Покарання у виді обмеження волі передбачено санкціями ч. 1 ст. 184 КК Білорусі, ч. 1 ст. 127 КК Казахстану та ч. 1 ст. 128 КК Росії. Якщо в ч. 1 ст. 151 КК України максимальний строк обмеження волі сягає двох років, то у всіх перелі- чених державах суд має можливість призначити це покарання на строк до трьох років. Покарання у виді виправних робіт, яке відсутнє в санкції ч. 1 ст. 151 КК України, передбачене у ч. 1 ст. 146 КК Азербайджану, ч. 1 ст. 174 КК Киргизстану та ч. 1 ст. 127 КК Казахстану, а у виді примусових (громадських) робіт (також відсутнє в санкції ч. 1 ст. 151 КК України) – в ч. 1 ст. 127 КК Казахстану та ч. 1 ст. 128 КК Росії. Покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (міститься в санкції ч. 1 ст. 151 КК України) передбачене в ч. 1 ст. 184 КК Білорусі, ч. 1 ст. 174 КК Киргизстану, ст. 155 КК Латвії, ч. 1 ст. 169 КК Молдови та ч. 1 ст. 131 КК Туркменістану. Якщо у ч. 1 ст. 151 КК України, ч. 1 ст. 169 КК Молдови та ч. 1 ст. 131 КК Туркменістану покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю передбачене на строк до трьох років, то в ч. 1 ст. 174 КК Киргизстану та ст. 155 КК Латвії – на строк до п’яти років. Лише КК Литви (ч. 3 ст. 146) передбачає за вчинення розглядуваного діяння покарання у виді арешту, яке міститься також у санкції ч. 1 ст. 151 КК України. Зауважимо, що вказаний вид покарання до 1 квітня 2013 р. був передбачений й у ст. 155 КК Латвії3.

1 Пономаренко Ю.А. Основні проблеми пеналізації злочинів у законотворчій практиці. 10 років чинності Кримінального кодексу України: проблеми за- стосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодавством європейських країн: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 13-14 жовт. 2011 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2011. С. 212. 2 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 186–188. 3 Див.: Уголовный кодекс Латвийской Республики / науч. ред. и вступ. статья канд. юрид. наук А.И. Лукашова и канд. юрид. наук Э.А. Саркисовой; перевод с латышского канд. юрид. наук А.И. Лукашова. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2001. С. 171; Krimināllikums / LIKUMI.LV.

325 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Варто порівняти також санкції кваліфікованих складів незаконного поміщення в заклад з надання психі- атричної допомоги. Якщо максимальний строк позбавлення волі в санкції ч. 2 ст. 151 КК України сягає п’яти років, то за ч. 2 ст. 169 КК Молдови, ч. 2 ст. 128 КК Росії, ч. 2 ст. 131 КК Туркменістану – семи років, за ч. 3 ст. 146 КК Азербайджану, ч. 2 ст. 134 КК Вірменії, ч. 2 ст. 127 КК Казахстану, ч. 2 ст. 133 КК Таджикистану – восьми років, за ч. 2 ст. 149 КК Грузії – дев’яти років. Але найбільший строк покарання у виді позбавлення волі за вчинення даного злочину передбачений ч. 2 § 261 КК Данії, який вказане вище діяння розглядає в яко- сті кваліфікованого складу незаконного позбавлення свободи, – до 12 років ув’язнення. У всіх кваліфікованих складах розглядуваного злочину санкції містять покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю1. Як бачимо, проаналізоване кримінальне законодавство вбачає у розглядуваному діянні наявність більшого ступеня суспільної небезпеки. Зауважимо, що в юридичній літературі вже висловлювалася думка про необхідність встановлення більш суворих покарань за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги. Так, С.Ф. Денисов та Г.О. Зубов вважають за необхідне посилити санкцію ч. 2 ст. 151 КК України, тоді як санкцію ч. 1 цієї статті пропонують залишити незмінною. На думку науковців, санкція ч. 2 ст. 151 має передбачати покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років2. Зазначимо, що верхня межа покарання у виді позбавлення волі за кваліфікований вид даного злочину відповідає позиції ряду зарубіжних законодавців. Водночас навряд чи можна погодитись з тим, що санкція ч. 1 ст. 151 не потребує корегування. Виходячи із викладеного, доцільно, на наш погляд, ставити питання про перегляд санкцій статті про відпо- відальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги. Видається, основний склад вказаного злочину слід визнати злочином середньої тяжкості, а кваліфікований – тяжким злочином. Такий підхід відповідає, зокрема, наведеному зарубіжному досвіду. Крім того, вважаємо, що необхідно орієнтуватися на санкції ст. 146 КК України, яка по відношенню до ст. 151 є загальною нормою. На наш погляд, санкція ч. 1 ст. 151 має передбачати альтернативні покарання у виді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлен- ня волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, санкція ч. 2 ст. 151 – покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. На переконання автора, передбачення у законодавстві суворіших покарань за вчинення розглядуваного діяння сприятиме встановленню адекватного реальному ступеню його суспільної небезпеки покарання, доз- волить привести у відповідність санкції загальної норми про незаконне позбавлення волі та спеціальної про незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги. Дослідивши особливості встановлення покарання за злочини проти волі, честі та гідності особи, перейдемо до аналізу практики застосування покарання за вказані діяння. Вивчення практики застосування покарання за конкретні злочинні діяння дозволяє отримати важливу ін- формацію, що стосується призначених за вчинення цих злочинів покарань, характерних помилок, що допуска- ються судами при їх призначенні, а також при звільненні засуджених від покарання та його відбування. Відповідна практика наявна лише за такі злочини проти волі, честі та гідності особи, як незаконне позбав- лення волі або викрадення людини, захоплення заручників, торгівля людьми, експлуатація дітей та використан- ня малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Спершу проаналізуємо практику застосування покарання за незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Наведені нижче дані одержані в результаті аналізу матеріалів 370 кримінальних проваджень, розглянутих судами України за період з 2010 по 2018 рік. Автором узагальнено дані, що стосуються 558 засуджених за неза- конне позбавлення волі або викрадення людини.

URL: https://likumi.lv/doc.php?id=88966 1 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 76–78. 2 Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 117.

326  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

За ч. 1 ст. 146 КК України засуджено 46 осіб (8,2%), за ч. 2 цієї статті – 462 особи (82,8%), за ч. 3 – 50 осіб (9%). У п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України вказано, що суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Вивчення судової практики засвідчило, що, призначаючи покарання за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, суди враховували найрізноманітніші дані, які стосуються особи винного: його вік, стан здоров’я, перебування на обліку у лікаря-нарколога чи психіатра, наявність судимості, працевлаштованість, наявність на утриманні неповнолітніх дітей або непрацездатних батьків тощо. Однак найчастіше суди врахо- вують характеристики винних осіб, видані за місцем їхнього проживання (здебільшого) та роботи. Так, наяв- ність позитивної характеристики суд врахував щодо 234 (41,9%) засуджених, посередньої – щодо 93 (16,7%), негативної – щодо 22 (3,9%). Доводиться констатувати, що відповідні характеристики суди, як правило, не оці- нюють критично. Винятком може слугувати вирок Свалявського районного суду Закарпатської області, який, засудивши жінку, котра викрала з лікарняної палати тримісячного хлопчика, зазначив, що до позитивної харак- теристики, виданої сільським головою за місцем її проживання, він ставиться критично, оскільки жінка раніше неодноразово притягалася до кримінальної відповідальності, була позбавлена батьківських прав1. Зважаючи на наявність у багатьох проаналізованих матеріалах кримінальних проваджень подібної інформації щодо за- суджених, є підстави вважати, що частина позитивних характеристик, врахованих судами при призначенні по- карання, містила необ’єктивні дані, оскільки особи, що видали ці характеристики, формально поставились до виконання свого обов’язку. Необхідно підкреслити, що нерідко суди вкрай поверхово досліджують особу винного, обмежуючись кон- статацією того, що особа, скажімо, позитивно характеризується за місцем проживання, або ж що вона не пере- буває на обліку у лікаря-нарколога чи психіатра. Більше того, окремі суди взагалі ігнорують законодавчу вимогу враховувати особу винного при призначенні покарання. Так, наприклад, Дніпровський районний суд міста Херсона, призначаючи покарання чоловікові, що незаконно позбавив волі свого знайомого, не вказав на значу- щі особливості особи винного, обмежившись наведенням обставин, які пом’якшують та обтяжують покаран- ня2. Трапляється також, що суди підкреслюють врахування ними особи винного, але не зазначають, які конкрет- ні характеристики вони мають на увазі. Крім того, доволі поширеною є практика, коли суди до пом’якшуючих чи обтяжуючих покарання обставин зараховують й ті характеристики, які насправді ілюструють особу винного. Щодо 87 засуджених (15,6%) суд констатував відсутність обставин, які пом’якшують покарання; стосовно 107 осіб (19,2%) відповідні обставини у вироках не згадувались, що, вочевидь, означає їх відсутність. Серед обставин, які пом’якшують покарання, перерахованих у ч. 1 ст. 66 КК України, найчастіше враховувались: щире каяття (287 осіб – 51,4%), активне сприяння розкриттю злочину (121 особа – 21,7%), добровільне відшкоду- вання завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (89 осіб – 15,9%), вчинення злочину неповнолітнім (5 осіб – 0,9%). Суди також нерідко користуються правом визнавати такими, що пом’якшують покарання, й інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК України. Такими найчастіше визнавались: визнання своєї вини (54 особи – 9,7%), наявність на утриманні дітей (35 осіб – 6,3%), притягнення до кримінальної відповідальності вперше (29 осіб – 5,2%), позитивна характеристика особи (26 осіб – 4,7%), посередня характеристика особи (11 осіб – 2%), прохання потерпілих суворо не карати винних (10 осіб – 1,8%). У поодиноких випадках суди враховували також в якості пом’якшуючих покарання такі обставини: наявність на утриманні непрацездатних батьків, готовність нести кримінальну відповідальність, неправомірну поведінку потерпілого, другорядну роль у вчиненні злочину, наявність постійного місця проживання, наявність хронічних захворювань, те, що злочин не спричинив тяжкі наслідки, винний є особою молодого чи немолодого віку, є учасником АТО, нагороджу- вався грамотами і державними нагородами, не перебуває на обліку в нарколога чи психіатра, є інвалідом ІІІ групи, є постраждалим від катастрофи на ЧАЕС, є членом громадських організацій, те, що дружина підсудного є вагітною, тощо. Зрозуміло, що окремі з наведених вище обставин стосувалися насправді особи винного, однак суди, кори- стуючись наданим їм правом, помилково зарахували їх до обставин, що пом’якшують покарання. Окремі з вка- заних обставин (скажімо, посередня характеристика особи або ж її членство в громадській організації) навряд чи взагалі можуть претендувати на те, аби їх враховували з метою пом’якшення покарання. В деяких випадках

1 Архів Свалявського районного суду Закарпатської обл. за 2012 рік. Справа № 710/2972/12. 2 Архів Дніпровського районного суду м. Херсона за 2013 рік. Справа № 666/1900/13-к.

327 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

суд двічі враховував одну й ту ж обставину і в якості характеристики особи винного, і в якості обставини, що пом’якшує покарання. Наприклад, Куйбишевський районний суд міста Донецька, призначаючи покарання чоловікові, який викрав та незаконно позбавив волі двох осіб, двічі врахував наявність на його утриманні ма- лолітньої дитини, що у підсумку дозволило суду дійти висновку про доцільність звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням1. Вище зазначалося, що найчастіше суди враховують в якості обставини, що пом’якшує покарання, щире ка- яття. Разом із тим його констатація здебільшого має формальний характер. Лише в окремих випадках суди намагаються пояснити, що вони мають на увазі під щирим каяттям і чому враховують його в якості обставини, що пом’якшує покарання. Так, наприклад, Волноваський районний суд Донецької області вказав, що про щире каяття обвинуваченого свідчить те, що він в судовому засіданні вибачився перед потерпілим і його законним представником2. На наш погляд, саме по собі вибачення обвинуваченого навряд чи є достатнім для констатації щирого його каяття. Так само недостатньо переконливим видається розуміння щирого каяття як добровільної допомоги органам досудового розслідування і суду у встановленні обставин злочину та примирення обвинува- ченої з потерпілою (так його трактував Московський районний суд міста Харкова)3. Свідченням нерозуміння сутності даної пом’якшуючої покарання обставини, на наш погляд, є також те, що суди часто враховують в яко- сті обставин, що пом’якшують покарання, і щире каяття обвинуваченого, і визнання ним своєї вини. Вочевидь, щире каяття неможливе без визнання особою своєї вини, а тому подвійне врахування вказаних обставин не є правильним. Зазначимо, що у постанові від 22 березня 2018 р. Верховний Суд роз’яснив, що розкаяння перед- бачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї прови- ни у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого4. Щодо 287 осіб (51,4%) суд встановив відсутність обставин, які обтяжують покарання; стосовно 135 осіб (24,2%) відповідні обставини у вироках не згадувались, що, мабуть, також означає їх відсутність. Такими, що обтяжують покарання, суд визнавав наступні обставини: вчинення злочину особою, що перебувала у стані ал- когольного сп’яніння (96 осіб – 17,2%), рецидив злочинів (39 осіб – 7%), вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані (10 осіб – 1,8%), вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (4 особи – 0,7%), вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службово- го обов’язку (1 особа – 0,2%), вчинення злочину щодо особи, яка перебуває у залежності від винного (1 особа – 0,2%). Зазначимо, що в окремих випадках суди помилково враховують певні обставини в якості обтяжуючих покарання. Йдеться про врахування як обставин, що обтяжують покарання, вчинення даного злочину щодо малолітньої дитини та вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою. Суди не мали права розцінюва- ти вказані обставини в якості обтяжуючих покарання, оскільки законодавець вже врахував їх у ч. 2 ст. 146 КК України (а суди відповідним чином кваліфікували ці діяння). Покарання у виді обмеження волі суд призначив 151 особі (27%), покарання у виді позбавлення волі на пев- ний строк – 391 особі (70%). Крім того, 16 (2,9%) засудженим суд, застосувавши ст. 69 КК України, призначив інші покарання (штраф – 13 особам, громадські роботи – 2 особам, арешт – 1 особі). Суди призначали покарання у виді обмеження волі на такі строки: 1 рік – 46 особам (8,2%), 1 рік 1 місяць – 4 особам (0,7%), 1 рік 2 місяці – 1 особі (0,2%), 1 рік 3 місяці – 1 особі (0,2%), 1 рік 6 місяців – 9 особам (1,6%), 2 роки – 48 особам (8,6%), 2 роки 6 місяців – 2 особам (0,4%), 3 роки – 26 особам (4,7%), 3 роки 6 місяців – 4 особам (0,7%), 4 роки – 6 особам (1,1%), 4 роки 6 місяців – 1 особі (0,2%), 5 років – 3 особам (0,5%). Мінімальний строк призначеного покарання у виді позбавлення волі на певний строк сягав 1 року, макси- мальний – 8 років. Суди призначали покарання у виді позбавлення волі на такі строки: 1 рік – 40 особам (7,2%), 1 рік 1 місяць – 1 особі (0,2%), 1 рік 2 місяці – 1 особі (0,2%), 1 рік 3 місяці – 3 особам (0,5%), 1 рік 6 місяців – 7 особам (1,3%), 1 рік 7 місяців – 3 особам (0,5%), 2 роки – 100 особам (17,9%), 2 роки 6 місяців – 7 особам (1,3%), 3 роки – 110 особам (19,7%), 3 роки 1 місяць – 1 особі (0,2%), 3 роки 4 місяці – 1 особі (0,2%), 3 роки 6 місяців – 10 особам (1,8%), 4 роки – 33 особам (5,9%), 4 роки 5 місяців – 1 особі (0,2%), 5 років – 56 особам (10%), 6 років – 3 особам (0,5%), 6 років 6 місяців – 1 особі (0,2%), 7 років – 8 особам (1,4%), 8 років – 5 особам (0,9%). Таким чином, найчастіше суди призначали покарання у виді позбавлення волі на строк 2 та 3 роки. За- 1 Архів Куйбишевського районного суду м. Донецька за 2012 рік. Справа № 1/0531/405/2012. 2 Архів Волноваського районного суду Донецької обл. за 2015 рік. Справа № 221/2926/14-к. 3 Архів Московського районного суду м. Харкова за 2016 рік. Справа № 643/3752/16-к. 4 Постанова Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73029783

328  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

уважимо, що суди жодного разу не призначили винним у вчиненні розглядуваного посягання позбавлення волі строком понад 8 років (нагадаємо, що максимальна межа санкції ч. 3 ст. 146 КК України – 10 років позбавлення волі). Як видається, цей факт може слугувати ще одним аргументом на користь висловленої вище пропозиції знизити верхню межу вказаної санкції з 10 до 8 років позбавлення волі. Більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, суди призначили 19 особам (3,4%). 16 особам (2,9%) призначено інший, більш м’який вид основного покарання, не зазначений в санкціях статті 146 КК України (штраф, громадські роботи, арешт). Ще трьом особам, засудженим за ч. 3 ст. 146 КК України, суди призначили покарання у виді позбавлення волі нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції цієї частини ст. 146 КК. Разом із тим у низці випадків, призначаючи більш м’яке покарання, ніж передбачене законом, суди порушували вимоги ст. 69 КК України. Так, наприклад, Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області, засу- дивши чоловіка за ч. 2 ст. 146 КК України, і призначивши йому покарання у виді арешту строком на 3 місяці, встановив наявність лише однієї обставини, що пом’якшує покарання (щирого каяття)1. Аналіз практики застосування покарання за незаконне позбавлення волі або викрадення людини засвідчив, що угоду про примирення між винним та потерпілим було укладено 130 (23,3%) засудженими за цей злочин особами. Ще 15 осіб (2,7%) уклали угоду про визнання винуватості між прокурором та обвинуваченим. До реального відбування покарання засуджені 167 осіб (29,9%), звільнені від відбування покарання з випро- буванням (ст. 75 КК України) – 380 осіб (68%), звільнені від відбування покарання на підставі закону України про амністію – 7 осіб (1,3%), звільнені від покарання у зв’язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74 КК України) – 2 особи (0,4%), звільнені від відбування покарання з випробуванням вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до семи років (ст. 79 КК України) – 1 особа (0,2%), звільнені від відбування покарання вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК України) – 1 особа (0,2%). Таким чином, до реального відбування покарання за розглядуваний злочин суди засуджують навіть не кожного третього винного. Заслуговують на увагу також відповідні дані у розрізі трьох частин ст. 146 КК України: серед 46 засуджених за ч. 1 ст. 146 КК лише 7 особам (15,2%) призначене покарання з реальним його відбуванням, з-поміж 462 засу- джених за ч. 2 даної статті таких виявилось 129 (27,9%), серед 50 засуджених за ч. 3 ст. 146 КК реальне покаран- ня призначене 31 особі (62%). Надто поширену практику звільнення осіб, визнаних винними у вчиненні неза- конного позбавлення волі або викрадення людини, навряд чи можна виправдати. Вважаємо, варто погодитись з О.П. Горохом, який справедливо нарікає на певну «інфляцію» у застосуванні ст. 75 КК України2. Частково вирішити дану проблему, вочевидь, можна шляхом корекції санкції ч. 1 (а можливо і ч. 2) ст. 146, передбачивши у ній більш м’які покарання (чималий потенціал тут може мати передусім покарання у виді громадських робіт), які суди матимуть можливість призначати засудженим. У розглядуваному контексті необхідно зазначити, що у вітчизняній кримінально-правовій літературі нео- дноразово висловлювалася пропозиція встановити спеціальне звільнення від кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи (в тому числі й за незаконне позбавлення волі або викрадення лю- дини)3. Зауважимо, що відповідні заохочувальні норми на сьогодні містить законодавство ряду пострадянських держав (натомість деякі інші законодавці передбачають можливість пом’якшення покарання чи звільнення від його відбування за наявності певних умов). Утім, на наш погляд, зазначені пропозиції не видаються достатньо переконливими. Вважаємо, що наявних механізмів реалізації принципу гуманізму до осіб, які вчинили розгля- дувані діяння, цілком достатньо, запровадження ж нових може призвести до надмірного і необґрунтованого розширення відповідних засобів.

1 Архів Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської обл. за 2013 рік. Справа № 1-106/11. 2 Горох О.П. Звільнення від покарання та його відбування за кримінальним правом України: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2019. С. 25. 3 Див., зокрема: Акімов М. Звільнення від кримінальної відповідальності за захоплення заручників: обґрунтування необхідності введення заохочу- вальної норми. Вісник прокуратури. 2002. № 5 (17). С. 50–54; Лизогуб Я.Г. «Карати не можна милувати», або чи потрібні заохочувальні норми у статтях КК України про злочини проти волі, честі та гідності особи. Право і безпека. 2018. № 3 (70). С. 22–26; Хряпінський П.В. Заохочувальні норми як засіб підвищення ефективності боротьби зі злочинами проти особистої волі громадян. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріа- лів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 29–32; Хряпінський П.В. Звільнення від відповідальності та покарання як засіб запобігання злочинам проти особистої волі людини у криміналь- ному праві деяких європейських країн. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 11-12 березня 2016 р.). Івано-Франківськ, 2016. С. 144–147. Зазначимо, що ідея запровадження спеціального звільнення від кримінальної відповідальності за захоплення заручників свого часу видавалася переконливою й автору цих рядків (Андрушко А. Пропозиції щодо удосконалення статті 147 Кримінального кодексу України. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 12 (262). С. 241–242).

329 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Зазначимо, що в низці проаналізованих випадків, зважаючи на тяжкість злочину, особу винного та інші об- ставини справи, для звільнення від відбування покарання з випробуванням не було достатніх підстав. До по- дібних висновків неодноразово доходили також суди апеляційної інстанції, які скасовували вирок суду першої інстанції і постановляли нові вироки, в яких призначали винним покарання у виді позбавлення волі на певний строк з реальним його відбуванням1. Наприклад, Апеляційний суд Волинської області встановив, що ухвалюю- чи рішення про звільнення чоловіка, який спільно з іншими співучасниками незаконно утримував потерпілого, від відбування покарання з випробуванням, Володимир-Волинський міський суд хоча і послався на врахування характеру і ступеню тяжкості вчинених злочинів, конкретних обставин справи та даних про особу винного, але належним чином ці обставини не врахував. Суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу на те, що суд пер- шої інстанції не врахував того, що саме цей винний був ініціатором незаконного позбавлення волі потерпілого, підкреслив, що та обставина, що на його утриманні перебуває вагітна дружина не є безумовною підставою для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням. Взявши до уваги вказані обставини, Апе- ляційний суд Волинської області дійшов обґрунтованого висновку про невідповідність призначеного винному покарання із застосуванням ст. 75 КК України тяжкості злочину та особі засудженого, у зв’язку з чим вирок Володимир-Волинського міського суду в частині призначеного особі покарання скасував, призначивши вин- ному покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки з реальним його відбуванням2. У розглядуваному контексті необхідно погодитись з Є.О. Письменським, який підкреслює складність правильного визначення осіб, гідних такого кримінально-правового привілею, як звільнення від відбування покарання з випробуван- ням, акцентує на важливості не помилитися у визначенні наявності чи відсутності підстав для звільнення з випробуванням, оскільки помилкове застосування такого звільнення здатне призвести до істотних негативних наслідків, у тому числі вчинення звільненими нових злочинів3. Звільняючи засуджених від відбування покарання з випробуванням, суди іноді прямо порушують вимоги, передбачені статтями 75 і 76 КК України. Так, приміром, Великоновосілківський районний суд Донецької об- ласті, звільнивши засудженого за ч. 2 ст. 146 КК України від відбування покарання з випробуванням і встано- вивши йому іспитовий строк на 1 рік, не поклав на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК України4. Зупинимося на особливостях практики застосування покарання за захоплення заручників. Наведені нижче дані отримані в результаті аналізу матеріалів 24 кримінальних проваджень, розглянутих судами першої та дру- гої інстанцій за період з 2009 по 2017 рік. Автором узагальнено дані, що стосуються 54 засуджених за захоплен- ня або тримання особи як заручника. 22,2% осіб засуджені за ч. 1 ст. 147 КК України, 70,4% – за ч. 2 цієї статті. Ще 7,4% засуджені за ст. 349 КК України. Вивчення судової практики засвідчило, що, призначаючи покарання за захоплення заручників, суд врахо- вував наступні особливості особи винного: наявність позитивної (55,6%), посередньої (29,6%) або негативної характеристики (14,8%); наявність (37%) або відсутність (63%) попередньої судимості; неперебування (38,9%) чи перебування (3,7%) на обліку у психіатра та нарколога; наявність на утриманні дітей або батьків похило- го віку (25,9%); інвалідність або наявність хронічних захворювань (9,3%); пенсійний або передпенсійний вік (5,6%). У поодиноких випадках суд враховував й інші ознаки, що характеризують особу винного. Звертає на себе увагу поширеність позитивних характеристик на осіб, які вчинили захоплення заручників (враховані щодо 55,6% засуджених). Зважаючи на те, що більшість засуджених за цей злочин ніде не працювали, відповідні характеристики видані, як правило, за місцем їхнього проживання. Видається, має рацію Т.І. Нікі- форова, яка зазначає, що позитивна характеристика винного у вчиненні злочину – це сукупність усіх даних про нього, які надають можливість створити цілісне уявлення про цю особу як про добропорядну особистість, а тому дослідженню підлягає характеристика особи за місцем роботи, навчання, проживання5. Вочевидь, робити висновок про добропорядність особи лише на підставі характеристики за місцем її проживання неправиль- но. Іноді такі характеристики, які враховуються судами при призначенні покарання винним, дуже дисонують з 1 Див., наприклад: Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 16 вересня 2011 р. (справа № 1/0301/84/11). URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/19076606; Вирок Апеляційного суду Донецької обл. від 6 червня 2017 р. (справа № 264/6729/15-к). URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/66946519 2 Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 16 вересня 2011 р. (справа № 1/0301/84/11). URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19076606 3 Письменський Є.О. Теоретико-прикладні проблеми звільнення від покарання та його відбування за кримінальним правом України: монографія. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2014. С. 163. 4 Архів Великоновосілківського районного суду Донецької обл. за 2018 рік. Справа № 220/318/18. 5 Нікіфорова Т.І. Обставини, які пом’якшують покарання, за кримінальним правом України. Харків: Харків юридичний, 2009. С. 148.

330  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

тяжкістю вчинених ними злочинів, їх жорстокістю та цинічністю. Так, для прикладу, Приморський районний суд м. Маріуполя, врахувавши позитивні характеристики на визнаних винуватими у вчиненні розглядуваного злочину учасників організованої групи, у той же час підкреслив, що вони «безжалісно повелися щодо потер- пілого, спричинивши йому особливі страждання шляхом мучення, які виразилися в утриманні заручника зв’я- заним протягом трьох діб, в масці на обличчі, з переломами кісток носа, нижньої щелепи, пальця, численними гематомами, без надання йому медичної допомоги, принижуючи потерпілого, який був вимушений упродовж всього часу мочитися під себе»1. Щодо 70,4% винних у захопленні заручників суд констатував відсутність обставин, які пом’якшують по- карання. З-поміж обставин, які пом’якшують покарання, перерахованих у ч. 1 ст. 66 КК України, найчастіше враховувались: щире каяття (35,2%), активне сприяння розкриттю злочину (25,9%), з’явлення із зізнанням (14,8%), добровільне відшкодування завданих збитків (3,7%). Суди користуються також правом визнавати та- кими, що пом’якшують покарання, й інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК України. Такими, зокрема, визнавались: визнання своєї вини (9,2%), наявність на утриманні дітей (5,6%), притягнення до кримінальної відповідальності вперше (3,7%), наявність позитивної характеристики (1,9%), незадовільний стан здоров’я (1,9%). В окремих випадках суд двічі враховував одну й ту ж обставину (наприклад, наявність позитивної ха- рактеристики та незадовільний стан здоров’я) і в якості особливості особи винного, і в якості обставини, що пом’якшує покарання. В одному випадку суд, призначаючи покарання особам, які у приміщенні СІЗО захопили в заручники чер- гового, висунувши співробітникам установи вимогу надати їм транспорт та можливість безперешкодно поки- нути територію слідчого ізолятору як умову звільнення заручника, критично оцінив їх каяття та визнання своєї вини. Суд справедливо, на наш погляд, підкреслив, що про визнання вини обвинуваченими у цьому випадку не можна стверджувати однозначно, оскільки фактично воно є наслідком повної та об’єктивної фіксації їх ді- янь засобами відеоспостереження, що є невід’ємною частиною безпеки режимної установи. На переконання суду, заперечувати чи спотворювати обставини вчинення злочину у даному випадку не тільки неможливо, але й недоцільно, а тому метою вказаного зізнання та каяття є прагнення обвинувачених до призначення їм більш м’якого покарання, що, зрозуміло, є їх природним правом2. Щодо 68,5% винних у захопленні заручників суд констатував відсутність обставин, які обтяжують покаран- ня. Такими, що обтяжують покарання, суд визнавав наступні обставини: рецидив злочинів (20,4%), вчинення злочину з особливою жорстокістю (7,4%), вчинення злочину особою, що перебувала у стані алкогольного сп’я- ніння (3,7%). У 96,3% випадків суд призначив засудженим за цей злочин покарання у виді позбавлення волі на певний строк з реальним його відбуванням; двох засуджених (3,7%) суд звільнив від відбування покарання з випробу- ванням. Щодо чотирьох осіб (7,4%) суд дійшов висновку про можливість призначення їм більш м’якого пока- рання, ніж передбачено законом. Зазначимо також, що мінімальний строк призначеного покарання у виді поз- бавлені волі за захоплення заручників сягав 1 року і 1 місяця, максимальний – 12 років. При цьому, виходячи із сукупності злочинів чи вироків і призначаючи винним остаточне покарання, суд іноді призначав й триваліші строки цього покарання. В одному випадку двом засудженим за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 187 та пп. 3, 6, 9, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, суд призначив остаточне покарання у виді довічного позбав- лення волі з конфіскацією майна. Вважаємо, що іноді суди призначають засудженим за захоплення заручників невиправдано м’яке покаран- ня. Так, Іллічівський міський суд Одеської області, визнавши винними у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147 та ч. 2 ст. 353 КК України, трьох учасників організованої групи, призначив організатору вказаних діянь остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на три роки (цей же строк є призначеним строком даного покарання за захоплення заручників), а двом виконавцям – остаточне покарання у виді одного року і одного місяця позбавлення волі (цей же строк є призначеним строком даного покарання за захоплення заручників). При цьому суд врахував їх щире каяття, їх явки з повинною та активне сприяння розкриттю зло- чину, а також особи винних (зокрема, те, що вони раніше не судимі, на обліку у психіатра та нарколога не пе-

1 Вирок Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької обл. від 6 квітня 2017 р. (справа № 263/13009/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65890710 2 Вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 28 серпня 2015 р. (справа № 521/12752/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/49223915

331 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ребувають, за місцем проживання характеризуються посередньо)1. Цього, таким чином, виявилось достатньо, аби суд дійшов висновку про доцільність призначення покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкціях частин вказаних вище статей КК України, особам, котрі, використовуючи форму працівників міліції, тричі захоплювали і утримували заможних громадян Китаю з метою одержання колосальних сум викупу від їхніх родичів. Чималий інтерес становить практика застосування покарання за торгівлю людьми. Наведені нижче дані одержані в результаті аналізу 300 обвинувальних вироків, які набрали законної сили. Автором узагальнено дані, що стосуються 430 засуджених за торгівлю людьми. Призначаючи покарання за розглядуваний злочин, суди здебільшого формально ставляться до врахування особливостей особи винного, звертаючи увагу лише на наявність позитивної, посередньої чи негативної ха- рактеристики. Поміж інших обставин, що характеризують особу винного, які враховувались судами, – моло- дий або похилий вік обвинуваченого, наявність чи відсутність у нього судимості, визнання чи невизнання ним своєї вини, наявність на утриманні неповнолітніх дітей та/чи батьків похилого віку, відсутність матеріальних та моральних претензій з боку потерпілих, наявність хронічних захворювань, вагітність обвинуваченої, те, що обвинувачений не притягався до адміністративної відповідальності, те, що обвинувачений не перебуває на об- ліку в наркологічному та психоневрологічному диспансерах, те, що тяжких наслідків від вчиненого злочину не настало, тощо. Зауважимо також, що в ряді випадків суди не проводять розмежування між характеристиками особи винного та обставинами, що пом’якшують та обтяжують покарання. Необхідно підкреслити, що в абсолютній більшості випадків суди лише констатували наявність характери- стики про особу винного, не оцінюючи її критично. Винятком може слугувати, для прикладу, позиція Хортиць- кого районного суду м. Запоріжжя, який вказав, що «до характеристик з місця роботи і проживання, наданих Особою-4 від приватного підприємця та сусідки з квартири, суд ставиться критично, оскільки дані характе- ристики складені самою Особою-4, характеристика з місця роботи не підписана керівником підприємства, а з місця проживання – підписана сусідкою»2. Щодо 86 обвинувачених (20%) суд констатував відсутність обставин, які пом’якшують покарання; стосов- но 344 осіб (80%) – встановив наявність вказаних обставин. Серед обставин, які пом’якшують покарання, що найчастіше враховувались судами при призначенні покарання засудженим за торгівлю людьми: щире каяття (80,2%), активне сприяння розкриттю злочину (35,2%), наявність на утриманні неповнолітньої дитини (24,1%), визнання вини (18,3%), вчинення злочину вперше (вперше притягається до кримінальної відповідальності, відсутність судимості) (17,2%), наявність позитивної характеристики (15,4%), проблеми зі здоров’ям (14,2%), на утриманні знаходяться непрацездатні батьки чи інші родичі (9,6%), добровільне відшкодування заподіяної шкоди (9,3%), вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин (6,7%), по- терпілі не мають претензій матеріального та морального характеру (6,4%), відсутність тяжких наслідків (5,8%), прохання потерпілих суворо не карати винного (2,9%), вчинення злочину в похилому віці (2,6%), вчинення жінкою в стані вагітності (2%). Крім цього, в поодиноких випадках суди враховували в якості пом’якшуючих покарання обставин: протиправну поведінку потерпілих (1,7%), вчинення злочину особою молодого віку (1,45%), вчинення даного злочину неповнолітнім (0,9%), те, що винна є одинокою матір’ю (0,9%), вибачення винного перед потерпілими (0,6%), те, що винний втягнутий у торгівлю людьми повнолітніми особами (0,3%), невеликий життєвий досвід винного (0,3%), наявність численних подяк за волонтерську діяльність (0,3%), те, що винний є постраждалим від аварії на ЧАЕС (0,3%), другорядну роль у вчиненні злочину (0,3%), наявність постійного місця проживання (0,3%), зайнятість суспільно корисною працею (0,3%), особливості психічного стану жінки, який вона мала під час вагітності та безпосередньо після пологів (0,3%). Варто зазначити, що нерідко суди одну й ту ж саму обставину враховують і в якості характеристики осо- би винного, і як обставину, що пом’якшує покарання. Так, приміром, Соснівський районний суд м. Черкаси, призначаючи покарання В., двічі (як характеристику особи винного і як пом’якшуючу покарання обставину) врахував те, що він позитивно характеризується за місцем проживання та місцем відбування попереднього по- карання, а також те, що на утриманні в нього знаходиться неповнолітня дитина, що у підсумку дозволило суду дійти висновку про доцільність призначення В. більш м’якого покарання, ніж передбачено законом3. 1 Архів Іллічівського міського суду Одеської обл. за 2012 рік. Справа № 1511/930/2012 2 Приговор Хортицкого районного суда г. Запорожья от 4 февраля 2013 г. (дело № 0825/9366/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29223533 3 Архів Соснівського районного суду Черкаської обл. за 2012 рік. Справа № 1-112/12.

332  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Найпоширенішою обставиною, що пом’якшує покарання, яку враховували суди, призначаючи покарання винним у торгівлі людьми, є щире каяття. Доводиться констатувати, що в абсолютній більшості випадків суди вказали на щире каяття винного, не конкретизувавши, в чому саме воно проявилося. Винятком може слугувати, для прикладу, пояснення, наведене у вироку Лисичанського міського суду Луганської області від 21 листопада 2017 р. Суд зазначив, що щире каяття Особи-2 полягає в тому, що обвинувачена свою вину визнала у повному обсязі, в ході судового розгляду неодноразово вибачалася за вчинене перед потерпілими, висловлювала жаль з приводу вчиненого, критично оцінила свої дії, зауважила, що готова нести відповідальність за вчинене, що засвідчує розуміння нею наслідків своїх дій, бажає виправити ситуацію, що склалася з її вини1. В окремих випадках не необґрунтованість врахування щирого каяття як обставини, що пом’якшує покаран- ня, вказують апеляційні суди. Так, наприклад, колегія суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Харківської області підкреслила, що висновки суду першої інстанції про наявність щирого каяття мають ґрунтуватися на суб’єктивному ставленні винного до вчиненого злочину, яке полягає в тому, що той визнає свою вину, висловлює жаль та бажання виправити ситуацію, що склалася. Водночас з матеріалів кримінального провадження, розглянутого судом першої інстанції, вбачається, що в ході проведення досудового розслідуван- ня засуджена вину визнавала частково, в судовому засіданні спершу заявила про невизнання своєї вини, ствер- джувала, що потерпілі її обмовляють. За результатами судового розгляду вина засудженої була встановлена і доведена в повному обсязі показами потерпілих, свідків, у сукупності з письмовими доказами, і лише на стадії закінчення судового розгляду Особа-2 визнала вину у вчинених злочинах. У судовому засіданні при апеляційно- му розгляді справи Особа-2 знову заявила про повне невизнання своєї вини. З огляду на наведене Апеляційний суд Харківської області обґрунтовано виключив з кола обставин, що пом’якшують покарання, щире каяття2. У контексті викладеного вище необхідно зауважити, що суди нерідко враховують в якості обставини, що пом’якшує покарання, не лише щире каяття, а й визнання особою своєї вини. При цьому, як правило, має міс- це врахування зазначених обставин як окремих, самостійних. Це, своєю чергою, дозволяє судам на підставі сукупності пом’якшуючих покарання обставин призначати винним більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, а також звільняти їх від відбування покарання. Погодитись з такою практикою не можемо, оскільки зрозуміло, що щире каяття неможливе без визнання особою своєї вини, а тому врахування вказаних обста- вин як самостійних є неприйнятним. З огляду на зазначене, без перебільшення, курйозним вважаємо рішення Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської області, який, з одного боку, підкреслив, що обвинувачені свою вину у вчиненні інкримінованого їм злочину заперечили, з іншого ж – визнав обставиною, яка пом’якшує покарання, те, що вони «все-таки розкаюються у вчиненому»3. Вочевидь, невизнання своєї вини і водночас щире каяття у вчиненому злочині несумісні між собою. Обґрунтованість визнання певних обставин такими, що пом’якшують покарання, викликає серйозні сумні- ви й в ряді інших випадків. Так, приміром, колегія суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Харківської області звернула увагу на те, що суд першої інстанції сплутав відсутність претензій до обви- нуваченої з боку потерпілих та відшкодування їм моральної та матеріальної шкоди, яке у дійсності не мало місця. Крім того, Апеляційний суд слушно вказав на те, що стосовно активного сприяння Особою-2 у розкритті злочину суд першої інстанції зробив лише формальний висновок і не навів жодних даних для підтвердження такого висновку. З огляду на зазначене, Апеляційний суд Харківської області дійшов справедливого висновку про необґрунтоване визнання судом першої інстанції обставинами, що пом’якшують покарання, добровільно- го відшкодування шкоди потерпілій та активного сприяння у розкритті злочину4.

1 Вирок Лисичанського міського суду Луганської обл. від 21 листопада 2017 р. (справа № 423/2789/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/70421473. Див. також подібні приклади: Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 16 травня 2012 р. (справа № 1005/316/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24001467; Вирок Суворовського міськрайонного суду м. Херсона від 4 червня 2014 р. (справа № 668/6208/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39538040; Вирок Лубенського міськрайонного суду Полтавської обл. від 26 квітня 2017 р. (справа № 539/890/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66201171; Вирок колегії суддів Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької обл. від 21 березня 2019 р. (справа № 263/8932/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/Review/80593303; Вирок Краматорського міського суду Донецької обл. від 16 лютого 2018 р. (справа № 234/903/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72409755 2 Вирок колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Харківської обл. від 18 липня 2013 р. (справа № 2018/1-1273/11/16) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32535529. Див. також: Вирок колегії суддів судової палати з кри- мінальних справ Апеляційного суду Дніпропетровської обл. від 29 червня 2017 р. (справа № 200/25054/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67469526 3 Архів Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської обл. за 2011 рік. Справа № 1-50/11. 4 Вирок колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Харківської обл. від 26 березня 2014 р. (справа № 642/2880/13-к) /

333 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

В окремих випадках суди формально поставились до врахування й інших обставин, що пом’якшують пока- рання. Так, Апеляційний суд Волинської області підкреслив, що суд першої інстанції безпідставно до пом’як- шуючих покарання обставин відніс вчинення жінкою злочину внаслідок збігу тяжких особистих та сімейних обставин, оскільки остання на час вчинення нею розглядуваного діяння була здоровою та працездатною осо- бою, отримувала щомісячну допомогу по догляду за дітьми, співмешканець отримував пенсію по інвалідності, її сім’я на обліку як малозабезпечена не перебувала, а злочин вчинила з корисливих мотивів1. Обговорюючи питання про визнання пом’якшуючою покарання обставиною наявність в обвинуваченої ма- лолітньої дитини, Міловський районний суд Луганської області дійшов слушного висновку про неможливість такого визнання, оскільки дитина підсудної не перебувала на її утриманні, а була покинута матір’ю і у зв’язку з цим передана в дитячий державний заклад2. Щодо 414 осіб (96,3%) суд констатував відсутність обставин, які обтяжують покарання; стосовно 16 осіб (3,7%) – встановив наявність вказаних обставин. При цьому в більшості випадків суди враховували в якості обставин, що обтяжують покарання, ті, які зараховувати до таких не мали права, оскільки у ст. 149 КК України вони визнані кваліфікуючими чи особливо кваліфікуючими ознаками розглядуваного злочину. Так, двічі суд за- рахував до обтяжуючих покарання обставин вчинення вказаного діяння повторно, тричі – вчинення його щодо малолітнього, шість разів – вчинення торгівлі людьми за попередньою змовою групою осіб. Зауважимо також, що нерідко суди слушно відхиляли такі обставини, хоча на них вказувалось в обвинувальному акті. Так, напри- клад, Чутівський районний суд Полтавської області вказав, що не враховує в якості обтяжуючої покарання обставини повторність, на яку вказав орган досудового розслідування, оскільки повторність є кваліфікуючою ознакою даного злочину3. Серед тих обставин, що обтяжують покарання, врахування яких не було помилко- вим, лише дві – вчинення розглядуваного діяння в стані сп’яніння (враховано щодо чотирьох осіб) та рецидив злочинів (враховано щодо двох засуджених за торгівлю людьми). Здійснене дослідження засвідчило, що 98,8% засудженим за вказаний злочин особам суд призначив пока- рання у виді позбавлення волі. Скориставшись правом призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, 1,2% засудженим суд призначив інші, альтернативні позбавленню волі, покарання: обмеження волі (одній особі) та штраф (чотирьом особам). Вказані винятки стосувалися осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації. Особам, визнаним винними в торгівлі людьми, суди призначали покарання у виді позбавлення волі на такі строки: 1 рік – 0,47%, 1 рік 1 місяць – 0,24%, 1 рік 4 місяці – 0,47%, 1 рік 6 місяців – 1,2%, 1 рік 10 місяців – 0,24%, 2 роки – 1,9%, 2 роки 2 місяці – 0,24%, 2 роки 4 місяці – 0,24%, 2 роки 5 місяців – 0,24%, 2 роки 6 місяців – 0,47%, 2 роки 9 місяців – 0,24%, 3 роки – 6,1%, 3 роки 3 місяці – 0,24%, 3 роки 6 місяців – 2,1%, 4 роки – 4%, 4 роки 1 місяць – 0,24%, 4 роки 6 місяців – 1,2%, 4 роки 7 місяців – 0,24%, 4 роки 8 місяців – 0,7%, 4 роки 9 місяців – 0,24%, 5 років – 64,5%, 5 років 1 місяць – 0,7%, 5 років 2 місяці – 0,24%, 5 років 3 місяці – 0,24%, 5 років 6 місяців – 1,6%, 6 років – 3,5%, 6 років 3 місяці – 0,24%, 6 років 6 місяців – 0,24%, 7 років – 1,2%, 7 років 6 місяців – 0,24%, 8 років – 3,8%, 8 років 6 місяців – 1,2%, 9 років – 0,94%, 10 років – 0,47%. Таким чином, діапазон призначуваного судами покарання за торгівлю людьми надзвичайно широкий – від 1 до 10 років позбавлення волі. При цьому у чималій кількості (21%) випадків суди призначили вказане пока- рання на нижчий строк, аніж той, який визначений як мінімальний в ч. 1 ст. 149 КК України (три роки). Варто звернути увагу також на те, що суди жодного (!) разу не призначили винним позбавлення волі на строк понад 10 ро- ків, хоча санкція ч. 3 ст. 149 КК України передбачає за це діяння до 15 років позбавлення волі. Крім того, необхідно зауважити, що позбавлення волі на строк понад 5 років призначено лише 14,6% засуджених за торгівлю людьми. Вище зазначалося, що розглядуване діяння здебільшого кваліфікується за ч. 2 ст. 149 КК України, що пояс- нюється розповсюдженістю випадків вчинення торгівлі людьми за попередньою змовою групою осіб та щодо кількох осіб. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що суди віддають перевагу мінімальному строку покарання у виді позбавлення волі, встановленому в санкції ч. 2 ст. 149 КК України (нагадаємо, що 64,5% засуджених за

Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38128064 1 Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 8 листопада 2013 р. (справа № 161/6362/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34635306 2 Приговор Меловского районного суда Луганской обл. от 17 января 2013 г. (дело № 1217/739/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29129067 3 Архів Чутівського районного суду Полтавської обл. за 2012 рік. Справа № 1630/690/2012.

334  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

торгівлю людьми призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років)1. Необхідно також зазна- чити, що призначення вказаного строку позбавлення волі більшості засуджених за торгівлю людьми дозволяє судам надалі звільняти їх від відбування покарання з випробуванням, що є ще однією поширеною практикою. З огляду на це можемо констатувати, що законодавець та суди неоднаково оцінюють ступінь суспільної небезпеки розглядуваного посягання. На цей факт уже зверталася увага в юридичній літературі2. Вище автором цих рядків було зроблено висновок про недоцільність перегляду існуючих на сьогодні санкцій ст. 149 КК України, оскільки передбачені у них покарання загалом відповідають реальній суспільній небезпеці розглядуваного посягання та проаналізованому зарубіжному досвіду пеналізації торгівлі людьми. Вочевидь, варто шукати інші шляхи вирішення окресленої вище проблеми. Вважаємо, що передусім необхідно створи- ти дієву перешкоду для необґрунтовано широкого застосування звільнення від відбування покарання за цей злочин. Одним із можливих варіантів досягнення вказаного результату може бути той, який запропонувала Н.А. Орловська. На її думку, доцільно уточнити ст. 75 КК України в частині обмеження її застосування у разі вчинення особливо тяжких злочинів, навіть у разі призначення покарання за нижньою межею санкції при за- стосуванні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом3. Додаткове покарання у виді конфіскації майна4 суд призначив 21,4% засуджених за цей злочин. При цьому варто зауважити, що в аналогічних за змістом випадках суди приймали протилежні рішення стосовно доціль- ності чи недоцільності призначення вказаного покарання. Кращого бажає також чіткість та переконливість обґрунтування відповідних рішень. Стосується вказане, зокрема, визначення частини майна, яке підлягає при- мусовому безоплатному вилученню у власність держави. Наведемо також дані, які ілюструють практику призначення покарання засудженим залежно від мети експлу- атації, яку вони переслідували, вчиняючи аналізоване діяння. 98,5% засудженим за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації суд призначив покарання у виді поз- бавлення волі, 1,5% – обмеження волі (одній особі) та штраф (чотирьом особам). Особам, визнаним винними в торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації, суди призначали покарання у виді позбавлення волі на такі строки: 1 рік – 0,61%, 1 рік 1 місяць – 0,3%, 1 рік 4 місяці – 0,3%, 1 рік 6 місяців – 1,22%, 1 рік 10 місяців – 0,3%, 2 роки – 2,14%, 2 роки 2 місяці – 0,3%, 2 роки 4 місяці – 0,3%, 2 роки 5 місяців – 0,3%, 2 роки 6 місяців – 0,61%, 2 роки 9 місяців – 0,3%, 3 роки – 6,42%, 3 роки 3 місяці – 0,3%, 3 роки 6 місяців – 1,83%, 4 роки – 3,7%, 4 роки 1 місяць – 0,3%, 4 роки 6 місяців – 1,53%, 4 роки 7 місяців – 0,3%, 4 роки 8 місяців – 0,92%, 4 роки 9 місяців – 0,3%, 5 років – 63,6%, 5 років 1 місяць – 0,92%, 5 років 2 місяці – 0,3%, 5 років 3 місяці – 0,3%, 5 років 6 місяців – 2,14%, 6 років – 4%, 6 років 3 місяці – 0,3%, 6 років 6 місяців – 0,3%, 7 років – 1,53%, 7 років 6 місяців – 0,3%, 8 років – 1,83%, 8 років 6 місяців – 1,22%, 9 років – 0,61%, 10 років – 0,3%. 24,7% засудженим за торгівлю людь- ми з метою сексуальної експлуатації суд призначив додаткове покарання у виді конфіскації майна. Усім 36 засудженим за торгівлю людьми, вчинену з метою експлуатації у формі примусової праці, суд при- значив покарання у виді позбавлення волі на певний строк. Суди призначали вказаний вид покарання на такі строки: 5 років – 32 особам (88,9%), 3 роки 6 місяців – 2 особам (5,6%), 3 роки – 1 особі (2,8%), 1 рік 6 місяців – 1 особі (2,8%). Лише двом (5,6%) особам суд призначив додаткове покарання у виді конфіскації частини майна. Засудженим за торгівлю людьми, вчинену з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, суди при- значали покарання у виді позбавлення волі на такі строки: 3 роки – 2 особам (8%), 3 роки 6 місяців – 1 особі (4%), 4 роки – 3 особам (12%), 5 років – 16 особам (64%), 6 років – 2 особам (8%), 9 років – 1 особі (4%). Лише одній (4%) особі суд призначив додаткове покарання у виді конфіскації майна.

1 На цей факт зверталася увага й іншими дослідниками: Горох О.П. Практика застосування некаральних заходів кримінально-правового впливу за тор- гівлю людьми. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 16-17 березня 2018 р.). Івано-Франківськ, 2018. С. 40. 2 Гуторова Н.О. Реалізація кримінальної відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини (на підставі аналізу судової прак- тики за 2014–2018 роки). Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Іва- но-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 38; Орловська Н.А. Перспективи розвитку кримінально-правової політики України щодо запобігання торгівлі людьми. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 131. 3 Орловська Н.А. Перспективи розвитку кримінально-правової політики України щодо запобігання торгівлі людьми. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 131. 4 Вказаний вид покарання за торгівлю людьми передбачає також законодавство Казахстану, Китаю, Латвії, Таджикистану. Законодавство ж абсолютної більшості розвинутих держав, як відомо, такого покарання, як [загальна] конфіскація майна, не знає.

335 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Засудженим за торгівлю людьми, вчинену з метою використання в порнобізнесі, суди призначали покаран- ня у виді позбавлення волі на такі строки: 3 роки – 1 особі, 5 років – 1 особі, 8 років 6 місяців – 1 особі, 10 років – 1 особі. Додаткове покарання у виді конфіскації майна суд призначив двом засудженим за цей злочин. Засудженим за торгівлю людьми, вчинену з метою вилучення органів, суди призначали покарання у виді позбавлення волі на такі строки: 3 роки – 1 особі, 4 роки – 1 особі, 5 років – 2 особам. Додаткове покарання у виді конфіскації майна суд призначив одному засудженому за цей злочин. Засудженим за торгівлю своїми дітьми задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами, суди призначали покарання у виді позбавлення волі на такі строки: 1 рік 4 місяці – 1 особі (3,45%), 2 роки – 1 особі (3,45%), 4 роки – 1 особі (3,45%), 5 років – 15 особам (51,7%), 8 років – 9 особам (31%), 8 років 2 місяці – 1 особі (3,45%), 9 років – 1 особі (3,45%). Лише чотирьом особам суд призначив додаткове покарання у виді конфіскації майна. При цьому логіку у практиці призначення вказаного покарання відшукати складно. Так, в одному випадку суд ухвалив конфіскувати у 20-річної студентки-сироти все належне їй на праві власності майно1, в іншому – заперечив таку доцільність, вказавши, що не призначає це покарання засудженим через їхнє скрутне матеріальне становище2. В низці випадків на надмірну м’якість призначеного за цей особливо тяжкий злочин покарання зверта- ють увагу апеляційні суди3. Так, наприклад, Апеляційний суд Київської області скасував вирок Броварського міськрайонного суду в частині призначення покарання та ухвалив у цій частині новий вирок. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, який призначив раніше судимій жінці, що за 40 тисяч гривень продала свою новонароджену доньку, покарання у виді позбавлення волі строком на 8 років, не повною мірою врахував тяжкість вчиненого нею злочину, особу винної та інші обставини справи. Апеляційний суд Київської області слушно підкреслив, що поза увагою суду першої інстанції залишилися цинізм та байдужість, якими характе- ризується вчинений засудженою злочин, спрямованість її умислу виключно на отримання наживи за продаж своєї новонародженої дитини. З огляду на вказане апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про те, що призначене судом першої інстанції покарання не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі об- винуваченої і є явно несправедливим через надмірну м’якість, у зв’язку з чим призначив засудженій покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією всього належного їй на праві власності майна4. Більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, суди призначили 29,5% засуджених за торгівлю людьми. Особам, засудженим за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації, більш м’яке покарання, ніж перед- бачено законом, призначено у 26,8% випадках, засудженим за торгівлю людьми з метою експлуатації у формі примусової праці – у 25% випадках, засудженим за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайнят- тя жебрацтвом – у 40% випадках, засудженим за торгівлю своїми дітьми задля подальшого їх усиновлення (удо- черіння) іншими особами – у 55,2% випадків. Більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, призначено одному з чотирьох засуджених за торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі, двом із чотирьох засуджених за торгівлю людьми з метою вилучення органів. Необхідно зазначити, що, призначаючи більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, у ряді випадків суди порушують відповідні законодавчі вимоги. Так, наприклад, Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області встановив лише одну обставину, яка пом’якшує покарання (щире каяття), од- нак дійшов висновку про можливість застосувати ст. 69 КК України і призначити Особі-2 покарання, нижче від найнижчої межі, визначеної в санкції ч. 2 ст. 149 КК України5. У низці випадків відповідне рішення суду було явно необґрунтованим. Так, приміром, Апеляційний суд Київської області підкреслив, що ухвалюючи рішення про призначення обвинуваченій покарання із застосу- 1 Архів Сихівського районного суду м. Львова за 2018 рік. Справа № 464/5381/17. 2 Архів Луцького міськрайонного суду Волинської обл. за 2015 рік. Справа № 158/907/15-к. 3 Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 8 листопада 2013 р. (справа № 161/6362/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34635306; Вирок Апеляційного суду Рівненської обл. від 20 травня 2014 р. (справа № 1715/18689/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38792629; Вирок Апеляційного суду Київської обл. від 20 червня 2018 р. (справа № 369/14321/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74796847; Вирок Апеляційного суду Київської обл. від 23 серпня 2018 р. (справа № 361/4665/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/76043712 4 Вирок Апеляційного суду Київської обл. від 23 серпня 2018 р. (справа № 361/4665/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/76043712 5 Приговор Долгинцевского районного суда г. Кривого Рога Днепропетровской обл. от 30 ноября 2010 г. (дело № 1-452/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/53472371. Див. також: Приговор Алчевского городского суда Луганской обл. от 25 сентября 2012 г. (дело № 1-501/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27426031

336  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ванням ст. 69 КК України, суд першої інстанції не зазначив підстав, за наявності яких він дійшов такого вис- новку, та взагалі не мотивував рішення про можливість виправлення останньої при призначенні саме такого покарання. У зв’язку з цим апеляційний суд зазначив, що призначення обвинуваченій покарання на підставі ст. 69 КК України у виді позбавлення волі строком нижче від найнижчої межі та із звільненням її від відбування призначеного покарання з випробуванням є занадто м’яким та недостатнім для виправлення особи і попере- дження вчинення нею нових злочинів, оскільки всі вказані обставини в їх сукупності свідчать про підвищену суспільну небезпеку обвинуваченої, а також про її схильність до вчинення нових злочинів1. В окремих випадках обґрунтування доцільності призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, взагалі не можна визнати адекватним. Для прикладу, Ізяславський районний суд Хмельницької області зазначив, що, вирішуючи питання про призначення покарання із застосуванням ст. 69 КК України, колегія суддів врахувала, що обви- нувачена, перебуваючи у скрутному матеріальному становищі, виручені за продаж чотирирічного сина кошти планувала використати для поліпшення житлових умов та покращення матеріального становища2. На наше переконання, бажання поліпшити житлові умови не може слугувати виправданням для жінки, котра зважилась на продаж своєї дитини, і тим більше не може слугувати аргументом на користь призначення їй більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. До реального відбування покарання засуджені 178 (41,4%) осіб, які вчинили торгівлю людьми, ще 252 (58,6%) особи звільнені від покарання та його відбування. Серед цих осіб 243 (96,4%) звільнені від відбування покарання з випробуванням, 2,4% – звільнені від відбування покарання з випробуванням вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до семи років (ст. 79 КК України), 1,2% – звільнені від покарання у зв’язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74 КК України). Таким чином, практика звільнення від відбування покарання осіб, які вчинили торгівлю людьми, є надзви- чайно поширеною. При цьому необхідно зазначити, що нерідко суди вважають за можливе застосувати ст. 75 КК України навіть у разі вчинення особою діяння, передбаченого ч. 3 ст. 149 КК України, за яке, нагадаємо, законодавець передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіс- кацією майна або без такої (особливо тяжкий злочин). Реалізується це шляхом призначення особі більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, з подальшим звільненням від його відбування. Вивчення судової практи- ки засвідчило чималу кількість порушень кримінального законодавства у цій частині. Найбільш поширеними з них є відсутність самостійної оцінки обставин, що характеризують тяжкість даного злочину, особу винного та інші обставини справи, відсутність переконливих доводів на користь можливості виправлення засудженого без відбування покарання. На вказані недоліки судової практики раніше звертав увагу також О.П. Горох, який слушно підкреслював, що суди здебільшого обмежуються формальною вказівкою на те, що ними враховано ступінь тяжкості вчиненого злочину, зокрема, залишають поза увагою такі важливі обставини, як кількість по- терпілих, спосіб вчинення розглядуваного злочину, мету експлуатації людини, по-різному визначають вплив однакових комбінацій обставин, що характеризують особу винного, на прийняття рішення про можливість звільнення особи від відбування покарання з випробуванням тощо3. У правозастосовній практиці трапляються також випадки, коли, звільняючи засуджених від відбування покарання з випробуванням, суди прямо порушують вимоги, передбачені статтями 75 і 76 КК України. Так, наприклад, Шевченківський районний суд м. Києва, звільнивши засуджену за ч. 2 ст. 149 КК України від від- бування покарання з випробуванням і встановивши їй іспитовий строк на 1 рік, не поклав на неї обов’язки, передбачені ст. 76 КК України4. Серед осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації, 139 (41,9%) засуджені до реаль- ного відбування призначеного їм покарання, 193 (58,1%) – звільнені від покарання та його відбування (з них 96,4% звільнені від відбування покарання з випробуванням, 2,1% – звільнені від відбування покарання з випро- буванням вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до семи років, 1,6% – звільнені від покарання у зв’язку

1 Вирок Апеляційного суду Київської обл. від 20 червня 2018 р. (справа № 369/14321/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/74796847 2 Архів Ізяславського районного суду Хмельницької обл. за 2018 рік. Справа № 685/410/18. 3 Горох О.П. Практика застосування некаральних заходів кримінально-правового впливу за торгівлю людьми. Протидія незаконній міграції та тор- гівлі людьми: матеріали ІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 16-17 березня 2018 р.). Івано-Франківськ, 2018. С. 40–41. Див. також: Горох О.П. Сучасні кримінально-правові проблеми звільнення від покарання та його відбування: монографія / за наук. ред. А.А. Музики. Київ: ВД «Дакор», 2019. С. 205–319. 4 Приговор Шевченковского районного суда г. Киева от 16 октября 2012 г. (дело № 2610/7016/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/52782756

337 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

із закінченням строків давності). Доводиться констатувати, що нерідко суди звільняють засуджених за торгів- лю людьми з метою сексуальної експлуатації від відбування покарання з випробуванням без достатніх на те підстав. В ряді випадків на необґрунтованість таких рішень звертають увагу апеляційні суди1. Так, наприклад, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Харківської області дійшла вис- новку, що, звільняючи Особу-2 від відбування покарання з випробуванням, суд першої інстанції недостатньо врахував ступінь тяжкості вчиненого Особою-2 злочину, а також тяжкість негативних наслідків, що стосуються розвитку в потерпілої Особи-5 вторинного безпліддя внаслідок сексуальної експлуатації. Вказані обставини, на справедливе переконання колегії суддів, свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпечності вчине- ного Особою-2 злочину. З огляду на це Апеляційний суд Харківської області скасував у частині призначеного покарання вирок суду першої інстанції і призначив Особі-2 покарання у виді позбавлення волі з реальним його відбуванням із конфіскацією всього майна, яке є її власністю2. До реального відбування покарання засуджені 11 осіб (30,6%), які вчинили торгівлю людьми з метою екс- плуатації у формі примусової праці, звільнені від відбування покарання з випробуванням 24 особи (66,7%). Ще одна (2,8%) особа звільнена від відбування покарання на підставі ст. 79 КК України. Таким чином, до реального відбування покарання за розглядуваний злочин суди засуджували лише кожного третього винного. В окремих випадках на надмірну м’якість призначеного покарання змушені звертати увагу апеляційні суди. Так, напри- клад, Апеляційний суд Житомирської області скасував вирок Малинського районного суду Житомирської об- ласті в частині призначення покарання та ухвалив у цій частині новий вирок. Апеляційний суд підкреслив, що суд першої інстанції, який із застосуванням ст. 69 КК України призначив учасникам організованої групи, котрі вчинили торгівлю людьми з метою їх експлуатації у формі примусової праці, покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років кожному та на підставі ст. 75 КК звільнив їх від відбування покарання з випробуванням, не повною мірою врахував тяжкість вчиненого злочину, особу винних та інші обставини справи. У зв’язку з цим апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про те, що призначене судом першої інстанції покарання є явно несправедливим через надмірну м’якість та не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особам засуджених3. До реального відбування покарання засуджені тільки 6 осіб (24%), які вчинили торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, звільнені від відбування покарання з випробуванням 18 осіб (72%). Ще одна особа звільнена від відбування покарання на підставі ст. 79 КК України. Таким чином, до ре- ального відбування покарання за розглядуваний злочин суди засуджують лише кожного четвертого винного у торгівлі людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Доводиться констатувати, що в ряді випадків звільнення особи від відбування покарання з випробуванням було явно необґрунтованим. Так, напри- клад, Немирівський районний суд Вінницької області вказав, що, приймаючи відповідне рішення, він виходив з того, що обвинувачений раніше не судимий та посередньо (!) характеризується за місцем проживання4. Як видається, наведені аргументи аж ніяк недостатні для прийняття такого рішення. До реального відбування покарання засуджені троє з чотирьох осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі, один з чотирьох винних у торгівлі людьми з метою вилучення органів. Решта осіб, які вчинили вказані злочини, звільнені від відбування покарання з випробуванням. Серед осіб, які вчинили торгівлю своїми дітьми задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами, до реального відбування покарання засуджені 18 осіб (62,1%), звільнені від відбування покарання з випробуванням 11 осіб (37,9%). Проаналізуємо також практику призначення покарання за експлуатацію дітей (проаналізовано матеріали дев’яти кримінальних проваджень, розглянутих судами України за період з 2013 по 2019 рік; узагальнено дані, які стосуються дев’яти засуджених за вказане посягання). 1 Див., зокрема: Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 11 квітня 2014 р. (справа № 0308/10797/2012) / Єдиний державний реєстр судових рі- шень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38200567; Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 5 червня 2014 р. (справа № 0308/2235/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39100335; Вирок колегії суддів судової палати з розгляду кримі- нальних справ Апеляційного суду Харківської обл. від 26 березня 2014 р. (справа № 642/2880/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38128064; Приговор коллегии судей судебной палаты по уголовным делам Апелляционного суда Харьковской обл. от 18 июля 2013 г. (дело № 2018/1-1273/11/16) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32535529 2 Вирок колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Харківської обл. від 26 березня 2014 р. (справа № 642/2880/13- к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38128064 3 Вирок Апеляційного суду Житомирської обл. від 4 вересня 2014 р. (справа № 0614/3005/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58467486 4 Архів Немирівського районного суду Вінницької обл. за 2014 рік. Справа № 140/1258/14-к.

338  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Призначаючи вказаним особам покарання, суди в п’яти випадках врахували наявність позитивної харак- теристики, виданої за місцем проживання, в одному випадку – наявність задовільної характеристики. Серед обставин, які пом’якшують покарання, суди враховували щире каяття (щодо шести осіб) та активне сприяння розкриттю злочину (щодо чотирьох осіб). Стосовно трьох осіб обставин, які пом’якшують покарання, вста- новлено не було. Обтяжуючих покарання обставин суд не виявив у жодному вивченому випадку. В одному ви- падку суд дійшов висновку про можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (при цьому суд порушив вимоги кримінального закону, оскільки вказав на наявність лише однієї обставини, що пом’якшує покарання). Покарання у виді обмеження волі суд призначив чотирьом особам, засудженим за ч. 1 ст. 150 КК України (у всіх випадках строком на один рік). П’яти особам призначено покарання у виді позбавлення волі на такий строк: 2 роки – трьом особам, 3 роки – одній особі, 4 роки – одній особі. Ще двом особам суд призначив в якості додаткового покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю: в першому випадку – позбавлення права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, строком на два роки, в другому – позбавлення права займатися підприємницькою діяльністю строком на один рік. Лише одна особа була засуджена до реального відбування покарання, натомість семеро звільнені від відбу- вання покарання з випробуванням, ще один – на підставі закону України про амністію. Зазначимо також, що у двох випадках було укладено угоду про примирення між обвинуваченим та потерпілими, ще у двох – угоду про визнання винуватості між прокурором та обвинуваченим. Насамкінець розглянемо практику застосування покарання за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Наведені нижче дані одержані автором у результаті аналізу доступних в Єдиному дер- жавному реєстрі судових рішень 100 обвинувальних вироків, ухвалених судами України за ст. 150-1 КК Укра- їни. Автором узагальнено дані, що стосуються 100 засуджених за вказаний злочин (зауважимо, що жодне із зазначених посягань не було вчинене у співучасті). Зазначимо, що за ч. 1 ст. 150-1 КК України засуджено 77 осіб, за ч. 2 цієї статті – 23 особи, за ч. 3 – жодної. Вивчення судової практики засвідчило, що, призначаючи покарання за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, суди враховували найрізноманітніші дані, які стосуються особи винного: перебування на обліку у лікаря-нарколога, психіатра та фтизіатра, наявність чи відсутність судимості, наявність на утриманні малолітніх та неповнолітніх дітей, наявність чи відсутність постійного місця проживання, стан здоров’я тощо. Однак найчастіше суди враховують характеристики винних осіб, видані за місцем їхнього проживання. Так, наявність позитивної характеристики суд врахував щодо 31 засудженого, посередньої (задовільної) – щодо 39, негативної – щодо 7; ще стосовно 23 осіб про наявність відповідної характеристики у вироках не згадувалось. Зазначимо також, що, призначаючи покарання, суди іноді констатують, що враховують особу винного, однак не вказують, які конкретно особливості цієї особи вони беруть до уваги1, або ж, що трапляється частіше, зупи- няються на характеристиці особи винного зовсім мимохідь, вказуючи, для прикладу, тільки на те, що за місцем свого проживання особа характеризується позитивно або ж не перебуває на обліку в нарколога та психіатра2. Серед обставин, які пом’якшують покарання, що враховувались судами при призначенні покарання особам, котрі вчинили використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, найчастіше враховувались: щире каяття (стосовно 94 осіб), активне сприяння розкриттю злочину (щодо 33 осіб), визнання вини (стосовно 26 осіб), наявність на утриманні малолітніх (неповнолітніх) дітей (щодо 14 осіб). У поодиноких випадках суди враховували в якості пом’якшуючих покарання також такі обставини: наявність позитивної характеристики, виданої за місцем проживання (стосовно 4 осіб), наявність задовільної характеристики (щодо 1 особи), скрут- не матеріальне становище (стосовно 2 осіб), те, що до кримінальної відповідальності особа притягається впер- ше (щодо 5 осіб), поганий стан здоров’я (стосовно 2 осіб), вчинення злочину внаслідок збігу тяжких сімейних обставин (щодо 3 осіб), вчинення злочину жінкою в стані вагітності (стосовно 2 осіб), відсутність шкоди, зав-

1 Див., наприклад: Вирок Ковпаківського районного суду м. Сум від 24 березня 2011 р. (справа № 1806/1-293/11) / Єдиний державний реєстр су- дових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/53030280; Вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10 вересня 2018 р. (справа № 334/6391/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76580297 2 Див., наприклад: Вирок Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської обл. від 17 квітня 2013 р. / Єдиний державний реєстр судових рі- шень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30733210; Вирок Любешівського районного суду Волинської обл. від 15 червня 2017 р. (справа № 162/423/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67134629; Вирок Уманського міськрайонного суду Черкаської обл. від 6 грудня 2013 р. / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35915964

339 РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

даної злочином (щодо 2 осіб). Крім того, у трьох випадках суд оминув своєю увагою встановлення обставин, які пом’якшують покарання1. Таким чином, найчастіше суди враховують в якості обставини, що пом’якшує покарання, щире каяття (май- же у всіх випадках засудження за розглядуваний злочин). Разом із тим його констатація, як правило, має фор- мальний характер. Лише в одному випадку суд пояснив, що щире каяття «виявилося в тому, що обвинувачена усвідомила протиправність своєї поведінки»2. Свідченням нерозуміння сутності даної пом’якшуючої пока- рання обставини, на наш погляд, є також те, що суди нерідко враховують в якості обставин, що пом’якшують покарання, і щире каяття обвинуваченого, і визнання ним своєї вини3. Вище підкреслювалось, що щире каяття неможливе без визнання особою своєї вини, а тому подвійне врахування вказаних обставин не можна визнати правильним. Тільки в п’яти випадках суд встановив наявність обставини, яка обтяжує покарання. При цьому у всіх цих випадках мало місце помилкове визнання в якості обтяжуючої покарання обставини вчинення розглядуваного злочину щодо малолітньої дитини4. Суд не врахував, що малолітній вік потерпілої дитини є обов’язковою озна- кою аналізованого діяння. Покарання у виді обмеження волі призначено 13 особам, засудженим за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Суди призначали цей вид покарання на такі строки: 1 рік – 7 особам, 1 рік 6 місяців – 1 особі, 2 роки – 5 особам. Варто підкреслити, що у 7 з 13 випадків суд не мав права призначати даний вид пока- рання, адже ч. 3 ст. 61 КК України прямо забороняє застосовувати обмеження волі, зокрема, до вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років (саме таким особам суд і призначив цей вид покарання)5. Звернув на це увагу також Апеляційний суд Донецької області, який у вироку від 21 березня 2014 р. вказав, що суд першої інстанції призначив покарання у виді обмеження волі жінці, котра має дітей віком до 14 років, яке відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 КК України не може бути до неї застосоване. У зв’язку з цим апеляційний суд підкреслив, що ухвалений судом першої інстанції вирок не можна визнати законним та обґрунтованим, а тому він підлягає скасуванню6. У розглядуваному контексті варто звернути увагу на те, що, по-перше, у санкціях ч. 1 і ч. 2 ст. 150-1 КК Укра- їни обмеження волі є єдиним альтернативним позбавленню волі на певний строк покаранням, по-друге, необ- хідно підкреслити, що саме жінки, які мають дітей віком до 14 років, найчастіше вчиняють розглядуване діяння. На практиці це призводить до того, що суди вимушені призначати таким особам покарання у виді позбавлення 1 Див.: Вирок Воловецького районного суду Закарпатської обл. від 15 березня 2013 р. (справа № 300/242/13-к) / Єдиний державний реєстр судо- вих рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29982839; Вирок Київського районного суду м. Сімферополя від 27 червня 2013 р. (справа № 123/6061/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32138667; Вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 9 грудня 2013 р. (справа № 334/10974/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/36069935 2 Вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської обл. від 21 липня 2015 р. (справа № 159/3626/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рі- шень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/47139710 3 Див., наприклад: Вирок Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2010 р. (справа № 1-444/10) / Єдиний державний реє- стр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63883419; Вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 21 вересня 2010 р. (справа № 1-501/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48656836; Вирок Садгірського районного суду м. Чернівців від 8 лютого 2012 р. (справа № 1-53/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/25490290; Вирок Хустського районного суду Закарпатської обл. від 6 травня 2010 р. (справа № 309/4383/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/61410401 4 Див.: Вирок Воловецького районного суду Закарпатської обл. від 6 вересня 2010 р. (справа № 1-83/10) / Єдиний державний реєстр судових рі- шень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/50025127; Вирок Іршавського районного суду Закарпатської обл. від 17 червня 2016 р. (справа № 301/872/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58539232; Вирок Мукачівського міськрайон- ного суду Закарпатської обл. від 15 травня 2012 р. (справа № 0707/1922/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/Review/31203084; Вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 13 вересня 2012 р. (справа № 712/15740/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25970190; Вирок Хустського районного суду Закарпатської обл. від 6 травня 2010 р. (справа № 309/4383/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/61410401 5 Див.: Вирок Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. від 4 липня 2013 р. (справа № 219/2883/2013-к) / Єдиний державний реєстр судо- вих рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37016618; Вирок Єнакіївського міського суду Донецької обл. від 8 листопада 2013 р. (справа № 230/7688/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35219871; Вирок Кременецького районного суду Тернопільської обл. від 29 квітня 2013 р. (справа № 601/758/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/31031167; Вирок Подільського районного суду м. Києва від 23 січня 2014 р. (справа № 758/653/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36767409; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 18 липня 2013 р. (спра- ва № 216/4868/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32486332; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 22 грудня 2014 р. (216/7159/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/42792589; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Макіївки від 11 червня 2011 р. (справа № 270/2632/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39415488 6 Вирок Апеляційного суду Донецької обл. від 21 березня 2014 р. (справа № 230/7688/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/39480120

340  РОЗДІЛ 6. ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

волі на певний строк. Вказаний висновок підтверджує здійснений аналіз судової практики – покарання у виді позбавлення волі на певний строк призначене 83 особам. Суди призначали цей вид покарання на такі строки: 1 рік – 39 особам, 1 рік 6 місяців – 2 особам, 2 роки – 17 особам, 3 роки – 20 особам, 3 роки 2 місяці – 1 особі, 3 роки 3 місяці – 1 особі, 4 роки – 3 особам. Таким чином, суди віддають перевагу нетривалим строкам покаран- ня у виді позбавлення волі (варто звернути увагу на те, що максимальне покарання, передбачене санкцією ч. 2 ст. 150-1 КК України, – вісім років позбавлення волі). У п’яти випадках суд призначив більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. При цьому в одному з цих випадків відповідне рішення зрозуміти складно, оскільки суд, застосувавши ст. 69 КК України, призначив жін- ці, визнаній винною у вчиненні діяння, передбаченого ч. 2 ст. 150-1, покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 2 місяці (нагадаємо, що мінімальний строк цього покарання, встановлений у даній санкції, – 3 роки), а потім вказав, що звільняє засуджену від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.ст. 69 та 79 КК України1. У чотирьох інших випадках суд, застосувавши ст. 69 КК України, призначив двом особам покарання у виді штрафу, двом іншим – громадські роботи. Призначення штрафу за цей злочин навряд чи можна визнати обґрунтованим, оскільки суди, які призначили дане покарання, перед тим встановили, що винні у використан- ні малолітньої дитини для заняття жебрацтвом перебували у скрутному матеріальному становищі, у зв’язку з чим й вчинили зазначене діяння2. Що ж стосується покарання у виді громадських робіт, то його призначення видається цілком виправданим. Необхідно зазначити, що до реального відбування покарання засуджені тільки 8 (!) осіб, які визнані вин- ними у використанні малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Таким чином, 92 особи були звільнені від відбування призначеного їм за цей злочин покарання. Серед цих осіб 83 особи звільнені від відбування пока- рання з випробуванням (ст. 75 КК України), 8 осіб – вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до семи ро- ків, звільнені від відбування покарання з випробуванням (ст. 79 КК України), 1 особа звільнена від відбування покарання на підставі закону України про амністію. Зауважимо, що ст. 75 КК України застосовується навіть до тих, хто вже вчиняв цей злочин і раніше був звільнений від відбування покарання з випробуванням3. У зв’язку з цим варто підкреслити доцільність перегляду санкцій ст. 150-1 КК України на предмет їх доповнення пока- раннями, альтернативними позбавленню волі на певний строк (у разі, якщо розглядувана кримінально-правова заборона залишатиметься в такому вигляді у КК України). Зазначимо, що звільняючи засуджених від відбування покарання з випробуванням, суди іноді прямо пору- шують вимоги, передбачені статтями 75 і 76 КК України. Так, наприклад, Міжгірський районний суд Закарпат- ської області, звільнивши засуджену за ч. 1 ст. 150-1 КК України від відбування покарання з випробуванням, і встановивши їй іспитовий строк на 1 рік, не поклав на неї обов’язки, передбачені ст. 76 КК України4. Таким чином, аналіз практики застосування покарання за злочини проти волі, честі та гідності особи за- свідчив існування численних помилок, що допускаються судами при їх призначенні, а також при звільненні засуджених від покарання та його відбування. Зменшення кількості відповідних помилок має важливе значення для ефективної протидії вказаним посяганням.

1 Вирок Хустського районного суду Закарпатської обл. від 20 жовтня 2010 р. (справа № 309/4465/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/61475355 2 Див.: Вирок Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської обл. від 17 квітня 2013 р. (справа № 345/1439/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30733210; Вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської обл. від 18 жовтня 2013 р. (справа № 577/5074/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34577361 3 Див., наприклад: Вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської обл. від 22 листопада 2012 р. (справа № 0306/7064/2012) / Єдиний держав- ний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27973035 4 Вирок Міжгірського районного суду Закарпатської обл. від 5 березня 2010 р. (справа № 1-30/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/51385291

341 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ 7.1. Сучасний стан та основні тенденції вчинення злочинів проти волі, честі та гідності особи

Для розробки ефективних заходів запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи важливе значен- ня має інформаційно-аналітичне забезпечення, що, зокрема, передбачає наявність у розпорядженні суб’єктів запобігання об’єктивної інформації про кількісно-якісні показники вказаних злочинів. На підставі вивчення офіційних статистичних даних та матеріалів кримінальних справ (проваджень), роз- глянутих судами України, проаналізуємо основні кількісно-якісні показники злочинів проти волі, честі та гід- ності особи. Насамперед зазначимо, що питома вага досліджуваних злочинів у загальній структурі злочинності є незнач- ною. Так, наприклад, протягом 2017 року органами прокуратури обліковано 523911 злочинів, з яких лише 858 – злочини проти волі, честі та гідності особи (0,16%)1. Протягом 2018 року обліковано 487133 злочини, з яких лише 882 – посягання на волю, честь та гідність особи (0,18%)2. Протягом 2019 року обліковано 444130 злочинів, з яких лише 924 – злочини проти волі, честі та гідності особи (0,2%)3. Розглянемо основні кількісно-якісні показники конкретних злочинів, відповідальність за які передбачена у розділі ІІІ Особливої частини КК України. Спершу зупинимось на незаконному позбавленні волі або викра- денні людини. За 2013 рік органами прокуратури обліковано 267 випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини, у 2014 зареєстровано 1925, у 2015 – 807, у 2016 – 536, у 2017 – 503, у 2018 – 558, у 2019 – 518 таких злочинів4. Таким чином, найменша кількість вказаних посягань зареєстрована у 2013 році, найбільша – у на- ступному, 2014-му. При цьому у 2014 році мав місце надзвичайно різкий стрибок – кількість зареєстрованих діянь, відповідальність за які передбачена ст. 146 КК України, збільшилась у понад сім разів (+620,1%). На наш погляд, такий стан речей можна пояснити передусім запровадженням нового порядку приймання, реє- страції та розгляду в органах прокуратури України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини, а також початком антитерористичної операції на сході України. Після 2014 року чисельність розглядуваних посягань знижувалась (за винятком 2018 року), при цьому динаміка зменшення була нерівномірною. Так, порівняно з 2014 роком, у 2015-му кількість облікованих випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини зменшилась більш як удвічі (–58%). У 2016 році зниження було меншим, але все ж доволі помітним (–33,6%). І лише починаючи з 2016 року динаміка розглядуваних посягань не характеризувалася різкими перепадами. У розглядуваному контексті варто мати на увазі, що статистичні дані за період з 2014 року не враховують кілько- сті незаконних позбавлень волі або викрадень людей, вчинюваних на окупованих територіях Криму та Донбасу.

1 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2017 р. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 2 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2018 р. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 3 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2019 р. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 4 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html

342  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Офіційні статистичні дані дозволяють також прослідкувати динаміку досліджуваного злочину, вчиненого щодо малолітнього: у 2013 році обліковано 10, у 2014 – 4 (–60%), у 2015 – 10 (+150%), у 2016 – 6 (–40%), у 2017 – 13 (+116,6%), у 2018 – 12 (–7,7%), у 2019 – 11 (–8,33%) таких злочинів1. Як бачимо, у структурі потер- пілих від даного діяння кількість малолітніх є незначною. Оскільки мотивом розглядуваних посягань, вчинених щодо вказаної категорії осіб (зазвичай йдеться про викрадення малолітнього), переважно є бажання виховува- ти дитину, наведені коливання у динаміці вказаних діянь, на наш погляд, мають ситуативний характер2. У загальній структурі злочинності незаконне позбавлення волі або викрадення людини, як і загалом злочи- ни проти волі, честі та гідності особи, займає мізерну частку. Так, протягом 2018 року органами прокуратури обліковано 558 випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини, що складає 0,11% від усіх об- лікованих в Україні злочинів (63,3% у структурі злочинів проти волі, честі та гідності особи). Протягом 2019 року обліковано 518 випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини, що складає 0,12% від усіх облікованих в Україні злочинів (56,1% у структурі злочинів проти волі, честі та гідності особи). Незаконне позбавлення волі або викрадення людини – найпоширеніше діяння серед злочинів проти волі, честі та гідності особи. Вказаний факт залишається незмінним незалежно від проаналізованих вище коливань у динаміці даного злочину. Це й не дивно, зважаючи на те, що незаконне позбавленні волі або викрадення лю- дини є «базовим» у розділі ІІІ Особливої частини КК України, який об’єднує діяння, що посягають на волю, честь та гідність особи. Варто також відзначити суттєву різницю у кількісних показниках незаконного позбав- лення волі або викрадення людини та торгівлі людьми, тобто того діяння, яке є другим за чисельністю серед злочинів проти волі, честі та гідності особи. Так, у 2013 році органами прокуратури обліковано 130 випадків торгівлі людьми, у 2014 – 118, у 2015 – 110, у 2016 – 114, у 2017 – 340, у 2018 – 268, у 2019 – 316 таких злочи- нів3. Таким чином, у 2013 та 2018 роках кількість зареєстрованих випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини перевищувала чисельність облікованих за цей рік випадків торгівлі людьми удвічі, у 2016 – майже вп’ятеро, у 2015 – у понад сім разів, а у 2014 – у понад шістнадцять (!) разів. І лише в 2017 та 2019 роках кількісна різниця між цими злочинами не була настільки разючою. Кількість зареєстрованих випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини варто співвід- носити з іншими показниками. Так, необхідним видається проаналізувати чисельність вказаних злочинів, за якими провадження направлені до суду з обвинувальним актом. У 2013 році таких виявилось 120, у 2014 – 100, у 2015 – 122, у 2016 – 112, у 2017 – 129, у 2018 – 210, у 2019 – 2294. Звідси можна зробити два важливих висно- вки. По-перше, надто різких коливань у показниках направлених до суду з обвинувальним актом кримінальних проваджень про вчинення незаконного позбавлення волі або викрадення людини не спостерігається (якоюсь мірою виняток становлять останні два роки). По-друге, має місце разюча кількісна різниця між облікованими випадками скоєння вказаного діяння та чисельністю злочинів, за якими провадження направлені до суду з об- винувальним актом. Зауважимо також, що відповідна різниця наявна вже на етапі вручення особам повідом- лення про підозру у вчиненні вказаного посягання. Так, у 2013 році повідомлення про підозру у незаконному позбавленні волі або викраденні людині було вручено лише 145 особам, у 2014 – 153, у 2015 – 184, у 2016 – 157, у 2017 – 197, у 2018 – 260, у 2019 – 293 особам5. Окреслений стан речей пов’язаний, вочевидь, з низкою фак- торів, серед яких – недоліки існуючого порядку реєстрації кримінальних правопорушень, недостатній рівень професіоналізму правоохоронних органів та пов’язаний з цим низький рівень розкриття вказаних злочинів тощо6. Звертає на себе увагу той факт, що ситуація із розкриттям розглядуваних посягань, вчинених щодо мало- літнього, виглядає дещо краще. Так, у 2013 році з обвинувальним актом до суду направлено 6 кримінальних проваджень про даний злочин, вчинений щодо вказаної категорії осіб, у 2014 – 1, у 2015 – 6, у 2016 – 3, у 2017 – 4, у 2018 – 8, у 2019 – 97. Як видається, відповідний стан речей можна пояснити, зокрема, підвищеною

1 Там само. 2 Андрушко А.В. Кількісно-якісні показники незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право і суспільство. 2019. № 6-2. С. 100. 3 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 4 Там само. 5 Там само. 6 Андрушко А.В. Кількісно-якісні показники незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право і суспільство. 2019. № 6-2. С. 101. 7 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html

343 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

резонансністю таких злочинів, що пов’язана з віком жертви. Крім того, зважаючи на специфіку вказаних діянь, здебільшого вони розкриваються за «гарячими слідами»1. Наведені вище дані відображені в офіційній статистичній звітності, яка не враховує латентну злочинність, обсяги якої, за оцінками експертів, перевищують зареєстровану у кілька разів2. Рівень латентності розглядува- ного діяння є доволі високим, що підтверджується, зокрема, результатами вивчення доступної емпіричної бази, опитуванням працівників правоохоронних органів та дослідженнями інших науковців3. Однією з причин високого рівня латентності розглядуваного посягання є те, що воно (особливо у формі незаконного позбавлення людини волі, не пов’язаного з її викраденням) помилково не сприймається части- ною населення як кримінально каране. Обвинувачені нерідко стверджують, що вони «не вважали свій вчинок злочином»4, «не думали, що таким чином порушують закон»5 тощо. Не випадає сумніватися, що й частина потерпілих від вказаного діяння не заявляє в правоохоронні органи про те, що стали його жертвами, оскільки не знають, що за це діяння настає кримінальна відповідальність. Так, результати проведеного нами анкетування 400 мешканців Закарпатської та Львівської областей засвідчили, що кожен п’ятий (21,8%) респондент не роз- глядає незаконне позбавлення волі як злочинне діяння. Вочевидь, найвищий рівень латентності характерний для незаконного позбавлення волі як виду домаш- нього насильства (іншими причинами латентизації незаконного позбавлення волі як прояву домашнього на- сильства є те, що жертви не хочуть руйнувати сім’ю через такі «дрібниці», не бажають визнавати, що з ними погано поводяться найближчі люди, бажають уникнути незручностей, ганьби, побоюються бути підданими ще серйознішому насильству, впевнені в тому, що правоохоронні органи не зможуть їм реально допомогти тощо)6. Натомість можна сміливо припустити, що найнижчий рівень латентності характерний для викрадення мало- літньої дитини, яке, повторимось, завжди супроводжується значним суспільним резонансом, активністю пра- воохоронних органів, спрямованою на розкриття даного злочину, завдяки чому часто його вдається розкрити за «гарячими слідами»7. Крім того, як видається, рівень латентності розглядуваних посягань залежить від часу, протягом якого особу незаконно утримували. На наш погляд, більш латентними є випадки незаконного позбавлення волі, які трива- ли упродовж короткого часу; причому є підстави припустити, що чим меншим був цей час, тим більший рівень латентності характерний для незаконного позбавлення людини свободи (нагадаємо, що вказаний злочин вва- жається закінченим з моменту фактичного обмеження потерпілої особи свободи пересування). Іншою причиною того, що частина розглядуваних посягань стає латентною, є те, що потерпілі свідомо не повідомляють про факт вчинення щодо них даного злочину, побоюючись реалізації висловленої погрози запо- діяння шкоди потерпілому чи членам його сім’ї та не вірячи у здатність правоохоронних органів захистити їх. Приміром, потерпілий Г. пояснив, що певний час не звертався до правоохоронних органів, оскільки викрадачі «погрожували, що якщо він звернеться в міліцію, то його та його рідних повбивають»8. Інший приклад: по- терпіла неповнолітня у судовому засіданні повідомила, що про вчинений щодо неї злочин вона боялася комусь 1 Андрушко А.В. Кількісно-якісні показники незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право і суспільство. 2019. № 6-2. С. 101. 2 Оболенцев В.Ф. Латентна злочинність: проблеми теорії та практики попередження. Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005. С. 55. 3 Див., зокрема: Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми закон- ності: респ. міжвідом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 136; Лісняк С.Г. Кримінологічна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи (2010–2014 роки). Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2015. № 1 (ІІ). С. 194; Лысодед А.В. Актуальные крими- нологические проблемы преступлений против свободы, чести и достоинства личности. Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. Харків, 2006. Вип. 81. С. 128–129; Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 194; Авдеева Е.В. Детерминанты пре- ступлений против свободы личности в Российской Федерации. Криминологический журнал Байкальского государственного университета экономики и права. 2013. № 2. С. 148; Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 37; Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. С. 134; Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 48–50; Серова Е.Б. Криминалистические аспекты противодействия преступлениям против личности: учебное пособие. Ч. 3. Кри- миналистические аспекты противодействия преступлениям против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург, 2014. С. 19; Тео- ретические основы исследования и анализа латентной преступности: монография / под ред. С.М. Иншакова. Москва: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2011. С. 621; Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 129; Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 163. 4 Архів Новоодеського районного суду Миколаївської обл. за 2010 рік. Справа № 1-28/10. 5 Архів Кагарлицького районного суду Київської обл. за 2017 рік. Справа № 368/594/17. 6 Андрушко А.В. Незаконне позбавлення волі як вид домашнього насильства (кримінологічний аспект). Організаційно-правові засади запобігання до- машньому насильству: реалії та перспективи: матеріали круглого столу, 31 травня 2019 р. / за ред. О.П. Рябчинської. Запоріжжя, 2019. С. 18. 7 Андрушко А.В. Кількісно-якісні показники незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право і суспільство. 2019. № 6-2. С. 101. 8 Архів Подільського районного суду м. Києва за 2013 рік. Справа № 1-297/11.

344  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

розповісти, оскільки викрадач пригрозив їй, що «коли вона розповість про дану подію комусь, то наступного разу він її вже так просто не відпустить і наслідки будуть набагато гірші»1. Вивчення емпіричної бази засвідчило, що до незаконного позбавлення волі або викрадення людини нерідко призводить неправомірна поведінка жертви, зокрема вчинення нею кримінально караного діяння (найчастіше крадіжки). У зв’язку з цим логічним буде припустити, що такі жертви часто не звертаються до правоохоронних органів, побоюючись кримінальної відповідальності за вчинений ними злочин. Здійснене дослідження засвідчило, що потерпілі іноді не заявляють про незаконне позбавлення їх волі або викрадення, оскільки зневірились у можливостях правоохоронної системи. Наприклад, потерпіла Т. повідо- мила, що неодноразово зверталася із заявами про вчинений щодо неї колишнім співмешканцем злочин, однак міліція належним чином не реагувала на них, «після чого їй це набридло»2. Можна, таким чином, припустити, що певна частина таких злочинів не реєструється у встановленому порядку, внаслідок чого вони не потрапля- ють до офіційної статистичної звітності3. Доводиться констатувати, що рівень довіри населення до правоохоронних органів залишається низьким, що також не може не позначатися на латентності розглядуваних посягань. У цьому контексті варто навести такий приклад: потерпілий від викрадення повідомив, що протягом певного часу не заявляв до міліції про вчи- нений стосовно нього злочин, оскільки знав, що у його викрадачів є «дах» у правоохоронних органах, а тому не бачив у цьому сенсу4. Зазначимо також, що у правозастосовній практиці мають місце чималі труднощі, пов’язані з криміналь- но-правовою кваліфікацією розглядуваного посягання, зокрема при розмежуванні його із суміжними складами злочинів. У зв’язку з цим дане діяння іноді кваліфікується за іншими статтями закону про кримінальну відпові- дальність, що також спотворює об’єктивну картину кількості досліджуваних посягань. На рівень латентності розглядуваного діяння певною мірою вказує також кількість осіб, які зникли безвісти. Так, за даними Червоного Хреста, станом на серпень 2019 року в Україні вважалися зниклими безвісти 1500 осіб; крім того, 1000 людей були або поховані, або не ідентифіковані й знаходилися в моргах5. Окреслена про- блема, як відомо, особливо загострилася останніми роками внаслідок бойових дій на сході України. Оскільки об’єктивна сторона розглядуваного злочину передбачає дві альтернативні форми – незаконне позбавлення людини волі або її викрадення, варто з’ясувати їх кількісне співвідношення. Для цього автором проаналізовано матеріали 370 кримінальних справ (проваджень), розглянутих судами України за період з 2010 по 2018 рік. Результати нашого дослідження засвідчили, що частіше (орієнтовно 2/3) трапляється викрадення людини. Разом із тим маємо підстави стверджувати, що незаконному позбавленню волі, не пов’язаному з викра- денням людини, притаманний значно вищий рівень латентності. У цьому контексті зазначимо, що окремі зару- біжні дослідники дійшли висновку про переважання кількості незаконних позбавлень волі над чисельністю ви- крадень6. Утім, не варто забувати, що викрадення людини без незаконного позбавлення її свободи неможливе. Стаття 146 КК України, яка встановлює відповідальність за розглядуване діяння, включає основний, квалі- фікований та особливо кваліфікований склади. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що з-поміж 558 засуджених за незаконне позбавлення волі або викрадення людини за ч. 1 ст. 146 КК України засуджено 46 осіб (8,2%), за ч. 2 цієї статті – 462 особи (82,8%), за ч. 3 – 50 осіб (9%). Домінування кваліфікованого виду даного злочину пояс- нюється, зокрема, тим, що аналізоване посягання (а насамперед викрадення людини) переважно вчиняється за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 146). Крім того, аналіз судової практики засвідчив наявність числен- них помилок, що мають місце при кваліфікації розглядуваного діяння й призводять до спотворення реальної чисельності основного, кваліфікованого та особливо кваліфікованого видів незаконного позбавлення волі або викрадення людини7.

1 Архів Андрушівського районного суду Житомирської обл. за 2017 рік. Справа № 272/578/16-к. 2 Архів Ленінського міськрайонного суду м. Кіровограда за 2011 рік. Справа № 1-325/11. 3 Андрушко А.В. Кількісно-якісні показники незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право і суспільство. 2019. № 6-2. С. 102. 4 Архів Богунського районного суду м. Житомира за 2014 рік. Справа № 1-153/12. 5 Скільки в Україні зниклих безвісти: статистика від Червоного Хреста. Канал 24. 30 серпня 2019 р. URL: https://24tv.ua/skilki_v_ukrayini_zniklih_ bezvisti_statistika_vid_chervonogo_hresta_n1199058 6 Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 40; Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. С. 41, 43. 7 Див.: Андрушко А.В. Типові помилки при кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Теорія та практика протидії злочин- ності у сучасних умовах: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (8 листопада 2019 р.) / уклад. О.В. Авраменко, С.С. Гнатюк, І.І.

345 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Аналіз єдиних звітів про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр., доступних на сайтах прокуратур областей та м. Києва, дозволив встановити територіальну поширеність розглядуваного злочину. Найбільше та- ких посягань зафіксовано в Донецькій, Луганській, Одеській, Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській, Ки- ївській областях та місті Києві, а найменше – в Івано-Франківській, Чернівецькій, Чернігівській, Закарпатській, Тернопільській, Рівненській, Хмельницькій, Кіровоградській, Львівській областях. Зазначимо, що отримані нами дані загалом корелюють з наявною інформацією про територіальну поширеність злочинності в Україні1. Варто зауважити, що в окремих областях (зокрема, Запорізькій, Львівській, Миколаївській, Черкаській) протягом аналізованого періоду спостерігалися доволі різкі коливання показників розглядуваного злочину. Так, наприклад, прокуратурою Львівської області у 2016 році обліковано 15, у 2017 – 4 (–73,3%), у 2018 – 10 (+150%), а у 2019 – 16 (+60%) випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини2. Прокура- турою Запорізької області у 2016 році зареєстровано 20, у 2017 – 36 (+80%), у 2018 – 17 (–52,8%), а у 2019 – 25 (+47,1%) вказаних посягань3. Щорічне зменшення кількості незаконних позбавлень волі або викрадень людини має місце в Херсонській області, прокуратурою якої у 2016 році обліковано 18, у 2017 – 13 (–27,8%), у 2018 – 8 (–38,5%), а у 2019 – 3 (–62,5%) вказаних посягання4. Щорічне зростання кількості розглядуваних діянь зафіксовано в Харківській області, прокуратурою якої у 2016 році зареєстровано 18, у 2017 – 24, а у 2018 – 35 випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини, та в Хмельницькій області, прокурату- рою якої у 2016 році обліковано 3, у 2017 – 7 (+133,3%), у 2018 – 12 (+71,4%), а в 2019 – 15 (+25%) випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини5. Аналіз емпіричної бази дає підстави для висновку, що близько 60% розглядуваних посягань вчиняється в мі- стах, 10% – у селищах міського типу, орієнтовно 30% – в сільській місцевості. З-поміж міст України найбільша кількість аналізованих діянь фіксується в столиці України – Києві. Так, у 2016 році прокуратурою міста Києва обліковано 64, у 2017 – 45, у 2018 – 54, у 2019 – 45 випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини6. Зазначимо, що незаконне позбавлення волі або викрадення людини, як правило, вчиняється за місцем проживання винної особи, чому, зрозуміло, сприяє краще знання нею довколишньої місцевості та місцевих особливостей7. Офіційні статистичні дані не містять відомостей про негативні соціальні наслідки такого злочинного діяння як незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Водночас аналіз доступних матеріалів кримінальних проваджень дає підстави для висновку, що в результаті вказаного посягання більшості потерпілих заподію- ється шкода здоров’ю (внаслідок застосування до потерпілої особи фізичної сили задля подолання її опору та недопущення можливості звільнення) і моральна шкода. Разом із тим, якщо заподіяння тілесних ушкоджень (переважно легкого ступеня тяжкості) знаходить належне відображення у вивчених матеріалах проваджень, то далеко не завжди це можна сказати про завдану моральну шкоду. Зазвичай суди не конкретизують вказану шко- ду або ж ставляться до цього надто формально. Одним із винятків може слугувати вирок Бучацького районного суду Тернопільської області, у якому підкреслено, що завдана потерпілій моральна шкода полягає в негативних змінах у її житті; суд пояснив, що маються на увазі «щоденні думки та спогади про наслідки психотравмуючої події, страх можливого повторення подій, негативні переживання та спогади, потреба в униканні аналогічних обставин, настороженість, тривога, емоційні реакції при згадуванні, переживання психологічного дискомфор- ту, тимчасова відірваність від активного соціального життя, знижений та нестійкий настрій, порушення сну,

Сидорук. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2019. С. 11–13. 1 Див., зокрема: Бабенко А.М. Запобігання злочинності в регіонах України: концептуально-методологічний та праксеологічний вимір: монографія. Одеса: ОДУВС, 2014. С. 120; Бабенко А.М. Регіональна злочинність в Україні: закономірності, детермінація та запобігання: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2015. С. 137–138; Бесчастний В. Кримінологічний аналіз стану злочинності в Україні. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 1. С. 212–213; Кулик О.Г. Злочинність в Україні: тенденції, закономірності, методи пізнання: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2011. С. 41, 44. 2 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Львівської обл. URL: https://lviv.gp.gov.ua/ua/lvdoc.html?_ m=publications&_t=rec&id=221921&fp=24 3 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Запорізької обл. URL: https://zap.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=112773&libid= 4 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Херсонської обл. URL: https://kherson.gp.gov.ua/ua/documents. html?dir_id=113419&libid=&s=print 5 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Хмельницької обл. URL: https://khmel.gp.gov.ua/ua/documents. html?dir_id=113395&libid= 6 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура міста Києва. URL: https://kyiv.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=112297&libid= 7 Андрушко А.В. Кількісно-якісні показники незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право і суспільство. 2019. № 6-2. С. 103.

346  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

неприємні сновидіння, емоційна напруга, нервозність, дратівливість, реакції замикання, бажання уникати кон- тактів, почуття образи, обурення, приниження гідності»1. Наслідком розглядуваних посягань є не лише заподіяння шкоди здоров’ю потерпілих та спричинення їм моральної шкоди. Аналіз емпіричної бази змушує констатувати, що розглядуваний злочин іноді вчиняється військовослужбовцями на контрольованій Україною частині Донбасу, в тому числі щодо мирних жителів. У зв’язку з цим варто звернути увагу на вирок Апеляційного суду Донецької області, який слушно підкреслив, що, вчинивши даний злочин щодо мирних жителів (з метою отримання від викрадених інформації про осіб, які можуть сприяти діяльності незаконних збройних формувань), військовослужбовці-контрактники знехтували «конституційним обов’язком захищати країну, посягли на авторитет Збройних Сил України та довіру до них з боку населення, особливо в умовах сьогодення, на території поряд із зоною проведення бойових дій»2. Захоплення заручників у правозастосовній практиці трапляється порівняно рідко. За даними МВС Украї- ни, протягом 1991–2006 рр. зареєстровано всього 113 випадків вчинення вказаного діяння3. За 2013 рік орга- нами прокуратури обліковано 4 випадки захоплення або тримання особи як заручника, у 2014 зареєстровано 41, у 2015 – 17, у 2016 – 7, у 2017 році – 3, у 2018 – 6, у 2019 – 8 таких злочинів4. Різке зростання кількості розглядуваних посягань у 2014 році пов’язане, вочевидь, із запровадженням нового порядку приймання, реє- страції та розгляду в органах прокуратури України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини, а також із проведенням антитерористичної операції на Донбасі5. Занепокоєння викликає стан розкриття вказаних посягань та притягнення винних у їх вчиненні до кримі- нальної відповідальності: так, у 2014 році, за який обліковано 41 випадок захоплення або тримання особи як заручника, тільки по чотирьом із них провадження були направлені до суду з обвинувальним актом, у 2013 – з обвинувальним актом до суду направлені лише 2 провадження, у 2015 – 5, у 2016 – 3, у 2017 – 2, у 2018 – 4, у 2019 – 46. Варто нагадати, що окрім ст. 147, яка передбачає загальний склад захоплення заручників, КК України містить спеціальні норми (ст.ст. 349, 349-1), які встановлюють відповідальність відповідно за захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника та за захоплення журналіста як заручника. Вказані діяння включені законодавцем до розділу XV Особливої частини КК, який об’єднує злочинні посягання проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та злочини проти журналістів. Хоча за задумом законодавця основним безпосереднім об’єктом діянь, передбачених ст.ст. 349, 349-1 КК, не є особиста свобода людини, об’єктивна сторона цих злочинів аналогічна захопленню заручників, відповідальність за яке встановлена у ст. 147 КК. Раніше ми зазначали, що ст.ст. 349, 349-1 лише породжують зайву конкуренцію норм, а існуюча з точки зору вітчизняного законодавця доцільність посиленої відповідаль- ності за захоплення як заручника певної категорії осіб може бути реалізована шляхом конструювання кваліфі- кованого складу злочину7. У зв’язку з цим доцільно навести також статистичні дані, які стосуються спеціальних видів захоплення або тримання особи як заручника. За 2013 рік органами прокуратури обліковано 1 випадок захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника, у 2014 – зареєстрова- но 59, у 2015 – 1, у 2016 – 3, у 2017 – 2, у 2018 – 1, у 2019 – 0 таких злочинів8. Що ж стосується захоплення журналіста як заручника, то жодного відповідного діяння за період від 14 травня 2015 р., коли КК України був доповнений ст. 349-1, органами прокуратури не обліковано.

1 Вирок Бучацького районного суду Тернопільської обл. від 16 травня 2016 р. (справа № 595/93/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57713149 2 Вирок Апеляційного суду Донецької обл. від 6 червня 2017 р. (справа № 264/6729/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/66946519 3 Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 1. 4 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 5 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2017. № 4. С. 213. 6 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 7 Андрушко А.В. Окремі аспекти кримінальної відповідальності за захоплення заручників. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2017. № 3. С. 162–163. 8 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html

347 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

У кримінологічній літературі зазначається, що захоплення заручників характеризується низьким рівнем латентності1. О.В. Лисодєд підкреслює, що в більшості випадків сам факт захоплення або тримання особи як заручника спеціально розголошується через специфічні цілі цього злочину2. Разом із тим, як засвідчує аналіз доступної емпіричної бази, коло осіб, яким розголошується факт вчинення таких дій, здебільшого досить ву- зьке (передовсім це родичі). Зважаючи на можливі погрози заподіяння шкоди потерпілому чи членам його сім’ї, а також з огляду на інші причини (зокрема, недовіру до правоохоронних органів) частина таких посягань може бути неврахованою в офіційній статистичній звітності. У цьому контексті показовим є такий приклад: навіть будучи звільненим, підприємець, якого захопили і утримували як заручника, продовжував виконувати незаконні вимоги учасників озброєної банди, пояснивши своїм родичам, що «це дуже серйозна справа, що він збирається виконати їхні вимоги, щоб ні у кого з нас не було проблем»3. Зазначимо також, що в абсолютній більшості випадків затримання винуватих у вчиненні даного діяння мало місце в результаті повідомлення про факт скоєння цього злочину з боку родичів потерпілого чи інших осіб. У будь-якому разі навряд чи можна пого- дитись з О.О. Володіною, яка наголошує, що «місцезнаходження заручників, як правило, не приховується від правоохоронних органів»4. Аналіз єдиних звітів про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр., доступних на сайтах прокуратур областей та м. Києва, засвідчив, що за вказаний період найбільшу кількість випадків захоплення заручників зафіксовано в Одеській області – 6. Прокуратурою Київської області обліковано 4 випадки захоплення заруч- ників, Дніпропетровської – 3, Миколаївської – 3, Харківської – 3, Запорізької – 2, Сумської – 2, Черкаської – 2, м. Києва – 2. По одному випадку вказаного діяння зареєстровано у Вінницькій, Житомирській, Івано-Франків- ській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій та Чернівецькій областях. Жодного випадку захоплення за- ручників не зафіксовано прокуратурами Волинської, Закарпатської, Кіровоградської, Рівненської та Чернігів- ської областей. Відповідні дані з сайтів прокуратур Донецької, Луганської, Львівської та Полтавської областей є неповними (міститься інформація лише за два – чотири роки; протягом вказаного періоду жодного діяння, передбаченого ст. 147 КК України, не обліковано). Вивчення емпіричної бази засвідчило, що захоплення заручників вчиняється здебільшого в містах: столи- ці (3,6%), обласних центрах (35,7%), районних центрах (21,4%), містах обласного значення (14,3%). В 21,4% випадках цей злочин було вчинено в селі, в 3,6% – у селищі міського типу, яке є районним центром. Отримані результати можна пояснити об’єктивними причинами: саме в містах (насамперед в обласних центрах) прожи- ває більшість заможних людей, котрі здебільшого і стають жертвами розглядуваного злочину. При цьому варто додати, що розглядувані діяння (насамперед скоєні з корисливих мотивів) далеко не завжди вчиняються за міс- цем проживання злочинців. Визначальне значення має місце проживання заздалегідь обраної жертви, а також зменшення ризику викриття. Так, приміром, організована група, яка протягом березня-жовтня 2010 р. тричі захоплювала і утримувала заможних громадян Китаю з метою одержання викупу від їхніх родичів, складалася в тому числі з киян, які для вчинення злочину спеціально приїжджали до Одеси та Іллічівська Одеської обл., де проживали потенційні жертви5. Крім того, захоплення особи як заручника нерідко вчиняється в одному місці, а його тримання – в іншому. Для прикладу, та ж організована група викрадала громадян Китаю в Одеській області, а потім переміщала їх до приватного будинку, розташованого в одному із сіл Київської області, де й утримувала. Обов’язковою ознакою юридичного складу захоплення заручників є спеціальна мета – спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчи- нення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Саме по собі захоплення або тримання особи як заручника виступає не метою винного, а засобом досягнення мети. Тому варто розглянути цілі, які ставлять перед собою ті, хто зважуються на вчинення цього злочину. Аналіз доступної емпіричної бази дає підстави для висновку: в більшості випадків (64,2%) такою метою є мета незаконного збагачення шляхом вимагання викупу від третіх осіб як умови звільнення заручника. Зазна-

1 Теоретические основы исследования и анализа латентной преступности: монография / под ред. С.М. Иншакова. Москва: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2011. С. 339, 619. 2 Лысодед А.В. Актуальные криминологические проблемы преступлений против свободы, чести и достоинства личности. Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. Харків, 2006. Вип. 81. С. 128; Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 193–194. 3 Архів Бобринецького районного суду Кіровоградської обл. за 2011 рік. Справа № 1-2/11. 4 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 87. 5 Архів Іллічівського міського суду Одеської обл. за 2012 рік. Справа № 1511/930/2012.

348  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

чимо, що подібні результати свого часу отримав М.О. Акімов, за даними якого у 88% випадків вчинення даного злочину має місце корисливий мотив1. Захоплення або тримання заручників з корисливих мотивів характеризується суттєвими особливостями. Складність і багатоетапність вчинення такого злочину обумовлює необхідність залучення до його вчинення співучасників із чітким розподілом ролей. Тому абсолютна більшість таких посягань вчинена організованими групами2. Вивчення матеріалів кримінальних проваджень засвідчило, що захопленню заручника з метою отримання викупу від третіх осіб як умови його звільнення часто передує тривала підготовка до вчинення такого злочину. Наприклад, учасники організованої групи, які захопили і з метою одержання викупу в сумі 2 млн. доларів США утримували в будинку підприємця, до злочину ретельно готувалися протягом кількох місяців. Зокрема, вони довго вели спостереження за помешканням обраної жертви, вивчаючи розпорядок дня підприємця, а також розпорядок дня його дружини та дітей. З метою конспірації учасники групи під час спілкування користувались виключно псевдонімами, а їхні телефонні номери постійно змінювались. Кімнату будинку, в якій утримували заручника, спеціально обладнали: всі поверхні стін, підлоги, стелі та стільця покрили поліетиленовою плівкою, щоб виключити можливість залишення потерпілим будь-яких слідів та виключити можливість в подальшому впізнати потерпілим цю кімнату. Під час безпосереднього спілкування із заручником учасники групи вико- ристовували спеціальний одяг: плащові костюми, маски, рукавички і бахіли – все для того, аби виключити ймовірність залишення будь-яких слідів злочину, а також не допустити можливість подальшого їх впізнання3. Аналіз доступної емпіричної бази засвідчує, що в абсолютній більшості випадків вимога сплати викупу ад- ресується родичам затриманого. І тільки в поодиноких випадках відповідна вимога висувається іншим особам. Так, Апеляційним судом Київської області у 2010 році засуджено двох братів-співучасників, які захопили й утримували головного бухгалтера одного з київських підприємств з метою вимагати в керівництва цього під- приємства передати їм грошові кошти в сумі 10 тис. дол. США як умову звільнення заручниці4. Злочинець і жертва при захопленні або триманні як заручника, вчиненому з корисливих мотивів, як прави- ло, незнайомі між собою. Однак трапляються винятки. Скажімо, у згаданому вище випадку жертва злочину була дівчиною одного із братів-співучасників. Останній, маючи матеріальні труднощі та прагнучи вирішити їх про- типравним шляхом, зустрів дівчину біля прохідної підприємства, на якому вона працювала, та навіть подарував їй квіти. Втрьох вони поїхали до м. Бровари, де в будинку, який він винаймав для проживання з нею, зв’язали потерпілу і повідомили, що її відпустять тільки після того, як отримають гроші5. Для розглядуваних посягань, вчинених з метою отримання викупу від третіх осіб як умови звільнення за- ручника, характерна ще одна особливість –порівняна тривалість незаконного утримання жертви. Утримування жертви, як правило, становить 1–2 доби – час, необхідний родичам потерпілого для того, аби зібрати потрібну суму і передати її вимагачам. Разом з тим і тут трапляються винятки. Так, Соснівський районний суд м. Черкаси у 2013 році засудив учасників організованої групи, які захопили і протягом 21 доби утримували підприємця з метою отримання від брата останнього грошової винагороди як умови його звільнення6. Сума грошових коштів, яку злочинці прагнули отримати в результаті вчинення злочину, у кожному випадку різна – від 10 тис. до 2 млн. дол. США. При цьому сума викупу в ході «переговорів» нерідко зменшується. Для прикладу, в одному з випадків злочинці, вимагаючи спершу 1 млн. дол. США, погодились зрештою на вдесятеро меншу суму7. Другою за поширеністю (21,4%) метою є використання заручника в якості «живого щита» для того, аби спонукати працівників правоохоронних органів (частіше) чи інших осіб до утримання від вчинення дій з при- пинення протиправної діяльності та затримання злочинця. При цьому вчиненню розглядуваного злочину завжди передує скоєння особою іншого діяння і, відповідно, загроза бути затриманим за його вчинення. Так,

1 Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. С. 10. 2 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2017. № 4. С. 214. 3 Архів Солом’янського районного суду м. Києва за 2013 рік. Справа № 2609/11008/12. 4 Архів Апеляційного суду Київської обл. за 2010 рік. Справа № 1-13/10. 5 Архів Апеляційного суду Київської обл. за 2010 рік. Справа № 1-13/10. 6 Архів Соснівського районного суду м. Черкаси за 2013 рік. Справа № 1-525/12. 7 Вирок Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької обл. від 6 квітня 2017 р. (справа № 263/13009/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65890710

349 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

наприклад, Малиновський районний суд міста Одеси у 2016 р. засудив чоловіка, який після невдалої спроби квартирної крадіжки, тікаючи від переслідувачів, котрі намагалися його затримати, захопив як заручника непо- внолітню дівчину з метою спонукати їх утриматись від подальшого його переслідування1. Спільним для всіх таких випадків є також те, що захоплення заручника із вказаною вище метою здійсню- ється особою самостійно (без співучасників), є спонтанним (рішення захопити заручника виникає у певний момент з огляду на загрозу затримання), а утримування особи як заручника триває недовго (до моменту затри- мання злочинця правоохоронцями або ж до моменту зникнення такої загрози)2. Аналіз доступної емпіричної бази засвідчує, що особа, яка захоплює або утримує заручника, іноді переслідує й інші цілі, однак такі випадки є поодинокими. Так, в одному випадку наркозалежний в приміщенні аптеки взяв у заручники жінку, що перебувала в торговому залі, з метою спонукання працівників міліції, яких на вимогу винного викликала фармацевт аптеки, надати йому для вживання наркотичні засоби, що було умовою звіль- нення заручниці3. В другому – чоловік, що знаходився під впливом психотропних препаратів, погрожуючи розбитою скляною пляшкою, захопив та утримував як заручників пасажирів автобуса, вимагаючи забезпечити йому зустріч з працівниками міліції та прокурором, що було умовою звільнення заручників4. В третьому – двоє засуджених у приміщенні СІЗО захопили в заручники чергового, висунувши співробітникам установи вимогу надати їм транспорт та можливість безперешкодно покинути територію слідчого ізолятору як умову звільнення заручника5. В четвертому – пенсіонер мав умисел на захоплення та тримання як заручника дружини секретаря РНБО України (однак помилився і захопив іншу жінку) з метою спонукання останнього до вибачення перед жителями Донбасу за прийняття ним рішень, які начебто призвели до початку бойових дій на сході України, що було умовою звільнення заручниці6. У правозастосовній практиці підміна дитини трапляється вкрай рідко. За даними МВС України, протягом 2002–2012 рр. зареєстровано всього 6 випадків вчинення вказаного діяння7. За 2013 р. органами прокуратури обліковано 1 випадок підміни дитини, у 2014 р. – 1, у 2015 р. – 0, у 2016 р. – 1, у 2017 р. – 0, у 2018 р. – 1, у 2019 р. – 0 таких злочинів8. Таким чином, упродовж 2002–2019 рр. обліковано всього лиш 10 випадків підміни дитини. Порівняння відповідних даних з показниками інших злочинів, відповідальність за які передбачена в розділі ІІІ Особливої частини КК України, дає підстави для висновку, що підміна дитини – найменш пошире- ний з-поміж злочинів проти волі, честі та гідності особи. Надзвичайна рідкісність розглядуваного посягання у правозастосовній практиці дозволяє окремим дослідникам ставити питання про доцільність його декриміналі- зації9. З такою точкою зору погодитись не можемо. Підміна дитини дійсно вкрай рідкісний, однак надзвичайно болючий для потерпілого злочин. Вказане діяння порушує право дитини проживати з біологічними батьками (чи з особами, що їх замінюють) і виховуватися у рідній сім’ї, може завдати дитині або навіть уже дорослій лю- дині, котра в дитинстві була підмінена, серйозну психологічну травму. Видається, що ст. 148 КК України вико- нує важливу превентивну функцію, а незначна кількість розглядуваних злочинів у даному випадку не дозволяє стверджувати про недоцільність та марність протидії їм10. Аналіз статистичної інформації про зареєстровані випадки підміни дитини та результати їх досудового роз- слідування за 2013–2019 рр. засвідчує, що у жодному з відповідних кримінальних проваджень особам не було вручено повідомлення про підозру.

1 Вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2016 р. (справа № 521/22504/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57057037 2 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2017. № 4. С. 215. 3 Приговор Торезского городского суда Донецкой обл. от 5 августа 2011 г. (дело № 1-174/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http:// reyestr.court.gov.ua/Review/17644546 4 Архів Генічеського районного суду Херсонської обл. за 2013 р. Справа № 2107/3786/2012. 5 Вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 28 серпня 2015 р. (справа № 521/12752/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/49223915 6 Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2017 р. (справа № 761/33185/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67246771 7 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 1. 8 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 9 Лісняк С.Г. Кримінологічна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи (2010–2014 роки). Вісник Запорізького національного уні- верситету. Юридичні науки. 2015. № 1 (ІІ). С. 195; Моніторинговий кримінологічний аналіз окремих видів злочинів в Україні (2013–2014 роки): наук.-практ. посіб. / О.М. Литвак, Р.О. Стефанчук, Н.В. Лісова та ін. Київ: Національна академія прокуратури України, 2015. С. 110. 10 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 17.

350  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Підміна дітей викликає чималий резонанс у суспільстві, у зв’язку з чим у вітчизняних засобах масової інфор- мації можна знайти немало повідомлень про такі випадки. Контент-аналіз відповідних повідомлень дає під- стави для висновку, що більшість з них стосується випадків необережної підміни дітей в пологових будинках, що сталася через недбалість медичних працівників (ст. 148 КК України передбачає відповідальність за підміну дитини, вчинену з прямим умислом). У розглядуваному контексті варто зазначити, що судові спори про оспо- рювання материнства та визнання материнства у порядку ст. 139 Сімейного кодексу України у судовій практиці також є поодинокими1. Крім того, звертає на себе увагу той факт, що частина таких повідомлень у ЗМІ є не констатацією реальних випадків, а різного роду припущеннями та здогадами. Кількість повідомлень у ЗМІ про підміну дітей, вчинену з корисливих або інших особистих мотивів, є не- значною – таких нам вдалося відшукати всього 9 (за період з 2002 по 2018 рік). Більшість проаналізованих історій досить подібні між собою: вагітність без ускладнень, раптове проведення кесаревого розтину, смерть немовляти і впевненість батьків в тому, що їхню дитину підмінили медики2. При цьому підозри базуються не просто на батьківських емоціях, пов’язаних з болючою втратою немовляти, а ґрунтуються на конкретних фак- тах. Так, наприклад, у 2004 р. у Маріуполі породіллі, яка відійшла від наркозу після кесаревого розтину, медики повідомили, що її дитина померла, і віддали тіло немовляти – удвічі більшого, аніж те, що перед тим було видно на УЗД. Жінці не надали жодного документу про виписку чи народження і наполегливо пропонували крему- вати тіло дитини. Згодом адміністрація пологового будинку взагалі запевнила, що в цьому закладі жінка ніколи не народжувала. Підміну дитини, в якій впевнена жінка, за десять років так і не вдалося довести, а кримінальне провадження закрили3. Однак чи не найвідомішим є випадок, що мав місце в жовтні 2013 р. в Ужгородському пологовому будинку. В результаті кесаревого розтину дитина народилася здоровою, однак на четвертий день немовля впало в кому. Причину коми лікарі пояснити батькам не могли. Дитині робили переливання крові, але малюк так і не опри- томнів і через кілька тижнів помер. Невдовзі з’ясувалося, що в документах про народження хлопчика зазначала- ся друга група крові, а в дитини, яка померла, виявилася четверта. Додаткова експертиза засвідчила, що помер- лий малюк не міг бути сином цієї пари, оскільки в його крові міститься не властивий їм антиген. У той же час батьки з’ясували, що під час пологів у пологовій залі була присутня лікар, раніше засуджена за торгівлю дітьми4. Аналіз повідомлень про можливі випадки підміни дитини свідчить, що батьки, не встигнувши оговтатись від горя, намагаються відшукати правду в самих лікарів, звертаються до Міністерства охорони здоров’я та пра- воохоронних органів з вимогою розібратися в ситуації. Однак результативність таких дій завжди мізерна: меди- ки стверджують, що ніякої підміни не було, а немовля померло через непередбачені обставини, МОЗ в кращому випадку застосовує до лікарів дисциплінарні стягнення, правоохоронні органи відмовляють у відкритті кримі- нального провадження через відсутність складу злочину або ж визнають власну безпорадність у його розсліду- ванні5. На думку Є.В. Даценка, рідкісність розглядуваного посягання у слідчій та судовій практиці «свідчить не стільки про реальний низький рівень підміни дитини, скільки про надзвичайно високу латентність цього зло- чину»6. На те, що підміна дитини характеризується високим рівнем латентності, вказують й інші дослідники7. 1 Красицька Л.В. Визначення походження дитини від матері. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2017. № 3 (78). С. 176. 2 В Николаеве семья более пяти лет добивается расследования дела о подмене младенца в роддоме депутата Волохова. Преступности.НЕТ. 7 июля 2015 г. URL: https://news.pn/ru/public/137544; Киевская семья обвиняет врачей роддома в подмене ребенка. Подробности. 13 сентября 2011 г. URL: http://podrobnosti.ua/791172-kievskaja-semja-obvinjaet-vrachej-roddoma-v-podmene-rebenka.html; Новорожденных подменили на … мертвых? Зеркало недели. 4-11 апреля 2003 г. № 13. URL: https://zn.ua/HEALTH/novorozhdennyh_podmenili_na_mertvyh.html; Підміна дітей. Про життя. 22 травня 2013 р. URL: http://1tv.com.ua/video/6549/load; Розриту могилу власної дитини виявила мешканка Миколаївської області. Подробности. 11 августа 2007 г. URL: http://podrobnosti.ua/448463-rozritu-mogilu-vlasno-ditini-vijavila-meshkanka-mikolavsko-oblast.html; ТСН. Тиждень почав розслідувати викрадення дітей у пологовому будинку. ТСН. 6 липня 2014 р. URL: https://www.youtube.com/watch?v=mj6x9exYCc8 3 ТСН. Тиждень почав розслідувати викрадення дітей у пологовому будинку. ТСН. 6 липня 2014 р. URL: https://www.youtube.com/ watch?v=mj6x9exYCc8 4 Батьки дитини, яка померла у пологовому будинку Ужгорода, вважають, що немовля підмінили. Закарпаття онлайн. URL: https://zakarpattya.net. ua/Zmi/122003-Batky-dytyny-iaka-pomerla-v-polohovomu-budynku-Uzhhoroda-vvazhaiut-shcho-nemovlia-pidminyly; В Ужгороді розгорівся скандал через загибель немовля. ТСН. URL: https://www.youtube.com/watch?v=9ORVvDXx1lY 5 Киевская семья обвиняет врачей роддома в подмене ребенка. Подробности. 13 сентября 2011 г. URL: http://podrobnosti.ua/791172-kievskaja-semja- obvinjaet-vrachej-roddoma-v-podmene-rebenka.html; Новорожденных подменили на … мертвых? Зеркало недели. 4-11 апреля 2003 г. № 13. URL: https://zn.ua/HEALTH/novorozhdennyh_podmenili_na_mertvyh.html; ТСН. Тиждень почав розслідувати викрадення дітей у пологовому будинку. ТСН. 6 липня 2014 р. URL: https://www.youtube.com/watch?v=mj6x9exYCc8 6 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 1. 7 Див., зокрема: Романчук І.О. Кримінально-правова характеристика потерпілого від злочину, передбаченого статтею 148 Кримінального кодексу України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 210; Куемжиева С.А. Преступления против семьи и несовершеннолетних: ана- лиз типичных следственных ситуаций первоначального этапа расследования. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 116 (02). С. 6; Пудовочкин Ю.Е.

351 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

На наш погляд, оцінити справжній рівень латентності розглядуваного діяння, який, поза сумнівом, є високим, дуже складно. Про факт підміни іноді стає відомо лише після спливу певного часу, тоді, коли чітко проявля- ються відмінні особливості зовнішності дитини, стає зрозуміло, що вона не схожа на жодного з батьків. Крім того, не варто забувати, що підміна дитини через недбалість медичного персоналу пологового будинку і підміна чужої дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів, є тотожними в одному, але найважливішому моменті – факті підміни дитини, її «переході» від рідних (біологічних) батьків до інших. У зв’язку з цим можна припустити, що якась частина тих випадків, які трактуються як підміна дітей через необережність медичного персоналу, насправді є умисними злочинами, відповідальність за які встановлена у ст. 148 КК України. Встано- вити, що в конкретному випадку йдеться про діяння, передбачене вказаною статтею, а не про «прикру помил- ку» персоналу пологового будинку, який «випадково переплутав» немовлят, може бути дуже складно. Якраз тут, на наш погляд, може «ховатися» частина латентних випадків підміни дитини1. Аналіз єдиних звітів про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр., доступних на сайтах прокуратур областей та м. Києва, засвідчив, що за вказаний період випадки підміни дитини зафіксовані прокуратурою Ми- колаївської (2014 р.) та Черкаської (2018 р.) областей. В юридичній літературі вказується, що місцем вчинення цього злочину може бути лікарня, пологовий бу- динок, дитячі установи та заклади незалежно від форми власності, сквер, дитячий майданчик, інша відкрита місцевість, квартира батьків дитини або квартира нянечки тощо2. Водночас вивчення повідомлень в ЗМІ за- свідчило, що підміна дітей зазвичай вчиняється в пологовому будинку (100% випадків) невдовзі після пологів (відразу після них або ж в найближчі дні після пологів). У 100% випадків підміна дітей мала місце в містах, що, зрозуміло, пов’язано із розташуванням пологових будинків3. Перейдемо до з’ясування сучасного стану та тенденцій торгівлі людьми в Україні. За 2013 рік органами прокуратури обліковано 130 випадків торгівлі людьми, у 2014 зареєстровано 118, у 2015 – 110, у 2016 – 114, у 2017 – 340, у 2018 – 268, у 2019 році – 316 таких злочинів4. Найменша кількість вказаних посягань, таким чином, зареєстрована у 2015 році, найбільша – у 2017-му. Наведені статистичні дані дозволяють також стверджувати, що упродовж 2013–2016 рр. чисельність розглядуваних посягань залишалась майже незмінною. У наступні роки ситуація суттєво змінилася. При цьому динаміка аналізованих діянь мала хвилеподібний характер: різкий стрибок (+198,25%) відбувся у 2017 р., падіння (–21,18%) відповідного по- казника у 2018-му і нове зростання (+17,91%) у 2019 р. Майже трикратне збільшення у 2017 р. кількості за- реєстрованих випадків торгівлі людьми В.С. Батиргареєва слушно, на наш погляд, пояснювала тим, що цей рік МВС України був оголошений роком боротьби з торгівлею людьми і, як наслідок, це відобразилося на «гонит- ві» за показниками5. Вочевидь, тенденція збереження зареєстрованих випадків торгівлі людьми на достатньо високому, порівняно з 2013–2016 рр., рівні пояснюється насамперед високим ступенем уваги, який приділя- ється вказаним діянням останніми роками. Утім, варто брати до уваги й інші фактори, серед яких – зумовлене перманентною економічною кризою прогресуюче зубожіння значної частини населення, що призводить до його віктимізації, вдосконалення навиків виявлення випадків торгівлі людьми тощо6. Аналізуючи наведені показники, варто мати на увазі, що статистичні дані за період з 2014 по 2019 рік не враховують кількості розглядуваних діянь, вчинюваних на окупованих територіях Криму та Донбасу. Зауважи- мо, що інформація про кількісно-якісні показники торгівлі людьми на вказаних територіях є дуже фрагментар- ною. Так, у березні 2017 р. заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця під час відкритих дебатів Ради безпеки ООН в Нью-Йорку на тему: «Торгівля людьми в умовах конфліктів: примусова праця, Уголовно-правовые и криминологические проблемы предупреждения преступлений против несовершеннолетних: дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. С. 197; Теоретические основы исследования и анализа латентной преступности: монография / под ред. С.М. Иншакова. Москва: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2011. С. 225–226; Слюсарева Н.Д. Криминалистическое обеспечение расследования преступлений против семьи: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Москва, 2013. С. 3–4. 1 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 19. 2 Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алер- та; КНТ; ЦУЛ, 2009. С. 383; Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. С. 116. 3 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 19. 4 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 5 Батиргареєва В.С. Щодо сучасних рис явища торгівлі людьми в Україні та особливостей його запобігання. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 16-17 березня 2018 р.). Івано-Франківськ, 2018. С. 23. 6 Андрушко А.В. Сучасний стан і ключові тенденції торгівлі людьми в Україні. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернад- ського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 2. Частина 3. С. 8.

352  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

рабство та інші аналогічні практики» заявив: «Три роки російської агресії проти України призвели до збіль- шення ризиків, пов’язаних з торгівлею людьми в Україні. Ми також бачимо численні випадки торгівлі людьми та примусової праці – і навіть рабства – в окремих районах Донецької і Луганської областей, які перебувають поза контролем українського уряду»1. Управління Верховного комісара ООН з прав людини, своєю чергою, ак- центує увагу на пов’язаній з конфліктом сексуальній експлуатації жінок на Донбасі2. Вітчизняні дослідники ви- словлюють гіпотезу про співпрацю транснаціональних злочинних організацій із самопроголошеними «ДНР» і «ЛНР» щодо торгівлі людьми з метою вилучення органів для кримінальної трансплантації3. Крім того, за даними експертів, війна на сході України призвела до появи нових для нашої держави, але відомих у світі форм торгівлі людьми. Йдеться про примусову працю у воєнних умовах, про примушування до участі у військових формуваннях, до ролі інформаторів та «людського щита», про використання дітей незаконними військовими формуваннями на окупованій території4. Разом із тим оцінити реальні масштаби торгівлі людьми на сході України нині навряд чи можливо, оскільки на непідконтрольних територіях не здійснюється жодного системного моніторингу, належним чином не пра- цюють правоохоронні органи та правозахисні організації. У цих регіонах, зрозуміло, немає і належної підтрим- ки жертв торгівлі людьми5. У ЗМІ та спеціальній літературі неодноразово зазначалося, що у зв’язку з війною на сході України та поя- вою значної кількості внутрішньо переміщених осіб6 з’явилися серйозні загрози істотного зростання кілько- сті жертв торгівлі людьми7. Однак кількарічний моніторинг автором цих рядків відповідної ситуації дозволяє стверджувати, що разючого збільшення таких осіб з-поміж жертв торгівлі людьми останніми роками не відбуло- ся8. Аналіз емпіричної бази дійсно засвідчує, що починаючи з 2014 р. внутрішньо переміщені особи поповнили ряди жертв розглядуваного посягання, однак їх частка у загальній структурі жертв складає лише кілька відсо- тків. Водночас, на наш погляд, вказаний факт не заперечує того, що внутрішньо переміщені особи є категорією осіб, стосовно яких можна стверджувати про існування підвищених ризиків стати жертвою торгівлі людьми. Ці ризики зумовлені тим, що частина таких осіб перебуває у скрутному матеріальному становищі і їм доводиться погоджуватись на сумнівні пропозиції щодо працевлаштування, аби вижити в чужих для них містах. З іншого ж боку, слід мати на увазі, що проблема торгівлі людьми має глибоке соціально-економічне підґрунтя, незалежно від того, хто стає жертвою таких посягань. У зв’язку з цим погоджуємось з В.С. Батиргареєвою, яка зазначає, що з початком війни на сході України у детермінаційному комплексі торгівлі людьми не з’явилися нові причини, окрім традиційних соціально-економічних та особистісних9. У загальній структурі злочинності торгівля людьми, як і загалом злочини проти волі, честі та гідності осо- би, займає мізерну частку. Так, протягом 2019 року органами прокуратури обліковано 316 випадків торгівлі людьми, що складає 0,07% від усіх облікованих в Україні злочинів (34,2% у структурі злочинів проти волі, честі та гідності особи). Таким чином, попри надзвичайно велику увагу, яка приділяється проблемі торгівлі людьми в Україні, можемо констатувати, що питома вага цього злочину у загальній структурі злочинності є зовсім не- значною10. При цьому варто зауважити, що у ЗМІ (та й не тільки) під торгівлею людьми іноді мають на увазі й 1 У МЗС розповіли про численні випадки торгівлі людьми і рабства на окупованих територіях Донбасу. УНІАН. 15 березня 2017 р. URL: https://www. unian.ua/society/1825462-u-mzs-rozpovili-pro-chislenni-vipadki-torgivli-lyudmi-i-rabstva-na-okupovanih-teritoriyah-donbasu.html 2 Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, в Україні. 14 березня 2014 р. – 31 січня 2017 р. / Управління Верховного комісара ООН з прав лю- дини. URL: http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/ReportCRSV_UA.pdf 3 Головкін Б.М. Торгівля органами людини: українські реалії. Журнал східноєвропейського права. 2016. № 27. С. 24. 4 Доброта В. Окупація Донбасу породила появу нових форм торгівлі людьми. ГЛАВКОМ. 6 грудня 2016 р. URL: https://glavcom.ua/interviews/ okupaciya-donbasu-porodila-poyavu-novih-form-torgivli-lyudmi-386519.html 5 Андрушко А.В. Сучасний стан і ключові тенденції торгівлі людьми в Україні. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернад- ського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 2. Частина 3. С. 8. 6 Внаслідок анексії Криму та війни на Донбасі в Україні з’явилось близько півтора мільйона внутрішньо переміщених осіб (В Україні зареєстрова- но понад 1,49 млн переселенців – Мінсоцполітики. Укрінформ. 6 лютого 2018 р. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2396930-v-ukraini- zareestrovano-ponad-149-mln-pereselenciv-minsocpolitiki.html). 7 Див., наприклад: Доброта В. Окупація Донбасу породила появу нових форм торгівлі людьми. ГЛАВКОМ. 6 грудня 2016 р. URL: https://glavcom. ua/interviews/okupaciya-donbasu-porodila-poyavu-novih-form-torgivli-lyudmi-386519.html; Переселенці і торгівля людьми. Galinfo. 13 липня 2015 р. URL: https://galinfo.com.ua/articles/chy_ryzykuyut_pereselentsi_z_donbasu_staty_zhertvamy_torgivli_lyudmy_199363.html; Сметаніна Н.В., Манага- рова Є.С. Кримінологічна характеристика злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми в умовах гібридної війни. Часопис Київського університету права. 2018. № 1. С. 188; Стадник Г. Переселенці – серед потенційних жертв торговців людьми. Deutsche Welle. 10 квітня 2015 р. URL: http://www.dw.com/ uk 8 Зауважимо, що вказане стосується не лише жертв даного злочину, а й тих, хто його вчиняє: у структурі осіб, засуджених за торгівлю людьми, внутріш- ньо переміщені особи складають мізерну частку. 9 Батиргареєва В.С. Торгівля людьми в Україні: погляд із сьогодення. Питання боротьби зі злочинністю. 2017. Вип. 33. С. 70. 10 Здивування викликають твердження окремих авторів про те, що «торгівля людьми – одне з найпоширеніших посягань не тільки в Україні, а й в усьо-

353 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ті явища, які до неї мають доволі опосередковане відношення (наприклад, до жертв торгівлі людьми подеколи зараховують мало не всіх українських заробітчан). Має рацію В.С. Батиргареєва, яка у зв’язку з цим підкреслює, що «за бажанням драматизувати наявну в країні ситуацію втрачаються об’єктивна оцінка й тверезий погляд на те, що ми називаємо сьогодні торгівлею людьми»1. Серед злочинів проти волі, честі та гідності особи торгівля людьми – другий за поширеністю злочин (після незаконного позбавлення волі або викрадення людини). При цьому варто нагадати, що різниця у кількісних показниках незаконного позбавлення волі або викрадення людини та торгівлі людьми є доволі істотною. До- кладно про це йшлося вище, а тому вважаємо за можливе не повторюватись. Варто також навести статистичні дані, які ілюструють чисельність облікованих випадків торгівлі людьми у розрізі трьох частин ст. 149 КК України, яка встановлює відповідальність за розглядуване діяння. Для зручнос- ті наведемо їх у таблиці 1: Таблиця 1. Чисельність облікованих випадків торгівлі людьми (ст. 149 КК)

2013 2014 2015 2016 2017 2018 2019 Всього за ст. 149 КК 130 118 110 114 340 268 316

Ч. 1 ст. 149 КК 27 14 16 19 23 20 25 Ч. 2 ст. 149 КК 87 92 73 88 272 206 171 Ч. 3 ст. 149 КК 16 12 21 7 45 42 120

Таким чином, більшість зареєстрованих випадків торгівлі людьми припадає на ч. 2 ст. 149 КК України. Пов’язано це з тим, що вказане діяння здебільшого вчиняється за попередньою змовою групою осіб. Аналіз ма- теріалів кримінальних проваджень, а також вироків, доступних в Єдиному державному реєстрі судових рішень, дозволяє стверджувати, що серед інших кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 149 КК, у правозастосовній практиці найчастіше трапляються вчинення даного злочину повторно, щодо кількох осіб та щодо неповноліт- нього. Інші кваліфікуючі ознаки зустрічаються рідко. Частка облікованих випадків торгівлі людьми, відповідальність за які передбачена ч. 3 ст. 149 КК України, протягом 2013–2018 рр. була порівняно незначною, не перевищуючи 10–20%. Однак у 2019 р. їх чисельність суттєво зросла, сягнувши 38% від загальної кількості зареєстрованих випадків торгівлі людьми в Україні. Ана- ліз емпіричної бази засвідчує, що у правозастосовній практиці найчастіше трапляються такі особливо квалі- фікуючі ознаки, як вчинення торгівлі людьми організованою групою, а також вчинення даного діяння щодо малолітнього. Частка інших особливо кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 3 ст. 149 КК України, є незначною2. Щодо облікованих випадків торгівлі людьми, відповідальність за яку передбачена ч. 1 ст. 149 КК України, то звертає на себе увагу той факт, що у 2013–2016 рр. їх щорічна чисельність перевищувала 10%, сягнувши макси- муму у 2013 р. (20,8%). Однак у 2017–2019 рр. кількість відповідних випадків даного злочину зменшилась, не перевищуючи 7–8% від загальної кількості зареєстрованих випадків торгівлі людьми в Україні. Наведені вище показники необхідно співвіднести з іншими даними, зокрема з чисельністю кримінальних проваджень про торгівлю людьми, які направлені до суду з обвинувальним актом (див. таблицю 2).

му світі» (Горпинюк О.П. Проблеми відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 262). 1 Батиргареєва В.С. Торгівля людьми в Україні: погляд із сьогодення. Питання боротьби зі злочинністю. 2017. Вип. 33. С. 68. Подібну критику необ- ґрунтованого перебільшення проблеми торгівлі людьми у світі загалом див.: Weitzer R. New Directions in Research on Human Trafficking. The Annals of the American Academy of Political and Social Science. 2014. Vol. 653. Issue 1. P. 9–11. 2 Андрушко А.В. Сучасний стан і ключові тенденції торгівлі людьми в Україні. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернад- ського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 2. Частина 3. С. 9.

354  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Таблиця 2. Чисельність кримінальних проваджень про торгівлю людьми, які направлені до суду з обвинувальним актом

2013 2014 2015 2016 2017 2018 2019 Загалом за ст. 149 КК 58 55 59 45 97 106 150

Ч. 1 ст. 149 КК 6 3 5 6 4 4 6 Ч. 2 ст. 149 КК 48 46 40 37 69 90 68 Ч. 3 ст. 149 КК 4 6 14 2 24 12 76

Наведені дані засвідчують доволі низьку результативність досудового розслідування кримінальних прова- джень про торгівлю людьми. Упродовж розглядуваного періоду з обвинувальним актом до суду направлялося лише кожне друге, а то й третє, відповідне провадження на рік. Ще гірша ситуація мала місце у 2017 р., тоб- то тоді, коли було зафіксовано рекордну чисельність розглядуваних посягань. Окреслений стан речей, на наш погляд, пояснюється насамперед об’єктивною складністю розслідування торгівлі людьми, недостатнім рівнем професіоналізму правоохоронних органів тощо1. Проаналізуємо також особливості територіальної поширеності розглядуваного злочину. Вивчення єдиних звітів про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр., доступних на сайтах прокуратур областей та м. Ки- єва, дозволяє стверджувати, що найбільше таких посягань за вказаний період зафіксовано у м. Києві (363)2, Одеській (168)3, Харківській (165)4, Дніпропетровській (106)5 та Київській (75)6 областях, а найменше – у Чернівецькій (9)7, Хмельницькій (9)8, Вінницькій (11)9, Запорізькій (14)10, Рівненській (17)11, Кіровоградській (18)12, Черкаській (18)13, Закарпатській (20)14, Івано-Франківській (20)15, Сумській (20)16, Херсонській (22)17 та Житомирській (24)18 областях. Дещо більша кількість випадків торгівлі людьми облікована у Миколаївській

1 Андрушко А.В. Сучасний стан і ключові тенденції торгівлі людьми в Україні. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернад- ського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 2. Частина 3. С. 10. 2 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура м. Києва. URL: https://kyiv.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=113697&libid= 3 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Одеської обл. URL: https://od.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=111623&libid=100135 4 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Харківської обл. URL: https://sumy.gp.gov.ua/ua/suminf.html?_ m=publications&_t=rec&id=229162 5 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Дніпропетровської обл. URL: https://dnipr.gp.gov.ua/ua/documents. html?dir_id=111414 6 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Київської обл. URL: https://kobl. gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_id=114000&libid=). 7 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Чернівецької обл. URL: https:// chrn.gp.gov.ua/ua/statich?dir_id=111815&libid=101022). 8 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Хмельницької обл. URL: https:// khmel.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_id=113395&libid=). 9 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Вінницької обл. URL: https://vin.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=113411&libid= 10 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Запорізької обл. URL: https://zap. gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_id=112191&libid=). 11 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Рівненської обл. URL: https://pro.gov.ua/statistic 12 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Кіровоградської обл. URL: https://kir.gp.gov.ua/ua/documents. html?dir_id=111807&libid= 13 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Черкаської обл. URL: https://chk.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=111919&libid=&s=print 14 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Закарпатської обл. URL: https://zak.gp.gov.ua/ua/zakdoc.html?_ m=publications&_t=cat&id=114396 15 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Івано-Франківської обл. URL: https://ifr.gp.gov.ua/ua/stat_info.html 16 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Сумської обл. URL: https://sumy.gp.gov.ua/ua/suminf.html?_ m=publications&_t=rec&id=229162 17 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Херсонської обл. URL: https:// www.kherson.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_id=113687&libid=100142). 18 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Житомирської обл. URL: https://zhit.gp.gov.ua/ua/materials.html?_ m=publications&_t=cat&id=114606

355 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

(31)1, Волинській (34)2, Чернігівській (39)3 і Тернопільській (40)4 областях. Що стосується Донецької, Лу- ганської, Львівської та Полтавської областей, то дані з них за вказаний період є неповними, а тому не дозво- ляють об’єктивно судити про ситуацію з цим злочином. Протягом 2018–2019 рр. прокуратурою Донецької області зареєстровано 25 випадків торгівлі людьми5. За цей же період прокуратурою Полтавської області облі- ковано 5 розглядуваних злочинів6. Упродовж 2016–2019 рр. прокуратурою Луганської області зареєстровано 17 випадків торгівлі людьми7, тоді як прокуратурою Львівської області за аналогічний період обліковано 26 таких злочинів8. У більшості областей спостерігаються доволі різкі коливання показників досліджуваного посягання. Так, наприклад, прокуратурою м. Києва у 2013 р. обліковано 7, у 2014 – 18 (+157%), у 2015 – 11 (–38,9%), у 2016 – 24 (+118%), у 2017 – 144 (+500%), у 2018 – 55 (–61,8%), у 2019 – 104 (+89,1%) випадки торгівлі людьми4. Своєю чергою, прокуратурою Миколаївської області у 2016 р. зареєстровано 0, у 2017 – 7 (+700%), у 2018 – 16 (+128,57%), а у 2019 р. – 5 (–68,75%) вказаних посягань10. В окремих областях спостерігається щорічне зростан- ня кількості розглядуваних діянь. Приміром, прокуратурою Київської області у 2015 р. зареєстровано 1, у 2016 – 7 (+600%), у 2017 – 17 (+142,86%), у 2018 – 18 (+5,88%), а у 2019 р. – 26 (+44,4%) випадків торгівлі людьми11. Своєю чергою, прокуратурою Дніпропетровської області у 2017 р. зафіксовано 14, у 2018 – 17 (+21,43%), а у 2019 р. – 26 (+52,94%) вказаних злочинів12. Натомість в деяких областях останніми роками має місце зниження чисельності аналізованих посягань. Так, прокуратурою Чернігівської області у 2017 р. обліковано 11, у 2018 – 8 (–27,27%), а у 2019 р. – 6 (–25%) випадків торгівлі людьми13. Своєю чергою, прокуратурою Львівської області у 2017 р. зареєстровано 10, у 2018 – 7 (–30%), а у 2019 р. – 6 (–14,29%) таких злочинів14. Необхідно підкреслити, що наведені вище статистичні дані не враховують латентну частину випадків торгів- лі людьми. Немає сумнівів у тому, що рівень латентності аналізованого діяння є високим. До такого висновку спонукають вивчення доступної емпіричної бази, опитування працівників правоохоронних органів та резуль- тати досліджень інших науковців15. При цьому торгівлі людьми переважно притаманна природна латентність. 1 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Миколаївської обл. URL: https:// myk.gp.gov.ua/ua/statnik.html?dir_id=112789&libid=101034). 2 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Волинської обл. URL: https://vol.gp.gov.ua/ua/statvol.html 3 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Чернігівської обл. URL: https:// chrg.gp.gov.ua/ua/stat_infoc.html). 4 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Тернопільської обл. URL: https:// tern.gp.gov.ua/ua/terndoc.html?_m=publications&_t=cat&id=114730). 5 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2018–2019 рр. / Прокуратура Донецької обл. URL: https://don.gp.gov.ua/ua/statdon.html?dir_ id=114156&libid= 6 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Полтавської обл. URL: https://pol.gp.gov.ua/ua/statpol.html 7 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Луганської обл. URL: https://lug.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=113765&libid= 8 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Львівської обл. URL: https://lviv.gp.gov.ua/ua/lvdoc.html?_ m=publications&_t=cat&id=117068 4 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура м. Києва. URL: https://kyiv.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=113697&libid= 10 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Миколаївської обл. URL: https://myk.gp.gov.ua/ua/statnik.html?dir_ id=112789&libid=101034 11 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2015–2019 рр. / Прокуратура Київської обл. URL: https://kobl.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=114000&libid= 12 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2017–2019 рр. / Прокуратура Дніпропетровської обл. URL: https://dnipr.gp.gov.ua/ua/documents. html?dir_id=111414 13 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2017–2019 рр. / Прокуратура Чернігівської обл. URL: https://chrg.gp.gov.ua/ua/stat_infoc.html 14 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2017–2019 рр. / Прокуратура Львівської обл. URL: https://lviv.gp.gov.ua/ua/lvdoc.html?_ m=publications&_t=cat&id=117068 15 Див., наприклад: Ахтирська Н.М. Торгівля людьми в Україні: про що свідчить судова практика. Київ: Академія суддів України за підтримки Коор- динатора проектів ОБСЄ в Україні, 2006. С. 22; Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2005. С. 38–39; Вербенський М.Г. Транснаціональна злочинність: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2009. С. 155; Вербенський М.Г. Транснаціональна злочинність: кримінологічна характеристика та шляхи запобігання: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2010. С. 19; Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монограф. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 69, 74; Діяльність органів внутрішніх справ по запобіганню торгівлі людьми: навч. посібник / за ред. акад. О.М. Бандурки. Харків: Вид-во НУВС, 2001. С. 34; Кадников Ф.Н. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, связанных с торговлей людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 20; Князев В.В., Сазонова Н.И., Свешникова И.Ю. Проблемы противодействия торговле людьми за рубежом. Москва: ВНИИ МВД России, 2010. С. 73; Козаченко И.Я., Авдеева Е.В. Актуальные вопросы уголовно-правовой регламентации торговли людьми и использования рабского труда. Криминологический журнал. 2012. № 4. С. 67; Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 26; Раковська Ю.В. Соціально-правова природа та детермінація торгівлі людьми: кримінологічне дослідження: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2011. С. 9; Скулиш Є. Структурні компоненти формування теоретичних основ протидії торгівлі людьми в Україні. Право України. 2010. № 4. С. 285–286; Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и криминологические проблемы торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук:

356  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Важливим фактором латентності торгівлі людьми є інертність жертв розглядуваного злочину. При цьому, за нашими спостереженнями, чинники цієї інертності залежать від тієї чи іншої форми експлуатації людини. Так, у разі сексуальної експлуатації жертви часто не бажають звертатись до правоохоронних органів, оскільки соромляться визнавати, що займалися проституцією, до того ж в абсолютній більшості випадків цілком добро- вільно. Варто також мати на увазі, що частина жертв даного злочину до цього часу певний час займались про- ституцією в Україні. Крім того, має рацію В.С. Батиргареєва, коли зазначає, що навіть ті жінки, яких свого часу обманним шляхом було втягнено до секс-бізнесу, згодом адаптуються до такої діяльності і нерідко повертають- ся в Україну зі зміненою психологією, вважаючи, що зайняття проституцією – цілком нормальна можливість заробити гроші. Трапляється, що після повернення на батьківщину вони знову прагнуть виїхати за кордон з відповідною метою, але вже самостійно (цей феномен отримав назву «друга хвиля»)1. Іноді такі жінки й самі намагаються вивезти інших жінок, оскільки мають необхідні знання про те, як краще пристосуватися до життя за кордоном, як і де знайти «нормальну» роботу, отримувати за неї непогані гроші та ін. Крім того, подеколи вони розраховують, що зможуть тепер працювати без посередників, самостійно підшукувати житло, оренду за яке легше сплачувати разом з компаньйонками2. Разом з тим аналіз емпіричної бази засвідчує, що такі жінки здебільшого діють у змові із співучасниками з інших країн. Так, наприклад, Солом’янський районний суд м. Ки- єва встановив, що Т., яка сама до цього тривалий час займалась проституцією в Туреччині, познайомилась там із чоловіком на ім’я Сулейман, який запропонував їй підшукувати серед мешканок України дівчат для надання сексуальних послуг чоловікам в борделях Туреччини, пообіцявши, що сплачуватиме їй 200 доларів США за кожну підшукану нею дівчину, на що Т. погодилась3. Що стосується жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, то аналіз ем- піричної бази засвідчує: потерпілі переймаються насамперед тим, як отримати зароблене, а не притягнути своїх кривдників до кримінальної відповідальності. Аналогічного висновку дійшли й деякі інші дослідники. Примі- ром, В.С. Батиргареєва зауважує, що головною причиною викриття торговців людьми з боку потерпілих «дуже часто було банальне бажання цих потерпілих покарати посередників за неотримання обіцяного прибутку»4. Інертність жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення у зайняття жебрацтвом, пов’я- зана, зокрема, з їхнім низьким рівнем освіти та правової свідомості, зловживанням алкоголем, відсутністю ви- значеного місця проживання, інвалідністю тощо. У матеріалах кримінальних проваджень трапляються відо- мості про те, що потерпілі від вказаного діяння не бажали звертатися до правоохоронних органів, до цього їх спонукали родичі, друзі чи й самі правоохоронці5. Так, наприклад, один із потерпілих від розглядуваного пося- гання під час судового засідання підкреслив, що «в міліцію він сам не бажав звертатися, працівники міліції самі до нього додому приїхали й сказали, щоб він написав заяву»6. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що абсолютна більшість жертв цього злочину, так само як і жертв трудової експлуатації, переймається не покаранням своїх кривдників, а, в кращому разі, відшкодуванням завданої їм шкоди. Нерідко ж, отримавши певну компенсацію ще на етапі досудового розслідування, потерпілі заявляють, що не мають жодних претензій до винних, просять суд не притягати останніх до кримінальної відповідальності7. Необхідно брати до уваги й інші фактори латентності торгівлі людьми. Проведене дослідження засвідчує, що деякі потерпілі не заявляють у правоохоронні органи про те, що стали жертвою торгівлі людьми, оскільки

12.00.08. Саратов, 2007. С. 24; Шестаков Д.А. Постлиберальная криминология о «торговле людьми». Криминологический журнал Байкальского госу- дарственного университета экономики и права. 2010. № 3 (13). С. 16; Malinowska I., Sostek M. Profil sprawcy przestępstwa handlu ludżmi. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 106. 1 Батиргареєва В.С. Торгівля людьми в Україні: погляд із сьогодення. Питання боротьби зі злочинністю. 2017. Вип. 33. С. 71; Батыргареева В.С. Тор- говля людьми: уголовно-правовые и криминологические проблемы. Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинно- сті спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. 2002. Вип. 4. С. 263. Див. також: Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия торговле людьми и использованию рабского труда: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. С. 12; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 256; Полянская Е.М. Проблемы предупреждения использования рабского труда и торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 112; Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и криминологические проблемы торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2007. С. 131–132. 2 Батиргареєва В.С. Торгівля людьми в Україні: погляд із сьогодення. Питання боротьби зі злочинністю. 2017. Вип. 33. С. 71. 3 Архів Солом’янського районного суду м. Києва за 2010 рік. Справа № 1-837/10. 4 Батиргареєва В.С. Торгівля людьми в Україні: погляд із сьогодення. Питання боротьби зі злочинністю. 2017. Вип. 33. С. 71. 5 Див., наприклад: Архів Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської обл. за 2011 рік. Справа № 1-50/11; Архів Центрально-Міського район- ного суду м. Кривого Рогу за 2016 рік. Справа № 216/513/15-к. 6 Архів Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської обл. за 2011 рік. Справа № 1-50/11. 7 Андрушко А.В. Сучасний стан і ключові тенденції торгівлі людьми в Україні. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернад- ського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 2. Частина 3. С. 11.

357 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

не вірять, що правоохоронці зможуть їм допомогти (тим більше, якщо стали жертвою експлуатації за кордо- ном), іноді ж побоюються реалізації висловлених стосовно них погроз, якщо повідомлять комусь про те, що стали жертвою даного злочину. Так, наприклад, Жашківський районний суд Черкаської області встановив, що неповнолітня, яку шляхом обману завербував і кілька місяців примушував працювати у своєму домогосподар- стві чоловік ромської національності, протягом місяця не зверталася до міліції, побоюючись фізичної розправи з його боку. Врешті до правоохоронних органів з цього приводу звернувся батько потерпілої1. Одним із важливих факторів латентності торгівлі людьми є те, що жертви розглядуваного злочину нерідко потрапляють до чужої країни, мови та місцевих особливостей якої не знають. Стан справ ще більше усклад- нюється, якщо особа перебуває в певній державі нелегально (зазначимо, що у жертв, як правило, забирають паспорти) або ж якщо зайняття проституцією у цій країні є кримінально караним. Зауважимо також, що в матеріалах кримінальних проваджень трапляється інформація про жертв, які опинившись у ситуації торгівлі людьми, зуміли повідомити про це правоохоронні органи, однак ті були інертними і не реагували належним чином. Приміром, Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області встановив, що дві жертви сексуальної експлуатації при першій же нагоді розповіли свою історію московській міліції, однак у відділенні їм «відповіли, що допомогти нічим не можуть»2. У цьому контексті варто додати, що розглядуваний незакон- ний бізнес подеколи працює під прикриттям працівників правоохоронних органів, інформація про що також зустрічається в матеріалах проаналізованих кримінальних проваджень3. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що до кримінальної відповідальності притягаються переважно ті особи (як правило, вербувальники і перевізники), яких затримали при спробі перетину державного кордону з жер- твами даного злочину (тобто ще до початку їх експлуатації). Інформацію про факт вчинення розглядуваного злочину правоохоронцям вдавалося отримувати з різних джерел, в тому числі й від самих потерпілих, окремі з яких вчасно засумнівалися в «чистоті» зробленої їм пропозиції і заявили до правоохоронних органів. При цьому в ряді таких випадків в ході досудового розслідування вдавалося встановити цілу низку попередніх фак- тів торгівлі людьми, вчинених такими особами. Вказаний факт, на наш погляд, теж опосередковано свідчить про значний рівень латентності розглядуваного посягання4. Здійснене нами дослідження засвідчує, що частина випадків торгівлі людьми органами досудового розсліду- вання та судами помилково кваліфікується за іншими статтями КК України (зокрема, за ст.ст. 169, 302 та 303), що також відображається на статистичних показниках розглядуваного діяння. На наш погляд, латентність торгівлі людьми залежить від тієї чи іншої форми експлуатації людини. Так, маємо всі підстави стверджувати, що найнижчий рівень латентності характерний для торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що такі випадки здебільшого розкриваються доволі швидко (як правило, завдяки позиції небайдужих, котрі звернулися до правоохоронних органів після того, як їм запро- понували придбати дитину). Зрозуміло також, що довго приховувати факт відсутності дитини батькам складно. Питання про те, якій формі експлуатації людини притаманний найвищий рівень латентності, є доволі склад- ним. Так, наприклад, Я.І. Гілінський вказує, що однією з найбільш латентних є торгівля людьми з метою екс- плуатації у формі вилучення органів5. Утім, на наш погляд, для такого висновку немає достатніх підстав. Більше того, видається, що рівень латентності торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі вилучення орга- нів, є нижчим, аніж, скажімо, торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної чи трудової експлуатації. На нашу думку, пов’язано це з рядом обставин: складністю операцій з трансплантації органів, які неможливо провести у першій-ліпшій лікарні, труднощами у підборі сумісних донорів (так, в проаналізованих провадженнях зафіксо- вано випадки, коли в результаті обстеження потенційного донора було зроблено висновок, що орган не підхо- дить для трансплантації конкретному пацієнту; більше того, окремим реципієнтам не прижилася пересаджена їм нирка, тобто здійснена трансплантація не досягла своєї мети) тощо6. 1 Архів Жашківського районного суду Черкаської обл. за 2014 рік. Справа № 2304/2043/12. 2 Архів Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. за 2011 рік. Справа № 1-305/11. 3 Див., наприклад: Вирок Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 10 вересня 2012 р. (справа № 121/8038/12) / Єдиний дер- жавний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25940750 4 Андрушко А.В. Сучасний стан і ключові тенденції торгівлі людьми в Україні. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернад- ського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 2. Частина 3. С. 12. 5 Гилинский Я.И. Криминология: теория, история, эмпирическая база, социальный контроль. Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юриди- ческий центр Пресс», 2009. С. 249. 6 Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі вилучення органів (кримінологічний аспект). Експлуатація як складова тор- гівлі людьми: виміри, тенденції та шляхи протидії: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (м. Львів, 6-7 червня 2019 р.) / упор. О.М. Балинська, Г.Я. Савчин. Львів: ЛьвДУВС, 2019. С. 10.

358  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Є також підстави стверджувати, що вищий рівень латентності притаманний трудовій, а не сексуальній екс- плуатації. З цього приводу О.В. Козаченко і Н.В. Кльован пишуть: «Як це не дивно звучить, але про сексуальне рабство потерпілі розповідають значно частіше, ніж про трудову експлуатацію. Якщо чоловіки і жінки мов- чать про трудову експлуатацію, в якій побували, це означає, що вони непоінформовані про свої права. Часто вони працюють без трудових контрактів і без відповідних умов праці в Україні, вважають це нормальним і не пов’язують своє становище з трудовим рабством, з торгівлею людьми»1. Здійснений автором аналіз доступної емпіричної бази підтверджує ці слова. Як зазначалося вище, жертви трудової експлуатації передовсім прагнуть отримати зароблене, а не притягнути своїх кривдників до кримінальної відповідальності. Статистичні дані Генеральної прокуратури України не містять інформації про кількісні показники торгів- лі людьми залежно від форми експлуатації людини. Такі відомості можна отримати із статистики, що її веде представництво Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні. Протягом останнього десятиліття МОМ фіксує зміну кількісних показників сексуальної і трудової експлуатації. Так, якщо у 2009 році кількість зареє- строваних МОМ випадків сексуальної експлуатації становила 51%, а трудової – 44%, то в 2018-му ситуація змінилася кардинально: 7% становила сексуальна експлуатація, 86% – трудова. При цьому частка інших форм експлуатації людини незмінно залишається незначною2. Разом з тим здійснене нами дослідження не підтверджує вказаної тенденції. Аналіз доступної емпіричної бази (матеріалів 300 кримінальних проваджень, розглянутих судами України за період з 2010 по 2019 рік) за- свідчує, що абсолютним лідером залишається торгівля людьми, вчинювана з метою сексуальної експлуатації (234 провадження). Друга за поширеністю форма експлуатації людини серед тих, на які законодавець вказує в ч. 1 примітки до ст. 149 КК України, – експлуатація у формі примусової праці (20 проваджень). На третьо- му місці – примусове втягнення у зайняття жебрацтвом (19 проваджень). Серед згаданих у вказаній примітці до ст. 149 КК України форм експлуатації, з метою яких вчиняється розглядуваний злочин, у судовій практиці трапляються поодинокі випадки використання в порнобізнесі (3 провадження) та вилучення органів (4 прова- дження). Жодного випадку торгівлі людьми, вчиненої з іншою метою експлуатації людини, нами не виявлено, що, зрозуміло, не означає відсутності таких випадків в об’єктивній дійсності. Таким чином, сексуальна експлуатація – найпоширеніша мета торгівлі людьми в Україні3. Варто при цьому наголосити на двох моментах. По-перше, вказаний факт залишався незмінним упродовж всього зазначеного вище періоду. По-друге, звертає на себе увагу разюча кількісна різниця між двома найпоширенішими формами експлуатації (чисельність випадків сексуальної експлуатації перевищує 80%, тоді як кількість фактів експлуа- тації у формі примусової праці не сягає й 10%). Зазначимо також, що кількісна різниця між зафіксованими фактами експлуатації у формі примусової праці та у формі примусового втягнення у зайняття жебрацтвом є мінімальною: 20 і 19 проваджень відповідно. Окремі дослідники стверджують, що «нерідко постраждалі від торгівлі людьми піддаються змішаній екс- плуатації – зазвичай трудовій та сексуальній, однак можуть траплятися й інші комбінації»4. Разом з тим здійсне- ний автором цих рядків аналіз емпіричної бази не підтверджує такого. Лише в одному вивченому випадку мало місце поєднання сексуальної експлуатації людини та використання її в порнобізнесі (вище, однак, зазначалося, що використання людини в порнобізнесі слід визнавати різновидом сексуальної експлуатації)5. Що стосується сексуальної і трудової експлуатації, то вони не перетиналися жодного разу. У зв’язку з цим можна впевнено

1 Козаченко А.В., Клёван Н.В. Феномен транснациональной преступности: научно-практическое пособие. Николаев: ООО «Фирма «Илион», 2009. С. 370–371. 2 Протидія торгівлі людьми в Україні. Статистика МОМ станом на 31 грудня 2018 р. / Програма протидії торгівлі людьми. Представництво Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні. URL: http://stoptrafficking.org/sites/default/files/mom/IOM%20VoT%20Statistics%20 UkDecember2018%20-%20fin.pdf 3 Варто зазначити, що домінування сексуальної експлуатації з-поміж інших цілей, задля яких вчиняється розглядуване діяння, спостерігається й в інших країнах (див., зокрема: Berg J. Przestępstwo handlu ludżmi – charakterystyka zjawiska. Przegląd Prawniczy Uniwersytetu Warszawskiego. 2016. Rok XV, nr. 1. S. 120; Gutauskas A. Human trafficking and its treatment in criminal law. Societal Studies. 2009. Vol. 4. № 4. P. 30; Heber A. The hunt for an elusive crime – an analysis of Swedish measures to combat sex trafficking. Journal of Scandinavian Studies in Criminology and Crime Prevention. 2018. Vol. 19. № 1. P. 4; Hughes D. Trafficking in Human Beings in the European Union: Gender, Sexual Exploitation, and Digital Communication Technologies. SAGE Open. 2014. P. 1, 2. URL: https://journals.sagepub.com/doi/full/10.1177/2158244014553585; Vermeulen G. International trafficking in women and children. General report. Revue internationale de droit pénal. 2001/3. Vol. 72. P. 840). 4 Віктимологія: навч. посіб. / за ред. В.В. Голіни і Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2017. С. 242; Сметаніна Н.В., Манагарова Є.С. Кримінологічна харак- теристика злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми в умовах гібридної війни. Часопис Київського університету права. 2018. № 1. С. 188. 5 Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2016 рік. Справа № 522/16420/16-к.

359 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

стверджувати про існування в осіб, котрі займаються цим видом кримінального бізнесу, чіткої «спеціалізації» у тій чи іншій формі експлуатації1. Варто зауважити, що торгівля людьми вчиняється не лише з метою експлуатації людини. Так, серед проана- лізованих автором кримінальних проваджень про торгівлю людьми 26 стосувалися торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками, при цьому 20 з них не були пов’язані з метою їх експлуатації (дітей купували задля подальшого їх усиновлення чи удочеріння). Таким чином, майже кожен десятий випадок торгівлі людьми в Україні – торгів- ля батьками своїми дітьми. Здійснений аналіз емпіричної бази дозволяє виокремити низку тенденцій у вчиненні розглядуваного по- сягання, що мають місце останніми роками. По-перше, суттєво змінилися методи вербування потенційних жертв. Якщо раніше для цього активно використовувались шлюбні, модельні і туристичні агентства, агенції, які пропонували роботу чи навчання за кордоном2, то нині можна сміливо твердити, що подібні шляхи вербування стали поодинокими. Натомість можна стверджувати, що з широким розповсюдженням інтернету для вербу- вання потенційних жертв дедалі більше використовуються його можливості. І йдеться не лише про спеціальні сайти, де розміщуються сумнівного характеру повідомлення про прийом на роботу танцівниць, масажисток, офіціанток тощо. Інтернет значно спростив комунікацію не тільки між вербувальниками та жертвами торгівлі людьми, а й між співучасниками даного злочину. Аналіз кримінальних проваджень засвідчує, що нині з цією метою активно використовуються програми Skype, Viber, WhatsApp, соціальні мережі. По-друге, запроваджен- ня у 2017 р. безвізового режиму між Україною та Європейським Союзом, з одного боку, спростило процедуру перетину державного кордону, з іншого ж, як відомо, посилення протидії торгівлі людьми було однією з умов вказаної лібералізації. До того ж безвізовий режим не означає відміну державних кордонів, а передбачає їх пере- тин за умови наявності біометричного паспорта. У зв’язку з цим навряд чи існують підстави для висновку про суттєве зростання загроз погіршення ситуації із торгівлею людьми в Україні. У той же час цілком зрозуміло, що завдяки згаданій лібералізації окремі елементи процесу торгівлі людьми (йдеться передовсім про відсутність необхідності оформлення шенгенських віз) спростилися. Однак стосується це винятково тих країн, з якими Україна має безвізовий режим. По-третє, якщо раніше завербованих жертв торгівлі людьми до місця призна- чення здебільшого супроводжували перевізники (зазвичай цю функцію виконували вербувальники), то остан- нім часом завербованих з метою експлуатації осіб все частіше готують до того, що до місця призначення вони поїдуть чи полетять самостійно. Зрозуміло, що це унеможливлює затримання перевізників при перетині ними державного кордону України. По-четверте, дещо змінюється коло країн призначення жертв торгівлі людьми. Якщо раніше країнами призначення для сексуальної експлуатації були держави Західної Європи, а також Росій- ська Федерація, Туреччина, Кіпр, Ліван, Ізраїль та ОАЕ, то нині зростає кількість тих, кого з метою сексуальної експлуатації вербують в нові країни, які раніше не фігурували в цьому списку (йдеться насамперед про Китай, а також (в поодиноких випадках) про Південну Корею, Шрі-Ланку, Індію, Індонезію, Мексику та Казахстан). Щодо трудової експлуатації, то вивчення емпіричної бази засвідчує, що жертв торгівлі людьми, вчиненої з вка- заною метою, експлуатують переважно на території України та в Росії. Водночас варто зауважити, що війна на сході України призвела до істотного зменшення кількості бажаючих працювати в Російській Федерації3. Воче- видь, у підсумку це не може не позначитись на кількості жертв торгівлі людьми у цій країні.

1 Андрушко А.В. Сучасний стан і ключові тенденції торгівлі людьми в Україні. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернад- ського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 2. Частина 3. С. 13. 2 Див., наприклад: Вербенський М.Г. Транснаціональна злочинність: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2009. С. 170–171; Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монограф. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 90–92; Віктимологія: навч. посіб. / за ред. В.В. Голіни і Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2017. С. 239; Діяльність органів вну- трішніх справ по запобіганню торгівлі людьми: навч. посібник / за ред. акад. О.М. Бандурки. Харків: Вид-во НУВС, 2001. С. 38–39; Жаровська Г.П. Транснаціональна організована злочинність в Україні: феномен, детермінація, протидія: монографія. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2018. С. 295–296; Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби). Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 45; Набруско М.С. Використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності на початковому етапі розслідування торгівлі людьми / за загал. ред. проф. М.А. Погорецького. Київ: Алерта, 2016. С. 30–31; Наден О.В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучас- ності. Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 153; Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 38; Протидія організованій злочинності у сфері торгівлі людьми / за заг. ред. В.І. Борисова та Н.О. Гуторової. Харків: Одіссей, 2005. С. 82–85; Санакоєв Д.Б., Сергатий М.О. Розслідування торгівлі людьми: проблеми теорії та практики: монограф. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2014. С. 27–28; Сметаніна Н.В., Манагарова Є.С. Кримінологічна характеристика злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми в умовах гібрид- ної війни. Часопис Київського університету права. 2018. № 1. С. 187. 3 Охочих працювати в Росії українців стало вчетверо менше. Zaxid.net. 15 березня 2017 р. URL: https://zaxid.net/ohochih_pratsyuvati_v_rosiyi_ ukrayintsiv_stalo_vchetvero_menshe_n1420579; Українських заробітчан в Росії стало на третину менше, – дослідження. Еспресо. 11 лютого 2020 р. URL: https://espreso.tv/news/2020/02/11/ukrayinskykh_zarobitchan_v_rosiyi_stalo_na_tretynu_menshe_doslidzhennya

360  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

В методичних рекомендаціях Управління ООН з наркотиків і злочинності, виданих у 2006 р., вказувалось, що «торгівля людьми має чимало різних форм. Цей злочин динамічний й адаптивний, і … постійно змінюється у відповідь на зусилля правоохоронних органів запобігти йому»1. З огляду на це необхідний постійний моніто- ринг ситуації у розглядуваній сфері для того, аби своєчасно реагувати на нові виклики. Глибокі соціально-економічні трансформації, що протягом останніх десятиліть відбуваються в нашій країні, стимулювали поширення такого явища, як дитяча праця. Численні дослідження засвідчують, що не є рідкісним явищем в Україні й експлуатація дітей, котрі не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працев- лаштування, шляхом використання їхньої праці. Водночас серед злочинів проти волі, честі та гідності особи експлуатація дітей є одним з найменш поширених. За 2013 рік органами прокуратури обліковано 11 випадків експлуатації дітей, у 2014 зареєстровано 4, у 2015 – 2, у 2016 – 6, у 2017 – 1, у 2018 – 16, у 2019 – 9 таких зло- чинів. Таким чином, за період з 2013 по 2019 рік обліковано 49 випадків експлуатації дітей. Рідше, ніж розгля- дуваний злочин, до статистичної звітності потрапляє тільки підміна дитини (за вказаний період зареєстровано лише 4 таких діяння). Таким чином, найменша кількість вказаних посягань зареєстрована у 2017 році, найбільша – у наступному, 2018-му. Разом із тим говорити об’єктивно про динаміку експлуатації дітей в Україні на підставі офіційних ста- тистичних даних вкрай складно, оскільки йдеться про незначні кількісні показники, які до того ж не врахову- ють латентної частини таких посягань. Разючі коливання, що мали місце в окремі роки, навряд чи відображають реальні істотні зміни у чисельності розглядуваних діянь і насправді можуть пояснюватись різними факторами2. Наведені вище статистичні дані варто розглядати у зв’язку з іншими кримінологічно значущими показника- ми. Варто, зокрема, зазначити, що за період з 2013 по 2019 рік з обвинувальним актом були направлені до суду лише 15 кримінальних проваджень про експлуатацію дітей: у 2013 – 2, у 2014 – 2, у 2015 – 0, у 2016 – 0, у 2017 – 0, у 2018 – 8, у 2019 – 3. Отже, до суду потрапляє лише кожне третє відповідне провадження. Аналіз доступної емпіричної бази дозволяє стверджувати, що експлуатація дітей є високолатентним злочи- ном3. Варто погодитись з О.В. Паньчук, яка зазначає, що підвищеному рівню латентності цього діяння сприяє поведінка потерпілих, їх небажання звертатися у різні інстанції для захисту своїх прав4. Вивчення конкретних кримінальних проваджень засвідчує, що підлітки – жертви цього посягання – погоджувались на роботу добро- вільно і не були зацікавлені в притягненні винних до кримінальної відповідальності. В окремих випадках про факт експлуатації дитини стає відомо тільки через спричинення істотної шкоди здоров’ю неповнолітнього. Так, Дергачівський районний суд Харківської області засудив О., який найняв 15-річного підлітка для виконання демонтажних робіт (розбирання старої будівлі), а потім, пославшись на погане самопочуття, залишив виконан- ня робіт на самого неповнолітнього, не повідомив його про належні заходи безпеки, внаслідок чого той, опи- нившись під завалами, отримав серйозну травму хребта. Суд встановив, що О. наймав хлопця для виконання будівельних робіт, в тому числі й важких, висотних, неодноразово, при цьому не забезпечував його страховкою, засобами техніки безпеки, знаряддям та амуніцією5. Вочевидь, якби не обвал стін і, як наслідок, отримання серйозної травми, про факт незаконного використання праці 15-річного підлітка правоохоронним органам не стало б відомо. Аналіз єдиних звітів про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр., доступних на сайтах прокуратур областей та м. Києва, засвідчив, що за вказаний період найбільшу кількість випадків експлуатації дітей зафік- совано в Одеській області – 24. По два випадки вказаного діяння зареєстровано прокуратурою Київської об- ласті та прокуратурою м. Києва, по одному – прокуратурами Вінницької, Дніпропетровської, Закарпатської, Луганської, Львівської, Харківської та Черкаської областей. Жодного випадку експлуатації дітей за вказаний період не зафіксовано у Волинській, Житомирській, Запорізькій, Івано-Франківській, Кіровоградській, Мико- лаївській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій, Чернівецькій та Чернігівській областях. Відповідні дані з сайтів прокуратур Донецької та Полтавської областей є неповними (міститься ін- формація лише за два останні роки; протягом вказаного періоду жодного діяння, передбаченого ст. 150 КК 1 Toolkit to Combat Trafficking in Persons. Global Programme against Trafficking in Human Beings. New York: United Nations, 2006. P. IX. 2 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 280–281. 3 На високий рівень латентності розглядуваного посягання звертають увагу й інші дослідники (див., наприклад: Ерохина Л.Д. Трудовая эксплуата- ция детей (социокриминологический анализ). Приволжский научный вестник. 2012. № 4 (8). С. 95; Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. С. 2; Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. С. 9). 4 Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. С. 9. 5 Архів Дергачівського районного суду Харківської обл. за 2017 рік. Справа № 619/4600/15-к.

361 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

України, у цих областях не обліковано). Так само неповними є дані з сайтів прокуратур Луганської та Львівської областей, однак за останні кілька місяців поодинокі випадки експлуатації дітей у вказаних областях зафіксовані. Серед злочинів проти волі, честі та гідності особи використання малолітньої дитини для заняття же- брацтвом за загальною чисельністю зареєстрованих випадків посідає третє місце (після незаконного позбав- лення волі або викрадення людини та торгівлі людьми). За 2013 рік органами прокуратури обліковано 41 ви- падок використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, у 2014 зареєстровано 53, у 2015 – 12, у 2016 – 14, у 2017 – 5, у 2018 – 7, у 2019 – 7 таких злочинів1. Таким чином, за період з 2013 по 2019 рік обліковано 139 випадків використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Як бачимо, найбільшу кількість розглядуваних злочинів зафіксовано у 2014 р., а вже наступного року відбу- лося різке падіння відповідного показника. Хвилеподібні коливання, що мали місце в 2015–2019 рр., у кількіс- ному виразі є порівняно незначними і, на наш погляд, не дозволяють робити об’єктивні висновки про тенденції у динаміці аналізованого посягання у вказаний період. Разом із тим пояснення потребує різке падіння чисельності зареєстрованих випадків використання мало- літньої дитини для заняття жебрацтвом, що відбулося у 2015 р. Г.В. Дан вважає, що раціонального пояснення зменшенню кількості вказаних діянь немає, однак припускає, що таке зниження певною мірою пояснюється не- доліками проведеної у 2015 р. реформи правоохоронних органів, підкреслює, що «невиважені кроки з рефор- мування органів внутрішніх справ призвели до відтоку значної кількості професіоналів, у тому числі і з підроз- ділів кримінальної міліції у справах дітей. Це позначилось на ефективності виявлення та розкриття злочинів такої категорії»2. На наше переконання, різке зниження чисельності зареєстрованих випадків використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, яке відбулося у 2015 р., пов’язане не з реальним зниженням кіль- кості зазначених посягань, а із зменшенням уваги, що приділяється протидії вказаним діянням останніми ро- ками3. Наведені вище показники варто порівняти з показниками, які ілюструють результативність досудового роз- слідування відповідних кримінальних проваджень. Якщо у 2013 р. з обвинувальним актом до суду направлено 34 кримінальні провадження про використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, то у 2014 – 49, у 2015 – 8, у 2016 – 8, у 2017 – 4, у 2018 – 5, у 2019 – 4 таких провадження4. Таким чином, можна зробити ви- сновок про доволі високий рівень розкриття вказаних злочинів, що пов’язано передовсім із специфікою даного діяння, розслідуванням його за «гарячими слідами» після затримання особи, яка використовувала малолітню дитину для заняття жебрацтвом. Варто проаналізувати також особливості територіальної поширеності розглядуваного злочину. Вивчення єдиних звітів про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр., доступних на сайтах прокуратур областей та м. Києва, дозволяє стверджувати, що найбільше таких посягань зафіксовано у м. Києві (41)5, Закарпатській (34)6, Одеській (10)7 та Дніпропетровській (7)8 областях. Поодинокі випадки розглядуваного діяння облікова-

1 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 2 Дан Г.В. Стан та тенденції злочинів, пов’язаних з використанням малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. URL:http://elar.naiau.kiev.ua/bits tream/123456789/9766/1/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD.%20%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80.%20%D1%96%20 %D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82._p208-213.pdf 3 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 288. 4 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 5 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура м. Києва. URL: https://kyiv.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=113697&libid= 6 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Закарпатської обл. URL: https://zak.gp.gov.ua/ua/zakdoc.html?_ m=publications&_t=cat&id=114396 7 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Одеської обл. URL: https://od.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=111623&libid=100135 8 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Дніпропетровської обл. URL: https://dnipr.gp.gov.ua/ua/documents. html?dir_id=111414).

362  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

но у Вінницькій (1)1, Волинській (3)2, Донецькій (4)3, Житомирській (1)4, Запорізькій (2)5, Івано-Франків- ській (1)6, Київській (1)7, Миколаївській (1)8, Сумській (2)9 та Харківській (1)10 областях. Жодного випадку використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом за вказаний період не зафіксовано у Кіровоград- ській11, Луганській12, Львівській13, Полтавській14, Рівненській15, Тернопільській16, Херсонській17, Хмельницькій18, Черкаській19, Чернівецькій20, Чернігівській21 областях. Як бачимо, лідерами за кількістю зареєстрованих випад- ків використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом є м. Київ та Закарпатська область. Аналізуючи відповідний стан речей, передовсім зазначимо, що столиця, як відомо, є містом з найбільш складною криміно- генною обстановкою в Україні. Крім того, варто мати на увазі, що Київ, з огляду на вищий, ніж в інших регіонах, рівень життя, традиційно приваблює тих, хто займається жебрацтвом, зокрема осіб ромської національності22. Що ж стосується Закарпаття, то цей регіон є місцем компактного проживання циганського населення, що й пояснює факт поширеності цього злочину у вказаній області. При цьому є підстави для висновку, що саме у Закарпатській області, а не в Києві, розглядуваний злочин вчиняється найчастіше. Справа в тому, що абсолютна більшість таких посягань (37 з 41) зафіксована у Києві в 2014 р. (пов’язано це, вочевидь, з проведенням тоді численних рейдів, спрямованих на припинення таких діянь). В інші роки чисельність зареєстрованих посягань була невеликою: у 2013 р. обліковано 2 випадки використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, у 2016 та 2019 рр. – всього по одному випадку, у 2015, 2017 і 2018 рр. – жодного випадку23. Натомість у Закар- патській області вказаний злочин реєстрували щороку: у 2013 р. – 11, у 2014 – 4, у 2015 – 6, у 2016 – 8, у 2017

1 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Вінницької обл. URL: https://vin.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=113411&libid= 2 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Волинської обл. URL: https://vol.gp.gov.ua/ua/statvol.html 3 Зауважимо, що 4 випадки використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом обліковані за 2018 і 2019 рр. (по 2 на рік). Дані за період з 2013 по 2017 рр. на сайті прокуратури Донецької області відсутні (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2018–2019 рр. / Прокуратура Доне- цької обл. URL: https://don.gp.gov.ua/ua/statdon.html?dir_id=114156&libid=). 4 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Житомирської обл. URL: https://zhit.gp.gov.ua/ua/materials.html?_ m=publications&_t=cat&id=114606 5 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Запорізької обл. URL: https://zap. gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_id=112191&libid=). 6 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Івано-Франківської обл. URL: https://ifr.gp.gov.ua/ua/stat_info.html 7 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Київської обл. URL: https://kobl. gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_id=114000&libid=). 8 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Миколаївської обл. URL: https:// myk.gp.gov.ua/ua/statnik.html?dir_id=112789&libid=101034). 9 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Сумської обл. URL: https://sumy.gp.gov.ua/ua/suminf.html?_ m=publications&_t=rec&id=229162 10 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Харківської обл. URL: https://sumy.gp.gov.ua/ua/suminf.html?_ m=publications&_t=rec&id=229162 11 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Кіровоградської обл. URL: https://kir.gp.gov.ua/ua/documents. html?dir_id=111807&libid= 12 Жодного випадку вчинення розглядуваного злочину не зареєстровано за 2016–2019 рр. Дані за період з 2013 по 2015 рр. на сайті прокуратури Лу- ганської області відсутні (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Луганської обл. URL: https://lug.gp.gov.ua/ ua/documents.html?dir_id=113765&libid=). 13 Дані за період з 2016 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Львівської обл. URL: https://lviv. gp.gov.ua/ua/lvdoc.html?_m=publications&_t=cat&id=117068). 14 Жодного випадку вчинення розглядуваного злочину не зареєстровано у 2018 та 2019 рр. Дані за період з 2013 по 2017 рр. на сайті прокуратури Пол- тавської області відсутні (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Полтавської обл. URL: https://pol.gp.gov. ua/ua/statpol.html). 15 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Рівненської обл. URL: https://pro.gov.ua/statistic 16 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Тернопільської обл. URL: https:// tern.gp.gov.ua/ua/terndoc.html?_m=publications&_t=cat&id=114730). 17 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Херсонської обл. URL: https:// www.kherson.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_id=113687&libid=100142). 18 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Хмельницької обл. URL: https:// khmel.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_id=113395&libid=). 19 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Черкаської обл. URL: https://chk.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=111919&libid=&s=print 20 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Чернівецької обл. URL: https:// chrn.gp.gov.ua/ua/statich?dir_id=111815&libid=101022). 21 Дані за період з 2014 по 2019 рр. (Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Чернігівської обл. URL: https:// chrg.gp.gov.ua/ua/stat_infoc.html). 22 Див., наприклад: Гудкова С. «Нашестя» ромів у Києві: що їх приваблює й як вирішувати проблему. Obozrevatel. 19 квітня 2018 р. URL: https://www. obozrevatel.com/ukr/society/nashestya-romiv-v-kievi-scho-ih-privablyue-j-yak-virishuvati-problemu.htm 23 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура м. Києва. URL: https://kyiv.gp.gov.ua/ua/documents.html?dir_ id=113697&libid=

363 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

– 3, у 2018 – 1, у 2019 – 1 випадок використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом1. Зауважимо, що Закарпатська область – єдина в Україні, де вказаний злочин потрапляв до офіційної статистичної звітності щороку. Значна частина випадків використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вочевидь, залишається латентною. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що у всіх вивчених випадках відповідне кримінальне проваджен- ня відкривалося у зв’язку із затриманням особи, яка використовувала малолітню дитину для заняття жебрац- твом. Таке затримання мало місце завдяки патрулюванню правоохоронцями вулиць населених пунктів, а також завдяки проведенню ними спеціальних рейдів, спрямованих на виявлення відповідних фактів. Повторимось: зменшення уваги, що приділяється протидії вказаним посяганням, не може не позначатися на кількості зареє- строваних випадків вчинення даного злочину. Потерпілі від розглядуваного посягання малолітні діти в силу ряду причин (зокрема, з огляду на свій вік, а також зважаючи на те, що суб’єктами цього діяння здебільшого є їхні батьки) не повідомляють про факт вчи- нення стосовно них даного злочину. Так само не зафіксовано нами випадків повідомлення у правоохоронні органи про вчинення цього злочину з боку родичів дитини чи, скажімо, перехожих, до яких звертались з про- ханням подати милостиню. Крім того, варто мати на увазі, що кримінальна відповідальність за використання малолітньої дитини для за- няття жебрацтвом настає у разі систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб. Проведене автором дослідження засвідчує, що правоохоронні органи та суди нерідко формаль- но ставляться до встановлення наявності ознаки систематичності. Водночас цілком очевидно, що законодавча вимога систематичності заняття такою діяльністю не може не позначатися на тому, що частина відповідних посягань залишається латентною. Аналіз емпіричної бази дозволяє припустити, що найвищий рівень латентності використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом характерний для невеликих населених пунктів, зокрема для сільської місце- вості та невеликих міст. Здійснене автором опитування 400 респондентів з числа мешканців Закарпатської та Львівської областей засвідчило, що випадки використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом у вка- заних населених пунктах не є рідкісними, однак, як показує вивчення емпіричної бази, часто вони не знаходять належного реагування з боку компетентних органів2. Незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги у правозастосовній практиці трапля- ється доволі рідко. Так, за 2013 рік органами прокуратури обліковано 11 випадків незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, у 2014 зареєстровано 6, у 2015 – 16, у 2016 – 13, у 2017 – 6, у 2018 – 12, у 2019 – 10 таких злочинів3. Таким чином, всього за вказаний період обліковано 74 випадки вчинення зазначеного діяння. Варто відмітити, що незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги – злочин, який фіксується частіше, аніж такі діяння проти волі, честі та гідності особи, як підміна дитини (ст. 148 КК) та експлуатація дітей (ст. 150 КК), котрі до офіційної статистичної звітності потрапляють ще рідше. Так, за вказаний вище період органами прокуратури обліковано лише 4 випадки підміни дитини та 49 випадків експлуатації дітей. Кількість зареєстрованих фактів незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги майже тотожна чисельності облікованих випадків захоплення заручників (всього за 2013–2019 рр. в Україні обліковано 86 таких злочинів). Варто при цьому зауважити, що у 2016–2019 рр. органами прокуратури зафіксовано чисельну перевагу випадків незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги над випадками захоплення заручників. Нагадаємо, що у 2016 р. обліковано лише 7 захоплень заручників, у 2017 – 3, у 2018 – 6, у 2019 – 8 таких злочинів. Те саме можна сказати й про таке діяння, як використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (всього за 2016–2019 рр. зареєстровано 33 вказаних посягання). Таким чином, порівняно з іншими злочинами проти волі, честі та гідності особи, незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги за кількістю зареєстрованих випадків займає не останнє місце. Варто, однак, підкреслити, що ситуація виглядає зовсім по-іншому, якщо навести інші значущі показники. За увесь за- значений вище період (тобто з 2013 по кінець 2019 р.) жодній особі не було вручено повідомлення про підозру 1 Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Закарпатської обл. URL: https://zak.gp.gov.ua/ua/zakdoc.html?_ m=publications&_t=cat&id=114396 2 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 288. 3 Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html

364  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

у вчиненні даного злочину. За цим показником незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допо- моги тотожне підміні дитини, за вчинення якої за вказаний період жодній особі також не було вручено пові- домлення про підозру. Відповідний стан речей, на наш погляд, пояснюється в тому числі й недосконалою редакцією ст. 151 КК України. Про її недоліки докладно йшлося вище. У розглядуваному контексті нагадаємо лише те, що законода- вець вказує: незаконним поміщенням в заклад з надання психіатричної допомоги є поміщення в такий заклад завідомо психічно здорової особи. Зазначимо, що двоє опитаних автором слідчих Національної поліції Украї- ни, котрі свого часу розслідували розглядуване посягання, вказали, що однією з причин, через яку провадження не було доведено до логічного завершення, стала складність доказування того, що для лікарів-психіатрів, котрі прийняли рішення про примусову госпіталізацію особи, було очевидним, що вона є завідомо психічно здоро- вою1. Зрозуміло також, що особа може бути й завідомо психічно нездоровою, однак не потребувати госпіталі- зації до закладу з надання психіатричної допомоги. Аналіз єдиних звітів про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр., доступних на сайтах прокуратур областей та м. Києва, засвідчив, що за вказаний період найбільшу кількість випадків незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги зафіксовано в Києві – 20. Варто зауважити, що в столиці цей злочин потрапляв до офіційної статистичної звітності щороку. По сім випадків зазначеного діяння за вказаний пе- ріод зареєстровано прокуратурами Одеської та Сумської областей. П’ять випадків незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги обліковано прокуратурою Харківської області, чотири – прокурату- рою Дніпропетровської області, три – прокуратурами Львівської (наявні дані за 2016–2019 рр.) та Рівненської областей, два – прокуратурами Житомирської, Кіровоградської та Черкаської областей, один – прокуратурами Вінницької, Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Херсонської, Чернівецької та Чернігівської облас- тей. Жодного випадку незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги за вказаний вище період не зафіксовано в Запорізькій, Київській, Луганській (наявні дані за 2016–2019 рр.), Миколаївській, Пол- тавській (наявні дані за 2018 і 2019 рр.), Тернопільській та Хмельницькій областях. Варто зауважити, що розглядуваний злочин рідко реєструється й в інших державах, кримінальне законодав- ство яких передбачає відповідальність за відповідне діяння. Так, згідно з даними, які наводить К.В. Авдєєва, за період з 1997 по 2001 р. у Російській Федерації було зареєстровано 38 випадків незаконного поміщення в психі- атричний стаціонар (ст. 128 КК РФ), а за період з 2006 по 2013 р. – 26 таких злочинів. Упродовж 2009–2012 рр. за ст. 128 КК РФ було засуджено четверо осіб. У той же час дослідниця визнає, що реальний стан речей, який відображений в ЗМІ, відрізняється від офіційного2. У цьому контексті зазначимо, що останнім часом право- захисники вголос заговорили про відновлення в путінській Росії радянської практики каральної психіатрії. Репресивна психіатрія у цій державі наразі не застосовується масово (порівняно з радянським часом) і найчас- тіше обмежується примусовими експертизами, однак тенденція оголошення інакомислячих психічнохворими є небезпечною3. Тривожні сигнали, як відомо, надходять й з території анексованого Росією Криму, де каральна психіатрія застосовується окупаційною владою до кримськотатарських активістів4. 1 Необхідно погодитись з К.О. Марахтановою, яка вважає, що лікаря-психіатра складно притягнути до кримінальної відповідальності за поставлений діагноз, оскільки психічний розлад може мати різну динаміку і в певні періоди часу не проявлятися; тому лікар-психіатр свою «помилку» може виправдати (Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. С. 210). 2 Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ир- кутск, 2013. С. 101; Авдеева Е.В. Незаконная госпитализация в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационар- ных условиях: ретроспективный анализ законодательной регламентации и правоприменения. Юридический мир. 2015. № 5. С. 37–41. URL: http:// justicemaker.ru/view-article.php?id=21&art=5002; Авдеева Е.В. Эволюция законодательства, регламентирующего незаконную госпитализацию в ме- дицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях. Проблеми громадянського поступу українського суспіль- ства: філософсько-правові та соціально-психологічні аспекти: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Чернігів, 21 січня 2015 р.). Чернігів: Черніг. нац. технол. ун-т, 2015. С. 150. 3 Див., наприклад: Ван Ворен Р. Психіатрія як інструмент приборкання у пострадянських країнах. Архів психіатрії. 2015. № 2 (81). С. 54–56; Джанпо- ладова Н. «Судье удобно сказать: он невменяемый». Радио Свобода. 12 октября 2016 г. URL: http://www.svoboda.org/a/28048272.html; Джанполадо- ва Н. Чи повертається каральна психіатрія в Росію? Радіо Свобода. 13 жовтня 2016 р. URL: http://www.radiosvoboda.org/a/28051281.html; Кириллова К. Карательная психиатрия: как в России борются с инакомыслием. Крым. Реалии. 12 сентября 2016 г. URL: http://ru.krymr.com/a/27981326.html; Масюк Е. Укол «Мадам Депо». В учреждения ФСИН вернулась карательная психиатрия. Новая газета. 18 августа 2018 г. URL: https://novayagazeta. ru/articles/2018/08/18/77533-ukol-madam-depo; Резунков В. Карательная психиатрия современной России. Крым. Реалии. 5 января 2017 г. URL: https://ru.krymr.com/a/28214079.html; Чиков П., Гайнутдинов Д. Политическая психиатрия в России. Доклад группы «Агора». Медиазона. 11 ок- тября 2016 г. URL: https://zona.media/article/2016/11/10/agora-psychiatry-report 4 Див., наприклад: В окупованому Криму кримськотатарського активіста помістили до психлікарні. ТСН. 30 червня 2018 р. URL: https://tsn.ua/ ukrayina/v-okupovanomu-krimu-krimskotatarskogo-aktivista-pomistili-do-psihlikarni-1179333.html; В окупованому Криму п’ятеро політв’язнів зна- ходяться у психіатричній лікарні. ZIK. 23 вересня 2019 р. URL: https://zik.ua/news/2019/09/23/v_okupovanomu_krymu_pyatero_politvyazniv_

365 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

У розглядуваному контексті необхідно підкреслити, що незаконне поміщення в заклад з надання психіа- тричної допомоги – злочин, якому притаманний високий рівень латентності. У фундаментальному досліджен- ні феномену латентної злочинності, здійсненому колективом кримінологів на чолі з професором С.М. Інша- ковим, незаконне поміщення в психіатричний стаціонар віднесено до високолатентних злочинів (коефіцієнт латентності – 42). Серед усіх інших діянь, відповідальність за які передбачена в КК Російської Федерації, вищий коефіцієнт латентності мають лише такі злочини, як незаконне полювання (46,8), порушення правил охорони водних біологічних ресурсів (58,3), примушування давати показання (60), давання хабара (70) та одержання хабара (75)1. Навряд чи варто сумніватися в тому, що в Україні стан речей подібний. Причинами цього є не- досконалість чинного кримінального законодавства і законодавства, що регулює підстави та порядок надання психіатричної допомоги, відсутність належного зовнішнього та внутрішнього контролю за діяльністю закладів з надання психіатричної допомоги, кругова порука лікарів-психіатрів тощо2. Наявні у нашому розпорядженні дані дозволяють стверджувати, що в сучасній Україні розглядуваний зло- чин вчиняється переважно з корисливих мотивів (насамперед задля заволодіння чужою нерухомістю). І.В. Ки- рилюк, здійснивши свого часу спеціальне кримінологічне дослідження злочинності у сфері психіатрії, дійшов висновку про існування в Україні своєрідного «бізнесу», який полягає в тому, що у визнаних недієздатними осіб забирають житло, яке згодом продають, а виручені кошти привласнюють. В таких оборудках, за даними цього дослідника, беруть участь різні особи, психіатри ж, зрозуміло, виконують ключову роль3. Про пошире- ність такої практики в Україні писав також Роберт ван Ворен4. «Загрозливою епідемією» назвав ситуацію з відбиранням майна у пацієнтів психіатричних закладів президент Асоціації психіатрів України С.Ф. Глузман5. Зазначимо, що внаслідок прогресуючої моральної деградації значної частини населення трапляються випад- ки, коли окремі особи заради власної вигоди готові позбутися навіть найближчих, здавалось би, людей шляхом госпіталізації їх до закладів з надання психіатричної допомоги. Показовим є наступний приклад, про який у 2011 р. повідомляли авторитетні вітчизняні ЗМІ. Житель Вінницької області Карпенко, 1941 р. н., передав свій бізнес синові й розділив будинок з колишньою дружиною, однак майнові спори в сім’ї не припинялись. Кар- пенко хотів продати свою частину будинку й виїхати на проживання до сестри, однак сім’ю такий варіант кате- горично не влаштовував – почався судовий розгляд, на його частину будинку наклали арешт. Паралельно було розпочато кримінальне провадження у зв’язку з тим, що Карпенко нібито надав суду документи з підробленим підписом. У рамках кримінального провадження його викликали до слідчого, в кабінеті якого Карпенка вже че- кали лікарі-психіатри, причому чомусь з Київської обласної психіатричної лікарні № 1. Не виходячи з кабінету, вони постановили, що «Карпенко страждає і страждав у 2005 р. хронічним захворюванням у формі патологіч- ного (паранойяльного) розвитку, у зв’язку з чим не міг і не може натепер усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними». Найцікавіше те, що ця ж експертиза «перейшла» у цивільну справу щодо розподілу будинку Карпенка, тільки уже під іншим номером. Діти Карпенка звернулись до суду з проханням визнати батька неді- єздатним та призначити йому опікунів. Чоловіка, вочевидь, порятувало лише те, що він звернувся за допомогою до Асоціації психіатрів України. Протягом тривалого обстеження незаангажовані психіатри не виявили в нього жодних психічних захворювань, підтвердили це й інші психіатричні експертизи. Діти Карпенка змушені були відкликати свою вимогу про визнання батька недієздатним6. znahodyatsya_u_psyhiatrychniy_1652553; Ільмі Умеров на волі після психлікарні: Це було одне велике катування. Главком. 8 вересня 2016 р. URL: http://glavcom.ua/digest/ilmi-umerov-na-voli-pislya-psihlikarni-ce-bulo-odne-velike-katuvannya-371408.html; «Каральну психіатрію» застосували вже до дев’ятьох кримських татар. Укрінформ. 30 грудня 2016 р. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-krim/2149081-karalnu-psihiatriu-zastosuvali-vze- do-devatoh-krimskih-tatar.html; Хотин Р. Проти незгодних в окупованому Криму застосовують каральну психіатрію (світова преса). Радіо Свобода. 28 березня 2017 р. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/28395925.html 1 Теоретические основы исследования и анализа латентной преступности: монография / под ред. С.М. Иншакова. Москва: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2011. С. 625. 2 Акимова С.Ю. Латентная преступность в сфере психиатрии. Организованная преступность, терроризм, коррупция в их проявлениях и борьба с ними. Москва: Российская криминологическая ассоциация; Научно-исследовательский институт проблем укрепления законности и правопорядка, 2005. С. 194–200; Кирилюк І.В. Злочинність у сфері психіатрії: особливості, детермінанти та шляхи запобігання. Вісник Академії адвокатури України. 2011. Число 3 (22). С. 140. 3 Кирилюк І.В. Злочинність у сфері психіатрії: особливості, детермінанти та шляхи запобігання. Вісник Академії адвокатури України. 2011. Число 3 (22). С. 142. 4 Ван Ворен Р. О диссидентах и безумии: от Советского Союза Леонида Брежнева к Советскому Союзу Владимира Путина / пер. с англ. К. Мужановс- кого; предисл. И. Марценковского. Киев: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. С. 258; Ван Ворен Р. Психіатрія як інструмент приборкання у пострадянських країнах. Архів психіатрії. 2015. № 2 (81). С. 56. 5 Бурлакова В. Над гніздом зозулі. Чому в українських психіатричних лікарнях не надають адекватної допомоги. Український тиждень. 8-14 березня 2013 р. № 10 (278). С. 21. 6 Герасимчук В. Карательная психиатрия в 21-ом веке. LB.ua. 19 апреля 2011 г. URL: http://lb.ua/society/2011/04/19/93288_karatelnaya_ psihiatriya_v_21om_v.html

366  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Розглядаючи зловживання психіатрією у незалежній Україні, Роберт ван Ворен зазначає, що в одному з від- ділень Київської психіатричної лікарні імені І.П. Павлова свого часу практикувалось тимчасове оголошення деяких пацієнтів психічно здоровими, а саме тих, хто володів нерухомістю, і раніше визнавався недієздатним. Причина такої дивної поведінки лікарів була доволі простою. Комісія змінювала діагноз на «психічно здоро- вий», пацієнта відвозили до нотаріуса, де він розпоряджався подарувати свою власність одному з лікарів. Після цього пацієнта відвозили назад до психлікарні, де повторно представляли комісії, яка знову визнавала його таким, що потребує госпіталізації. Таким чином київським лікарям вдалося заволодіти кількома квартирами в столиці. Ван Ворен підкреслює: те, що відбувалося в Києві, не було чимось незвичайним. Після проголошення незалежності аналогічні випадки мали місце й в інших містах України1. У ЗМІ трапляється також інформація про випадки політично вмотивованого застосування психіатрії в Україні. Так, у січні 2011 р. Вінницька правозахисна група звернулася до урядів держав-членів Європейського Союзу з проханням обмежити можливість вільно подорожувати до країн ЄС для українських чиновників та співробітників правоохоронних органів, причетних до переслідувань правозахисників. У зверненні наголошу- валось, що «у місті Вінниці прокуратура області намагається запроторити до психіатричної лікарні абсолютно здорову людину – профспілкового діяча та правозахисника Андрія Бондаренка, який відстоює права людей на виплату заробітної плати та захист інших трудових прав». 29 жовтня 2010 р. Апеляційний суд Вінницької області виніс ухвалу про призначення примусового психіатричного обстеження Андрію Бондаренку після того, як прокурор заявив, що той має «загострене усвідомлення своїх особистих прав і войовничу, наполегливу го- товність відстоювати їх неадекватними способами» (як тут не згадати про «уповільнену шизофренію» – діа- гноз, який масово ставився інакомислячим в радянські часи! – А. А.). Від примусового поміщення в психіатрич- ну лікарню опального правозахисника врятувало неправильне оформлення процесуальних документів. Варто зауважити, що цей інцидент привернув увагу авторитетної міжнародної правозахисної організації «Amnesty International». Коментуючи окреслену ситуацію, експерт вказаної організації Гезер Макґілл відзначила: «Існує велика вірогідність того, що примусове психіатричне обстеження Андрія Бондаренка прямо пов’язане з його професійною діяльністю профспілкового та правозахисного активіста»2. Необхідно підкреслити, що справа Бондаренка – не єдиний відомий на сьогодні випадок зловживання пси- хіатрією стосовно громадських активістів у сучасній Україні3. За словами вітчизняного правозахисника Анато- лія Руденка, «каральна психіатрія діє в Україні як організоване злочинне угруповання, яке виконує замовлен- ня корумпованих чиновників, правоохоронців і політиків по знищенню активістів, які намагаються чинити опір системі»4. Разом з тим цілком очевидно, що в сучасній Україні, на відміну від радянських часів, випадки використання репресивної психіатрії не є складовою державної політики5. Потрібно також мати на увазі, що йдеться, як правило, не про довгострокову госпіталізацію до розглядуваних закладів, як у радянський період, а про «превентивні заходи», спрямовані передусім на те, аби залякати людину та змусити її припинити певну діяльність6. Варто зазначити, що бажання заволодіти чужим майном чи придушити чиєсь інакомислення – не єдині при- чини, через які особа, котра не потребує госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги, може в ньому опинитися. Мотиви тих, хто ініціював госпіталізацію, можуть бути різноманітними – помста, бажання позбутися родича чи сусіда тощо. Однак розглядувана проблема, як видається, набагато глибша. Є підстави стверджувати, що нерідко особи, які насправді не потребують госпіталізації до закладу з надання психіатрич- 1 Ван Ворен Р. О диссидентах и безумии: от Советского Союза Леонида Брежнева к Советскому Союзу Владимира Путина / пер. с англ. К. Мужановс- кого; предисл. И. Марценковского. Киев: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. С. 258. 2 Див., наприклад: Кузьо Т. Повернення до радянської каральної психіатрії? Українська правда. Блоги. 11 листопада 2010 р. URL: http://blogs.pravda. com.ua/authors/kuzyo/4cdc0db627631/; Пархомчук Т. Відродження каральної психіатрії? Дзеркало тижня. 29 грудня 2010 р. № 49. URL: http:// gazeta.dt.ua/POLITICS/vidrodzhennya_karalnoyi_psihiatriyi.html; Чернушенко Д.А. Стандарти ООН щодо забезпечення прав користувачів психіа- тричної допомоги. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 3. С. 177. 3 Див., наприклад: Ван Ворен Р. Психіатрія як інструмент приборкання у пострадянських країнах. Архів психіатрії. 2015. № 2 (81). С. 57; Басмат О. Ка- ральна психіатрія знову повертається в Україну? Українська правда. 26 червня 2012 р. URL: http://www.pravda.com.ua/columns/2012/06/26/6967468/; Каральна психіатрія в Україні? Справа Раїси Радченко. Права людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 16 липня 2013 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1373972717; Крупним планом: Чи існує в Україні каральна психіатрія? Телеканал новин «24». 22 липня 2013 р. URL: http://24tv.ua/krupnim_planom_chi_isnuye_v_ukrayini_karalna_psihiatriya_n354696; Мороз Д. Влада хоче закрити мені рота, запрото- ривши до психушки – Раїса Радченко. Радіо Свобода. 15 липня 2013 р. URL: http://www.radiosvoboda.org/a/25047080.html; Як позбутися людини, яка Вам заважає? Чи існує в Україні «каральна психіатрія»? Телеканал ZIK. 5 жовтня 2016 р. URL: http://zik.ua/tv/video/59092 4 В Україні діє каральна психіатрія, яка знищує незручних владі людей? UkrPress.info. 21 грудня 2016 р. URL: http://www.ukrpress.info/2016/12/21/v- ukrayini-die-karalna-psihiatriya-yaka-znischue-nezruchnih-vladi-lyudey/ 5 Ван Ворен Р. Психіатрія як інструмент приборкання у пострадянських країнах. Архів психіатрії. 2015. № 2 (81). С. 54, 57–58. 6 Там само. С. 57.

367 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ної допомоги, опиняються в ньому з набагато «банальніших» причин. Так, вітчизняний лікар-психіатр Юрій Закаль у 2009 р. стверджував, що 30–40% пацієнтів вітчизняних психлікарень – це люди, які б не мали там знаходитись1. Про 30% «умовно зайвих людей» в психіатричних лікарнях нині каже й Семен Глузман2. Таким чином, за оцінками самих же психіатрів, значна частина пацієнтів вітчизняних психлікарень – люди, яким на- справді там не місце. В інших соціальних умовах чимало з цих людей могли б інтегруватися в сучасне суспіль- ство, як це є в цивілізованих західних країнах3. С.Ф. Глузман свого часу ділився емоційним враженням англій- ського дитячого психіатра від побаченого в київській психіатричній лікарні: «Не розумію, невже у вас епідемія шизофренії? У нас в усьому Сполученому Королівстві дитячих психіатричних ліжко-місць менше, ніж у вас лише в одній столиці!..»4. С.Ф. Глузман підкреслює, що причиною такого стану речей є неефективна й дорога архаїчна система, яка залишилася від колишнього СРСР і яка намагається лікувати медикаментами те, що по- требує соціально-реабілітаційних заходів5. Наголошує на цій проблемі також добре обізнаний з вітчизняними особливостями психіатричної допомоги Роберт ван Ворен6. Відійти від таких стандартів – нагальне завдання найближчого часу. Не зайве зауважити, що більшість професійних лікарів-психіатрів категорично заперечувала і продовжує заперечувати саму можливість поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги завідомо психічно здо- рової особи. Зазначимо, зокрема, що відповідну можливість категорично відкидали лікарі-психіатри, з якими з цього приводу доводилося спілкуватися авторові цих рядків. Більше того, нерідко психіатри наголошують, що після внесення останніх змін до Закону України «Про психіатричну допомогу» до закладу з надання пси- хіатричної допомоги проблематично госпіталізувати навіть особу, котра дійсно такої госпіталізації потребує. Разом з тим, як видається, одне не виключає іншого7. Підсумовуючи викладене вище, необхідно підкреслити, що успішне запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи можливе лише за умови врахування проаналізованих даних про кількісно-якісні показники вказаних посягань.

1 Чому в Україні важко перестати бути «психом». ZIK. 16 червня 2009 р. URL: http://zik.ua/news/2009/06/16/chomu_v_ukraini_vazhko_perestaty_ buty_psyhom_184635 2 Реформа психіатрії від Скалецької: Що треба змінити в Україні, і чим допоможе нам досвід Литви. Depo.ua. 19 листопада 2019 р. URL: https://www. depo.ua/ukr/life/psikhiatriya-201911191065954 3 У розглядуваному контексті варто зауважити: якщо у 2000 р. кількість психіатричних ліжко-місць в країнах ЄС становила 97,3 на 100 тис. населення, то в 2011 р. вона знизилась до 68,2 на 100 тис. населення (Гурович И.Я., Папсуев О.О., Висневская Л.Я. О показателях стационарной психиатриче- ской помощи европейских стран в результате деинституционализации. Социальная и клиническая психиатрия. 2016. Т. 26. № 3. С. 87). 4 Круглий стіл на тему «Українська психіатрія: із ХІХ століття в ХХІ». Вступне слово Л.Л. Денисової / Новини медицини та фармації. URL: http:// www.mif-ua.com/archive/article/11014 5 Глузман С. Епідемія ліжко-місць. Радянська психіатрія досі живе в Україні. Український тиждень. 6 серпня 2010 р. № 32 (145). URL: https://tyzhden. ua/Columns/50/794 6 Ван Ворен Р. О диссидентах и безумии: от Советского Союза Леонида Брежнева к Советскому Союзу Владимира Путина / пер. с англ. К. Мужановс- кого; предисл. И. Марценковского. Киев: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. С. 252. 7 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 65.

368  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

7.2. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили злочини проти волі, честі та гідності особи

Проблема особи злочинця, поза сумнівом, є однією з центральних в кримінології. Глибоке вивчення особи злочинця дозволяє з’ясувати причини протиправної поведінки, що, своєю чергою, створює передумови для успішного запобігання злочинним діянням, а також дає змогу здійснювати ефективну роботу, спрямовану на виправлення осіб, котрі їх вчинили. Оскільки особи, що скоїли кримінально карані діяння, характеризуються значною кількістю притаманних їм ознак та особливостей, необхідно виокремити типові, характерні ознаки та властивості особи злочинця, ко- трі охоплюються поняттям «кримінологічна структура особи злочинця». У спеціальній літературі зазвичай виокремлюють такі її складові: соціально-демографічні, соціально-рольові, кримінально-правові та мораль- но-психологічні1. Виходячи з вказаних ознак, що характеризують особу злочинця, надамо кримінологічну ха- рактеристику осіб, які вчиняють злочини проти волі, честі та гідності особи. З огляду на наявність чи відсутність судової практики інформація про кримінологічні особливості осіб, які вчинили конкретні діяння, передбачені розділом ІІІ Особливої частини КК України, є різною за повнотою. Спершу розглянемо кримінологічну характеристику осіб, які вчиняють незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК України). Емпіричну базу відповідного дослідження склали матеріали 370 кри- мінальних справ (проваджень), розглянутих судами України за період з 2010 по 2018 рік. Автором узагальнено дані, що стосуються 558 засуджених за вчинення вказаного посягання. Зауважимо, що окремі кримінологічні особливості осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викра- дення людини, раніше аналізувалися у працях В.С. Батиргареєвої, О.О. Володіної, В.В. Голіни, О.В. Лисодєда та інших науковців. Разом із тим чимало відповідних питань залишаються недостатньо дослідженими. Крім того, з часу публікації цих праць минуло понад десять років, що актуалізує необхідність повторного звернення до даної проблематики. Зупинимось спершу на соціально-демографічних ознаках осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Соціально-демографічні ознаки особи злочинця самі по собі не є криміногенними, однак вони «характеризу- ють злочинця як людину конкретної епохи, яка має соціальний статус і посідає певне місце у суспільних відно- синах»2. До найважливіших соціально-демографічних ознак, які характеризують особу злочинця, традиційно відносять стать, вік, освітній рівень, сімейний стан, зайнятість, національну приналежність тощо. Аналіз доступної емпіричної бази засвідчує, що кількість жінок, які вчинили розглядуваний злочин, ста- новить 7%. Таким чином, незаконне позбавлення волі або викрадення людини – типовий «чоловічий» зло- чин3. Той факт, що розглядуване діяння в абсолютній більшості (93%) випадків вчиняється чоловіками, по- яснюється не лише загальновідомою меншою кримінальною активністю жінок. Здійснене нами дослідження засвідчило, що незаконне позбавлення волі або викрадення людини – злочин, при вчиненні якого, як правило, застосовується фізична сила задля подолання опору потерпілої особи та недопущення можливості її звільнен- ня. Зважаючи на це переважна частина відповідних посягань вчиняється фізично сильними чоловіками, а при виборі співучасників чоловікам віддають перевагу перед жінками. Крім того, не варто забувати, що викрадених людей здебільшого переміщають з того місця, у якому вони перебували, в те, де вони перебувати не бажають, на автомобілі (більшість водіїв, як відомо, становлять чоловіки). Важливо брати до уваги також відмінні від чоловіків психоемоційні особливості жінок, форми їхнього реагування на ті чи інші подразники зовнішнього впливу тощо. У спеціальній літературі зазначається, що жінки, які вчиняють даний злочин, як правило, діють

1 Кримінологія: підручник для студентів вищих навч. закладів / за заг. ред. О.М. Джужи. Київ: Юрінком Інтер, 2002. С. 74; Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 87; Кримінологія. Академічний курс / за заг. ред. О.М. Литвинова. Київ: Видавничий дім «Кондор», 2018. С. 83; Богатирьов І.Г. Кримінологія: підручник. Київ: ВД «Дакор», 2019. С. 80; Кримінологія: підручник / за заг. ред. Ю.В. Нікітіна, С.Ф. Денисова, Є.Л. Стрельцова. Харків: Право, 2018. С. 135. 2 Голіна В.В. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми боротьби з бандитизмом: соціально-правове і кримінологічне дослідження: моногра- фія. Харків: Регіон-інформ, 2004. С. 97. 3 За даними окремих дослідників, усі 100% осіб, засуджених за викрадення людини, є особами чоловічої статі (Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 167).

369 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

у співучасті1. Разом із тим наше дослідження не підтвердило відповідного факту. У складі групи осіб жінки вчинили даний злочин у 43,6% вивчених випадків. При цьому, діючи у співучасті, жінки в абсолютній більшо- сті випадків були активними співвиконавцями розглядуваного посягання, а не його пособниками, як нерідко підкреслюється в кримінологічній літературі2. Для прикладу, Любарський районний суд Житомирської області засудив жінку, котра у співучасті із знайомим чоловіком викрала приятельку, з якою перед тим спільно вживала алкогольні напої. Суд встановив, що, використовуючи свою чисельну перевагу, подавляючи волю потерпілої до опору, співучасники схопили останню за ноги та волосся і помістили до салону автомобіля, після чого пере- везли до безлюдного місця, де заподіяли їй легкі тілесні ушкодження3. Вирізняються також ті випадки, в яких співучасниками злочинної групи були лише особи жіночої статі – жертвами вчинених ними посягань ставали інші жінки (вказані злочини були вчинені з мотивів помсти за заподіяну раніше образу). 56,4% засуджених за розглядуваний злочин жінок вчинили його одноосібно. При цьому в більшості (59,1%) випадків одноосібного вчинення жінкою незаконного позбавлення волі або викрадення людини потерпілими від нього ставали мало- літні особи (зазначимо, що викрадачами дітей частіше є жінки, а не чоловіки4). Пояснюється це, вочевидь, біо- логічними та психологічними особливостями жінок, зокрема властивим їм материнським інстинктом. В 36,4% проаналізованих випадків одноосібного вчинення даного злочину жінками потерпілими від нього були особи жіночої статі. І тільки в одному випадку (4,5%) цей злочин одноособово вчинено жінкою щодо особи чоловічої статі (мати незаконно позбавила волі психічнохворого сина5). Таким чином, можна впевнено констатувати той факт, що потерпілими від незаконного позбавлення волі або викрадення людини, вчинюваного жінками одно- осібно, чоловіки стають вкрай рідко6. Кримінологи слушно зазначать, що на поведінку людей, їхні потреби та життєві установки серйозний відби- ток накладає вік. З плином часу людина зазнає впливу середовища, в якому проживає, формує ціннісні орієнта- ції та інтереси, виробляє характер, набуває певного досвіду, навичок. Вік значною мірою визначає спосіб життя, життєві цілі людей, їхні потреби та коло інтересів, що не може не відображатися й на протиправній поведінці7. Згідно із статистичними даними, частка неповнолітніх серед осіб, що вчиняють злочини, не перевищує 8%, а найбільша кримінальна активність характерна для вікової групи 18–28 років (40%)8. Що ж стосується осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини, то їх вік у процентному відношенні розпо- ділився так: до 18 років – 0,9%, від 18 до 24 років – 15,8%, 25–29 років – 36,6%, 30–39 років – 30,6%, 40–49 років – 10,9%, 50–59 років – 2,7%, 60 років і старше – 2,5%. Таким чином, при вчиненні розглядуваного пося- гання найбільш кримінально активними є особи у віці від 25 до 39 років9. Це й не дивно, адже, як зазначалося вище, для вчинення незаконного позбавлення волі або викрадення людини (передовсім для останнього!) за-

1 Голіна В.В. Кримінологічна характеристика злочинів, пов’язаних з незаконним позбавленням волі і викраденням чужої дитини (статті 123, 124 КК України). Питання боротьби зі злочинністю: зб. наук. пр. Харків: Право, 2001. Вип. 5. С. 11–12; Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 194; Лысодед А.В. Актуальные криминологические проблемы преступлений против свободы, чести и достоинства личности. Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. Харків, 2006. Вип. 81. С. 129; Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреж- дения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 161; Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 80. 2 Волкова О.В. Уголовная политика в сфере защиты личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 138; Иванов Л.Н., Волков А.С., Иванов Д.Л. Исследование проблемы похищения людей. Психопедагогика в правоохранительных органах. 2001. № 2 (16). С. 84; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 149; Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 43; Серова Е.Б. Криминалистические аспекты противодействия преступлениям против личности: учебное пособие. Ч. 3. Криминалистические аспекты противодействия преступлениям против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург, 2014. С. 15; Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 168; Шхагапсоев З.Л. Некоторые вопросы криминалистической характеристики похищения людей в Северо-Кавказском регионе. Общество и право. 2012. № 1 (38). С. 241. 3 Архів Любарського районного суду Житомирської обл. за 2016 рік. Справа № 282/655/16. 4 Утім, відомі вітчизняні кримінологи В.В. Голіна та В.С. Батиргареєва свого часу зазначали, що жінки є викрадачами дітей лише у кожному третьому випадку (Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми законності: респ. міжвідом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 136). 5 Архів Кролевецького районного суду Сумської обл. за 2013 рік. Справа № 579/1767/13-к. 6 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Науковий вісник Міжнародно- го гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 40. С. 122. 7 Антонян Ю.М., Эминов В.Е. Личность преступника. Криминолого-психологическое исследование. Москва: Норма, Инфра-М, 2010. С. 21; Гилинс- кий Я.И. Криминология: теория, история, эмпирическая база, социальный контроль. Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2009. С. 97. 8 Кулик О. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили злочини в Україні: сучасні тенденції. Юридична Україна. 2013. № 7. С. 99; Кулик О.Г. Злочинність в Україні: тенденції, закономірності, методи пізнання: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2011. С. 133–139; Кулик О.Г. Злочинність в Україні на початку ХХІ століття: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2013. С. 71–73. 9 Подібні дані наводять й деякі інші дослідники. Див., наприклад: Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы лично- сти: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 150.

370  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

звичай доводиться застосовувати фізичну силу, котрою володіє і якою ефективно може скористатися людина в найбільш активному віці. Крім того, кримінологами давно встановлено, що особам молодіжного віку властиве вчинення злочинів агресивного, імпульсивного характеру (чимало розглядуваних нами злочинів сміливо можна віднести до таких), тоді як протиправна поведінка осіб старшого віку менш імпульсивна, більш обдумана, в тому числі й з точки зору можливих наслідків такої поведінки1. Вчинення аналізованого злочину неповнолітніми особами трапляється вкрай рідко; зазначимо, що окре- мі дослідники взагалі констатують повну відсутність осіб вказаного віку серед засуджених за незаконне поз- бавлення волі або викрадення людини2. Даний факт певною мірою можна пояснити психологічними особли- востями неповнолітніх, зокрема їхньою непосидючістю, небажанням очікувати настання бажаного результату упродовж тривалого часу3. Зауважимо також, що розглядуваний злочин частіше вчиняється у сфері «дорос- лих» міжособистісних відносин, суб’єктами яких неповнолітні в силу свого віку зазвичай не є. Р.Е. Оганян та В.М. Пучнін вказують, що неповнолітні вчиняють викрадення людей лише за участю дорослих4. Здійснене нами дослідження дозволяє не погодитись з таким твердженням: двоє з чотирьох неповнолітніх, що вчинили викрадення людини (ще один неповнолітній засуджений за незаконне позбавлення людини волі, не пов’язане з її викраденням), вчинили цей злочин одноосібно. При цьому потерпілими від вказаних посягань в обох випад- ках були неповнолітні. Так, Андрушівський районний суд Житомирської області засудив 17-річного В., який, застосувавши фізичне насильство до неповнолітньої, з якою перебував у неприязних відносинах, помістив її в багажник автомобіля, після чого перевіз до лісового масиву з метою подальшого з’ясування відносин. В лісі хлопець змусив потерпілу копати собі яму, а потім заявив, що на цей раз пожалів її, але за це почав вимагати у неї гроші в сумі 100 гривень5. У віковій структурі засуджених за розглядуване посягання звертає на себе увагу також більш ніж удвічі біль- ша кількість осіб похилого віку порівняно з кількістю неповнолітніх6. Вказані особи вчиняють даний злочин здебільшого одноосібно у сімейно-побутовій сфері (щодо своїх дружин, співмешканок, психічнохворих дітей чи інших родичів). При цьому, як правило, йдеться про незаконне позбавлення волі, не пов’язане з викраден- ням людини. Утім, трапляються серед осіб похилого віку і викрадення людей. Вказані особи вчиняють їх од- ноосібно щодо малолітніх чи неповнолітніх, а також у співучасті з молодшими особами. Єдиним винятком із цього правила є кримінальне провадження, розглянуте 8 квітня 2011 р. Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області. Суд засудив трьох пенсіонерів, які, діючи спільно за попередньою змовою, маючи на меті примусити потерпілого до виконання цивільно-правового зобов’язання, силою посадили його в автомо- біль, після чого перевезли до будинку, в якому незаконно утримували і примушували до повернення грошей7. Варто також зауважити, що певні вікові особливості характерні для окремих різновидів розглядуваного посягання. Так, наприклад, середній вік викрадачок дітей перевищує 30 років. У спеціальній літературі слушно підкреслюється, що в таких випадках нерідко йдеться про жінок, котрі до моменту вчинення ними вказаного злочину встигають деградувати, не мають дітей і за станом свого здоров’я не можуть їх мати, морально опусти- лися, мають судимості, зловживають алкоголем, мають певні психічні аномалії, тощо8. Приміром, Свалявський районний суд Закарпатської області у 2012 році засудив 36-річну раніше двічі судиму жінку, яка, скориставшись

1 Антонян Ю.М., Эминов В.Е. Личность преступника. Криминолого-психологическое исследование. Москва: Норма, Инфра-М, 2010. С. 21; Денисов С.Ф. Злочинність кримінально активної частини молоді та її запобігання в Україні: автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2011. С. 7, 26; Денисов С.Ф. Профілактика групової злочинності осіб молодіжного віку. Юридична наука. 2011. № 2. С. 184. 2 Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 150; Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 43; Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 167. 3 Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 169. 4 Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 162; Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 82. 5 Архів Андрушівського районного суду Житомирської обл. за 2017 рік. Справа № 272/578/16-к. 6 Зазначимо, однак, що окремі дослідники цієї проблематики констатують нульову кримінальну активність осіб у віці понад 50 років (Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 162; Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 82). 7 Архів Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської обл. за 2011 рік. Справа № 1-92/11. 8 Бауськов Д.Г. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика насильственного похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2003. С. 30; Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 162–163; Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 82–83; Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 145.

371 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

відсутністю медперсоналу, проникла до палати дитячого відділення Свалявської районної лікарні і викрала з ліжечка тримісячного хлопчика. Жінка пояснила, що викрала дитину з неблагополучної багатодітної родини, від якої відмовилась рідна матір, оскільки дуже хоче мати дітей, але за станом здоров’я не здатна народити1. Важливе кримінологічне значення має характеристика освітнього рівня осіб, які вчинили злочинні діяння, оскільки відповідний рівень тісно пов’язаний із загальною культурою особистості, її інтелектуальним розвит- ком та соціальним статусом, правосвідомістю і правовою культурою, колом контактів, життєвими планами та можливостями їх реалізації2. На жаль, інформація про рівень освіти засуджених не завжди наявна в матеріалах кримінальних проваджень. Відповідні дані одержані нами лише стосовно 394 осіб, які вчинили незаконне поз- бавлення волі або викрадення людини. Серед цих осіб найбільше тих, хто мав повну загальну середню освіту (46,2%). 24,1% засуджених за вказаний злочин мали середню спеціальну та професійно-технічну освіту. Порів- няно багато осіб (12,7%) мали вищу освіту, ще 6,3% – незакінчену вищу. Разом з тим немало й тих, рівень освіти яких був низьким: 9,4% осіб мали неповну середню освіту, 0,8% – початкову середню, у двох засуджених (0,5%) була відсутня будь-яка освіта. Таким чином, особи, що вчиняють незаконне позбавлення волі або викрадення людини, мають дещо вищий рівень освіти, аніж ті, що вчиняють насильницькі злочини проти життя та здоров’я чи проти статевої свободи та статевої недоторканості, однак нижчий порівняно з особами, які, для прикладу, вчиняють злочини у сфері економіки. Загалом можна зазначити, що розглядуване діяння не належить до висо- коінтелектуальних (за винятком поодиноких випадків), при вчиненні яких потрібні особливі навики, вміння чи глибокі знання в певній галузі або ж необхідність детального прорахунку складної злочинної комбінації3. Варто також погодитись з дослідниками, котрі підкреслюють, що особи з вищою освітою досить рідко вияв- ляються втягнутими у відносини, які детермінують вчинення розглядуваних злочинів, а якщо й втягуються, то здебільшого вирішують проблеми іншим шляхом4. Разом з тим, доводиться констатувати, що наявність вищої освіти у деяких засуджених, які вивчаються у рамках даного дослідження, є формальністю, тобто свідчить тільки про наявність відповідного диплома, а не підтверджує фактичний високий рівень у них культури, світогляду, моральних принципів та ціннісних орієнтацій. Окреслений стан речей, вочевидь, можна пояснити зниженням якості освіти, що відбувається в Україні протягом останніх десятиліть5. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що 67,2% засуджених за незаконне позбавлення волі або викрадення лю- дини не були працевлаштованими. Ще 2,5% мали статус пенсіонера. Вочевидь, відсутність зайнятості сприяє вчиненню розглядуваного злочину, оскільки дозволяє особі здійснювати постійний контроль за незаконно поз- бавленою волі людиною. Що стосується зайнятих осіб (30,3%), то їхня структура виглядає таким чином: 54,1% з них складають робітники, працівники сфери торгівлі і послуг, службовці, 16,9% – приватні підприємці, 4,9% – директори та заступники директорів підприємств, 9,8% – військовослужбовці, 4,4% – працівники правоохо- ронних органів, 6,6% – учні та студенти, 3,3% – зайняті в інших сферах діяльності (серед них, зокрема, депутати місцевих рад, керівники громадських організацій і навіть священик). Більшість працевлаштованих осіб склали робітники, працюючі як в державному, так і в приватному секторах економіки. Поміж них представники най- різноманітніших професій: водії, сторожі, охоронці, вантажники, слюсарі, електрогазозварники, штукатури, електромонтери, мотористи, диспетчери, прибиральники тощо. Меншу частину склали працівники сфери тор- гівлі і послуг: менеджери, торгові представники, постачальники магазину, експедитори тощо. Частка службов- ців серед засуджених за даний злочин мізерна. Зазначимо, що трапляються випадки вчинення розглядуваного посягання високопоставленими чиновниками. Так, Кіровський районний суд міста Дніпропетровська 21 бе- резня 2016 р. засудив заступника голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації, який за попе-

1 Архів Свалявського районного суду Закарпатської обл. за 2012 рік. Справа № 710/2972/12. 2 Батиргареєва В.С. Кримінологічна характеристика та попередження розбоїв, поєднаних з проникненням у житло. Харків: Одіссей, 2003. С. 78; Бога- тирьов І.Г. Кримінологія: підручник. Київ: ВД «Дакор», 2019. С. 81; Криминология: учебник для студентов вузов, обучающихся по специальности «Юриспруденция» / науч. ред.: Н.Ф. Кузнецова, В.В. Лунеев. Москва: Волтерс Клувер, 2005. С. 127; Криминология: учебник / под ред. В.Н. Куд- рявцева и В.Е. Эминова. Москва: Юристъ, 2007. С. 157; Кримінологія: навчальний посібник / за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужи. Київ: Атіка, 2010. С. 37; Кримінологія: підручник для студентів вищих навч. закладів / за заг. ред. О.М. Джужи. Київ: Юрінком Інтер, 2002. С. 75. 3 М.Ю. Карасьова навпаки відзначає доволі високий інтелектуальний рівень осіб, що вчиняють розглядувані посягання. Про це, на її думку, свідчить не лише порівняно високий рівень освіти засуджених за це діяння, а й сам характер вчинюваних ними злочинів, який вимагає скрупульозної підготовки до злочину, чіткої координації та взаємодії між співучасниками (Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы лично- сти: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 147). Здійснене нами дослідження засвідчує, що відповідне твердження актуальне стосовно порівняно невеликої кількості засуджених за розглядуваний злочин (наприклад, таке можна впевнено сказати про осіб, які незаконно позбавляли волі людей у фіктивних реабілітаційних центрах під виглядом їх реабілітації від алкогольної чи наркотичної залежності). 4 Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. С. 49. 5 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Науковий вісник Міжнародно- го гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 40. С. 123.

372  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

редньою змовою групою осіб викрав голову Державного земельного агентства України й утримував останнього в приміщенні ОДА доти, доки той не пообіцяв, що забере заяву, написану на нього до місцевого райвідділу міліції (вказана заява також стосувалася незаконного позбавлення його волі даними особами)1. Серед засуджених за розглядуваний злочин вирізняються ще три категорії осіб: приватні підприємці і керів- ники підприємств, військовослужбовці, працівники правоохоронних органів. Стосовно першої з цих катего- рій, то йдеться про дрібних підприємців та керівників невеликих підприємств. Зазначимо, що, попри тверджен- ня окремих дослідників2, вчинювані ними злочини рідко прямо пов’язані з їхньою професійною діяльністю (мотиви їх скоєння найрізноманітніші – ревнощі, помста, особисті неприязні відносини, прагнення повернути викрадене майно тощо). Разом з тим трапляються й винятки. У таких випадках йдеться, зокрема, про викраден- ня людини на ґрунті конфлікту між бізнесменами, зокрема через неповернутий борг. Ілюстрацією до сказаного може бути кримінальне провадження, розглянуте 24 травня 2013 року Новозаводським районним судом міста Чернігова. Голова фермерського господарства, діючи у співучасті з двома іншими особами (із своїм заступни- ком та охоронцем), маючи на меті примусити знайомого бізнесмена до виконання цивільно-правового зобов’я- зання у вигляді сплати грошових коштів у сумі 159120 грн., які останній повинен був повернути відповідно до боргових розписок, погрожуючи застосуванням травматичного пістолета, змусив потерпілого сісти в автомо- біль, після чого перемістив його на територію згаданого фермерського господарства, де незаконно утримував протягом тижня, поки чоловік не перерахував частину заборгованих коштів3. У судовій практиці трапляються також випадки вчинення розглядуваного злочину роботодавцями щодо своїх найманих працівників (таким чи- ном останніх намагаються провчити за завдані збитки). Якщо вчинювані підприємцями злочини рідко прямо пов’язані з їхньою професійною діяльністю, то діян- ня, скоєні працівниками правоохоронних органів і військовослужбовцями, як правило, пов’язані саме з нею. Здійснене дослідження засвідчило, що працівники правоохоронних органів вчиняють незаконне позбавлення волі або викрадення людей переважно з корисливих мотивів4. Натомість мотиви, через які це діяння вчиня- ють військовослужбовці, різноманітніші (хоча й корисливий має місце5): неприязні відносини між військо- вослужбовцями, неправильно зрозумілі інтереси служби, самоствердження тощо. Вирізняються кримінальні провадження про розглядувані злочини, вчинені військовослужбовцями на контрольованій Україною частині Донбасу. Чотири з них стосуються незаконного позбавлення волі або викрадення людей з метою перевірки їх на причетність до незаконних збройних формувань, а також з метою отримання інформації про жителів, які можуть сприяти сепаратистам6. Так, Артемівський міськрайонний суд Донецької області 27 квітня 2017 р. встановив, що четверо військовослужбовців-контрактників Збройних Сил України силою помістили чоловіка до салону автомобіля і з метою перевірки на причетність до незаконних збройних формувань перевезли його на територію державного підприємства «Украерорух», де незаконно утримували близько шести годин, заподіяли йому тілесні ушкодження, які спричинили смерть потерпілого7. Варто також зазначити, що розглядуваний злочин іноді вчиняють колишні правоохоронці. При цьому нако- пичений за роки служби в правоохоронних органах досвід вони використовують для злочинних цілей. Напри- клад, Баришівський районний суд Київської області засудив колишнього працівника міліції, який у співучасті з двома іншими особами вчинив викрадення підприємця, котрого примушували до укладення договору про передачу права власності на літак АН-26. Суд встановив особливу роль вказаного співучасника у скоєнні даного злочину. Як колишній працівник міліції, він розробив тактику його вчинення таким чином, щоб уникнути ви- криття та притягнення співучасників до відповідальності, зокрема подбав про заходи конспірації, використо- вуючи для цього свій досвід роботи в правоохоронних органах8.

1 Архів Кіровського районного суду м. Дніпропетровська за 2016 рік. Справа № 203/1161/16-к. 2 Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. С. 46; Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 85–86. 3 Архів Новозаводського районного суду м. Чернігова за 2013 рік. Справа № 751/4414/13-к. 4 Див., наприклад: Архів Дзержинського районного суду м. Харкова за 2014 рік. Справа № 2011/6616/2012. 5 Див., наприклад: Архів Краматорського міського суду Донецької обл. за 2015 рік. Справа № 234/31/15-к. 6 Архів Костянтинівського міськрайонного суду Донецької обл. за 2015 рік. Справа № 233/1146/15-к, Архів Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької обл. за 2016 рік. Справа № 264/6729/15-к, Архів Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. за 2017 рік. Справа № 219/10313/16- к, Архів Кремінського районного суду Луганської обл. за 2018 рік. Справа № 414/396/18. 7 Архів Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. за 2017 рік. Справа № 219/10313/16-к. 8 Архів Баришівського районного суду Київської обл. за 2011 рік. Справа № 1-89/11.

373 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Як відомо, важливим регулятором поведінки людини є сім’я. Нормально функціонуючі сімейні відноси- ни запобігають злочинним проявам, натомість нестабільність, дезорганізація сім’ї сприяє вчиненню злочинів1. Відсутність сім’ї традиційно розглядається кримінологами як один з несприятливих, негативних факторів. Так, Ю.М. Антонян зазначає, що коефіцієнт злочинності серед осіб, які не перебувають у шлюбі, майже вдвічі ви- щий, ніж серед одружених2. У вивчених нами матеріалах кримінальних проваджень інформація про сімейне становище була відсутньою стосовно 17 (3%) засуджених за незаконне позбавлення волі або викрадення люди- ни. Відповідні дані, таким чином, вдалося одержати щодо 541 засудженого за вказаний злочин. Серед цих осіб 61% не перебували у шлюбі (сюди ми відносимо й розлучених, яких 5,7%, та вдівців (вдів), яких 1,1%), 39% – перебували в офіційних чи фактичних шлюбних відносинах. Зазначимо також, що 30,9% засуджених за роз- глядуваний злочин мали на утриманні неповнолітніх дітей. Таким чином, більшість осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини, не мали стабільного сімейного становища. Утім, варто мати на увазі, що наявність сім’ї не завжди стимулює позитивну поведінку особи. Необхідно підкреслити, що до незаконного позбавлення волі як виду домашнього насильства призводять саме конфліктні сімейні відносини. Ймовірність таких конфліктів, як відомо, зростає у зв’язку із вживанням алкоголю. Так, наприклад, Рівненський міський суд Рівненської області засудив чоловіка, який, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, у ході сімейного кон- флікту зачинив свою дружину всередині квартири, де незаконно утримував протягом кількох годин. Конфлікт виник у зв’язку з тим, що жінка, не бажаючи надалі спільно проживати з чоловіком, прийшла забрати свої речі. На неодноразові прохання жінки випустити її з помешкання чоловік не зважав, періодично наносив потерпілій численні удари руками по тілу, внаслідок чого заподіяв їй легкі тілесні ушкодження3. Певний інтерес становлять дані, які стосуються громадянства засуджених за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, а також місця їхнього проживання. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що 97,8% осіб, які вчинили вказаний злочин, були громадянами України. Громадянами інших держав (Російської Федерації та Республіки Молдова) були 2% засуджених за розглядуване посягання. Один засуджений (0,2%) був особою без громадянства. Що стосується національної приналежності засуджених за цей злочин, то абсолютна їх більшість (близько 90%) були українцями. Серед представників інших національностей – росіяни, роми, молдовани, азербайджанці, вірмени, чеченці, румуни, угорці, болгари, гагаузи. 61,1% засуджених за це діяння – мешканці міст (переважно райцентрів та інших невеликих міст), 8% – жителі селищ, 30,8% – мешканці сіл4. В абсолютній більшості випадків розглядуваний злочин вчинено за місцем проживання винної особи, чому сприяє краще знання нею довколишньої місцевості та місцевих особливостей. Вище зазначалося, що вчинення незаконного позбавлення волі, а тим більше викрадення людини, зазвичай потребує застосування винним фізичної сили задля подолання опору потерпілої особи та недопущення мож- ливості її звільнення. У зв’язку з цим зрозуміло, що в більшості випадків цей злочин вчиняється молодими й фі- зично сильними чоловіками. Разом з тим не бракує й винятків з цього правила. І йдеться тут не лише про жінок та осіб похилого віку, про яких згадувалося вище. Аналіз матеріалів кримінальних проваджень засвідчив, що серед засуджених за цей злочин трапляються особи (близько 2%), які мають тяжкі захворювання: туберкульоз, інсулінозалежний цукровий діабет, серцево-судинні та онкологічні хвороби тощо. 1,3% засуджених на момент вчинення аналізованого посягання були інвалідами ІІ групи, ще 2% – інвалідами ІІІ групи. Вказані особи завж- ди вчиняють даний злочин щодо слабших від себе (дітей, жінок, осіб, що перебувають у безпорадному стані) або ж діють у співучасті5. Як відомо, поведінка людей тісно пов’язана з тим становищем, яке вони займають у суспільстві, з викону- ваними ними соціальними ролями. Певною мірою про ці ролі свідчить їхнє ставлення до праці та до сімейних цінностей, про що йшлося вище. Разом з тим, надаючи соціально-рольову характеристику осіб, котрі вчиняють розглядуваний злочин, необхідно зупинитися й на інших моментах. Так, призначаючи покарання за незаконне 1 Шестаков Д.А. Семейная криминология: Криминофамилистика. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2003. С. 9. 2 Антонян Ю.М., Эминов В.Е. Личность преступника. Криминолого-психологическое исследование. Москва: Норма, Инфра-М, 2010. С. 22; Крими- нология: учебник / под ред. В.Н. Кудрявцева и В.Е. Эминова. Москва: Юристъ, 2007. С. 156. 3 Архів Рівненського міського суду Рівненської обл. за 2018 рік. Справа № 569/20379/18. 4 Не підтверджуються, таким чином, дані тих дослідників, котрі підкреслюють, що розглядуваний злочин є нетрадиційним для «сільського» типу злочинця (Бауськов Д.Г. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика насильственного похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2003. С. 31–32; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 143; Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 87). 5 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Науковий вісник Міжнародно- го гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 40. С. 124.

374  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

позбавлення волі або викрадення людини, суди нерідко (щодо 62,5% засуджених) враховують наявність харак- теристики про особу винного. Викладена у таких характеристиках інформація також ілюструє особу, вказує на виконувані нею соціальні ролі, на її місце у суспільстві, на те, як вона зарекомендувала себе за місцем прожи- вання та/чи роботи. Показово, що наявність позитивної характеристики суд врахував щодо 41,9% засуджених, посередньої – щодо 16,7%, негативної – щодо 3,9%. Таким чином, навіть якщо взяти до уваги, що частина цих характеристик містила недостатньо об’єктивні дані, пов’язані з формальним виконанням свого обов’язку осо- бами, які видали ці характеристики1, значна частина засуджених за даний злочин позитивно характеризувалася за місцем свого проживання та роботи. Більше того, як зазначалося вище, окремі з досліджуваних осіб були під- приємцями та директорами невеликих підприємств, обіймали високі державні посади, тобто займали далеко не останнє місце в суспільстві. Утім, немало й тих, хто до моменту вчинення злочину мав кілька судимостей, ско- тився на соціальне дно, систематично пиячив, перебував на обліку в лікаря-нарколога. Так, Комінтернівський районний суд міста Харкова засудив О., який, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, з метою покарати знайому за те, що вона напередодні спілкувалась з його братом, застосувавши фізичне та психічне насильство, зачинив її в будинку, ключ від якого сховав. Суд встановив, що чоловік раніше п’ять разів був засуджений за вчи- нення насильницьких та корисливих злочинів. Крім того, проведена судово-наркологічна експертиза засвідчила наявність у О. синдрому залежності від алкоголю, а також виявила у нього дисоціальний розлад особистості2. У кримінологічній літературі іноді вказується, що незаконне позбавлення волі або викрадення людини рід- ко вчиняється у стані сп’яніння3. Такі дані не підтверджуються результатами нашого дослідження, які засвідчи- ли, що у стані алкогольного сп’яніння аналізоване посягання вчинили 20,8% осіб. Більше того, 0,9% засуджених за цей злочин перебували на обліку в нарколога. Таким чином, кожен п’ятий злочин, передбачений ст. 146 КК України (частіше це стосується незаконного позбавлення людини волі, не пов’язаного з її викраденням), вчиня- ється у стані алкогольного сп’яніння. Це й не дивно, адже вживання алкоголю негативно позначається на нерво- вій системі людини, послаблює її контроль за своєю поведінкою, загострює негативні риси характеру, викликає в неї агресію. Водночас варто підкреслити, що незаконне позбавлення волі або викрадення людини вкрай рідко (0,2%) вчиняють особи, які перебувають у стані наркотичного сп’яніння4. До сказаного додамо, що тільки в одному випадку (0,2% від усіх засуджених) цей злочин вчинено під впливом інших одурманюючих речовин5. Таким чином, результати нашого дослідження не підтверджують дані С.В. Науменко, котра вказує, що кожне десяте незаконне позбавлення волі вчиняється у стані наркотичного або токсичного сп’яніння6. У контексті аналізу соціально-рольової характеристики осіб, котрі вчиняють розглядуваний злочин, необ- хідно підкреслити, що в більшості випадків винний та потерпілий так чи інакше знайомі між собою, іноді їх пов’язують довгі роки подружнього життя, дружби чи приятельських відносин. Зазначимо також, що соціаль- но-демографічні, соціально-рольові та морально-психологічні характеристики вказаних осіб нерідко доволі по- дібні. На цьому свого часу наголошували також В.В. Голіна та В.С. Батиргареєва7. У багатьох проаналізованих випадках незаконне позбавлення волі або викрадення людини стало наслідком спільного розпивання ними спиртних напоїв. Так, Нетішинський міський суд Хмельницької області засудив двох чоловіків, які, заштов- хавши до салону автомобіля свого приятеля, повезли його до лісу, де заподіяли легкі тілесні ушкодження. Суд встановив, що винні та потерпілий спільно вживали алкогольні напої, в ході чого між ними виник конфлікт через давню образу8. Для розуміння специфіки особи злочинця однією з найважливіших є його кримінально-правова характерис- тика. Б.М. Головкін слушно підкреслює, що аналіз комплексу ознак, які охоплюються поняттям «криміналь-

1 Свідченням цього, на наш погляд, може слугувати вирок Бучацького районного суду Тернопільської області від 16 травня 2016 року. Суд, з одного боку, врахував наявність позитивної характеристики, виданої за місцем проживання обвинуваченого, а з іншого – констатував, що обвинувачений неодноразово притягався до кримінальної відповідальності, перебуває на обліку лікаря-нарколога, а також відзначив особливу зухвалість та винятко- вий цинізм в діях обвинуваченого (Архів Бучацького районного суду Тернопільської обл. за 2016 рік. Справа № 595/93/16-к). 2 Архів Комінтернівського районного суду м. Харкова за 2012 рік. Справа № 2020/8916/2012. 3 Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. С. 50. 4 Див.: Архів Куйбишевського районного суду м. Донецька за 2012 рік. Справа № 1-481/11. 5 Архів Юр’ївського районного суду Дніпропетровської обл. за 2010 рік. Справа № 0446/1-90/10. 6 Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 45. 7 Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми законності: респ. міжві- дом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 136. 8 Архів Нетішинського міського суду Хмельницької обл. за 2015 рік. Справа № 679/2499/14-к.

375 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

но-правова характеристика особи злочинця», дає змогу зробити висновки про генезис злочинного посягання, глибину і стійкість антисуспільної спрямованості злочинця, його суспільну небезпечність1. Особи, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини, здебільшого визнаються таки- ми, що не мають якихось психічних розладів. У деяких осіб (2,2%) наявність певних психічних аномалій була констатована, однак на момент вчинення злочину вони все ж зберігали здатність усвідомлювати свої діяння та керувати ними2. Приміром, згідно висновку амбулаторної судово-психіатричної експертизи, В., засуджений за незаконне позбавлення людини волі, виявляв легку розумову відсталість з поведінковими порушеннями, які не потребують стаціонарного лікування (олігофренія в ступені легкої дебільності з емоційно-вольовою нестійкі- стю)3. Окремі з осіб, що вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини, у встановленому законом порядку визнаються неосудними. Так, Уманський міськрайонний суд Черкаської області встановив, що Н., ско- риставшись відсутністю матері малолітньої дитини, схопила дівчинку і винесла її з салону автобуса, після чого разом з викраденою дитиною сіла до автомобіля, на якому зникла з місця події. Судово-психіатрична експерти- за засвідчила, що Н. страждає на хронічну параноїдну шизофренію, що позбавляло її здатності у момент вчинен- ня суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої діяння і керувати ними. У зв’язку з цим суд визнав жінку неосудною та застосував до неї примусові заходи медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу із звичайним наглядом4. Вивчення особи злочинця, що вчиняє незаконне позбавлення волі або викрадення людини, неможливе без дослідження мотивів вказаної злочинної поведінки. В кримінологічній літературі зазначається, що розглядува- ний злочин (а передусім викрадення людини) найчастіше вчиняється з корисливих мотивів5. Окремі дослідни- ки уточнюють, що в абсолютній більшості випадків йдеться про прагнення винних отримати викуп за звільнен- ня потерпілої особи6. Так, за даними В.В. Голіни та В.С. Батиргареєвої, з метою одержання викупу вчиняється до 70% розглядуваних посягань7. Своєю чергою З.Л. Шхагапсоєв стверджує, що майже у 80% випадків аналі-

1 Головкін Б.М. Кримінологічні проблеми умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень, що вчиняються у сімейно-побутовій сфері. Харків: Нове слово, 2004. С. 36, 46. 2 Протилежного висновку дійшов В.М. Пучнін, який підкреслює, що викрадення людини багато в чому пов’язане з психічними патологіями. За його даними, серед засуджених за такі злочини, поєднані з вбивствами, зґвалтуваннями, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, частка осіб з психічни- ми захворюваннями складає близько 70% (Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 91). Наведені дані не підтверджуються результатами нашого дослідження. 3 Архів Калінінського районного суду м. Горлівки Донецької обл. за 2013 рік. Справа № 0521/5351/2012. 4 Архів Уманського міськрайонного суду Черкаської обл. за 2018 рік. Справа № 705/1274/18. 5 Див., зокрема: Авдеева Е.В. Детерминанты преступлений против свободы личности в Российской Федерации. Криминологический журнал Байкаль- ского государственного университета экономики и права. 2013. № 2. С. 149; Волкова О.В. Уголовная политика в сфере защиты личной свободы чело- века: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 139; Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 128; Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против лич- ной свободы человека в Украине. Проблеми законності: респ. міжвідом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 135; Иванов Л.Н., Волков А.С., Иванов Д.Л. Исследование проблемы похищения людей. Психопедагогика в правоохранительных органах. 2001. № 2 (16). С. 84; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 143, 146; Лысодед А.В. Акту- альные криминологические проблемы преступлений против свободы, чести и достоинства личности. Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. Харків, 2006. Вип. 81. С. 130; Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 195; Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологическая характеристика в Северо-Кавказском регионе: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ставрополь, 2005. С. 131–132; Нуруллин А.А. Вопросы расследования похищения людей и незаконного лишения свободы в Российской Федерации. Юридический вестник Самарского университета. 2016. Том 2. № 4. С. 50; Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреж- дения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 173; Олішевський В.В. Криміналістична характеристика викрадення людини, вчиненого з корисливих мотивів. Право і безпека. 2004. Том 3. № 4. С. 90, 93; Олішевський В.В. Розслідування та попередження викрадення людини, вчиненого з корисливих мотивів: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Харків, 2005. С. 8, 10; Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 54, 93; Шхагапсоев З.Л. Неко- торые вопросы криминалистической характеристики похищения людей в Северо-Кавказском регионе. Общество и право. 2012. № 1 (38). С. 241. 6 Див., зокрема: Бурлака В.В. Криміналістична характеристика незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Митна справа. 2014. № 6 (96). Частина 2, книга 2. С. 453; Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Пробле- ми законності: респ. міжвідом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 135; Иванов Л.Н., Волков А.С., Иванов Д.Л. Исследование проблемы похищения людей. Психопедагогика в правоохранительных органах. 2001. № 2 (16). С. 84; Нуруллин А.А. Вопросы расследования похищения людей и незаконно- го лишения свободы в Российской Федерации. Юридический вестник Самарского университета. 2016. Том 2. № 4. С. 50; Шхагапсоев З.Л. Некоторые вопросы криминалистической характеристики похищения людей в Северо-Кавказском регионе. Общество и право. 2012. № 1 (38). С. 241. 7 Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми законності: респ. міжві- дом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 135.

376  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

зовані злочини вчиняються з метою отримання викупу від викраденого чи його близьких родичів1 2. Наведені дані не підтверджуються нашим дослідженням, яке засвідчило широкий спектр мотивів, характерних для роз- глядуваного посягання. Корисливий мотив дійсно має місце найчастіше (близько 20%), однак він полягає не тільки в прагненні винного одержати викуп за звільнення потерпілої особи, а й, приміром, у вчиненні даного злочину за грошову винагороду, обіцяну або сплачену іншим співучасником. Нерідко суд помилково вказує на наявність корисливого мотиву, хоча насправді він відсутній (насамперед у випадках вчинення даного злочину з метою примушування особи до повернення боргу). Крім того, не підтверджуються дані тих дослідників, які підкреслюють, що досліджуваний злочин нерідко вчиняється для використання потерпілих в якості товару або безоплатної робочої сили3; чисельність таких випадків у судовій практиці мізерна4. Серед інших найбільш поширених мотивів розглядуваного злочину – особисті неприязні відносини з по- терпілим (15%), прагнення примусити потерпілого виконати цивільно-правове зобов’язання (11,6%), прагнен- ня самостійно повернути викрадене майно (9,9%), помста (9%), хуліганський (5,7%), ревнощі (3%), прагнення отримати необхідну інформацію (2,9%), мотив задоволення статевої пристрасті (1,4%), бажання виховувати дитину (1,3%), прагнення приховати інший злочин (1,1%) тощо. Трапляються й інші мотиви вчинення роз- глядуваного злочину: бажання допомогти родичам, друзям чи знайомим, прагнення примусити особу надати неправдиві свідчення у кримінальному провадженні, самоствердження, ігровий мотив тощо. Зазначимо також, що іноді особа керується не одним, а кількома мотивами5. В ряді випадків засуджені не змогли пояснити моти- вів свого вчинку або ж мотивація їхніх дій була малозрозумілою. Так, наприклад, жінка, яка викрала шестиріч- ного хлопчика, котрий мешкав по сусідству, пояснила свій вчинок тим, що хотіла, аби він погрався з її дітьми6. У подібних випадках винні, як правило, перебували в стані алкогольного сп’яніння. Крім того, варто погодитись з тими дослідниками, які зазначають, що поряд з усвідомленими мотивами протиправної поведінки часто мають місце й неусвідомлені7. В кримінологічній літературі іноді вказується, що розглядуваний злочин подеколи вчиняється з політичних, національних та релігійних мотивів8, однак такі дані не підтверджуються результатами здійсненого нами до- слідження. Більше того, є підстави стверджувати, що відповідні науковці помилково говорять про викрадення людини там, де насправді має місце захоплення заручників (політичний мотив при вчиненні цього злочину рідко, але трапляється). Так, Р.Е. Оганян підкреслює, що жертвами зазначених злочинів стають люди, умовою звільнення яких є виконання певних вимог, що висуваються державі, службовим чи юридичним особам9. Воче- видь, вказаний дослідник не бере до уваги відмінностей між викраденням людини та захопленням заручників. Необхідно зауважити, що слідчі та судді нерідко формально ставляться до встановлення мотивів розгляду- ваного злочину. Приміром, часто має місце ситуація, за якої суди вказують на наявність у співучасників єдиного мотиву, хоча насправді мотиви у них були різними. Так само певним спрощенням видається констатація ор- ганом досудового розслідування чи судом наявності особистих неприязних відносин між винним та потерпі- лим. Варто погодитись з Б.М. Головкіним, який підкреслює, що за «неприязними відносинами» стоять різні

1 Вказаний дослідник не бере до уваги того, що викрадення особи з метою отримання від родичів потерпілого викупу за його звільнення слід ква- ліфікувати не як викрадення людини, а як захоплення заручника. Аналогічні помилки допускають й інші науковці (Бурлака В.В. Криміналістична характеристика незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Митна справа. 2014. № 6 (96). Частина 2, книга 2. С. 453; Олішевський В.В. Криміналістична характеристика викрадення людини, вчиненого з корисливих мотивів. Право і безпека. 2004. Том 3. № 4. С. 93). 2 Шхагапсоев З.Л. Некоторые вопросы криминалистической характеристики похищения людей в Северо-Кавказском регионе. Общество и право. 2012. № 1 (38). С. 241. 3 Иванов Л.Н., Волков А.С., Иванов Д.Л. Исследование проблемы похищения людей. Психопедагогика в правоохранительных органах. 2001. № 2 (16). С. 84; Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 80; Шха- гапсоев З.Л. Некоторые вопросы криминалистической характеристики похищения людей в Северо-Кавказском регионе. Общество и право. 2012. № 1 (38). С. 241. 4 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Науковий вісник Міжнародно- го гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 40. С. 125. 5 А.Ф. Зелінський свого часу писав: «Злочинна поведінка найчастіше скеровується багатьма мотивами і потребами» (Зелинский А.Ф. Криминальная психология. Научно-практическое издание. Киев: Юринком Интер, 1999. С. 61, 78). 6 Архів Олевського районного суду Житомирської обл. за 2012 рік. Справа № 1-5/12. 7 Зелинский А.Ф. Криминальная психология. Научно-практическое издание. Киев: Юринком Интер, 1999. С. 71–78; Савченко А.В. Мотив і мотива- ція злочину: монографія. Київ: Атіка, 2002. С. 24. 8 Див., зокрема: Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 46; Авдеева Е.В. Детерминанты преступлений против свободы личности в Российской Федерации. Криминологический журнал Бай- кальского государственного университета экономики и права. 2013. № 2. С. 150; Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 173–174. 9 Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. С. 173–174.

377 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

за змістом конкретні мотиви злочинної поведінки: заздрість, образа, кривда, ворожнеча, ненависть тощо1. У зв’язку з цим, як видається, мають рацію ті науковці, котрі критикують виокремлення в якості мотиву злочину абстрактних «неприязних відносин», наголошують, що це не сприяє встановленню справжніх мотивів2. Зазна- чимо також, що у 10,8% випадків мотиви вчиненого злочину з матеріалів кримінального провадження чітко не випливають. Ще у 0,9% випадків суд вказав, що мотиви ним не були достеменно встановлені. Ставлення осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини, до скоєного ними зло- чину та його наслідків різне. Під час призначення покарання таким особам суди здебільшого враховують їхнє щире каяття (51,4% засуджених), однак відповідне каяття, як правило, лише констатується і стверджувати про його щирість нерідко однозначно навряд чи можна. Більш показовим, на наш погляд, є те, що 15,9% засудже- них за цей злочин добровільно відшкодували завдані ними збитки або усунули заподіяну шкоду. Разом з тим необхідно зазначити, що частина засуджених свою вину у вчиненому не визнали і не розкаялися. Окремі з них наголошували, що не вважають свої дії злочином3. В одному випадку суд підкреслив, що під час слухання справи в суді обвинувачений не тільки не розкаявся, а й «єхидно усміхався на запитання потерпілої, на вигляд був наче під дією наркотиків»4. Серед осіб, засуджених за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, непогашену або незняту су- димість мали лише 17,7%. Абсолютна більшість (82,3%) осіб на момент вчинення ними розглядуваного злочину судимості не мала. Поміж раніше засуджених 45,5% мали одну судимість, 29,3% – дві, 25,2% – три і більше5 (максимум – сім судимостей6). Таким чином, частина засуджених за розглядуваний злочин на момент його вчи- нення була досвідченими рецидивістами. Попередні судимості в більшості випадків отримані за корисливі зло- чини проти власності, друге місце посідають злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речо- вин, їх аналогів або прекурсорів, третє – злочини проти життя та здоров’я особи, четверте – хуліганство. Частка інших злочинів є невеликою. Лише двоє з вивчених нами осіб раніше були засуджені за ст. 146 КК України, причому, що цікаво, повторно вони скоїли вказане діяння у співучасті один з одним7. Ще в одному випадку жін- ка, яка вчинила викрадення малолітньої дитини, раніше мала судимості за інші діяння, передбачені розділом ІІІ Особливої частини КК України (ст.ст. 150, 150-1)8. Таким чином, для розглядуваного посягання спеціальний рецидив не характерний. До аналогічного висновку дійшли й інші дослідники9. За даними В.М. Пучніна, супутніми викраденню людини злочинами є умисне вбивство, розбій та вима- гання10. С.А. Шалгунова зазначає, що викрадення людини нерідко поєднується зі зґвалтуванням11. Результати нашого дослідження не підтверджують наведених даних. Розглядуване діяння здебільшого кваліфікується за сукупністю з такими злочинами, як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’я- зань (ст. 355 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), умисне середньої тяжкості тілесне ушкоджен- ня (ст. 122 КК), погроза вбивством (ст. 129 КК), катування (ст. 127 КК), порушення недоторканності житла (ст. 162 КК), вимагання (ст. 189 КК), хуліганство (ст. 296 КК), самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи (ст. 353 КК). Частка інших злочинів, супутніх незаконному позбавленню волі або викраденню людини, є незначною12.

1 Головкін Б.М. Кримінологічні проблеми умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень, що вчиняються у сімейно-побутовій сфері. Харків: Нове слово, 2004. С. 48. 2 Головкін Б.М. Кримінологічні проблеми умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень, що вчиняються у сімейно-побутовій сфері. Харків: Нове слово, 2004. С. 48–49; Даньшин И.Н. О значении мотива преступления при изучении и предупреждении преступлений. Вопросы борьбы с преступ- ностью. 1969. Вып. 10. С. 67. 3 Див., наприклад: Архів Новоодеського районного суду Миколаївської обл. за 2010 рік. Справа № 1-28/2010; Архів Вінницького міського суду Ві- нницької обл. за 2017 рік. Справа № 127/21681/16-к; Архів Кагарлицького районного суду Київської обл. за 2017 рік. Справа № 368/594/17; Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2018 рік. Справа № 522/22696/15-к. 4 Архів Володимирецького районного суду Рівненської обл. за 2016 рік. Справа № 556/959/16-к. 5 Зазначимо, що інші дослідники наводять значно менші цифри, які ілюструють кількість осіб, що мають три і більше судимостей. Так, за даними В.М. Пучніна, таких лише 5,9% (Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Мо- сква, 1999. С. 90). 6 Архів Летичівського районного суду Хмельницької обл. за 2013 рік. Справа № 678/5/13-к. 7 Архів Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. за 2014 рік. Справа № 219/537/2013-к. 8 Архів Свалявського районного суду Закарпатської обл. за 2012 рік. Справа № 710/2972/12. 9 Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 89–90; Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 168. 10 Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 89. 11 Шалгунова С.А. Особа насильницького злочинця: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2012. С. 199. 12 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Науковий вісник Міжнародно- го гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 40. С. 126.

378  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

У кримінологічній літературі традиційно зазначається, що розглядуваний злочин (особливо у формі викра- дення людини), як правило, вчиняється групою осіб. Так, за даними М.Ю. Карасьової, групою осіб вчинено 100% вказаних посягань1. К.В. Ушакова наводить дещо менші цифри – 96%2. Підкреслюється також, що ви- крадення людини однією особою – рідкісне явище; у такому випадку зазвичай йдеться про викрадення ма- лолітніх дітей3. Результати нашого дослідження підтверджують вказане не повною мірою. Дійсно, переважна більшість (74,4%) аналізованих злочинів вчиняється групою осіб (кількісний склад групи здебільшого стано- вить 2–3 учасників). Це й не дивно, зважаючи на те, що опір жертви легше подолати зусиллями кількох осіб. Однак чисельність одноосібних вчинень даного злочину є доволі великою – 22,2%. І йдеться тут не лише про випадки незаконного позбавлення волі, не пов’язаного з викраденням людини, та викрадення малолітніх дітей. Більше того, варто зазначити, що жертвами одноосібного викрадення іноді стають одразу декілька осіб. Так, Куйбишевський районний суд м. Донецька встановив, що колишній правоохоронець, діючи на прохання брата примусити трьох осіб розплатитися за орендоване житло, погрожуючи останнім застосуванням вогнепальної зброї, посадив їх до салону автомобіля, а потім перемістив до свого домоволодіння, де зачинив у флігелі4. Одно- осібному викраденню людини сприяє низка факторів: раптовість посягання, озброєність злочинця, перебуван- ня потерпілого у стані сильного алкогольного сп’яніння тощо5. Окремі науковці твердять про поширеність випадків вчинення незаконного позбавлення волі або викра- дення людини організованою групою6. За нашими ж даними, такі випадки трапляються вкрай рідко (3,4%). Здійснене дослідження засвідчило, що у разі вчинення вказаного діяння організованою групою, як правило, має місце корисливий мотив. Прикладами можуть слугувати протиправні утримування учасниками організованої групи наркоманів та хронічних алкоголіків у фіктивних реабілітаційних центрах під приводом їх реабілітації від наркотичної чи алкогольної залежності7. Аналіз емпіричної бази засвідчив певну поширеність випадків викрадення людини, вчиненого на замов- лення. Так, наприклад, Володимир-Волинський міський суд Волинської області встановив, що чоловік, який викрав малолітню дитину, діяв на замовлення батька цієї дитини, котрий планував перевезти її в Об’єднані Арабські Емірати, де постійно проживав8. Мотиви, якими керуються виконавець даного злочину та його замов- ник, зрозуміло, різні: якщо перший зазвичай діє з корисливих мотивів (хоча винятки трапляються9), за грошову винагороду, то мотиви другого різноманітні. Важливе значення для характеристики осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення лю- дини, мають також морально-психологічні ознаки, які характеризують змістовну сторону особи, внутрішній світ людини, котра порушила кримінально-правові заборони10. О.Ю. Шостко слушно підкреслює, що мораль-

1 Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 143. 2 Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 148. 3 Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологическая характеристика в Северо-Кавказском регионе: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ставрополь, 2005. С. 129; Олішевський В.В. Криміналістична характеристика викрадення людини, вчиненого з корисливих мотивів. Право і безпека. 2004. Том 3. № 4. С. 93. 4 Архів Куйбишевського районного суду м. Донецька за 2012 рік. Справа № 1/0531/405/2012. 5 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Науковий вісник Міжнародно- го гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 40. С. 126. 6 Див., зокрема: Авраменко О.Л. Особливості початкового етапу розслідування викрадення людей, вчинених злочинними групами: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2011. С. 7; Д’яковський Г.Л. Криміналістична характеристика та особливості розслідування незаконного позбавлен- ня волі та викрадення людини, вчиненого організованою групою: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Дніпро, 2017. С. 20; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 143; Кулик Я.В. Совершенствова- ние методики расследования похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Ростов-на-Дону, 2009. С. 14; Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологическая характеристика в Северо-Кавказском регионе: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ставрополь, 2005. С. 129; Нуруллин А.А. Вопросы расследования похищения людей и незаконного лишения свободы в Российской Фе- дерации. Юридический вестник Самарского университета. 2016. Том 2. № 4. С. 50; Олішевський В.В. Криміналістична характеристика викрадення людини, вчиненого з корисливих мотивів. Право і безпека. 2004. Том 3. № 4. С. 93; Оспичев И.М. Методика расследования похищений людей, совер- шаемых организованными группами: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Тюмень, 2006. С. 3; Соколова Я.А. Основні положення методики розслідування викрадення людини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2009. С. 8; Шхагапсоев З.Л. Некоторые вопросы криминалис- тической характеристики похищения людей в Северо-Кавказском регионе. Общество и право. 2012. № 1 (38). С. 240. 7 Архів Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя за 2018 рік. Справа № 335/2131/18; Архів Суворовського районного суду м. Одеси за 2018 рік. Справа № 523/12042/18. 8 Архів Володимир-Волинського міського суду Волинської обл. за 2017 рік. Справа № 154/1984/17. 9 Так, Куйбишевський районний суд м. Донецька встановив, що група осіб вчинила викрадення людини на прохання ледь знайомої жінки з мотивів надання їй допомоги та бажання заприятелювати з нею (Архів Куйбишевського районного суду м. Донецька за 2011 рік. Справа № 1-187/11). 10 Батиргареєва В.С. Рецидивна злочинність в Україні: соціально-правові та кримінологічні проблеми: монографія. Харків: Право, 2009. С. 265.

379 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

но-психологічні ознаки «дають змогу дізнатись про причини виникнення мотивів протиправної поведінки, здійснювати прогнозування майбутньої поведінки, а отже, впроваджувати необхідні профілактичні засоби»1. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що особам, які вчиняють розглядувані діяння, притаманні такі негативні риси, як конфліктність, злопам’ятність, егоцентризм, зухвалість, цинізм, емоційна нестійкість, імпульсивність, агресивність, жорстокість, відсутність здатності співчувати. Зазначені риси дозволяють зробити висновок про схожість морально-психологічних ознак осіб, що вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини, з відповідною характеристикою особи злочинця, що вчиняє насильницькі злочини проти життя та здоров’я особи2. Особам, які вчиняють розглядуваний злочин з корисливих мотивів, притаманні також такі негативні риси, як прагнення до наживи, схильність до «легкого» життя, забезпечення власного благополуччя будь-якою ціною. У багатьох проаналізованих випадках поведінка особи, що вчинила даний злочин, свідчила про притаманну їй жорстокість. Зазначимо, що незаконне позбавлення людини волі або її викрадення зазвичай пов’язане із заподіянням потерпілій особі різної тяжкості тілесних ушкоджень, завданням фізичного болю. Вказану рису ілюструє також поводження винних з жертвами: приковування їх ланцюгами, позбавлення сну, їжі та води, нацьковування на них бійцівських собак, погрози «відрізати голову»3 тощо. Жертви незаконного позбавлення волі або викрадення людини часто просять винних припинити проти- правну поведінку і звільнити їх, однак останні зазвичай не реагують на такі прохання. У зв’язку з цим у криміно- логічній літературі виокремлюють таку рису особи злочинця, що вчиняє розглядувані посягання, як «емоційна черствість» до прохань потерпілих, відсутність почуття жалю, милосердя4. Потерпілими від розглядуваного злочину іноді стають люди похилого чи старечого віку, хворі, немічні, тоб- то особи, можливості захисту яких від даного посягання були мінімальними. Зазначимо також, що інколи цей злочин вчиняється щодо своїх батьків, бабусь та дідусів, що, поза сумнівом, свідчить про моральну деформацію винних осіб. Вище зазначалося, що даний злочин часто вчиняється з метою примусити особу до виконання цивільно-пра- вового зобов’язання. Сума боргу подеколи є мізерною, але його повернення все ж стає справою принципу. Так само, ставши, для прикладу, жертвою крадіжки (навіть дрібної), особа в пориві гніву іноді прагне будь-що са- мостійно знайти винного, вибити у нього зізнання і повернути викрадене. Здійснене дослідження засвідчило, що незаконне позбавлення волі або викрадення людини розглядається в якості дієвого засобу для цього. Таким чином, для осіб, що вчиняють вказаний злочин, характерне невміння та небажання врегульовувати та вирішу- вати проблемні і конфліктні ситуації альтернативним шляхом5. Іноді особи, що вчиняють розглядуване посягання, демонструють нестандартність мислення, акторські здібності, вміння переконувати (приміром, у разі вчинення даного злочину шляхом обману). Для досягнення поставленої цілі такі особи подеколи використовують формений одяг працівників правоохоронних органів або ж просто представляються потерпілим співробітниками поліції і демонструють їм підроблені службові по- свідчення. Оскільки для досягнення результату, заради якого вчиняється даний злочин, іноді доводиться чекати досить довго, можна стверджувати, що принаймні для частини розглядуваних осіб властивими є такі риси, як цілеспря- мованість, терплячість, наполегливість та рішучість у досягненні поставленої цілі. Вольові здібності осіб, що вчиняють даний злочин, відзначає також О.В. Лисодєд6. Розглянуті морально-психологічні особливості особи злочинця, що вчиняє незаконне позбавлення волі або викрадення людини, тісно пов’язані з її соціальними рисами, а тому мають розглядатися сукупно. У цьому кон- тексті варто погодитись з дослідниками, які зазначають, що психологія особистості, в тому числі й ті її особли- 1 Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 91. 2 Головкін Б.М. Кримінологічні проблеми умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень, що вчиняються у сімейно-побутовій сфері. Харків: Нове слово, 2004. С. 65; Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 182; Топчій В.В. Кримінологічна характе- ристика особи насильницького злочинця. Європейські перспективи. 2015. № 5. С. 88. 3 Архів Ленінського районного суду м. Кіровограда (Кропивницького) за 2011 рік. Справа № 1-325/11. 4 Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 146; Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 168. 5 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Науковий вісник Міжнародно- го гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 40. С. 126–127. 6 Лысодед А.В. Актуальные криминологические проблемы преступлений против свободы, чести и достоинства личности. Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. Харків, 2006. Вип. 81. С. 130; Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 195.

380  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

вості, котрі в даній конкретній ситуації впливають на вчинення особою злочинного діяння, формуються під впливом певних соціальних зв’язків та ролей, які виникають та розвиваються протягом всього життя. Водночас соціальні умови і конкретні зовнішні впливи опосередковуються індивідом через його психіку, проявляючись, таким чином, в поведінці людини1. Отримані дані дають змогу розробити кримінологічний портрет особи, яка вчиняє незаконне позбавлення волі або викрадення людини: це раніше не судимий (82,3%) неодружений (61%) чоловік (93%) у віці 25–39 років (67,2%), громадянин України (97,8%), мешканець невеликого міста (61,1%), з повною загальною середньою освітою (46,2%), котрий ніде не працює (67,2%), нерідко зловживає алкогольними напоями, якому притаманні такі негативні риси, як конфліктність, злопам’ятність, егоцентризм, зухвалість, емоційна нестійкість, імпульсив- ність, агресивність, жорстокість, відсутність здатності співчувати. Усіх осіб, котрі вчиняють незаконне позбавлення волі або викрадення людини, можна поділити на певні групи (типи), які характеризуються типовими ознаками. Критеріями типологізації злочинців є передовсім ха- рактер антисуспільної спрямованості особи злочинців, а також ступінь глибини цієї антисуспільної спрямова- ності2. Більшість осіб, які вчиняють розглядуване діяння, належить до насильницького типу злочинця. Частину осіб, які вчиняють цей злочин з корисливих мотивів (зокрема, з метою отримання викупу), на наш погляд, можна віднести до корисливо-насильницького типу. Деяких злочинців, котрі вчиняють незаконне позбавлення волі або викрадення людини з хуліганських мотивів, відносимо до дезорганізованого типу злочинця. Залежно від ступеня глибини антисуспільної спрямованості усіх осіб, які вчиняють вказане посягання, мож- на поділити на: 1) ситуативних (близько 50%), що скоїли даний злочин під впливом несприятливих зовнішніх обставин, певної ситуації; загалом же вони характеризуються позитивно, а деформації їхньої морально-цінніс- ної сфери є незначними; 2) нестійких (близько 30%), які, як правило, вчинили злочин уперше, однак раніше характеризувались девіантною поведінкою, мали певні психічні аномалії, зловживали алкоголем; 3) злісних (близько 15%), тобто тих, які раніше неодноразово вчиняли кримінально карані діяння, мають серйозні мо- рально-психологічні деформації та яскраво виражену кримінальну спрямованість; 4) особливо небезпечних (кількість таких осіб невелика), котрі характеризуються підвищеною суспільною небезпечністю, є професійни- ми, «затятими» злочинцями, лідерами організованих груп. Можливими є й інші критерії типологізації розглядуваних злочинців. Наприклад, залежно від мотивів зло- чинної поведінки можна виокремити такі типи осіб, які вчиняють незаконне позбавлення волі або викрадення людини: насильницький, користолюбний, сексуальний, ігровий тощо3. Зупинимось тепер на кримінологічній характеристиці осіб, які вчинили захоплення або тримання осо- би як заручника. Емпіричну базу відповідного дослідження склали матеріали 24 кримінальних справ (прова- джень), розглянутих судами України за період з 2010 по 2018 рік. Автор узагальнив дані, що стосуються 54 засуджених за вчинення вказаного діяння. Зауважимо, що якщо проблеми кримінальної відповідальності за захоплення заручників в працях вітчиз- няних науковців розглядалися неодноразово, то дослідженню кримінологічних аспектів вказаного діяння у науковій літературі приділялося значно менше уваги. У публікаціях відомих кримінологів В.В. Голіни, В.С. Батиргареєвої4 та О.В. Лисодєда5 питання, пов’язані з кримінологічною характеристикою захоплення або три- мання особи як заручника, аналізувалися у загальному контексті злочинів проти волі, честі та гідності особи; безпосередньо захопленню заручників у них приділено мало місця. До того ж вказані публікації побачили світ понад десятиліття тому. У працях І.М. Копотуна розглядалася кримінологічна характеристика захоплення за- ручників лише в кримінально-виконавчих установах6. З огляду на зазначене, можемо констатувати, що питання 1 Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 140, 145. 2 Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 98; Кримінологія: підручник для студентів вищих навч. закла- дів / за заг. ред. О.М. Джужи. Київ: Юрінком Інтер, 2002. С. 79; Богатирьов І.Г. Кримінологія: підручник. Київ: ВД «Дакор», 2019. С. 87; Кримі- нологія. Академічний курс / за заг. ред. О.М. Литвинова. Київ: Видавничий дім «Кондор», 2018. С. 88; Кримінологія: підручник / за заг. ред. Ю.В. Нікітіна, С.Ф. Денисова, Є.Л. Стрельцова. Харків: Право, 2018. С. 138. 3 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Науковий вісник Міжнародно- го гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 40. С. 127. 4 Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми законності: респ. міжві- дом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 131–141. 5 Лысодед А.В. Актуальные криминологические проблемы преступлений против свободы, чести и достоинства личности. Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. Харків, 2006. Вип. 81. С. 127–136. 6 Копотун І.М. Запобігання злочинам, що призводять до надзвичайних ситуацій у виправних колоніях: монографія. Київ: ПП «Золоті ворота», 2013. 472 с.; Копотун І.М. Кримінологічна характеристика захоплення заручників у кримінально-виконавчих установах. Юридичний часопис Національної

381 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

кримінологічної характеристики осіб, які вчинили захоплення або тримання особи як заручника, на сьогодні досліджені недостатньо. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що 100% осіб, засуджених за захоплення або тримання особи як заруч- ника, є чоловіками. Такий показник не дивує, адже вказаний злочин, як правило, пов’язаний із застосуванням насильства, подоланням опору з боку потерпілої особи. Водночас О.В. Лисодєд зазначає, що трохи більше 1% тих, хто вчиняє даний злочин, – жінки1. Можливість вчинення цього посягання жінкою не виключається, адже альтернативною формою захоплення заручників є тримання особи як заручника. Крім того, варто мати на увазі, що цей злочин часто вчиняється учасниками організованої групи, у складі якої жінка також може виконувати певну роль2. Проведене нами дослідження засвідчує, що в процентному відношенні кількість осіб, які вчинили захоплен- ня або тримання особи як заручника, у віці від 18 до 30 років становить 42,6%, у віці від 30 до 40 років – 37%, у віці від 40 до 50 років – 14,8%, у віці понад 50 років – 5,6%. Отримані дані загалом корелюють з даними, що їх наводить О.В. Лисодєд, який зазначає, що захоплення заручників здебільшого вчиняється чоловіками віком від 20 до 30 років, рідше – особами до 20 років, ще рідше – у віці понад 40 років3. Серед засуджених за цей злочин громадяни України становлять 94,4%, громадяни інших держав (Вірменії, Китаю та Молдови) – 5,6%. 53,7% осіб, засуджених за розглядуваний злочин, мали повну загальну середню освіту, 22,2% – вищу (у т.ч. незакінчену), 14,8% – середню спеціальну і лише 9,3% – неповну середню освіту. Таким чином, можемо конста- тувати порівняно високий освітній рівень осіб, які вчиняють захоплення заручників. При цьому зауважимо, що вищий рівень освіти мають особи, які вчинили цей злочин з корисливих мотивів. У цьому контексті слід пого- дитись з Н.Ф. Кузнєцовою, яка свого часу підкреслювала, що попри високий рівень освіти у деяких злочинців, у них спостерігається деформація моральної та правової культури4. Відомо, що поширеність злочинної поведінки серед одружених є меншою, ніж серед тих, хто сім’ї не має. Більшість (72,2%) із тих, хто вчинив захоплення заручників, неодружені. 22,2% засуджених за вказане діяння мали на утриманні неповнолітніх дітей. На момент вчинення розглядуваного злочину 85,1% осіб ніде не працювали, 7,13% – працювали за трудо- вим договором чи неофіційно або ж займалися підприємницькою діяльністю, 1,9% – були пенсіонерами. Двоє з працевлаштованих обіймали посади директорів приватних підприємств, один – заступника директора під- приємства. Організаторські здібності цих осіб стали у нагоді й при вчиненні ними розглядуваних діянь, де вони виконували роль організаторів. Прагнення до легкого збагачення призвело до того, що ці, вочевидь, небідні люди пішли на скоєння особливо тяжкого злочину і опинилися в місцях позбавлення волі. Цікаво також, що один із засуджених за захоплення заручника раніше працював в правоохоронних органах. Матеріали проаналізованих кримінальних проваджень засвідчують, що більшість (63%) засуджених за за- хоплення заручників раніше не мали судимості. Що ж стосується раніше засуджених, то їхні судимості, як пра- вило, мали місце за злочини проти власності. Автором не виявлено жодного випадку, коли б засуджений за розглядуваний злочин раніше був судимий за захоплення заручників чи за будь-який інший злочин проти волі, честі та гідності особи. Варто зазначити, що на момент затримання за захоплення заручників такі особи здебільшого «встигають» вчинити й інші злочини, які одержують самостійну кримінально-правову оцінку. Супутніми захопленню за- ручників злочинами є діяння, передбачені статтями 115 (п.п. 3, 6, 9, 12 ч. 2), 146 (зазначимо при цьому, що в окремих випадках така кваліфікація була зайвою, оскільки вчинене охоплювалось ст. 147), 187, 189, 257, 263 КК України. 22,2% осіб засуджені за ч. 1 ст. 147 КК України, 70,4% – за ч. 2 цієї статті. Ще 7,4% засуджені за ст. 349 КК України. При цьому серед обставин, які обтяжують кримінальну відповідальність за захоплення заручників, переважають вчинення цього злочину організованою групою та спричинення ним тяжких наслідків. Ознака

академії внутрішніх справ. 2012. № 2. С. 98–104. 1 Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 194. 2 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2017. № 4. С. 215. 3 Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 194. 4 Криминология: учебник для студентов вузов, обучающихся по специальности «Юриспруденция» / науч. ред.: Н.Ф. Кузнецова, В.В. Лунеев. Москва: Волтерс Клувер, 2005. С. 127.

382  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

поєднаності даного злочину з погрозою знищення людей, а також вчинення його щодо неповнолітнього тра- пляються рідше. Звертає на себе увагу поширеність позитивних характеристик на осіб, які вчинили захоплення заручників, виданих за місцем їхнього проживання і роботи. Іноді наявність таких характеристик, які враховуються суда- ми при призначенні покарання винним, дуже дисонує з тяжкістю вчинених ними злочинів, їх жорстокістю та цинічністю1. Залежними від вживання алкоголю чи наркотиків на момент вчинення цього злочину були лише 5,6% осіб. Визнані винними у захопленні заручників особи здебільшого визнаються також такими, що не мають якихось психічних розладів. Хоча наявність певних психічних відхилень у деяких осіб була констатована, на момент вчинення злочину вони все ж зберігали здатність усвідомлювати свої діяння та керувати ними. Разом із тим у правозастосовній практиці іноді трапляються випадки захоплення заручників особами, які були позбавлені такої здатності. Так, у 2014 р. Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу, на підставі висновку судово-психі- атричної експертизи, застосував примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатрич- ної лікарні з посиленим наглядом до визнаного неосудним громадянина Росії, який захопив у заручники свою співмешканку і звернувся до державної влади України з вимогою щодо передачі його та будинку, в якому він орендував квартиру, під юрисдикцію Російської Федерації, що було умовою звільнення заручниці2. О.О. Володіна стверджує, що мотив захоплення заручників, як правило, політичний або екстремістський3. На політичних та екстремістських мотивах розглядуваного діяння наголошують також численні російські до- слідники. Певною мірою такі твердження пов’язані з позицією законодавців окремих держав (у тому числі й Російської Федерації), які відносять даний злочин до злочинів проти громадської безпеки. Водночас здійснене нами дослідження засвідчує, що вказаний мотив трапляється рідко. Як зазначалося вище, домінуючим мотивом розглядуваного діяння є корисливий. Отримані дані дають змогу розробити кримінологічний портрет особи, котра вчиняє захоплення заручників: це раніше не судимий (63%), неодружений (72,2%) чоловік (100%) у віці від 18 до 30 років (42,6%), який має повну загальну середню освіту (53,7%), не працює (85,1%), мешкає в місті, з дещо авантюрним складом характе- ру, у системі ціннісних орієнтацій якого ключове місце посідають егоїстичні та корисливі спонукання. Розроблення кримінологічної характеристики осіб, які вчиняють підміну дитини, пов’язане з серйозни- ми труднощами, оскільки відсутня відповідна судова практика. Суб’єктами цього злочину можуть бути батьки дитини, персонал пологових будинків, працівники вихов- них та інших дитячих закладів тощо. Аналіз доступної емпіричної бази (повідомлень у ЗМІ) засвідчив, що на практиці у цьому злочині підозрюються, як правило, медичні працівники пологового будинку, котрі в силу своїх функціональних обов’язків відповідають за ідентифікацію та охорону дитини. Працівники пологового будинку, як видається, можуть вчинити підміну новонародженого насамперед з метою продажу дитини. Разом з тим науковці, які досліджували відповідну проблематику, зазначають, що на практиці трапляються випадки, коли цей злочин вчиняє породілля з метою заміни своєї хворої дитини на чужу здорову, своєї померлої дитини на чужу живу. Нею може керувати також бажання виховувати дитину від іншого чоловіка, мати дитину іншої статі тощо4. При цьому, зрозуміло, злочин може вчинятися як породіллю одноособово, так і за попередньою змовою з іншими особами (зокрема, з числа медичного персоналу). Морально-психологічними рисами осіб, що вчиняють розглядуване діяння, на наш погляд, є такі: відсут- ність твердих моральних принципів та елементарної порядності, авантюрний склад характеру, нерозбірливість у виборі засобів для досягнення бажаної мети. У системі ціннісних орієнтацій таких осіб ключове місце посіда- ють егоїстичні та корисливі спонукання. Здавалося б, коло осіб, які мають доступ до дитини в пологовому будинку, обмежене. Іноді, однак, тра- пляються випадки, що змушують серйозно задуматись над тим, хто і як потрапляє до цих закладів. Йдеться, наприклад, про викрадення новонародженого немовляти з пологового будинку Дніпродзержинська (нині – м. Кам’янське). 16 серпня 2014 р. стороння жінка з маскою на обличчі зайшла до пологового будинку, предста- 1 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2017. № 4. С. 216. 2 Ухвала Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 7 серпня 2014 р. (справа № 214/6874/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40189175 3 Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 138. 4 Абрамова С.Р. Типовые следственные ситуации первоначального этапа расследования подмены ребенка (ст. 153 УК РФ). Актуальные проблемы совре- менной юридической науки и практики: межвуз. сб. науч. трудов. Саратов: Изд. Саратовского университета, 2007. С. 245.

383 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

вилась соцпрацівником і взяла новонародженого сина від породіллі нібито для того, щоб віднести його на кис- неву процедуру. Оминувши чергові пости на кожному поверсі пологового будинку, викрадачка дитини разом з немовлям вийшла з нього непоміченою. Викраденого хлопчика знайшли через добу. Виявилось, що дитину з пологового будинку викрала жінка, яка пішла на такий вчинок, оскільки втратила свою дитину і не бажала засмучувати співмешканця1. У контексті нашого дослідження не зайве поставити запитання: якщо стороння людина змогла безперешкодно зайти до пологового будинку і викрасти чуже немовля, то чи можна повністю виключити ситуацію, за якої така сама стороння людина, зумівши потрапити до пологового будинку таким са- мим чином, зможе підмінити, скажімо, свою тяжкохвору чи мертву дитину на чужу? Видається, що виключати ймовірність такої ситуації на сьогодні не можна2. На підставі вивчення матеріалів 300 кримінальних проваджень розглянемо особливості особи злочинця, що вчиняє торгівлю людьми. Всього автором узагальнено дані, що стосуються 430 засуджених за вказане по- сягання. З них 401 особа засуджена за торгівлю людьми, вчинену з метою експлуатації людини, 29 осіб – за торгівлю своєю дитиною, вчинену задля подальшого її усиновлення (удочеріння) іншими особами. З-поміж 401 засудженого за торгівлю людьми, вчинену з метою експлуатації людини, 332 особи (82,8%) за- суджено за вчинення розглядуваного діяння з метою сексуальної експлуатації, 36 (9%) – з метою експлуатації у формі примусової праці, 25 (6,2%) – з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, 4 (1%) – з метою використання в порнобізнесі, 4 (1%) – з метою вилучення органів. Вивчення судової практики засвідчило, що 14 осіб (3,3%) засуджено за ч. 1 ст. 149, 319 (74,2%) – за ч. 2 ст. 149, 97 (22,6%) – за ч. 3 ст. 149 КК України. Спершу розглянемо соціально-демографічні ознаки осіб, які вчинили торгівлю людьми. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що більшість (54,4%) засуджених за розглядуваний злочин складають жін- ки, тоді як чоловіків – 45,6%3. Кількість жінок, засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою експлуатації людини, також переважає чисельність чоловіків: 52,6% та 47,4% відповідно. При цьому кількісне співвідношен- ня чоловіків та жінок суттєво відрізняється залежно від тієї чи іншої форми експлуатації людини, з метою якої вчиняється торгівля людьми. Так, серед осіб, засуджених за торгівлю людьми з метою використання в порнобіз- несі та з метою вилучення органів, жінок взагалі не виявилось. З-поміж осіб, засуджених за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, кількість чоловіків та жінок є майже однаковою – 52% і 48% відповідно. Необхідно, однак, зауважити, що майже половина (5 із 12) випадків вчинення вказаного ді- яння жінками – торгівля матерями своїми дітьми задля експлуатації останніх іншими особами. Серед осіб, за- суджених, за торгівлю людьми з метою експлуатації у формі примусової праці, абсолютну більшість (80,6%) становлять чоловіки, тоді як жінок лише 19,4%. При цьому у всіх проаналізованих випадках вчинення даного злочину жінки діяли не самостійно, а в співучасті з чоловіками. Натомість поміж засуджених за торгівлю людь- ми з метою сексуальної експлуатації переважає кількість жінок, яких 57,8%, тоді як осіб чоловічої статі лише 42,2%. Серед осіб, які вчинили торгівлю дітьми, що не переслідувала мети їх експлуатації, 20 – матері своїх дітей, 5 – їхні батьки, 1 – вітчим, 1 – покупець (жінка). Поміж інших засуджених за цей злочин осіб – бабуся дитини та подруга матері, що були співучасниками розглядуваного посягання. Таким чином, кількість засуджених за вка- зане діяння жінок сягає 79,3%. Факт значного переважання чисельності жінок (а головне – матерів!) серед засу- джених за цей злочин не може не вражати і, зрозуміло, потребує свого пояснення. Водночас навряд чи ця цифра може слугувати виправданням для батьків дітей – жертв розглядуваного діяння. Вочевидь, принаймні частина з них знала про бажання дружини (чи співмешканки) продати дитину, однак «на гарячому» правоохоронці затримували саме матір; довести вину батька було складно (про це свідчить здійснений аналіз емпіричної бази)4.

1 Архів Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської обл. за 2014 рік. Справа № 208/8149/14-к; У пологовому будинку Дні- продзержинська викрали немовля / ТСН. 18 серпня 2014 р. URL: https://www.youtube.com/watch?v=xs-zqRLDyz8 2 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 19–20. 3 Водночас окремі дослідники вказують, що кількість чоловіків серед осіб, які вчиняють торгівлю людьми, перевищує чисельність жінок (див., на- приклад: Мхитарян Л.К. Криминологическая характеристика и предупреждение торговли людьми и их эксплуатации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 118; Полянская Е.М. Проблемы предупреждения использования рабского труда и торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 114; Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и криминологические проблемы торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2007. С. 135). 4 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 163.

384  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Зауважимо, що покупець дитини був притягнутий до кримінальної відповідальності за розглядуване пося- гання лише в одному випадку1. В більшості ж випадків купівля дитини відбувалась під контролем працівників правоохоронних органів, з якими співпрацював «покупець», обурений бажанням батьків продати йому свою дитину. В окремих випадках покупець дитини не притягався до кримінальної відповідальності з огляду на те, що фактично діяв в інтересах дитини2. Вік засуджених за торгівлю людьми у процентному відношенні розподілився так: до 18 років – 0,7%, від 18 до 24 років – 13,5%, 25–29 років – 28,6%, 30–39 років – 32,8%, 40–49 років – 14,4%, 50–59 років – 6%, 60 років і старше – 4%. Таким чином, при вчиненні розглядуваного посягання найбільш кримінально активними є особи у віці від 25 до 39 років (61,4%). Звертає на себе увагу те, що вчинення даного злочину не є характерним для неповнолітніх осіб. Автором зафіксовано всього три випадки засудження за торгівлю людьми осіб, які вчи- нили це діяння у віці до 18 років (усі троє діяли у співучасті із старшими за віком і вчиняли торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації потерпілих)3. Так само нехарактерним є цей злочин для осіб найстаршої вікової категорії. Розглянемо також віковий склад засуджених за торгівлю людьми залежно від форми експлуатації людини. Вік засуджених за розглядуване діяння, вчинене з метою сексуальної експлуатації, розподілився так: до 18 ро- ків – 0,9%, від 18 до 24 років – 12,3%, 25–29 років – 29,5%, 30–39 років – 31,3%, 40–49 років – 15,4%, 50–59 років – 6,6%, 60 років і старше – 3,9%. Вік засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою експлуатації у формі примусової праці, розподілився так: до 18 років – 0%, від 18 до 24 років – 13,9%, 25–29 років – 30,6%, 30–39 років – 33,3%, 40–49 років – 8,3%, 50–59 років – 5,6%, 60 років і старше – 8,3%. Вік засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, розпо- ділився так: до 24 років – 0%, 25–29 років – 24%, 30–39 років – 44%, 40–49 років – 24%, понад 50 років – 8%. Вік засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою використання у порнобізнесі, розподілився так: до 24 років – 0%, 25–29 років – 50%, 30–39 років – 50%, 40 років і старше – 0%. Вік засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою вилучення органів, розподілився так: до 29 років – 0%, 30–39 років – 75%, 40–49 років – 25%, 50 років і старше – 0%. Таким чином, вчинення розглядуваного посягання з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, з метою використання у порнобізнесі та з метою вилучення органів не характерне не тільки для неповнолітніх, а й для осіб, які не досягли 25 років. Це свідчить про те, що аналізований злочин здебільшого вчиняють особи, котрі мають сформовані життєві установки та погляди. Вік засуджених за торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення чи удочеріння іншими особами, у процентному відношенні розподілився так: до 18 років – 0%, від 18 до 24 років – 41,4%, 25–29 років – 20,7%, 30–39 років – 31%, 40–49 років – 3,45%, понад 50 років – 3,45%. Якщо взяти до уваги, що особою у віці понад 50 років була бабуся дитини, котра продала онучку у співучасті зі своєю донькою – 30-річною матір’ю дівчинки4, виявиться, що найстаршим із засуджених був чоловік (батько піврічного хлопчи- ка), якому на момент вчинення даного злочину виповнилось 40 років5. Наймолодшою ж виявилась 19-річна Т., яка продала свого півторарічного сина6. Отже, при вчиненні розглядуваного посягання найбільш кримінально активними є особи у віці від 18 до 24 років та у віці від 30 до 39 років. Вказаний стан речей, на наш погляд, можна пояснити тим, що особи першої вікової групи, ставши батьками у доволі ранньому віці, виявляються не готовими до батьківських обов’язків, відчувають себе обтяженими новими клопотами. Що ж стосується осіб у віці від 30 до 39 років, то переважно це багатодітні матері, життя яких не склалося, у зв’язку з чим вони й вирі- шили продати свою дитину7.

1 Архів Личаківського районного суду м. Львова за 2013 рік. Справа № 1/463/55/13. 2 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 166–167. 3 Див.: Архів Хортицького районного суду м. Запоріжжя за 2013 р. Справа № 0825/9366/2012; Архів Центрально-Міського районного суду м. Горлів- ки Донецької обл. за 2013 р. Справа № 253/7986/13-к; Архів Шевченківського районного суду м. Чернівців за 2014 р. Справа № 727/11956/13-к. 4 Архів Суворовського районного суду м. Херсона за 2011 рік. Справа № 1-676/11. 5 Архів Каховського міськрайонного суду Херсонської обл. за 2012 рік. Справа № 1/2113/33/2012. 6 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова за 2011 рік. Справа № 1-689/11. 7 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 163.

385 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Інформація про освітній рівень засуджених за цей злочин, на жаль, не завжди наявна в матеріалах кримі- нальних проваджень. Відповідні дані вдалося отримати лише стосовно 68,8% засуджених. Серед цих осіб най- більше тих, хто мав повну загальну середню освіту, – 39,9%. Найменше тих, хто не мав жодної освіти, – 2,4%. Неповну середню освіту мали 10,8%, середню спеціальну – 17,6%, середню технічну – 6,4%, незакінчену вищу – 5,4%, вищу – 17,6% осіб. Таким чином, освітній рівень засуджених за розглядуваний злочин порівняно висо- кий. Зокрема, звертає на себе увагу доволі велика кількість осіб з вищою освітою, що, на наш погляд, певною мірою пов’язано зі специфікою аналізованого посягання, зокрема з необхідністю детального прорахунку всіх етапів злочинної поведінки, на що особи з низьким інтелектом зазвичай нездатні. Доводиться також констату- вати, що в сучасних складних економічних умовах чимало осіб з вищою освітою не можуть себе реалізувати в законних сферах діяльності, у зв’язку з чим шукають альтернативних шляхів швидкого збагачення. Крім цього, є підстави для висновку, що наявність вищої освіти у деяких засуджених за торгівлю людьми (утім, не лише за цей злочин), є формальністю, тобто свідчить тільки про наявність у них відповідного диплома, а не підтверджує фактичний високий рівень у них культури, світогляду, моральних принципів та ціннісних орієнтацій. Як зазна- чалося раніше, окреслений стан речей можна пояснити, зокрема, зниженням якості освіти, що відбувається в Україні протягом останніх десятиліть. Інтерес становлять також показники, які ілюструють освітній рівень засуджених за торгівлю людьми залеж- но від форми експлуатації людини. Поміж засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою сексуальної експлуатації, 20,5% мали вищу освіту, 5,8% – незакінчену вищу, 8% – середню технічну, 19,6% – середню спеціальну, 37% – повну загальну середню, 8% – неповну середню освіту, ще 0,9% не мали ніякої освіти. Серед засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою експлуатації у формі примусової праці, найбільше тих, хто мав повну загальну середню освіту, – 51,7%. Найменше тих, хто не мав жодної освіти, – 3,4%. Неповну середню освіту мали 10,3%, середню спеціальну – 10,3%, вищу – 17,2%, незакінчену вищу – 6,9% осіб. З-поміж осіб, засуджених за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, най- більше тих, хто мав повну загальну середню освіту, – 37,5%. При цьому четверо (25%) з шести засуджених із повною загальною середньою освітою – матері, які торгували своїми дітьми для подальшого залучення їх у жебракування. У чотирьох (25%) осіб була відсутня будь-яка освіта, ще четверо (25%) мали неповну середню освіту. Лише двоє (12,5%) засуджених за цей злочин мали середню спеціальну освіту. Вищу чи незакінчену вищу освіту не мав жоден із засуджених за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом1. Інформація про освітній рівень осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі та з метою вилучення органів, на жаль, є дуже неповною. Серед засуджених за торгівлю людьми з метою викори- стання в порнобізнесі одна особа мала середню технічну освіту, ще одна – вищу. Інформація про освітній рівень двох інших засуджених за цей злочин у матеріалах кримінальних проваджень була відсутньою. Троє засуджених за торгівлю людьми з метою вилучення органів мали повну загальну середню освіту, інформація про освітній рівень ще одного засудженого була відсутньою у матеріалах кримінального провадження. Серед засуджених за торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками задля подальшого усиновлення чи удоче- ріння іншими особами, найбільше тих, хто мав повну загальну середню освіту, – 50%. Неповну середню освіту мали 31,8%, середню спеціальну – 13,6%, незакінчену вищу – 4,54%. Таким чином, найвищий рівень освіти характерний для засуджених за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації, натомість найнижчий – для засуджених за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом та за торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення чи удо- черіння іншими особами. Факт низького освітнього рівня вказаних осіб не дивує, зважаючи на примітивність їхніх поглядів, їхню низьку культуру тощо. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що більшість (73%) засуджених за торгівлю людьми ніде не працювала, 13,3% на момент вчинення цього злочину були найманими працівниками, 7,2% займалися підприємницькою діяльністю (з них 1,2% – фермерським господарством), 3,9% – були пенсіонерами, 2,6% – студентами вищих навчальних закладів.

1 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. № 4 (29). Том 1. С. 105.

386  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Відсутність роботи, зрозуміло, зумовлює скрутне матеріальне становище досліджуваних осіб, які нерідко виправдовують ним свою протиправну діяльність. Так, наприклад, чоловік, котрий завербував шість потенцій- них донорів (частині з них згодом було вилучено нирки в Шрі-Ланці), пояснив суду, що не мав легальних дже- рел доходів, його дружина ніде не працювала, подружжя часто хворіло, на утриманні мали малолітню дитину, а також непогашені кредити в банківських установах1. Розглянемо також показники, що ілюструють працевлаштованість засуджених за торгівлю людьми залежно від форми експлуатації людини. Переважна більшість (74,4%) засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою сексуальної експлуатації, ніде не працювала. Найманими працівниками були 13% засуджених за цей злочин, серед них – представники найрізноманітніших професій (переважно низькооплачуваних): прибиральниця, буфетниця, слюсар, прода- вець, вантажник, сторож, формувальник, диспетчер, оператор, швачка, будівельник, водії, лаборант, медсестра, менеджері, бухгалтер, журналіст газети, фотограф тощо. 5,7% засуджених за цей злочин займалися дрібною підприємницькою діяльністю, 4,2% були пенсіонерами, 2,7% – студентами вищих навчальних закладів. Половина (50%) засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою експлуатації у формі примусової праці, ніде не працювала, 30,6% на момент вчинення цього злочину займалися підприємницькою діяльністю (з них 13,9% – фермерським господарством), 13,9% були найманими працівниками, 2,8% – пенсіонерами, 2,8% – сту- дентами вищих навчальних закладів. Зауважимо, що свою професійну діяльність особи, засуджені за розгляду- ваний злочин, іноді використовували для вчинення торгівлі людьми з метою експлуатації у формі примусової праці. Так, наприклад, Попаснянський районний суд Луганської області засудив заступника директора будин- ку-інтернату для громадян похилого віку та інвалідів, котрий, використовуючи своє службове становище та ді- ючи всупереч інтересам служби, усвідомлюючи, що не має права виділяти підопічних для виконання будь-яких робіт і взагалі виводити їх за межі інтернату, за неправомірну вигоду двічі передав раніше незнайомому чоловіку чотирьох інвалідів ІІ групи для виконання ними підсобних робіт за межами інтернату2. Абсолютна більшість (88%) засуджених за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття же- брацтвом ніде не працювала, 8% на момент вчинення цього діяння були найманими працівниками, 4% – пенсі- онерами. Зауважимо також, що 16% осіб до моменту засудження за цей злочин самі займалися жебракуванням3. Серед чотирьох осіб, засуджених за торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі, працював лише один, поміж засуджених за торгівлю людьми з метою вилучення органів двоє не працювали, один був найманим працівником, ще один – займався підприємницькою діяльністю. Серед засуджених за торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення чи удоче- ріння іншими особами, переважна більшість (75,9%) ніде не працювала, 17,2% були найманими працівниками (працювали на некваліфікованих низькооплачуваних роботах), 3,4% – пенсіонерами, 3,4% – студентами вищих навчальних закладів. Відсутність у більшості засуджених батьків оплачуваної роботи прямо пов’язана з їхнім тяжким матеріальним становищем. Водночас матеріальна скрута, в якій опинились вказані особи, і через яку вони зважились на продаж своєї дитини, пояснюється не стільки відсутністю роботи (нагадаємо, що йдеться про молодих працездатних людей), скільки іншими факторами – небажанням працювати (чимало засуджених за цей злочин упродовж тривалого часу жили за рахунок державної допомоги на дитину), безвідповідальним ставленням до своїх вчинків (зокрема, до виховання дітей), зловживанням алкоголем тощо4. Поміж засуджених за торгівлю людьми більшість (63,5%) не перебували у шлюбі, в офіційних чи фактичних шлюбних відносинах перебували 36,5% осіб. Разом з тим відповідні показники різняться залежно від форми експлуатації людини. Так, серед засуджених за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації у шлюбі пере- бували лише 29,5%, тоді як не мали сім’ї 70,5%. Поміж чотирьох засуджених за торгівлю людьми з метою вико- ристання в порнобізнесі одруженим був лише один. Натомість серед засуджених за торгівлю людьми з метою експлуатації у формі примусової праці в офіційних чи фактичних шлюбних відносинах перебували 66,7%, не перебували у шлюбі 33,3% засуджених за цей злочин. Поміж засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, 56% перебували в офіційних чи фактичних шлюбних відноси- 1 Архів Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської обл. за 2014 рік. Справа № 607/163/13-к. 2 Архів Попаснянського районного суду Луганської обл. за 2011 рік. Справа № 1-253/11/1222. 3 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. № 4 (29). Том 1. С. 105. 4 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 163.

387 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

нах, 44% не перебували у шлюбі. Одруженими були також усі четверо засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою вилучення органів. Серед засуджених за торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення чи удочеріння іншими особами, у шлюбі перебували 55,2%, неодруженими були 44,8%. Необхідно зазначити, що співучасниками аналізованого посягання іноді стають особи, що перебувають у родинних відносинах. Наприклад, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області встановив, що до складу організованої групи, учасники якої завербували, перемістили, переховували та експлуатували на сіль- ськогосподарських роботах десятьох людей, входили батько з матір’ю та двоє їхніх повнолітніх синів1. Наяв- ність сім’ї не відігравала стримуючої ролі також при вчиненні торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення чи удочеріння іншими особами. Більше того, як зазначалося вище, мати і батько дитини в ряді випадків були співучасниками даного злочину. Майже половина (47,7%) засуджених за торгівлю людьми мали на утриманні неповнолітніх дітей. Серед осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації, дітей на утриманні мали 41,9%, поміж засуджених за торгівлю людьми з метою експлуатації у формі примусової праці – 38,9%, серед засуджених за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом – 72%, поміж засуджених за торгівлю людьми з метою вилучення органів – 100%. Відмітимо також, що серед осіб, засуджених за торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення чи удочеріння іншими особами, чимало (близько 30%) багатодітних. Окремі із засуджених за торгівлю людьми до моменту вчинення цього злочину були позбав- лені батьківських прав щодо своїх дітей. Зауважимо також, що деякі із осіб, які вчинили аналізоване посягання, свою протиправну поведінку пояснювали матеріальними труднощами, пов’язаними з утриманням неповноліт- ніх дітей. Для прикладу, Н., яка завербувала трьох жінок для зайняття проституцією в Туреччині, у судовому засіданні свою вину визнала і запевнила, що злочин вчинила, оскільки у неї є троє дітей, заробити достатньо коштів на їх утримання не могла, а тому вирішила вербувати дівчат для подальшої їх сексуальної експлуатації в Туреччині2. Певний інтерес становлять дані, які стосуються громадянства засуджених за торгівлю людьми. Аналіз емпі- ричної бази засвідчив, що 89,5% осіб, які вчинили вказаний злочин, були громадянами України. Громадянами інших держав були лише 10% засуджених за розглядуване посягання. 0,23% засуджених за цей злочин були особами без громадянства (апатридами), ще 0,23% – біпатридами (один із засуджених мав громадянство Укра- їни та Ізраїлю3). Наведені дані, серед іншого, засвідчують той факт, що до відповідальності за цей злочин, як правило, притягаються лише громадяни України, котрі діяли на території України, тоді як іноземні учасники злочинних об’єднань зазвичай залишаються безкарними. Серед засуджених за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації 88,6% були громадянами України, 11,1% – громадянами інших держав, 0,3% – біпатридами. Поміж іноземців, які вчинили вказаний злочин, най- більше громадян Росії – 37,8%. Громадян Китаю зафіксовано 10,8%, Туреччини – 8,1%, Узбекистану – 8,1%, Греції – 5,4%, Ізраїлю – 5,4%, Лівану – 5,4%, Молдови – 5,4%, Азербайджану – 2,7%, Ірану – 2,7%, Казахстану – 2,7%, Камеруну – 2,7%, США – 2,7%. Необхідно зазначити, що деякі іноземці цілеспрямовано приїжджали в Україну для того, аби вербувати жінок для подальшої їх сексуальної експлуатації за кордоном. Так, наприклад, Галицький районний суд м. Львова встановив, що громадянин Туреччини М. прибув до України з метою вербу- вання привабливих дівчат для подальшої сексуальної експлуатації в Туреччині. Увійшовши в довіру потерпілої О., яка на той час перебувала в скрутному матеріальному становищі, М. запропонував їй роботу у сфері надання сексуальних послуг в Туреччині. Після того, як О. погодилася, М. за власні кошти придбав для неї квиток на літак та передав їй гроші на проїзд до аеропорту «Бориспіль». Однак при посадці в поїзд М. та О. були затри- мані працівниками СБУ4. Зауважимо також, що Україна – не лише країна-постачальниця «живого товару» для подальшої сексуаль- ної експлуатації. Авторові цих рядків вдалося ознайомитися з матеріалами двох кримінальних проваджень, у яких йшлося про торговців людьми, котрі Україну вибрали в якості транзитної країни. Так, Малиновський районний суд м. Одеси встановив, що учасники організованої групи протягом 2007–2008 рр. на території Рес-

1 Архів Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-31/2012. Див. також: Архів Центрально-Міського районного суду м. Горлівки Донецької обл. за 2013 рік. Справа № 253/7986/13-к; Архів Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. за 2012 рік. Справа № 1005/6990/12. 2 Архів Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. за 2016 рік. Справа № 182/700/16-к. 3 Архів Ленінського районного суду м. Миколаєва за 2011 рік. Справа № 1-32/11. 4 Архів Галицького районного суду м. Львова за 2014 рік. Справа № 1304/117/2012.

388  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

публіки Узбекистан здійснювали вербування дівчат, які перебували в уразливому стані, а потім незаконно (за підробленими паспортами) переміщали їх через державний кордон України до Туреччини для подальшої сек- суальної експлуатації1. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що 94,4% осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою експлуатації людини у формі примусової праці, були громадянами України. Громадянами інших держав (Республіки Молдова) були лише 2,8% засуджених за розглядуване посягання. Ще 2,8% засуджених були особами без громадянства. 84% осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, були грома- дянами України. 16% засуджених за розглядуване посягання були громадянами Молдови. Серед осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі та з метою вилучення орга- нів, іноземців не виявилось. Поміж засуджених за торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення чи удочеріння іншими особами, 96,6% були громадянами України, 3,4% – громадянами В’єтна- му (в’єтнамець, який нелегально проживав в Україні). Поміж засуджених за торгівлю людьми 76,3% становлять українці, 23,7% – представники інших національ- ностей. При цьому національний склад засуджених суттєво відрізняється залежно від мети, яку переслідували винні особи. Так, серед засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою сексуальної експлуатації, українці склали 78%, тоді як представники інших національностей – 22%. Найбільше (52%) серед останніх росіян, реш- та – азербайджанці, американці, болгари, вірмени, греки, грузини, євреї, іранці, ліванці, камерунці, китайці, молдовани, румуни, турки, угорці, узбеки, цигани. Серед засуджених за торгівлю людьми з метою експлуатації людини у формі примусової праці 77,7% були українцями, 8,3% – циганами, 5,6% – росіянами, 2,8% – молдованами, 2,8% – вірменами, 2,8% – пакистанцями. Поміж засуджених за торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі та з метою вилучення органів українці склали 100%. 93,1% засуджених за торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками задля подальшого їх уси- новлення чи удочеріння іншими особами, – українці, решта (6,9%) – болгарин та в’єтнамець. Суттєвими особливостями характеризується національний склад засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Серед цих осіб українці становлять лише 24%. Решта – цигани (40%), молдовани (32%) та росіяни (4%). Отже, вчинення торгівлі людьми з метою примусового втяг- нення в зайняття жебрацтвом властиве насамперед особам циганської та молдовської національності. При цьо- му є підстави вважати, що більшість осіб, які в процесуальних документах фігурують як молдовани, насправді є циганами (такий висновок можна зробити, зокрема, з огляду на місце їхнього народження у населених пунктах Республіки Молдова, в яких переважну частину населення складають роми, а також зважаючи на покази по- терпілих, які своїх кривдників прямо називали циганами). Підкреслимо, що зазначена особливість характерна лише для цієї форми експлуатації, адже переважна більшість засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою сексуальної чи трудової експлуатації, – українці2. Переважна частина (75,1%) засуджених за торгівлю людьми – мешканці міст. Жителями сіл були 19,3%, селищ міського типу – 5,3%. Ще одна засуджена (0,2%) не мала постійного місця проживання. Серед засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою сексуальної експлуатації, мешканцями міст були 80,7%, сіл – 15,7%, селищ міського типу – 3,6%. Поміж осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою експлуатації у формі примусової праці, жителями міст були 38,9%, сіл – 44,4%, селищ – 16,7%. Серед засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, 56% – мешканці міст, 36% – жителі сіл, 8% – селищ міського типу. 100% осіб, які вчинили розглядуваний злочин з метою використання в порнобіз- несі, були мешканцями міст. Троє з чотирьох засуджених за торгівлю людьми з метою вилучення органів були міськими жителями, ще один – мешканцем села. Таким чином, міські жителі переважають серед засуджених, що вчинили досліджуваний злочин з метою сек- суальної експлуатації, з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, з метою використання в порно- бізнесі та з метою вилучення органів. Натомість серед осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою експлуатації у формі примусової праці, виявилось більше жителів сіл, аніж мешканців міст. Зауважимо, що жертв даного злочину винні експлуатували здебільшого на сільськогосподарських роботах. 1 Архів Малиновського районного суду м. Одеси за 2012 рік. Справа № 1-1284/12; Архів Малиновського районного суду м. Одеси за 2012 рік. Справа № 1/1519/1201/11. 2 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. № 4 (29). Том 1. С. 105.

389 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Поміж засуджених за торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення чи удоче- ріння іншими особами, 69% – мешканці міст, 10,3% – селищ, 17,2% – сіл, ще 3,4% – не мали постійного місця проживання. Порівняно невелику кількість таких осіб серед мешканців сіл певною мірою можна пояснити осо- бливостями проживання в селі, де життя людини постійно на виду в односельців. Крім того, проживання в селі, навіть у разі відсутності оплачуваної роботи, дозволяє забезпечити елементарні потреби бодай у харчуванні, якщо, звичайно, людина готова працювати у сільському господарстві1. Вище зазначалося, що абсолютна більшість засуджених за розглядуваний злочин – особи працездатного віку, які ніде не працювали. Про стан здоров’я близько 85–90% вказаних осіб в матеріалах кримінальних проваджень немає жодних згадок, що дає підстави для висновку, що ці особи були фізично та психічно здоровими. Водно- час частина засуджених за цей злочин мала серйозні проблеми зі здоров’ям, зокрема страждала на туберкульоз, серцево-судинні та онкологічні хвороби, цукровий діабет тощо. Близько 6% на момент вчинення аналізованого посягання були інвалідами загального захворювання ІІ та ІІІ груп. Чималий інтерес становить соціально-рольова характеристика осіб, які вчинили торгівлю людьми. Певною мірою про неї свідчить їхнє ставлення до праці та до сімейних цінностей, про що йшлося вище, а тому вважаємо за можливе на цьому аспекті не зупинятися детальніше. Разом з тим про становище, яке досліджувані особи за- ймають у суспільстві, а також про виконувані ними соціальні ролі, свідчать й інші одержані автором в результаті аналізу емпіричної бази дані. Так, призначаючи покарання винним у торгівлі людьми, суди здебільшого (щодо 84,7% засуджених) враховують наявність характеристики про особу винного. Як правило, йдеться про харак- теристики, видані за місцем проживання та (чи) роботи. Трапляються також характеристики, які засвідчують поведінку особи в період перебування її в слідчому ізоляторі чи за місцем попереднього відбування покарання. У таких характеристиках міститься певна інформація, яка вказує на місце особи у суспільстві, на те, як вона зарекомендувала себе. Цікаво, що абсолютна більшість (84,7%) осіб, засуджених за розглядуваний злочин, ха- рактеризувалася виключно позитивно. Посередньо характеризувалися 16,8% засуджених за торгівлю людьми. І лише 3,6% з них мали негативну характеристику. Таким чином, навіть якщо врахувати, що частина таких ха- рактеристик не відповідає реальному стану речей2, мусимо констатувати, що більшість осіб, які вчинили цей злочин, в кримінологічному сенсі до вказаного моменту були людьми добропорядними, на що вказує також незначна кількість серед них осіб з непогашеною або незнятою судимістю. Зауважимо також, що позитивні характеристики домінують незалежно від того, про яку форму експлуатації людини йдеться. Так, серед засуджених за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації позитивну харак- теристику мали 81,2%, поміж засуджених за торгівлю людьми з метою експлуатації у формі примусової праці – 92%, серед засуджених за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом – 72,2%, поміж засуджених за торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі – 75%, серед засуджених за торгів- лю людьми з метою вилучення органів – 100%. По-іншому виглядає ситуація, якщо проаналізувати відповідні дані щодо осіб, які вчинили торгівлю своїми дітьми задля подальшого їх усиновлення чи удочеріння іншими особами. Серед таких осіб позитивну характе- ристику мали лише 47,6% засуджених, посередню – 28,6%, негативну – 23,8%. Наведені дані не дивують, адже останній з перерахованих різновидів торгівлі людьми характеризується суттєвими особливостями порівняно з торгівлею людьми, вчиненою з метою експлуатації людини. Цілком зрозуміло, що батьки, які вирішили про- дати свою дитину, до вказаного моменту, як правило, встигали деградувати, що й відобразилося на їх характе- ристиках, виданих за місцем проживання чи роботи. Зауважимо також, що найменший, порівняно з іншими формами експлуатації, відсоток тих, хто мав позитивну характеристику, з-поміж засуджених за торгівлю людь- ми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом також пояснюється тим, що частина вказаних осіб – матері, які продали свою дитину особам, котрі запевняли, що використовуватимуть її для жебракування. Здійснене дослідження дає підстави для висновку, що зловживання алкоголем не характерне для осіб, які вчиняють розглядуваний злочин з метою експлуатації людини3. Це й не дивно, зважаючи на те, що особа, яка 1 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 164. 2 Здійснений аналіз емпіричної бази дозволяє стверджувати, що частина характеристик містила недостатньо об’єктивні дані, пов’язані з формаль- ним виконанням обов’язку особами, які видали ці характеристики. Так, наприклад, за місцем проживання позитивно характеризувався О., який згідно з показами десяти потерпілих від розглядуваного злочину вирізнявся садистськими нахилами, жорстоко бив експлуатованих працівників за будь-який непослух, катував їх та систематично принижував (Архів Антрацитівського міськрайонного суду Луганської обл. за 2013 рік. Справа № 1202/3965/2012). 3 Один із засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, однак, перебував на обліку в нарколога

390  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

здійснює, для прикладу, вербування потенційних жертв, має справляти на них враження солідної ділової лю- дини. По-іншому виглядає ситуація з торгівлею батьками своїми дітьми. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що близько третини батьків, які зважились на продаж своєї дитини, систематично зловживали алкоголем. Троє з них вчинили розглядуваний злочин у стані алкогольного сп’яніння і згодом пояснювали свій вчинок тим, що перебували під впливом спиртного1. Наприклад, Заводський районний суд м. Дніпродзержинська (Кам’ян- ського) Дніпропетровської області встановив, що 38-річна А. та 31-річний Е., перебуваючи в стані алкогольно- го сп’яніння, не маючи батьківських почуттів до своєї дитини, спільно прийняли рішення про продаж одноріч- ного сина шляхом розміщення в телетексті телеканалу «Інтер+» наступного повідомлення: «Продам ребенка, мальчик, 1,3 года, 7,5 тысяч у.е.». Уже невдовзі А. та Е. почали телефонувати телеглядачі, які прочитали вказане оголошення й були приголомшені пропозицією придбати дитину. Відповідаючи їм, матір хлопчика підтверди- ла, що дійсно бажає продати сина за 7500 доларів США, аби за ці гроші придбати квартиру, й називала зацікав- леним свою адресу, повідомивши про можливість у будь-який час оглянути «товар» та придбати його. Врешті особа, яка висловила чіткий намір купити малолітнього, знайшлася і батьки почали очікувати її, однак невдовзі були затримані працівниками міліції. Під час досудового розслідування А. запевнила, що «після приходу спів- робітників міліції вона протверезіла й зрозуміла, що накоїла»2. Як відомо, для розуміння специфіки особи злочинця однією з найважливіших є його кримінально-правова характеристика. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що 100% осіб, засуджених за розглядуваний злочин, вчинений з метою екс- плуатації людини, скоїли його з корисливих мотивів, сподіваючись отримати за кожну завербовану, переміщену та передану жертву незаконну винагороду (здебільшого кількасот доларів США). Разом з тим це не означає, що винна у вчиненні торгівлі людьми особа не може керуватись й іншими спонуканнями. Так, приміром, А.А. Нєбитов слушно вказує на те, що сексуальна експлуатація може здійснюватись не лише з метою одержання при- бутку, а й з метою задоволення власних сексуальних потреб3. Аналіз матеріалів кримінальних проваджень доз- воляє стверджувати, що в ряді випадків злочинці керувались також мотивом самоствердження, на що, зокрема, вказує їхнє прагнення вивищитись перед особами, котрі не можуть себе захистити, перебувають в уразливому стані, підпорядкувати їх своїй волі. Торгівля дітьми, вчинювана їхніми батьками, також вчиняється здебільшого з корисливих мотивів. У 24 з 26 відповідних проваджень (92,3%) йшлося про продаж своїх дітей чи їх «передачу в оренду» для зайняття жебрац- твом, в двох інших випадках батьки передали дітей безкоштовно, аби «забезпечити їм краще майбутнє»4. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що максимальна сума, в яку мати оцінила свою дитину, – 40 тисяч доларів (на час вчинення злочину – 320 тисяч гривень)5, мінімальна – 2 тисячі гривень6. Водночас у ЗМІ трапляються повідомлення про значно менші кошти, заради яких матері відмовлялися від своїх синів та доньок. Приміром, у 2007 р. мешканка Донецької області продала в електричці свою трирічну доньку незнайомцеві за 100 гривень7. Роком раніше у Вінницькій об- ласті мати продала свою чотирирічну доньку за одну гривню та пляшку самогону8. Не зайве також зауважити, що в окремих вивчених автором випадках матері торгувалися, намагаючись «не продешевити товар». Так, наприклад, Н. розповіла потенційним покупцям, що «до неї неодноразово приїжджали люди, які хотіли придбати дитину, однак ціна за її доньку, котру пропонували ці люди (80 тисяч гривень), її не влаштовувала». Жінка заявила, що «її влаштує сума в сто тисяч гривень, і дешевше свою доньку вона продавати не збирається»9. В іншому випадку жінка, яка спершу сподівалася отримати за свого півторарічного сина 25 тисяч доларів, змогла вторгувати у незнайомої сімейної пари, готової усиновити хлопчика, лише 15 тисяч10.

через вживання ним невстановлених речовин (Архів Вінницького міського суду Вінницької обл. за 2019 рік. Справа № 140/2116/17). 1 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 165. 2 Архів Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської обл. за 2011 рік. Справа № 1-765/11. 3 Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 114. 4 Варто зауважити, що й продавці своїх дітей, поставши перед судом, здебільшого запевняють, що хотіли дітям добра, сподівались, що у чужій сім’ї їхнє життя складеться краще, однак при цьому бажали поліпшити своє фінансове становище (найчастіше – придбати квартиру). 5 Архів Рівненського міського суду Рівненської обл. за 2012 рік. Справа № 1715/8975/12. 6 Архів Сєверодонецького міського суду Луганської обл. за 2018 рік. Справа № 428/12340/18. 7 Горе-мать продала надоевшую дочку за 100 гривен. Сегодня. 3 июля 2007 г. URL: https://www.segodnya.ua/criminal/hore-mat-prodala-nadoevshuju- dochku-za-100-hriven-60471.html 8 4-летнюю девочку продали за бутылку самогонки. Комсомольская правда в Украине. 2 февраля 2007 г. URL: https://kp.ua/life/439-4-letnuiui-devochku- prodaly-za-butylku-samohonky 9 Архів Бердянського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-888/11. 10 Архів Дзержинського районного суду м. Харкова за 2011 рік. Справа № 1-689/11.

391 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Як зазначалося, у двох випадках батьки передали свою дитину стороннім особам для усиновлення безко- штовно. Порівняно з випадками, коли на торгівлі своїми дітьми прагнули заробити, вказані діяння видаються менш суспільно небезпечними1. Сумніви щодо осудності осіб, які вчиняють торгівлю людьми, як правило, не виникають, однак у кількох засуджених за цей злочин певні аномалії психіки було діагностовано. Один із засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, стосовно якого амбулаторна судово-психіа- трична експертиза засвідчила, що на момент вчинення злочину він виявляв ознаки помірної розумової відста- лості, був визнаний судом обмежено осудним2. Батьки, які торгували своїми дітьми, також здебільшого визнавались такими, що не мають якихось психіч- них розладів. У деяких із них наявність певних психічних аномалій була констатована, однак на момент вчинен- ня злочину вони все ж зберігали здатність усвідомлювати свої діяння та керувати ними. Наприклад, проведена амбулаторна судово-психіатрична експертиза засвідчила, що 27-річна жінка, яка за 100 тисяч гривень продала свою дворічну доньку, «виявляє ознаки легкої розумової відсталості в ступені легкої дебільності з порушенням у поведінці. В період вчинення інкримінованого їй правопорушення ознак тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності не виявляла, могла усвідомлювати свої дії та керувати ними»3. В кількох випадках суд звернув увагу на особливості психічного стану, в якому жінка, що продала свою дити- ну, перебувала під час вагітності та безпосередньо після пологів. Водночас у таких випадках йдеться фактично про припущення суду, оскільки наявність в обвинувачених відповідних «особливостей психічного стану» ні- чим не підтверджувалась4. Таким, приміром, було припущення Октябрського районного суду м. Полтави, який зауважив, що на дії багатодітної матері, котра безоплатно передала (подарувала) раніше незнайомій жінці но- вонародженого сина, «впливав стан вагітності та складне матеріальне і сімейне становище, а також післяполо- говий стан, який, на думку суду, є свідченням її глибокого психологічного травмування»5. Абсолютна більшість (91,2%) осіб, які вчинили торгівлю людьми, раніше не мала судимості. Непогашену або незняту судимість мали лише 8,8%. Зауважимо, що вказаний факт стосується всіх різновидів досліджуваного посягання. Так, серед засуджених за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації судимості не мали 93,4%. З-поміж раніше засуджених п’ятнадцять (68,2%) осіб мали одну судимість, четверо (18,2%) – дві судимості, троє (13,6%) – три судимості. Попередні судимості отримані здебільшого за корисливі злочини проти власності (зокре- ма, за крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства), злочини у сфері обігу наркотичних засобів (ст.ст. 305, 307, 309, 311 КК України), а також за ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів (ст. 301 КК України), створення або утримання місць розпусти і звідництво (ст. 302 КК України), сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (ст. 303 КК України), незаконне переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332 КК України). П’ятеро осіб мали попередню судимість за торгівлю людьми. Серед осіб, засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою експлуатації у формі примусової праці, непога- шену або незняту судимість мали лише шестеро (19,4%). Абсолютна більшість (80,6%) осіб на момент вчинення ними розглядуваного злочину судимості не мала. Серед раніше засуджених троє (50%) осіб мали одну суди- мість, одна особа (16,7%) – дві судимості, дві особи (33,3%) – три судимості. В більшості випадків попередні судимості отримані за корисливі злочини проти власності (зокрема, за крадіжки, грабежі, розбої, вимагання, шахрайства). Лише одна особа мала попередню судимість за торгівлю людьми6. Поміж осіб, засуджених за торгівлю людьми, вчинену з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, непогашену або незняту судимість мали лише п’ятеро (20%). Абсолютна більшість (80%) осіб на момент вчинення вказаного злочину судимості не мала. Серед раніше засуджених троє (60%) осіб мали одну судимість, одна (20%) особа – дві судимості, ще одна – п’ять судимостей. Попередні судимості в більшості випадків отримані за корисливі злочини проти власності (зокрема, за крадіжки, грабежі та розбої). З-поміж інших раніше вчинених злочинів –

1 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 164. 2 Архів Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської обл. за 2011 рік. Справа № 1-50/11. 3 Архів Бердянського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-888/11. 4 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 165. 5 Архів Октябрського районного суду м. Полтави за 2015 рік. Справа № 554/5519/15-к. 6 Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі примусової праці: кримінологічна характеристика та основні напрями запо- бігання / Правове регулювання та економічні свободи і права: монографія / за ред. проф. Михайла Савчина. Ужгород: Видавництво «РІК-У», 2020. С. 194.

392  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

діяння, передбачені ст.ст. 122, 198, 286, 296, 301 КК України. Жодна особа за торгівлю людьми раніше засуджена не була. Варто, однак, зауважити, що чоловік, засуджений за ч. 2 ст. 286 КК України, за даними суду, «вчинив ДТП, унаслідок якого загинув інвалід, якого він віз на жебракування, що підтверджує, що В. протягом тривалого часу експлуатує інвалідів, примушуючи їх до жебракування»1. Чому цьому раніше засудженому інкримінували лише порушення правил безпеки дорожнього руху – залишається лише здогадуватись2. Жоден із засуджених за торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі попередньої судимості не мав. Серед чотирьох засуджених за торгівлю людьми з метою вилучення органів судимість мала лише одна осо- ба. Вказана особа мала дві непогашені та незняті судимості за крадіжку та за придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом. Серед осіб, засуджених за торгівлю своїми дітьми задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами, непогашену або незняту судимість мали лише четверо (13,8%). Абсолютна більшість (86,2%) осіб на момент вчинення ними розглядуваного злочину судимості не мала. Поміж раніше засуджених одна особа мала одну судимість, дві – дві судимості, одна – три судимості. Попередні судимості отримані за корисливі злочини проти власності (зокрема, за діяння, передбачені статтями 185, 186, 187 КК України), а також за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, пси- хотропних речовин або їх аналогів без мети збуту (ст. 309 КК) та злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК). Особливу увагу привертає на- явність в однієї із засуджених за торгівлю своєю дитиною попередньої судимості за діяння, передбачене ст. 166 КК України3. Зрозуміло, що у зв’язку з даним фактом соціальні служби повинні були вчасно зробити належні висновки щодо такої матері, а тим самим запобігти розглядуваному посяганню, однак цього, вочевидь, зробле- но не було. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що торгівля людьми в переважній більшості випадків вчиняється у співу- часті: за попередньою змовою групою осіб – 69,8%, організованою групою – 15,6%. Разом з тим у 14,6% випад- ках даний злочин вчинений одноособово. Одержані дані не підтверджують наявних у спеціальній літературі тверджень про те, що торгівля людьми, як правило, вчиняється організованими групами4. Так само викликають здивування твердження деяких дослідників про те, що «ніхто не займається вчиненням цих злочинів самостій- но – торгівля людьми вчиняється виключно злочинними групами»5. 75,3% осіб, засуджених за торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації, вчинили цей злочин за попе- редньою змовою групою осіб, 14,8% – організованою групою. Одноособово вказане діяння вчинили 9,9% осіб. Як правило, до відповідальності притягаються особи, які діяли на території України (зазвичай ті, хто вербував та переміщав потерпілих, рідше – передавав їх з метою подальшої експлуатації), тоді як співучасники, котрі діяли за кордоном, здебільшого залишаються безкарними. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що в більшості випадків органи досудового розслідування не можуть встановити навіть особи тих, хто діяв за кордоном (одер- жував потерпілих та експлуатував їх). Торгівля людьми з метою експлуатації у формі примусової праці в переважній більшості випадків також вчиняється у співучасті: групою осіб за попередньою змовою – 38,9%, організованою групою – 41,7%. Втім, необхідно відмітити, що майже кожен п’ятий (19,4%) такий злочин вчиняється одноосібно. Наприклад, Зве- нигородський районний суд Черкаської області засудив чоловіка ромської національності, котрий шляхом об- ману та з використанням уразливого стану почергово завербував трьох осіб, які перебували у скрутному мате- ріальному становищі, а потім, перемістивши їх до свого домоволодіння, застосував до них фізичне та психічне насильство й примусив безоплатно виконувати сільськогосподарські роботи та роботи по господарству, при

1 Архів Снятинського районного суду Івано-Франківської обл. за 2012 рік. Справа № 914/1972/2012. 2 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. № 4 (29). Том 1. С. 106. 3 Архів Рівненського міського суду Рівненської обл. за 2012 рік. Справа № 1715/8975/12. 4 Див., зокрема: Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2005. С. 210; Кадников Ф.Н. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, связанных с торговлей людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. 2007. С. 9; Мхитарян Л.К. Криминологическая характеристика и предупреждение торговли людьми и их эксплуатации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 119; Полянская Е.М. Проблемы предупреждения использования рабского труда и торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. С. 111; Смирнов Ю.П. Уголовная ответственность за сексуальную эксплуатацию других лиц в форме занятия ими проституцией: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. С. 9. 5 Набруско М.С. Використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності на початковому етапі розслідування торгівлі людьми / за загал. ред. проф. М.А. Погорецького. Київ: Алерта, 2016. С. 48.

393 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

цьому здійснював систематичний нагляд за ними для запобігання можливій втечі1. Варто також зауважити, що в окремих випадках цей злочин вчиняється з використанням інших осіб, які не усвідомлюють протиправний характер дій злочинців. Приміром, учасники організованої групи, засуджені Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області за торгівлю людьми, вчинену з метою експлуатації на сільськогосподарських роботах, домовлялися з таксистами, котрі не знали про їх злочинну діяльність, аби ті повідомляли їм про осіб без визна- ченого місця проживання, схильних до бродяжництва, які шукають низькооплачувану роботу2. 60% осіб, засуджених за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, вчинили цей злочин групою осіб за попередньою змовою. Нерідко (40%), однак, має місце й одноосібне вчинення ана- лізованого злочину. Зауважимо, що половина відповідних фактів стосується торгівлі матерями своїми дітьми. Жодного випадку вчинення даного злочину у складі організованої групи під час вивчення матеріалів кримі- нальних проваджень не зафіксовано3. В матеріалах одного з кримінальних проваджень вказувалось, що двоє співучасників, які діяли на території Республіки Польща, затримані польськими правоохоронцями і відповідне провадження перебуває на розгляді польського суду4. Доводиться констатувати, що це радше виняток, аніж правило: як зазначалося, співучасники даного злочину, котрі діють на території іншої країни, до кримінальної відповідальності притягаються рідко. Троє з чотирьох (75%) осіб, засуджених за торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі, вчинили цей злочин у складі організованої групи, ще один (25%) – за попередньою змовою групою осіб. Двоє з чотирьох осіб, засуджених за торгівлю людьми з метою вилучення органів, вчинили вказане діяння одноособово, двоє – групою осіб за попередньою змовою. 37,9% осіб, засуджених за торгівлю своїми дітьми задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами, вчинили цей злочин одноосібно, 62,1% – за попередньою змовою з батьком дитини, її вітчимом, ба- бусею або ж подругою матері. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що до кримінальної відповідальності за торгівлю людьми найчастіше при- тягаються особи, що здійснювали вербування та переміщення людини, рідше – її передачу з метою експлуатації (зазначимо, що здебільшого це одна й та ж особа). Вище зазначалося, що реалізація мети сексуальної експлуатації в разі вчинення торгівлі людьми із зазначе- ною метою потребує додаткової кваліфікації за ст. 303 КК України. З огляду на це у 12% випадків дії винних у вказаному злочині осіб отримали кримінально-правову оцінку не лише за ст. 149, а й за ст. 303 КК України. Торгівля людьми іноді пов’язана з незаконним переправленням осіб через державний кордон України (ст. 332), а тому зазначене діяння також нерідко ставиться у вину особам, які вчинили розглядуваний злочин. Злочином, супутнім торгівлі людьми, є також діяння, передбачене ст. 357 КК України. Пов’язано це з тим, що в потерпілих зазвичай забирають паспорти, чим обмежують можливість їхнього пересування. Більшість (63,7%) засуджених за торгівлю людьми свою вину у вчиненому діянні визнали і щиро розкаялися. Водночас 36,3% торговців свою вину заперечували. При цьому варто зазначити, що цей показник відрізняється залежно від мети, яку переслідували такі особи. Так, серед осіб, засуджених за торгівлю своїми дітьми задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами, щиро покаялися 86,2%, поміж торговців людьми, котрі вчинили цей злочин з метою сексуальної експлуатації, – 66,6%, серед засуджених за торгівлю людьми з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом – 56%. Визнали свою вину і розкаялися двоє з чотирьох осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою використання в порнобізнесі. Суд констатував також щире каят- тя усіх чотирьох засуджених за торгівлю людьми з метою вилучення органів. Натомість переважна більшість (77,8%) засуджених за торгівлю людьми з метою експлуатації у формі примусової праці свою вину у вчиненому не визнали і не розкаялися. Більше того, немало засуджених, попри наявні докази, стверджували, що їхні дії не виходили за рамки звичайних трудових відносин, що до праці вони нікого не примушували, свободи пересу- вання не позбавляли, фізичного та психічного насильства не застосовували, заробітну плату виплачували тощо. Лише 22,2% засуджених за цей злочин щиро розкаялися в інкримінованому їм діянні.

1 Архів Звенигородського районного суду Черкаської обл. за 2014 рік. Справа № 694/426/13-к. 2 Архів Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-31/2012. 3 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. № 4 (29). Том 1. С. 105–106. 4 Архів Чуднівського районного суду Житомирської обл. за 2013 рік. Справа № 625/1747/2012.

394  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Насамкінець зупинимось на морально-психологічних ознаках осіб, які вчинили торгівлю людьми. Аналіз емпі- ричної бази дає підстави для висновку, що особам, які вчиняють розглядуване посягання, притаманні такі мораль- но-психологічні риси, як прагнення до наживи й забезпечення власного благополуччя будь-якою ціною, в тому числі шляхом експлуатації інших людей, неадекватна (завищена або занижена) самооцінка, егоцентризм, цинізм, емоційна холодність, нездатність співпереживати, а подеколи й жорстокість. У спеціальній літературі справедливо зазначається, що «торговці людьми розглядають своїх жертв як товар, який підлягає вербуванню, перевезенню й наступній експлуатації, а свою діяльність як бізнес»1. Таким особам притаманні також підприємливість, енергій- ність, цілеспрямованість, схильність до ризику, організаторські здібності, вміння переконувати інших, в тому числі шляхом обману. Відзначимо, що, переломлюючись через призму потреб та інтересів особистості, за певних умов зазначені морально-психологічні риси стають підґрунтям для формування мотиву злочинної поведінки2. Про моральні особливості досліджуваних осіб свідчить також те, що окремі з них до того, як вчинили цей злочин, тривалий час займалися проституцією. Так, наприклад, підсудна Т. в судовому засіданні пояснила, що, відпочиваючи в жовтні 2008 р. по туристичній путівці в м. Стамбулі, вона вирішила займатись там проституці- єю і з цією метою самостійно підшукувала собі клієнтів, яким надавала сексуальні послуги за грошову винаго- роду. В квітні 2009 р. у Стамбулі вона познайомилась з місцевим чоловіком, який запропонував їй підшукувати серед співвітчизниць дівчат для надання сексуальних послуг чоловікам в борделях Туреччини, пообіцявши, що сплачуватиме їй гроші в сумі 200 доларів США за кожну підшукану нею дівчину, на що вона погодилась3. Окремо варто зупинитися на морально-психологічних рисах осіб, які вчинили торгівлю своїми дітьми. Таким особам притаманні глибока моральна деформація, прагнення до наживи й забезпечення власного бла- гополуччя будь-якою ціною, навіть шляхом продажу своїх дітей, відсутність материнського (батьківського) інстинкту, егоцентризм, цинізм, байдужість, безвідповідальність, емоційна холодність, нездатність співпережи- вати. Пізніші запевнення батьків в тому, що проданій дитині вони бажали кращого майбутнього, оскільки через матеріальну скруту самі нічого не могли їй дати, здебільшого спростовуються проаналізованими матеріалами кримінальних проваджень, які засвідчують, що в більшості випадків найближчі, здавалося б, для дитини люди насправді переймалися тільки грошима4. Приміром, Ладижинський міський суд Вінницької області встановив, що коли сімейна пара повідомила Т. про свою готовність купити її доньку з метою піклування, виховання та подальшого удочеріння, мати холоднокровно заявила, що «зможе продати їм лише старшу доньку, оскільки на молодшу вона ще отримує щомісячну грошову допомогу від держави»5. Розглядаючи своїх дітей як товар, матері в окремих випадках усіляко нахвалювали його, переконуючи покупця у вигідності угоди. Так, 44-річна Р., продавши П. свого 10-річного сина для подальшої експлуатації (примусового втягнення в зайняття жебра- цтвом), розхвалювала покупцеві хлопця, підкреслювала, що він слухняний та старанний, прекрасно навчений жебракуванню, за день може заробити 300-400 гривень6. Зауважимо, що в окремих проаналізованих випадках вчинення даного злочину матері навіть не цікавились, з якою метою раніше незнайомі люди купують її дити- ну. Показовим є такий приклад: 27-річна Н. перебила потенційних покупців, котрі намагалися пояснити, що бажають законно удочерити її дворічну доньку або ж оформити над нею опікунство, й прямо «сказала, що її цікавлять лише гроші, і що вона хоче продати дитину»7. Про морально-психологічні якості свідчить й пост- кримінальна поведінка деяких батьків. Так, Долинський районний суд Кіровоградської області зауважив, що 33-річна мати, яка за 10 тисяч гривень продала свого дворічного сина, навіть не попрощалась з дитиною і за виручені кошти передовсім придбала слабоалкогольні напої, аби відсвяткувати вигідну угоду8. Варто зауважити, що частина досліджуваних осіб виховувалась в дитячому будинку-інтернаті. Обділені свого часу материнською та батьківською ласкою і турботою, такі особи, самі ставши батьками, належним чином не виконували своїх обов’язків і навіть зважились на продаж рідної дитини9. У цьому контексті слушним є висновок 1 Торговля людьми и легализация преступных доходов. Вопросы противодействия: научно-практич. пособие / под ред. О.П. Левченко. Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2009. С. 47. 2 Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі примусової праці: кримінологічна характеристика та основні напрями запо- бігання / Правове регулювання та економічні свободи і права: монографія / за ред. проф. Михайла Савчина. Ужгород: Видавництво «РІК-У», 2020. С. 198. 3 Архів Солом’янського районного суду м. Києва за 2010 рік. Справа № 1-837/10. 4 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 166. 5 Архів Ладижинського міського суду Вінницької обл. за 2011 рік. Справа № 1-112/11. 6 Архів Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської обл. за 2011 рік. Справа № 0907/1-234/2011. 7 Архів Бердянського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-888/11. 8 Архів Долинського районного суду Кіровоградської обл. за 2011 рік. Справа № 1-60/11. 9 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського

395 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Рівненського міського суду Рівненської області, який, встановлюючи причини та умови вчиненого 22-річною М. злочину, вказав, що в дитинстві вона була позбавлена батьківського піклування, її матір була позбавлена щодо неї батьківських прав, і М. виховувалась в дитячому будинку, що й вплинуло певною мірою на її поведінку1. На підставі викладеного можемо розробити кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє торгівлю людьми: це раніше не судима (91,2%) жінка (54,4%), громадянка України (89,5%), мешканка міста (75,1%), у віці 25–39 років (61,4%), з повною загальною середньою освітою (39,9%), що ніде не працює (73%), не пере- буває у шлюбі (63,5%), якій притаманні такі негативні морально-психологічні риси, як прагнення до наживи й забезпечення власного благополуччя будь-якою ціною, егоцентризм, цинізм, емоційна холодність, нездатність співпереживати, а також підприємливість, енергійність, цілеспрямованість, організаторські здібності, вміння переконувати інших. Викладене вище дозволяє розробити також кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації: це раніше не судима (93,4%) жінка (57,8%), громадянка України (88,6%), мешканка міста (80,7%), у віці 25–39 років (60,8%), з повною загальною середньою освітою (37%), що ніде не працює (74,4%), не перебуває у шлюбі (70,5%), якій притаманні вказані вище морально-психологічні риси. Кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє торгівлю людьми з метою експлуатації у формі приму- сової праці: раніше не судимий (80,6%) чоловік (80,6%), громадянин України (94,4%), мешканець села (44,4%), у віці 25–39 років (63,9%), з повною загальною середньою освітою (51,7%), що ніде не працює (50%) або ж займається підприємницькою діяльністю (30,6%), перебуває в офіційних чи фактичних шлюбних відносинах (66,7%), якому притаманні вказані вище морально-психологічні риси. Кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє торгівлю людьми з метою примусового втягнення в за- йняття жебрацтвом: раніше не судимий (80%) чоловік (52%), громадянин України (84%), мешканець міста (56%), ромської національності (40%), у віці 30–39 років (63,9%), з низьким рівнем освіти, що ніде не працює (88%), перебуває в офіційних чи фактичних шлюбних відносинах (56%), якому притаманні вказані вище мо- рально-психологічні риси. Отримана інформація про кримінологічні особливості осіб, які вчинили торгівлю людьми з метою викори- стання в порнобізнесі та з метою вилучення органів, є незначною, а тому створення обґрунтованих криміноло- гічних портретів вказаних осіб на сьогодні не видається можливим. Кримінологічний портрет особи, яка вчиняє торгівлю своїми дітьми задля подальшого їх усиновлення (удоче- ріння) іншими особами: раніше не судима (86,2%) жінка (79,3%), громадянка України (96,6%), мешканка міста (69%), у віці 18–24 (41,4%) або 30–39 років (31%), з повною загальною середньою освітою (50%), котра пе- ребуває в офіційних чи фактичних шлюбних відносинах (55,2%), ніде не працює (75,9%), нерідко зловживає алкогольними напоями, якій притаманні такі негативні риси, як глибока моральна деформація, прагнення до наживи й забезпечення власного благополуччя будь-якою ціною, навіть шляхом продажу своїх дітей, відсут- ність материнського інстинкту, егоцентризм, цинізм, байдужість, безвідповідальність, емоційна холодність, не- здатність співпереживати. На підставі аналізу матеріалів дев’яти кримінальних проваджень, розглянутих судами України за період з 2013 по 2019 рік, проаналізуємо особливості особи злочинця, що вчиняє експлуатацію дітей. Всього авто- ром узагальнено дані, які стосуються дев’яти засуджених за вказане посягання. Зрозуміло, що проаналізована вибірка є незначною, однак мізерною, нагадаємо, є й чисельність проваджень, які за вказаний період були на- правлені до суду з обвинувальним актом (всього 15). Однак для більшої об’єктивності варто співвіднести отри- мані результати з даними, що їх наводять інші дослідники. Спершу розглянемо соціально-демографічні ознаки особи такого злочинця. Всі дев’ять засуджених за розглядуваний злочин є особами чоловічої статі. Водночас, за даними Д.О. Кал- микова, який проаналізував матеріали 85 кримінальних справ, порушених за ознаками злочину, передбаченого ст. 150 КК України, за період з 1 вересня 2001 р. до 1 вересня 2011 р., чоловіки становлять 72% засуджених за експлуатацію дітей2. Аналогічну цифру наводить також О.В. Паньчук3.

національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 164. 1 Архів Рівненського міського суду Рівненської обл. за 2012 рік. Справа № 1715/8975/12. 2 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 103. 3 Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. С. 10.

396  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

За нашими даними, серед засуджених за експлуатацію дітей не виявилось жодної особи, молодшої за 24 роки. У віці від 25 до 39 років цей злочин вчинили троє осіб, четверо скоїли його у віці від 40 до 50 років, двоє – у віці понад 50 років. За даними Д.О. Калмикова, серед досліджуваних осіб 64% припадає на вікову групу від 30 до 50 років1. О.В. Паньчук вказує, що найчастіше злочини, які полягають в експлуатації дітей, вчиняються особами віком 36–40 років (42,1%), високою є також кримінальна активність осіб у віці понад 41 рік (32,2%); значна кількість таких злочинів припадає й на осіб у віці 25–35 років (24%)2. Громадянство України, за нашими даними, мали всі засуджені за експлуатацію дітей. З даними Д.О. Калми- кова, таких виявилося 95%3. Вісім з дев’яти засуджених за розглядуваний злочин – українці за національністю. Ще один за національні- стю був молдованином. Дещо інший результат одержав Д.О. Калмиков, за даними якого українцями були 69% засуджених за експлуатацію дітей4. Різняться дані, які ілюструють освітній рівень засуджених за аналізований злочин. Вивчення автором до- ступної емпіричної бази засвідчило, що двоє з них мали неповну середню, четверо – повну загальну середню, один – середню спеціальну освіту; про освітній рівень ще двох засуджених у матеріалах кримінальних про- ваджень інформації не містилося. Таким чином, є підстави для висновку про досить низький освітній рівень таких осіб, зокрема, жоден із них не мав вищої освіти. Натомість, за даними Д.О. Калмикова, вищу освіту мали 37% таких осіб, професійно-технічну – 12%, повну загальну середню – 30%5. О.В. Паньчук вказує, що 59,6% осіб, притягнутих до відповідальності за експлуатацію дітей, мали середню або незакінчену середню освіту, 30,4% – вищу освіту, ще 10% взагалі не мали освіти6. Аналіз доступної емпіричної бази засвідчив, що кількість тих, хто на момент вчинення цього злочину пере- бував у зареєстрованих чи фактичних шлюбних відносинах, і тих, хто у таких відносинах не перебував, є майже однаковою – троє та четверо відповідно; інформації про сімейний стан ще двох засуджених за цей злочин отри- мати не вдалося. Водночас за даними, що їх наводить Д.О. Калмиков, 73% засуджених за розглядуване діяння були одруженими7. Натомість О.В. Паньчук отримала зовсім інші показники. Дослідниця вказує, що серед та- ких злочинців переважають неодружені, у тому числі розлучені (89,6%), і тільки у 10,4% випадків злочин було вчинено особою, яка перебувала у шлюбі8. Лише троє з дев’яти засуджених за цей злочин були працевлаштованими (один із них був директором фер- мерського господарства, один – бригадиром на підприємстві, ще один працював неофіційно). О.В. Паньчук також вказує, що більшість (65%) осіб на момент вчинення цього злочину не працювала і не навчалась9. Нато- мість Д.О. Калмиков наводить дещо відмінні дані: 25% – працездатні особи, які не працюють і не навчаються, 25% – приватні підприємці, 19% – службові особи господарських товариств10. Серед засуджених за розглядуваний злочин шестеро – мешканці міст, двоє – жителі сіл, один – мешканець селища міського типу. Зупинимось також на кримінально-правових ознаках особи злочинця, що вчиняє експлуатацію дітей. Четверо осіб були засуджені за ч. 1 ст. 150 КК України, п’ятеро – за ч. 2 цієї статті. Аналіз емпіричної бази дає підстави для висновку, що для розглядуваного злочину вчинення його у співуча- сті не є характерним – всі дев’ять засуджених за це посягання діяли одноосібно. Лише один із засуджених за експлуатацію дітей мав попередню судимість (за ч. 2 ст. 185 КК України).

1 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 103. 2 Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. С. 10–11. 3 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 103. 4 Там само. С. 103. 5 Там само. С. 103. 6 Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. С. 11. 7 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 103. 8 Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. С. 11. 9 Там само. 10 Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 103.

397 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Здійснене дослідження дає підстави для висновку, що особам, які вчиняють розглядуване діяння, притаман- ні такі морально-психологічні риси, як прагнення до наживи й забезпечення власного благополуччя будь-якою ціною, скупість (оскільки такі особи наймають найдешевшу робочу силу і в ряді випадків ухиляються від сплати дітям навіть обумовлених коштів), безвідповідальність та легковажність (пов’язані, зокрема, із залученням ді- тей, що не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, до важких робіт, незабезпе- ченням елементарних вимог охорони праці тощо), а також підприємливість, енергійність, цілеспрямованість, наявність організаторських здібностей тощо. На підставі викладеного можемо розробити кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє експлуа- тацію дітей: це раніше не судимий чоловік, громадянин України, українець за національністю, у віці 40–50 років, з повною загальною середньою освітою, що ніде не працює, не перебуває у шлюбі, якому притаманні такі негативні риси, як прагнення до наживи й забезпечення власного благополуччя будь-якою ціною, скупість, безвідповідальність, легковажність, а також підприємливість, енергійність, цілеспрямованість, наявність орга- нізаторських здібностей1. На підставі вивчення матеріалів 50 кримінальних проваджень про використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, розглянутих судами України за період з 2010 по 2019 рік, а також 100 обвинуваль- них вироків, доступних в Єдиному державному реєстрі судових рішень, проаналізуємо характерні особливості особи злочинця, що вчиняє вказаний злочин. Всього автором узагальнено дані, які стосуються 100 осіб, засу- джених за діяння, передбачене ст. 150-1 КК України. Охарактеризуємо спершу соціально-демографічні ознаки особи такого злочинця. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що 93% осіб, які вчинили розглядуваний злочин, є особами жіночої статі (в абсолютній більшості – матерями дітей, яких вони використовували для жебракування). Особи чоловічої статі, таким чином, аналізоване діяння вчиняють рідко (всього 7%). Подібні результати отримали й інші дослід- ники. Приміром, за інформацією А.В. Дан, серед засуджених за цей злочин виявилось лише 7,6% чоловіків2. І.В. Дегтярьова наводить майже аналогічну цифру – 8%3. Дані про вік засуджених за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом вдалося отримати лише стосовно 62 осіб. У процентному відношенні їхній вік розподілився таким чином: до 18 років – 0%, від 18 до 24 років – 4 особи (6,5%), 25–29 років – 12 осіб (19,4%), 30–39 років – 27 осіб (43,5%), 40–49 років – 14 осіб (22,6%), старше 50 років – 5 осіб (8%). Таким чином, найчастіше розглядуваний злочин вчиняють особи у віці 30–39 років. П’ятеро осіб, старших за 50 років, – бабусі онуків, які використовували їх для заняття жебра- цтвом. Подібні дані отримали й інші дослідники. Так, А.В. Дан вказує, що 42,9% осіб скоїли дане діяння у віці від 30 до 40 років4. За даними І.В. Дегтярьової, особи у віці від 25 до 35 років складають 74% від усіх засуджених за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом5. Зауважимо, що абсолютна більшість розглядуваних осіб – здорові люди працездатного віку. Незадовільний стан здоров’я мали не більше 5–7%. Інформація про освітній рівень засуджених за цей злочин, на жаль, далеко не завжди наявна в матеріалах кримі- нальних проваджень і в обвинувальних вироках. Відповідні дані вдалося отримати лише стосовно 65 засуджених. Поміж них найбільше тих, хто не мав жодної освіти – 28 осіб (43,1%). Майже стільки ж (26 осіб або 40%) – особи з неповною (базовою) середньою освітою. Лише дев’ятеро (13,8%) засуджених за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом мали повну загальну середню освіту, а середню спеціальну – тільки двоє (3,1%). Таким чином, можемо констатувати вкрай низький рівень освіти осіб, засуджених за вказаний злочин. Значною мірою пов’язано це з тим, що чималу частину розглядуваних посягань вчиняють особи ромської національності, для яких низький рівень освіти є характерним. Так, за даними Інституту соціальних досліджень України, близько 50% ромських дітей регулярно не відвідують школу, початкову освіту отримують лише 20–30% дітей-ромів. Середній вік, у якому ромські діти залишають навчальні заклади – 10-11 років. Як правило, до цього часу вони не встигають навчитися 1 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 281–282. 2 Дан А.В. Кримінологічна характеристика особи злочинця, що вчиняє злочин, пов’язаний з використанням малолітньої дитини для заняття жебрац- твом. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2018. Вип. 47. С. 143. 3 Дегтярьова І.В. Кримінологічна характеристика особи злочинця, що використовує малолітню дитину для заняття жебрацтвом. Теорія і практика правознавства. 2011. № 1. URL: http://tlaw.nlu.edu.ua/article/viewFile/62734/58234 4 Дан А.В. Кримінологічна характеристика особи злочинця, що вчиняє злочин, пов’язаний з використанням малолітньої дитини для заняття жебрац- твом. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2018. Вип. 47. С. 142. 5 Дегтярьова І.В. Кримінологічна характеристика особи злочинця, що використовує малолітню дитину для заняття жебрацтвом. Теорія і практика правознавства. 2011. № 1. URL: http://tlaw.nlu.edu.ua/article/viewFile/62734/58234

398  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

найелементарнішого – читати й писати1. Вважаємо, що низький рівень освіти осіб, які вчиняють розглядуваний злочин, багато в чому пояснює примітивність їхніх поглядів та життєвих установок. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що всі 100 засуджених за використання малолітньої дитини для занят- тя жебрацтвом ніде не працювали. Одна із засуджених була пенсіонеркою. Разом з тим деякі інші дослідники вказують на невеликий відсоток осіб, котрі складають виняток із загального правила. Так, за інформацією А.В. Дан, працювали 1,7% осіб, засуджених за цей злочин2. Зазначимо, що у кількох вироках дійсно зазначено, що на момент судового розгляду обвинувачені були працевлаштованими3. Однак ретельний аналіз відповідних доку- ментів засвідчує, що вказані особи, прагнучи довести, що стають на шлях виправлення, влаштувалися на роботу вже після вчинення ними аналізованого діяння. Таким чином, тотальна незайнятість є ще однією характерною рисою осіб, які вчиняють розглядуваний злочин4. Засуджені за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом майже одностайно нарікали на скрутне матеріальне становище, яке й спонукало їх до таких дій. В абсолютній більшості випадків єдиним дохо- дом таких осіб були соціальні виплати на дітей, яких, за запевненнями винних у даному злочині, не вистачало. В ряді випадків матері з певних причин не отримували й вказаної допомоги. Так, наприклад, Мукачівський місь- крайонний суд Закарпатської області встановив, що багатодітна М. не зареєструвала факт народження дитини в органах РАЦС у встановлені для цього законом строки, що призвело до неможливості отримання свідоцтва про народження дитини, а в подальшому позбавило її можливості отримувати соціальну допомогу по догляду за дитиною віком до трьох років5. Зауважимо також, що деякі із розглядуваних осіб до вчинення даного злочину певний час жебракували са- мостійно, однак, зрозумівши, що у разі наявності дитини можна отримати удвічі, а то й втричі більшу милости- ню, зважувались на втягнення їх у відповідну діяльність6. Поміж засуджених за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом 21% перебували в офі- ційних чи фактичних шлюбних відносинах, 79% у шлюбі не перебували. Таким чином, абсолютна більшість розглядуваних осіб на момент цього злочину були одинокими матерями. Аналіз емпіричної бази доводить, що перебування у шлюбі далеко не завжди є сприятливим фактором. Для прикладу, багатодітна мати скаржилась суду, що «вона знаходиться у відпустці по догляду за дитиною до трьох років, в неї на утриманні три малолітніх дитини, вона не має змоги працювати, оскільки найменшій дитині 8 місяців. Чоловік забрав у неї картку, на яку перераховується допомога по догляду за дитиною, ніяких коштів на її особисті потреби не дає, через що у них в сім’ї напружені стосунки. Вона була вимушена просити у сторонніх осіб гроші та інші матеріальні цінності, використовуючи своїх дітей»7. В одному з вивчених автором випадків розглядуваний злочин вчинено на фоні фізичного домашнього насильства: Богодухівський районний суд Харківської області засудив чоловіка, який із застосуванням фізичного та психічного насильства примушував свою співмешканку разом із малолітнім сином одягати старий ношений одяг з метою виклику співчуття у сторонніх людей та займатися жебракуванням8. Звертає на себе увагу той факт, що серед засуджених за розглядуваний злочин немало (41%) багатодітних матерів. В деяких із них на утриманні перебувало шестеро і навіть восьмеро дітей. Є підстави стверджувати, що окремі з них народжували дітей задля отримання соціальної допомоги. Зауважимо також, що 7% засуджених за цей злочин жінок на момент судового розгляду знову були вагітними. 1 Орлова О. Освіта ромів: вирватися із замкненого кола / Міжнародний фонд «Відродження». 19 січня 2015 р. URL: https://www.irf.ua/osvita_romiv_ virvatisya_iz_zamknenogo_kola/ 2 Дан А.В. Кримінологічна характеристика особи злочинця, що вчиняє злочин, пов’язаний з використанням малолітньої дитини для заняття жебрац- твом. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2018. Вип. 47. С. 145. 3 Архів Хустського районного суду Закарпатської обл. за 2010 рік. Справа № 309/4383/15-к; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 30 грудня 2015 р. (справа № 216/8196/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/Review/56990063 4 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 289. 5 Архів Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. за 2010 рік. Справа № 1-501/10. 6 Див., наприклад: Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 11 листопада 2014 р. (справа № 216/7906/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41415780; Приговор Ворошиловского ра- йонного суда Донецкой обл. от 26 октября 2012 г. (дело № 0508/10773/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court. gov.ua/Review/28181633; Приговор Торезского городского суда Донецкой обл. от 12 июня 2012 г. (дело № 0549/1852/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24634019 7 Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 22 грудня 2014 р. (справа № 216/7159/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42792589 8 Вирок Богодухівського районного суду Харківської обл. від 3 березня 2014 р. (справа № 613/23/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37446083

399 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Лише п’ятеро із ста засуджених за розглядуваний злочин не були громадянами України: двоє мали грома- дянство Російської Федерації, двоє – громадянство Республіки Узбекистан. Ще одна засуджена була особою без громадянства. Чималий інтерес становить також аналіз національного складу осіб, котрі використовували малолітніх ді- тей для заняття жебрацтвом. Відповідну інформацію вдалося отримати стосовно 69 засуджених за цей злочин. Найбільше серед них виявилось ромів – 35 (50,7%), тоді як українців – лише 26 (37,7%). Представниками інших національностей були 8 (11,6%) засуджених за розглядуване посягання (поміж них троє росіянок, а також грузинка, румунка, таджичка, угорка, узбечка). Варто також зауважити, що реальна частка ромів серед досліджуваної категорії осіб може виявитись ще більшою, оскільки в процесуальних документах іноді містять- ся суперечливі відомості з цього приводу (для прикладу, у вироку національність обвинуваченої визначена як українка, однак свідки одноголосно називали її циганкою)1. Переважна більшість (71%) осіб, котрі вчинили даний злочин, проживали у містах (в тому числі й без реє- страції). Мешканцями сіл та селищ міського типу були 25 осіб. Кілька осіб не мали постійного місця проживан- ня. Той факт, що більшість засуджених за аналізоване діяння проживали в містах, не дивує, адже проживання в селі, навіть у разі відсутності інших джерел доходів, дозволяє забезпечити елементарні потреби бодай у харчу- ванні (звісно, якщо людина готова працювати у сільському господарстві). Проаналізуємо також кримінально-правові ознаки осіб, які використовували малолітню дитину для заняття жебрацтвом. Зазначимо, що за ч. 1 ст. 150-1 КК України засуджено 77 осіб, за ч. 2 цієї статті – 23 особи, за ч. 3 – жодної. Вивчення емпіричної бази засвідчує відсутність у судовій практиці таких кваліфікуючих та особливо квалі- фікуючих ознак даного злочину як вчинення його за попередньою змовою групою осіб, вчинення його органі- зованою групою, а також спричинення такими діями дитині середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень. Лише один раз трапилась така кваліфікуюча ознака як використання малолітньої дитини для заняття жебрац- твом, пов’язане із застосуванням насильства чи погрозою його застосування. Для вказаного злочину характерний корисливий мотив, який, як правило, пов’язаний із скрутним матері- альним становищем винної особи. Саме матеріальною скрутою майже одностайно пояснювали свою поведінку засуджені за розглядуване діяння. Таким чином, приміром, мотивувала свій вчинок 49-річна Р.: «Ми з чоло- віком ніде не працюємо. На життя заробляємо тим, що у нас є гужова підвода та коні, збираємо металобрухт і возимо сміття. Для того, аби якось прожити і прогодувати дітей, деколи доводиться просити гроші та продукти харчування в населених пунктах Мукачівського району»2. Варто зауважити, що окремі визнані винними у цьому злочині особи свою поведінку пояснювали іншими чинниками. Так, наприклад, багатодітна циганка, засуджена Торезьким міським судом Донецької області, за- певняла, що жебракування та залучення дітей до цієї діяльності є циганською національною традицією3. Розглядуване діяння у жодному випадку не було вчинене в стані сп’яніння. Водночас в одному з криміналь- них проваджень містилися дані про те, що засуджена за використання малолітньої дитини для заняття жебра- цтвом лікувалася від алкоголізму4. Ще один винний у вчиненні вказаного діяння перебував на диспансерному обліку в лікаря-нарколога у зв’язку із вживанням токсичних речовин5. Натомість А.В. Дан стверджує, що систе- матично зловживають алкоголем 7,6% осіб, засуджених за цей злочин6. Абсолютна більшість осіб на момент вчинення ними цього злочину не страждали на психічні розлади. У двох засуджених судово-психіатрична експертиза констатувала наявність легкої розумової відсталості, котра не виключала їхню здатність усвідомлювати свої діяння та керувати ними.

1 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 289–290. 2 Архів Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. за 2010 рік. Справа № 1-770/10. 3 Приговор Торезского городского суда Донецкой обл. от 12 июня 2012 г. (дело № 0549/1852/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24634019 4 Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 18 липня 2013 р. (справа № 216/4868/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32486332 5 Вирок Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. від 20 лютого 2014 р. (справа № 219/9646/2013-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37396624 6 Дан А.В. Кримінологічна характеристика особи злочинця, що вчиняє злочин, пов’язаний з використанням малолітньої дитини для заняття жебрац- твом. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2018. Вип. 47. С. 150.

400  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

У жодному з вивчених автором випадків вказаний злочин не було вчинено у співучасті. Однак даний факт, зрозуміло, не виключає такої можливості. Серед осіб, засуджених за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, непогашену або нез- няту судимість мали лише 10%. Поміж раніше засуджених шестеро мали одну судимість, троє – дві, один – чо- тири судимості. Попередні судимості в більшості випадків отримані за розглядуване діяння, а також за такий однорідний злочин як втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК України). І лише двоє осіб раніше засуджені за інші злочини – крадіжку, грабіж, а також за незаконне виробництво, виготовлення, при- дбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту. Таким чином, для розглядуваного посягання характерний спеціальний рецидив, що слід вважа- ти ще однією кримінологічною особливістю аналізованого злочину1. Необхідно підкреслити, що 99 із 100 осіб, засуджених за цей злочин, свою вину повністю визнали і щиро розкаялись. Ще одна особа вину у пред’явленому обвинуваченні визнала частково та пояснила, що «дійсно вона ходила по автобусах на автостанції міста Умані і просила в людей, щоб допомогли хто чим може. Малоліт- ніх дітей їй не було з ким залишити, тому вона брала їх із собою, але дітей вона не змушувала просити»2. В ряді випадків засуджені запевняли, що не знали про кримінально караний характер своїх дій, у зв’язку з чим обіцяли надалі не повторювати їх3. Таким чином, не можна не відзначити той факт, що для осіб, котрі вчиняють розгля- дуване діяння, загалом характерне критичне ставлення до своєї протиправної поведінки. Разом з тим не можна ігнорувати й того факту, що аналогічне реагування притаманне також особам, раніше засудженим за даний та однорідні злочини, що, зрозуміло, схиляє до скептичного сприйняття таких заяв4. Насамкінець зупинимось на морально-психологічних рисах осіб, які використовують малолітню дитину для заняття жебрацтвом. Призначаючи покарання, суд врахував наявність позитивної характеристики щодо 31 засудженого, посе- редньої (задовільної) – щодо 39, негативної – щодо 7; ще стосовно 23 осіб про наявність відповідної характе- ристики у вироках не згадувалось. Аналіз емпіричної бази дозволяє стверджувати, що для розглядуваної категорії осіб характерні такі мораль- но-психологічні риси, як прагнення до забезпечення власного благополуччя будь-якою ціною, в тому числі шляхом використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, егоїзм, небажання працювати, безвідпові- дальність, недалекоглядність, відсталість, вузькість та обмеженість поглядів і життєвих установок, а також під- приємливість, вміння переконувати інших тощо. На підставі викладеного можемо розробити кримінологічний портрет особи злочинця, що використовує ма- лолітню дитину для заняття жебрацтвом: це раніше не судима (90%) жінка (93%), громадянка України (95%), ромської національності (50,7%), у віці 30–39 років (43,5%), без будь-якої освіти (43,1%), що ніде не працює (100%), не перебуває у шлюбі (79%), якій притаманні такі негативні риси, як користолюбство, егоїзм, небажан- ня працювати, недалекоглядність, відсталість, вузькість та обмеженість поглядів і життєвих установок, а також підприємливість, вміння переконувати інших. Про кримінологічні особливості осіб, які вчиняють незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, говорити складно, оскільки відсутня відповідна судова практика. Напевне можна сказати лише те, що цією особою може бути лише лікар-психіатр, який одноосібно чи у складі комісії лікарів-психіатрів при- йняв рішення про госпіталізацію до вказаного закладу завідомо психічно здорової особи. Розроблена кримінологічна характеристика осіб, які вчинили злочини проти волі, честі та гідності особи, доз- воляє краще зрозуміти причини вказаних злочинів, дає змогу розкрити глибинний механізм зазначених посягань. Вважаємо, що спираючись на отримані дані, можна розробити ефективні заходи запобігання таким злочинам. 1 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 290. 2 Вирок Уманського міськрайонного суду Черкаської обл. від 6 грудня 2013 р. (справа № 705/2137/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35915964 3 Див., наприклад: Вирок Нововолинського міського суду Волинської обл. від 11 березня 2013 р. (справа № 0312/2897/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/50977689; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпро- петровської обл. від 11 листопада 2014 р. (справа № 216/7906/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/41415780; Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 18 липня 2013 р. (справа № 216/4868/13- к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32486332 4 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 290–291.

401 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

7.3. Детермінація злочинів проти волі, честі та гідності особи

Успішне запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи можливе лише за умови встановлення детермінаційного комплексу вказаних посягань. У кримінологічній літературі визнається, що детермінація злочинності – це сукупність різних за природою негативних явищ об’єктивного та суб’єктивного характеру, які у своєму зв’язку обумовлюють кримінальну фор- му поведінки у суспільстві1. У детермінації злочинності найважливіше значення мають причини та умови злочинності. Загальновизна- ним є те, що причина породжує злочинність як наслідок, умови ж самі по собі не продукують це явище, однак сприяють виникненню та поширенню злочинних проявів у суспільстві. При цьому має місце спільна дія причин та умов злочинності, нерозривний зв’язок між ними як елементами єдиної системи2. В той же час у криміноло- гічній літературі визнається, що зводити детермінацію злочинності лише до причин та умов невірно, оскільки окрім вказаних детермінант до системи кримінологічної детермінації входять також кореляти, функціональна залежність, зв’язок станів тощо3. Досліджуючи детермінацію злочинності, необхідно виходити з того, що найближчою причиною вказаного явища є суспільно-психологічні фактори, тобто дефекти суспільної свідомості та моральності4. Йдеться, таким чином, про суб’єктивний фактор, який у детермінації злочинності відіграє вирішальне значення. Водночас ціл- ком очевидно, що дефекти суспільної свідомості не виникають самі по собі, а є наслідком різного роду протиріч та негативних факторів, які мають місце в суспільстві та державі. З огляду на це, на наш погляд, інші фактори правильно відносити до умов злочинності, а не її причин5. Здійснений аналіз матеріалів кримінальних проваджень та спеціальної літератури дозволяє з’ясувати основ- ні детермінанти злочинів проти волі, честі та гідності особи. Детермінанти вказаних посягань, на наш погляд, можна класифікувати на соціально-економічні, суспільно-політичні, морально-психологічні, медичні, правові та організаційно-управлінські. До соціально-економічних детермінант відносимо перманентну економічну кризу в Україні та пов’язані з нею безробіття і бідність, значне соціальне розшарування населення тощо.

1 Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 71. 2 Див., наприклад: Богатирьов І.Г. Кримінологія: навчальний посібник. Київ: Дакор, 2016. С. 54–55; Кваша О.О. Співучасть у злочині: структура та відповідальність: монограф. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2013. С. 206–208; Криминология: учебник / под ред. В.Н. Кудрявцева и В.Е. Эминова. Москва: Юристъ, 2007. С. 122–123; Криминология: учебник для вузов / под общ. ред. д.ю.н., проф. А.И. Долговой. Москва: Издательство НОРМА, 2003. С. 232; Криминология: учебник для студентов вузов, обучающихся по специальности 021100 «Юриспруденция» / под ред. Г.А. Аванесова. Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. С. 192–193; Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / за ред. проф. І.М. Даньшина. Харків: Право, 2003. С. 57; Кримінологія: навчальний посібник / за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужи. Київ: Атіка, 2010. С. 45; Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации / под ред. В.Н. Кудрявцева. Москва: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С. 44; Литвинов О.М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні: монографія. Харків: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2008. С. 157–158; Музыка А.А., Багиров С.Р. Причинная связь: уголовно-правовой очерк. Хмельницкий: Изд-во Хмельницкого уни- верситета управления и права, 2009. С. 44, 47; Ярмиш Н.М. Теоретичні проблеми причинного-наслідкового зв’язку в кримінальному праві (філософ- сько-правовий аналіз): автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. С. 8, 19. 3 Див., наприклад: Богатирьов І.Г. Кримінологія: навчальний посібник. Київ: Дакор, 2016. С. 54; Кримінологія: Загальна та Особлива частини: під- ручник / за заг. ред. В.В. Голіни. Харків: Право, 2009. С. 32; Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / за ред. проф. І.М. Даньшина. Харків: Право, 2003. С. 56; Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 72; Кримінологія: підручник для студентів вищих навч. закладів / за заг. ред. О.М. Джужи. Київ: Юрінком Інтер, 2002. С. 61; Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации / под ред. В.Н. Кудрявцева. Москва: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С. 45; Леоненко Т.Є. Злочинність і релі- гія: кримінологічне дослідження: монографія. Запоріжжя: Кругозір, 2015. С. 293; Мартыненко О.А. Детерминация и предупреждение преступности среди персонала органов внутренних дел Украины: монография. Харьков: Изд-во ХНУВС, 2005. С. 238; Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ): монография. Харьков: Право, 2003. С. 19–36. 4 Див., зокрема: Голіна В.В., Лукашевич С.Ю., Колодяжний М.Г. Державне програмування і регіональне планування заходів запобігання злочинності в Україні / за заг. ред. В.В. Голіни. Харків: Право, 2012. С. 150; Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання: монографія. Харків: Право, 2011. С. 224; Зелинский А.Ф. Криминология. Учебное пособие. Харьков: Рубикон, 2000. С. 48; Криміно- логія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 70–71; Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации / под ред. В.Н. Кудрявцева. Москва: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С. 44; Курс лекций по криминологии / под ред. проф. Н.И. Даньшина (Общая часть) и проф. В.В. Голины (Особенная часть). Харьков: Одиссей, 2006. С. 52. 5 Андрушко А.В., Нестерова І.А. Злочинність у сфері туристичного бізнесу: кримінологічна характеристика та запобігання: монографія. Ужгород: ТОВ «ІВА», 2016. С. 83.

402  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Суспільно-політичними детермінантами розглядуваних злочинів є триваюча агресія Російської Федерації проти України, прояви сепаратизму, відчуження влади від народу тощо. До морально-психологічних детермінант слід віднести деформацію суспільної моралі та девальвацію загаль- нолюдських цінностей, прагнення до збагачення будь-якою ціною, зневажливе ставлення до прав і свобод ін- ших осіб тощо. Медичними детермінантами аналізованих злочинів є зростання кількості осіб із психічними розладами, а також чисельності хворих на алкоголізм та наркоманію. Правовими детермінантами є недоліки кримінального законодавства, що встановлює відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи, а також інших законодавчих актів. До організаційно-управлінських детермінант слід віднести перевантаженість судів та системи правоохорон- них органів, низький рівень професіоналізму частини правоохоронців та суддів, недостатній рівень розкриття розглядуваних злочинів, недоліки в роботі соціальних служб тощо. Проаналізуємо окреслені детермінанти детальніше. У детермінації розглядуваних посягань особливе місце посідають соціально-економічні чинники. За екс- пертними оцінками, соціальна нерівність в Україні є однією з найбільших у світі. Різниця в доходах 10% найба- гатших і 10% найбідніших українців з урахуванням тіньових доходів досягає 40 разів1. Вчені підкреслюють, що соціально-економічна нерівність проявляється у викривленій соціальній структурі вітчизняного суспільства, у якій наявні лише дві страти з характерним для них набором ознак – заможні та бідні; в українських реаліях середній клас не відповідає класичним уявленням про нього як такий2, тоді як у всіх розвинутих країнах саме середній клас виконує важливу стабілізуючу функцію3. Внаслідок неоднозначних соціально-економічних пере- творень значна частина населення виїхала за кордон у пошуках кращої долі, ще частина опинилася за межею бід- ності. Економічні негаразди спричинили низку соціальних аномалій, відсутність впевненості у завтрашньому дні, зростання соціальної напруги. У підсумку це зумовило активізацію криміногенного потенціалу суспільства та зростання масштабів злочинності4. Серед важливих детермінант злочинів проти волі, честі та гідності особи – високий рівень безробіття в Україні. Підтвердженням даного факту є те, що за результатами нашого дослідження ніде не працювала біль- шість засуджених за вчинення вказаних злочинів. Зазначимо, що за даними Державної служби статистики, у 2018 році кількість безробітних в Україні становила 1578,6 тис. осіб з числа економічно активного населення країни (рівень безробіття – 8,8%)5, у 2019 році – 1487,7 тис. осіб з числа економічно активного населення кра- їни (рівень безробіття – 8,2%)6. Таким чином, майже кожен десятий працездатний мешканець України – без- робітний. При цьому варто мати на увазі, що відповідні дані не враховують тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини тимчасово окупованих територій у Донецькій та Лу- ганській областях. Слід підкреслити, що вимушене безробіття призводить не лише до значного погіршення матеріального становища людини. Воно негативно позначається на її психологічному здоров’ї, сімейних відносинах, бачен-

1 Коваль Н.В. Соціально-економічна нерівність в Україні та світі: проблеми оцінювання та шляхи їх вирішення. Економіка та держава. 2016. № 2. С. 48. 2 Див., зокрема: Коваль Н.В. Соціально-економічна нерівність в Україні та світі: проблеми оцінювання та шляхи їх вирішення. Економіка та держава. 2016. № 2. С. 49; Клименко В.В., Лозова Г.М. Середній клас: досвід США та українські реалії. Вісник Національного університету «Львівська полі- техніка». Проблеми економіки та управління. 2015. № 815. С. 67; Козьма В.В. Стабілізаційна роль середнього класу в життєдіяльності суспільства. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 22: Політичні науки та методика викладання соціаль- но-політичних дисциплін. 2009. Вип. 1. С. 83–84; Нерівність в Україні: масштаби та можливості впливу / за ред. Е.М. Лібанової. Київ: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, 2012. С. 252. 3 Див., зокрема: Коваль Н.В. Соціально-економічна нерівність в Україні та світі: проблеми оцінювання та шляхи їх вирішення. Економіка та держава. 2016. № 2. С. 49; Александрова О.С. Середній клас як фактор забезпечення стабільності в сучасній Україні. Гілея: науковий вісник: збірник наукових праць. 2011. Вип. 44 (2). С. 350–357; Козьма В.В. Стабілізаційна роль середнього класу в життєдіяльності суспільства. Науковий часопис Національ- ного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 22: Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2009. Вип. 1. С. 80–85; Tarkhnishvili A., Tarkhnishvili L. Middle Class: Definition, Role and Development. Global Journal of Human Social Science. 2013. Vol. 13. Issue 7. URL: https://globaljournals.org/GJHSS_Volume13/3-Middle-Class-Definition-Role-and-Development.pdf 4 Андрушко А.В. Детермінанти незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право та державне управління. 2019. № 4. С. 86. 5 Безробіття населення (за методологією МОП) за статтю, типом місцевості та віковими групами у 2018 році / Офіційний сайт Державної служби статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2017/rp/eans/eans_u/arch_bnsmv_u.htm 6 Безробіття населення (за методологією МОП) за статтю, типом місцевості та віковими групами у 2019 році / Офіційний сайт Державної служби статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2017/rp/eans/eans_u/arch_bnsmv_u.htm

403 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ні життєвих перспектив тощо1. Безробітні, як відомо, нерідко зневірюються у собі, зловживають алкоголем, стають наркоманами, вчиняють кримінально карані діяння. За деякими оцінками, збільшення в державі рів- ня безробіття на 1% призводить до зростання злочинності на 6–8%2. Зарубіжними дослідниками емпірично доведено нерозривний зв’язок між рівнем безробіття і кількістю вчинюваних злочинів проти власності3. На наш погляд, є підстави припустити наявність відповідного зв’язку також між рівнем безробіття і чисельністю розглядуваних злочинів (передовсім, зрозуміло, вчинених з корисливих мотивів). Підтверджується це, зокре- ма, проаналізованими матеріалами кримінальних проваджень. Так, безробітний О., засуджений Малиновським районним судом м. Одеси за викрадення жінки з метою отримання викупу за її звільнення, пояснив, що злочин вчинив у зв’язку із складним матеріальним становищем, оскільки йому необхідно було виплачувати кредит, а також сплачувати за навчання доньки у вищому навчальному закладі4. Варто також мати на увазі, що скоєння окремих аналізованих злочинів (зокрема, незаконного позбавлення волі, тримання особи як заручника) вима- гає наявності в особи вільного часу, адже контролювати незаконно утримуваного нерідко доводиться упродовж тривалого часу. Достатньо вільного часу якраз і має незайнята особа5. На відсутність роботи нерідко нарікають також особи, які вчинили торгівлю людьми. Так, наприклад, у судовому засіданні К., обвинувачена у вказаному діянні, зазначила, що відповідною діяльністю вирішила займа- тися після того, як втратила роботу і не мала коштів для того, аби прогодувати дітей6. Відомо, що останніми роками проблема безробіття є особливо актуальною для внутрішньо переміщених осіб та жителів населених пунктів, що перебувають в зоні бойових дій на сході України. У вивчених матеріа- лах кримінальних проваджень подеколи трапляється інформація про зазначених осіб, які вчинили торгівлю людьми, оскільки втратили роботу і перебували у скрутному матеріальному становищі. Приміром, жінка, яка завербувала двох неповнолітніх дівчат для зайняття проституцією в Росії, в суді пояснила, що до вчинення зло- чину її штовхнула відсутність роботи в місті Попасна, яке знаходиться на лінії розмежування, та брак коштів на елементарні потреби7. Раніше зазначалося, що основна причина уразливого стану осіб, які ставали жертвами торгівлі людьми, – від- сутність роботи та перебування у зв’язку з цим у скрутному матеріальному становищі. Зважаючи на це, підкрес- лимо, що вирішення проблеми безробіття в Україні мінімізує ризики потрапляння в ситуацію торгівлі людьми. У розглядуваному контексті необхідно зазначити, що наявність роботи в Україні не є запорукою безбідного існування8. З огляду на це бідність в Україні має кардинальні відмінності від бідності, притаманної високороз- винутим країнам та країнам, що розвиваються. Експерти відзначають, що бідність працюючих, у тому числі висококваліфікованих, є унікальним явищем серед країн із середнім рівнем доходу, до яких Україну відносять міжнародні інституції9. Як відомо, заробітна плата в Україні – найнижча в Європі. Станом на сьогодні в країні існує глибока диспропорція між високою вартістю життя і низькою ціною праці10. У зв’язку з цим найнижчою 1 Див., наприклад: Мельник Ж.В. Психологічні детермінанти довготривалого безробіття. Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Серія: Соціально-педагогічна. 2016. Вип. 27. С. 130–132; Пасічна В.Г. Організаційно-психологічні детермінанти адаптації безробітних на етапі професійної перепідготовки: дис. … канд. психолог. наук: 19.00.10. Київ, 2018. С. 29–34; Пасічна В.Г. Психологічний аналіз безробіття як соціально-економічного явища. Проблеми сучасної психології. Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного уні- верситету імені Івана Огієнка, Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України. 2016. Вип. 34. С. 412–415. 2 Див., наприклад: Пасічна В.Г. Організаційно-психологічні детермінанти адаптації безробітних на етапі професійної перепідготовки: дис. … канд. психолог. наук: 19.00.10. Київ, 2018. С. 29; Пасічна В.Г. Психологічний аналіз безробіття як соціально-економічного явища. Проблеми сучасної психо- логії. Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України. 2016. Вип. 34. С. 412; Харчук С.А., Пенькна І.С. Безробіття як одна з глобальних проблем світу та напрями його подолання. Економіка та держава. 2016. № 7. С. 73. 3 Див., наприклад: Melick M.D. The Relationship between Crime and Unemployment. The Park Place Economist. 2003. Vol. 11. P. 30–36; Edmark K. Unemployment and Crime: Is There a Connection? The Scandinavian Journal of Economics. 2005. Vol. 107. № 2. P. 353–373; Phillips J. The link between unemployment and crime rate fluctuations: An analysis at the county, state, and national levels. Social Science Research. 2012. Vol. 41. P. 681–694; Entorf H., Sieger P. Does the Link between Unemploymentand Crime Depend on the Crime Level? A Quantile Regression Approach. IZA Discussion Paper. 2014. № 8334. P. 1–32. URL: http://ftp.iza.org/dp8334.pdf; Janko Z., Popli G. Examining the link between crime and unemployment: a time-series analysis for Canada. Applied Economics. 2015. Vol. 47. № 37. P. 4007–4019. 4 Архів Малиновського районного суду м. Одеси за 2012 рік. Справа № 1/1519/1273/11. 5 Андрушко А.В. Детермінанти незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право та державне управління. 2019. № 4. С. 87. 6 Архів Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. за 2012 рік. Справа № 1005/6990/2012. 7 Архів Лисичанського міського суду Луганської обл. за 2017 рік. Справа № 423/2780/17. 8 Погоджуємось із В.І. Шакуном, який слушно підкреслює, що якщо раніше головним фактором бідності в Україні було безробіття, то нині – низька оплата праці навіть за висококваліфіковану роботу (Шакун В.І. Суспільство і злочинність. Київ: Атіка, 2003. С. 387). 9 Коваль Н.В. Соціально-економічна нерівність в Україні та світі: проблеми оцінювання та шляхи їх вирішення. Економіка та держава. 2016. № 2. С. 48. 10 В Україні найнижчі зарплати в Європі. Корреспондент.net. 11 квітня 2019 р. URL: https://ua.korrespondent.net/ukraine/4085455-v-ukraini-nainyzhchi- zarplaty-v-yevropi-rada

404  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

в Європі є й середня купівельна спроможність українців, про що свідчать дані аналітичної компанії GfK, яка щорічно проводить дослідження купівельної спроможності серед 42 країн. Згідно з останнім її дослідженням, після сплати обов’язкових платежів європейці в середньому витрачають 14739 євро (408,4 тис. грн.), тоді як українці – лише 1830 євро (близько 50,7 тис. грн.). Лідером рейтингу є Ліхтенштейн з середньою купівельною спроможністю 67550 євро (1,87 млн. грн.), що у 37 (!) разів більше, ніж в Україні1. Низька заробітна плата – одна з головних причин, чому чимало економічно активних громадян віддають перевагу кримінальним джерелам доходів перед чесним, але мізерним заробітком. Б.М. Головкін у цьому зв’язку слушно підкреслює, що за умов, коли більша половина населення не може задовольнити елементарних потреб за легальні доходи, люди масово вдаються до пошуку додаткових доходів, у тому числі шляхом вчинення кримінально караних діянь2. Для при- кладу, один із учасників організованої групи, яка примушувала потерпілих до виконання цивільно-правових зобов’язань шляхом їх викрадення та заподіяння їм тілесних ушкоджень, заявив, що не міг відмовитись від пропозиції взяти участь в діяльності вказаної групи, оскільки, попри наявність роботи, перебував у скрутному матеріальному становищі і гостро потребував грошей3. За часткою ВВП на душу населення Україна є найбіднішою країною в Європі. За даними Державної служ- би статистики, за межею бідності живуть 33,9% громадян України4. На матеріальне становище сім’ї суттєво впливає народження дитини. На цьому особливо слід наголосити, адже частина розглядуваних нами діянь – злочини, вчинені батьками щодо своїх дітей (йдеться передусім про торгівлю батьками своїми дітьми, а також про використання батьками або особами, які їх замінюють, малолітньої дитини для заняття жебрацтвом). Най- складніше, зрозуміло, доводиться багатодітним сім’ям та одиноким матерям. Державна допомога сім’ям з діть- ми залишається недостатньою. За даними соціологів, 53% домогосподарств з двома дітьми, 65% з трьома і 97% з чотирма дітьми перебувають за межею фактичної грошової бідності5. Водночас окремі із батьків, які стали фігурантами проаналізованих автором кримінальних проваджень, народжували дітей саме для отримання цієї допомоги, оскільки не бажали працювати6. Необхідно зазначити, що вчинення частини розглядуваних злочинів (зокрема, захоплення заручників) де- термінується не стільки безробіттям та пов’язаною з нею бідністю (хоча й ці фактори в окремих проаналізованих провадженнях мали важливе значення), скільки більш високим ступенем прибутковості злочинної діяльності порівняно з рівнем прибутковості законної діяльності. Не маючи можливості достатньо заробляти (насампе- ред через низьку оплату праці в Україні) чи не бажаючи наполегливо для цього працювати, молоді люди нама- гаються шукати засоби для існування, виходячи з тих уявлень та умінь, які вони мають. Не зупиняються такі особи й перед кримінально караними способами збагачення. Вивчення доступної емпіричної бази засвідчило, що найпоширенішою метою захоплення заручників є мета незаконного збагачення шляхом вимагання викупу від третіх осіб як умови звільнення заручника; при цьому сума коштів, яку злочинці прагнули отримати в ре- зультаті вчинення цього посягання, варіювала від 10 тисяч до 2 мільйонів доларів США. Звертає на себе увагу й той факт, що окремі із винних осіб на момент вчинення даного злочину були людьми явно не бідними – обій- мали посади директорів невеликих приватних підприємств чи їх заступників7. Вказаних осіб, таким чином, на вчинення злочину штовхнула не матеріальна скрута, а бажання суттєво збагатитися у злочинний спосіб. Має рацію Б.М. Головкін, який зазначає, що свідомість людей, котрі мають стабільні легальні джерела доходів, не менше підвладна спокусі збагачення, примноження багатства, ніж свідомість звичайних люмпенів та декласова- них елементів8. Відзначимо також порівняну поширеність ситуації, за якої на вчинення аналізованого злочину зважувались особи, котрі заборгували значні суми коштів і не мали можливості їх повернути9. Захоплення за- 1 Найгірша в Європі купівельна спроможність: українці витрачають у 37 разів менше, ніж лідери рейтингу. УНІАН. 22 жовтня 2019 р. URL: https:// www.unian.ua/economics/finance/10728036-naygirsha-v-yevropi-kupivelna-spromozhnist-ukrajinci-vitrachayut-u-37-raziv-menshe-nizh-lideri-reytingu. html 2 Головкін Б.М. Загальна характеристика детермінантів злочинності в Україні. Форум права. 2014. № 1. С. 110. 3 Архів Смілянського міськрайонного суду Черкаської обл. за 2013 рік. Справа № 703/4641/13-к. 4 За даними Держстату, майже 34% українців живуть за межею бідності. Zaxid.net. 2 січня 2019 р. URL: https://zaxid.net/za_danimi_derzhstatu_ mayzhe_34_ukrayintsiv_zhivut_za_mezheyu_bidnosti_n1472988 5 Тільки грошей недостатньо. Як допомогти сім’ям з дітьми. Commons. 14 листопада 2019 р. URL: https://commons.com.ua/uk/ne-lishe-groshi-ekspertki- pro-novi-viplati-na-ditej/ 6 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 168. 7 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2017. № 4. С. 215. 8 Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання: монографія. Харків: Право, 2011. С. 249. 9 Див., наприклад: Вирок Баштанського районного суду Миколаївської обл. від 25 червня 2014 р. (справа № 468/560/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39435618; Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2014 р. (справа № 489/1363/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38422019; Архів Апеляційного суду Київ-

405 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ручника й подальше вимагання чималого викупу у родичів затриманого або інших осіб, на їх переконання, було найбільш прийнятним шляхом вирішення матеріальних труднощів1. Так, наприклад, підприємець, що торгував на ринку кавою та чаєм, через фінансові труднощі не зміг повернути борги за сплату придбаного ним товару, а тому вирішив у співучасті з братом захопити та тримати як заручника знайому жінку, що працювала на посаді головного бухгалтера одного з київських підприємств, з метою спонукати керівництво цього підприємства пе- редати їм кошти в сумі 10 тисяч доларів США як умову звільнення заручниці2. Варто зазначити, що вчинення окремих діянь проти волі, честі та гідності особи, зокрема підміни дитини, мало залежить від матеріальних умов життя людей та їх економічного благополуччя. В той же час загальновідо- мим є той факт, що чим заможнішою є держава, тим краще у ній працюють правоохоронні органи, котрі швид- ше та якісніше розкривають вчинювані злочини, тим більше уваги приділяється продуманій профілактичній роботі. Натомість сучасній Україні до відповідних стандартів дуже далеко3. На переконання автора, ніякою матеріальною скрутою не можна пояснити чи виправдати продаж батьками своєї дитини. Як видається, визначальне значення у детермінації таких посягань має катастрофічна моральна деградація частини українського суспільства, яка пов’язана з неоднозначними перетвореннями в економічній, політичній, культурній та інших сферах, із соціальною нерівністю та несправедливістю, бідністю, відсутністю життєвих перспектив, кризою освіти та культури тощо4. У детермінації розглядуваних посягань важливе місце посідають суспільно-політичні чинники, серед яких – триваюча агресія Російської Федерації проти України, прояви сепаратизму тощо. Необхідно нагадати, що з початком збройного конфлікту на сході України кількість зареєстрованих випадків незаконного позбавлен- ня волі або викрадення людини та захоплення заручників збільшилась. Внаслідок агресії Російської Федерації проти України постала також проблема вимушеної внутрішньої міграції. В результаті анексії Криму та війни на Донбасі в країні з’явилось близько півтора мільйона внутрішньо переміщених осіб5. З огляду на те, що частина таких осіб перебуває в скрутному матеріальному становищі і їм доводиться погоджуватись на сумнівні пропо- зиції щодо працевлаштування, аби вижити в чужих для них містах, внутрішньо переміщені особи є категорією осіб, стосовно яких можна стверджувати про існування підвищених ризиків стати жертвою торгівлі людьми6. Серйозною проблемою є невизначений офіційний статус осіб, що незаконно утримуються на території самопроголошених «ДНР» і «ЛНР», яких представники державної влади та журналісти називають то за- ручниками7, то військовополоненими. На думку деяких експертів, складність проблеми полягає в тому, що формально Україна не перебуває в стані війни, а проводить операцію об’єднаних сил (з 14 квітня 2014 р. до 30 квітня 2018 р. – антитерористична операція), а тому офіційно не має військовополонених, є заручники те- рористів8. Такий висновок, як видається, суперечить Женевській конвенції про поводження з військовополо- неними 1949 р., у статті 2 якої зазначено, що ця конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них; конвенція застосовується також в усіх випадках часткової або повної окупації території Високої Договірної Сторони, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір9. Таким чином, положення вказаної конвенції поширюються на будь-які збройні кон- флікти, навіть якщо стан війни не оголошено. Як відомо, те, що Україна визнає себе стороною міжнародного збройного конфлікту, нині закріплено у низці нормативно-правових актів. В Законі України «Про особливості ської обл. за 2010 рік. Справа № 1-13/10; Архів Соснівського районного суду м. Черкаси за 2013 рік. Справа № 1-525/12 1 Андрушко А.В. Захоплення заручників: детермінанти та основні напрями запобігання. Прикарпатський юридичний вісник. 2018. № 4 (25). Том 3. С. 77. 2 Архів Апеляційного суду Київської обл. за 2010 рік. Справа № 1-13/10. 3 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 20. 4 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 168. 5 В Україні зареєстровано понад 1,49 млн переселенців – Мінсоцполітики. Укрінформ. 6 лютого 2018 р. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric- society/2396930-v-ukraini-zareestrovano-ponad-149-mln-pereselenciv-minsocpolitiki.html 6 Андрушко А.В. Внутрішньо переміщені особи як потенційні жертви торгівлі людьми. Здійснення та захист прав внутрішньо переміщених осіб: мате- ріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (20 квітня 2018 р., м. Ужгород) / за заг. ред. О.Я. Рогача, Я.В. Лазура, М.В. Менджул. Ужгород: ТОВ «РІК-У», 2018. С. 139. 7 Зазначимо, що в Єдиному державному реєстрі судових рішень немає жодного вироку, ухваленого по ст. 147 КК України, що стосувався б учасників самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». 8 Правозахисники просять статусу військовополонених для заручників «ДНР-ЛНР». ВВС. Україна. 14 лютого 2017 р. URL: https://www.bbc.com/ ukrainian/features-38971544 9 Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 р. / Законодавство України. URL: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/995_153

406  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 р. Російська Федерація чітко визнана агресором1. На справедливе переконання вітчизняних правозахисників, особи, що незаконно утримуються на території самопроголошених «ДНР» і «ЛНР», мають бути офіційно визнані військовополоненими. Наявність у вказа- них осіб гуманітарного статусу військовополонених дозволила б покращити їх правове становище та захищати їх у відповідності до положень міжнародних конвенцій (насамперед Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року)2. Визнання Російської Федерації відповідальною за дотримання норм Жене- вських Конвенцій дозволить колишнім військовополоненим, права яких було порушено, звертатися до судів з позовами проти Росії та отримати компенсацію за завдану шкоду3. Нині ж полонені бойовиками українські військові мають невизначений статус, не мають упевненості в тому, що держава їх захистить4, а їхні родичі, як відомо, нерідко змушені самостійно шукати контактів з бойовиками, щоб визволити своїх рідних5. Аналіз матеріалів кримінальних проваджень засвідчує, що кожне третє захоплення заручників вчиняється з використанням незаконно придбаної вогнепальної зброї. Із використанням такої зброї вчиняється також ча- стина випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини. У цьому контексті зазначимо, що у зв’яз- ку із триваючим збройним конфліктом на сході України проблема незаконного обігу вогнепальної зброї суттє- во загострилася6. Протягом останніх років із зони бойових дій на мирну територію України незаконно завезено тисячі одиниць зброї. Оцінити кількість вогнепальної зброї, що знаходиться на руках в населення, нині доволі складно. Так, за даними Національної поліції, зараз на руках в українців близько одного мільйона одиниць зареєстрованої зброї7. Що ж стосується зброї нелегальної, то її чисельність експертами оцінюється по-різному. Приміром, за інформацією МВС України, в державі на сьогодні не більше 300 тисяч одиниць незареєстрованої зброї8. За даними колишнього генпрокурора Юрія Луценка, в незаконному обігу в Україні знаходиться понад три мільйони одиниць нарізної вогнепальної зброї9, а за оцінками глави наглядової ради Української асоціації власників зброї Георгія Учайкіна, загалом на руках українців може знаходитись до п’яти мільйонів одиниць незареєстрованої легкої вогнепальної зброї10. Зазначимо, що за 2017 рік поліція задокументувала майже вісім тисяч фактів незаконного поводження зі зброєю і вилучила дві з половиною тисячі одиниць вогнепальної зброї, 240 тисяч набоїв, понад дві тисячі гранат та 72 вибухових пристрої11. Протягом 2018 року поліція задокумен- тувала понад 7,4 тисячі фактів незаконного обігу зброї і вилучила понад дві тисячі одиниць вогнепальної зброї, 62 гранатомети, понад 1700 гранат, 163 міни та понад 230 тисяч патронів12. Упродовж 2019 року вилучено 1517 одиниць вогнепальної зброї, в тому числі гвинтівок і бойових карабінів – 59, автоматів – 55, пістолетів-куле-

1 Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Доне- цькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 р. № 2268-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2268-19 2 Івасик С. Військовополонені: заручники права та політики. Українська правда. 4 вересня 2016 р. URL: https://www.pravda.com.ua/ columns/2016/09/4/7119178/; Правозахисники просять статусу військовополонених для заручників «ДНР-ЛНР». ВВС. Україна. 14 лютого 2017 р. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/features-38971544 3 Івасик С. Військовополонені: заручники права та політики. Українська правда. 4 вересня 2016 р. URL: https://www.pravda.com.ua/ columns/2016/09/4/7119178/ 4 Утім, слід зауважити, що й міжнародне право захисту прав людини покладається передовсім на добросовісність держав та підтримку міжнародних ін- ституцій, коли йдеться про забезпечення прав людини в період збройного конфлікту. Історія людства, на жаль, переконливо засвідчує, що порушення норм міжнародного гуманітарного права щодо поводження та захисту військовополонених не є рідкісним явищем. 5 Андрушко А.В. Захоплення заручників: детермінанти та основні напрями запобігання. Прикарпатський юридичний вісник. 2018. № 4 (25). Том 3. С. 77. 6 Див. також: Богатирьов І.Г. Актуальні проблеми запобігання злочинності в районі проведення антитерористичної операції. Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення: матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. (Київ, 24 берез. 2014 р.): у 2 ч. / редкол.: В.В. Чернєй, С.Д. Гусарєв, С.С. Чернявський та ін. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2017. Ч. 1. С. 37; Богатирьов І.Г., Дідківська Г.В. Злочинність у районі антитерористичної операції: поняття та сутність. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2017. Спецвипуск, ч. 1. С. 182; Лень В.В., Олійни- ков Г.В. Незаконний обіг вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин та пристроїв, пов’язаний із проведенням антитерористичної операції: окремі питання запобігання. Право і суспільство. 2016. № 1. С. 205–206. 7 Українці тримають на руках більше чотирьох мільйонів легальної і нелегальної зброї. Дзеркало тижня. 16 серпня 2018 р. URL: https://dt.ua/ UKRAINE/ukrayinci-trimayut-na-rukah-bilshe-chotiroh-milyoniv-legalnoyi-i-nelegalnoyi-zbroyi-285812_.html; На руках в українців може бути до 4,4 млн. одиниць зброї. ZIK. 25 липня 2018 р. URL: https://zik.ua/news/2018/07/25/na_rukah_v_ukraintsiv_mozhe_buty_do_44_mln_odynyts_zbroi__ zmi_1373065 8 Скільки зброї на руках в українців? Громадське. 22 січня 2018 р. URL: https://hromadske.ua/posts/skilky-zbroi-na-rukakh-u-ukraintsiv 9 Луценко назвав кількість незареєстрованої зброї на руках у населення. День. 10 листопада 2018 р. URL: https://day.kyiv.ua/uk/news/101118-lucenko- nazvav-kilkist-nezareyestrovanoyi-zbroyi-na-rukah-u-naselennya 10 Скільки зброї на руках в українців? Громадське. 22 січня 2018 р. URL: https://hromadske.ua/posts/skilky-zbroi-na-rukakh-u-ukraintsiv 11 У 2017 році Нацполіція вилучила з незаконного обігу понад дві тисячі гранат / МВС України. URL: http://mvs.gov.ua/ua/news/11656_U_2017_roci_ Nacpoliciya_viluchila_z_nezakonnogo_obigu_ponad_dvi_tisyachi_granat_INFOGRAFIKA_FOTO.htm 12 У 2018 році поліція вилучила з незаконного обігу понад 2 тисячі одиниць зброї. Україна сьогодні. 1 лютого 2019 р. URL: https://ukraine.segodnya.ua/ ua/ukraine/v-2018-godu-policiya-izyala-iz-nezakonnogo-oborota-bolee-2-tysyach-edinic-oruzhiya-1215152.html

407 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

метів – 30, пістолетів і револьверів – 655, рушниць і карабінів – 144, саморобної зброї – 215, обрізів – 186, іншої вогнепальної зброї – 173. Окрім того, за даними Національної поліції, протягом 2019 року вилучено 81 гранатомет, 162,2 тисячі патронів, 1934 гранати, 25 мін1. На початку 2020 року Національна поліція заявила, що основним каналом потрапляння нелегальної зброї на територію України залишаються окуповані території2. З початку війни на Донбасі кількість вироків суду за статтею 263 КК України, яка передбачає відповідальність за незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами, зросла майже на 13% (і це не враховуючи Криму, Донецької та Луганської областей, де багато судів перестали працювати)3. У розгляду- ваному контексті варто погодитись з В.І. Шакуном, який підкреслює, що «перенасичення зброєю та близькість непідконтрольних Україні територій зумовлюють високий рівень загрози терористичних актів, проявів бан- дитизму, поширення протиправної поведінки навіть у регіонах, значно віддалених від тимчасово окупованих територій»4. Важливу роль у детермінації розглядуваних злочинів відіграють морально-психологічні детермінанти. Йдеться про моральну деградацію значної частини суспільства, зростання рівня його агресивності та конфлік- тності, руйнацію позитивних ціннісних орієнтацій, відсутність поваги до прав та свобод інших людей (серед яких право на свободу та особисту недоторканність і право на повагу до людської гідності). Викладене, як видається, стосується насамперед молоді, тобто тих, хто найчастіше вчиняє розглядувані злочини. Соціологи констатують, що сучасна молодь очікує позитивних змін вже сьогодні і не готова чекати на їх настання в май- бутньому. Традиційні ціннісні орієнтації – прагнення до знань, повага до старших, люб’язність – зазнали суттє- вих змін, набули іншої сутності. У свідомості молоді відображається парадоксальне поєднання амбівалентних ціннісних поведінкових установок, має місце світоглядний хаос, який формується під сильним впливом масової культури і реклами, що агресивно нав’язують культ споживацтва та асоціальні моделі самореалізації5. Частина нинішнього покоління спокійно ставиться до випадкових сексуальних стосунків, проституції, вжи- вання легких наркотиків, керування автомобілем в нетверезому стані6. Сучасна студентська молодь значно лег- ше виправдовує ухилення від сплати податків (4,5%), крадіжки (2,3%), хабарництво (3,7%), брехню у власних інтересах (3,9%), безпідставне отримання державної допомоги (3,9%) тощо7. При цьому слід погодитись з Б.М. Головкіним, який підкреслює, що ці показники можуть виявитися значно вищими серед молоді, яка не працює і не навчається, має низький соціальний статус, відчуває брак можливостей для досягнення життєвого успіху і самореалізації8. Сильний вплив моралі на поведінку у повсякденному житті визнає лише 43,7% молоді, тоді як на кожну десяту молоду людину норми моралі не мають жодного впливу9. Вивчення рівня правосвідомості сучасної укра- їнської молоді засвідчило, що закон впливає на повсякденне життя лише 30,6% опитаних, натомість кожна п’ята молода людина відповіла, що вимоги закону ігнорує10. Чесна праця, повага оточуючих, скромність, чуйність, доброта і терпимість у структурі ціннісних орієнтацій молоді відсунуті далеко у кінець списку11. Для більшості молоді стійким базисом існування особистості є тільки особисте життя й індивідуалістські цінності; значимість 1 В Україні за минулий рік вилучили понад 1,5 тис. одиниць вогнепальної зброї / Інформаційне агентство «Українські національні новини». 13 лютого 2020 р. URL: https://www.unn.com.ua/uk/news/1852073-v-ukrayini-za-minuliy-rik-viluchili-ponad-1-5-tis-odinits-vognepalnoyi-zbroyi 2 У поліції розповіли, скільки зброї вилучили минулого року. Основним каналом потрапляння нелегальної зброї на території України правоохорон- ці називають окуповані території. УНІАН. 21 січня 2020 р. URL: https://www.unian.ua/weapons/10839710-u-policiji-rozpovili-skilki-zbroji-viluchili- minulogo-roku.html 3 Скільки зброї на руках в українців? Громадське. 22 січня 2018 р. URL: https://hromadske.ua/posts/skilky-zbroi-na-rukakh-u-ukraintsiv 4 Шакун В.І. Кримінологічні наслідки збройних конфліктів. Особливості процесуального доказування у кримінальних провадженнях про злочини, вчинені на тимчасово окупованих територіях: матеріали круглого столу (26 липня 2016 року). Київ: Національна академія прокуратури України, 2016. С. 11. 5 Бліхар М.П. Ціннісні орієнтації студентської молоді України: соціологічний аналіз проблеми. Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. 2011. Вип. 5. С. 122. 6 Капера І. Українська молодь у контексті соціальних змін. Вища освіта України. 2012. № 1. С. 98; Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання: монографія. Харків: Право, 2011. С. 251. 7 Бліхар М.П. Ціннісні орієнтації студентської молоді України: соціологічний аналіз проблеми. Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. 2011. Вип. 5. С. 122; Капера І. Українська молодь у контексті соціальних змін. Вища освіта України. 2012. № 1. С. 98. 8 Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання: монографія. Харків: Право, 2011. С. 251. 9 Капера І. Українська молодь у контексті соціальних змін. Вища освіта України. 2012. № 1. С. 98; Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання: монографія. Харків: Право, 2011. С. 251. 10 Капера І. Українська молодь у контексті соціальних змін. Вища освіта України. 2012. № 1. С. 98; Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання: монографія. Харків: Право, 2011. С. 251. 11 Целякова О.М. Духовність і ціннісні орієнтації студентської молоді України в трансформаційному суспільстві. Гуманітарний вісник Запорізької дер- жавної інженерної академії. 2009. Вип. 38. С. 230; Савчук О.В. Динаміка ціннісних орієнтацій української молоді. Актуальні проблеми соціології, пси- хології, педагогіки. 2012. Вип. 16. С. 64; Підбуцька Н. Цінності сучасної молоді та їхній вплив на успішність навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі. Вісник Львівського університету. Серія педагогічна. 2009. Вип. 25. Ч. 1. С. 193; Сіпакова О.А. Ціннісні орієнтації студентської молоді. Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки. 2014. Вип. 3. С. 116.

408  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

суспільства в житті окремої людини знижується1. Молодь не готова нести відповідальність за долю суспільства та у своїй більшості не бажає служити високим суспільним ідеалам2. Понад чверть молодих людей вважає, що домагатися власного щастя й добробуту слід будь-якою ціною3. В структурі життєвих пріоритетів молоді за останні десятиліття відбувся перехід від спрямованості на самореалізацію і альтруїстичні цінності до спрямова- ності на розваги, фізичні насолоди і особисте благополуччя4. У значної частини членів суспільства відзначається відносно слабка вираженість внутрішньої свідомості, яка оберігає особистість від деформацій чи деградації в складних життєвих ситуаціях5. Загалом же, на переконання соціологів, сучасне українське суспільство характе- ризується тотальною кризою в усіх сферах суспільного життя і суттєвою трансформацією системи цінностей6. У розглядуваному контексті необхідно погодитись з професором О.М. Костенком, який підкреслює, що су- часна злочинність в Україні – це не просто якесь ізольоване явище, а органічний наслідок (і симптом) більш фундаментального явища – соціальної кризи в Україні. Це означає, що сьогоднішня злочинність в Україні є злочинністю кризового типу, сутність якої полягає в тому, що вона породжується соціальною кризою і сама ж поглиблює цю кризу7. Деградація суспільства, вочевидь, пов’язана з неоднозначними перетвореннями в економічній, політичній, культурній та інших сферах, із соціальною нерівністю та несправедливістю, бідністю, відсутністю життєвих перспектив, кризою освіти та культури тощо. Фінансування освіти, науки та культури за залишковим прин- ципом призвело до істотного зниження освітнього та культурного рівня населення. Доводиться констатувати, що частина населення країни втратила суспільно корисні орієнтири та прагне насамперед матеріального збага- чення8. Соціологічні дослідження свідчать, що матеріальна забезпеченість як цінність поступово здобувала все вищий ранг з переходом від покоління до покоління, сягнувши свого апогею останніми роками9. Нестримна жадоба до грошей, одержання їх навіть шляхом протиправної поведінки, є звичним явищем сьогодення. У да- ному контексті В.М. Дрьомін змушений констатувати: «Нині суспільство все більше сприймається людьми як поле битви за суто особисті інтереси»10. Докорінно змінилися способи проведення молодими людьми свого дозвілля. Якщо у 1960–1970-ті рр. се- ред занять молоді різними видами культурної діяльності були: на першому місці – відвідування кінотеатрів (91,6%), на другому – читання газет і журналів (85,2%), на третьому – слухання радіо (82,8%), на четвертому – читання книжок (66,8%), а на п’ятому – перегляд телепередач11, то нині переважну частину дозвілля молодіжної аудиторії контролюють електронні засоби масової інформації, соціальні мережі та телебачення12. Дослідники підкреслюють, що новітні медіа та комунікаційні технології не просто заповнюють значну частину вільного часу молодих людей, а виступають важливим інструментом формування їхнього духовного світу, культурних ціннос- тей та установок13. За деякими даними, для майже третини молодих людей основним заняттям у вільний час є

1 Целякова О.М. Духовність і ціннісні орієнтації студентської молоді України в трансформаційному суспільстві. Гуманітарний вісник Запорізької дер- жавної інженерної академії. 2009. Вип. 38. С. 230; Бліхар М.П. Ціннісні орієнтації студентської молоді України: соціологічний аналіз проблеми. Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. 2011. Вип. 5. С. 123; Левковська Н. Динаміка ціннісних орієнтацій молоді. Політичний менеджмент. 2006. № 1. С. 91; Шапошникова І. Формування ціннісних орієнтацій сучасної української молоді. Соціальні виміри суспільства. 2013. Вип. 5. С. 720, 723. 2 Шапошникова І. Формування ціннісних орієнтацій сучасної української молоді. Соціальні виміри суспільства. 2013. Вип. 5. С. 720. 3 Капера І. Українська молодь у контексті соціальних змін. Вища освіта України. 2012. № 1. С. 98. 4 Савчук О.В. Динаміка ціннісних орієнтацій української молоді. Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки. 2012. Вип. 16. С. 64; Святненко С.В., Виноградов О.Г. Ціннісні орієнтації української молоді: порівняльний аналіз. Наукові записки НаУКМА. Педагогічні, психологічні науки та соціальна робота. 2013. Том 149. С. 35, 36. 5 Шапошникова І. Формування ціннісних орієнтацій сучасної української молоді. Соціальні виміри суспільства. 2013. Вип. 5. С. 721. 6 Там само. С. 720. 7 Костенко О.М. Не карою єдиною! Про концепцію «антикримінальних лещат». Вісник Національної академії прокуратури України. 2017. № 4/2 (52). С. 13. До аналогічного висновку дійшли О.М. Литвинов та Ю.В. Орлов (Литвинов О.М., Орлов Ю.В. Нариси з кримінології постмодерну. Харків: Право, 2019. С. 28). 8 Савчук О.В. Динаміка ціннісних орієнтацій української молоді. Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки. 2012. Вип. 16. С. 64; Левковська Н. Динаміка ціннісних орієнтацій молоді. Політичний менеджмент. 2006. № 1. С. 91; Шакун В.І. Суспільство і злочинність. Київ: Атіка, 2003. С. 376; Шапошникова І. Формування ціннісних орієнтацій сучасної української молоді. Соціальні виміри суспільства. 2013. Вип. 5. С. 719, 720. 9 Левковська Н. Динаміка ціннісних орієнтацій молоді. Політичний менеджмент. 2006. № 1. С. 88. 10 Дрёмин В.Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализации общества: монография. Одесса: Юридична літе- ратура, 2009. С. 307. 11 Левковська Н. Динаміка ціннісних орієнтацій молоді. Політичний менеджмент. 2006. № 1. С. 88. 12 Українська молодь не може жити без інтернету. УНІАН. 19 квітня 2013 р. URL: https://www.unian.ua/society/779261-ukrajinska-molod-ne-moje-jiti- bez-internetu-doslidjennya.html 13 Банах В.А., Банах Л.С. Трансформація ціннісних орієнтацій молоді в умовах кризового суспільства. Гуманітарний вісник Запорізької державної інже- нерної академії. 2016. Вип. 64. С. 18; Капера І. Українська молодь у контексті соціальних змін. Вища освіта України. 2012. № 1. С. 97; Левковська Н. Динаміка ціннісних орієнтацій молоді. Політичний менеджмент. 2006. № 1. С. 89.

409 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

перегляд телепрограм1. Як відомо, на телебаченні відбувається фактично ніким не контрольована пропаганда насильства та жорстокості, застосування грубої сили для вирішення будь-яких конфліктних ситуацій. У кіно- фільмах нерідко з усіма подробицями демонструються способи вчинення розглядуваних злочинів (зокрема, незаконного позбавлення волі або викрадення людини, захоплення заручників), що фактично стає своєрідним керівництвом до дій для нестійкої частини населення2. Зазначимо, що за даними соціологічного дослідження «Сучасна молодь України», проведеного в 2013 р. Інститутом Горшеніна, 42,6% молодих українців у вільний від роботи та навчання час грають в комп’ютерні ігри3. У зв’язку з цим необхідно зауважити, що комп’ютерні ігри, які містять сцени насильства та жорстокості, завдають незворотної шкоди соціальному, психічному і фізичному благополуччю української молоді (особливо особам з нестійкою або нездоровою психікою) та впливають на формування у окремих індивідів алгоритмів злочинної поведінки4. Вітчизняні науковці Ю.Ю. Орлов та Ю.Б. Ірхін підкреслюють, що «вплив «насильниць- ких» комп’ютерних ігор на мозок людини набагато небезпечніший, ніж вплив фільмів або книг з аналогічним змістом. Під час гри на комп’ютері людина приймає рішення самостійно, ідентифікуючи себе з персонажем гри, натомість під час перегляду фільму вона є лише пасивним спостерігачем»5. Серед детермінант незаконного позбавлення волі як виду домашнього насильства варто назвати також роз- рив духовних та моральних зв’язків між поколіннями, наявність вкорінених у суспільній свідомості стереотипів, котрі виправдовують застосування домашнього насильства, інші гендерні стереотипи, інертність державних органів у вирішенні кризових ситуацій в сімейно-побутовій сфері тощо. Соціологи констатують: якщо раніше існувала певна спадковість у передачі цінностей від старшого покоління до молодшого, то нині цей феномен не спостерігається. Зв’язок «батьки – діти» порушився з огляду на те, що цінності батьків втратили своє прак- тичне значення, вони не успадковуються дітьми6. Останнім часом розрив між поколіннями став очевидним. На підтвердження цього наводяться такі цифри: 68% дітей та 72% батьків визнали, що не розуміють одне одного7. Є підстави вважати, що вказане стосується не лише дітей і батьків, а й внуків та їхніх бабусь і дідусів8. Про це, серед іншого, свідчить проаналізована автором емпірична база: у кількох кримінальних провадженнях йшлося про вчинення незаконного позбавлення волі онуками щодо своїх бабусь9. Дослідники давно констатують трансформацію (і навіть кризу) інституту сім’ї в сучасному українському суспільстві10. На це вказує чимало факторів. За кількістю розлучень Україна є одним із лідерів у Європі11. У 2018 р. Міністерство юстиції зафіксувало рекордну кількість розірваних шлюбів у порівнянні з попередніми роками. Зокрема, в 2018 р. зафіксовано 53860 розірваних шлюбів, тоді як у 2017 р. – 33169. При цьому дані Мінюсту не фіксують розлучень, які були здійснені в судовому порядку. У 2018 р. укладено 229 тисяч шлюбів, що на 20 тисяч менше, ніж роком раніше. Відзначається також, що традиційні шлюби в Україні поступаються місцем цивільним12. Чимало проблем сучасної сім’ї пов’язані з кризою сімейних цінностей, складним матеріаль- ним становищем, недостатньою державною підтримкою, низькою культурою планування сім’ї, неготовністю до подружнього життя та виховання дітей, невмінням молодих людей вибудовувати відносини, небажанням йти на компроміси тощо. Зазначимо, що важливим чинником незаконного позбавлення волі як виду домашнього насильства є не тільки кризові явища в сім’ї, а й доволі поширені гендерні стереотипи13. Серед найпоширені- 1 Банах В.А., Банах Л.С. Трансформація ціннісних орієнтацій молоді в умовах кризового суспільства. Гуманітарний вісник Запорізької державної інже- нерної академії. 2016. Вип. 64. С. 18; Капера І. Українська молодь у контексті соціальних змін. Вища освіта України. 2012. № 1. С. 97; Левковська Н. Динаміка ціннісних орієнтацій молоді. Політичний менеджмент. 2006. № 1. С. 89. 2 Андрушко А.В. Детермінанти незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право та державне управління. 2019. № 4. С. 89. 3 Українська молодь не може жити без інтернету. УНІАН. 19 квітня 2013 р. URL: https://www.unian.ua/society/779261-ukrajinska-molod-ne-moje-jiti- bez-internetu-doslidjennya.html 4 Орлов Ю.Ю., Ірхін Ю.Б. Вплив комп’ютерних ігор, що містять сцени насильства та жорстокості, на психіку дитини. Криміналістичний вісник. 2014. № 1 (21). С. 17–25. 5 Там само. С. 22. 6 Андрушко А.В. Детермінанти незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право та державне управління. 2019. № 4. С. 89–90. 7 Левковська Н. Динаміка ціннісних орієнтацій молоді. Політичний менеджмент. 2006. № 1. С. 88. 8 Літвінова О.В., Коломойчук Д.В. Психологічні відмінності у відношенні прабатьків до своїх дітей та внуків. Вісник Дніпропетровського університету. Серія «Психологія». 2017. Вип. 23. С. 69, 73. 9 Див., наприклад: Архів Борзнянського районного суду Чернігівської обл. за 2011 р. Справа № 1/2503/132/11. 10 Слюсар Л.І. Сім’я в сучасній Україні: інституційна криза чи постіндустріальна трансформація? Демографія та соціальна економіка. 2007. № 1. С. 28– 38; Медіна Т. Трансформація інституту сім’ї в умовах глобалізації. Релігія та соціум. 2013. № 3-4. С. 189–194; Кузьмук О.М. Кризова сім’я як приклад соціально вразливої категорії населення: соціологічний аналіз феномену. Нова парадигма. 2015. Вип. 126. С. 208–217. 11 Україна стала європейським лідером за кількістю розлучень. Тиждень.ua. 4 травня 2011 р. URL: https://tyzhden.ua/News/21867 12 В Україні зафіксовано рекордну кількість розлучень. Дзеркало тижня. 27 березня 2019 р. URL: https://dt.ua/UKRAINE/v-ukrayini-zafiksovano- rekordnu-kilkist-rozluchen-306703_.html 13 Блага А.Б. Насильство в сім’ї (кримінологічний аналіз і запобігання): монографія. Харків: ФО-П Макаренко, 2014. С. 166; Fedoryshyn H. Gender

410  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ших: «жінка має бути покірною і виконувати будь-які побажання чоловіка», «жінка не повинна працювати», «жінка має сидіти вдома і виховувати дітей» тощо. Аналіз доступної емпіричної бази засвідчує, що гендерно обумовлене насильство у вигляді незаконного позбавлення волі нерідко вчиняється під впливом саме таких стереотипів. Приміром, Крижопільський районний суд Вінницької області встановив, що чоловік, який лан- цюгом прив’язав свою співмешканку до ліжка, вчинив так, бо хотів, аби вона «сиділа вдома і більше не тікала, а виконувала свої обов’язки»1. На наш погляд, не випадає сумніватись, що випадки, коли чоловік, для прикладу, не випускає дружину з дому, вирішуючи, як і де їй проводити час (вчиняючи так, приміром, на ґрунті ревнощів), як правило, залишаються латентними і для значної частини суспільства видаються цілком «безневинними»2. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що важливе місце в детермінації розглядуваних злочинів посідають ме- дичні чинники, до яких відносимо зростання кількості осіб із психічними розладами, а також чисельності хво- рих на алкоголізм та наркоманію. Серйозну проблему становить стан психічного здоров’я населення України. За деякими даними, наша країна посідає перше місце за кількістю психічних розладів у Європі. Згідно даних статистики, на психічні розлади в Україні страждає 1,2 млн. громадян (понад 3% населення), і цей показник з кожним роком зростає3. При цьо- му необхідно зауважити, що більшість психічних захворювань залишаються невиявленими4. Вказана проблема загострюється на фоні того, що вітчизняна система охорони здоров’я не здатна належним чином забезпечити психічне здоров’я громадян5. У розглядуваному контексті зауважимо, що на ті чи інші психічні розлади страж- дали близько 11% осіб, що вчинили захоплення заручників6. Більшість вказаних осіб, попри наявні психічні відхилення, зберігала здатність усвідомлювати свої діяння та керувати ними, однак окремі з них через наявний психічний розлад визнавалися судом неосудними і до них застосовувались примусові заходи медичного ха- рактеру7. Раніше також зазначалося, що певні психічні аномалії мали також окремі особи, які вчинили й інші злочини проти волі, честі та гідності особи. У вказаної проблеми є ще один аспект, який стосується жертв розглядуваних посягань. Йдеться передовсім про потерпілих від незаконного позбавлення волі, що страждали на психічні розлади. Як правило, такі діяння вчиняються в сімейно-побутовій сфері. Показовим у цьому контексті є кримінальне провадження, розглянуте Кролевецьким районним судом Сумської області. 65-річна жінка помістила свого 27-річного психічно хворого сина у спеціально облаштовану дерев’яну клітку з металевими дверима, які зачиняла на навісний замок. Клітку встановили у будинку таким чином, щоб син міг дивитися телевізор, а мати могла спостерігати за його поведін- кою. Пенсіонерка прийняла рішення утримувати сина в клітці після того, як стан його психічного здоров’я по- гіршився, він почав проявляти агресію щодо неї, рвав на собі одяг, ламав меблі, бив скло у вікнах. Ще задовго до того матері пропонували оформити сина до спеціалізованої школи, однак вона відмовилась. Відмовилася жінка також від лікування хворого сина та його реабілітації в спеціалізованому закладі, вважаючи, що таке лікування є неефективним і що хворому в клітці, але вдома, буде краще, ніж в психлікарні. Сільський голова та дільничний інспектор міліції, завітавши до будинку, побачили клітку площею близько 5 кв. м, у якій в антисанітарних умо- вах перебував роздягнений психічно хворий хлопець. З’ясувалося, що в таких умовах жінка утримувала сина понад три місяці8. Запевнення жінки, що вона по-своєму турбувалася про хворого сина, вочевидь, не можуть слугувати її виправданням. До такого ж висновку дійшов і суд, призначивши їй покарання у виді позбавлення волі строком на два роки, звільнивши, однак, від його відбування з випробуванням. Відзначимо, що окреслена проблема є надзвичайно серйозною. Чимало людей, що страждають на психічні розлади, проживають зі своїми stereotypes as a driver of domestic violence. Збірник наукових праць: психологія. 2018. Вип. 22. С. 26–32. 1 Архів Крижопільського районного суду Вінницької обл. за 2012 рік. Справа № 0210/329/2012. 2 Андрушко А.В. Детермінанти незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право та державне управління. 2019. № 4. С. 90; Андрушко А.В. Незаконне позбавлення волі як вид домашнього насильства (кримінологічний аспект). Організаційно-правові засади запобігання домашньому насильству: реалії та перспективи: матеріали круглого столу, 31 травня 2019 р. / за ред. О.П. Рябчинської. Запоріжжя: КПУ, 2019. С. 19. 3 Україна посідає перше місце у Європі щодо захворюваності на психічні розлади. УНІАН. 10 жовтня 2017 р. URL: https://www.unian.ua/health/ country/2179904-ukrajina-posidae-pershe-mistse-u-evropi-za-pokaznikami-psihichnih-rozladiv-minsotspolitiki.html 4 Прес-реліз до Всесвітнього дня психічного здоров’я 2018 р. / Асоціація психіатрів України. URL: http://www.ukrpsychiatry.org/index.php/ allcategories-uk-ua/2-uncategorised/105-01-10-2018-vsesvitnij-den-psikhichnogo-zdorov-ya-world-mental-health-day-u-2018-r 5 Шафранський В.В., Дудник С.В. Психічне здоров’я населення України: стан, проблеми та шляхи вирішення. Україна. Здоров’я нації. 2016. № 3 (39). С. 17. 6 Андрушко А.В. Захоплення заручників: детермінанти та основні напрями запобігання. Прикарпатський юридичний вісник. 2018. № 4 (25). Том 3. С. 79. 7 Ухвала Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 7 серпня 2014 р. (справа № 214/6874/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40189175; Постанова Ківерцівського районного суду Волинської обл. від 12 жовтня 2012 р. / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27008891 8 Архів Кролевецького районного суду Сумської обл. за 2013 рік. Справа № 579/1767/13-к.

411 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

рідними у домашніх умовах. Госпіталізувати їх до закладу з надання психіатричної допомоги без достатніх на те підстав родичі не можуть, хіба що на деякий час, не кажучи вже про те, що лікування у вітчизняних психіа- тричних закладах справді малоефективне, а самі такі заклади нерідко нагадують в’язниці. Водночас тривалий час (іноді й цілодобово) бути поруч з такими хворими (нехай і рідними людьми!), доглядати їх, рідним вкрай складно, їхнє життя іноді, без перебільшення, стає нестерпним. До того ж добре доглядати іноді недостатньо, деколи доводиться пильнувати чи не кожен крок хворого, аби він не пішов з дому, не нашкодив собі (саме так найчастіше пояснювали свій вчинок засуджені за вчинення розглядуваного діяння особи1). У зв’язку з цим деякі особи обирають найпростіший, на їх погляд, спосіб вирішення проблеми – позбавити психічно хвору людину свободи пересування. Необхідно підкреслити, що за роки незалежності держава не зробила фактично нічого для того, аби покращити становище не тільки осіб, які страждають на психічні розлади, а й їхніх близьких2. Окреслені вище соціально-економічні проблеми та протиріччя прямо пов’язані із збільшенням в Україні кількості осіб, які страждають на алкогольну залежність та залежність від наркотиків. Зазначимо, що за рівнем споживання алкоголю Україна посідає одне з перших місць у світі – на алкогольні розлади страждає близько 7% населення України працездатного віку; при цьому чисельність таких осіб щороку залишається стабільною, не зазнаючи зменшення, тоді як частка дітей та молоді серед них поступово зростає3. Експерти змушені конста- тувати, що вживання алкогольних напоїв стало невід’ємною частиною дозвілля та відпочинку молоді, звичним і легкодоступним засобом вирішення багатьох соціально-психологічних потреб, що мають місце у цьому віці4. За останніми даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, алкоголь вживає майже половина (45%) україн- ської молоді5. Україна займає перше місце у світі за рівнем дитячого алкоголізму6. Згідно з результатами захід- них досліджень, жінки в Україні порівняно із жінками з інших країн споживають найбільшу кількість алкоголю, чоловіки за цим показником знаходяться на п’ятому місці у світі7. Зазначається також, що взагалі не вживають алкогольні напої лише 12,7% українців8. За оціночними даними, в Україні 346 тисяч осіб вживають ін’єкційні наркотики, а з урахуванням поширен- ня нових форм наркотичних речовин кількість наркозалежних осіб набагато більша9. На думку деяких експер- тів, реальна кількість наркоманів може бути вищою вдесятеро10. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що масштаб ураженості суспільства алкоголізмом і наркоманією становить пряму загрозу національній безпеці. Зазначимо, що окреслені проблеми мають місце на фоні про- вальної державної політики, спрямованої на боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом. Йдеться про відсутність єдиного нормативно-правового акта, що визначав би ключові засади боротьби з пияцтвом та алкоголізмом в масштабах держави, декларативність відповідних програм місцевого рівня, пропагування вживання алкоголь- них напоїв на телебаченні, радіо та в друкованих ЗМІ, застарілі погляди на методи та засоби боротьби з пияц- твом та алкоголізмом тощо11.

1 Див., наприклад: Архів Краснолиманського міського суду Донецької обл. за 2011 рік. Справа № 1-348/11; Архів Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської обл. за 2017 рік. Справа № 473/3934/17. 2 Андрушко А.В. Незаконне позбавлення волі як вид домашнього насильства (кримінологічний аспект). Організаційно-правові засади запобігання до- машньому насильству: реалії та перспективи: матеріали круглого столу, 31 травня 2019 р. / за ред. О.П. Рябчинської. Запоріжжя: КПУ, 2019. С. 20– 21. 3 Батиргареєва В.С. Протидія поширенню алкоголізму – пріоритетний напрям державної політики у сфері боротьби зі злочинністю. Питання бороть- би зі злочинністю: зб. наук. пр. / редкол.: В.І. Борисов та ін. Харків: Право, 2013. Вип. 25. С. 36. 4 Статінова Н., Кущенко О. Пріоритети та цінності сучасної студентської молоді. Вісник Київського національного торговельно-економічного університе- ту. 2011. № 3. С. 114. 5 Половина української молоді вживає алкоголь – ВООЗ. Українські національні новини. 12 червня 2019 р. URL: https://www.unn.com.ua/uk/ news/1806645-polovina-ukrayinskoyi-molodi-vzhivaye-alkogol-vooz 6 Україна займає перше місце за рівнем дитячого алкоголізму – ВООЗ. Український кризовий медіа-центр. 29 травня 2018 р. URL: http://uacrisis.org/ ua/67101-ngo-duh-natsii 7 Alcohol use and burden for 195 countries and territories, 1990–2016: a systematic analysis for the Global Burden of Disease Study 2016. The Lancet. 2018. Vol. 392. P. 1015–1035. URL: https://www.thelancet.com/action/showPdf ?pii=S0140-6736%2818%2931310-2; Українці серед тих, хто найбільше страждає від споживання алкоголю у світі, каже міжнародне дослідження. Голос Америки. 24 серпня 2018 р. URL: https://ukrainian.voanews.com/a/ alkohol-ukraina-doslidzhennia/4542329.html 8 Половина української молоді вживає алкоголь – ВООЗ. Українські національні новини. 12 червня 2019 р. URL: https://www.unn.com.ua/uk/ news/1806645-polovina-ukrayinskoyi-molodi-vzhivaye-alkogol-vooz 9 У МОЗ підрахували приблизну кількість ін’єкційних наркоманів / Укрінформ. 27 червня 2018 р. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric- society/2488445-u-moz-pidrahuvali-pribliznu-kilkist-inekcijnih-narkomaniv.html 10 В Україні проживає 500 тис. наркоманів. УНІАН. 20 вересня 2007 р. URL: https://www.unian.ua/health/country/65765-v-ukrajini-projivae-500-tis- narkomaniv.html 11 Батиргареєва В.С. Протидія поширенню алкоголізму – пріоритетний напрям державної політики у сфері боротьби зі злочинністю. Питання бо- ротьби зі злочинністю: зб. наук. пр. / редкол.: В.І. Борисов та ін. Харків: Право, 2013. Вип. 25. С. 39–41; Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння: монографія. Київ: Атіка, 2005. С. 8–10; Воднік В.Д. Проблеми профілактики алкоголізму в умовах побудови

412  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Необхідно підкреслити наявність тісного зв’язку між розглянутими негативними явищами та злочинністю1. Як відомо, вживання особою алкоголю чи наркотиків нерідко призводить до деструктивної, агресивно-насиль- ницької поведінки. Не є винятком і розглядувані нами діяння, а насамперед незаконне позбавлення волі або викрадення людини та захоплення заручників. У зв’язку з цим нагадаємо, що в стані алкогольного сп’яніння незаконне позбавлення волі або викрадення людини вчинили 20,8% осіб. Під впливом алкогольного чи нар- котичного сп’яніння вчинено також частину випадків захоплення заручників. Більше того, стосовно 5,6% засу- джених за захоплення заручників суди констатували залежність від вживання алкоголю чи наркотиків у момент вчинення цього злочину. Так, приміром, Березнегуватський районний суд Миколаївської області у 2013 році засудив чоловіка, який, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вчинив кілька злочинів, зокрема захопив у заручники жінку, з якою познайомився напередодні і з якою перед тим розпивав спиртні напої, вимагаючи від працівників міліції дати йому можливість безперешкодно покинути приміщення, що було умовою звільнення заручниці. Досліджуючи особу винного, суд встановив, що чоловік майже тринадцять років перебуває на облі- ку у лікаря-нарколога2. Вивчення матеріалів кримінальних проваджень засвідчило також, що захоплення заручників іноді вчиняєть- ся задля задоволення алкогольної або наркотичної залежності. Так, Торезький міський суд Донецької області у 2011 році засудив тридцятирічного чоловіка, який зайшов у приміщення аптеки і, приставивши ножа до жи- вота жінки-покупця та утримуючи останню за руку, став вимагати, щоб фармацевт аптеки викликала співро- бітників міліції. На законні вимоги працівників міліції, які прибули до аптеки, припинити протиправні дії і відпустити жінку, чоловік висунув вимогу надати йому наркотики як умову звільнення заручниці. Через деякий час наркозалежному чоловікові передали медичний шприц, наповнений фізрозчином, під видом наркотичного засобу, який на його вимогу ввела фармацевт аптеки шляхом внутрішньовенної ін’єкції. Винний звільнив заруч- ницю і був затриманий співробітниками міліції3. До правових детермінант злочинів проти волі, честі та гідності особи відносимо недоліки законодавства, що встановлює кримінальну відповідальність за вказані посягання, а також інших актів законодавства. Про численні недоліки кримінального законодавства у розглядуваній частині детально йшлося вище, а тому вважаємо за можливе не повторюватись. Зрозуміло, що відповідні хиби вітчизняного кримінального закону не сприяють правозастосуванню. Разом з тим аналіз судової практики схиляє до висновку, що більшість право- застосовних помилок пов’язана не стільки з недоліками кримінального законодавства, скільки з недостатнім фаховим рівнем вітчизняних слідчих, прокурорів та суддів. Дуже неоднозначною є практика застосування покарання за розглядувані злочини. Вище зазначалося, що нерідко суди призначають винним у посяганнях на волю, честь та гідність особи невиправдано м’які покаран- ня. Варто також звернути увагу на надто поширену практику звільнення осіб, визнаних винними у вчиненні аналізованих злочинів, від відбування покарання з випробуванням, яку, на наш погляд, не можна виправдати. Необґрунтоване звільнення засуджених від реального відбування покарання призводить до того, що такі особи не відчувають адекватного карального впливу, не замислюються належним чином над своєю поведінкою, що може створювати у них та інших осіб враження безкарності. Не виключено, що частина таких випадків пов’я- зана з наявністю корупційного фактору. У підсумку це підриває довіру населення до правоохоронної та судової системи, негативно позначається на захищеності громадян. Необхідно зупинитися також на недоліках інших актів законодавства, що так чи інакше детермінують вчи- нення злочинів проти волі, честі та гідності особи. Зокрема, є підстави стверджувати, що недосконалість чин- ного трудового законодавства прямо впливає на високий рівень латентності експлуатації дітей. Зауважимо, що кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей настає у разі, якщо використовувалась праця дитини, що не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування. Зазначений вік визначається у ст. 188 Кодексу законів про працю (далі – КЗпП) України. Разом із тим законодавець у цьому питанні не є достатньо послідовним. З одного боку, у ч. 1 цієї статті вказано, що не допускається прийняття на роботу осіб молодше 16 років. З іншого ж, із цього правила зроблено два винятки. Так, у ч. 2 ст. 188 КЗпП України зазначено, що за згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які до- громадянського суспільства в Україні. Вісник Національного університету «Юридична академія України Ярослава Мудрого». Серія: Філософія, філосо- фія права, політологія, соціологія. 2014. № 3 (22). С. 241–242. 1 Назаренко Д.О. Кримінологічний аналіз та протидія фоновим для злочинності явищам: монографія. Харків: Диса плюс, 2013. С. 146–147, 177–179. 2 Архів Березнегуватського районного суду Миколаївської обл. за 2013 рік. Справа № 470/980/13-к. 3 Архів Торезького міського суду Донецької обл. за 2011 рік. Справа № 1-174/11.

413 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

сягли 15 років. Крім того, у ч. 3 цієї статті вказано, що для підготовки молоді до продуктивної праці допускаєть- ся прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює1. Таким чином, визначальне значення для працевлаштування дітей, які не досягли 16 років, має наявність на це згоди одного із батьків або особи, що його замінює. Аналіз судової практики дає підстави для висновку, що в більшості випадків засудження за експлуатацію дітей така згода була відсутньою. В інших випадках суди здебіль- шого мимохідь згадували про те, що батьки дали згоду на працевлаштування дитини, однак не акцентували на цьому особливої уваги2. В окремих випадках відповідній згоді суди приділили чимало уваги. Так, відповідаючи на закид сторони захисту про те, що «батьки потерпілого надали згоду своєму 15-річному синові на виконан- ня будівельних робіт з демонтажу, тож ніякого порушення трудового законодавства в діях обвинуваченого не вбачається», Дергачівський районний суд Харківської області підкреслив, що оскільки потерпілому на момент працевлаштування не виповнилося 16 років, «для прийняття на роботу роботодавець повинен був отримати у батьків 15-літнього працівника письмову згоду». Крім того, суд акцентував увагу на тому, що свою згоду батьки надали синові, а не роботодавцеві; до того ж «батьки не знали, які конкретно роботи необхідно виконувати, не розрізняли їх небезпечність і шкідливість для здоров’я дитини, не бачили місце демонтажу будови, тому не давали конкретної згоди хоча б в усній формі на участь їх п’ятнадцятилітнього сина у виконанні конкретних робіт з демонтажу будівлі»3. Так само Роздольненський районний суд Автономної Республіки Крим, згадав- ши про наявність відповідної згоди на працевлаштування, наданої батьками своїм дітям, зауважив, однак, що такої згоди від батьків не отримав фермер, який найняв трьох неповнолітніх, що свідчить про вчинення ним цього злочину4. У той же час необхідно зазначити, що трудове законодавство чітко не визначає форми такої згоди, що дозволяє трактувати цей момент довільно. З цього приводу автори науково-практичного коментаря до законодавства України про працю слушно зазначають, що «практично доцільно, щоб вона (згода – А. А.) давалася письмово. Це виключило б спори з приводу того, чи була така згода»5. Зауважимо також, що трудове законодавство не вказує чітко на те, кому відповідна згода має бути надана. Вочевидь, було б правильно, якби згоду на працевлаштування від одного з батьків або особи, що його замінює, отримувала не лише дитина, що не досягла 16 років, а й роботодавець. На наш погляд, конкретизація даного законодавчого положення дозволить уникнути серйозних проблем у правозастосуванні6. Варто звернути увагу й на інші недоліки ст. 188 КЗпП України, яка визначає вік, з якого допускається при- йняття на роботу. Як зазначалося вище, законодавець допускає можливість прийняття на роботу за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спе- ціальних навчальних закладів, які досягли 14 років, якщо таке працевлаштування здійснюється для підготовки молоді до продуктивної праці, а виконувана ними у вільний від навчання час робота є легкою, не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання. Автори науково-практичного коментаря до законодавства України про працю слушно вказують на те, що умова, згідно з якою прийняття на роботу осіб, які досягли 14-річного віку, допускається для підготовки молоді до продуктивної праці, є декларативною: «Навряд чи можна порушу- вати питання про незаконність укладення трудового договору з особою, яка не досягла 15-річного віку, тільки тому, що відсутня така мета. З формулювання статті <…> можна зробити висновок про те, що сторони трудо- вого договору і взагалі не зобов’язані переслідувати цю мету. Названа мета малася на увазі законодавцем, коли він приймав рішення про внесення цього правила до Кодексу законів про працю. Це – мотивація законодавцем свого рішення»7. Крім того, у розглядуваній статті вказується, що прийняття на роботу осіб, які не досягли 15 років, допускається для виконання легкої роботи, яка не завдає шкоди здоров’ю неповнолітнього. Разом із тим 1 Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08 2 Див., наприклад: Вирок Вінницького міськрайонного суду Вінницької обл. від 1 жовтня 2014 р. (справа № 127/31685/13-к) / Єдиний державний ре- єстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40880855; Вирок Котовського міськрайонного суду Одеської обл. від 11 жовтня 2018 р. (справа № 505/3186/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/77094644 3 Вирок Дергачівського районного суду Харківської обл. від 10 квітня 2017 р. (справа № 619/4600/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65910732 4 Вирок Роздольненського районного суду Автономної Республіки Крим від 12 грудня 2013 р. (справа № 114/2452/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36066044 5 Ротань В.Г., Зуб І.В., Стичинський Б.С. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. 6-те вид., доп. і перероб. Київ: А.С.К., 2006. С. 720. 6 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 283–284. 7 Ротань В.Г., Зуб І.В., Стичинський Б.С. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. 6-те вид., доп. і перероб. Київ: А.С.К., 2006. С. 720.

414  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

законодавство ніде чітко не визначає, які роботи є «легкими», не наводить переліку таких робіт, що, зрозуміло, уможливлює різне трактування цієї норми. У зв’язку з цим вважаємо, що положення законодавства, які сто- суються працевлаштування неповнолітніх, мають бути максимально чіткими й однозначними. Серед іншого, чіткої регламентації потребує прийняття на роботу осіб, які не досягли 16 років, зокрема, визначення форми згоди на прийняття їх на роботу, а також визначення кола робіт, що їх слід вважати «легкою роботою»1. Недосконалість законодавства відіграє також важливу роль у детермінації такого злочину, як незаконне по- міщення в заклад з надання психіатричної допомоги. Вище зазначалося, що підстави та порядок госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги осіб, які страждають на психічний розлад, встановлює Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р.2 Передбачені у вказаному законі підстави та процедура госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги спрямовані на те, щоб до такого закладу не поміщались особи, які такої госпіталізації не потребують. Зауважимо, що останніми роками (а передовсім 14 листопада 2017 р.) до вказаного закону внесено важливі зміни, покликані забезпечити захист прав і свобод осіб, які страждають на психічні розлади, стояти на заваді необґрунтованій госпіталізації їх до закладів з надання психіатричної допомоги3. Йдеться, зокрема, про забез- печення доступу до суду особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, або її захисника чи іншого законного представника, у разі якщо така особа за своїм станом здоров’я не може усвідомлено подати до суду відповідну заяву; надання особі, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, права звернутися до обраного нею незалежного лікаря-психіатра з метою отримання висновку про стан свого психіч- ного здоров’я та про необхідність застосування до неї примусових заходів медичного характеру; зобов’язання адміністрації закладу з надання психіатричної допомоги, в якому перебуває особа, до якої застосовуються при- мусові заходи медичного характеру, а також адміністрації кримінально-виконавчої установи, якщо примусові заходи медичного характеру застосовуються до особи за місцем відбування покарання, забезпечити безпере- шкодну можливість обстеження особи обраним нею незалежним лікарем-психіатром на території закладу з надання психіатричної допомоги або кримінально-виконавчої установи відповідно, тощо4. У зв’язку з наведеним варто зазначити, що вказані вище вимоги на практиці нерідко ігноруються. Так, на- приклад, моніторами Національного превентивного механізму проти катувань та жорстокого поводження в Україні констатується продовження практики «проведення судових засідань щодо продовження або зміни ви- дів примусових заходів медичного характеру без участі осіб, до яких вони застосовані»5. Підкреслимо, що навіть реформовані положення розглядуваного закону містять чималі резерви для можли- вих зловживань. Передовсім варто зазначити, що у рішенні від 1 червня 2016 р. Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України положення третього речення ч. 1 ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» у взаємозв’язку з положенням ч. 2 цієї статті стосовно госпіталізації особи, ви- знаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра без судового контролю6. Дане рішення Конституційного Суду Укра- їни, поза сумнівом, було важливим та прогресивним. 14 листопада 2017 р. Верховна Рада України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги» внесла зміни до ч. 1 ст. 13 вказаного закону, котрі мали б привести положення законодавства у сфері надання психіатричної допомоги у відповідність до цього рішення. У шостому реченні ч. 1 ст. 13 розглядуваного закону вказано, що «особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, яка за станом свого здоров’я не

1 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 284. 2 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14 3 На те, що низка положень Закону України «Про психіатричну допомогу», котрі зазнали змін останніми роками, не відповідає європейським стан- дартам з прав людини, свого часу неодноразово звертав увагу Європейський суд з прав людини (див.: Гудима Д. Обмеження прав психічнохворих у практиці Європейського суду з прав людини. Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Статті учас- ників ювілейного Х Міжнародного круглого столу (м. Львів, 12-13 грудня 2014 р.): у 2-х частинах. Львів, 2015. Частина І. С. 173–200; Гудима Д. Практика Європейського суду з прав людини щодо госпіталізації психічнохворих: уроки для України. Право України. 2015. № 10. С. 87–96). 4 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 43. 5 Черноусов А., Кобзін Д., Щербань С., Мартиненко О. Національний превентивний механізм проти катувань та жорстокого поводження (НПМ) в Україні. Оцінка діяльності. Харків: Харківський інститут соціальних досліджень, 2018. С. 57. 6 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відпо- відності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомо- гу» (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу) від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016 / Законодавство України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-16

415 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, госпіталізується до закладу з надання пси- хіатричної допомоги за рішенням (згодою) органу опіки та піклування, яке ухвалюється не пізніше 24 годин з моменту звернення до цього органу законного представника зазначеної особи і може бути оскаржено відпо- відно до закону, у тому числі до суду»1. У рішенні від 20 грудня 2018 р. Конституційний Суд України визнав викладене вище положення таким, що не відповідає Конституції України. Суд слушно зазначив, що «аналіз положень шостого речення частини першої статті 13 Закону дає підстави стверджувати, що недієздатну осо- бу, яка за станом свого здоров’я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену згоду, госпіталізують до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням (згодою), ухваленим органом опіки та піклування, тобто без рішення суду. Отже, запровадивши Законом № 2205 зазначене правове регулювання, законодавець насправді дозволив недобровільну госпіталізацію недієздатних осіб без рішення суду, через відсутність якого у цих правовідносинах Конституційний Суд України Рішенням від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016 визнав таким, що не відповідає вимогам статей 3, 8, 29, 55 Основного Закону України, подібне положення Закону в первин- ній редакції (Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 року № 1489-ІІІ). Повторно запровадивши правове регулювання з тим самим недоліком, Верховна Рада України порушила вимогу частини другої статті 8 Основного Закону України, за якою закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». У цьому рішенні Конституційний Суд України ще раз підтвердив юридичну позицію, викладену ним у рішенні від 1 червня 2016 р., та встановив такий порядок вико- нання цього рішення: до законодавчого врегулювання питання забезпечення судового контролю за госпіталі- зацією недієздатної особи, яка за станом свого здоров’я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, до закладу з надання психіатричної допомоги така госпіталізація можлива лише за рішенням суду2. Доводиться констатувати, що Верховна Рада України досі не привела положення Закону України «Про психіатричну допомогу» у відповідність до цього рішення3. Недостатньо чіткими й однозначними є окремі терміни (зокрема, оціночні поняття «тяжкий психічний роз- лад», «безпосередня небезпека для неї чи оточуючих» тощо), які вживаються в цьому законі й мають значення для встановлення підстав для госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку. Мають рацію дослідники, котрі підкреслюють, що з огляду на наявний криміногенний потенціал у цій сфері законодавство повинно максимально відповідати вимогам повноти, чіткості та недвозначності4, інакше вже на цьому етапі створюються умови для різного роду зловживань5. У ст. 16 Закону України «Про психіатричну допомогу» вказано, що особа, яку було госпіталізовано до за- кладу з надання психіатричної допомоги за рішенням лікаря-психіатра на підставах, передбачених ст. 14 цього закону6, підлягає обов’язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів закла- ду з надання психіатричної допомоги для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. У випадках, коли госпіталізація особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку визнається доціль- ною, представник такого закладу, в якому перебуває особа, протягом 24 годин з часу госпіталізації направляє до суду за місцем знаходження закладу з надання психіатричної допомоги заяву про госпіталізацію особи до тако- го закладу в примусовому порядку на підставах, передбачених ст. 14 даного закону7. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що на момент звернення представника закладу з надання психіатричної допомоги до суду із заявою 1 Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги» від 14 листопада 2017 р. № 2205- VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2205-19#n81 2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відпо- відності Конституції України (конституційності) положень шостого речення частини першої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомо- гу» від 20 грудня 2018 р. № 13-р/18 / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v013p710-18#n37 3 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 44–46. 4 У цьому контексті варто, однак, зауважити, що Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Ракевич проти Росії» (п. 32) вказав, що «для законодавця необов’язково вичерпно визначати поняття “небезпека” [йдеться про «безпосередню небезпеку для оточуючих» – А. А.], оскільки не- можливо в законі визначити весь перелік можливих умов, котрі можуть являти собою таку загрозу» (Решение Европейского суда по правам человека по делу Rakevich v. Russia (Ракевич против России) от 28 октября 2003 г. / Stichting Justice Initiative. URL: https://www.srji.org/resources/search/30/). 5 Кирилюк І.В. Злочинність у сфері психіатрії: особливості, детермінанти та шляхи запобігання. Вісник Академії адвокатури України. 2011. Число 3 (22). С. 145. 6 У ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» вказано, що «особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до закладу з надання психіатричної допомоги без її усвідомленої письмової згоди або без письмової згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє або виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основ- ні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність». 7 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/1489-14

416  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

про госпіталізацію особи до вказаного закладу в примусовому порядку на підставах, передбачених ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу», вона вже знаходиться в такому закладі, в якому не лише утримується, а й, «у разі потреби», піддається примусовому лікуванню ще до винесення відповідного рішення суду та на- брання ним чинності (ч. 4 ст. 16 Закону України «Про психіатричну допомогу» встановлює, що до винесення судом рішення лікування може проводитись за рішенням лікаря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів))1. Слід підкреслити, що вказане положення національного законодавства несумісне з положеннями п. «е» ч. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, про що вже зазначалося в спеціальній літературі2. Має рацію Д.А. Гудима, який зазначає, що відповідні положення чинного законодавства мають бути змінені як з урахуванням гіпотетичної потреби у наданні в примусовому порядку негайної психіатричної допомоги, так і з урахуванням реальних можливостей національних судів щодо організації та строків розгляду таких справ3. Важливою гарантією від необґрунтованого поміщення особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку має слугувати розгляд цього питання судом. Закон України «Про психіатричну до- помогу» (ч. 3 ст. 16) передбачає, що до заяви (у ній повинні бути викладені підстави госпіталізації особи до вказаного закладу в примусовому порядку, передбачені ст. 14 цього закону), яку представник закладу з надання психіатричної допомоги, в котрому перебуває особа, протягом 24 годин направляє до суду, додається висно- вок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність такої госпіталізації. Разом з тим, доводиться констатувати, що вказана законодавча гарантія є по суті формальністю, адже, як справедливо під- креслюють дослідники проблеми, суд здебільшого не має жодних підстав не довіряти цьому висновку4. Таким чином, якщо лікарі-психіатри доведуть, що особа, яку госпіталізували до закладу з надання психіатричної до- помоги, для прикладу, виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих (навіть якщо насправді це не так!), суд, вочевидь, прийме рішення про доцільність подальшої госпіталізації такої особи5. У ч. 5 ст. 16 Закону України «Про психіатричну допомогу» вказано, що керівник закладу з надання психі- атричної допомоги зобов’язаний негайно повідомити про госпіталізацію особи до закладу з надання психіа- тричної допомоги в примусовому порядку членів її сім’ї, інших родичів або її законного представника. Разом з тим необхідно визнати, що зазначене положення навряд чи може слугувати надійною гарантією недопущення незаконної госпіталізації особи до вказаного закладу, адже лікарі-психіатри можуть діяти у співучасті з родича- ми, які таким чином прагнуть позбутися, наприклад, члена своєї сім’ї6. Насамкінець необхідно зупинитися на організаційно-управлінських детермінантах злочинів проти волі, честі та гідності особи. Доводиться констатувати, що правоохоронні органи іноді недооцінюють ступінь суспільної небезпеки роз- глядуваних злочинів, не вживають необхідних заходів, спрямованих на запобігання таким посяганням. Під- креслимо, що мало уваги злочинам проти волі, честі та гідності особи приділяється також в навчальній літе- ратурі. Достатньо сказати, що лише в одному із вітчизняних підручників з кримінології міститься окремий розділ, присвячений кримінологічній характеристиці злочинів проти волі, честі та гідності особи та напрямам запобігання таким посяганням7. Аналіз матеріалів кримінальних проваджень дозволяє стверджувати, що таке діяння, як незаконне позбав- лення волі або викрадення людини нерідко вчиняється через відсутність адекватного реагування правоохорон- них органів на заяви про скоєння кримінально караних діянь. Так, засуджений за викрадення людини В. пояс- 1 Варто погодитись з М.М. Ковтуном, на переконання якого зазначена обставина особливо актуалізує розглядувану проблему (Ковтун Н.Н. Стацио- нарная судебно-психиатрическая экспертиза по уголовным делам и гарантии прав граждан при оказании психиатрической помощи. Государство и право. 1997. № 3. С. 68). Вочевидь, є всі підстави вважати, що застосування до особи великої дози сильних антипсихотичних препаратів (нейролепти- ків, транквілізаторів) уже невдовзі здатне «розсіяти сумніви» у доцільності її госпіталізації. 2 Гудима Д. Обмеження прав психічнохворих у практиці Європейського суду з прав людини. Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Статті учасників ювілейного Х Міжнародного круглого столу (м. Львів, 12-13 грудня 2014 р.): у 2-х частинах. Львів, 2015. Частина І. С. 193. 3 Там само. С. 193. 4 Герасимчук В. Карательная психиатрия в 21-ом веке. LB.ua. 19 апреля 2011 г. URL: http://lb.ua/society/2011/04/19/93288_karatelnaya_ psihiatriya_v_21om_v.html 5 Дослідники підкреслюють, що у більшості судових рішень відсутні посилання на об’єктивні докази, чому саме суд вважає, що особа потребує госпі- талізації до закладу з надання психіатричної допомоги у примусовому порядку (Сказко І. Судовий розгляд справ про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2016. № 3. С. 217). 6 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 46–49. 7 Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 193–200.

417 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

нив, що дізнавшись про те, хто вчинив крадіжку належного йому майна, він звернувся до поліції, але оскільки належного реагування на його заяву не було, вирішив провчити злодія самостійно1. Вочевидь, в цьому та інших подібних випадках розглядуваним злочинам можна було б запобігти, якби правоохоронні органи своєчасно відреагували на заяву про вчинений злочин. Вивчення емпіричної бази засвідчило, що в окремих випадках матері, які торгували своєю дитиною, протя- гом тривалого часу безперешкодно здійснювали інтенсивний пошук потенційних покупців для своєї сина чи доньки. Так, Бердянський міськрайонний суд Запорізької області встановив, що про бажання обвинуваченої продати свою дворічну доньку Поліну протягом двох-трьох місяців знало все село Успенівка, однак міліція не поставилася до цього серйозно2. Утім, заради справедливості варто відзначити, що у всіх вивчених автором ви- падках, коли громадяни (родичі, сусіди, знайомі, а також сторонні особи, яким батьки пропонували придбати «живий товар»), обурені готовністю батьків продати свою дитину, повідомляли в правоохоронні органи, ос- танні реагували негайно та рішуче. Саме завдяки позиції небайдужих людей та злагодженій роботі працівників правоохоронних органів вдавалося викрити такі злочини й притягнути винуватих до кримінальної відпові- дальності3. Здійснене дослідження засвідчило, що працівники правоохоронних органів відчувають чималі труднощі, пов’язані з розслідуванням розглядуваних злочинів, на що неодноразово зверталася увага також в юридичній літературі4. Дослідники проблеми підкреслюють, що розслідування, приміром, незаконного позбавлення волі або викрадення людини вимагає спеціальної підготовки слідчих та оперативних працівників, досвіду практич- ної роботи та пов’язане з проведенням великого обсягу оперативно-розшукових заходів і слідчих дій за участю різних підрозділів правоохоронних органів5. Те ж саме стосується й інших злочинів проти волі, честі та гідності особи. На переконання В.А. Журавля, труднощі розслідування підміни дитини пов’язані з відсутністю необхід- них емпіричних даних для формування криміналістичних методик розслідування цього злочину6. Водночас, на наш погляд, можна назвати й інші причини низького рівня розкриття таких посягань, зокрема корпоративну солідарність медичних працівників, які будь-що намагаються вигородити своїх колег, стверджують про абсурд- ність звинувачень на їхню адресу7. Те ж саме стосується такого діяння, як незаконне поміщення в заклад з на- дання психіатричної допомоги завідомо психічно здорової особи. Загальновідомими є також труднощі, що ма- ють місце при розслідуванні торгівлі людьми. Пов’язані вони, зокрема, з транснаціональним характером даного злочину, з серйозними недоліками у взаємодії вітчизняних та зарубіжних правоохоронних органів, із склад- ністю доказування, що винний переслідував мету експлуатації людини, тощо. Доводиться констатувати, що професійний рівень правоохоронців, який дозволив би їм успішно виявляти і розкривати розглядувані діян- ня, часто недостатній; кращого бажає матеріально-технічне та інформаційне забезпечення відповідної роботи, відсутня чітка взаємодія між різними правоохоронними органами, інститутами громадянського суспільства, населенням. До сказаного варто додати відсутність реальної профілактики розглядуваних та інших злочинів. Величезною проблемою є також брак довіри до правоохоронної та судової системи. Що й казати, якщо окремі

1 Архів Ізюмського міськрайонного суду Харківської обл. за 2018 рік. Справа № 623/1855/17. 2 Архів Бердянського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-888/11. 3 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 168–169. 4 Див., зокрема: Авраменко О.Л. Особливості початкового етапу розслідування викрадення людей, вчинених злочинними групами: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2011. С. 12; Акутаев Р.М., Гаджиэменов Б.А. Некоторые аспекты криминологической характеристики похищения граждан. Государство и право. 2001. № 2. С. 61–62; Весельський В.К., Пясковський В.В. Торгівля людьми в Україні (проблеми розслідування): навч. посіб. Київ: КНТ, 2007. 268 с.; Журавель В. Криміналістична класифікація злочинів: засади формування та механізм застосування. Вісник Академії правових наук України. 2002. № 3 (30). С. 165; Корж В. Окремі проблеми розслідування злочинів про торгівлю жінками, вчинених організованими транснаціональними групами. Право України. 2001. № 4. С. 79; Лысодед А.В. Актуальные криминологические проблемы преступлений против сво- боды, чести и достоинства личности. Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. Харків, 2006. Вип. 81. С. 131; Олішевський В.В. Розслідування та попередження викрадення людини, вчиненого з корисливих мотивів: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Харків, 2005. С. 15; Розкошинська С.О. Доказування при розслідуванні використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Львів, 2015. С. 6–7; Санакоєв Д.Б., Сергатий М.О. Розслідування торгівлі людьми: проблеми теорії та практики: монограф. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2014. С. 18, 98, 168 та ін. 5 Авраменко О.Л. Особливості початкового етапу розслідування викрадення людей, вчинених злочинними групами: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2011. С. 12; Акутаев Р.М., Гаджиэменов Б.А. Некоторые аспекты криминологической характеристики похищения граждан. Государ- ство и право. 2001. № 2. С. 62. 6 Журавель В. Криміналістична класифікація злочинів: засади формування та механізм застосування. Вісник Академії правових наук України. 2002. № 3 (30). С. 165. 7 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 20.

418  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

з діянь проти волі, честі та гідності особи (йдеться, зокрема, про незаконне позбавлення волі або викрадення людини) інколи вчиняються діючими та колишніми працівниками поліції!1 Немає сумнівів у тому, що значна частина розглядуваних злочинів залишається латентною, а особи, які їх вчинили, – безкарними. Пов’язано це, зокрема, з тим, що населення часто не знає, які діяння забороняє кри- мінальний закон; чимало осіб не сприймає незаконне позбавлення волі або викрадення людини як злочин. З цієї причини одні вчиняють дане посягання не переймаючись кримінально-правовими наслідками, інші – не заявляють про те, що стали його жертвами, в правоохоронні органи. У цьому контексті В.М. Дрьомін зазначає, що здійснене ним багаторічне дослідження засвідчило, що переважна більшість людей, говорячи про злочин- ність, має на увазі досить невелике коло тяжких злочинів: вбивства, зґвалтування, розбої, грабежі, вимагання, крадіжки, тобто ті діяння, про які вони найчастіше дізнаються із засобів масової інформації2. Результати нашо- го дослідження підтверджують спостереження вченого. Вочевидь, причиною такого стану речей є відсутність належної правової просвіти з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інститутів гро- мадянського суспільства та ЗМІ3. Одним із важливих чинників, що сприяє потраплянню людей у ситуацію торгівлі людьми, є їх недостатня поінформованість про цю проблему, а також легковажне ставлення до можливих наслідків сумнівного працев- лаштування. Так, згідно із соціологічним дослідженням, що його провела громадська організація «Ла Стра- да-Україна» спільно з українськими та німецькими партнерами, 8% переселенців з Донбасу погодилися б на будь-яку роботу за кордоном – незалежно від умов; майже 30% абсолютно нічого не знають про проблему тор- гівлі людьми; стільки ж не знають, куди звертатися, якщо вони потраплять у ситуацію трудової чи сексуальної експлуатації4. Подібними є результати й проведеного нами соціологічного опитування. Вказують на це також численні проаналізовані матеріали кримінальних проваджень. У системі детермінант торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками, а також використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, варто виокремити недоліки в роботі соціальних служб, котрі не завжди вчасно вияв- ляють неблагополучні сім’ї, не реагують належним чином на різного роду проблемні ситуації, які сигналізують про імовірність вчинення батьками або особами, які їх замінюють, вказаних посягань. Більше того, спершу на- віть відреагувавши на певну проблемну ситуацію, компетентні органи згодом без достатніх на те підстав дові- ряють батькам, що й призводить до цього злочину5. Показовим є такий приклад: 23-річні батьки, котрі за 72 тисячі гривень (на час вчинення злочину – 9 тисяч доларів США) продали свою дворічну доньку, перед тим були позбавлені батьківських прав, оскільки покинули її в дитячому відділені міської лікарні. В цей період вони знайшли потенційного покупця для своєї дитини і вирішили не проґавити шанс заробити чималі гроші. З цією метою батько дитини влаштувався на роботу слюсарем в комунальне підприємство, а також покращив мате- ріально-побутові умови для проживання доньки. Цього виявилося достатньо, аби за рішенням виконавчого комітету Димитровської міської ради дівчинка втратила статус дитини, позбавленої батьківського піклування, і була передана адміністрацією Донецького дитячого будинку в сім’ю батьків. Того ж дня (!) останні досягли згоди з покупцем про умови купівлі-продажу дитини, однак після передачі своєї доньки були затримані праців- никами правоохоронних органів. Розуміючи, що приховати від соціальних служб відсутність щойно поверне- ної їм дитини не вдасться, співмешканці планували виїхати з міста й жити за рахунок виручених від продажу доньки коштів6. Здійснене дослідження засвідчило, що в кількох випадках засуджені за торгівлю своєю дитиною матері при взятті на облік в жіночій консультації у зв’язку з вагітністю, а також після доставлення їх до пологового будинку для пологів, називали чужі анкетні дані та навіть демонстрували документи, які насправді посвідчували іншу особу7. Робилося це для того, аби надалі в органах державної реєстрації актів цивільного стану зареєструвати іншу жінку, з якою перед тим була укладена угода про передачу новонародженого, в якості біологічної матері дитини. У всіх цих випадках виявити аферу вдалося лише завдяки випадковому збігу обставин, з огляду на що є 1 Андрушко А.В. Детермінанти незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право та державне управління. 2019. № 4. С. 91. 2 Дрёмин В.Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализации общества: монография. Одесса: Юридична літе- ратура, 2009. С. 309. 3 Андрушко А.В. Детермінанти незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право та державне управління. 2019. № 4. С. 90–91. 4 Стадник Г. Переселенці – серед потенційних жертв торговців людьми. Deutsche Welle. 10 квітня 2015 р. URL: http://www.dw.com/uk 5 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 168. 6 Архів Ленінського районного суду м. Донецька за 2014 рік. Справа № 260/1330/14-к. 7 Архів Личаківського районного суду м. Львова за 2013 рік. Справа № 1312/4936/12; Архів Октябрського районного суду м. Полтави за 2015 рік. Справа № 554/5519/15-к. Див. також: Архів Личаківського районного суду м. Львова за 2017 рік. Справа № 463/493/16-к.

419 РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

підстави вважати, що саме такі оборудки становлять найбільш латентну частину торгівлі дітьми, вчиненої їхні- ми батьками. Не виключено, що принаймні деякі з цих випадків пов’язані з неправомірними діями лікарів, які з корисливих спонукань стали ланкою злочинної схеми. Вище зазначалося, що в більшості випадків дитину бажали придбати для подальшого її усиновлення (удоче- ріння). Потенційні покупці пояснювали свій вчинок складним порядком усиновлення в Україні. Відповідний порядок дійсно складний, однак інакшим, вочевидь, він і не може бути, зважаючи на інтереси дитини, які по- винна захищати держава. Інша справа, що окремі особи наважуються навіть на очевидне порушення закону, аби лише оминути тривалу процедуру1. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що поширеним мотивом незаконного позбавлення волі або викраден- ня людини є прагнення винної особи примусити потерпілого до виконання цивільно-правового зобов’язання. Поширеність вказаного мотиву, на наш погляд, свідчить про те, що незаконне позбавлення волі або викрадення людини розглядається кредитором як найбільш дієвий і найшвидший спосіб примусити боржника поверну- ти позичені кошти. Пов’язано це, вочевидь, з низкою причин: недостатньо досконалим цивільно-правовим та цивільним процесуальним регулюванням шляхів вирішення таких конфліктів, перевантаженістю вітчизняних судів, надмірною тривалістю судового розгляду, проблемою невиконання судових рішень, усвідомленням без- перспективності судового позову (наприклад, через відсутність доказів, які підтверджують факт позики гро- шей) тощо. За таких умов у деяких кредиторів формується готовність відстоювати власні інтереси будь-яким, в тому числі незаконним, шляхом. У розглядуваному контексті необхідно зазначити, що до відповідного розвит- ку подій нерідко призводить легковажне ставлення до вибору ділового партнера, ігнорування перевірки його надійності, платоспроможності2. Розглядаючи детермінанти незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, необхідно зазначити, що існуюча на сьогодні в Україні система надання психіатричної допомоги в основних своїх рисах зберегла особливості і стандарти радянської психіатрії, котра тривалий час використовувалась в репресивних цілях з метою боротьби з інакомислячими. Слід підкреслити, що реноме вітчизняної психіатрії серйозно по- страждало саме в ті часи й не відновлено повністю до сьогодні. Ні для кого не секрет, що пересічні громадяни побоюються психіатрів і рідко звертаються за психіатричною допомогою навіть у разі гострої на те потреби. Так, згідно з даними, що їх наводить С.Ф. Глузман, із всіх жителів України, в яких у результаті спеціального до- слідження була виявлена серйозна психіатрична патологія, лише 20% звертались за допомогою до лікаря-пси- хіатра3. Необхідно підкреслити, що значна частина стаціонарних закладів з надання психіатричної допомоги до сьо- годні залишаються напівзакритими, а по суті режимними, об’єктами, де порушення прав пацієнтів є звичним явищем. Про зазначене ганебне явище громадськості стає відомо здебільшого після цілеспрямованого моніто- рингу таких закладів уповноваженими особами4. Йдеться, у тому числі, й про випадки незаконного тримання у них осіб, які б не мали там перебувати. Так, у вересні 2018 р. Міністерство охорони здоров’я повідомляло, що в Українській психіатричній лікарні з суворим наглядом (м. Дніпро) утримували шість іноземців, і лише в одному випадку про це був поінформований консул відповідної країни, як того вимагає законодавство. Також у вказаній лікарні, в якій у радянські часи примусово «лікували» інакомислячих, перебували чотири пацієнти, щодо яких суд кілька місяців перед тим прийняв рішення про їх переведення з цього закладу, однак цього не було зроблено5. Про факти незаконного утримання пацієнтів в цій лікарні ще раніше повідомляли монітори

1 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 169. 2 Андрушко А.В. Детермінанти незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право та державне управління. 2019. № 4. С. 91–92. 3 Глузман С. Сколько стоит плохое лечение? LB.ua. 25 ноября 2011 г. URL: http://lb.ua/society/2011/11/25/125547_skolko_stoit_plohoe_lechenie.html 4 Див., наприклад: Ван Ворен Р. О диссидентах и безумии: от Советского Союза Леонида Брежнева к Советскому Союзу Владимира Путина / пер. с англ. К. Мужановского; предисл. И. Марценковского. Киев: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. С. 257–258; Колесникова Н. Психлікарні та психоневрологічні інтернати: тортури замість допомоги / Центр інформації про права людини. 22 жовтня 2015 р. URL: https://humanrights.org.ua/ material/psihlikarni_ta_psihonevrologichni_internati_torturi_zamist_dopomogi; Коваленко Н., Шерстюк Н. У психоневрологічних інтернатах порушу- ють права людини. Радіо Свобода. 25 серпня 2010 р. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/2137282.html; Пекло по той бік паркану: що коїться в пси- хіатричних лікарнях. Znaj.ua. 7 вересня 2017 р. URL: https://znaj.ua/investigation/peklo-po-toj-bik-parkanu-sho-koyitsya-v-psyhiatrychnyh-likarnyah; Як порушують права людини у психіатричній лікарні? Юрист УГСПЛ здійснила моніторинговий візит до психіатричної лікарні з суворим наглядом / Українська Гельсінська спілка з прав людини. 25 жовтня 2018 р. URL: https://helsinki.org.ua/articles/yak-porushuyut-prava-lyudyny-u-psyhiatrychnij- likarni/ 5 Незаконне утримання пацієнтів та умови перебування, що мають ознаки приниження гідності та тортур, – що викрила реорганізація Дніпровської психіатричної лікарні / Міністерство охорони здоров’я України. 20 вересня 2018 р. URL: https://moz.gov.ua/article/news/nezakonne-utrimannja- pacientiv-ta-umovi-perebuvannja-scho-majut-oznaki--prinizhennja-gidnosti-ta-tortur---scho-vikrila-reorganizacija-dniprovskoi-psihiatrichnoi-likarni

420  РОЗДІЛ 7. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ДЕТЕРМІНАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Національного превентивного механізму1. Слід погодитись з І.В. Кирилюком, який зазначає, що закритість психіатричних лікарень сприяє тому, що ззовні їх працівників ніхто не контролює, доступ туди представників правозахисних організацій ускладнений; розповсюджена ж кругова порука в цих закладах стає однією з причин безкарності осіб, винуватих у вчиненні протиправних діянь2. Більшість лікарів-психіатрів, що працюють у закладах з надання психіатричної допомоги, – це особи пенсій- ного та передпенсійного віку3, які навчалися та починали працювати ще в радянські часи. Молодь не поспішає заступати на їхнє місце, адже робота ця, зрозуміло, є складною, стресовою, а заробітна плата – мізерною. Та й можливості для «додаткових заробітків», які, ні для кого не секрет, стали звичними в інших галузях медицини, тут менші. Низькооплачувана праця лікаря, поза сумнівом, є фактором, що може спонукати його до протиправ- ної поведінки у професійній сфері діяльності4. Серед інших, не розглянутих вище, чинників торгівлі людьми варто назвати: відмінності в економічному розвитку різних держав; активізацію внутрішньої та зовнішньої міграції населення, що викликана передусім факторами соціально-економічного характеру5; низьку ефективність існуючих програм соціальної допомоги та підтримки найбільш уразливих груп населення тощо6. Серед факторів торгівлі людьми, вчинюваної з метою експлуатації у формі вилучення органів, варто назвати також соціально-економічне розшарування (коли одні потребують коштів для виживання, а інші мають вдосталь грошей для того, аби купити навіть людські органи), дефіцит анатомічних матеріалів, недосконалість відповідного законодавства тощо7. Експлуатація дітей детермінується не лише розглянутими вище чинниками, а й збереженням в українсько- му суспільстві давніх традицій використання дитячої праці; соціальним сирітством, спричиненим ухиленням або відстороненням батьків від виконання своїх батьківських обов’язків; недостатньою турботою держави про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; послабленням державного контролю за відвідуван- ням дітьми навчальних закладів; зменшенням можливостей для організації доступного дитячого дозвілля; не- знанням чи усвідомленим ігноруванням положень трудового законодавства тощо8. Більшість наведених факто- рів відіграє важливе значення також в детермінації використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Комплекс факторів, які детермінують розглядувані злочини, зрозуміло, не вичерпується проаналізованими вище чинниками. Ми охарактеризували передовсім ті з них, які, на наш погляд, мають найбільше значення. Варто зазначити, що до факторів, які детермінують вчинення досліджуваних посягань, слід відносити й ті, які властиві деяким видам злочинності чи окремим видам злочинів. Так, наприклад, більшість розглядуваних зло- чинів можуть бути вчинені із застосуванням насильства (насильницька злочинність), організованою групою (організована злочинність), а також неповнолітніми (злочинність неповнолітніх), із застосуванням зброї (оз- броєна злочинність), рецидивістами (рецидивна злочинність) тощо. Таким чином, можна зробити висновок про численність та багатоаспектність факторів, які детермінують злочини проти волі, честі та гідності особи. Вважаємо, що лише усунення негативного впливу проаналізованих чинників дозволить досягти вагомих результатів у справі запобігання вказаним злочинам.

1 Курманова Т. «Страх породив це чудовисько». Що буде з психлікарнею суворого режиму в Дніпрі. Дзеркало тижня. 7 грудня 2018 р. URL: https:// dt.ua/SOCIUM/strah-porodiv-ce-chudovisko-296413_.html 2 Кирилюк І.В. Злочинність у сфері психіатрії: особливості, детермінанти та шляхи запобігання. Вісник Академії адвокатури України. 2011. Число 3 (22). С. 144. 3 Глузман С. Психиатрическая земля. LB.ua. 26 сентября 2016 г. URL: http://lb.ua/society/2016/09/26/346186_psihiatricheskaya_zemlya.html 4 Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. С. 39–41; Андрушко А.В. Незаконне поміщення у психіатричний заклад: основні детермінанти та напрями запобігання. Прикарпатський юридичний вісник. 2016. Вип. 6 (15). С. 149. 5 Житний О.О. Кримінальне право України в міжнародному вимірі (порівняльно-правовий аналіз): монографія. Харків: Одіссей, 2013. С. 96. 6 Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі примусової праці: кримінологічна характеристика та основні напрями запо- бігання / Правове регулювання та економічні свободи і права: монографія / за ред. проф. Михайла Савчина. Ужгород: Видавництво «РІК-У», 2020. С. 209. 7 Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі вилучення органів (кримінологічний аспект). Експлуатація як складова тор- гівлі людьми: виміри, тенденції та шляхи протидії: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (м. Львів, 6-7 червня 2019 р.) / упор. О.М. Балинська, Г.Я. Савчин. Львів: ЛьвДУВС, 2019. С. 13. 8 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 283.

421 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ 8.1. Загальносоціальні заходи запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи

Як відомо, в процесі історичного розвитку людство використовувало два основні способи реагування на злочинність: посилення покарання за вчинені злочини та запобігання злочинам. Поступово дедалі більше зміц- нювалось усвідомлення того, що саме запобігання злочинам є найбільш ефективним способом впливу на зло- чинність1. Не є винятком й злочини проти волі, честі та гідності особи. Запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи слід розглядати як багаторівневу систему держав- них та громадських заходів, спрямованих на усунення або нейтралізацію причин та умов вказаних злочинів на загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному рівнях. Це система включає в себе об’єкти, суб’єкти та засоби запобіжного впливу. Зважаючи на складний характер детермінації розглядуваних злочинів, складними є й об’єкти запобіжного впливу, на які має бути спрямована відповідна діяльність. Об’єктом запобіжного впливу в нашому дослідженні є проаналізовані вище детермінанти злочинів проти волі, честі та гідності особи. Йдеться про соціально-економічні, морально-психологічні, правові, організацій- но-управлінські та інші чинники, на які слід скеровувати загальносоціальні та спеціально-кримінологічні за- ходи запобігання. До об’єктів індивідуального запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи від- носимо кримінологічно значущі особистісні характеристики осіб, які схильні до вчинення вказаних посягань. Запобіжний вплив має бути спрямований також на ті фактори, які сприяють віктимізації жертв аналізованих злочинів. Для реалізації заходів запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи функціонує система суб’єк- тів запобіжного впливу. Суб’єкти запобігання вказаним посяганням складають систему державних органів, службових осіб, громадських організацій, соціальних груп та окремих фізичних осіб, які спрямовують свою ді- яльність на виявлення, усунення та нейтралізацію причин і умов, що обумовлюють існування та відтворення злочинів проти волі, честі та гідності особи, а також профілактичний вплив на осіб, які потенційно схильні до вчинення таких злочинів. Аналіз кола суб’єктів запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи засвідчив їх значне різнома- ніття. У контексті загальносоціального запобігання вказаним діянням слід згадати насамперед суб’єктів загаль- ної компетенції, які формують законодавчу основу у сфері запобігання та протидії розглядуваним посяганням, затверджують комплексні програми протидії торгівлі людьми, схвалюють програми запобігання і протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі, контролюють та координують їх виконання, здійсню- ють управлінські функції щодо запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи, організують і коор- динують роботу відповідних суб’єктів системи запобігання зазначеним посяганням, здійснюють їх ресурсне забезпечення тощо (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України та інші центральні і місцеві органи виконавчої влади). Так, відповідно до Закону України «Про протидію торгівлі людьми», суб’єктами, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, є: Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи вико- 1 Слід погодитись з О.М. Костенком, який підкреслює, що якщо в Україні буде реалізовуватись концепція «голої репресії» (тобто застосування лише репресивних засобів без усунення соціальної причини злочинності), то це неодмінно призведе до надмірного застосування антикримінальними ор- ганами специфічних («поліцейських») повноважень у протидії злочинності (Костенко О.М. Не карою єдиною! Про концепцію «антикримінальних лещат». Вісник Національної академії прокуратури України. 2017. № 4/2 (52). С. 15).

422  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

навчої влади, місцеві органи виконавчої влади, закордонні дипломатичні установи України, заклади допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми. Крім того, у здійсненні відповідних заходів беруть участь органи місцевого самоврядування, а також, за згодою, підприємства, установи, організації незалежно від форми влас- ності, громадські організації та окремі громадяни (ст. 5)1. Президент України визначає центральний орган виконавчої влади, який є національним координатором у сфері протидії торгівлі людьми (ст. 5-1 Закону України «Про протидію торгівлі людьми»). Національним координатором у сфері протидії торгівлі людьми визначено Міністерство соціальної політики2. Кабінет Міністрів України: спрямовує і координує роботу таких суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, як центральні та місцеві органи виконавчої влади, закордонні дипломатичні установи України, заклади допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми; визначає: а) процедуру встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; б) порядок утворення та функціонування Єдиного дер- жавного реєстру злочинів торгівлі людьми; затверджує: а) Державну цільову програму у сфері протидії торгівлі людьми та здійснює контроль за її реалізацією; б) Національний механізм взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, та контролює його реалізацію; в) форму опитувальника щодо вста- новлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, та довідки про встановлення їй статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; г) форму довідки, що підтверджує факт звернення іноземця чи особи без громадянства за встановленням статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми на території України; ґ) положення про заклади допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми; встановлює порядок виплати одноразової матеріальної допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми (ст. 6 Закону України «Про протидію торгівлі людьми»)3. Центральні органи виконавчої влади відповідно до визначених у встановленому порядку повноважень у сфері протидії торгівлі людьми здійснюють: формування та реалізацію державної політики у сфері протидії торгівлі людьми; розробку проекту Державної цільової програми протидії торгівлі людьми та забезпечують її реалізацію; розробку проекту Національного механізму взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, та забезпечують його реалізацію; моніторинг діяльності суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми; підготовку та оприлюднення у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку щорічної доповіді про стан реалізації заходів у сфері протидії торгівлі людьми; заходи щодо встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, відповідно до визначеної Кабінетом Мі- ністрів України процедури; заходи, спрямовані на: а) викорінення передумов торгівлі людьми, зокрема щодо попередження насильства в сім’ї та дискримінації за ознакою статі; б) підвищення рівня обізнаності щодо про- тидії торгівлі дітьми серед батьків та осіб, які їх замінюють, та осіб, які постійно контактують з дітьми у сферах освіти, охорони здоров’я, культури, фізичної культури та спорту, оздоровлення та відпочинку, судовій та пра- воохоронній сферах; координацію та контроль за діяльністю закладів допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми; заходи щодо: а) комплексного аналізу стану попередження, виявлення та розкриття злочинів торгівлі людьми; б) попередження, виявлення та розкриття злочинів торгівлі людьми, у тому числі тих, що мають характер транснаціональної організованої злочинності; в) розшуку осіб, які переховуються від органів досудового розслідування і суду, ухиляються від виконання покарання за вчинення злочинів торгівлі людьми; заходи: а) прикордонного контролю, спрямовані на попередження і виявлення фактів торгівлі людьми, у тому числі з використанням транспортних засобів, що експлуатуються комерційними перевізниками; б) системного та комплексного характеру щодо удосконалення безпеки і контролю паспортних та інших документів, що дають право виїзду з України та в’їзду в Україну; в) щодо своєчасного оформлення документів на право перебування в Україні або повернення в Україну; г) щодо репатріації іноземців та осіб без громадянства, які постраждали від торгівлі людьми; ґ) щодо примусового видворення з України іноземців та осіб без громадянства, які порушили законодавство про протидію торгівлі людьми (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про протидію торгівлі людьми»)4. Місцеві державні адміністрації відповідно до визначених в установленому порядку повноважень у сфері протидії торгівлі людьми: забезпечують проведення соціальної роботи та надання соціальних послуг особам, 1 Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р. № 3739-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/3739-17#Text 2 Постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 р. № 29 «Про національного координатора у сфері протидії торгівлі людьми» / Законодав- ство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/29-2012-%D0%BF#Text 3 Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р. № 3739-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/3739-17#Text 4 Там само.

423 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

які постраждали від торгівлі людьми; організовують проведення інформаційних кампаній, у тому числі з ви- користанням засобів масової інформації; забезпечують створення і підтримку «гарячих ліній», пунктів кон- сультування та розповсюдження інформаційно-просвітницьких матеріалів з питань попередження торгівлі людьми; співпрацюють з об’єднаннями громадян з питань попередження торгівлі людьми; відповідно до ви- значеної Кабінетом Міністрів України процедури беруть участь у роботі щодо встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; забезпечують впровадження та функціонування Національного механізму взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми; реалізують заходи, що сприяють викоріненню передумов торгівлі людьми, зокрема щодо попередження насильства в сім’ї та дискримінації за ознакою статі; вживають заходів для підвищення рівня обізнаності серед батьків та осіб, які їх замінюють, щодо протидії торгівлі дітьми та осіб, які постійно контактують з дітьми у сферах освіти, охорони здоров’я, культури, фізичної культури та спорту, оздоровлення та відпочинку, судовій та правоохоронній сферах (ст. 8 Закону Укра- їни «Про протидію торгівлі людьми»)1. До спеціалізованих суб’єктів запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи необхідно віднести Національну поліцію України, в структурі якої функціонує Департамент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, органи охорони державного кордону, судові органи, громадські організації, заклади допо- моги особам, які постраждали від торгівлі людьми та ін. Так, Національна поліція України (поліція) є центральним органом виконавчої влади, який служить суспіль- ству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпе- ки і порядку (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію»). Основними повноваженнями поліції, пов’язаними із запобіганням злочинам проти волі, честі та гідності особи, є: здійснення превентивної та про- філактичної діяльності, спрямованої на запобігання вчиненню правопорушень; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню кримінальних правопорушень, вжиття у межах своєї компетенції заходів для їх усунення; вжиття заходів з метою виявлення кримінальних правопорушень; припинення виявлених кримінальних пра- вопорушень; вжиття заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров’ю фізичних осіб і публічній без- пеці, що виникли внаслідок вчинення кримінального правопорушення; здійснення своєчасного реагування на заяви та повідомлення про кримінальні правопорушення або події; здійснення досудового розслідування кри- мінальних правопорушень у межах визначеної підслідності; розшук осіб, які пропали безвісти, а також інших осіб у випадках, визначених законом; вжиття заходів для забезпечення публічної безпеки і порядку на вулицях, площах, у парках, скверах, на стадіонах, вокзалах, в аеропортах, морських та річкових портах, інших публічних місцях; забезпечення безпеки взятих під захист осіб на підставах та в порядку, визначених законом; здійснен- ня контролю за дотриманням вимог законів та інших нормативно-правових актів щодо опіки, піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, вжиття заходів щодо запобігання дитячій бездоглядності; вжиття заходів для запобігання та протидії домашньому насильству або насильству за озна- кою статі; здійснення контролю за дотриманням фізичними та юридичними особами спеціальних правил та порядку зберігання і використання зброї, спеціальних засобів індивідуального захисту та активної оборони, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів, інших предметів, матеріалів та речовин, на які поширюється доз- вільна система органів внутрішніх справ; здійснення у визначеному законом порядку приймання, зберігання та знищення вилученої, добровільно зданої або знайденої вогнепальної, газової, холодної та іншої зброї, боєпри- пасів, набоїв, вибухових речовин та пристроїв, наркотичних засобів або психотропних речовин; забезпечує ін- формування Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, про хід досудового розслідування, вжиття заходів для розшуку осіб, зниклих безвісти, у тому числі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, для внесення даних до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, тощо (ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію»)2. У ст. 11 Закону України «Про протидію торгівлі людьми» визначено, що боротьба з торгівлею людьми є невід’ємною складовою частиною діяльності органів Національної поліції по боротьбі зі злочинністю, які, зокрема, здійснюють заходи щодо виявлення злочинів торгівлі людьми, осіб, які постраждали від торгівлі людьми, встановлення осіб – торговців людьми та притягнення їх до відповідальності шляхом реалізації ор-

1 Там само. 2 Закон України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 р. № 580-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580- 19#Text

424  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ганізаційних, оперативно-розшукових, адміністративно-правових, процесуальних, аналітично-дослідницьких, інформаційних та інших заходів1. Департамент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, Національної поліції України є структурним підрозділом апарату центрального органу управління поліції, який функціонує у складі кри- мінальної поліції та відповідно до законодавства України забезпечує реалізацію державної політики у сфері протидії торгівлі людьми, запобігання вчиненню, виявлення, припинення та розкриття кримінальних право- порушень, пов’язаних з торгівлею людьми, нелегальною міграцією, правопорушень у сфері суспільної моралі, а також працевлаштування за кордоном. Основними завданнями Департаменту боротьби зі злочинами, пов’я- заними з торгівлею людьми, є: участь у реалізації державної політики у сфері протидії кримінальним право- порушенням, пов’язаним з торгівлею людьми, нелегальною міграцією, правопорушеннями у сфері суспільної моралі та працевлаштування за кордоном, а також внесення на розгляд Голови Національної поліції України та МВС пропозицій щодо формування державної політики в зазначених сферах; запобігання вчиненню, вияв- лення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, пов’язаних з торгівлею людьми, нелегальною міграцією, правопорушень у сфері суспільної моралі, а також працевлаштування за кордоном; вжиття заходів щодо виявлення організаторів, вербувальників, перевізників та пособників вчинення злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми, нелегальною міграцією, правопорушень у сфері суспільної моралі, а також працевлашту- вання за кордоном, притягнення їх до кримінальної відповідальності, у тому числі за вчинення кримінальних правопорушень у складі організованих груп або злочинних організацій; моніторинг, вивчення, аналіз і узагаль- нення ефективності заходів щодо стану боротьби з кримінальними правопорушеннями, пов’язаними з торгів- лею людьми, нелегальною міграцією, правопорушеннями у сфері суспільної моралі, а також працевлаштування за кордоном, у межах компетенції прогнозування криміногенної ситуації в державі і своєчасне інформування керівництва Національної поліції України та інших органів державної влади із зазначених питань; проведення та організація інформаційно-пошукової та аналітичної роботи, направленої на збирання, оцінку, аналіз та реа- лізацію інформації при виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень, оцінювання ризиків, а також з розроблення тактичних та стратегічних засад з протидії злочинності, пов’язаної з торгівлею людьми, нелегаль- ною міграцією, правопорушеннями у сфері суспільної моралі, а також працевлаштування за кордоном2. Серед основних функцій Державної прикордонної служби України, які мають стосунок до запобігання торгівлі людьми: здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення; участь у боротьбі з організованою злочинністю та протидія незаконній міграції на державному кордоні України та в межах контрольованих прикордонних районів. На Державну прикордонну службу України покладені, зокрема, такі обов’язки: організація запобігання кримінальним та адміністративним правопорушенням, протидію яким законодавством віднесено до компетенції Державної прикордонної служби України, їх виявлення та припинення; здійснення прикордонного контролю і пропуску в установленому по- рядку осіб в разі наявності належно оформлених документів після проходження ними митного та за потреби інших видів контролю, а також реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в установленому порядку прибувають в Україну, та їх паспортних документів у пунктах пропуску через державний кордон та у контроль- них пунктах в’їзду – виїзду, а також здійснення фіксації біометричних даних іноземців та осіб без громадянства під час здійснення прикордонного контролю в пунктах пропуску через державний кордон та у контрольних пунктах в’їзду – виїзду; участь в укладанні міжнародних договорів України з прикордонних питань та з питань взаємних поїздок громадян, а також забезпечення їх виконання; виявлення причин та умов, що призводять до порушень законодавства про державний кордон України, вжиття в межах своєї компетенції заходів щодо їх усунення; здійснення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності, а також здійснення контррозвідувальних заходів в інтересах забезпечення захисту державного кордону України; кон- троль за дотриманням прикордонного режиму3. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що саме завдяки ефективній

1 Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р. № 3739-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/3739-17#Text 2 Положення про Департамент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, Національної поліції України, затверджене наказом Націо- нальної поліції України 19 грудня 2017 р. № 1307 (зі змінами, внесеними наказом НПУ від 29 липня 2019 № 759) / Національна поліція. Департа- мент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми. URL: https://www.npu.gov.ua/about/struktura/struktura/dbzptl.html 3 Закон України «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р. № 661-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/661-15#Text

425 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

роботі Державної прикордонної служби України численні завербовані особи не стали жертвами експлуатації за кордоном. Важлива роль у запобіганні злочинам проти волі, честі та гідності особи належить судовим органам, ос- новними напрямами запобіжної роботи яких є виявлення і усунення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину1, реалізація виховно-профілактичної функції (полягає у формуванні правової і моральної свідомості населення, поваги до права та закону, переконаності у невідворотності й справедливості покарання за вчине- ний злочин тощо), підвищення запобіжної активності громадян (може включати правову допомогу громад- ським організаціям, участь громадськості у судочинстві та ін.)2. Реальна ефективність вказаних напрямів прямо залежить від доброчесності суддів, рівня їх професійності тощо. У зв’язку з цим потрібно наголосити на необ- хідності проведення продуманої судової реформи. Крім того, слід акцентувати увагу на важливому значенні забезпечення реалізації принципу невідворотності відповідальності, який, на переконання О.М. Бандурки та О.М. Литвинова, має стати найважливішим завданням державних органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю3. Варто погодитись з тим, що реалізація на практиці вказаного принципу позитивно позначиться на соціальному кліматі в суспільстві, консолідує ключові структури, задіяні в боротьбі зі злочинністю, у досягненні системної, скоординованої діяльності4. Раніше нами зазначалося, що для забезпечення реалізації принципу невідворот- ності відповідальності необхідно провести судову реформу та реформу правоохоронних органів, мінімізувати рівень корупції, підвищити рівень довіри населення до правоохоронної та судової системи, сформувати у су- спільстві атмосферу нетерпимого ставлення до злочинності5. Важливу роль у запобіганні торгівлі людьми відіграють громадські організації. Закон України «Про проти- дію торгівлі людьми» (ч. 2 ст. 26) встановлює, що громадські організації, їх члени або уповноважені представ- ники, а також окремі громадяни під час здійснення контролю у сфері протидії торгівлі людьми мають право: надавати інформацію щодо порушення законодавства у сфері протидії торгівлі людьми та про виявлені факти торгівлі людьми і захисту осіб, які постраждали від торгівлі людьми; здійснювати моніторинг стану протидії торгівлі людьми та захисту осіб, які постраждали від торгівлі людьми; співпрацювати із суб’єктами, які здій- снюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми; інформувати населення з питань протидії торгівлі людьми6. Найвідомішою серед зазначених організацій є «Ла Страда-Україна», яка працює для забезпечення гендерної рівності, запобігання всім видам гендерного насильства, зокрема насильства в сім’ї, протидії торгівлі людьми та забезпечення прав дітей, сприяючи впровадженню міжнародних стандартів прав людини в усі сфери життя суспільства та держави. До завдань громадської організації «Ла Страда-Україна» входять, зокрема: сприяння дотриманню прав людини, особливо жінок та дітей; сприяння запобіганню торгівлі людьми, інших проявів насильства, жорстокого поводження, особливо по відношенню до дітей; сприяння протидії сексуальній ко- мерційній експлуатації дітей, їх використання у проституції та порнографії; сприяння проведенню роботи із створення та впровадження ефективних механізмів подолання цих явищ шляхом налагодження та укріплення взаємодії державних, недержавних, міжнародних організацій; сприяння проведенню експертизи законодав- чих актів на предмет дотримання прав людини, гендерної рівності в суспільстві, адекватності міжнародним документам та нормам; сприяння підвищенню рівня інформованості суспільства про права людини, досягнен- ня гендерної рівності в суспільстві, необхідність ліквідації усіх форм насильства та жорстокого поводження; сприяння проведенню досліджень із зазначеної проблематики, організації конференцій, форумів, громадських акцій; сприяння більш глибокому розумінню умов та причин, що породжують проблеми насильства, дискри- мінації, торгівлі людьми, насильству та дискримінації в суспільстві; участь у підготовці рекомендацій із удо-

1 Детально про роль суду у виявленні причин і умов, які сприяли вчиненню злочинів див.: Давиденко В.Л., Титаренко О.О., Давиденко М.Л., Литви- нов О.М. Кримінологічна діяльність суб’єктів кримінального судочинства: монографія / за заг. ред. проф. Л.М. Давиденка. Харків: Тимченко, 2011. С. 78–85. 2 Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 160–161; Андрушко А.В., Нестерова І.А. Злочинність у сфері туристичного бізнесу: кримінологічна характеристика та запобігання: монографія. Ужгород: ТОВ «ІВА», 2016. С. 111. 3 Бандурка О.М., Литвинов О.М. Принцип невідворотності відповідальності як основа системи протидії злочинності. Актуальні проблеми криміналь- ного права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції (22 травня 2015 р., м. Харків). Харків: ХНУВС, 2015. С. 96. 4 Литвинов О.М. Протидія злочинності як соціальний феномен. Актуальні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кри- мінальної юстиції: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції (23 травня 2014 р., м. Харків). Том І. Харків: ХНУВС, 2014. С. 225. 5 Андрушко А.В., Нестерова І.А. Злочинність у сфері туристичного бізнесу: кримінологічна характеристика та запобігання: монографія. Ужгород: ТОВ «ІВА», 2016. С. 121. 6 Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р. № 3739-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/3739-17#Text

426  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

сконалення міжнародно-правової бази і гармонізації національного законодавства держав у зазначеній сфері; сприяння наданню інформаційної, наукової, консультаційної, методичної, організаційної і матеріально-тех- нічної підтримки юридичним і фізичним особам, що приймають участь в програмах і проектах, спрямованих на дотримання прав людини, досягнення гендерної рівності в суспільстві; сприяння дотриманню прав укра- їнських громадян, які перебувають за кордоном та недопущення потрапляння їх до ситуації торгівлі людьми; проведення досліджень з проблем торгівлі людьми, сексуальної експлуатації дітей, насильства, дискримінації в суспільстві, дотримання прав людини; співробітництво з урядовими та неурядовими організаціями в Україні і за кордоном, міжнародними організаціями з метою формування спільних стратегій превентивної роботи в напрямі протидії торгівлі людьми та ліквідації всіх форм дискримінації у суспільстві; організація та надання допомоги потерпілим від торгівлі людьми (медична, психологічна, юридична допомога, надання тимчасового притулку, соціальний супровід, переадресація та ін.), а також членам їх родин; організація та надання допо- моги дітям, потерпілим від торгівлі людьми, сексуальної експлуатації та насильства; допомога та сприяння у пошуку українських громадян, які зникли за кордоном та поверненні в Україну; співпраця з дипломатичними установами зарубіжних країн в Україні та дипломатичними установами України за кордоном з метою надання допомоги потерпілим; підготовка методичних матеріалів для соціальних працівників та представників неуря- дових організацій з надання допомоги потерпілим від торгівлі людьми; підготовка, видання та розповсюджен- ня інформаційних матеріалів для осіб, які постраждали від торгівлі людьми та насильства; організація роботи Національних «гарячих ліній» з питань запобігання торгівлі людьми, запобігання насильству та захисту прав дітей; надання консультацій з питань виїзду за кордон з метою працевлаштування, навчання, одруження тощо та з питань насильства й захисту прав дітей; надання психологічної допомоги потерпілим від торгівлі людьми та насильства; постійне ведення та оновлення бази даних для надання консультацій з проблеми торгівлі людь- ми, надання консультацій з питань виїзду за кордон з метою працевлаштування, навчання, одруження тощо та з питань насильства1. Слід зауважити, що «Ла Страда-Україна» є далеко не єдиною громадською організацією, діяльність якої спрямована на запобігання торгівлі людьми. У цьому контексті зазначимо, що 22 червня 2011 р. в Києві ство- рено Всеукраїнську коаліцію громадських організацій з протидії торгівлі людьми. До її створення долучилися численні громадські організації, які працюють у відповідному напрямі, зокрема: Миколаївський фонд «Люби- сток», Вінницька громадська організація «Прогресивні жінки», Тернопільський міський жіночий клуб «Від- родження нації», Громадський Рух «Віра, Надія, Любов» (м. Одеса), Харківська міська організація Міжна- родної організації «Жіноча громада», Херсонський обласний центр «Успішна жінка», Харківська обласна громадська організація «Твоє право», громадська організація «Аніма» (м. Южне Одеської обл.), громадська організація «Есперо» (м. Хмельницький), Закарпатська громадська жіноча організація «Веста», Чернівецьке обласне громадське молодіжне об’єднання «Сучасник», Вінницька обласна правозахисна організація «Джере- ло надії», Дніпропетровська обласна громадська організація «Промінь», Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи», Міжнародний благодійний фонд «Карітас України» та ін.2 Всеукраїнська коаліція громадських організацій з протидії торгівлі людьми у своїй діяльності досягла значних результатів. Так, завдяки зусиллям Коаліції в обласних/місцевих бюджетах України в 2018 р. було передбачено понад 940 тисяч гривень на заходи з протидії торгівлі людьми, що на 55% перевищує заплановане на національному рівні фінансування, визначене Державною програмою протидії торгівлі людьми, та на 10% є більшим від подібної цифри за 2017 р.3 Для реалізації заходів, спрямованих на запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи, в Україні створена також відповідна нормативно-правова база. Слід згадати насамперед Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р.4, Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насиль- ству» від 7 грудня 2017 р.5, Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р.6, а також Дер-

1 Напрямки діяльності Громадської організації «Ла Страда-Україна» / Громадська організація «Ла Страда-Україна». URL: http://old.la-strada.org.ua/ ucp_mod_content_show_napryamki-diyalnosti.html 2 В Україні створено коаліцію громадських організацій щодо протидії торгівлі людьми. ГУРТ. 25 червня 2011 р. URL: https://gurt.org.ua/news/ recent/10957/ 3 На Харківщині здійснюється громадський моніторинг ситуації з протидії торгівлі людьми / Права людини в Україні. Інформаційний портал Харків- ської правозахисної групи. 11 жовтня 2019 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1570826587 4 Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р. № 3739-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/3739-17#Text 5 Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 7 грудня 2017 р. № 2229-VIII / Законодавство України. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/2229-19#Text 6 Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/

427 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

жавну соціальну програму протидії торгівлі людьми на період до 2020 року, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016 р.1 Вище зазначалося, що запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи слід розглядати на трьох взаємопов’язаних рівнях (загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному), критерієм розмежування яких є масштаб запобіжної діяльності. Відомо, що загальносоціальне запобігання злочинності становить собою комплекс соціально-економічних, правових, культурно-виховних, організаційно-управлінських та інших заходів, спрямованих на подальший роз- виток та вдосконалення суспільних відносин, усунення існуючих у суспільстві негативних явищ і процесів та усунення або нейтралізацію у зв’язку з цим причин та умов злочинності2. Основними цілями даного запобіж- ного напряму є подолання або обмеження криміногенно небезпечних протиріч у суспільстві, поступове вико- рінення різного роду негативних явищ. Ефективність загальносоціального запобігання може бути забезпечена виваженою та цілеспрямованою соціально-економічною державною політикою3. Як відзначає професор В.В. Голіна, проведення в країні справді соціально спрямованої політики створює економічні, організаційно-управ- лінські, політичні, правові та інші передумови для ефективної реалізації кримінально-правового і спеціаль- но-кримінологічного напрямів протидії злочинності4. Загальносоціальне запобігання є основою, фундаментом спеціально-кримінологічного запобігання; чим досконаліше загальносоціальне запобігання, тим вужчим є «коло діяльності» спеціального запобігання5. Таким чином, завдання загальносоціальних заходів полягає не в безпосередньому впливі на злочинність, а у вирішенні найважливіших проблем суспільного життя. Відповідні заходи слід скеровувати насамперед на об- ставини, які мають зовнішній для злочинності характер, зокрема серйозні суперечності в розвитку економіки і пов’язані з цим низький рівень життя більшості населення, безробіття, відсутність умов для самореалізації особистості, руйнування моральних засад суспільства, девальвацію загальнолюдських цінностей тощо6. На наше переконання, заходи загальносоціального запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи мають визначальне і стратегічне значення. Видається, що найбільшою мірою стосується це таких посягань, як торгівля людьми, експлуатація дітей та використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. На пріори- тетності загальносоціального запобігання торгівлі людьми наголошує також О.В. Лисодєд, який обґрунтовано пояснює це тим, що торгівля людьми породжується передусім факторами економічного і соціального характе- ру, а тому спеціально-кримінологічні заходи спрацюють тут лише частково7. Найважливіші заходи загальносоціального характеру, які необхідно здійснити у першу чергу, можна класи- фікувати на: соціально-економічні (суттєве підвищення матеріального добробуту населення, зниження рівня безробіття, зростання рівня оплати праці, протидія бідності); суспільно-політичні (закінчення війни на сході України); культурно-виховні (підвищення культурного рівня, свідомості та відповідальності громадян, форму- вання моральної позиції, орієнтованої на загальнолюдські цінності); медичні (ефективна державна політика, спрямована на боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом, реформування системи психіатричної допомоги); орга- нізаційно-управлінські (проведення дієвої реформи судової влади та правоохоронних органів, удосконалення роботи соціальних служб, створення умов для повної та безперешкодної реалізації громадянами своїх прав, свобод та законних інтересів, стимулювання довіри населення до державної влади та готовність підтримати її зусилля з охорони правопорядку тощо). На окремих із окреслених заходів зупинимося детальніше. Пріоритетною справою державної влади має стати вирішення проблеми безробіття, адже, як засвідчило проведене нами дослідження, більшість розглядуваних злочинів вчиняють особи, котрі ніде не працюють. Крім show/1489-14#Text 1 Державна соціальна програма протидії торгівлі людьми на період до 2020 року, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016 р. № 111 / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/111-2016-%D0%BF#Text 2 Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. С. 143; Литвинов О.М. Загальносоціальний вектор у механізмі протидії злочинності та фактори, що його обумовлюють. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2008. Вип. 41. С. 112. 3 Голіна В.В. Запобігання злочинності (теорія і практика): навч. посіб. Харків: Нац. юрид. акад. України, 2011. С. 19. 4 Там само. С. 21. 5 Профілактика злочинів: підручник / за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужи. Київ: Атіка, 2011. С. 319–320. 6 Andrushko A. General social prevention as a priority direction of human trafficking prevention. Scientific Bulletin of the Dnipropetrovsk State University of Internal Affairs. 2018. Special Issue № 2 (92). Р. 152. 7 Лысодед А.В. Общесоциальное предупреждение как перспективное направление в борьбе с торговлей людьми. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 190.

428  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

того, варто нагадати, що головною причиною, яка штовхає людей на пошук роботи за кордоном, де вони не- рідко стають жертвами експлуатації, є безробіття на батьківщині, низький рівень оплати праці та пов’язана з ними бідність. Допоки будуть люди, які не можуть задовольнити елементарних життєвих потреб, доти пробле- ма торгівлі людьми в Україні залишатиметься актуальною. Тобто безробіття та бідність не лише є «живильним джерелом» злочинності, а й прямо пов’язана з віктимізацією частини населення. Як відомо, одним із основних факторів загострення проблеми безробіття в Україні останнім часом стало зростання напруженості на ринку праці, передовсім в регіонах з великим скупченням вимушено переміщених осіб1. При цьому варто підкреслити, що найвищий рівень безробіття традиційно характерний для наймолод- ших вікових груп (15–29 років)2, тобто тих, хто складає групу ризику потенційних жертв торгівлі людьми. Зрозуміло, що без глибоких соціально-економічних перетворень, вливання значних бюджетних коштів, а також без залучення інвестицій в економіку створити достатню кількість нових робочих місць в Україні немож- ливо. Складність цієї проблеми полягає також в тому, що потрібно не просто істотно знизити рівень безро- біття, а й суттєво підвищити винагороду за працю, оскільки наявність роботи в Україні зовсім не є запорукою безбідного існування. Необхідно також поступово вирішувати проблему гендерних диспропорцій в оплаті праці, оскільки в Укра- їні заробітна плата чоловіків перевищує заробітну плату жінок на 33,5%3. Для порівняння: в Литві розрив у середній заробітній платі жінок і чоловіків нині складає 16%, хоча ще 10 років тому він був найвищим серед країн ЄС і становив 22%. Аби досягти рівня гендерної рівності на ринку праці, який має місце в розвинутих країнах світу, важливими напрямами державної політики у законодавчій сфері та реалізації інформаційних кам- паній повинні бути подолання гендерних стереотипів, упередженості стосовно закріплення тієї чи іншої сфери діяльності за жінками або чоловіками, створення на робочому місці умов, сприятливих для поєднання роботи та сімейного життя, тощо4. Програмне значення має Стратегія подолання бідності, затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 р., у котрій визначені ключові завдання, що їх необхідно виконати задля подолання бідності та підвищення рівня життя в Україні. Аналіз основних напрямів, завдань і шляхів реалізації Стратегії дозволяє зробити висновок про декларативність її положень. В документі зазначено, що фінансування реаліза- ції цієї Стратегії здійснюється в межах коштів державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, інших не заборонених законодавством джерел. Разом з тим цілком оче- видно, що станом на сьогодні дохідна частина бюджету не дозволяє реалізувати наведені у Стратегії завдання, насамперед ті із них, які стосуються реального підвищення розміру заробітної плати та гідного прожиткового мінімуму5. Досягнення вагомих результатів у подоланні бідності, ясна річ, можливе лише за умови проведення глибоких соціально-економічних перетворень. Підкреслимо, що можливість забезпечити себе та свою сім’ю на батьківщині виключить необхідність пошу- ку кращого життя за кордоном, завдяки чому мінімізуються й ризики потрапляння у ситуацію торгівлі людьми. Наразі ж серед населення необхідно проводити широку інформаційну кампанію, спрямовану на роз’яснення потенційних загроз, пов’язаних із сумнівним працевлаштуванням. Попри те, що у цьому напрямі зроблено чи- мало, населення недостатньо поінформоване про зазначену проблему. Необхідно суттєво підвищити заробітну плату лікарям-психіатрам, яка повинна відповідати складності та інтенсивності виконуваної ними роботи, постійному психоемоційному навантаженню. Медик повинен ціну- вати свою роботу, дбати про підвищення професійного рівня, а не перейматися тим, як заробити додаткові кошти. Інакше кажучи, вчиняти діяння, передбачені ст. 151 КК України, йому має бути невигідно6. Вважаємо,

1 Плинокос Д.Д., Бойченко В.С., Коваленко М.О. Дослідження впливу внутрішньо переміщених осіб на стан ринку праці України. Глобальні та наці- ональні проблеми економіки. 2016. Вип. 13. С. 168. 2 Стратегія подолання бідності, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 р. № 161-р / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161-2016-%D1%80#Text 3 Там само. 4 Гендерна рівність на ринку праці: як досягти рівня країн ЄС. Європейська правда. 27 грудня 2019 р. URL: https://www.eurointegration.com.ua/ articles/2019/12/27/7104638/; Рудік О.М. Вирішення проблеми гендерного розриву в рівні заробітної плати: досвід ЄС. Публічне адміністрування: теорія та практика. 2013. Вип. 2. URL: http://www.dbuapa.dp.ua/zbirnik/2013-02(10)/2.pdf 5 Андрушко А.В., Нестерова І.А. Злочинність у сфері туристичного бізнесу: кримінологічна характеристика та запобігання: монографія. Ужгород: ТОВ «ІВА», 2016. С. 116. 6 Андрушко А.В. Незаконне поміщення у психіатричний заклад: основні детермінанти та напрями запобігання. Прикарпатський юридичний вісник. 2016. Вип. 6 (15). С. 151.

429 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

що серйозне підвищення заробітної плати медикам може бути також дієвим напрямом запобігання вчиненню ними такого злочину як підміна дитини. Надзвичайно важливо подолати не тільки соціально-економічні проблеми, але й вирішити суперечності у соціокультурній та морально-психологічній сферах суспільного життя. Доводиться констатувати, що значна частина населення втратила суспільно корисні орієнтири та прагне лише матеріального збагачення. У цьому контексті В.І. Шакун слушно зазначає, що «зміна політичного та соціально-економічного устрою в Україні сприяла певному зсуву у свідомості її громадян, коли визначальним стала наявність грошей, поступившись іншим цінностям, перш за все моральним, з якими народилось і виросло не одне покоління українців»1. Має рацію також Б.М. Головкін, який зазначає, що духовне і моральне благополуччя значною мірою залежить від благополуччя матеріального, однак повністю ним не визначається. Підвищення рівня життя, матеріального до- бробуту не гарантує і не забезпечує подолання бездуховності, деформацій правосвідомості, викривленої сис- теми цінностей, а лише створює для цього сприятливий ґрунт2. Необхідно на державному рівні пропагувати загальнолюдські цінності, утверджувати в суспільстві високу моральність, духовні ідеали, здійснювати рішучі кроки щодо боротьби з пропагандою вседозволеності, подвійної моралі, культу грошей. Для досягнення вказа- ної мети варто широко використовувати можливості ЗМІ, вуличну соціальну рекламу тощо. Слід вживати захо- дів, що допоможуть зміцнити інститут сім’ї, покращити становище жінки в суспільстві, підвищити сексуальну культуру підлітків та молоді, створити умови для гармонійного розвитку і самореалізації особистості, знизити у суспільстві рівень агресивності та конфліктності. На наше переконання, важливу роль тут мають відіграти не лише державні інституції, а й релігійні та громадські організації, заклади освіти, ЗМІ3. Окремо варто наголоси- ти на необхідності поступового забезпечення гендерної рівності і боротьби з глибоко вкоріненими гендерними стереотипами, зміцнення духовних та моральних зв’язків між поколіннями, забезпечення поваги до старших, адже є підстави стверджувати, що саме у сімейно-побутовій сфері вчиняється значна частина випадків незакон- ного позбавлення волі, що переважно залишаються латентними. Необхідно завершити війну на Донбасі. Наразі ж потрібно офіційно визначити статус осіб, що незаконно утримуються на території самопроголошених «ДНР» та «ЛНР», як військовополонених; на національному рівні необхідно визначити гарантії захисту та реабілітації вказаних осіб. Оскільки злочини, спрямовані на позбавлення людини свободи пересування, нерідко вчиняються у стані алкогольного сп’яніння, важливою є ефективна боротьба з алкоголізмом та пияцтвом. На жаль, доводиться констатувати: останніми роками відповідна боротьба в Україні майже не ведеться, що на фоні втрати соціаль- них орієнтирів значною частиною суспільства веде до його деградації та спивання. Успішність такої боротьби залежить від її продуманості, а також вирішення важливих соціальних та економічних проблем населення. По- годжуємось з В.С. Батиргареєвою, яка підкреслює, що «протидія алкоголізму на державному рівні повинна охоплювати не окремі заходи його обмеження, а постійну цілеспрямовану роботу багатьох соціальних інсти- туцій4. Видається, що величезна соціальна відповідальність тут лежить не тільки на державних органах, а й на громадських та релігійних організаціях, ЗМІ. Необхідно здійснювати профілактику психічних розладів, ефективне лікування та реабілітацію осіб із пси- хічними захворюваннями. Для цього, зрозуміло, потрібно здійснити модернізацію системи надання психіа- тричної допомоги на основі сучасних стандартів. Серед організаційно-управлінських заходів слід насамперед назвати проведення дієвої судової реформи та реформи правоохоронних органів. Про реальність та завершеність цих реформ свідчитиме підвищення рівня довіри населення до правоохоронної та судової системи, подолання корупції, забезпечення реалізації принци- пу невідворотності відповідальності5. Вкрай важливо відновити ефективну профілактичну роботу6, підвищити професійний рівень тих, від кого залежить безпека громадян.

1 Шакун В.І. Суспільство і злочинність. Київ: Атіка, 2003. С. 376. 2 Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання: монографія. Харків: Право, 2011. С. 320. 3 Andrushko A. General social prevention as a priority direction of human trafficking prevention. Scientific Bulletin of the Dnipropetrovsk State University of Internal Affairs. 2018. Special Issue № 2 (92). Р. 153–154. 4 Батиргареєва В.С. Протидія поширенню алкоголізму – пріоритетний напрям державної політики у сфері боротьби зі злочинністю. Питання бороть- би зі злочинністю: зб. наук. пр. / редкол.: В.І. Борисов та ін. Харків: Право, 2013. Вип. 25. С. 41. 5 Andrushko A. General social prevention as a priority direction of human trafficking prevention. Scientific Bulletin of the Dnipropetrovsk State University of Internal Affairs. 2018. Special Issue № 2 (92). Р. 154. 6 Слід погодитись з О.М. Литвиновим, який підкреслює, що «в нашій країні, по суті справи, розвалена система ранньої профілактики злочинів» (Лит- винов О.М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні: монографія. Харків: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2008. С. 162).

430  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Слід вирішити проблему високої завантаженості соціальних служб, браку кваліфікованих кадрів та належ- ного їх технічного і методичного забезпечення, а також посилити координацію соціальних служб. Ефективне запобігання незаконним поміщенням до закладів з надання психіатричної допомоги можливе лише за умови реформування існуючої системи надання психіатричної допомоги, відходу останньої від радян- ських стандартів та перебудови її на засадах поваги до фундаментальних прав людини. Необхідною є модер- нізація системи надання психіатричної допомоги на основі європейських стандартів. Серед іншого, важливо створити заклади соціальної психіатрії, де б перебували особи, які не потребують госпіталізації саме в психіа- тричні стаціонари, розширити використання амбулаторної психіатричної допомоги, забезпечити психіатричні заклади сучасними ефективними медикаментами. Зрозуміло, що для цієї реформи потрібні чималі кошти, од- нак їх слід відшукати, інакше про вирішення проблеми навряд чи можна говорити всерйоз1. Серед інших заходів загальносоціального запобігання необхідно назвати зменшення проблеми соціального сирітства; підвищення якості організації дозвілля дітей; здійснення просвітницької діяльності з метою роз’яс- нення населенню положень вітчизняного законодавства тощо. Підсумовуючи викладене, підкреслимо, що загальносоціальні заходи мають вкрай важливе значення для успішного запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи. Особливо це стосується торгівлі людьми, експлуатації дітей та використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Вказані діяння мають глибоке соціально-економічне підґрунтя, а тому пріоритетними мають бути загальносоціальні заходи запобігання та- ким злочинам. У зв’язку із цим не виникає сумнівів у тому, що мінімізувати злободенну проблему торгівлі людь- ми можна лише завдяки відчутному поліпшенню економічної ситуації в державі, створенню нових робочих місць, забезпеченню гідних умов для життя і праці. Все це, зрозуміло, можливе лише у разі здійснення в Україні глибоких соціально-економічних перетворень. Іншого шляху вирішення цієї проблеми, на наше переконання, не існує.

1 Андрушко А.В. Незаконне поміщення у психіатричний заклад: основні детермінанти та напрями запобігання. Прикарпатський юридичний вісник. 2016. Вип. 6 (15). С. 151.

431 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

8.2. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи

На відміну від загальносоціального, спеціально-кримінологічне запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи полягає в цілеспрямованій діяльності державних органів, громадських організацій, соціальних груп та окремих громадян, спрямованій на усунення причин та умов вказаних злочинів, а також недопущення їх вчинення на різних стадіях протиправної поведінки. Слід зазначити, що спеціально-кримінологічні заходи не замінюють, а доповнюють і конкретизують заходи загальної превенції. Заходи спеціально-кримінологічного запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи базуються на заходах загальносоціальних, використовують їх запобіжний потенціал та сприяють йому. На переконання автора, ефективне запобігання розглядуваним діянням можливе за умови поєднання загально- соціальних та спеціально-кримінологічних заходів. Заходи спеціально-кримінологічного запобігання злочинам, що посягають на волю, честь та гідність осо- би, можна класифікувати на інформаційно-аналітичні (систематичний збір та аналіз інформації про стан і тен- денції розглядуваних злочинів), суспільно-політичні (завершення війни на Донбасі, активізація діяльності, спрямованої на укладення міждержавних угод про співробітництво у сфері протидії торгівлі людьми), правові (удосконалення кримінального законодавства, спрямованого на протидію розглядуваним злочинам, та практи- ки його застосування, подолання надмірної м’якості судової репресії), культурно-виховні (роз’яснення норм кримінального законодавства, інформування населення про небезпеку стати жертвою розглядуваних злочинів, інформування про право громадян на необхідну оборону, просвітницька діяльність серед населення, спрямова- на на зміну ставлення до жертв торгівлі людьми у суспільстві, тощо), організаційно-управлінські (вдосконален- ня системи заходів, спрямованих на перекриття каналів надходження вогнепальної зброї, бойових припасів та вибухових речовин із зони бойових дій на мирну територію України, а також їх вилучення з нелегального обігу, підвищення професійного рівня працівників правоохоронних органів, вдосконалення взаємодії правоохорон- них органів та інститутів громадянського суспільства, державний захист та реабілітація жертв розглядуваних злочинів тощо). Важливою передумовою успішного запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи є наявність повної та об’єктивної інформації про стан та тенденції вчинення вказаних злочинів. Вочевидь, найбільшою мірою це стосується торгівлі людьми – явища, що зазнає постійних змін. Здійснене автором дослідження за- свідчує наявність численних суперечностей, які стосуються кримінологічних даних про цей злочин (йдеться, скажімо, про відмінності між офіційною статистикою і статистикою, яку веде Міжнародна організація з мі- грації). Зрозуміло, що відсутність об’єктивної інформації стоїть на заваді розробленню конкретних заходів із адекватного реагування на нові виклики. Тому насамперед необхідно володіти достатньою інформацією про масштаби та особливості цього явища. Потрібно також знати про кримінологічно значущі відмінності між тор- гівлею людьми, вчиненою з різною метою експлуатації людини (сексуальною, трудовою тощо), що дозволить диференціювати відповідні заходи запобігання1. Вкрай важливо завершити війну на Донбасі. Це дозволить правоохоронним органам не тільки контролювати криміногенну обстановку на вказаній території (зокрема, ефективно протидіяти розглядуваним посяганням), а й забезпечити надійний заслін для потрапляння вогнепальної зброї на мирну територію України. Нагадає- мо, що із використанням нелегальної вогнепальної зброї, кількість якої останніми роками значно збільшилась, вчиняється чимала частина розглядуваних злочинів – передовсім захоплень заручників та викрадень людей. У розглядуваному контексті підкреслимо необхідність врегулювання на законодавчому рівні порядку обігу в Україні вогнепальної зброї; на наше переконання, відповідні відносини, з огляду на їх очевидну важливість, не можуть регулюватися підзаконними актами. Водночас вважаємо, що до ідеї вільного продажу зброї слід підхо- дити зважено через високий рівень агресії у сучасному українському суспільстві2.

1 Андрушко А.В. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання торгівлі людьми. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. Вип. 5. Том 1. С. 212. 2 Андрушко А.В. Захоплення заручників: детермінанти та основні напрями запобігання. Прикарпатський юридичний вісник. 2018. № 4 (25). Том 3. С. 80.

432  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Вагоме місце у системі спеціально-кримінологічного запобігання розглядуваним злочинам належить право- вим заходам. Серед іншого, необхідно удосконалити законодавство України про працю в частині, що стосуєть- ся працевлаштування неповнолітніх. На наше переконання, відповідні положення законодавства мають бути максимально чіткими й однозначними, що сприятиме запобіганню трудовій експлуатації дітей. Вважаємо, що чіткої регламентації потребує прийняття на роботу осіб, які не досягли 16 років, зокрема, визначення форми згоди на прийняття їх на роботу, а також визначення кола робіт, що їх слід вважати «легкою роботою»1. Необхідно удосконалювати положення Закону України «Про протидію торгівлі людьми» та інших актів законодавства в частині процедури виявлення і встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людь- ми, прописати належним чином механізм повернення до України громадян України, які постраждали від тор- гівлі людьми, тощо. Серйозного вдосконалення потребує також Закон України «Про психіатричну допомогу», який, як за- значалося вище, містить чималі резерви для можливих зловживань у сфері практичної психіатрії. Передовсім варто нагадати, що Верховна Рада України досі не привела положення цього закону у відповідність до рішення Конституційного Суду України, який визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення третього речення ч. 1 ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» у взаємозв’язку з положенням ч. 2 цієї стат- ті стосовно госпіталізації особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра без судового контролю. На наше переконання, з огляду на наявний криміногенний потенціал у сфері надання психіатричної допомоги, всі по- ложення вказаного закону, які встановлюють підстави та порядок госпіталізації особи до закладу з надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, мають максимально відповідати вимогам повноти, чіткості та недвозначності. Раніше неодноразово підкреслювалось, що вітчизняне кримінальне законодавство містить численні прога- лини та недоліки, які не сприяють правозастосуванню. З огляду на це всі проаналізовані вище недоліки мають бути усунуті. Оскільки детально про хиби кримінального закону у розглядуваній частині йшлося вище, вважа- ємо за можливе не повторюватись. Відомо, що інформація про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності та призначення їй справедливого покарання може мати чималий профілактичний вплив на інших нестійких осіб, схильних до порушення кримінального закону. Сказане стосується й розглядуваних нами посягань. Водночас аналіз судової практики засвідчує існування неоднозначних тенденцій у цій сфері. Аналіз практики призначення покарання за злочини проти волі, честі та гідності особи засвідчує надмірний гуманізм вітчизняних судів, оскільки винува- тим у вчиненні вказаних злочинів нерідко призначаються невиправдано м’які покарання. До того ж більшість засуджених за ці злочини суди звільняють від відбування покарання з випробуванням. Існуючу надто поширену практику звільнення від відбування покарання, на наш погляд, не можна визнати нормальною. Така практика призводить до того, що засуджена особа не відчуває адекватного карального впливу за вчинене нею діяння, що, своєю чергою, не стає належною пересторогою для інших, тих, хто зважується на вчинення аналогічного діян- ня. У зв’язку з цим автор переконаний, що необхідно забезпечити невідворотність кримінальної відповідаль- ності винних у вчиненні розглядуваних злочинів, а також адекватність призначуваного покарання вчиненому діянню. Вочевидь, частково вирішити окреслену проблему можна шляхом корекції санкцій, передбачивши у деяких з них (зокрема, у санкції ч. 1 ст. 146, а також ч.ч. 1, 2 ст. 150-1 (чи удосконаленої ст. 304) КК України) більш м’які покарання (на наш погляд, чималий потенціал тут може мати покарання у виді громадських робіт), які суди матимуть можливість призначати засудженим. Нині ж тільки окремі суди, дійшовши висновку про те, що пе- редбачені в санкції покарання надто суворі, не знаходячи водночас підстав для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, застосовують ст. 69 КК України і призначають засудженим більш м’яке покаран- ня, ніж передбачено законом. Підкреслимо, що недостатньо обґрунтоване звільнення від реального відбування покарання призводить до того, що засуджена особа не відчуває достатнього карального впливу за вчинене нею діяння, не зазнає адекватного обмеження прав і свобод, не замислюється належним чином над своєю поведін- кою. Тому, на наше переконання, було б правильніше, якби суд призначав таким особам покарання, не пов’язане з позбавленням волі, але з реальним його відбуванням. В частині випадків, безумовно, не обійтися без засто- сування покарання у виді позбавлення волі на певний строк з реальним його відбуванням. Чітке усвідомлення 1 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 284.

433 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

того, що вчинений злочин не лише знайде належну кримінально-правову оцінку, а й невідворотно потягне за собою справедливе покарання, на наш погляд, слугуватиме ефективним стримуючим фактором для найбільш нестійкої частини населення. У системі заходів спеціально-кримінологічного запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи важливе місце мають займати культурно-виховні заходи. Здійснене нами дослідження засвідчило, що частина населення не сприймає незаконне позбавлення волі як злочинне діяння, іноді не має елементарного уявлення про те, що забороняє кримінальний закон. З вказаним фактором пов’язаний високий рівень латентності таких злочинів1. Вочевидь, тут не обійтися без підвищення правової культури всього суспільства, зростання поваги до закону та прав людини. З цією метою важливо за- безпечити створення безперервної системи правової освіти, починаючи з дошкільних навчальних закладів із наступним її продовженням в загальноосвітніх, вищих та інших закладах освіти2. Вивчення матеріалів кримінальних проваджень засвідчило, що абсолютна більшість випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини стали відомими правоохоронним органам завдяки заявам, що на- дійшли від потерпілих та їхніх родичів. Діяння, відповідальність за які встановлена у ст. 146 КК України, – ті злочини, виявлення яких багато в чому залежить від позиції потерпілого та його близьких. Останні іноді не поспішають повідомляти правоохоронні органи про позбавлення свободи, нерідко вживають власні заходи, спрямовані на звільнення близької людини. Правоохоронним органам необхідно роз’яснювати населенню не- обхідність негайного інформування про факти вчинення щодо них чи їхніх близьких вказаних злочинів. Для цього доцільно використовувати ЗМІ. Поширювана інформація має бути максимально конкретною і практич- ною: які дії необхідно здійснити рідним у разі вчинення щодо близької їм людини даного злочину, куди їм потрібно звернутися в такому випадку тощо3. Здійснений автором контент-аналіз близько 200 публікацій в ЗМІ, присвячених проблемі торгівлі людьми, засвідчує, що абсолютна більшість із них спрямована на інформування населення про виявлені правоохорон- ними органами факти вчинення даного злочину (при цьому переважно найбільш резонансні). Не заперечуючи доцільності оприлюднення такої інформації, наголосимо на необхідності роз’яснення населенню характерних ознак, за якими можна розпізнати вербувальників та інших торговців людьми, наведення конкретних рекомен- дацій як не стати жертвою торгівлі людьми, а також надання інформації про те, у які організації можна зверта- тися для отримання юридичної та іншої допомоги. У цьому контексті зауважимо, що Законом України «Про протидію торгівлі людьми» на місцеві державні адміністрації покладений обов’язок забезпечити створення і підтримку «гарячих ліній», пунктів консультування та розповсюдження інформаційно-просвітницьких мате- ріалів з питань запобігання торгівлі людьми (ст. 8)4. Разом з тим роботу у цьому напрямі необхідно посилювати, оскільки, як засвідчило проведене нами опитування, відкритої інформації про номери «гарячих ліній» та про місцезнаходження згаданих пунктів консультування дуже бракує. Серед старшокласників та студентів вищих закладів освіти доцільно на постійній основі проводити інфор- маційно-просвітницьку роботу (індивідуальні бесіди, виховні та класні години тощо) стосовно явища торгівлі людьми. Серед молоді та вразливих груп населення варто систематично розповсюджувати інформаційні букле- ти (пам’ятки) з рекомендаціями про те, як не стати жертвою даного злочину, а також організовувати перегляди фільмів та відеороликів, присвячених проблемі торгівлі людьми. Інформаційні матеріали відповідного змісту необхідно поширювати й в соціальних мережах, у яких молодь проводить багато часу. У суспільстві, як відомо, побутує неоднозначне ставлення до жертв торгівлі людьми. Пов’язано це з тим, що останні, мовляв, погоджувались на роботу чи на зайняття проституцією здебільшого добровільно, знали, що на них чекає, а тому держава не повинна нести відповідальність за тих, хто легковажно й усвідомлено став жертвою цього злочину. Здійснене нами дослідження засвідчило, що багатьох (у тому числі й жертв) дезорієнтує навіть використовувана термінологія, з огляду на яку нерідко робиться висновок, що торгівлі як такої не було (дії, для прикладу, вербувальників іноді сприймаються як цілком «невинні»). Це, своєю чергою, слугує серйозною пе-

1 Андрушко А.В. Запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 1. С. 222. 2 Макарова О.В. Правовий нігілізм: теоретико-правовий аспект: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2010. С. 13. 3 Андрушко А.В. Запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 1. С. 222. 4 Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р. № 3739-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/3739-17

434  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

решкодою для виявлення фактів торгівлі людьми та успішного розслідування таких злочинів. Окреслений стан речей, вважаємо, необхідно змінювати шляхом здійснення просвітницької діяльності серед населення1. Важливе значення мають також організаційно-управлінські заходи. Серед іншого, серйозного удосконалення потребує методика розслідування злочинів проти волі, честі та гідності особи. На наш погляд, найбільшою мірою це стосується такого діяння, як торгівля людьми. Аналіз су- дової практики засвідчує наявність чималих труднощів, пов’язаних з розслідуванням таких злочинів2. Нерідко зібрана у процесі досудового розслідування доказова база ґрунтується виключно на показах самих потерпілих, а також нечисленних свідків, які до того ж з тих чи інших причин нерідко змінюють свої покази. Це, зрозуміло, призводить до того, що відповідні кримінальні провадження іноді «розвалюються» в суді. У зв’язку з цим необхідно проводити систематичне підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів (передусім співробітників відділів боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми). Вважаємо, що серйозну увагу необхідно приділяти не тільки передовим методикам розслідування торгівлі людьми, а й проблемам кваліфіка- ції таких діянь, зокрема питанням розмежування торгівлі людьми та суміжних злочинів. Запорукою успішного кримінального переслідування винних у вчиненні торгівлі людьми є належне ставлен- ня співробітників правоохоронних органів до потерпілих від вказаного посягання. Необхідно виходити з того, що потерпілий від цього діяння є не тільки жертвою, а й, по суті, ключовим свідком, за допомогою якого можна не лише успішно розслідувати цей конкретний злочин, але й, вірогідно, визволити з підневільного стану інших жертв. Тому важливо мотивувати потерпілих до всебічного сприяння правоохоронним органам у розслідуванні торгівлі людьми. Наразі ж, як засвідчує наше дослідження, переважає ситуація, коли потерпілі від вказаного посягання є досить інертними, переймаються здебільшого не покаранням своїх кривдників, а прагненням от- римати матеріальне відшкодування3. Удосконалення потребує взаємодія і координація діяльності Національної поліції з іншими правоохорон- ними органами (зокрема, з Державною прикордонною службою України), інститутами громадянського суспіль- ства. Видається, що особливе значення має налагодження співпраці правоохоронних органів з громадськими організаціями, завдяки активній діяльності яких проблемі торгівлі людьми в Україні приділяється чимало ува- ги. Одним із напрямів запобігання торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, є мінімізація такого суспільного явища як проституція. Досягти цього результату, зрозуміло, надзвичайно складно. У світі, як відомо, упроваджуються різні практики, спрямовані на мінімізацію явища проституції – від її легалізації до встановлення кримінальної відповідальності за зайняття нею. Не вдаючись у дискусії стосовно доцільності легалізації проституції в Україні4, у контексті нашого дослідження зауважимо, що прийняття такого рішення значно обмежить можливості правоохоронних органів щодо доказування ознак складу торгівлі людьми, вчи- неної з метою сексуальної експлуатації, оскільки вкрай непросто буде довести, що надавати сексуальні послуги жертву примусили. Крім того, легалізація проституції сприятиме зростанню попиту на сексуальні послуги, що, своєю чергою, слугуватиме додатковою мотивацією для активізації відповідної злочинної діяльності з боку за-

1 Андрушко А.В. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання торгівлі людьми. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. Вип. 5. Том 1. С. 212–213. 2 Див. про це також: Весельський В.К., Пясковський В.В. Торгівля людьми в Україні (проблеми розслідування): навч. посіб. Київ: КНТ, 2007. 268 с.; Винокуров С.И. О состоянии, тенденциях и проблемах противодействия торговле людьми. Научное обеспечение деятельности органов прокуратуры в 2014 году: сб. науч. докл. Вып. 3 / под общ. ред. О.С. Капинус. Москва: Акад. Ген. прокуратуры РФ, 2015. С. 225, 226–227; Корж В. Окремі проблеми розслідування злочинів про торгівлю жінками, вчинених організованими транснаціональними групами. Право України. 2001. № 4. С. 79; Набруско М.С. Використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності на початковому етапі розслідування торгівлі людьми / за загал. ред. проф. М.А. Погорецького. Київ: Алерта, 2016. С. 10; Наден О.В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучасності. Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 41; Надьон О. Торгівля жінками: чинники, складові та шляхи подолання. Право України. 2003. № 6. С. 20; Орлеан А.М. Криміналь- но-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 43; Санакоєв Д.Б., Сергатий М.О. Розслідування торгівлі людьми: проблеми теорії та практики: монограф. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2014. С. 18, 98, 168 та ін.; Malinowska I., Sostek M. Profil sprawcy przestępstwa handlu ludżmi. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. С. 103, 104. 3 Андрушко А.В. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання торгівлі людьми. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. Вип. 5. Том 1. С. 214. 4 Пропозиція легалізувати проституцію в Україні висловлювалася неодноразово (див., зокрема: Йосипів А.О. Легальна проституція: «за» та «про- ти». Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовтня 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 429; Наден О.В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучасності. Монографія. Київ: Атіка, 2004. С. 141; Плотнікова А.В. Кримінальна відповідальність за організацію заняття проституцією: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2010. С. 32–33).

435 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

цікавлених осіб1. Так само неефективним у розглядуваному контексті видається й встановлення кримінальної відповідальності за зайняття проституцією, оскільки відповідний крок не знизить попиту на сексуальні по- слуги, а лише сприятиме більшій «тінізації» такої діяльності, а так само й аналізованого незаконного бізнесу. Альтернативним варіантом розв’язання проблеми є досвід Швеції, законодавство якої передбачає кримінальну відповідальність не за зайняття проституцією, а за користування відповідними послугами. Водночас, на наш погляд, і такий крок не буде ефективним заходом спеціально-кримінологічного запобігання торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації, позаяк також сприятиме «тінізації» такої діяльності. Крім того, варто мати на увазі, що сексуальна експлуатація жертв розглядуваного злочину, як правило, відбувається за кордоном, а тому встановлення в КК України відповідальності для клієнтів секс-послуг ефективним заходом запобігання торгівлі людьми не буде. Як видається, діяльність правоохоронних органів має бути спрямована передовсім на виявлен- ня осіб, яких примусили до зайняття проституцією, з наступним встановленням винних у такому злочині осіб. Необхідно також надавати всебічну допомогу тим жінкам, які виявили бажання порвати з цим видом діяльно- сті, здійснювати статеве виховання підростаючого покоління, здійснювати ранню профілактику відхилень у сфері сексуальних стосунків тощо. На жаль, доводиться констатувати, що профілактиці проституції в Україні приділяється мало уваги. У зв’язку з цим варто погодитись з О.М. Джужею, який наголошує на необхідності розроблення загальнодержавної програми боротьби з проституцією2. Важливе значення має робота, спрямована на виявлення та припинення діяльності різноманітних закладів, котрі, прикриваючись туристичною, рекрутинговою чи іншою подібною діяльністю, фактично є постачальни- ками українських жінок на міжнародні ринки сексуальних послуг. Необхідним також є постійний моніторинг інтернет-ресурсів, на яких здійснюється вербування потенційних жертв розглядуваного злочину. Потрібно поліпшувати прикордонний контроль, удосконалювати контроль паспортів та інших докумен- тів, які дають право виїзду з України та в’їзду в Україну. У цьому контексті варто зазначити, що Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, вимагає від держав учасниць, однією з яких є Україна, вживати заходи у сфері обміну інформацією і підготовки кадрів з питань попередження торгівлі людьми, а також заходи, спрямовані на захищення та надійність подорожніх документів або посвідчень особи (ст.ст. 10–13)3. Зауважимо, що здійснений аналіз емпіричної бази засвідчив: в ряді випадків саме завдяки пиль- ності прикордонників, які звернули увагу на «проблемні» документи, вдалося завадити переміщенню завер- бованих осіб через державний кордон України4. Аналіз емпіричної бази дає підстави для висновку, що жертви торгівлі людьми часто не повідомляють пра- воохоронні органи про вчинений щодо них злочин, оскільки перебувають в тій чи іншій залежності від зло- чинців, бояться фізичної розправи чи розголошення відомостей про рід їхніх занять під час експлуатації, не довіряють правоохоронним органам, хочуть швидше забути пережите тощо. У зв’язку з цим удосконалення потребує система методів виявлення фактів злочинної діяльності, виявлення і звільнення осіб, стосовно яких розглядуваний злочин вже вчинений. Так само й жертви інших досліджуваних злочинів (зокрема, незаконного позбавлення волі або викрадення людини, захоплення заручників), а також їх свідки, нерідко відмовляються від показів через страх помсти з боку злочинців. З огляду на це удосконалення потребує національний механізм забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Відзначимо, що за оцінками дослід- ників, чинний на сьогодні Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»5, прийнятий понад двадцять років тому, не повною мірою відповідає викликам сьогодення, а та- кож європейським стандартам та найкращим практикам зарубіжних держав6. 1 Зауважимо, що з цього приводу існує й інша точка зору. На думку окремих дослідників, легалізація проституції допоможе покінчити з експлуатацією незаконно ввезених в країну жінок-іммігранток і в якості позитивного прикладу наводиться досвід Нідерландів. Водночас необхідно зазначити, що абсолютна більшість повій у голландських борделях походить з інших країн, частина з них – жертви торгівлі людьми (див.: Князев В.В., Сазонова Н.И., Свешникова И.Ю. Проблемы противодействия торговле людьми за рубежом. Москва: ВНИИ МВД России, 2010. С. 69; Назаренко Д.О. Протидія проституції як фоновому для злочинності явищу. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. 2013. Вип. 11. С. 255). 2 Джужа О.М. Запобігання злочинам, пов’язаним із сексуальним насильством: монографія. Київ: Атіка, 2009. С. 187. 3 Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятий резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї від 15 листопада 2000 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_791 4 Андрушко А.В. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання торгівлі людьми. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. Вип. 5. Том 1. С. 215. 5 Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. № 3782-ХІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3782-12#Text 6 Див., наприклад: Качмар Б.М. Механізм забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (кримінальний процесуальний ас-

436  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Необхідно не лише захищати конфіденційні дані вказаних осіб та здійснювати інші заходи із забезпечення їхньої безпеки, а й надавати жертвам торгівлі людьми необхідну допомогу, спрямовану насамперед на їх со- ціальну реабілітацію, повернення до нормальної життєдіяльності. Попри те, що постраждалі від зазначеного злочину мають певний спільний досвід та перебували у схожих ситуаціях, необхідно звертати увагу на індивіду- альність потерпілих, зокрема особистісні, культурні, статеві та вікові відмінності, а також на різний досвід осіб перед, під час і після того, як вони стали жертвами торгівлі людьми, і, наскільки це можливо, надавати їм інди- відуальну допомогу. У процесі надання допомоги слід докладати максимум зусиль, щоб вжити найбільш від- повідних заходів захисту, допомоги та підтримки згідно з потребами та обставинами окремих постраждалих1. У ст. 13 Закону України «Про протидію торгівлі людьми» вказано, що з метою ефективної допомоги осо- бам, які постраждали від торгівлі людьми, та їх захисту створюється Національний механізм взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми. Реалізація Національного механізму взаємодії суб’єк- тів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, включає встановлення потреб особи, яка постраж- дала від торгівлі людьми, та пошук органів чи закладів, що можуть їх задовольнити. Суб’єкти, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, з метою ефективного надання допомоги та захисту особам, які по- страждали від торгівлі людьми, враховують вік, стан здоров’я, стать і спеціальні потреби таких осіб2. Особа, якій встановлено статус особи, яка постраждала від торгівлі людьми, має право на забезпечення осо- бистої безпеки, поваги, а також на безоплатне одержання: інформації щодо своїх прав та можливостей, викладе- ної мовою, якою володіє така особа; медичної, психологічної, соціальної, правової та іншої необхідної допомо- ги; тимчасового розміщення, за бажанням постраждалої особи та у разі відсутності житла, в закладах допомоги для осіб, які постраждали від торгівлі людьми, на строк до трьох місяців, який у разі необхідності може бути продовжено за рішенням місцевої державної адміністрації, зокрема у зв’язку з участю особи в якості постраж- далого або свідка у кримінальному процесі; відшкодування моральної та матеріальної шкоди за рахунок осіб, які її заподіяли, у порядку, встановленому Цивільним кодексом України; одноразової матеріальної допомоги у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; допомоги у працевлаштуванні, реалізації права на осві- ту та професійну підготовку (ч. 1 ст. 16 Закону України «Про протидію торгівлі людьми»)3. Особи, які постраждали від торгівлі людьми, можуть бути направлені до одного з діючої мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг). З метою надання допомоги дітям, які постраждали від торгівлі дітьми, вони можуть влаштовуватися до центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та притулків для дітей з метою надання психологічної допомоги та забезпечення реабілітації у порядку, встановленому законодавством (ст. 17 Закону України «Про протидію торгівлі людьми»)4. Важливе значення має відшкодування шкоди, завданої жертвам розглядуваних злочинів. Зауважимо, що у розвинутих державах світу відповідний обов’язок покладається передовсім на саму державу. Зазвичай для фі- нансування таких виплат створюються спеціальні компенсаційні фонди. На сьогодні такі фонди функціону- ють майже в усіх країнах Європи, а також в США, Канаді, Новій Зеландії, Австралії, Японії тощо5. Реалізація подібної програми в Україні, зрозуміло, потребує чималих коштів. У разі створення в Україні фонду відшко- дування потерпілим від злочинів, джерелами його фінансування можуть стати, наприклад: 1) відрахування з державного бюджету частини сум, одержаних від реалізації конфіскованого майна засуджених осіб та іншого конфіскованого майна, від сплати штрафів; 2) суми від запровадженого спеціального мінімального податкового збору (наприклад, збір при укладенні певних видів страхових договорів); 3) добровільні внески юридичних і фізичних осіб6. Проблема відшкодування шкоди стосується передовсім жертв торгівлі людьми. Зауважимо, що допомога особам, які постраждали від вказаного злочину, нині часто надається за кошти донорських організацій, а не за

пект): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Харків, 2017. 198 с.; Семків Т. Удосконалення забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2017. № 3. С. 119–128. 1 Посібник МОМ з питань надання допомоги постраждалим від торгівлі людьми. Київ: Тютюкін, 2009. С. 66. 2 Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р. № 3739-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/3739-17#Text 3 Там само. 4 Там само. 5 Відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів: європейські стандарти і зарубіжне законодавство / за заг. ред. О.А. Банчука. Київ: Моска- ленко О.М., 2015. С. 6. 6 Там само. С. 10.

437 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

рахунок держави, оскільки відсутнє належне бюджетне фінансування. Неусвідомлення людьми загрози ситуа- цій, пов’язаних з торгівлею людьми, та недостатні знання про можливості отримання допомоги, призводять до нерелевантності у виділенні фінансів на відповідні потреби з боку місцевих влад. Це питання особливо гостро постає в умовах децентралізації, яка передбачає скорочення структурних підрозділів та ліквідацію районних державних адміністрацій як безпосередніх розпорядників коштів, спрямованих на протидію торгівлі людьми. Залишаються також питання, пов’язані з витрачанням виділених коштів: чи використовуються вони за цільо- вим призначенням та у повному обсязі, на які конкретно заходи, чи закуповуються послуги неурядових орга- нізацій на надання допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми, тощо. З огляду на це необхідним є проведення фахового громадського моніторингу, який дозволить визначити слабкі сторони та прогалини в наданні державними установами доступу до допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми. Це надасть можливість показати важливість проблеми торгівлі людьми в регіонах, вплинути на формування дієвих політик та збільшити заплановане фінансування заходів та допомоги особам, які стали жертвами вказаного злочину, зробити процес фінансування більш відкритим та доступним для громад1. З огляду на те, що торгівля людьми здебільшого є транснаціональним злочином, вирішити дану проблему на рівні однієї держави неможливо. Здійснений автором аналіз судової практики засвідчує, що до кримінальної відповідальності за розглядуваний злочин притягаються майже винятково ті, хто діяв на території України, тоді як їхні співучасники, котрі діяли на території інших держав, як правило, залишаються непокараними. З огляду на це вкрай необхідно активізувати діяльність, спрямовану на укладення міждержавних угод про співробітни- цтво у сфері протидії торгівлі людьми, а також встановлення прямих зв’язків з правоохоронними органами інших держав. Це дозволить вирішити численні труднощі, пов’язані з розслідуванням фактів торгівлі людьми, сприятиме притягненню до відповідальності іноземців, причетних до організованих злочинних угруповань, що займаються такою діяльністю2. Підкреслимо, що удосконалення інформаційного обміну і професійної взає- модії важливе з правоохоронними органами передовсім тих держав, котрі входять до числа найвідоміших країн призначення «живого товару». Серед заходів запобігання незаконним позбавленням волі, викраденням людей та захопленням заручників варто назвати також: встановлення відеокамер в громадських місцях, систематичне обстеження місць, де най- частіше вчиняються аналізовані злочинні посягання, покращення вуличного освітлення, патрулювання поліці- єю вулиць3 з урахуванням місця та часу вчинення більшості злочинів, що посягають на свободу пересування, на- дання дієвої психіатричної допомоги особам, що страждають на психічні розлади та проявляють агресію щодо оточуючих, своєчасне реагування на передуючі незаконному позбавленню волі чи викраденню людини погрози розправою, широке інформування населення про право кожного на необхідну оборону, створення спеціалізо- ваного обліку осіб, засуджених за розглядувані злочини, та здійснення контролю за ними тощо. Окремо наго- лосимо, що ефективне запобігання вказаним злочинам можливе лише в поєднанні із запобіжним впливом на інші насильницькі злочини4. Перспективними заходами запобігання незаконному позбавленню волі у сімейно-побутовій сфері можуть бути наступні: подолання вкорінених у суспільній свідомості стереотипів, котрі виправдовують застосування домашнього насильства; формування негативного ставлення до фактів домашнього насильства та до осіб, які його вчиняють; постановка на профілактичний облік осіб, чия поведінка свідчить про реальну можливість вчи- нення розглядуваного виду домашнього насильства; своєчасне реагування на прояви домашнього насильства з боку уповноважених суб’єктів; захист та реабілітація осіб, що стали жертвами домашнього насильства, тощо5. Серед перспективних заходів запобігання захопленню заручників можна виокремити також наступні: пра- воохоронним органам необхідно удосконалювати систему заходів, спрямованих на перекриття каналів надхо-

1 Чумак Ю. На Харківщині здійснюється громадський моніторинг ситуації з протидії торгівлі людьми / Права людини в Україні. Інформаційний пор- тал Харківської правозахисної групи. 11 жовтня 2019 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1570826587 2 Андрушко А.В., Нестерова І.А. Злочинність у сфері туристичного бізнесу: кримінологічна характеристика та запобігання: монографія. Ужгород: ТОВ «ІВА», 2016. С. 135. 3 Проаналізувавши відповідний зарубіжний досвід, М.Г. Колодяжний зазначає, що патрулювання, корені якого сягають часів Римської імперії, визна- ється у світі традиційним і найбільш поширеним проявом стратегії зменшення можливостей вчинення злочинів (Колодяжний М.Г. Стратегія змен- шення можливостей учинення злочинів: зарубіжні реалії, перспективи запровадження в Україні: монографія. Харків: Право, 2018. С. 41–42, 192). 4 Андрушко А.В. Запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 1. С. 223. 5 Андрушко А.В. Незаконне позбавлення волі як вид домашнього насильства (кримінологічний аспект). Організаційно-правові засади запобігання до- машньому насильству: реалії та перспективи: матеріали круглого столу, 31 травня 2019 р. / за ред. О.П. Рябчинської. Запоріжжя: КПУ, 2019. С. 21. Детально про спеціально-кримінологічні заходи запобігання насильству в сім’ї див.: Блага А.Б. Насильство в сім’ї (кримінологічний аналіз і запобі- гання): монографія. Харків: ФО-П Макаренко, 2014. С. 245–279.

438  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

дження вогнепальної зброї, бойових припасів та вибухових речовин із зони бойових дій на мирну територію України, а також їх вилучення з нелегального обігу; потрібно вдосконалювати систему заходів, спрямованих на запобігання проникненню до установ виконання покарань заборонених предметів (зокрема, колючо-ріжучих), що полегшують вчинення засудженими захоплення заручників1, а також удосконалювати заходи, спрямовані на недопущення виготовлення засудженими різного виду холодної зброї; необхідно здійснювати спеціальну підготовку осіб, які проводять переговори про звільнення заручників. Зазначимо, що переговори є основним засобом, який дозволяє забезпечити призупинення протиправних дій щодо заручників, наділяє правоохоронні органи часом, необхідним для вибору оптимального варіанту подальших дій, схиляє злочинців до компромісу та відмови від продовження протиправних дій. Погоджуємось із дослідниками, які підкреслюють, що тільки правильно організований процес ведення переговорів може забезпечити впевненість в успішному вирішенні таких ситуацій; водночас будь-яке невдало підібране слово може спровокувати злочинця до необдуманих вчин- ків, спалахів гніву та агресії щодо заручників2. Зазначимо, що в сучасних розвинутих державах намагаються повністю виключити можливість підміни дітей навіть через помилку медиків. Так, для прикладу, в Ізраїлі впроваджують спеціальну систему ідентифікації ма- тері та дитини. Система працює наступним чином: в пологовому відділенні встановлюють окремий прохід для матері з дитиною і ще один для родичів та медичного персоналу. Через цей прохід жінка може пройти тільки пред’явивши спеціальну магнітну картку, де записані всі її дані, котрі відповідають даним новонародженого3. В перспективі подібні системи ідентифікації доцільно встановити й у вітчизняних пологових будинках. Поміж спеціально-кримінологічних заходів запобігання торгівлі людьми варто назвати також наступні: посилення координації діяльності з протидії торгівлі людьми, забезпечення регулярного навчання фахівців у сфері протидії торгівлі людьми, розвиток співпраці правоохоронних органів з інститутами громадянського су- спільства, підвищення рівня обізнаності населення про проблему торгівлі людьми тощо. Важливим напрямом запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками, є удосконалення порядку обліку вагітних жінок, аби не допустити афер, пов’язаних з народженням дітей, щодо яких укладена незаконна угода, на чужі анкетні дані. Ефективними спеціально-кримінологічними заходами запобігання експлуатації дітей можуть бути: регу- лярний моніторинг ситуації з вказаним явищем; інформування дітей про ризики, пов’язані з експлуатацією їхньої праці (як видається, важливу роль тут може відіграти школа); інформування населення про кримінальну відповідальність за незаконне використання дитячої праці; проведення спеціальних рейдів з метою виявлен- ня випадків експлуатації дитячої праці (зокрема, на підприємствах зі шкідливим виробництвом); підвищення професійного рівня працівників правоохоронних органів, які здійснюють виявлення та досудове розслідуван- ня таких злочинів; здійснення заходів з реабілітації та соціальної інтеграції жертв експлуатації тощо4. Заходи запобігання використанню малолітньої дитини для заняття жебрацтвом мають включати широке інформування населення (насамперед осіб ромської національності) про настання кримінальної відповідаль- ності за цей злочин; посилення роботи правоохоронних органів, спрямованої на виявлення осіб, схильних до використання дітей для жебракування, і своєчасне запобігання таким злочинам (зокрема, шляхом проведення профілактичних бесід, надання конкретної допомоги); своєчасне припинення випадків використання малоліт- ніх дітей для заняття жебрацтвом (з цією метою варто регулярно проводити спеціальні рейди)5. На наш погляд, особливу увагу потрібно приділяти індивідуальному запобіганню злочинам проти волі, честі та гідності особи, оскільки відповідні заходи спрямовуються на конкретну особу, притаманні саме їй індивіду- альні особливості. У цьому напрямі необхідно здійснювати активний вплив на осіб, що входять до групи підви- щеного ризику, потенційно схильні до вчинення таких злочинів. Зрозуміло, що успішне індивідуально-кримі- нологічне запобігання злочинам можливе лише в разі, якщо будуть виявлені внутрішні механізми злочинної поведінки особи, її мотиви.

1 Див. детально: Шаблистий В.В., Якименко Л.Г. Запобігання проникненню заборонених предметів до установ виконання покарань: монограф. Дні- про: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2017. С. 98–144. 2 Сурженко Ю.А. К вопросу о проведении переговоров с преступниками, захватившими заложников, в учреждениях уголовно-исполнительной системы. Борьба с преступностью: теория и практика: тезисы докладов IV Международной научно-практической конференции (Могилев, 25 марта 2016 г.). Могилев: Могилев. институт МВД Республики Беларусь, 2016. Часть 1. С. 268–269. 3 Избежать подмены детей в роддоме поможет «умная» система. Uaua.info. 07 октября 2013 г. URL: http://www.uaua.info/rody/birth/news-30940- izbezhat-podmeny-detey-v-roddome-pomozhet-umnaya-sistema/ 4 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 284. 5 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 292.

439 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Як відомо, індивідуальне запобігання складається з трьох самостійних напрямів: профілактики, відвернен- ня та припинення злочинів. Індивідуальна профілактика розглядуваних злочинів має включати: виявлення та поставлення на профілактичний облік осіб, які ще не вчинили протиправних діянь, але знаходяться в неспри- ятливих умовах і під їх впливом можуть вчинити їх, ведуть антисуспільний спосіб життя, вчиняють правопору- шення, характеризуються формуванням умислу та мотиву на вчинення протиправних діянь; глибоке вивчення особливостей їхньої особистості, корегування їх свідомості з метою випередження, обмеження й усунення при- таманних їм антисуспільних потреб, настроїв, стереотипів поведінки, що свідчать про ймовірність вчинення ними злочину. Дієвими способами індивідуального профілактичного впливу на таких осіб є реальна допомога у вирішенні складної життєвої ситуації (допомога у працевлаштуванні, вирішення житлово-побутових питань тощо), індивідуальні профілактичні бесіди з особами, схильними до вчинення посягань на особисту свободу, честь та гідність особи. Особливу увагу слід звертати на осіб, які раніше вчиняли розглядувані злочини. На наше переконання, рання профілактика злочинів (в тому числі розглядуваних), котра в нашій державі нині фактично відсутня, повинна мати визначальне значення. Відповідна профілактика покликана не тільки за- побігати вчиненню злочинів, а й сприяти переорієнтації нестійких членів суспільства на правомірну, суспільно корисну поведінку. У зв’язку з цим підкреслимо необхідність відновлення в Україні ефективної профілактики злочинів. Відвернення злочинів має складатися із сукупності заходів, спрямованих на конкретних осіб, котрі виношу- ють злочинні наміри та задумують вчинення злочину. Метою відвернення злочинів є дискредитація злочинної поведінки, відмова від злочинної мотивації та наміру вчинити кримінально каране діяння1. Для цього необхід- но проводити комплекс оперативно-розшукових заходів, зокрема збирання оперативної інформації про готу- вання до розглядуваних злочинів, а також про осіб, що здійснюють підготовку до їх вчинення. Вивчення нами емпіричної бази переконливо засвідчило, що якби цьому напряму індивідуально-кримінологічного запобігання приділялося достатньо уваги, чимало злочинів проти волі, честі та гідності особи правоохоронним органам вдалося б відвернути. Припинення злочинів як напрям індивідуального запобігання включає сукупність заходів, спрямованих щодо осіб, котрі вже розпочали вчинення злочину і мають всі умови для доведення його до кінця, для досяг- нення злочинного результату. На цьому етапі про усунення причин та умов злочину говорити не доводиться, йдеться тільки про припинення діяння та його негативних наслідків2. Підсумовуючи викладене, підкреслимо, що окреслені вище заходи запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи можуть принести відчутні позитивні результати лише у разі цілеспрямованої й систематичної діяльності органів державної влади, інститутів громадянського суспільства та окремих громадян, а також за умови належного фінансування. Вважаємо, що система заходів запобігання розглядуваним злочинам перебуває на стадії свого становлення, а тому на цьому напрямку існує величезний простір для роботи.

1 Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. Київ: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. С. 330. 2 Андрушко А.В. Запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 1. С. 223–224.

440  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

8.3. Віктимологічний напрям запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи

Останнім часом дослідженню проблем віктимології приділяється дедалі більше уваги. І це не випадково, адже всебічне вивчення жертв злочинів тісно пов’язане з кримінологічною теорією запобігання злочинам та відповідною практикою. Віктимологія не тільки пропонує необхідний для запобігання злочинності важливий фактичний матеріал, але й покликана збагатити наявний арсенал запобіжних заходів новими можливостями, пов’язаними з розширенням знань про жертв злочинів, особливості їх поведінки, обставини заподіяння їм шкоди. Вказаним питанням нині значну увагу приділяють І.Г. Богатирьов, В.В. Василевич, В.В. Голіна, Б.М. Головкін, А.О. Джужа, О.М. Джужа, О.М. Литвинов, В.О. Туляков, О.М. Юрченко та інші вітчизняні вчені. Як відомо, неправомірна, легковажна або інша віктимна поведінка особи може справити певний стимулюю- чий вплив на схильних до правопорушень осіб, підштовхуючи їх до вчинення кримінально караних діянь. Вивчення віктимологічних аспектів окремих злочинів дозволить переглянути і вдосконалити систему захо- дів запобігання відповідним посяганням шляхом профілактичного впливу на потенційних жертв. Не є винят- ком і злочини проти волі, честі та гідності особи. Попри певну увагу, приділену вітчизняними кримінологами (зокрема, В.С. Батиргареєвою, В.В. Голіною, Б.М. Головкіним, О.М. Джужею, О.В. Лисодєдом) характерним особливостям жертв розглядуваних посягань, відповідна проблематика залишається малорозробленою та перспективною для подальших досліджень. Спершу зупинимось на віктимологічній характеристиці жертв незаконного позбавлення волі або ви- крадення людини. Автором проаналізовано 370 кримінальних справ (проваджень) про незаконне позбавлення волі або викра- дення людини, розглянутих судами України протягом 2010–2018 років. Узагальнено дані стосовно 447 жертв вказаного злочину. Розглядуване діяння в більшості вивчених нами випадків було вчинено щодо однієї особи. Зазначимо при цьому, що множина потерпілих більш характерна для такої форми аналізованого злочину як викрадення люди- ни, тоді як незаконне позбавлення волі без її викрадення вчиняється, як правило, щодо однієї особи. Водночас слід зауважити, що іноді розглядуване діяння повторно вчиняється стосовно різних потерпілих. Йдеться на- самперед про досить поширені (виявлено сім відповідних проваджень) випадки протиправного утримування наркоманів та хронічних алкоголіків у фіктивних реабілітаційних центрах під приводом їх реабілітації від нар- котичної чи алкогольної залежності. Так, наприклад, Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у липні 2018 року засудив учасників організованої групи, які протягом липня 2016 – вересня 2017 року з корисливих мотивів, під приводом реабілітації від наркотичної та алкогольної залежності, викрали і незаконно позбавили волі 17 осіб. Учасники організованої групи підшуковували людей з числа наркозалежних та хронічних алкого- ліків, проводили перемовини з їхніми родичами, обіцяли їм повну добровільність запланованих заходів реабі- літації, повноцінний раціон харчування, можливість на власний розсуд у будь-який момент залишити хворим центр у разі незгоди з умовами та методами реабілітації. При цьому умовою перебування «реабілітантів» в таких центрах була грошова винагорода, яку необхідно було сплачувати в якості пожертви в розмірі від 1200 до 3500 грн. на місяць. Всупереч запевненням злочинців у благородності їхніх намірів, хворих позбавили мож- ливості самостійно залишити заклад, здійснювали за ними цілодобовий нагляд та охорону, змушували пра- цювати, годували зіпсованими продуктами, тимчасово взагалі позбавляли харчування, застосовували тілесні покарання за будь-який непослух, систематично принижували їхню людську гідність1. Серед жертв розглядуваного злочину 69,6% – особи чоловічої статі, 30,4% – жіночої. При цьому варто за- значити, що поміж жертв незаконного позбавлення волі, не пов’язаного з їх викраденням, кількість жінок та чо- ловіків є майже однаковою. Водночас інші дослідники вказують на меншу частку осіб жіночої статі серед жертв аналізованого злочину (до 20–22%)2. На підставі вивчення доступної емпіричної бази можна також виокре- 1 Архів Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя за 2018 рік. Справа № 335/2131/18. 2 Див., наприклад: Бауськов Д.Г. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика насильственного похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2003. С. 40; Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 160; Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищения человеку: дисс. … канд.

441 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

мити групу розглядуваних діянь, у яких жінки складають майже 100% жертв – незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинюване в сімейно-побутовій сфері. Розподіл потерпілих від аналізованого злочину залежно від їх віку виглядає таким чином: до 18 років – 14,1% (з них малолітні – 9,8%), від 18 до 30 років – 29,4%, від 30 до 40 років – 33,7%, від 40 до 50 років – 16,3%, понад 50 років – 6,5%. Як бачимо, найбільша кількість жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини серед осіб у віці від 30 до 40 років, однак чисельність осіб у віці від 18 до 30 років є ненабагато меншою. Кожен десятий потерпілий від вказаного злочину – малолітня особа. Лише двоє із 447 (0,4%) потерпілих від розглядуваного посягання не були громадянами України. Йдеться про осіб, що мали громадянство Узбекистану та Індії. В одному із випадків винні, діючи з корисливих мотивів, цілеспрямовано вибрали жертвою підприємця-іноземця (громадянина Індії), розраховуючи на його незахище- ність, як особи, що перебуває на «чужій» території1. Віктимологічний інтерес становлять також дані про сімейний стан жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Відповідну інформацію вдалося отримати лише стосовно 152 потерпілих. Тільки 29% жертв вказаного посягання перебували у шлюбі (офіційно зареєстрованому або фактичному). У розглядува- ному контексті необхідно підкреслити, що аналізоване діяння нерідко вчиняється саме у сімейно-побутовій сфері. При цьому є підстави стверджувати, що більшість таких злочинів залишаються латентними2. Інформацію про освітній рівень потерпілих вдалося отримати лише стосовно 124 осіб. Поміж жертв неза- конного позбавлення волі або викрадення людини 6,4% осіб мали неповну середню освіту, 49,2% – загальну середню, 33,9% – середню спеціальну, 10,5% – вищу. Чималий інтерес становлять дані, що ілюструють професійну приналежність жертв розглядуваного діяння. На момент вчинення щодо них злочину 41,8% потерпілих ніде не працювали або мали лише сезонний заро- біток, 39,4% – працювали, 11,6% – були учнями, 2,9% – пенсіонерами, 4,3% – займались підприємницькою діяльністю. Отримані результати не підтверджують дані, що їх наводять інші дослідники; зокрема, кардинально іншими є цифри, які стосуються частки підприємців серед жертв даного злочину (за деякими оцінками, кіль- кість останніх сягає 34%3, 40%4, 58,6%5 і навіть 67%6). Поміж працевлаштованих – представники найрізнома- нітніших професій: правоохоронці, військові, прикордонники, державні службовці, вчителі, охоронці і сторо- жі, робітники, водії тощо. Варто також зазначити, що окремі особи стали жертвами незаконного позбавлення волі або викрадення людини на своєму робочому місці. Наприклад, Першотравневий районний суд м. Чернів- ців 12 квітня 2013 року засудив підприємця, котрий з метою з’ясування у свого найманого працівника причин нестачі, яка виникла на підприємстві, спершу заподіяв йому легкі тілесні ушкодження, а потім прив’язав до металевої основи стелажа, позбавивши чоловіка можливості вільно залишити приміщення складу, де він не бажав перебувати7. До моменту вчинення розглядуваного злочину переважна більшість (орієнтовно 60%) потерпілих були так чи інакше знайомі з винними (перебували з ними в родинних, подружніх, трудових, приятельських чи інших відносинах, були односельчанами, сусідами або ж ледь знайомими). Зазначимо, що незнайомі із винними особи найчастіше ставали жертвами незаконного позбавлення волі або викрадення людини, вчиненого з корисливих мотивів8. Аналіз емпіричної бази дозволив також зібрати та систематизувати інформацію, що стосується часу доби, коли людину було незаконно позбавлено волі або викрадено: 13,9% осіб стали жертвами розглядуваного злочи- ну зранку, 31,8% – удень, 37,3% – увечері, 17% – у нічний час. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 140. 1 Архів Солом’янського районного суду м. Києва за 2013 рік. Справа № 760/25524/13-к. 2 Див. детальніше: Андрушко А.В. Незаконне позбавлення волі як вид домашнього насильства (кримінологічний аспект). Організаційно-правові засади запобігання домашньому насильству: реалії та перспективи: матеріали круглого столу, 31 травня 2019 р. / за ред. О.П. Рябчинської. Запоріжжя: КПУ, 2019. С. 18–22. 3 Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми законності: респ. міжві- дом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 136. 4 Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищения человеку: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. С. 141. 5 Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. С. 156–157. 6 Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. С. 172. 7 Архів Першотравневого районного суду м. Чернівців за 2013 рік. Справа № 725/638/13-к. 8 Андрушко А.В. Віктимологічна характеристика жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 2. С. 164.

442  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Жертвами незаконного позбавлення волі люди стають у місцях, в яких вони перебували (приміром, всупе- реч їхньому бажанню їх не випускають з помешкання чи автомобіля, силою заштовхують до підвального при- міщення будинку тощо). Над більшістю викрадених людей винні встановили контроль на вулиці, у помешканні потерпілого чи на прилеглій до будинку території. У низці випадків злочинці блокували особі проїзд дорогою, після чого, дочекавшись коли потерпілий зупинить своє авто і вийде з нього, застосовували фізичне насильство і поміщали його до іншого автомобіля, надалі перевозячи до певного місця. Місцями викрадення людей були також території підприємств, установ та організацій, сільськогосподарські поля, автомобілі, автовокзали, кафе, магазини тощо. З метою незаконного позбавлення її волі до особи нерідко застосовується фізичне насильство. Що ж стосу- ється встановлення контролю над людиною при її викраденні, то фізичне насильство тут має місце як правило. Часто фізичне насильство поєднується з насильством психічним або ж з обманом. Наприклад, один із учасників групи осіб, що діяла на замовлення чоловіка, якому потерпіла приходилась колишньою дружиною, звернувся до останньої, повідомивши їй неправдиву інформацію про те, що він не місцевий мешканець, з проханням підійти до автомобіля і пояснити, де у Черкасах знаходиться вулиця Ільїна, після чого разом з іншим співу- часником жінку схопили з обох боків під руки і, діючи проти її волі, застосовуючи фізичну силу, примусово заштовхали до салону автомобіля1. При незаконному позбавленні людини волі чи її викраденні використання вогнепальної зброї трапляється порівняно рідко. Причому у разі вчинення незаконного позбавлення людини волі без її викрадення вогнепаль- на зброя застосовується вкрай рідко. Для захоплення людини та подолання опору при її викраденні вогнепаль- на зброя використовувалась частіше – орієнтовно у 6% випадків (йдеться, як правило, про погрози її засто- сування у разі, якщо потерпіла особа чинитиме спротив). Цікаво, що двом потерпілим, як виявилось згодом, злочинці погрожували іграшковим пістолетом2. Ще до 2,5% потерпілих застосовувались газові балончики, до 2,3% – травматична, пневматична чи газова зброя, до 1,3% – холодна зброя, до 3,1% – наручники, до 1,1% – електрошокові пристрої. Після силового захоплення викрадених людей переміщають до певного місця, як правило, автомобілем. При цьому звертає на себе увагу той факт, що частіше (орієнтовно у 60% випадків) потерпілих поміщають не в салон автомобіля, а в його багажник. Вочевидь, робиться це передовсім для позбавлення особи можливості орієнту- ватися у місцевості, а також з метою її приниження. Так само досить поширеною є практика, коли потерпілій особі, поміщеній в салон автомобіля, надягають на обличчя шапку чи іншим чином закривають очі (зокрема, для того, аби жертва не змогла пізніше впізнати своїх викрадачів). В одному випадку зв’язаного потерпілого від- везли до села, де зачинили в погребі, на гужовій підводі3. Зазначимо також, що викрадених новонароджених чи малолітніх дітей нерідко переміщають не за допомогою автомобіля, а переносять на руках, силою або шляхом обману затягують до сусіднього будинку тощо. Викрадених людей переміщають, як правило, на невеликі відстані – здебільшого в межах одного району (наприклад, везуть на околицю населеного пункту, до найближчого лісу чи водойми). Лише в кількох випадках жертв розглядуваного злочину переміщали за кордон. Так, наприклад, Марківський районний суд Луганської області засудив групу осіб, які, діючи за грошову винагороду, силою посадили потерпілого на заднє сидіння автомобіля, після чого, привізши його до лісосмуги, де проходить межа державного кордону між Україною та Росією, перевели на сторону Російської Федерації і передали там трьом невідомим особам4. Вивчення емпіричної бази засвідчило, що в більшості випадків потерпілі від незаконного позбавлення волі або викрадення людини не чинили винним активного опору. Пов’язано це з багатьма чинниками: раптовістю та інтенсивністю вчинюваного посягання, слабкою фізичною підготовкою потерпілих, їхнім малолітнім чи старе- чим віком, явною чисельною перевагою нападників, демонстрацією винними зброї і погрозами застосувати її у разі будь-якого спротиву, впевненістю потерпілих у тому, що особи, які їх затримують, є працівниками право- охоронних органів (тоді, коли злочинці видавали себе за таких), тощо. В окремих випадках винні спершу при- водили потерпілих у безпорадний стан, тим самим унеможливлюючи їх опір, а вже потім незаконно позбавляли їх свободи. Наприклад, Вишгородський районний суд Київської області у вересні 2018 року засудив чоловіка, 1 Архів Придніпровського районного суду м. Черкаси за 2013 рік. Справа № 711/4314/13-к. 2 Архів Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської обл. за 2017 рік. Справа № 175/5178/15-к; Архів Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської обл. за 2017 рік. Справа № 500/4723/17. 3 Архів Черняхівського районного суду Житомирської обл. за 2012 рік. Справа № 1/0624/117/2012. 4 Архів Марківського районного суду Луганської обл. за 2018 рік. Справа № 417/5332/18.

443 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

який з метою безоплатного проживання в орендованій квартирі вирішив незаконно позбавити її власницю волі. За допомогою доданого до томатного соку метадону він домігся того, що жінка втратила свідомість, після чого помістив її в салон автомобіля і перевіз з Вишгорода до села Савенки1. Орієнтовно 10% жертв розглядува- ного злочину намагалися чинити винним активний опір, який, утім, здебільшого не був ефективним. В окремих випадках потерпілим вдавалося звільнитися на певний час, однак злочинці наздоганяли жертв і врешті долали їхній спротив. І лише в поодиноких випадках опір був ефективним й призвів до звільнення потерпілого чи при- пинення ним вчинюваного протиправного посягання. Варто також зазначити, що іноді припинити незаконне позбавлення волі або викрадення людини намагаються родичі потерпілих, їхні знайомі, а подеколи й звичайні перехожі; однак аналіз доступної емпіричної бази засвідчив, що відповідні дії вказаних осіб, як правило, не досягали очікуваного результату2. Здійснене дослідження засвідчило, що мінімальний та максимальний проміжок часу, протягом якого утри- мували жертв розглядуваного злочину, дуже різняться – від 4–5 хвилин3 до понад 11 місяців4. 17,2% потерпілих утримували від кількох хвилин до однієї години, 29,3% – від 1 до 3 годин, 15,4% – від 3 до 6 годин, 6,5% – від 6 до 12 годин, 6,5% – від 12 до 24 годин, 5,8% – від 1 до 3 діб, 2,9% – від 3 до 7 діб, 7,8% – від 7 діб до 1 місяця, 4% – від 1 до 3 місяців, 2,9% – від 3 до 6 місяців, 1,6% – понад 6 місяців. Таким чином, незаконне позбавлення волі потерпілої особи у більшості випадків триває недовгий період часу – зазвичай кілька годин. Переважно цього часу винним вистачає для того, аби досягти мети, з якою вони вчиняють дане посягання (або ж навпаки (що трапляється набагато рідше) – усвідомити, що досягти запланованого результату з певних причин (примі- ром, через реальну загрозу затримання правоохоронцями) не вдасться). Кожну четверту жертву розглядуваного діяння утримували понад добу. Аналіз матеріалів кримінальних проваджень засвідчив, що найтриваліші строки незаконного позбавлення волі характерні здебільшого для випадків протиправного утримування наркоманів та хронічних алкоголіків у фіктивних реабілітаційних центрах під приводом їх реабілітації від наркотичної чи алкогольної залежності. Жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини засуджені за вчинення цього злочину утри- мували в найрізноманітніших місцях. Найчастіше таким місцем є житлове приміщення (кімната, квартира, бу- динок), підвал або погріб, лісопосадка, пустир. Варто при цьому вказати на відмінності щодо місця утримання потерпілої особи залежного від того, була вона викрадена чи незаконно позбавлена волі без попереднього ви- крадення. Оскільки умисел на незаконне позбавлення волі без попереднього викрадення людини значно ча- стіше виникає раптово, то й місце утримання потерпілого довго вибирати не доводиться (ним здебільшого є житлове або підвальне приміщення). Викрадених людей після переміщення з того місця, де вони перебували, у те, де вони перебувати не бажа- ли, злочинці утримували у набагато різноманітніших місцях. Такими місцями часто є не тільки житлові або підвальні приміщення, а й автомобілі (іноді потерпілих возять з місця до місця, не відпускаючи), гаражі, гос- подарські чи підсобні приміщення, кладовища, лісосмуги, поля, береги водойм, малолюдні околиці населених пунктів, пустирі тощо5. Важливо підкреслити, що в більшості випадків викрадення людини злочинці насамперед прагнуть перемі- стити жертву у безлюдне місце, де пред’явити їй свої вимоги, заподіяти тілесні ушкодження тощо. Саме тому чимало винних не сприймає саме по собі встановлення контролю над людиною та її переміщення як злочин; основною ціллю відповідного вчинку здебільшого є «з’ясувати відносини» без зайвих свідків. Водночас зазна- чимо, що деяких потерпілих (як правило, тих, яких викрали, керуючись корисливим мотивом) тримали в спе- ціально пристосованому для тривалого утримування приміщенні, куди доставляли після силового захоплення жертви. Так, наприклад, група осіб, засуджених Ленінським районним судом м. Запоріжжя, маючи умисел на викрадення та незаконне позбавлення волі заможного чоловіка з метою отримання від нього викупу за звіль- нення, заздалегідь орендувала в місті будинок, в підвалі якого встановила спеціальну клітку для незаконного утримування людини6. 1 Архів Вишгородського районного суду Київської обл. за 2018 рік. Справа № 363/1843/18. 2 Андрушко А.В. Віктимологічна характеристика жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 2. С. 165. 3 Архів Генічеського районного суду Херсонської обл. за 2015 рік. Справа № 653/2988/15-к. 4 Архів Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя за 2018 рік. Справа № 335/2131/18. 5 Андрушко А.В. Віктимологічна характеристика жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 2. С. 165. 6 Архів Ленінського районного суду м. Запоріжжя за 2015 рік. Справа № 334/10243/15-к.

444  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Незаконне утримування особи зазвичай супроводжується заподіянням їй різної тяжкості тілесних ушко- джень, катуванням, погрозами фізичною розправою, приниженням людської гідності. Незаконно позбавле- них волі чи викрадених людей нерідко утримують у темному, холодному та сирому приміщенні (підвалі чи погребі), без світла, їжі та води, тим самим виснажуючи організм (особливо ж у разі незаконного позбавлення волі, здійснюваного протягом тривалого часу); часто їх зв’язують мотузками, приковують ланцюгами, присте- бують наручниками. Подеколи до потерпілих від розглядуваного злочину застосовують «витончені» форми психологічного та фізичного насильства. Скажімо, у чотирьох проаналізованих випадках злочинці, привізши викраденого до лісу, змушували його копати собі яму і лягати в неї1. Одного з потерпілих примушували зайти до металевого вольєра, в якому знаходилась собака бійцівської породи; коли чоловік відмовився, його силою заштовхали у вольєр і зачинили двері, а потім нацькували собаку на нього2. Іноді ж викрадачі демонструють дива вигадливості, прагнучи раз і назавжди провчити незгідливу людину чи людину, що серйозно, на їх погляд, провинилася. У даному контексті вирізняється кримінальне провадження, розглянуте Ірпінським міським су- дом Київської області у січні 2018 року. Група осіб, діючи на замовлення бізнесмена, який мав конфлікт з іншим місцевим підприємцем, силоміць помістила останнього до салону автомобіля, де за допомогою клейкої стрічки з полімерного матеріалу йому зв’язали руки та ноги, закрили очі, натягнувши на голову шерстяну шапку, після чого перевезли до гаража та помістили в заздалегідь придбану для цього труну, в якій попередньо зробили отво- ри для дихання, а кришку домовини забили цвяхами3. Інтерес становить також інформація про причини, завдяки яким жертви розглядуваного злочину були звіль- нені. Відповідна інформація отримана нами щодо 345 потерпілих. Найбільше, 40,6% осіб, звільнено працівни- ками правоохоронних органів. Найчастіше правоохоронці повертали свободу потерпілим, утримуваним про- тягом тривалого часу, а також викраденим малолітнім. Майже стільки ж (36,8%) злочинці, досягши поставленої мети (провчити, налякати, отримати обіцянку швидкого повернення боргу тощо), відпустили або ж залишили на місці, куди перемістили. Зауважимо, що іноді викрадачі не просто відпускають потерпілу особу, а відвозять її на місце, де захопили, або ж навіть привозять додому. 13,3% потерпілих зуміли звільнитись чи втекти завдя- ки недостатньо продуманим винними умовам утримання (зуміли відчинити двері, розв’язати мотузку та ін.), втратою ними на якийсь час пильності тощо. 2,6% потерпілих звільнені їхніми батьками чи іншими родичами, представниками соціальних служб. 4% жертв внаслідок застосованого щодо них фізичного насильства померли, ще 2,6% – зникли безвісти. Як відомо, неправомірна, легковажна або інша віктимна поведінка особи може справити певний стимулю- ючий вплив на схильних до правопорушень осіб, підштовхуючи їх до вчинення кримінально караних діянь. Тому одним із факторів вчинення незаконного позбавлення волі або викрадення людини виступає віктимна поведінка жертви даного злочину. Найбільш поширену поведінку жертв розглядуваного посягання, на наш погляд, можна класифікувати на неправомірну, асоціальну, нейтральну, необачну та суспільно корисну (виокремлені типи поведінки, зрозуміло, можуть перетинатися). До незаконного позбавлення волі або викрадення людини доволі часто призводить неправомірна поведінка жертви, зокрема вчинення нею кримінально караного діяння. У нашому випадку такими діяннями найчасті- ше є крадіжка та заподіяння тілесних ушкоджень. Втративши певне майно, потерпіла особа іноді бажає яко- мога швидше самотужки покарати винного (нерідко гаданого), отримати від нього відповідне зізнання або ж примусити його повернути викрадене майно шляхом незаконного позбавлення волі чи викрадення людини. Ілюстрацією до сказаного може бути така фабула розглянутого Корабельним районним судом м. Миколаєва кримінального провадження: вирішивши самостійно провчити знайомого, який вчинив крадіжку належного йому майна, а міліція адекватно не відреагувала на написану заяву, чоловік силою примусив крадія сісти в авто і відвіз його до свого домоволодіння, де понад добу незаконно утримував у приміщенні гаража4. Так само й потерпіла від побоїв чи тілесних ушкоджень особа, розчарувавшись у можливостях правоохоронної системи, подеколи вирішує незаконно позбавити свого кривдника волі, помстившись йому таким чином за заподіяну

1 Архів Лубенського міськрайонного суду Полтавської обл. за 2013 рік. Справа № 539/218/13-к; Архів Маловисківського районного суду Кіровоград- ської обл. за 2013 рік. Справа № 392/1527/13-к; Архів Теребовлянського районного суду Тернопільської обл. за 2015 рік. Справа № 606/1469/15-к; Архів Андрушівського районного суду Житомирської обл. за 2017 рік. Справа № 272/578/16-к. 2 Архів Сєверодонецького міського суду Луганської обл. за 2012 рік. Справа № 1-652/11. 3 Архів Ірпінського міського суду Київської обл. за 2018 рік. Справа № 367/7368/15-к. 4 Архів Корабельного районного суду м. Миколаєва за 2016 рік. Справа № 488/3177/15-к.

445 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

шкоду. Однак найчастіше поштовхом до вчинення розглядуваного злочину є ухилення потерпілих від вико- нання своїх цивільно-правових зобов’язань. Зазначимо, що борг іноді зовсім невеликий, однак винні вважають справою принципу не тільки повернути свої гроші, а й покарати за несвоєчасне їх повернення. Так, Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області 10 травня 2012 року засудив жінку, яка, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вирішила покарати свою знайому, що заборгувала їй 16 гривень. З цією метою вона змусила її спуститися в підвальне приміщення літньої кухні, де протягом кількох годин незаконно утримувала1. Утім, аналіз судової практики засвідчує, що сума боргу, який не повертала потерпіла особа, іноді була незрів- нянно більшою. Відповідні кошти ставали причиною конфлікту між підприємцями, окремі з яких вдавалися до набагато серйозніших кроків, аби нарешті повернути заборговане. Судячи з порівняної поширеності відповід- ної практики, незаконне позбавлення волі або викрадення боржника розглядається винними як ефективний спосіб повернення боргу2. Варто зазначити, що неправомірна поведінка – єдина поведінка жертви, яку суди рідко, але враховують при призначенні покарання винному. Так, наприклад, Баришівський районний суд Київської області, засудивши учасників групи осіб, які викрали підприємця і незаконно утримували його на території садового господарства, де примушували до виконання цивільно-правового зобов’язання, підкреслив, що він враховує віктимну пове- дінку самого потерпілого, який ухилявся від зустрічей з кредитором і не бажав остаточно передати у власність літак АН-26, що у підсумку й призвело до його викрадення та настання тяжких наслідків (загибелі)3. Асоціальна поведінка жертв даного злочину пов’язана передовсім із зловживанням ними алкогольними на- поями та загалом аморальним способом життя. Зрозуміло, що саме по собі перебування особи у стані сп’яніння полегшує вчинення щодо неї незаконного позбавлення волі чи її викрадення, оскільки зменшує можливості для ефективного опору. Підкреслимо також, що розглядуваному злочину нерідко передує спільне із злочинця- ми розпивання спиртних напоїв. Під час пиятики добряче підігріті алкоголем «товариші по чарці» згадують потерпілим навіть давні та зовсім дрібні проступки і образи, які й стають приводом виникнення конфлікту. Не- рідко тільки випадок визначає хто із сторін конфлікту стане злочинцем, а хто жертвою. Ілюстрацією до сказано- го є така фабула архівної кримінальної справи: група осіб, вживши на трьох майже дві літри горілки, пригадала одній із учасниць застілля, що вона била свою племінницю, коли та була дитиною. Вирішивши поквитатися з тіткою за давні образи, племінниця схопила кухонного ножа і порізала родичці живіт, а потім разом із товари- шем по чарці роздягнула її догола, зв’язала руки за спиною і зачинила в погребі, в якому потерпіла перебувала протягом двох годин4. Під час вивчення доступної емпіричної бази автор цих рядків виявив два кримінальні провадження, що стосувалися заволодіння житлом самотніх осіб, які зловживали спиртним, шляхом викрадення та незаконного позбавлення їх волі. Так, Дніпровський районний суд м. Києва 15 червня 2015 року засудив двох співучасників, які, представившись чоловікові, що систематично зловживав алкоголем, працівниками міліції, вивели його з квартири і на автомобілі повезли у невідомому для нього напрямку у заздалегідь підготовлене місце, де неза- конно утримували з метою заволодіти його квартирою. Потерпілому постійно пропонували алкогольні напої, аби він не загострював увагу на «зайвих» моментах, вивозили до державних установ збирати документи для продажу свого помешкання за явно заниженою ціною. Втекти від злочинців він не намагався, оскільки вважав їх працівниками міліції5. У наведеному та іншому6 випадках розкрити злочин вдалося лише завдяки пильності небайдужих сусідів та родичів, які вчасно вдарили на сполох. Немає сумнівів у тому, що подібних випадків в об’єктивній дійсності немало. Вчиненню відповідних злочинів сприяє також те, що алкозалежній особі при- таманні такі риси як надмірна довірливість, некритичність, жадібність, низький культурний та освітній рівень. Поєднуючись, ці якості за певних обставин можуть сприяти вчиненню злочину. Злочинці враховують, ким є вибрана ними жертва, визначають її слабкі сторони та якості, які можна використати у власних протиправних цілях7.

1 Архів Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької обл. за 2012 рік. Справа № 0520/4336/2012. 2 Андрушко А.В. Віктимологічна характеристика жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 2. С. 166. 3 Архів Баришівського районного суду Київської обл. за 2011 рік. Справа № 1-89/11. 4 Архів Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. за 2012 рік. Справа № 1-282/2011. 5 Архів Дніпровського районного суду м. Києва за 2015 рік. Справа № 755/13814/14-к. 6 Архів Жовтневого районного суду м. Луганська за 2013 рік. Справа № 1-828/11. 7 Андрушко А.В. Віктимологічна характеристика жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 2. С. 167.

446  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Варто зазначити, що жертвами розглядуваного злочину іноді стають не тільки алкозалежні, а й інші особи, які ведуть аморальний спосіб життя. Приміром, Шевченківський районний суд м. Києва під час судового роз- гляду встановив, що група осіб, діючи за попередньою змовою, з невстановлених мотивів, вирішила викрасти та незаконно позбавити волі двох жінок, які надають послуги сексуального характеру за грошову винагороду. З цією метою чоловіки знайшли в інтернеті оголошення з пропозицією надання секс-послуг і зателефонували за вказаним у ньому номером телефону. Коли проститутки прибули до обумовленого місця, їх схопили за руки і, застосовуючи фізичне насильство, повели до автомобіля. Оцінивши ситуацію, одна із жінок змогла вирватись і сісти в таксі, іншу ж посадили в авто і привезли до квартири, у якій всупереч її волі утримували понад добу1. У спеціальній літературі раніше слушно підкреслювалось, що особи, котрі за грошову винагороду надають послу- ги сексуального характеру, мають підвищений ризик стати жертвою низки злочинів2. Одним із таких злочинів, поза сумнівом, є незаконне позбавлення волі або викрадення людини. При вивченні матеріалів кримінальних проваджень порівняно часто трапляється нейтральна поведінка жертв розглядуваного злочину, тобто така, що не сприяла його вчиненню. Так, наприклад, Сумський районний суд Сумської області 29 червня 2011 року засудив трьох співучасників, які, перебуваючи в стані сильного алко- гольного сп’яніння, викликали таксі, а потім, погрожуючи водієві застосуванням фізичного насильства, наказа- ли йому вийти з автомобіля, відчинити багажник та лягти в нього, після чого близько години возили територією Сумського району3. Маємо також підстави стверджувати, що нейтральна поведінка характерна принаймні для частини жертв незаконного позбавлення волі як виду домашнього насильства. Необачна (легковажна) поведінка найчастіше трапляється при викраденнях малолітніх дітей і пов’язана пе- редовсім з тим, що жертви даного злочину перебували без нагляду дорослих. Так, наприклад, Оболонський районний суд м. Києва засудив жінку, яка помітивши, що батько залишив без нагляду дитину, котра перебувала в колясці, переконавшись, що за її діями ніхто не спостерігає, схопила переносну дитячу сумку з малолітньою дитиною та з місця вчинення злочину зникла4. Необачна поведінка жертв розглядуваного злочину полягає та- кож у надмірній довірливості стороннім особам (наприклад, хизування їм своїми статками). Суспільно корисна (позитивна) поведінка жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини тра- пляється найрідше. Її прикладом, на наш погляд, можуть слугувати дії чоловіка, який у цілком коректній формі зробив зауваження трьом особам, що грубо порушили правила дорожнього руху. У відповідь вказані особи, згодом засуджені Сокальським районним судом Львівської області, насильно помістили чоловіка в багажник автомобіля і вивезли у лісовий масив на околиці району, де, прагнучи провчити за зухвалість, заподіяли йому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я5. Варто підкреслити, що наслідки незаконного позбавлення волі або викрадення людини для потерпілої осо- би можуть бути різноманітними: отримання різного ступеня тяжкості тілесних ушкоджень та (або) психічних травм, заподіяння матеріальної та (чи) моральної шкоди тощо. У зв’язку з цим зазначимо, що в рамках кримі- нального провадження потерпілі від розглядуваного злочину далеко не завжди заявляють цивільний позов про відшкодування завданої їм матеріальної та (чи) моральної шкоди. У тих випадках, коли відповідний позов за- явлено (орієнтовно 30%), суди переважно задовольняють його повністю або частково (значно частіше). Заува- жимо також, що суди досить часто враховують позицію потерпілих щодо призначення покарання винним. Як правило, потерпілі просять суд не призначати засудженим покарання у виді позбавлення волі на певний строк, нерідко вважають за доцільне звільнити винного від відбування покарання з випробуванням. Так, наприклад, потерпіла співмешканка неодноразово судимого чоловіка, який, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, понад годину незаконно утримував її в квартирі, просила суд суворо не карати підсудного, оскільки злочин він вчинив на ґрунті ревнощів, підстави для чого дала вона сама6. Підсумовуючи викладене, підкреслимо, що особа жертви незаконного позбавлення волі або викрадення людини відіграє важливе значення у механізмі вчинення даного злочину. З огляду на це вагоме місце у системі заходів запобігання таким посяганням повинна займати віктимологічна профілактика. Видається, що ключову роль у цьому напрямі мають відігравати ЗМІ, котрі можуть інформувати населення про заходи, здатні знизи-

1 Архів Шевченківського районного суду м. Києва за 2018 рік. Справа № 761/7009/17. 2 Кримінологічна віктимологія: навч. посібник / за заг. ред. проф. О.М. Джужі. Київ: Атіка, 2006. С. 290. 3 Архів Сумського районного суду Сумської обл. за 2011 рік. Справа № 1-47/11. 4 Архів Оболонського районного суду м. Києва за 2018 рік. Справа № 756/2379/18. 5 Архів Сокальського районного суду Львівської обл. за 2013 рік. Справа № 454/2501/13-к. 6 Архів Авдіївського міського суду Донецької обл. за 2011 рік. Справа № 1-223/11.

447 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ти імовірність стати жертвою розглядуваного злочину (приміром, уникати певних місць, у яких зафіксовано найбільшу кількість таких посягань), а також про те, яким має бути алгоритм дій у тій чи іншій криміногенній ситуації (з урахуванням інформації про типові дії злочинців). Подібні рекомендації час від часу з’являються в ЗМІ, однак стосуються вони переважно інших злочинів. Варто не тільки здійснювати віктимологічну просвіту населення, а й інформувати його про конкретні ре- зультати роботи правоохоронних органів. На сьогодні ж відповідні повідомлення стосуються майже виключно висвітлення найбільш резонансних випадків вчинення розглядуваного злочину. Поміж заходів віктимологічної профілактики посягань, спрямованих на позбавлення людини свободи пересування, варто назвати й виявлен- ня окремих осіб та груп ризику з найвищим ступенем віктимності та здійснення профілактичного впливу на них з метою активізації їх захисних властивостей та подальшої девіктимізації1. До таких осіб належать, зокрема, підприємці, загалом особи з високим матеріальним достатком. На підставі аналізу матеріалів 24 кримінальних справ (проваджень) надамо віктимологічну характе- ристику жертв захоплення заручників (узагальнено дані стосовно 33 жертв). В абсолютній більшості випадків (91,7%) вказаний злочин було вчинено щодо однієї особи (водночас у чотирьох кримінальних провадженнях йшлося про кількаразове вчинення даного посягання стосовно різних потерпілих). В одному випадку винний захопив у заручники двох осіб, ще в одному – п’ятьох (пасажирів рей- сового автобуса). Наведені дані, на наш погляд, доводять, що розглядуваний злочин досить рідко спрямований проти громадської безпеки; в об’єктивній дійсності вказане діяння нечасто створює небезпеку для невизначено великого кола осіб. Серед жертв розглядуваного злочину 51,5% – особи чоловічої статі, 48,5% – жіночої. Отримані дані, таким чином, дають підстави для висновку, що поміж жертв захоплення заручників чоловіки та жінки складають при- близно однакову кількість. Натомість окремі дослідники наводять зовсім інше співвідношення: так, В.О. Оси- пов вказує, що особою жіночої статі є лише кожна сьома жертва захоплення заручників2. Водночас зазначимо, що жінки частіше аніж чоловіки стають випадковими жертвами розглядуваного злочину. Звертає на себе увагу також те, що понад 90% жертв захоплення заручників, вчиненого з метою незаконного збагачення шляхом ви- магання викупу як умови звільнення заручника, становлять особи чоловічої статі. На момент захоплення в заручники 18,2% осіб не виповнилось 18 років, 21,2% потерпілих склали особи у віці від 18 до 30 років, 30,3% – у віці від 30 до 40 років, 27,3% – у віці від 40 до 50 років, 3% – у віці понад 50 років. Як бачимо, найбільша кількість жертв розглядуваного злочину серед осіб у віці від 30 до 40 років, однак чисельність осіб старшого віку поміж потерпілих від захоплення заручників є ненабагато меншою. Майже ко- жен п’ятий потерпілий – неповнолітня особа. Серед жертв захоплення заручників 84,8% – громадяни України, 15,2% – громадяни інших держав (Китаю та В’єтнаму). При цьому варто зазначити, що, вчиняючи даний злочин щодо іноземців, винні цілеспрямовано вибирали жертвами громадян інших держав. Так, наприклад, Іллічівський міський суд Одеської області у 2012 році засудив учасників організованої групи, які з метою незаконного збагачення шляхом вимагання викупу як умови звільнення заручника почергово захопили та тримали як заручників трьох заможних громадян Ки- таю, що проживали в Одесі та Одеській області. Організатором злочинної групи був громадянин Китаю, який від невстановлених осіб (також громадян КНР) отримував дані про рід діяльності потенційних потерпілих, їхніх родичів, місця проживання, розпорядок життя та іншу необхідну для вчинення злочинів інформацію. Перевдягнуті в міліцейську форму учасники організованої групи (громадяни України) розраховували на те, що китайці сприйматимуть їх як справжніх правоохоронців і не чинитимуть опору при затриманні. Виконуючи відведену йому функцію, організатор вказаних злочинів зв’язувався з родичами потерпілих і китайською мовою вимагав від них викуп за звільнення заручників. В результаті вчинених злочинів співучасники незаконно заво- лоділи грошовими коштами на загальну суму 477 тисяч доларів США, що їх отримали від родичів потерпілих осіб3. 54,5% жертв захоплення заручників на момент вчинення щодо них аналізованого злочину перебували у шлюбі (офіційно зареєстрованому або фактичному). Зазначимо, що вимогу вчинити певну дію (як правило,

1 Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. С. 74. 2 Осипов В.А. Захват заложника: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 28. 3 Архів Іллічівського міського суду Одеської області за 2012 рік. Справа № 1511/930/2012.

448  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

передати викуп) як умову звільнення заручника злочинці здебільшого адресували іншому з подружжя. 45,5% потерпілих у шлюбі не перебували. Аналізуючи показники, що характеризують сімейний стан потерпілих від захоплення заручників, зауважимо, що жертвами даного злочину інколи стають навіть члени сім’ї винного. Так, Сімферопольський районний суд Автономної Республіки Крим у 2012 році засудив чоловіка, який, вчинивши кілька злочинів і переслідуючи мету спонукання інших осіб до утримання від дій, спрямованих на припинення його протиправної діяльності та подальше затримання, захопив у квартирі жінки, з якою проживав у цивіль- ному шлюбі, свою падчерку і, погрожуючи вбивством дівчини у разі втручання будь-кого, вивів її на вулицю, де неподалік від будинку відпустив, після чого зник з місця вчинення злочину1. Поміж жертв захоплення заручників 6% осіб мали неповну середню освіту, 21,2% – загальну середню, 42,4% – середню спеціальну, 30,3% – вищу освіту. Чи не найбільше віктимологічне значення при дослідженні жертв захоплення заручників становлять дані, що ілюструють їх професійну приналежність та матеріальну забезпеченість. 30,3% потерпілих на момент вчи- нення щодо них цього злочину ніде не працювали або мали лише сезонний заробіток, 45,5% – працювали, 3% – були пенсіонерами, 21,2% – займались підприємницькою діяльністю. Захоплення в заручники усіх без винятку підприємців було вчинене з метою незаконного збагачення шляхом вимагання викупу від їхніх родичів як умови звільнення заручника. Однак таку ж мету злочинці переслідували й стосовно частини працюючих осіб (зауважимо, що один із потерпілих на момент вчинення щодо нього злочину обіймав посаду начальника відділу державної реєстрації майнових прав Маріупольського міського управління юстиції2), а також щодо де- яких непрацюючих, однак, судячи з матеріалів кримінальних проваджень, небідних людей. Окрему групу (9%) потерпілих від розглядуваного злочину складають представники влади та працівники правоохоронних органів (відповідальність за захоплення або тримання як заручника таких осіб передбачена у ст. 349 КК України). Інші жертви цього злочину були випадковими – їх, як правило, захоплювали в заручники з метою використання в якості «живого щита» для того, аби спонукати працівників правоохоронних органів чи інших осіб до утри- мання від вчинення дій по припиненню протиправної діяльності та затриманню злочинця (очевидно, що, зва- жаючи на непрогнозованість таких злочинів, віктимологічна профілактика вказаних посягань щодо цієї катего- рії потерпілих є найскладнішою). З огляду на сказане, усіх жертв розглядуваного злочину залежно від характеру їхньої поведінки можна умовно класифікувати на дві групи: некритичні (особи, що легковажно ставилися до елементарних заходів безпеки: напоказ вели розкішний спосіб життя, афішували свої статки, хизувалися не- давнім продажем об’єкта нерухомості тощо, чим привернули увагу злочинців) та нейтральні (особи, які стали жертвою розглядуваного злочину через збіг негативних життєвих обставин)3. Про майновий стан жертв захоплення заручників, вчиненого з метою незаконного збагачення шляхом ви- магання викупу від родичів як умови звільнення заручника, свідчить, зокрема, сума грошових коштів, що її злочинці прагнули отримати (і в ряді випадків отримали) в результаті вчинення цього злочину – від 10 тисяч до 2 мільйонів доларів США. До моменту вчинення злочину незнайомими із винними у захопленні заручників були 75,8% потерпілих, тоді як знайомими – 24,2%. Найбільший інтерес при цьому становлять злочини, вчинені з метою незаконного збагачення: тут злочинець і жертва, як правило, незнайомі між собою, хоча трапляються й винятки. Зазначимо, що в таких випадках нерідко слідує вбивство заручника винними, які усвідомлюють, що жертва може їх викри- ти. У разі ж вчинення захоплення як заручника особи, що доти не була знайомою з винними, останні збирають детальну інформацію про майбутню жертву, зокрема про рід її діяльності, майновий стан, місце проживання, розпорядок дня тощо. Вибір жертви часто здійснюється за наводкою інших осіб. Іноді вирішальним фактором при виборі злочинцями майбутньої жертви розглядуваного злочину є наяв- ність у них інформації, що компрометує потерпілого, зокрема даних, що свідчать про здійснення ним неза- конної діяльності. Так, наприклад, учасники озброєної банди, що у 2011 році були засуджені Ленінським ра- йонним судом м. Вінниці, вирішили захоплювати в заручники дітей наркоторговців ромської національності, розраховуючи на те, що потерпілі не будуть заявляти в правоохоронні органи, оскільки самі займаються зло- чинною діяльністю4. 1 Архів Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим за 2012 рік. Справа № 118/6674/12. 2 Вирок Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 6 квітня 2017 р. (справа № 263/13009/15-к, провадження № 1-кп/266/43/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65890710 3 Андрушко А.В. Віктимологічні аспекти захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2018. № 4. С. 261–262. 4 Архів Ленінського районного суду м. Вінниці за 2011 рік. Справа № 1-601/10.

449 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

На підставі викладеного вище можна розробити узагальнений портрет осіб, які мають підвищений ризик стати жертвою захоплення заручників: це особи чоловічої статі у віці від 30 до 50 років, які займаються під- приємницькою діяльністю та мають високий рівень доходів. При виборі потенційної жертви розглядуваного злочину увагу злочинців привертає неприховане заможне життя таких осіб; вибір жертви нерідко здійснюється також за наводкою інших осіб1. Не підтверджуються дані окремих дослідників, котрі вказують, що розглядуваний злочин найчастіше вчи- няється в місцях позбавлення волі та в літаках цивільної авіації2. За нашими даними, 33,3% жертв були захо- плені в заручники у під’їзді житлового будинку, у власній квартирі або ж у гаражі, 21,2% – біля будинку, в якому мешкали, 15,2% – в салоні рейсового автобуса, 12% – на вулиці, 6% – в салоні власного автомобіля. Інші чоти- ри особи (всього 12%) стали жертвою розглядуваного злочину відповідно у приміщенні аптеки, в приміщенні ювелірного магазину, в приміщенні факультету природничо-географічної освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, у службовому відділенні старшого по корпусному відділенню Одеського СІЗО. Дані, що характеризують місце вчинення розглядуваного злочину, на наш погляд, також певною мірою свідчать про те, що захоплення заручників посягає насамперед на особисту свободу конкретних індивідів, а не на громадську безпеку. Певний інтерес становить також інформація, що стосується часу доби, коли особу було захоплено в заручни- ки: 27,3% осіб стали жертвами розглядуваного злочину удень, 48,5% – увечері, 24,2% – уночі. Здійснений аналіз матеріалів кримінальних проваджень засвідчує, що невід’ємним атрибутом захоплення заручників є застосування до жертв цього злочину фізичного або психічного насильства. При цьому здебіль- шого має місце поєднання як фізичного насильства, так і насильства психічного. Насильство застосовувалось не тільки для подолання опору та здійснення контролю над потерпілим, а й для того, щоб у третіх осіб скла- лося чітке переконання про реальність небезпеки, яка загрожує жертві в разі невиконання вказаними особами висунутих злочинцями вимог. При захопленні заручників у 28,6% випадків використовувалась вогнепальна зброя, 10,7% таких злочинів вчинено з використанням спецзасобу для відстрілу гумових куль, 32,1% – з вико- ристанням ножа (що цікаво, здебільшого кухонного), 14,3% – з використанням спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого предмета (фрагмента скляної пляшки, загостреного з однієї сторони металевого предмета, молотка). В інших випадках під час захоплення як заручника до жертви застосовувалась виключно фізична сила. Так, наприклад, Соснівський районний суд м. Черкаси засудив учасників організованої групи, які шляхом застосування грубої фізичної сили (завдання ударів, здавлювання шиї) захопили в салоні автомобіля підприємця, зв’язали йому руки й ноги і змусили випити приготовлену заздалегідь суміш горілки і клофеліну. Після цього потерпілого доставили до дачного будинку, де незаконно утримували, очікуючи від родичів на ви- куп, виплата якого була умовою звільнення заручника3. Захоплення заручників, вчинені з метою незаконного збагачення шляхом вимагання викупу як умови звіль- нення заручника (таких 64,2%), переважно досить подібні між собою: спершу здійснюється силове захоплення жертви, яку викрадають з місця її перебування і на автомобілі перевозять у заздалегідь підготовлене для три- мання заручника місце. При цьому зазначимо, що іноді переміщення жертви відбувається на досить значні від- стані. Так, наприклад, учасники організованої групи викрадали заможних громадян КНР на території Одесь- кої області, а потім переміщали останніх до заздалегідь орендованого приватного будинку, розташованого в одному із сіл Київської області, де незаконно тримали. Що стосується захоплень заручників, вчинених з іншою метою, то більшість з них не супроводжувались переміщенням потерпілих з того місця, де вони перебували до моменту вчинення злочину, до іншого місця. Так, Славутський міськрайонний суд Хмельницької області засу- див чоловіка, який спочатку на ґрунті ревнощів завдав умисні легкі тілесні ушкодження неповнолітній дівчині, що відмовилась підтримувати з ним стосунки, а потім, коли до будинку прибули працівники міліції, з метою спонукання останніх до утримання їх від вчинення дій з припинення його протиправної діяльності та затри- мання, приставив ніж до шиї дівчини і погрожував її вбивством, якщо правоохоронці зайдуть до квартири4. В абсолютній більшості випадків потерпілі від розглядуваного діяння не чинили активного опору винним, що пов’язано, зокрема, з недостатністю їхньої фізичної підготовки, раптовістю та інтенсивністю посягання, озброєністю винних, страхом проігнорувати їхні вимоги тощо. Крім того, слід мати на увазі, що значна частина 1 Андрушко А.В. Віктимологічні аспекти захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2018. № 4. С. 262. 2 Осипов В.А. Захват заложника: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 44. 3 Архів Соснівського районного суду м. Черкаси за 2012 рік. Справа № 1-525/12. 4 Архів Славутського міськрайонного суду Хмельницької обл. за 2014 рік. Справа № 682/3296//14-к.

450  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

захоплень заручників вчиняється у співучасті – зрозуміло, що таким чином зламати опір жертви значно легше. Іноді жертвою цього злочину цілеспрямовано вибирають неповнолітніх осіб, розраховуючи, вочевидь, на те, що жертва не зможе чинити ефективного опору. Водночас аналіз матеріалів кримінальних проваджень засвід- чує, що окремі (9%) жертви захоплення заручників все ж намагалися чинити опір, який, утім, жодного разу не призвів до звільнення потерпілого чи припинення ним вказаного протиправного посягання. Так, наприклад, Баштанський районний суд Миколаївської області засудив двох співучасників, які з метою спонукання родичів затриманого до виплати викупу як умови його звільнення спершу обмежили вільне пересування потерпілого, наказавши йому перелізти на заднє сидіння власного автомобіля, а потім намагались зв’язати його, однак потер- пілий почав чинити опір, внаслідок чого залишив салон автомобіля та почав тікати. Винні, однак, наздогнали чоловіка і здійснили в нього кілька пострілів з обріза мисливської рушниці, внаслідок чого невдовзі настала його смерть1. Вивчення доступної емпіричної бази засвідчило, що заручників незаконно тримали протягом доволі різ- ного проміжку часу – від кількох хвилин до 21 доби. Час, протягом якого утримували заручників, залежав від мети, що її переслідували винні у вчиненні цього злочину особи. Найдовше у заручниках тримали потерпілих, яких захопили з метою отримання викупу від третіх осіб як умови звільнення заручника. Пов’язано це з часом, необхідним родичам потерпілого для того, аби зібрати потрібну суму і передати її вимагачам. В таких випадках жертву утримували від кількох годин до 21 доби. В інших випадках тримання в заручниках відбувалося протя- гом недовгого часу – від декількох хвилин до кількох годин2. Потерпілих, яких захопили в заручники з метою отримання викупу від третіх осіб, як правило, тримали в спеціально підготовленому для цього будинку, куди доставляли після силового захоплення жертви. В інших випадках тримання як заручника здебільшого відбувалося у тому місці, де особа була захоплена як заручник (на вулиці, в приміщенні аптеки, в салоні рейсового автобуса тощо). В окремих проаналізованих випадках триман- ня особи в якості заручника як такого не було. Наприклад, Новокаховський міський суд Херсонської області засудив чоловіка, який з метою спонукання батьків неповнолітнього до виплати викупу як умови звільнення заручника підійшов до хлопця ззаду та, нанісши йому удар ногою під коліно, збив потерпілого з ніг, після чого, прагнучи подолати його опір та перешкодити можливості покликати на допомогу, накинув хлопцеві на шию мотузку та почав здавлювати її, в результаті чого настала смерть потерпілого. Як бачимо, в даному випадку вин- ний, захоплюючи неповнолітнього як заручника, не розрахував сили і задушив його, хоча мав на меті тримати хлопця в нежилому будинку, а потім вимагати в його батьків 100 тисяч доларів США в якості викупу за звіль- нення3. Під час тримання як заручника винні поводились з потерпілими по-різному. В одних випадках поводження було порівняно гуманним. Так, у матеріалах згадуваного вище кримінального провадження, що стосувалося за- хоплення в заручники на території Одеси та Одеської області громадян Китаю, вказано, що учасники організо- ваної групи не застосовували до потерпілих фізичну силу, годували їх, водили до туалету. В більшості випадків, однак, до потерпілих застосовували фізичну силу, погрожували їм розправою, принижували. Вказаними діями злочинці намагалися передовсім посилити дієвість погрози адресатам вимог, хоча іноді таким чином вони про- сто самостверджувались. Приміром, учасники озброєної банди, захопивши підприємця в заручники, привезли його до приватного будинку, де пристебнули наручниками до радіатора, позбавили потерпілого їжі, завдавали йому удари ногами, руками, а також тупими предметами в різні частини тіла4. В одному випадку поводження з утримуваним заручником було настільки жорстоким, що при призначенні покарання суд врахував як обста- вину, що обтяжує покарання, вчинення даного злочину з особливою жорстокістю. Аргументуючи відповідне рішення, Приморський районний суд м. Маріуполя зазначив, що після перевезення захопленого заручника до заздалегідь орендованого приватного будинку учасники організованої групи протягом трьох діб тримали його зв’язаним, завдавали йому численні удари ногами і руками в голову та інші частини тіла, застосовували різні тортури, не надавали медичну допомогу, погрожували вбивством у разі невиконання родичами потерпілого їхніх вимог, не водили до туалету, усіляко принижували його честь та гідність5.

1 Архів Баштанського районного суду Миколаївської обл. за 2014 рік. Справа № 468/560/14-к. 2 Андрушко А.В. Віктимологічні аспекти захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2018. № 4. С. 263. 3 Архів Новокаховського міського суду Херсонської обл. за 2012 рік. Справа № 2117/210/2012. 4 Архів Малиновського районного суду м. Одеси за 2013 рік. Справа № 1-3682/12. 5 Вирок Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької обл. від 6 квітня 2017 р. (справа № 263/13009/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65890710

451 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Інтерес становить також з’ясування причин, завдяки яким заручники були звільнені. Найбільше, 48,5% за- ручників, звільнено працівниками правоохоронних органів в результаті затримання винних у вчиненні розгля- дуваного злочину осіб. 30,3% жертв даного злочину були добровільно звільнені винними внаслідок повного або часткового виконання висунутих останніми вимог, 9% – добровільно звільнені винними після припинен- ня їх переслідування та зникнення небезпеки бути затриманими правоохоронцями, 3% – звільнені винними, що усвідомили реальну загрозу бути затриманими працівниками правоохоронних органів. 9% заручників були вбиті1. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що в рамках кримінального провадження потерпілі далеко не завжди за- являють цивільний позов про відшкодування завданої їм матеріальної та моральної шкоди. У тих же випадках, коли такий позов заявлено (близько 40%), суди здебільшого задовольняють його повністю або частково (часті- ше). Зазначимо також, що суди лише в окремих випадках враховують позицію потерпілих щодо призначення покарання винним у захопленні заручників. Так, наприклад, Броварський міськрайонний суд Київської області, призначаючи покарання винному, врахував думку потерпілого, який просив суд суворо покарати підсудного2. Розроблення заходів віктимологічної профілактики захоплення заручників ускладнене непрогнозовані- стю цього злочину (іноді навіть для самого винного). Передбачити його вчинення вкрай складно. Водночас здійснене нами дослідження дозволяє чітко виокремити категорію осіб, які з найбільшою вірогідністю можуть стати жертвою захоплення заручників, – підприємці та загалом матеріально забезпечені люди. З огляду на це віктимологічна профілактика розглядуваних посягань повинна включати комплекс заходів, які б передбачали пропагування необхідності дотримання елементарних правил безпеки. Серед вказаних осіб варто поширювати спеціальні пам’ятки, які б містили конкретні поради як не стати жертвою захоплення заручників (наприклад, бути максимально закритими у спілкуванні з незнайомими людьми, не афішувати надміру власні статки, уника- ти місць, що є сприятливими для злочинного посягання, тощо). Відповідні поради слід розробляти виходячи із конкретних прикладів, які мали місце в об’єктивній дійсності, що дозволить унаочнити їх, зробити практични- ми та переконливими. Важливою у цій справі є також роль ЗМІ. Отримана інформація має спонукати осіб, які складають групу ризику вчинення щодо них захоплення заручників (та й багатьох інших злочинів), до критич- ного перегляду власної поведінки, що дозволить вберегтися від можливої небезпеки3. Крім того, серед осіб, які з найбільшою вірогідністю можуть стати жертвою захоплення заручників, варто поширювати конкретні рекомендації щодо поведінки в разі захоплення або тримання як заручника. В кожній конкретній ситуації лінію поведінки потрібно вибирати залежно від усесторонньої оцінки усіх обставин. Там, де це можливо, варто чинити активний опір злочинцеві (злочинцям), просто намагатися привернути до себе увагу оточуючих. Погоджуємось з дослідниками, які зазначають, що особи, котрі вчиняють захоплення заруч- ника, як правило, мають серйозні наміри досягти запланованого, а тому при прийнятті рішення чинити опір необхідно виходити з того, що злочинець навряд чи легко відмовиться від своєї мети, з огляду на що важливо враховувати: 1) можливості нападаючої сторони – озброєність, фізичну підготовку, агресивність, кількість зло- чинців тощо; 2) критично оцінити власні можливості – фізичну підготовку, наявність зброї чи предметів, що можуть бути використані в якості зброї, знаходження неподалік інших людей тощо; 3) моральну та правову відповідальність за людей, що знаходяться поряд (наприклад, дітей, пасажирів); 4) можливі непередбачувані обставини4. Як засвідчує аналіз доступної емпіричної бази, відповідний варіант поведінки можливий лише в окремих випадках. Значно частіше особа чинити реального опору не може і опиняється під контролем зло- чинців. У такій ситуації необхідно виявляти витримку, виконувати всі їхні вимоги, постійно аналізувати зміну ситуації, не робити нічого, що могло б викликати зайву агресію з їхнього боку, по можливості сприяти співро- бітникам правоохоронних органів у власному звільненні5. Якщо захоплено одразу багатьох людей, потрібно намагатися, щоб злочинці звільнили хоча б частину заручників, насамперед дітей та хворих. Про віктимологічну характеристику жертв підміни дітей говорити складно, оскільки відсутня відпо- відна судова практика. У нашому розпорядженні є виключно повідомлення про вчинення вказаного посягання, що трапляються в ЗМІ.

1 Андрушко А.В. Віктимологічні аспекти захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2018. № 4. С. 263. 2 Вирок Броварського міськрайонного суду Київської обл. від 24 квітня 2012 р. (справа № 1-36/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/46485873 3 Андрушко А.В. Віктимологічні аспекти захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2018. № 4. С. 264. 4 Осипов В.А. Захват заложника: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. С. 155. 5 Там же. С. 156.

452  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Нагадаємо, що в юридичній літературі давно дискутується питання про те, хто може бути потерпілим від розглядуваного злочину – лише новонароджена дитина чи й дитина старшого віку. Водночас у всіх проаналізо- ваних випадках йшлося про підміну новонародженої дитини. Причому, як зазначалося вище, домінує ситуація, коли відбувається підміна народженої здорової дитини на чужу мертву, яка й видається матері як її біологічна дитина. Підміна можлива і стосовно нерідних дітей (усиновлених, прийомних), однак жодного такого випадку нами не виявлено – у всіх проаналізованих повідомленнях йшлося про підміну дитини біологічних батьків. С.Р. Абрамова зазначає, що спосіб вчинення розглядуваного злочину може полягати в заміні однієї дитини іншою, зміні бирок на новонароджених з вказівкою прізвища, імені та по батькові матері і дати народження ди- тини1. На думку Є.В. Даценка, всі можливі способи підміни дитини можуть бути класифіковані на три групи: 1) фізичне переміщення дітей у просторі; 2) заміна, підроблення, знищення, пошкодження, викрадення, прихову- вання засобів ідентифікації; 3) «змішані» способи, коли відбувається фізичне переміщення дитини в просто- рі, а також заміна, підроблення, знищення, пошкодження, викрадення, приховання засобів ідентифікації. При цьому вказаний автор зазначає, що у чотирьох з шести вивчених ним кримінальних проваджень підміна дитини була вчинена «змішаним» способом, у двох випадках – шляхом фізичного переміщення2. Водночас проведене нами дослідження засвідчило, що в абсолютній більшості проаналізованих випадків мала місце ситуація видан- ня матері (після того, як породілля відходила від анестезії) чужої мертвої дитини за нібито народжену нею3. На наше переконання, ефективне запобігання злочинам, що полягають у підміні дітей, залежить насампе- ред від продуманої віктимологічної профілактики. Майбутнім матерям варто завчасно готуватися до пологів, зокрема вибрати пологовий будинок з доброю репутацією (у цьому можуть допомогти спеціальні інтернет-фо- руми), а також лікаря, познайомитись з медичним персоналом і розпитати про те, які конкретно заходи вжива- ються у пологовому будинку для того, щоб уникнути випадків підміни дітей. Після народження дитини варто постійно контролювати дії медичного персоналу, пов’язані з немовлям. Доцільно, аби при пологах був при- сутній батько дитини (т.зв. партнерські пологи). Варто відразу сфотографувати дитину на телефон, що в разі необхідності допоможе ідентифікувати її. У разі появи обґрунтованої підозри, що дитина, привезена з полого- вого будинку, чужа, варто зробити генетичну експертизу. Дотримання цих правил здатне мінімізувати ризики підміни дитини4. На підставі матеріалів 300 кримінальних проваджень надамо також віктимологічну характеристику жертв торгівлі людьми. Автором узагальнено дані, що стосуються 1167 потерпілих від вказаного посягання. Здійснений аналіз засвідчує, що 1147 (98,3%) жертв розглядуваного злочину – потерпілі від торгівлі людь- ми, вчиненої з метою експлуатації. Із цих осіб 918 (80%) – жертви торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуаль- ної експлуатації, 124 (10,8%) – з метою експлуатації у формі примусової праці, 49 (4,3%) – з метою примусо- вого втягнення в зайняття жебрацтвом, 46 (4%) – з метою використання в порнобізнесі, 10 (0,9%) – з метою вилучення органів. Ще 20 (1,7%) осіб – жертви торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами. Чисельність осіб, що фігурували в одному кримінальному провадженні як потерпілі, дуже різна: від одні- єї до сорока двох. Найчастіше, однак, мало місце двоє-троє потерпілих. При цьому зауважено, що якщо для торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації, значна кількість потерпілих в рамках одного провадження є поширеним явищем (особливо це стосується торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації), то для торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками (як задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими осо- бами, так і з метою подальшого примусового втягнення в зайняття жебрацтвом), це нехарактерно: в кожному з відповідних випадків батьки торгували однією своєю дитиною. З-поміж 1167 потерпілих від аналізованого посягання 1019 (87,3%) – особи жіночої статі, 148 (12,7%) – чо- ловічої. Значне переважання кількості жінок серед жертв торгівлі людьми пов’язане з істотним переважанням чисельності випадків вчинення вказаного злочину з метою сексуальної експлуатації (майже 100% жертв торгів- лі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, є особами жіночої статі). Необхідно, однак, зазначити,

1 Абрамова С.Р. Типовые следственные ситуации первоначального этапа расследования подмены ребенка (ст. 153 УК РФ). Актуальные проблемы совре- менной юридической науки и практики: межвуз. сб. науч. трудов. Саратов: Изд. Саратовского университета, 2007. С. 245–246. 2 Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. С. 9. 3 Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 20. 4 Там само. С. 21.

453 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

що для різних цілей експлуатації людини характерні певні особливості статевого складу потерпілих від розгля- дуваного посягання. Серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, жінки становлять 99,9%. Лише один (0,1%) із 918 потерпілих від вказаного злочину – особа чоловічої статі. Варто зазначити, що цей виняток становить чоловік нетрадиційної сексуальної експлуатації, якого саме з огляду на приналежність до сексменшин завербували для надання платних сексуальних послуг у нічному клубі столиці Китаю, пообіцявши йому заробі- ток у сумі 4 тисячі доларів США на місяць1. За нашими даними, серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, 81,5% – особи чоловічої статі, 18,5% – жіночої. За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), кіль- кість осіб чоловічої статі поміж жертв несексуальної експлуатації за 2018 рік становила 66%, жіночої – 34%2. Переважання осіб чоловічої статі серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з вказаною вище метою, пояснюється, зокрема, видами робіт, на яких здебільшого доводиться працювати таким особам (будівельні, важкі сільсько- господарські роботи). З-поміж жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, кількість осіб чоловічої та жіночої статі є майже однаковою – 49% та 51% відповідно. Всі 46 жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою використання в порнобізнесі, – особи жіночої статі, нато- мість усі десятеро потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з метою вилучення органів, – чоловіки. Таким чином, переважання осіб жіночої статі серед потерпілих від розглядуваного злочину характерне для торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації та з метою використання в порнобізнесі. Натомість з-поміж жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці та з метою вилучення органів, переважають особи чоловічої статі. Щодо жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втяг- нення в зайняття жебрацтвом, то кількість жінок та чоловіків серед них є майже однаковою. Серед жертв торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) ін- шими особами, 60% становлять особи чоловічої статі, 40% – жіночої. Нами не виявлено жодного випадку, коли б для покупця мала значення стать дитини або ж коли батьки, вирішуючи яку дитину продати, зважали при цьому на її стать. У розглядуваному контексті зазначимо, що у 20 з 26 вивчених автором випадків торгівлі батьками своїми дітьми покупці бажали придбати дитину для подальшого її усиновлення чи удочеріння3 (76,9%), у решті випад- ків (23,1%) – для експлуатації у формі примусового жебракування. Разом з тим у ЗМІ час від часу трапляються повідомлення про торгівлю дітьми, вчинену їхніми батьками, з метою сексуальної експлуатації неповнолітніх4. Так, у червні 2019 р. у львівському аеропорту правоохоронці затримали 38-річну жінку, яка намагалася продати свою 17-річну доньку для подальшої її сексуальної експлуатації в Чехії. Мати пояснила, що «свідомо шукала доньці роботу за кордоном, бо там секс-послуги неповнолітніх вартують дорожче»5. Вік потерпілих від торгівлі людьми у процентному відношенні розподілився так: до 14 років – 2,6%, від 14 до 18 років – 6,1%, від 18 до 30 років – 75,9%, від 30 до 40 років – 13,2%, від 40 до 50 років – 1,5%, від 50 до 60 років – 0,6%, понад 60 років – 0,1%. Необхідно при цьому зазначити, що вік потерпілих від торгівлі людьми суттєво відрізняється залежно від мети, задля якої було вчинене розглядуване діяння. Здійснене дослідження засвідчило, що серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуа- тації, осіб у віці до 14 років не виявилось, осіб у віці від 14 до 18 років виявилось 5,6%, у віці від 18 до 30 років

1 Архів Червонозаводського районного суду м. Харкова за 2013 рік. Справа № 2035/5964/2012. 2 Протидія торгівлі людьми в Україні. Статистика МОМ станом на 31 грудня 2018 р. / Програма протидії торгівлі людьми. Представництво Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні. URL: http://stoptrafficking.org/sites/default/files/mom/IOM%20VoT%20Statistics%20 UkDecember2018%20-%20fin.pdf 3 Не виключено, звичайно, що окремі покупці, запевняючи батьків про намір усиновити їхню дитину, насправді переслідували іншу мету. 4 Мати-алкоголічка продала свою дочку в сексуальне рабство. Obozrevatel. 28 вересня 2006 р. URL: https://www.obozrevatel.com/ukr/abroad/40817- mati-alkogolichka-prodala-svoyu-dochku-v-seksualne-rabstvo.htm; На Хмельниччині жінка продала 16-річну дочку у сексуальне рабство. Главком. 10 червня 2019 р. URL: https://glavcom.ua/news/na-hmelnichchini-zhinka-prodala-16-richnu-dochku-u-seksualne-rabstvo-foto-600831.html; Тіло непо- внолітньої дочки за гроші: рідна мати здавала дівчину в сексуальне рабство. Dnepr.info. 13 червня 2019 р. URL: https://dnepr.info/uk/news/telo- nesovershennoletnej-docheri-za-dengi-rodnaya-mat-sdavala-devushku-v-seksualnoe-rabstvo; У Львові жінка намагалася продати доньку в сексуальне рабство за кордон. УНІАН. 11 червня 2019 р. URL: https://www.unian.ua/society/10582833-u-lvovi-zhinka-namagalasya-prodati-donku-v-seksualne- rabstvo-za-kordon.html 5 У секс-рабство ледь не продала свою 17-річну доньку львів’янка. ТСН. 12 червня 2019 р. URL: https://tsn.ua/video/video-novini/u-seks-rabstvo-led-ne- prodala-svoyu-17-richnu-donku-lviv-yanka.html

454  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

– 82,4%, у віці від 30 до 40 років – 12%, у віці понад 40 років – 0%. Одержані результати загалом є очікуваними, оскільки очевидно, що на ринку комерційних секс-послуг найбільшим попитом користуються молоді жінки. У юридичній літературі іноді підкреслюється, що серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуаль- ної експлуатації, малолітні та неповнолітні особи становлять значну частку (іноді вказується, що навіть 50%)1, однак такі дані не підтверджуються емпірично. Розподіл потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, залежно від їхнього віку, за нашими даними, виглядає так: від 14 до 18 років – 7,3%, від 18 до 30 років – 54,8%, від 30 до 40 років – 24,2%, від 40 до 50 років – 9,7%, понад 50 років – 4%. Таким чином, левову частку жертв вказаного злочину прогнозовано складають особи найбільш активного працездатного віку, однак трапляються серед них й особи старшого віку. Вік потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, у процентному відношенні розподілився так: до 14 років – 20,4%, від 14 до 18 років – 4,1%, від 18 до 30 років – 34,7%, від 30 до 40 років – 22,4%, від 40 до 50 років – 12,2%, від 50 до 60 років – 4,1%, понад 50 років – 2%. Як бачимо, віковий діапазон жертв торгівлі людьми, вчиненої з вказаною метою, доволі широкий. Зауважимо, зокрема, що чималу частку жертв даного злочину складають малолітні особи, більшість з яких продані своїми батьками для подальшої їх експлуатації іншими особами. На відміну від проаналізованих вище випадків, вік особи для її експлуатації в примусовому жебракуванні має значно менше значення (виняток якраз і становлять малолітні, а також, певною мірою, особи похилого віку). З-поміж жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою використання в порнобізнесі, 19,6% складають неповно- літні особи (у віці від 14 до 18 років), 80,4% – особи у віці від 18 до 30 років. Осіб інших вікових категорій серед жертв даного злочину не виявлено. Семеро з десяти жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою вилучення органів, – особи у віці 18 до 30 років, троє – у віці від 30 до 40 років. Розподіл потерпілих від торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення (удо- черіння) іншими особами, залежно від їхнього віку, виглядає таким чином: до 1 місяця – 40%, від 1 місяця до 1 року – 15%, від 1 до 3 років – 30%, від 3 до 6 років – 15%. Як бачимо, найбільша кількість жертв розглядуваного посягання серед новонароджених дітей. Вказаний факт пояснюється, зокрема, тим, що в низці випадків рішен- ня продати свою дитину в матері утвердилось ще під час вагітності і, народивши дитину, вона не зволікала з його реалізацією. Вище зазначалося, що своїх дітей батьки продають не лише задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами, а й з метою примусового втягнення їх в зайняття жебрацтвом. При цьому аналіз емпіричної бази засвідчує певний зв’язок між віком дитини та баченням того, для чого потенційному покупцеві вона по- трібна. Так, якщо найстаршою дитиною, котру збиралися усиновити (удочерити), була п’ятирічна дівчинка, то більшості дітей, яких планували примусити займатися жебрацтвом, виповнилося десять і більше років (разом з тим у двох відповідних провадженнях йшлося про дітей віком 3–4 роки). Вказаний зв’язок пов’язаний, зокре- ма, з тим, що всиновлюють, як відомо, здебільшого найменших дітей2. Певний інтерес становлять дані, які ілюструють громадянство жертв торгівлі людьми. Здійснений аналіз емпіричної бази засвідчив, що 97,9% з них – громадяни України, 2,1% – громадяни інших держав. Найбільше серед останніх громадян Китаю – 14, громадян Молдови виявилось четверо, громадян Пакистану – також чет- веро, громадян Узбекистану – троє. Серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, з метою використання в порнобізнесі та з метою вилучення органів, жодного іноземця не виявилось. Так само не було громадян інших держав поміж дітей, яких батьки продали задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами. Серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної екс- плуатації, 99,2% були громадянами України, 0,8% – громадянами іншими держав (Молдови та Узбекистану). Громадянство України мали 85,5% жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, громадянство інших держав – 14,5% потерпілих від цього злочину. Серед останніх – громадяни Китаю

1 Див., наприклад: Мельничук В.О. Комерційна сексуальна експлуатація дітей: соціально-педагогічний аспект. Науковий часопис Національного педаго- гічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 11: Соціальна робота. Соціальна педагогіка. 2018. Вип. 24 (2). С. 99; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 294. 2 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 167.

455 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

і Пакистану. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що Україна – не лише країна походження, а й (хоч і доволі рідко) країна призначення жертв торгівлі людьми. Так, наприклад, Малинський районний суд Житомирської області засудив двох учасників організованої групи, які вчинили розглядуване діяння щодо чотирьох громадян Ісламської Республіки Пакистан. Суд встановив, що один із співучасників, будучи громадянином Пакистану, підшуковував на території цієї держави людей, які шукали роботу, пропонував їм допомогу у працевлаштуванні в Україні, повідомляючи при цьому неправдиві відомості про сприятливу економічну ситуацію в Україні, обі- цяючи у зв’язку з цим швидкий та достатньо великий заробіток. Після оформлення відповідних документів та прибуття громадян Пакистану до України, користуючись тим, що потерпілі не орієнтувались в чужій країні, не знали мови, а також перебували в скрутному матеріальному становищі, учасники організованої групи приму- шували їх до роботи на підприємстві з переробки каменю, а гроші, отримані в результаті експлуатації їх праці, привласнювали собі1. В матеріалах проаналізованих кримінальних проваджень порівняно рідко містяться дані про сімейний стан жертв торгівлі людьми. Таку інформацію вдалося отримати лише стосовно 454 потерпілих. З-поміж цих осіб лише 57 перебували у шлюбі, абсолютна ж більшість сім’ї не мала (сюди ми відносимо також розлучених, яких виявилось досить багато). Необхідно також зазначити, що близько 30% потерпілих від розглядуваного злочину мали на утриманні малолітніх чи неповнолітніх дітей. Необхідність їх утримання, а також відсутність доходів, нерідко слугувала важливим фактором віктимності досліджуваних осіб. Так само далеко не завжди наявною є інформація про освітній рівень жертв розглядуваного посягання. Від- повідні дані вдалося отримати лише стосовно 287 потерпілих. Серед цих осіб 15,3% мали неповну середню освіту, 65,2% – повну загальну середню, 18,1% – середню спеціальну, 1,4% – незакінчену вищу або вищу освіту. Таким чином, рівень освіти вказаних осіб очікувано є порівняно низьким. При цьому найнижчий рівень освіти характерний для потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрац- твом. Серед 18 жертв вказаного злочину, дані про освітній рівень яких вдалося одержати, 38,9% мали неповну середню освіту, 44,4% – повну загальну середню, 16,7% – середню спеціальну. Інформацію про освітній рівень жертв торгівлі людьми можна почерпнути також зі статистики МОМ. За даними цієї авторитетної організації, розподіл потерпілих від торгівлі людьми за рівнем освіти за період з 2007 по грудень 2018 року виглядає таким чином: неповну середню освіту мали 16%, повну середню – 13%, технічну – 51%, вищу – 18%, інше – 2%2. Чималий інтерес становлять дані, які стосуються матеріального становища жертв розглядуваного злочину. Цілком прогнозовано рівень їхнього благополуччя виявився дуже низьким. З проаналізованих матеріалів кри- мінальних проваджень випливає, що лише одиниці потерпілих від торгівлі людьми на момент вчинення щодо них вказаного злочину були працевлаштованими, однак скаржились своєму вербувальнику, що рівень доходів не дозволяє їм забезпечити навіть найелементарніші проблеми, вони погрузли в боргах, мусять утримувати неповнолітніх дітей, хворих батьків тощо. Абсолютна ж більшість досліджуваних осіб не мала ніякої оплачува- ної роботи або ж перебивалась випадковими заробітками. Для прикладу, аналіз емпіричної бази засвідчив, що усі 100% жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, на момент скоєння стосовно них цього злочину ніде не працювали і мали скрутне матеріальне становище. Окремі з вказаних осіб не мали постійного місця проживання, займалися жебрацтвом, систематично зловживали спиртними напоя- ми. Саме цими факторами був зумовлений уразливий стан більшості потерпілих від розглядуваного посяган- ня3. Скрутним матеріальним становищем був зумовлений також уразливий стан абсолютної більшості жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, з метою використання в порнобізнесі та з метою вилучення органів. Таким чином, попри проаналізовані вище відмінності в соціально-демографічних ознаках, що характери- зують жертв розглядуваного злочину як конкретну особистість, можна виокремити рису, притаманну майже усім потерпілим від торгівлі людьми, вчиненої з перерахованими вище цілями експлуатації, – уразливий стан, в якому перебували ці особи. Вказаний стан зумовлений передовсім відсутністю у них роботи, перебуванням їх у скрутному матеріальному становищі, збігом тяжких особистих або сімейних обставин. Підкреслимо, що 1 Архів Малинського районного суду Житомирської обл. за 2014 рік. Справа № 0614/3005/2012. 2 Протидія торгівлі людьми в Україні. Статистика МОМ станом на 31 грудня 2018 р. / Програма протидії торгівлі людьми. Представництво Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні. URL: http://stoptrafficking.org/sites/default/files/mom/IOM%20VoT%20Statistics%20 UkDecember2018%20-%20fin.pdf 3 Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі примусової праці: кримінологічна характеристика та основні напрями запо- бігання / Правове регулювання та економічні свободи і права: монографія / за ред. проф. Михайла Савчина. Ужгород: Видавництво «РІК-У», 2020. С. 200.

456  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

уразливий стан, в якому перебуває особа, свідчить про її підвищену віктимність – високу ймовірність стати жертвою торгівлі людьми. У цьому зв’язку, для прикладу, Кременецький районний суд Тернопільської області слушно зазначив, що «згода потерпілих на роботу в парниках була не добровільною, а вимушеною, зумовленою уразливим становищем внаслідок збігу об’єктивних тяжких особистих та сімейних обставин, що істотно обме- жувало їх у можливості вільного вибору, та не відповідало їхнім справжнім інтересам»1. Якщо уразливий стан жертв торгівлі людьми, вчиненої з перерахованими вище цілями експлуатації, зумов- лений передовсім їхнім скрутним матеріальним становищем, то уразливий стан жертв торгівлі людьми, вчи- неної з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, часто пов’язаний зі специфічними факторами, зокрема з наявністю у особи інвалідності чи певної хвороби2. Так, 28,6% потерпілих від вказаного злочину мали інвалідність. Найбільше серед них осіб, у яких були ампутовані кінцівки. Такі особи, вочевидь, становлять особливий інтерес для торговців людьми, оскільки здатні викликати найбільші співчуття у перехожих, а отже, можуть одержати від них найбільшу милостиню. Інші фізичні вади, що їх мали жертви розглядуваного злочину, – сліпота, глухота, синдром Марфана тощо. Один із потерпілих від цього посягання хворів на олігофренію в ста- дії імбецильності. Зауважимо, що окремі з жертв торгівлі людьми, вчиненої із зазначеною вище метою, раніше добровільно займалися жебрацтвом. Цей фактор також відіграв певну роль у віктимізації таких осіб3. Хоча наявність інвалідності у жертви торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, є її «перевагою», яка гарантує стабільне отримання нею милостині, відсутність виражених фізич- них вад не свідчить про «професійну непридатність» завербованої особи. Вивчення емпіричної бази засвідчує, що під час жебракування в хід ідуть різноманітні засоби: імітація інвалідності (наприклад, шляхом стягування рук спеціальним обручем), демонстрація фальшивих довідок про хворобу, видавання себе за монахинь тощо. Окремі з потерпілих мали завдання привозити інвалідів до місця жебракування, забирати у них милостиню й відвозити їх назад. Особливу групу потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття же- брацтвом, складають діти. Частина з них, як зазначалося вище, були продані матерями особам, котрі декларува- ли мету примусового втягнення їх в жебракування. В інших випадках матері були завербовані для примусового жебракування разом зі своїми дітьми. Так, Чуднівський районний суд Житомирської області встановив, що група циганів, вербуючи мешканок цієї області для начебто роботи в Польщі, наполегливо переконувала їх взяти із собою малолітніх дітей під тим приводом, що з дітьми простіше буде перетнути державний кордон, а також запевняла, що за наявності з ними дітей поляки здаватимуть більше гуманітарної допомоги, а отже, їм вдасться більше заробити4. Діти, таким чином, – перспективний «товар» з точки зору отримання доходу від примусового їх втягнення в зайняття жебрацтвом. Торгівля дітьми вчиняється з використанням уразливого (а нерідко й безпорадного) стану дитини, зумов- леного її фізичними та психічними властивостями, котрі позбавляли або суттєво обмежували здатність дитини усвідомлювати свої дії, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір незаконним діям. На наше переконання, торгівля дітьми, вчинена їхніми батьками, – найбільш небезпечний та найганебніший різновид торгівлі людьми, який свідчить про глибоку моральну деформацію винних осіб, завдає серйозного удару по психіці дитини, котра виростає з усвідомленням того, що її продала рідна матір. В окремих проана- лізованих кримінальних провадженнях авторові вдалося відшукати свідчення того, як зраджені батьками діти реагували на їх підлий вчинок. Приміром, десятирічний хлопчик, якого мати продала за 30 тисяч гривень для подальшої експлуатації (примусового втягнення в зайняття жебрацтвом), під час досудового розслідування та в суді розповідав, що «коли він зрозумів, що мама продає його дядькові, йому стало дуже важко на душі і він, щоб не розплакатись, закрив вуха руками»5. Більшість (66,7%) жертв торгівлі людьми до моменту вчинення щодо них даного злочину проживали в місті, 26,2% – в селі, 6,4% – в селищі міського типу, 0,7% – не мали визначеного місця проживання. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що відповідні показники відрізняються залежно від тієї чи іншої мети експлуатації людини, за-

1 Архів Кременецького районного суду Тернопільської обл. за 2016 рік. Справа № 601/693/15-к. 2 Необхідно, однак, зазначити, що уразливий стан майже половини жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебра- цтвом, був зумовлений винятково їхнім скрутним матеріальним становищем, збігом тяжких особистих або сімейних обставин. 3 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. № 4 (29). Том 1. С. 107. 4 Архів Чуднівського районного суду Житомирської обл. за 2013 рік. Справа № 625/1747/2012. 5 Архів Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської обл. за 2011 рік. Справа № 0907/1-234/2011.

457 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

для якої вчиняється розглядуване посягання. Мешканці міста переважають серед жертв торгівлі людьми, вчине- ної з метою сексуальної експлуатації (71%), з метою використання в порнобізнесі (100%) та з метою вилучення органів (80%). Домінують вони також серед жертв торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами (70%). Натомість мешканці села переважають серед жертв торгів- лі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці (58,9%) та з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом (47%). Особи без визначеного місця проживання виявились лише серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою примусової праці (1,6%) та з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом (12,2%). Найбільш «строкатою» є розглядувана характеристика жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою при- мусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Серед цих осіб 38,8% були мешканцями міст, 2% – селищ міського типу, 47% – сіл, 12,2% не мали визначеного місця проживання. В матеріалах кримінальних проваджень далеко не завжди наявна інформація про те, чи були знайомі між собі жертва та злочинець до моменту вчинення розглядуваного діяння. Знайомими зі своїми кривдниками були орієнтовно 30% жертв даного злочину. Найбільшою мірою стосується це жертв торгівлі людьми, вчиненої з ме- тою сексуальної експлуатації. Зрозуміло, що знайомство із потенційною жертвою спрощує комунікацію з нею, полегшує процес переконання у вигідності зробленої пропозиції. У переважній більшості вказаних випадків йдеться про поверхово знайомих людей, однак подеколи це також особи, які перебувають у родинних відно- синах (переважно матері та їхні діти). Так, наприклад, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області встановив, що раніше судима жінка за 2,5 тисячі доларів США продала свою звідну сестру та її малолітнього сина для подальшої їх експлуатації у формі примусового втягнення в зайняття жебрацтвом1. Окремі з потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, – особи, які раніше займалися проституцією. Про реальну чисельність таких осіб серед жертв розглядуваного діяння говорити складно. В одних матеріалах кримінальних проваджень прямо вказується на те, що раніше вказані особи займа- лися проституцією, в інших – міститься лише опосередкована інформація. Так, наприклад, у матеріалах кримі- нального провадження, розглянутого Заводським районним судом м. Миколаєва, зазначено, що вербувальник скористався отриманими від третіх осіб відомостями про готовність жінки за своїми моральними якостями вступати в статевий зв’язок за грошову винагороду2. Очевидно, що готовність надавати сексуальні послуги за грошову винагороду відіграє важливу роль у віктимізації жертв торгівлі людьми. Те саме стосується й осіб, які до моменту вчинення щодо них розглядуваного посягання добровільно займалися жебрацтвом і у зв’язку з цим привернули увагу торговців людьми. Торгівля людьми є не одномоментною дією, а становить собою доволі складний і багатоетапний процес, кін- цевою метою якого є експлуатація жертви. Стаття 149 КК України, нагадаємо, передбачає відповідальність за саму по собі торгівлю людьми, а так само за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини, якщо вони вчинені з метою експлуатації. У цьому зв’язку Н.В. Сметаніна слушно зазначає, що особли- вості віктимної поведінки жертви існують на кожному із зазначених етапів3. Утім, найбільшою мірою вказане стосується вербування людини, а також її експлуатації. Вивчення емпіричної бази засвідчило, що вербування жертв торгівлі людьми найчастіше здійснюється в ході безпосереднього спілкування між вербувальником та жертвою (на вулицях населених пунктів, в кафе, по теле- фону тощо). Нерідко для цього використовуються також можливості інтернету, оголошення в засобах масової інформації, вуличні оголошення про прийом на роботу. І лише в окремих випадках вербування здійснюється під прикриттям модельних агентств, агентств із працевлаштування тощо. Зазначимо також, що іноді вербуваль- ники залучають до своєї діяльності інших осіб, котрі не здогадуються про їхні справжні наміри. Так, наприклад, Синельниківський міськрайонний суд Дніпропетровської області встановив, що А. попросив свого знайомого Р., який не був обізнаний про злочинні плани А., щоб той підшукав дівчат, котрі бажають поїхати на заробітки до Росії. При цьому А. повідомив Р. недостовірні відомості про те, що дівчата працюватимуть в Росії офіці- антками, а також надав йому неправдиву інформацію про умови цієї роботи. Вказану інформацію А. просив повідомляти бажаючим поїхати на заробітки дівчатам4.

1 Архів Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. за 2018 рік. Справа № 303/5913/18. 2 Архів Заводського районного суду м. Миколаєва за 2011 рік. Справа № 1-155/11. 3 Віктимологія: навч. посіб. / за ред. В.В. Голіни і Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2017. С. 240; Сметаніна Н.В., Манагарова Є.С. Кримінологічна харак- теристика злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми в умовах гібридної війни. Часопис Київського університету права. 2018. № 1. С. 187. 4 Архів Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. за 2014 рік. Справа № 191/2670/13-к.

458  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Виявивши осіб, які перебувають в уразливому стані, зумовленому скрутним матеріальним становищем, збі- гом тяжких особистих, сімейних або інших обставин, вербувальники переконують їх в доцільності та вигід- ності зайняття проституцією чи виконання певної роботи. Для впливу на потерпілих з метою переконання їх прийняти вказану пропозицію використовуються різноманітні методи. Одним із таких методів є розмова в довірчій обстановці, в ході якої вербувальники прагнуть викликати довіру з боку потерпілих, запевняють, що прагнуть допомогти їм у вирішенні життєвих проблем, намагаються справити враження надійної ділової людини. Під час вербування основний акцент, як правило, робиться на значному розмірі заробітку, який особа от- римуватиме, погодившись на пропозицію. Потерпілим іноді обіцяють величезні суми, які вони зможуть заро- бити за короткий відрізок часу. Найбільші кошти зазвичай обіцяють за зайняття проституцією. Зауважимо, що нерідко йдеться навіть не про тисячі, а про десятки тисяч доларів США на місяць. Так, наприклад, громадянин Китаю, переконуючи О. у вигідності пропозиції, запевнив її, що за день, обслуговуючи 5-6 клієнтів, вона заро- блятиме від 1100 до 1900 доларів США, за місяць же їй вдасться заробити понад 20 тисяч доларів1. У зв’язку з викладеним слід погодитись з Н.А. Орловською, яка слушно підкреслює, що жертви торгівлі людьми часто демонструють ознаки паразитизму, прагнучи швидко та без особливих зусиль отримати значні кошти2. Цим зазвичай і користаються вербувальники. Зауважимо, що вербувальники здебільшого (орієнтовно у 70% випадків) прямо пропонують жінкам займа- тися проституцією, не повідомляючи, однак, правду про те, що їх чекатиме, коли вони опиняться під контролем експлуататорів. В інших випадках жертвам торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, під час вербування повідомляють неправдиві відомості про характер роботи, якою доведеться займатися (наприклад, пропонують роботу офіціанток, танцівниць, покоївок тощо), і лише згодом вони довідуються, що їх обманули, оскільки насправді робота полягатиме в наданні сексуальних послуг за грошову винагороду. Вказане стосується не лише зазначеного різновиду розглядуваного посягання, а й торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, а також торгівлі людьми, вчиненої з метою використання в порнобізнесі. Наприклад, одним особам, які стали жертвами торгівлі людьми з метою примусового втягнення в зайняття же- брацтвом, обіцяли роботу (зокрема, пропонували працювати продавцями, офіціантками, доглядальницями за людьми похилого віку чи інвалідами, збирачами гуманітарної допомоги для хворих людей, розповсюджувачами листівок тощо), однак згодом заявили, що робота полягатиме в жебракуванні. Іншим – прямо пропонували займатися жебрацтвом, на що потерпілі, перебуваючи в уразливому стані, добровільно погоджувались, однак вводили їх в оману стосовно інших обставин вказаної діяльності (приміром, можливості у будь-який момент повернутися додому чи відмовитися від подальшого жебракування тощо)3. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що жертвам торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі при- мусової праці, вербувальники повідомляють завідомо неправдиві відомості про вигідні умови праці, що чека- ють на них, якщо вони погодяться на висловлену пропозицію. Зазвичай жертвам обіцяють високооплачувану й нетяжку роботу, належні умови проживання, повноцінне харчування, нормований робочий день, вихідні дні, можливість у будь-який момент безперешкодно повернутися додому4. В окремих випадках обман стосується навіть місця роботи. Так, Приморський районний суд м. Одеси встановив, що потерпілим обіцяли високоо- плачувану роботу зі збору яблук в одному з районів Одеської області, однак привезли до кордону з Росією, де заявили, що плани змінилися і працювати вони будуть на території Російської Федерації5. Особи, які здійснюють вербування потенційних донорів, при зустрічі з останніми повідомляють їм загалом правдиві відомості (зокрема, який орган вилучатимуть, у якому місці (країна, клініка), за яку винагороду). Варто зазначити, що у всіх проаналізованих випадках потерпілі справді отримали обумовлену винагороду за вилуче- ний у них орган (від 7 до 10 тисяч доларів). Обман (неповна правда) криється у найбільш значущій інформації –

1 Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2018 рік. Справа № 522/17574/18. 2 Орловська Н.А. Перспективи розвитку кримінально-правової політики України щодо запобігання торгівлі людьми. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 130. 3 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. № 4 (29). Том 1. С. 107. 4 Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі примусової праці: кримінологічна характеристика та основні напрями запо- бігання / Правове регулювання та економічні свободи і права: монографія / за ред. проф. Михайла Савчина. Ужгород: Видавництво «РІК-У», 2020. С. 201. 5 Архів Місцевого Приморського районного суду м. Одеси за 2011 рік. Справа № 1-413/11.

459 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

про те, яка шкода здоров’ю загрожує донору в результаті вилучення органа1. Так, один із вербувальників запев- няв потенційного донора, що все буде добре і без однієї нирки цілком можна повноцінно жити, наголошував, що операцію будуть проводити спеціалісти, які добре знають свою роботу2. В іншому випадку вербувальник, аби розсіяти всі сумніви потенційних донорів, говорив, що він сам продав свою нирку (що відповідало дійс- ності) і запевняв, що може слугувати прикладом того, що вилучення однієї нирки не становить небезпеки для здоров’я3. У розглядуваному контексті підкреслимо, що жертви торгівлі людьми зазвичай не ставляться до зроблених їм пропозицій критично. При цьому нерідко має місце не просто відсутність достатньої пильності, а нічим не обґрунтована («сліпа») довіра до незнайомої людини, котра обіцяє легке вирішення матеріальних проблем. Приміром, в одному випадку жінка погодилась на роботу в Російській Федерації, хоча їй навіть не уточнили в чому саме ця робота полягатиме4. В іншому випадку жінку не здивувало те, що в останній момент, вже біля пункту перетину державного кордону, їй повідомили, що працювати офіціанткою доведеться не в Харкові, як спершу запевняли, а на території Росії5. Ще в одному випадку потерпілі через скрутне матеріальне становище навіть не роздумували над пропозицією продати свою нирку6. Поширеним прийомом, використовуваним під час вербування потерпілих, є наведення прикладів інших осіб. Приміром, для посилення ефекту реальності зробленої пропозиції вербувальником наводяться приклади жінок, котрі свого часу погодились на надання платних сексуальних послуг, а нині завдяки цьому багато заро- бляють і ні в чому собі не відмовляють. Так, наприклад, один із вербувальників, переконуючи дівчину виїхати до Росії для надання платних сексуальних послуг, запевняв її, що жодна з жінок, яких він раніше влаштував у Москві повіями, не шкодує за своє рішення, вони заробляють багато грошей, купують собі машини, кварти- ри, їм роблять модні зачіски, вони відвідують салони краси, а також наголошував, що таких грошей, які вона, займаючись проституцією, може заробити в Москві, в Україні не заробить ніколи7. В іншому випадку для під- твердження своїх слів вербувальниця демонструвала жінці фотографії привабливих дівчат, розповідаючи як вони, завдяки заняттю проституцією в Росії, досягли вагомих успіхів у житті, стали моделями, вийшли заміж за заможних чоловіків, вирішивши таким чином свої матеріальні проблеми8. Деякі вербувальники йдуть іще далі і в якості прикладу наводять себе. Приміром, прагнучи отримати згоду Т. на виїзд до Туреччини для надання сек- суальних послуг клієнтам за грошову винагороду, С. запевнила її, що сама неодноразово займалася проституці- єю на території вказаної країни і на своєму прикладі може сказати, що Т. в Туреччині нічого не загрожуватиме і там вона зможе заробити достатньо коштів для того, аби повернути борги та погасити кредити9. Вербувальники створюють у потерпілих ілюзію власного вибору: пропонують їм самостійно прийняти рі- шення про виїзд за кордон, однак замовчують те, що надалі, коли особа опиниться в експлуататорів, вона буде позбавлена можливості вільного вибору своєї поведінки. Варто зазначити, що в ході вербування потерпілим іноді навіть пропонують оформити трудовий договір, що має слугувати додатковим аргументом на користь безпечності та вигідності зробленої пропозиції. Так, напри- клад, Приморський районний суд м. Одеси встановив, що вербувальники, прагнучи переконати дівчат виїхати до Лівану, надали їм для підпису трудовий договір, у якому йшлося про те, що кожну із них приймають на ро- боту в нічний клуб в якості танцівниць10. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що потерпілі, перебуваючи в скрутному матеріальному становищі, зазви- чай довго не роздумують над пропозицією вербувальника. Іноді ж потерпілі не дають згоду відразу, однак під впливом відсутності роботи та інших життєвих обставин врешті-решт погоджуються на пропозицію вербу- вальника. В деяких випадках процес вербування («психологічної обробки») жертви триває довгий період часу,

1 Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі вилучення органів (кримінологічний аспект). Експлуатація як складова тор- гівлі людьми: виміри, тенденції та шляхи протидії: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (м. Львів, 6-7 червня 2019 р.) / упор. О.М. Балинська, Г.Я. Савчин. Львів: ЛьвДУВС, 2019. С. 11. 2 Архів Рахівського районного суду Закарпатської обл. за 2010 рік. Кримінальна справа № 1-263/10. 3 Архів Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської обл. за 2014 рік. Справа № 607/163/13-к. 4 Архів Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської обл. за 2011 рік. Справа № 1-281/11. 5 Архів Немирівського районного суду Вінницької обл. за 2014 рік. Справа № 140/1258/14-к. 6 Архів Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської обл. за 2014 рік. Справа № 607/163/13-к. 7 Архів Ленінського районного суду м. Харкова за 2013 рік. Справа № 642/2880/13-к. 8 Архів Глухівського міськрайонного суду Сумської обл. за 2017 рік. Справа № 576/790/17. 9 Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2016 рік. Справа № 522/6461/16-к. 10 Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2011 рік. Справа № 1-909/11. Див. також: Архів Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дні- пропетровської обл. за 2012 рік. Справа № 1-766/11; Архів Центрального районного суду м. Миколаєва за 2014 рік. Справа № 490/7470/13-к.

460  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

доти, доки остання не надасть згоду на виїзд за кордон. Протягом цього часу із жертвою зустрічаються, їй те- лефонують, нагадуючи про вигідність пропозиції, переймаються тим, аби вона не передумала. Так, наприклад, Деснянський районний суд м. Чернігова встановив, що Н. упродовж шести місяців періодично зустрічалась з О. і розповідями про високу заробітну плату та заможне життя в Об’єднаних Арабських Еміратах схиляла її до виїзду до цієї країни для роботи начебто продавцем у магазині. Коли О. повідомляла Н., що знайшла роботу в Чернігові чи Києві, остання з метою недопущення працевлаштування О. в Україні відмовляла її, переконуючи поїхати на роботу до ОАЕ, а також давала їй гроші на придбання продуктів харчування та предметів першої необхідності для того, аби поставити її в залежне від себе та інших учасників злочинної групи матеріальне ста- новище1. Наполегливість, з якою деякі вербувальники переконують жертв виїхати за кордон для зайняття там прости- туцією чи іншою діяльністю, іноді починає їх насторожувати. Збагнувши нарешті, що їх обманюють і насправді робота полягатиме в наданні сексуальних послуг за грошову винагороду, такі особи іноді повідомляють в право- охоронні органи про те, що стали жертвами торгівлі людьми. Приміром, одна із потерпілих у суді повідомила, що вербувальник часто телефонував їй і наполягав на зустрічі, що її занепокоїло. Побоюючись потрапити в сек- суальне рабство, вона звернулася до правоохоронців, які запропонували їй взяти участь у викритті протиправ- ної діяльності вказаної особи, на що вона дала свою згоду. Завдяки цьому вербувальника затримали, а дівчина не стала жертвою сексуальної експлуатації2. Необхідно зазначити, що вербувальники не лише переконують потерпілих у вигідності їхньої пропозиції, а й, як правило, беруть на себе всі витрати, пов’язані з виготовленням закордонного паспорта, відкриттям візи та придбанням квитків. Тим самим жертва ставиться в залежне матеріальне становище, що дозволяє торговцям людьми підпорядкувати її своїй волі. У разі, якщо завербована особа починає вагатися або відмовлятися від виїзду за кордон, злочинці вказують їй на те, що ними витрачено чималі кошти, які вона повинна повернути протягом найближчого часу. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що нерідко це стає вирішальним фактором, який змушує жертв торгівлі людьми, котрі перебувають в скрутному матеріальному становищі, погодитися на по- дальшу їх експлуатацію. Так, наприклад, коли завербована для зайняття проституцією в Італії М. засумнівалася у правильності свого рішення, Н. повідомила їй, що на оформлення документів витрачено кошти у сумі 10 тисяч доларів США, переконавши таким чином М. у неможливості відмови від виїзду за кордон для надання сексуальних послуг чоловікам за грошову винагороду3. Таким чином, в ході вербування відбувається маніпуляція свідомістю потерпілих, завдяки чому у них зни- жується критичне ставлення до отримуваної інформації, відбувається підкорення волі вербувальників, форму- ється залежність від них. Вище зазначалося, що частину жертв розглядуваного злочину, вчиненого з метою експлуатації людини, скла- дають неповнолітні. Цікаво, що в окремих випадках вербувальники не лише переконують неповнолітніх їхати за кордон на роботу, а й отримують на це згоду їхніх батьків. Так, наприклад, Ленінський районний суд м. Ми- колаєва встановив, що для отримання згоди батьків неповнолітньої Г. на виїзд її до Росії для начебто роботи доглядальницею, П., яка достовірно знала, що справжньою метою виїзду Г. до Росії є її сексуальна експлуата- ція, зустрілася з матір’ю дівчини, яку переконала відпустити доньку за кордон на роботу. Після цього нотаріус оформив дозвіл на тимчасовий виїзд неповнолітньої Г. до Російської Федерації в супроводі П.4 Зрозуміло, що в цьому та в подібних випадках перетворення неповнолітніх на жертв торгівлі людьми вдалося б уникнути, якби батьки відповідально ставилися до своїх обов’язків, не довіряли незнайомим або ж малознайомим, відрадили своїх дітей від необдуманих рішень. Будучи переконаними у вигідності висловленої їм пропозиції, завербовані нерідко пропонують приєдна- тися до них своїм друзям, знайомим та близьким родичам. Приміром, потерпіла О., завербована Н., яку знала протягом кількох років і не мала підстав їй не довіряти, запропонувала своїй подрузі М., котра також перебу- вала в скрутному матеріальному становищі, поїхати разом до Росії, де торгувати на ринку, на що та погодилась. Після того, як жінки прибули до російського Бєлгорода, Н. заявила, що ніякими продавцями вони не будуть, а займатимуться жебрацтвом5. 1 Архів Деснянського районного суду м. Чернігова за 2011 рік. Справа № 1/2506/375/11. 2 Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2013 рік. Справа № 1522/27097/12. 3 Архів Хортицького районного суду м. Запоріжжя за 2012 рік. Справа № 0825/6408/2012. 4 Архів Ленінського районного суду м. Миколаєва за 2016 рік. Справа № 489/6795/15-к. 5 Архів Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської обл. за 2011 рік. Справа № 1-281/11.

461 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Запрошення завербованими особами своїх знайомих для спільної поїздки на роботу за кордон пояснюється різними факторами, основним з яких, на наш погляд, є переконаність у більшій безпечності такої поїздки, у тому, що разом легше буде вирішити ті чи інші проблеми, якщо такі виникнуть. Нерідко завербованими керує бажання допомогти родичам чи знайомим, які також перебувають у скрутному матеріальному становищі, не- бажання залишати вдома неповнолітніх дітей тощо. Так, наприклад, завербована для роботи в теплицях на те- риторії Росії жінка взяла із собою своїх дітей, в тому числі й неповнолітню доньку, перед тим запитавши вербу- вальницю чи можна і їм поїхати на роботу, на що та погодилась1. Наслідком таких необдуманих вчинків стає не лише потрапляння особи в ситуацію торгівлі людьми, а й втягнення нею у вказану ситуацію найближчих людей. Після того, як жертва торгівлі людьми надала свою згоду на виїзд за кордон, її кандидатуру нерідко погоджу- ють із замовниками – особами, які експлуатуватимуть її або ж перепродадуть іншим особам. Стосується це пе- редовсім жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації та з метою використання в порно- бізнесі. Поширеною практикою, зокрема, є надсилання замовнику фотографій завербованих дівчат в оголеному чи напівоголеному вигляді. Подеколи жертві висувають певні умови (наприклад, схуднути), після виконання яких визнають придатною для надання сексуальних послуг за грошову винагороду. Іноді жертв розглядуваного злочину змушують пройти медичний огляд. Стосується це насамперед завербованих з метою вилучення орга- нів. У зв’язку із цим зазначимо, що торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі вилучення органів, як правило, відбувається за такою схемою: вербування потенційного донора та отримання згоди останнього на вилучення органа (у всіх проаналізованих випадках – нирки) → обстеження стану його здоров’я → переміщення особи до клініки, де здійснюється перевірка того, чи підходить вона як донор, → операція з вилучення нирки в донора і трансплантація її реципієнту. У тих випадках, коли вилучення органа відбувалося в Національному інституті хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова, злочинцями підроблялися документи, які засвідчу- вали родинні зв’язки між донором та реципієнтом2 (оскільки вітчизняне законодавство передбачає, що вилу- чення анатомічних матеріалів у живого донора допускається лише у разі, якщо реципієнт і донор є близькими родичами або членами сім’ї)3. Чималий інтерес становлять дані, які стосуються кола країн призначення жертв розглядуваного злочину. Відповідна інформація дозволяє зорієнтуватися в основних каналах торгівлі людьми та потребує врахування при розробці й вдосконаленні заходів запобігання вказаним посяганням. Здійснений аналіз емпіричної бази засвідчив, що 34,6% осіб завербували для експлуатації в Росії, 15,2% – в Туреччині, 10,5% – в Україні, 7,6% – в Польщі, 5% – в Чехії, 4,8% – в ОАЕ, 3,2% – в Німеччині, 2,9% – в Іспанії, 2,7% – в Лівані, 2,2% – в Греції, 2,2% – в Китаї, 2,2% – в Ізраїлі, 1,7% – в Італії, 1% – на Кіпрі, 0,9% – в Хорватії, 0,7% – в Швейцарії, 0,6% – у Шрі-Ланці, 0,26% – на Сейшельських островах, 0,26% – в Казахстані, 0,26% – в Республіці Корея, 0,26% – в Мексиці, 0,26% – в Коста-Ріці, 0,2% – в Болгарії, 0,2% – в Індії, 0,2% – в Індонезії, 0,2% – в Угорщині, 0,1% – у Франції, 0,1% – в Йорданії. Таким чином, наше дослідження засвідчило широкий спектр країн, які мали слугувати країнами призначен- ня жертв торгівлі людьми. Це не лише держави Європи, а й країни Азії та Латинської Америки. При цьому не може не звертати на себе увагу той факт, що половину жертв аналізованого злочину планувалося експлуатувати в Росії та Туреччині. Водночас на чималу кількість перерахованих країн припадає незначна чисельність потер- пілих. Зауважимо, що окремі дослідники називають й інші країни призначення жертв торгівлі людьми. Так, М.Г. Вербенський, Т.П. Мінка і Д.О. Негодченко зазначають, що Україна є постачальницею «живого товару» також до Македонії, Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини, Косово, Португалії, Великобританії, Литви, Сирії, Нідерландів, Бельгії, Словенії, Молдови, Албанії, Єгипту, Словаччини, Лівії, Румунії, Австрії, Японії, Ліберії, Вірменії, Фінляндії, Швеції, Нігерії, Мальти, Грузії, Монако, Єгипту4. О.В. Козаченко та Н.В. Кльован зазна- чають, що жертв торгівлі людьми з України постачають не лише до перерахованих нами країн, а й до Сербії,

1 Архів Кременецького районного суду Тернопільської обл. за 2016 рік. Справа № 601/693/15-к. 2 Див., наприклад: Архів Рахівського районного суду Закарпатської обл. за 2011 рік. Справа № 1-110/11. 3 Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі вилучення органів (кримінологічний аспект). Експлуатація як складова тор- гівлі людьми: виміри, тенденції та шляхи протидії: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (м. Львів, 6-7 червня 2019 р.) / упор. О.М. Балинська, Г.Я. Савчин. Львів: ЛьвДУВС, 2019. С. 10–11. 4 Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. С. 71.

462  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Чорногорії, Великобританії, Литви, Португалії, Австрії, Норвегії, Бахрейну, Словаччини, Нідерландів, Арген- тини1. Не заперечуючи того, що реальний перелік країн призначення дійсно може бути ширшим, ніж той, який наведений нами вище, мусимо, однак, зазначити, що жодного випадку, коли б особу було завербовано для по- дальшої експлуатації в перерахованих вказаними авторами державах, під час аналізу доступної емпіричної бази не зафіксовано. Інформацію щодо кола країн призначення жертв торгівлі людьми варто навести також у розрізі конкрет- них форм експлуатації людини. Здійснене дослідження засвідчило, що для 31,5% осіб, завербованих з метою сексуальної експлуатації, країною призначення була Росія, для 19% – Туреччина, для 8,6% – Польща, для 6% – ОАЕ, для 5% – Чехія, для 4% – Німеччина, для 3,6% – Іспанія, для 3,4% – Ліван, для 3,2% – Україна, для 2,7% – Греція, для 2,7% – Китай, для 2,7% – Ізраїль, для 2,2% – Італія, для 1,2% – Кіпр, для 1,1% – Хорватія, для 0,9% – Швейцарія, для 0,33% – Сейшельські острови, для 0,33% – Казахстан, для 0,22% – Болгарія, для 0,22% – Шрі-Ланка, для 0,22% – Республіка Корея, для 0,22% – Індія, для 0,22% – Індонезія, для 0,22% – Угорщина, для 0,1% – Франція, для 0,1% – Мексика, для 0,1% – Йорданія. Як бачимо, серед країн призначення жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, трій- ку лідерів становлять Росія, Туреччина та Польща. При цьому на перші дві припадає понад половина жертв вказаного посягання. Здійснений аналіз емпіричної бази засвідчує, що жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, планували експлуатувати в трьох країнах: 59,7% – в Україні, 31,4% – в Росії, 8,9% – в Чехії. Більшість (55,1%) завербованих з метою втягнення в зайняття жебрацтвом мали експлуатувати в Росії, 28,6% – в Україні, 16,3% – в Польщі. Абсолютна більшість (91,3%) жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою використання в порнобізнесі, при- значалася для експлуатації в Росії, 4,3% – в Мексиці, по 2,2% – в Україні та Республіці Корея. Країною призначення для п’ятьох з десяти жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою вилучення органів, була Шрі-Ланка, для трьох – Коста-Ріка, для двох – Україна. Таким чином, найширше коло країн призначення притаманне для жертв вказаного злочину, вчиненого з метою сексуальної експлуатації. Цілий ряд країн (в тому числі Туреччина, яка у загальному переліку держав призначення посідає друге місце) є країнами призначення жертв торгівлі людьми, вчиненої винятково із зазна- ченою метою. Єдиною країною (якщо не враховувати Україну), яка фігурує у списку країн призначення жертв торгівлі людьми незалежно від форми експлуатації, з метою якої вона вчиняється (єдиний виняток – мета вилу- чення органів), є Росія. Україна ж лідирує серед країн, де планувалося здійснювати трудову експлуатацію жертв вказаного злочину. Торгівля людьми, вчинювана з метою експлуатації людини, зазвичай передбачає переміщення жертви (в ме- жах території України або ж за її межі). Здебільшого переміщення завербованої особи відбувається різними видами транспорту (як правило, автомобільним, авіаційним чи залізничним), значно рідше – шляхом пішого супроводу. Обманутих жертв супроводжує вербувальник (частіше) або інша особа, в інших випадках жертви прибувають до місця призначення самостійно, де їх зустрічає особа, що діє у співучасті з вербувальником. В окремих випадках для переміщення жертв використовують третіх осіб, які не здогадуються про те, що пасажи- ри – жертви торгівлі людьми. Так, наприклад, Хустський районний суд Закарпатської області встановив, що В., знаючи, що його знайомий О. займається перевезенням пасажирів до Російської Федерації, попросив його організувати виїзд двох осіб, якими були жертви торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, до Москви. Водій, не здогадуючись про мету поїздки дівчат до столиці Росії, погодився на прохання В.2 Аналіз емпіричної бази засвідчує, що в деяких випадках переміщення жертв торгівлі людьми являє собою складний і дороговартісний процес. Подеколи жертвам доводиться долати кордони кількох держав, кори- стуватися послугами різних перевізників. Так, Ленінський районний суд м. Миколаєва встановив, що молоді жінки, яких завербували для сексуальної експлуатації в Ізраїлі, спершу діставалися літаком до Єгипту, звідки

1 Козаченко А.В., Клёван Н.В. Феномен транснациональной преступности: научно-практическое пособие. Николаев: ООО «Фирма «Илион», 2009. С. 354, 358, 359, 368. 2 Архів Хустського районного суду Закарпатської обл. за 2013 рік. Справа № 713/3047/12.

463 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

невстановлені слідством особи переміщали їх на територію Ізраїлю. Одна із потерпілих у судовому засіданні розповіла, що через Синайську пустелю до єгипетсько-ізраїльського кордону їх перевозили на автомобілях ко- чівники-бедуїни1. Потерпілі від розглядуваного злочину іноді перетинають державний кордон України незаконно. В більшо- сті таких випадків жертв супроводжують торговці людьми, які передають їх співучасникам, що діють по той бік кордону. Разом із тим трапляються випадки, коли незаконне перетинання державного кордону відбувається жертвою самостійно. Приміром, Єнакіївський міський суд Донецької області встановив, що Особа-3, достовір- но знаючи про відсутність в неповнолітньої Особи-4 паспорта, необхідного для законного переміщення через державний кордон України, за грошову винагороду домовилась з невстановленим провідником поїзда про не- законне переміщення дівчини, завербованої для сексуальної експлуатації, до Москви. У столиці Росії Особу-4 зустріла невстановлена слідством особа, що привезла її до орендованої квартири, у якій дівчина тривалий час піддавалась сексуальній експлуатації2. В юридичній літературі зазначається, що для забезпечення як легального, так і нелегального переміщення жертв торгівлі людьми через державний кордон нерідко використовуються корупційні механізми. Приміром, Є.Є. Шалімов стверджує, що торговці людьми мають налагоджені зв’язки з посадовими особами, до компетен- ції яких входить забезпечення виїзду за кордон (співробітники прикордонних, міграційних, паспортно-візо- вих служб). На переконання дослідника, без допомоги та сприяння вказаних структур здійснити перевезення жертв розглядуваного посягання у ряді випадків було практично неможливо3. Емпіричним шляхом підтвердити зазначене не вдалося, однак відкидати того, що такі випадки мають місце, вочевидь, не варто4. У разі, якщо жертви розглядуваного посягання пересуваються до місця призначення самостійно, торговці людьми детально інструктують їх про те, як поводитися під час перетинання кордону, зокрема, які відповіді слід давати на запитання прикордонників та митників. Варто, однак, зауважити, що в деяких випадках, по- при докладні консультації, під час проходження паспортного контролю жертви даного злочину повідомляють справжню мету своєї поїздки. Приміром, троє дівчат, завербованих з метою сексуальної експлуатації, на запи- тання в аеропорту про мету їхньої поїздки прямо відповіли, що прямують до Туреччини займатися проститу- цією. Дівчат переконали, що на чужині вони можуть стати жертвами сексуальної експлуатації, а тому покидати територію України вони передумали й звернулися до правоохоронних органів5. Вже на етапі переміщення до потерпілих подеколи застосовують насильство, аби подолати опір та змусити їх до покори. Так, наприклад, інвалід, якому вербувальники пообіцяли високооплачувану роботу з виготовлення електроприладів у Києві, зрозумівши, що його привезли не до столиці, а до контрольно-пропускного пункту на кордоні з Росією, спробував покинути салон автомобіля, відчинивши задні дверцята. З метою завадити втечі чоловіка один із співучасників заподіяв йому кілька ударів по голові, від чого потерпілий втратив свідомість. Подолавши опір, співучасники перемістили його через державний кордон України з Росією. Коли чоловік при- йшов до тями, йому пригрозили ножем з метою примусити виконувати всі їхні вказівки. Інваліда змусили за- йматись жебрацтвом на вулицях Москви, віддаючи всі зароблені гроші6. Кінцевим етапом розглядуваного злочину, вчиненого з метою експлуатації людини, є власне експлуатація. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що експлуатували трохи більше половини жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації, – 655 (57,1%) з 1147. Решта завербованих експлуатації не піддавалися з причин, що не залежали від волі винних (здебільшого у зв’язку із затриманням винного та завербованих ним жертв до моменту перетинання останніми державного кордону). 1 Архів Ленінського районного суду м. Миколаєва за 2011 рік. Справа № 1-32/11. 2 Приговор Енакиевского городского суда Донецкой обл. от 9 августа 2012 г. (дело № 1-799/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26611952 3 Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и криминологические проблемы торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2007. С. 133. 4 Про зв’язок корупції і торгівлі людьми див.: Ванюшева Я.В. Коррупционные факторы, способствующие торговле людьми. Евразийская адвокатура. 2017. № 5 (30). С. 89–92; Куликов А.С. Коррупция и торговля людьми. Юристъ-Правоведъ. 2008. № 4 (29). С. 5–10; Шведова Г.Л. Корупційні переду- мови поширення торгівлі людьми. Правовий вимір конституційної та кримінальної юрисдикції в Україні та світі. Перші юридичні читання: збірка тез доповідей Всеукраїнської дистанційної наукової конференції, присвяченої 20-річчю заснування економіко-правового факультету (27 квітня 2018 р., м. Одеса) / за заг. ред. Л.О. Корчевної, І.А. Дришлюка. Одеса: Фенікс, 2018. С. 137–140; Шведова Г.Л. Корупція – каталізатор торгівлі людьми в Укра- їні та в світі. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 16-17 березня 2018 р.). Івано-Франківськ, 2018. С. 172–175; Шведова Г.Л. Торгівля людьми в Україні: корупційні передумови поширення та шляхи запобігання. Актуальні проблеми державно-правового розвитку України в контексті інтеграційних процесів: матеріали ІІІ Міжнародної науково-прак- тичної конференції, 28 травня 2018 р. / редкол.: С.К. Бостан, Р.М. Максакова, Т.Є. Леоненко. Запоріжжя: «Ліра ЛТД», 2018. С. 357–359. 5 Архів Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. за 2016 рік. Справа № 182/700/16-к. 6 Архів Чуднівського районного суду Житомирської обл. за 2013 рік. Справа № 625/1747/2012.

464  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

З-поміж 655 експлуатованих жертв розглядуваного злочину 252 (38,5%), піддавалися експлуатації в Росії, 99 (15,1%) – в Україні, 64 (9,8%) – в Туреччині, 52 (7,9%) – в Чехії, 50 (7,6%) – в Польщі, 25 (3,8%) – в ОАЕ, 22 (3,4%) – в Лівані, 17 (2,6%) – в Німеччині, 17 (2,6%) – в Іспанії, 10 (1,5%) – в Греції, 10 (1,5%) – в Ізраїлі, 7 (1,1%) – в Хорватії, 5 (0,8%) – на Кіпрі, 5 (0,8%) – в Італії, 5 (0,8%) – в Шрі-Ланці, 4 (0,6%) – в Швейцарії, 3 (0,46%) – в Казахстані, 3 (0,46%) – на Сейшельських островах, 2 (0,3%) – в Індії, 1 (0,15%) – в Індонезії, 1 (0,15%) – у Франції, 1 (0,15%) – в Йорданії. Жертвами сексуальної експлуатації стали 449 (48,9%) з 918 потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з вка- заною метою. В Росії сексуальній експлуатації були піддані 152 особи (33,9%), в Туреччині – 64 (14,3%), в Поль- щі – 42 (9,4%), в Чехії – 41 (9,1%), в ОАЕ – 25 (5,6%), в Лівані – 22 (4,9%), в Україні – 17 (3,8%), в Німеччині – 17 (3,8%), в Іспанії – 17 (3,8%), в Греції – 10 (2,2%), в Ізраїлі – 10 (2,2%), в Хорватії – 7 (1,6%), на Кіпрі – 5 (1,1%), в Італії – 5 (1,1%), в Швейцарії – 4 (0,9%), в Казахстані – 3 (0,7%), на Сейшельських островах – 3 (0,7%), в Індії – 2 (0,4%), в Індонезії – 1 (0,2%), у Франції – 1 (0,2%), в Йорданії – 1 (0,2%). Сексуальна експлуатація потерпілих відбувалась здебільшого в столицях та у великих містах перерахованих вище країн. Більшість (59,7%) жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, експлуа- тували в Україні, 40,3% – в інших країнах. При цьому це всього дві країни – Росія (31,4%) та Чехія (8,9%). Твер- дження про поширеність фактів трудової експлуатації в Польщі, яке трапляється в кримінологічній літературі1, хоч і видається цілком вірогідним, однак не підтверджується емпірично. Трудова експлуатація потерпілих відбувалась на території Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Запорізької, Київської, Луганської, Одеської, Херсонської та Черкаської областей (переважно в сільських насе- лених пунктах), в селах та селищах Бєлгородської, Воронезької, Курської, Московської областей та Краснодар- ського краю Російської Федерації, в с. Замахи району Млада Болеслав Чеської Республіки. Жертвами експлуатації у формі примусового втягнення в зайняття жебрацтвом стали 37 (75,5%) з 49 потер- пілих від торгівлі людьми, вчиненої з вказаною метою. Більшість цих осіб експлуатували за кордоном: 62,2% – на території Росії, ще 21,6% – на території Польщі. На території України жебрацтвом змушені були займатися лише 16,2% жертв. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що жертви вимушені були жебракувати в Москві, Бєлгороді, Курську (Ро- сійська Федерація), Лодзі (Республіка Польща), Києві, Миколаєві, на території Вінницької, Івано-Франківської та Одеської областей (Україна). Окремих осіб експлуатували почергово на території різних держав. Жертви розглядуваного посягання вимушені були жебракувати в громадських місцях: біля вокзалів, станцій метро, під- земних переходів, в електричках тощо2. З 46 жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою використання в порнобізнесі, експлуатували 38 (82,6%). Всі ці особи піддавалися експлуатації в Росії (м. Санкт-Петербург). Жертвами експлуатації у формі вилучення органів стали 7 (70%) з 10 потерпілих від торгівлі людьми, вчи- неної з вказаною метою. В п’яти осіб нирку вилучили в Шрі-Ланці (клініки м. Коломбо), у двох – в Україні (м. Київ, Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова). Після прибуття до місця експлуатації у жертв, як правило, забирають документи, що посвідчують їхню осо- бу. Робиться це здебільшого під приводом того, що документи вони можуть загубити, що наразі вони їм не знадобляться, що паспорт потрібний для оформлення трудового договору з роботодавцем або ж для придбання сім-карти місцевого оператора мобільного зв’язку. Фактор відсутності паспорта, поряд з відсутністю грошей, перебуванням на території чужої країни, постійним контролем з боку експлуататорів, є одним з основних, що стоять на заваді повернення додому. Саме після прибуття до місця експлуатації більшість жертв розглядуваного посягання дізнається про факт обману, про те, що їм доведеться займатися не тією діяльністю, яку обіцяли раніше, або ж що обіцяні умови праці зовсім не відповідають реальним. Крім цього, жертв торгівлі людьми зазвичай ставлять перед фактом, що їм необхідно відпрацювати витрачені за них гроші. Як правило, йдеться про кілька тисяч доларів – суму, яка

1 Див., наприклад: Козаченко А.В., Клёван Н.В. Феномен транснациональной преступности: научно-практическое пособие. Николаев: ООО «Фирма «Илион», 2009. С. 359; Раковська Ю.В. Особливості експлуатації чоловіків у рамках торгівлі людьми. Актуальні проблеми держави і права. 2012. Вип. 64. С. 564; Раковська Ю.В. Українці як потенційні жертви торгівлі людьми у Республіці Польща. Молодий вчений. 2016. № 3 (30). С. 491; Турок В.В. Соціально-економічні наслідки та механізми протидії торгівлі людьми: дис. … канд. економ. наук: 08.00.07. Київ, 2016. С. 81. 2 Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. № 4 (29). Том 1. С. 108.

465 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

для жертв розглядуваного посягання є надзвичайно великою, і яку повернути немає можливості. У багатьох випадках винні цілеспрямовано втягують потерпілих у боргову кабалу: жертви торгівлі людьми умисно став- ляться у становище, коли вони, ставши боржниками, змушені працювати безкоштовно задля повернення боргу. Найчастіше такий борг пов’язаний з коштами, витраченими на перевезення потерпілих до місця роботи. При- міром, Кременецький районний суд Тернопільської області встановив, що під час вербування потенційних пра- цівників їм обіцяли, що проїзд буде безкоштовним і грошей із собою брати не потрібно, однак коли потерпілі прибули до Російської Федерації і, побачивши умови, в яких їм доведеться проживати та працювати, забажали повернутись додому, їм повідомили, що працювати доведеться доти, доки не відпрацюють вартість проїзду1. Необхідно підкреслити, що боргова кабала є одним із дієвих механізмів контролю над жертвами торгівлі людь- ми, завдяки якому вдається зламати їх волю та примусити до праці, жебракування чи зайняття проституцією. Опинившись у мовній та соціальній ізоляції, не маючи реальної можливості звернутися за допомогою, біль- шість жертв змушена підкоритися вимогам експлуататорів. Утім, навіть на цьому етапі окремим жертвам розгля- дуваного посягання вдається уникнути експлуатації. Так, наприклад, Луцький міськрайонний суд Волинської області встановив, що коли потерпілі, яких перемістили на територію Польщі, дізналися, що їм доведеться надавати сексуальні послуги за грошову винагороду, вони навідріз відмовилися займатися проституцією та під погрозами звернутися в поліцію наполягли на тому, щоб їх повернули до України2. Інший приклад: коли Н. відмовилась від надання послуг сексуального характеру за грошову винагороду, сутенери повідомили їй, що без повернення 1000 євро, які за неї заплатили, її не відпустять. У цій ситуації Н. звернулася за допомогою до своїх родичів, які електронним переказом переслали їй необхідні кошти. Повернувши борг сутенерам, дівчина змогла повернутися з Греції в Україну3. Необхідно зазначити, що наведені вище приклади є доволі рідкісними і фактично становлять виняток з правила. Здебільшого ж жертви торгівлі людьми, опинившись на чужині без грошей та реальної можливості звернутися по допомогу, змушені виконувати вимоги експлуататорів. До найбільш непоступливих нерідко за- стосовують фізичне та психічне насильство. Приміром, коли М., яку в Іспанії продали власнику нічного клубу для сексуальної експлуатації, намагалась відмовитись від зайняття проституцією, їй пригрозили, що в разі не- послуху з нею та з її близькими фізично розправляться. У зв’язку з цим М. змушена була надавати сексуальні послуги за грошову винагороду доти, доки не відпрацювала кошти, витрачені власником нічного клубу на її придбання4. В матеріалах кримінальних проваджень нерідко міститься інформація про те, що винні обмежують свободу пересування жертв сексуальної експлуатації, забороняють їм телефонувати рідним, іноді змушують надавати сексуальні послуги без застосування засобів контрацепції. Жертвам торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, доводиться важко пра- цювати, нерідко у складних погодних умовах. Робочий день зазвичай триває 11–15 годин, іноді більше. Так, один із потерпілих від розглядуваного злочину стверджував, що «роботи було постійно багато, і вдень і вночі, відпочивати не можна було й хвилини, зробив одне, відразу потрібно братися за іншу роботу; на сон залишало- ся приблизно дві години»5. Інтерес становить інформація про вид робіт, що їх примусово виконували жертви розглядуваного посяган- ня. Сільськогосподарські роботи виконували 42% потерпілих, на будівництві були зайняті 24,2%, в садовому господарстві – 9,7%, на підприємстві з виготовлення меблів – 8,9%, на підприємстві з переробки каменю – 3,2%, на сміттєзвалищі змушені були працювати 6,5% осіб, прибирати територію довелося 3,2% потерпілих, працювати по домашньому господарству – 2,4%. Потерпілих від розглядуваного посягання експлуататори нерідко карають за неякісно виконану роботу, за будь-який непослух. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що майже у кожному випадку трудової експлуатації до жертв застосовувалась система санкцій за навіть найменші допущені ними порушення. Приміром, Коростен- ський міськрайонний суд Житомирської області встановив, що на чеському підприємстві, для роботи на якому

1 Архів Кременецького районного суду Тернопільської обл. за 2016 рік. Справа № 601/693/15-к. 2 Архів Луцького міськрайонного суду Волинської обл. за 2012 рік. Справа № 1-781/11. Див. також: Архів Луцького міськрайонного суду Волинської обл. за 2016 рік. Справа № 0308/9191/12; Приговор Калининского районного суда г. Горловки Донецкой обл. от 18 января 2013 г. (дело № 1-385/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29323320. 3 Архів Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. за 2014 рік. Справа № 359/3337/13-к. 4 Архів Рівненського міського суду Рівненської обл. за 2013 рік. Справа № 1715/20652/12. 5 Архів Антрацитівського міськрайонного суду Луганської обл. за 2013 рік. Справа № 1202/3965/2012.

466  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

обманним шляхом завербували одинадцять громадян України, була налагоджена система штрафів таким чином, щоб під будь-яким приводом не оплачувати виконану ними роботу; працівникам доводилось працювати лише за їжу та житло, деяка робота не оплачувалась взагалі1. В іншому випадку працівників, що якось провинилися, позбавляли їжі та сигарет2. Система штрафів в ряді проаналізованих випадків застосовувалась також до жертв сексуальної експлуатації та експлуатації у формі використання в порнобізнесі. Здійснене дослідження засвідчило, що жертви сексуальної експлуатації та експлуатації у формі використання в порнобізнесі проживали переважно в орендованих квартирах, рідше в борделях чи в готелях, у яких здебіль- шого і надавали сексуальні послуги за грошову винагороду. У ряді випадків сексуальна експлуатація відбувалась не за місцем проживання жертви. Жертви торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, змушені були проживати у непристосованих приміщеннях (підвалах, сараях, вагончиках, корівниках тощо), їх погано годували (зокрема, зіпсованими продуктами), в багатьох випадках їм доводилось недоїдати. Так, наприклад, Кременецький район- ний суд Тернопільської області підкреслив, що «про умови трудової експлуатації потерпілих свідчить пона- дурочний характер праці, небезпечні умови праці, відсутність спецодягу та засобів охорони праці, надзвичайна задуха у теплу пору року, антисанітарія, як на місці роботи, так і у місці проживання, відсутність можливості помитися чи скористатися туалетом, відсутність ліжок для відпочинку, розміщення чоловіків та жінок разом у нежитловому приміщенні»3. Один із потерпілих від досліджуваного посягання розповідав: «Спали ми без постелі, в бруді, в постійних протягах, позбавлені хоча б елементарних людських умов, постійно боялись під- хопити інфекційні чи інші хронічні захворювання. Ми усвідомлювали, що годують нас лише для того, аби ми змогли працювати і не більше, нерідко нас годували зіпсованим м’ясом загиблих тварин»4. Жертви торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, здебільшого проживали у спеціально орендованих квартирах, у ряді випадків – в домоволодінні експлуататорів, ще в низці випадків відповідна інформація була відсутньою в матеріалах кримінальних проваджень. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що до жертв розглядуваного злочину нерідко застосовується фізичне та психічне насильство. Винні застосовують його в якості покарання за будь-який проступок (наприклад, за те, що посміли витратити частину зароблених коштів на власні потреби), а також з метою примушування потерпі- лих до роботи чи зайняття проституцією. Звичайним явищем є також моральні знущання над потерпілими, їх приниження та образи. Так, наприклад, Антрацитівський міськрайонний суд Луганської області, дослідивши обставини справи, змушений був констатувати, що «через систематичне приниження честі та гідності потерпі- лих, вони перестали відчувати себе людьми, а лише рабами, машиною без потреб і свободи. Їх позбавили будь- якої можливості боротися за свої права, знищили віру в себе, в справедливість і правопорядок у цьому світі. Через те, що тривалий час до них ставились як до тварин, на даний момент вони бояться проявити себе як люди, в них досі живе страх, побоювання просити, заперечувати чи відстоювати свою точку зору, їх перетворили на безвольних, жалюгідних істот»5. В окремих випадках до жертв застосовують й інші засоби впливу, аби зламати їх волю та примусити до важкої праці. Так, наприклад, Луцький міськрайонний суд Волинської області встановив, що потерпілих, яких обман- ним шляхом вербували серед алкозалежних непрацюючих осіб без визначеного місця проживання і змушували безоплатно сортувати сміття на полігоні твердих побутових відходів (сміттєзвалищі), співучасники система- тично споювали неякісними алкогольними напоями, чим призводили до психологічного зламу особистості та пригнічення волі до будь-якого опору6. Жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, експлуатували протягом різного часу: від 1 до 3 діб – 2,7%, від 3 до 7 діб – 4,7%, від 7 діб до 1 місяця – 20,9%, від 1 до 3 місяців – 27,8%, від 3 до 6 місяців – 14,7%, від 6 до 12 місяців – 5,3%, понад 1 рік – 3,1%. В решті (20,7%) випадків відповідна інформація в матеріалах кримінальних проваджень була відсутня. Отже, сексуальна експлуатація потерпілих від торгівлі людьми переважно триває не більше одного-трьох місяців. Зазвичай протягом цього часу жертва відпрацьовує затрачені на неї кошти і, не бажаючи надалі займатися проституцією, повертається на батьківщину. Зафіксова- 1 Архів Коростенського міськрайонного суду Житомирської обл. за 2012 рік. Справа № 1-54/11. 2 Архів Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-31/2012. 3 Архів Кременецького районного суду Тернопільської обл. за 2016 рік. Справа № 601/693/15-к. 4 Архів Антрацитівського міськрайонного суду Луганської обл. за 2013 рік. Справа № 1202/3965/2012. 5 Архів Антрацитівського міськрайонного суду Луганської обл. за 2013 рік. Справа № 1202/3965/2012. 6 Архів Луцького міськрайонного суду Волинської обл. за 2013 рік. Справа № 161/5292/13-к.

467 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

ний нами максимальний строк сексуальної експлуатації становив близько 5 років1. Натомість в окремих випад- ках сексуальна експлуатація тривала дуже короткий період часу. Приміром, Київський районний суд м. Харко- ва встановив, що К., яку обманним шляхом завербували начебто для роботи моделлю в Москві, перебуваючи в уразливому стані, дала згоду на надання сексуальних послуг чоловікам за грошову винагороду. В цей же день К. вступила в статевий зв’язок з незнайомим раніше чоловіком, за що отримала від нього 700 доларів США, після чого придбала квиток до Харкова і повернулася додому2. Жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, експлуатували протягом такого часу: менше доби – 3,2%, від 3 до 7 діб – 2,4%, від 7 діб до 1 місяця – 9,7%, від 1 до 3 місяців – 38%, від 3 до 6 місяців – 38,7%, понад 6 місяців – 8%. Таким чином, переважну більшість жертв даного злочину експлуатували більше одного місяця. Цього часу було достатньо, аби частина потерпілих, не отримавши заро- бітну плату за свою роботу, усвідомила, що їх обманули. Деякі потерпілі, навіть зрозумівши, що їх обманули, і обіцяних за роботу грошей не заплатять, продовжували працювати до останнього, оскільки не мали грошей на дорогу, працювали в чужій країні, в якій погано орієнтувалися, або ж боялися звертатися до правоохоронних органів через порушення міграційного законодавства. Окремі з потерпілих, не витримавши нестерпних умов проживання та роботи, намагалися втекти від своїх експлуататорів. Однак втікачів нерідко повертали назад, при цьому їх жорстоко карали за таку зухвалість. Приміром, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області встановив, що після повернення потерпілих, які зуміли втекти, винні жорстоко били їх перед іншими експлуатованими особами, котрі сприймали такі дії як загрозу застосування до них аналогічного насильства у разі невдалої втечі3. Жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, експлуатували протягом такого часу: від 3 до 7 діб – 5,41%, від 7 діб до 1 місяця – 2,7%, від 1 до 3 місяців – 27,03%, від 3 до 6 місяців – 18,92%, від 6 до 12 місяців – 8,11%, понад 1 рік – 13,51%. Максимальний строк експлуатації становив 6 років4. В решті (24,32%) випадків конкретна інформація у матеріалах проваджень була відсутня. Жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою використання в порнобізнесі, експлуатували протягом такого часу: від 3 до 7 діб – 10,52%, від 7 діб до 1 місяця – 36,84%, від 1 до 3 місяців – 23,7%. В 28,94% випадків інфор- мація про період, упродовж якого жертву розглядуваного злочину експлуатували, в матеріалах кримінального провадження була відсутня. Період експлуатації жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою вилучення органів, зумовлений часом, не- обхідним на проведення операції з вилучення органа в донора і трансплантації його реципієнту, і, зрозуміло, об’єктивно триває недовгий період часу. Певний інтерес становить інформація про обставини звільнення експлуатованих жертв торгівлі людьми. У близько 30% випадків інформація про обставини звільнення жертв вказаного злочину, що піддавалися сек- суальній експлуатації, була відсутня. Орієнтовно 40% потерпілих від сексуальної експлуатації, відпрацювавши наявний борг та заробивши на зворотний квиток, самостійно повернулися додому. У решті випадків жертви сексуальної експлуатації, скориставшись нагодою, зуміли втекти (близько 20%), або ж були звільнені правоохо- ронцями (не більше 5%). 50% жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, були звільнені праців- никами правоохоронних органів, 21,8%, не витримавши умов проживання та роботи, втекли від своїх експлуа- таторів, ще 28,2% осіб відпустили злочинці, усвідомивши, приміром, загрозу викриття їх злочинної діяльності. У більшості матеріалів кримінальних проваджень відсутні дані, що стосувалися б обставин звільнення жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. У решті випадків жертв експлуатації звільнили працівники правоохоронних органів або ж вони, скориставшись нагодою, зуміли втекти. Так, наприклад, інвалід-афганець О. у місці, де він займався жебрацтвом, зустрів свого однополчанина, завдяки якому зумів втекти від циганів, котрі його експлуатували, і повернувся з Москви в Україну5. Жертви експлуатації у формі використання в порнобізнесі, інформацію про яких вдалося отримати, відпра- цювавши наявний борг та заробивши на зворотний квиток, повернулися з Росії додому. Жертви експлуатації у 1 Приговор Енакиевского городского суда Донецкой обл. от 9 августа 2012 г. (дело № 1-799/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26611952 2 Архів Київського районного суду м. Харкова за 2013 рік. Справа № 1/640/105/13. 3 Архів Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-31/2012. 4 Архів Снятинського районного суду Івано-Франківської обл. за 2012 рік. Справа № 914/1972/2012. 5 Архів Хмільницького міськрайонного суду Вінницької обл. за 2015 рік. Справа № 1-12/11.

468  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

формі вилучення органів після проведення трансплантологічної операції також повернулися додому самостій- но. Здійснене дослідження засвідчує, що жертви сексуальної експлуатації та експлуатації у формі використання в порнобізнесі здебільшого не одержують жодних коштів доти, доки не відпрацюють свій борг. Однак згодом, як правило, вони отримують певний відсоток (від 10 до 50%) від заробленого, тоді як більша частина вказаних коштів дістається їх експлуататорам. Більшості (59,7%) потерпілих за виконану ними роботу взагалі не було виплачено зароблених грошей; вони працювали лише за їжу та дах над головою. Заробітна плата, однак не в повному обсязі, була виплачена 40,3% осіб. Наприклад, працівники, які кілька місяців працювали на будівництві в Російській Федерації, отримали за свою роботу по 3–7 тисяч рублів кожен, хоча вербувальники обіцяли їм щомісячний заробіток у 1000 доларів США1. За день жебракування жертви розглядуваного злочину збирали від кількох сотень гривень до кількох сотень доларів. В абсолютній більшості випадків всі зароблені кошти експлуататори забирали собі, купуючи для потер- пілих лише продукти харчування. В окремих випадках частину милостині жертвам залишали і вони мали змогу витрачати гроші на елементарні потреби. В кримінальних провадженнях нерідко трапляється інформація про наслідки, спричинені жертвам торгів- лі людьми внаслідок їхньої експлуатації. Йдеться, зокрема, про набуті соматичні захворювання, розвиток без- пліддя, втрату вагітності тощо. Однак найпоширенішими є згадки про спричинені жертвам розглядуваного посягання психічні травми. Зауважимо, що одна із жертв сексуальної експлуатації після повернення додому, переживаючи перенесені страждання та жахливі спогади, побоюючись розголосу за місцем проживання про факт зайняття нею в Росії проституцією, намагалася покінчити життя самогубством, однак була вчасно врято- вана своїми родичами2. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що в більшості випадків на момент судового розгляду потерпілі не мали жодних претензій до підсудних, оскільки ті розрахувалися з ними, повністю чи частково відшкодували завдані їм збитки. Зауважимо також, що потерпілі переймаються передусім тим, як отримати зароблене, а не покарати своїх кривдників, а тому нерідко просять суд суворо не карати останніх. Приблизно у третині випадків в рамках кримінального провадження потерпілі заявляли цивільний позов про відшкодування завданої їм матеріальної та моральної шкоди. Суди переважно повністю або частково задовольняли такі позови. В юридичній літературі слушно звертається увага на соціально-психологічні особливості жертв торгівлі людьми, зокрема на те, що часто вони характеризуються соціальним інфантилізмом, що й визначає їх підвище- ну довірливість, нерозсудливість, готовність до авантюрних вчинків3. Вище зазначалося, що такі особи, нерідко навіть не задумуючись, легко дають згоду на пропозицію вербувальника, втягують у ці авантюри близьких та знайомих, не переймаються наслідками своїх вчинків. Окремі з них, навіть уникнувши експлуатації чи повер- нувшись після неї додому, повторно потрапляють в аналогічні ситуації. У кримінологічній науці робилися спроби розробити класифікацію жертв торгівлі людьми, що відображала б типові схеми їх поведінки. Так, наприклад, виходячи із морально-психологічних особливостей потенційних жертв вказаного злочину дослідники виокремлюють такі типи жертв торгівлі людьми: депресивний – особи з подавленим інстинктом самозбереження або ж особи, у яких цей інстинкт взагалі відсутній, а тому вони легко піддаються обману й насильству; жадібний – особи, у яких надмірне прагнення до матеріального збагачення за- тьмарює розум, життєвий досвід, внутрішній голос, що й перетворює їх на легку здобич для торговців людьми; одинокі та «вбиті горем» – особи, пильність та здоровий глузд яких пригнічені самотністю, а тому вони стають легкою здобиччю торговців людьми; жертви із «стокгольмським синдромом» – особи, захисні реакції яких стають неможливими через тривале спілкування з торговцями людьми4. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що абсолютну більшість жертв розглядуваного злочину складають депресивний та жадібний типи. Можна виокре-

1 Архів Щорського районного суду Чернігівської обл. за 2014 рік. Справа № 732/281/14. 2 Архів Конотопського міськрайонного суду Сумської обл. за 2011 рік. Справа № 1-214/11. 3 Орловська Н.А. Перспективи розвитку кримінально-правової політики України щодо запобігання торгівлі людьми. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ, 2019. С. 130. 4 Ларин А.Н. Психологические особенности жертв торговли людьми. Электронный журнал «Психология и право». 2015. Том 5. № 3. С. 92; Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. С. 304–305.

469 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

мити й інші критерії класифікації жертв торгівлі людьми. Наприклад, залежно від того, вперше чи не вперше особа стала жертвою вказаного посягання, потерпілих можна поділити на первинних та рецидивних. Віктимологічна профілактика займає важливе місце в системі заходів запобігання торгівлі людьми. Необ- хідно працювати з «групою ризику», тобто з особами, які в силу різних життєвих обставин є потенційними жертвами торгівлі людьми, здійснювати індивідуальний вплив на них, надавати їм конкретну допомогу. Точне й своєчасне виявлення тих, хто входить в групу ризику потрапляння в ситуацію торгівлі людьми, є запорукою успішності запобігання таким злочинам. Необхідно здійснювати масштабне інформування населення про небезпечні ситуації, пов’язані з ризиком опинитися у ситуації торгівлі людьми. Зауважимо, що в науковій літературі висловлювалися критичні мірку- вання стосовно ефективності кампанії з інформування населення про загрозу стати жертвою торгівлі людь- ми. Так, наприклад, А.М. Орлеан констатує, що «вельми активно розгорнута останнім часом інформаційна кампанія із застереження громадян майже не спроможна вплинути на їх рішення працювати за кордоном». Причиною такого стану речей, на думку науковця, є низький ступінь довіри молоді до ЗМІ та державних уста- нов1. На наш погляд, є й інші причини цього феномену: скрутне матеріальне становище особи, яке штовхає її на такий крок, попри всі застереження, а також упевненість в тому, що «жертвою експлуатації може стати хто завгодно, але не я». Варто навести також результати проведеного свого часу робочою групою під керівництвом Т.А. Денисової опитування випускниць шкіл ряду українських міст, згідно з яким 49% опитаних респондентів на запитання про вірогідність стати жертвою сексуальної експлуатації та (чи) використання в порнобізнесі у випадку, якщо їм випаде можливість отримати роботу за кордоном, відповіли, що допускають таку можливість, 6% бажали б добровільно продати себе в рабство, аби тільки життя було «багатим і ситим»2. Зазначимо, що наведені результати соціологічного опитування підтверджуються нашим аналізом доступної емпіричної бази. Доводиться констатувати, що молоді жінки нерідко добровільно погоджуються на зайняття проституцією за кордоном, сподіваючись заробити чимало грошей, як їм це обіцяють вербувальники, тобто свідомо роблять такий вибір. Водночас вважаємо, що говорити упевнено про низьку ефективність відповідних інформаційних кампаній достатніх підстав немає, оскільки не існує об’єктивних даних про те, скільки потенційних жертв тор- гівлі людьми ними все ж не стали саме завдяки таким кампаніям. Тому здійснювати широке інформування на- селення про загрози стати жертвою торгівлі людьми необхідно й надалі. Важливу роль у цій справі, як відомо, відіграють інститути громадянського суспільства. На наш погляд, варто переглянути окремі підходи до прове- дення таких кампаній. Як видається, інформування потенційних жертв торгівлі людьми має бути максимально своєчасним і переконливим для тих, хто шукає кращої долі на чужині. Спеціально розроблені пам’ятки, текст яких має містити перелік ознак, за якими можна розпізнати дії торговців людьми, а також контактні телефони для інформування компетентних органів про потрапляння у ситуацію торгівлі людьми, в обов’язковому по- рядку варто роздавати всім молодим жінкам, які звертаються з метою оформлення закордонного паспорта до Державної міграційної служби чи Центру надання адміністративних послуг, а також при перетині ними дер- жавного кордону України3. На підставі аналізу матеріалів дев’яти кримінальних проваджень розглянемо також характерні особливос- ті жертв експлуатації дітей. Автором узагальнено дані, що стосуються 17 потерпілих від вказаного пося- гання. Серед жертв експлуатації дітей 14 (82,4%) – особи чоловічої статі, 3 (17,6%) – жіночої статі. На чисельну перевагу осіб чоловічої статі вказують також деякі інші дослідники4. Натомість, за даними О.В. Паньчук, най- частіше від кримінальної експлуатації страждають неповнолітні жіночої статі (62,5%)5. Цифри, одержані О.В. Паньчук, пов’язані, вочевидь, з тим, що під «експлуатацією дітей» дослідниця розуміє не лише використання праці дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, а й дії, пов’язані із сексуальною та іншими видами експлуатації дітей. Зрозуміло, що серед жертв сексуальної експлуатації чисель- ність осіб жіночої статі переважає. 1 Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. С. 39. 2 Денисова Т.А. Торговля женщинами и детьми с целью их сексуальной эксплуатации: исследования в Украине. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 183. 3 Андрушко А.В. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання торгівлі людьми. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. Вип. 5. Том 1. С. 212. 4 Антонова Е.П. Детский труд в контексте социальных трансформаций: автореф. дисс. … канд. социолог. наук: 22.00.04. Саратов, 2006. С. 10, 14. 5 Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. С. 11.

470  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Розподіл потерпілих від розглядуваного злочину залежно від їхнього віку виглядає таким чином: до 14 років – п’ятеро (29,4%), від 14 до 16 років – дванадцятеро (70,6%). Інші дані наводить О.В. Паньчук, яка вказує, що «серед жертв злочину (на жаль, не відомо якого конкретно, адже «експлуатацію дітей» авторка розуміє доволі широко – А. А.) діти віком до 11 років складають 16,5%, віком від 11 до 14 років – 31,2%, від 14 до 16 років – 33%, від 16 до 18 років – 19,3%»1. У всіх проаналізованих автором випадках жертви експлуатації дітей були учнями загальноосвітніх шкіл. Усі сімнадцятеро потерпілих від даного злочину мали обох батьків чи одного з них. Сім’ї, в яких виховувались вказані особи, здебільшого були бідними; зароблені дітьми кошти в окремих випадках мали бути підмогою для сімейного бюджету, однак в більшості випадків діти вказували, що зароблені гроші збирались витратити на власні потреби. Серед жертв експлуатації дітей восьмеро (47,1%) – мешканці сіл, шестеро (35,3%) – жителі міст, троє (17,6%) – селищ міського типу. Натомість, за даними О.В. Паньчук, більша частина потерпілих дітей прожива- ла у містах (65,3%), тоді як мешканцями сіл були 34,7%2. На наш погляд, є підстави вважати, що для сільської місцевості характерний вищий рівень латентності цього злочину, оскільки в селі використання праці дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, часто вважається нормою і не сприй- мається як кримінально каране діяння. До такого висновку спонукає, зокрема, опитування автором ста дітей у віці від 13 до 16 років3. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що в переважній більшості випадків жертва даного злочину раніше була знайома з винним. Аналогічні дані наводить О.В. Паньчук4. Найом на роботу здебільшого відбувається в ході безпосереднього спілкування, однак в окремих випадках для цього використовувались оголошення про набір на роботу із вказівкою на те, що вік працівника значення не має. Зауважимо також, що в ряді випадків діти самі здійснювали пошук роботи. Восьмеро потерпілих від розглядуваного діяння працювали на будівництві та на демонтажних роботах, троє – на сільськогосподарських роботах, троє – на роботах із сортування сміття, двоє – на підсобних роботах, ще один працював вантажником5. Необхідно підкреслити, що в жодному з проаналізованих автором випадків жертви даного злочину не укла- дали трудового договору. Таким чином, звичайним явищем є позаправове використання праці осіб, які не до- сягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, оскільки, як відомо, саме укладення трудо- вого договору є тим юридичним фактом, який свідчить про виникнення трудових правовідносин. Підкреслимо, що на практиці відсутність трудового договору означає також відсутність попереднього медичного огляду, за- безпечення вимог охорони праці та інших гарантій, передбачених трудовим законодавством. Так, наприклад, Вінницький міський суд Вінницької області встановив, що чоловік, який найняв на роботу із сортування сміття трьох неповнолітніх, не забезпечив їх належними засобами захисту, зокрема захисними костюмами, марлевими пов’язками, гумовими рукавицями, а в наявній аптечці не було ліків6. Крім того, варто зауважити, що в ряді ви- падків це призводить до того, що роботодавці зовсім не розраховуються з неповнолітніми працівниками або ж оплачують їхню роботу у сумі, меншій, ніж була попередньо обумовлена. У розглядуваному контексті потрібно погодитись з дослідниками, які підкреслюють, що нелегальний характер трудової діяльності обумовлює повну беззахисність дітей перед свавіллям з боку роботодавців7. Аналіз емпіричної бази дозволяє стверджувати, що йдеться переважно про тимчасову і ситуативну працю дітей. У спеціальній літературі з цього приводу слушно зазначається, що «для багатьох роботодавців діти яв- ляють собою резерв нерегулярної робочої сили, котру можна наймати і звільняти за своїм бажанням. Дітьми простіше управляти, ніж дорослими – хоча вони й володіють меншими навиками, вони меншою мірою усвідом- люють свої права, завдають менше клопотів, менше скаржаться і швидше пристосовуються»8.

1 Там само. С. 11. 2 Там само. С. 11. 3 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 282. 4 Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. С. 11. 5 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 283. 6 Архів Вінницького міськрайонного суду Вінницької обл. за 2014 рік. Справа № 127/31685/13-к. 7 Бархатов Д.Е. Социальный статус работающих «уличных детей»: автореф. дисс. … канд. социолог. наук: 22.00.04. Москва, 2004. С. 17. 8 Ерохина Л.Д. Трудовая эксплуатация детей (социокриминологический анализ). Приволжский научный вестник. 2012. № 4 (8). С. 96.

471 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Одинадцять з сімнадцяти потерпілих від розглядуваного посягання працювали в літні місяці, решта – восе- ни та взимку. Більшість дітей працювали протягом одного-трьох днів. Разом із тим окремі потерпілі від даного злочину працювали упродовж кількох десятків днів і навіть декількох місяців. Тривалість робочого дня здебіль- шого не перевищувала п’яти-семи годин, однак в окремих випадках він становив десять і навіть чотирнадцять годин. Зазначимо, що в більшості випадків потерпілі не мали жодних претензій до винних, оскільки на момент судового розгляду ті розрахувалися з ними в повному обсязі1. Віктимологічна профілактика експлуатації дітей має бути спрямована на інформування дітей, які не досяг- ли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, про ризики, пов’язані з експлуатацією їхньої праці. Як видається, важливу роль тут може відіграти школа. Основну увагу, зрозуміло, слід приділяти дітям із малозабезпечених сімей. На підставі вивчення матеріалів 50 кримінальних проваджень про вчинення злочину, передбаченого ст. 150- 1 КК України, розглянутих судами України за період з 2010 по 2019 рік, а також 100 обвинувальних вироків, до- ступних в Єдиному державному реєстрі судових рішень, проаналізуємо також характерні особливості жертв використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Автором узагальнено дані, що стосуються 120 малолітніх потерпілих, яких використовували для заняття жебрацтвом. В абсолютній більшості випадків для жебракування використовують одну малолітню дитину, значно рідше (близько 10%) – одразу кількох (найбільше – трьох). Серед жертв вказаного посягання кількість осіб чоловічої та жіночої статі є майже однаковою – 49,2% та 50,8% відповідно. Автором не виявлено жодного випадку, коли б особи, які використовували малолітню дити- ну для заняття жебрацтвом, зважали при цьому на її стать. Дані про вік потерпілих від використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом вдалося отримати лише стосовно 74 осіб. Розподіл жертв розглядуваного злочину залежно від їхнього віку виглядає таким чином: до 1 року – 9,5%, від 1 до 3 років – 21,6%, від 3 до 7 років – 37,8%, від 7 до 10 років – 23%, від 10 до 14 років – 8,1%. Таким чином, більшість жертв даного злочину припадає на вікову категорію 3–7 років2. Вік потерпілої від даного злочину малолітньої дитини прямо пов’язаний зі способом використання її для заняття жебрацтвом. Якщо найменших дітей використовували ігноруючи їхню волю (як правило, тримаючи їх на руках), то старших доводилось для цього здебільшого умовляти, обіцяючи їм, для прикладу, придбати солодощі. Так, наприклад, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська (нині – м. Дніпро) встановив, що Н. вмовила свого 7-річного сина співати у приміських електричках пісні й просити у пасажирів гроші. На отримані гроші Н. обіцяла придбати синові морозиво й шоколад. Зацікавивши хлопчика отриманням матеріальної виго- ди, мати зуміла схилити його до систематичного заняття жебрацтвом3. В окремих випадках жебракувати дітей примушували. Приміром, Ясинуватський міськрайонний суд Донецької області вказав, що жінка «словесно примушувала малолітню онучку звертатися до сторонніх громадян з проханнями та випрошуваннями про пе- редачу грошових засобів або інших матеріальних цінностей»4. У спеціальній літературі стверджується, що для заняття жебрацтвом винні досить часто використовують малолітніх із вродженими фізичними чи психічними вадами, які мають зовнішній прояв (зокрема, дітей, в яких відсутні певні частини тіла (рука, нога, фаланги пальців) або хворих на синдром Дауна)5. Однак здійснений нами аналіз емпіричної бази не підтверджує цього висновку. Лише двоє потерпілих від розглядуваного діяння були інвалідами, які не могли самостійно пересуватись (пересувались на інвалідному візку). Інші жертви даного злочину виражених вад здоров’я не мали. Розрахунок винних робився не на фізичні вади дітей, а на сам по собі малолітній вік, який і мав викликати милосердя перехожих. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що в переважній більшості випадків для того, аби розчулити перехожих та викликати їхнє співчуття, достатньо було самого факту, що гроші чи продукти харчування просить дитина. 1 Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 283. 2 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 291. 3 Архів Кіровського районного суду м. Дніпропетровська за 2010 рік. Справа № 1-444/10. 4 Приговор Ясиноватского горрайонного суда Донецкой обл. от 7 августа 2012 г. (дело № 0555/204/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25612236 5 Басиста І.В., Розкошинська С.О., Максимів Л.В. Особливості провадження освідування та огляду під час розслідування використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2016. № 2 (12). С. 24.

472  РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

І лише в окремих випадках з цією метою використовувались «допоміжні» засоби (приміром, документи про хворобу дитини). В абсолютній більшості випадків малолітніх дітей для заняття жебрацтвом використовували їхні батьки – матері (81%) та батьки (3%). Серед інших осіб, винних у цьому злочині, – бабусі дітей (9%), співмешканці їхніх матері чи батька (4%), тітки (дядьки), які замінювали дитині батьків (3%). Вивчення емпіричної бази засвідчує, що, використовуючи малолітню дитину для заняття жебрацтвом, вка- зані особи, як правило, перебувають поряд з дитиною. В кількох проаналізованих випадках діти жебракували самостійно, а їхні дії контролювалися дорослими на відстані. Жертв розглядуваного злочину використовували для заняття жебрацтвом протягом різного часу: 1 день – 10,8%, від 1 до 3 днів – 10,8%, від 3 до 7 днів – 5%, від 7 днів до 1 місяця – 15%, від 1 до 3 місяців – 32,5%, від 3 до 6 місяців – 13,3%, від 6 місяців до 1 року – 8,3%, понад 1 рік – 4,2%. Максимальний період, упродовж якого дитину використовували для заняття жебрацтвом, – понад 2 роки1. Періодичність, з якою малолітніх використовували для жебракування, була різною: одних дітей залучали до вказаної діяльності кілька разів на тиждень (або на місяць), інших – щодня. Як видається, сам факт тривалого й систематичного використання малолітньої дитини для жебракування свідчить про системні недоліки у роботі правоохоронних органів та со- ціальних служб2. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що 3,3% малолітніх дітей використовували для заняття жебрацтвом у Киє- ві, 32,5% – в обласних центрах, 44,2% – в містах обласного значення і районних центрах, 7,5% – в селищах місь- кого типу, 12,5% – в селах. Винні далеко не завжди використовували малолітніх за місцем їхнього проживання. Критерієм при виборі відповідного населеного пункту, як правило, була потенційна можливість отримати в ньому більшу милостиню. Разом з тим в окремих випадках при виборі населеного пункту до уваги бралися інші міркування. Так, наприклад, мешканка Мукачева пояснила, що жебракувала тільки в смт. Великий Березний, коли приїжджала туди до своїх родичів, оскільки жебракувати в рідному місті соромилась, не бажаючи бути впізнаною знайомими3. Чималий інтерес становлять також конкретні локації, в яких дітей використовували для заняття жебрац- твом. Найпоширенішим місцем вчинення вказаного злочину виявились привокзальні площі, залізничні вок- зали та автостанції (29,2%). Серед інших місць – церкви (16,7%), ринки (15,8%), вулиці населених пунктів (14,2%), житлові будинки (10%), торгові центри і магазини (7,5%), метрополітен і підземні переходи (5,8%), електрички (0,8%). В ряді випадків дітей використовували для заняття жебрацтвом у різних місцях. Варто зауважити, що в абсолютній більшості випадків використання малолітньої дитини для заняття жебра- цтвом приносило винним мізерні кошти (як правило, не більше кількох десятків гривень за один день; лише в кількох випадках зібрана милостиня становила кількасот гривень). Окрім грошей такі особи випрошували й отримували від перехожих продукти харчування та одяг4. Зважаючи на те, що жертвами розглядуваних посягань здебільшого є діти наймолодшого віку, а також з огля- ду на те, що використовують їх для жебракування переважно батьки, віктимологічна профілактика таких злочи- нів пов’язана із серйозними труднощами. Про характерні особливості жертв незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги го- ворити складно, оскільки відсутня відповідна судова практика. Можна, однак, стверджувати, що ключовою їх характеристикою, виходячи зі змісту ст. 151 КК України, є те, що такі особи мають бути завідомо психічно здоровими. Відсутні також будь-які емпіричні дані, які б характеризували віктимологічні особливості жертв примушу- вання до шлюбу. З огляду на це, зрозуміло, складно говорити й про розроблення конкретних заходів запобіган- ня таким посяганням.

1 Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 4 березня 2013 р. (справа № 522/4505/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33828039 2 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 291. 3 Архів Великоберезнянського районного суду Закарпатської обл. за 2012 рік. Справа № 702/1590/12. 4 Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юри- дичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 292.

473 РОЗДІЛ 8. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Підсумовуючи викладене, підкреслимо, що врахування викладених характеристик жертв злочинів проти волі, честі та гідності особи і особливостей їх віктимної поведінки є необхідною передумовою для розроблення та впровадження ефективних заходів запобігання таким посяганням.

474  ВИСНОВКИ

ВИСНОВКИ У монографії здійснено комплексне дослідження кримінально-правових та кримінологічних засад запобі- гання і протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи. Встановлено, що попри наявність у вітчизняній та зарубіжній юридичній науці численних досліджень з аналізованої проблематики, чимало питань запобігання та протидії вказаним посяганням дотепер є недослідженими, малодослідженими або ж дискусійними. В ході аналізу судової практики виявлено ряд проблем, що виникають при кримінально-правовій оцінці злочинів, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України, та при реалізації кримінальної відповідальності осіб, які вчиняють вказані злочини. Аргументовано пропозиції щодо вдосконалення редакцій ряду статей КК України. Розроблено кримінологічну характеристику злочинів проти волі, честі та гідності особи, з’ясовано їх детермінаційний комплекс та запропоновано систему заходів запобігання таким посяганням. Розроблені автором наукові положення та сформульовані висновки дали змогу вирішити важливу теорети- ко-прикладну проблему – комплексно та системно дослідити кримінально-правові та кримінологічні питання запобігання і протидії злочинам проти волі, честі та гідності особи і на цій основі запропонувати науково об- ґрунтовані шляхи розв’язання цих проблем у науці, законодавстві та правозастосовній практиці. 1. Розглянуто еволюцію законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи. З цією метою проаналізовано правові пам’ятки, що діяли на українських землях з Х століття і до прийняття чинного на сьогодні КК України (зокрема, князівські договори з Візантією, Руську Правду, церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого, Повний звід статутів Казимира Великого 1420 р., Судеб- ник Казимира IV Ягайловича 1468 р., Вірменський статут 1519 р., Литовські статути 1529, 1566 та 1588 рр., Соборне Уложення 1649 р., Артикул військовий Петра І 1715 р., «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., проект Кримінального уложення Російської імперії 1813 р., Звід законів Російської імперії 1832 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., Кримінальне уложення 1903 р., КК Австрій- ської імперії 1852 р., Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1878 р., КК Польщі 1932 р., кримінальні кодекси УСРР 1922 і 1927 рр., КК УРСР 1960 р., проекти КК незалежної України). Законодавець далеко не одразу усвідомив необхідність кримінально-правової заборони посягань на особи- сту свободу людини. Так, наприклад, викрадення людини (холопа або челядина) до середини XVII ст. розгляда- лося законодавцем в якості злочину проти власності і лише Соборне Уложення 1649 р. почало трактувати його як злочин проти особи. До кінця ХІХ ст. законодавці недостатньо чітко уявляли сам об’єкт злочинного посяган- ня – особисту свободу людини, а тому розосереджували відповідальність за відповідні діяння в різних структур- них частинах тогочасних кримінальних законів, однак згодом дійшли висновку про необхідність забезпечувати кримінально-правову охорону вказаного блага в межах одного розділу. Крім того, до початку ХХ ст. відповідні положення були недосконалими з точки зору юридичної техніки, зокрема хибували на надмірну казуальність, відображали існуючу станову нерівність між членами суспільства (першим законодавчим актом, який охороняв особисту свободу будь-якої людини, незалежно від її соціального статусу чи статі, став Артикул військовий Петра І 1715 р.), невиправдано поєднували елементи матеріального та процесуального кримінального права. У КК УСРР 1922 р. радянський законодавець, на відміну від дореволюційного, передбачив лише кілька складів розглядуваних злочинів (насильницьке незаконне позбавлення свободи; поміщення в лікарню для ду- шевнохворих завідомо здорової особи; викрадення, приховування чи підміну чужої дитини), включивши їх до глави V під назвою «Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи». Така назва глави залишалася незмінною і в наступних радянських кодексах. КК УСРР 1927 р. продублював основні положення у розгляду- ваній частині, які містилися в КК УСРР 1922 р. У КК УРСР 1960 р. законодавець скоротив коло посягань на особисту свободу, передбачивши відповідальність лише за незаконне позбавлення волі (ст. 123) та викрадення чужої дитини (ст. 124). Однак згодом кримінальний закон був доповнений статтями про відповідальність за захоплення заложників (1987 р.), незаконне поміщення в психіатричну лікарню (1988 р.) і торгівлю людьми (1998 р.). Законодавство про кримінальну відповідальність за посягання на честь та гідність особи еволюціонувало разом зі зміною уявлень про сутність вказаних цінностей. Кримінальні закони, які упродовж століть діяли на території українських земель, до злочинів проти честі та гідності особи відносили не лише словесну образу та наклеп, а й образу дією. При цьому історично першим посяганням на честь вважалася саме образа дією, а не словом. Деякі 475 ВИСНОВКИ

пам’ятки права, що діяли на території українських земель (зокрема, Уложення про покарання кримінальні та виправні, Статут про покарання, що накладаються мировими суддями), передбачали відповідальність не лише за наклеп, а й за дифамацію (тобто за поширення відомостей, що ганьблять іншу особу, але які відповідають дійсності). Радянський законодавець відмовився від встановлення кримінальної відповідальності за дифама- цію і виокремлював два злочини проти честі та гідності особи – наклеп та образу. Так було до 2001 р., коли законодавець незалежної України відмовився від криміналізації вказаних посягань. Разом із тим неодноразові спроби здійснити «реанімацію» кримінальної відповідальності за наклеп мали місце й після 2001 р. 2. Прослідковано еволюцію наукових поглядів на питання відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи. Встановлено, що затвердження в 1845 р. у Російській імперії Уложення про покарання кримінальні та ви- правні дало потужний імпульс розвитку науки кримінального права. Протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття з’явилося чимало праць (Л.С. Білогриць-Котляревського, О.Ф. Кістяківського, Г.Є. Колоколова, О.В. Лохвицького, В.Д. Набокова, М.А. Неклюдова, С.В. Познишева, М.С. Таганцева, І.Я. Фойницького та інших учених), у яких, серед іншого, розглядалися проблемні питання відповідальності за злочини проти осо- бистої свободи людини. Зазначеними вченими закладено фундамент у розроблення теоретичних засад кримі- нально-правової протидії вказаним посяганням. У розглядуваній частині найбільш вагомими видаються праці М.А. Неклюдова та І.Я. Фойницького. Чимало висловлених у них ідей залишаються актуальними до сьогодні. Серед іншого, йдеться про розробку підходів до розуміння особливостей об’єктивних ознак злочинів проти особистої свободи, про критичну оцінку обґрунтованості зарахування окремих діянь до системи зазначених злочинів, про рекомендації щодо формулювання відповідних кримінально-правових заборон тощо. Констатовано, що в радянській науці кримінального права злочини проти свободи особи не були пріоритетним напрямом дослідження. Питання кримінально-правової протидії таким посяганням розглядалися переважно на рівні підручників, навчальних посібників та науково-практичних коментарів. Встановлено, що у радянській юридичній літературі не було єдності думок стосовно системи цих злочинів. Єдиним злочином, щодо якого у вчених не виникало сумнівів з приводу його належності до посягань на особисту сво- боду, було незаконне позбавлення волі. Різні точки зору висловлювались у юридичній літературі стосовно викра- дення або підміни чужої дитини: на думку одних дослідників, це діяння належало до злочинів проти особистої свободи, на думку інших – до злочинів проти сім’ї та нормального розвитку дітей. Проаналізовано погляди вчених радянського періоду (М.І. Бажанова, Н.В. Бойко, О.О. Жижиленка, М.І. Загороднікова, О.М. Ігнатова, Е.Я. Немировського, А.А. Піонтковського, Ш.С. Рашковської, В.В. Сташиса, В.І. Ткаченка, М.Д. Шаргородського та ін.) на особливості об’єктивних та суб’єктивних ознак складів злочинів проти свободи особи. Зроблено висновок, що саме у радянський період було сформульовано низку висновків, які фактично є загальновизнаними у сучасній юридичній літературі. Найбільшою мірою це стосується теоретичних засад кримінально-правової протидії незаконному позбавленню волі. Чималий інтерес становить також тодішня дискусія про доцільність чи недоцільність виокремлення самостійного складу викрадення людини. Окремо розглянуто погляди науковців на злочини, що визнавались пережитками патріархально-родово- го побуту. Серед таких злочинів, зокрема, примушування жінки до вступу у шлюб, примушування жінки до продовження шлюбу, перешкоджання вступу жінки у шлюб за своїм вибором, викрадення жінки всупереч її волі з метою вступу з нею у шлюб. Підкреслюється, що фактично зазначені діяння посягали на свободу жінки. Відповідні напрацювання науковців радянського періоду нині становлять не лише історичний інтерес, а й мо- жуть прислужитися для новітніх досліджень такого нещодавно криміналізованого діяння, як примушування до шлюбу. Проблематиці відповідальності за злочини проти честі та гідності особи у період із середини ХІХ до по- чатку ХХ ст. свої праці присвятили А.Ф. Бернер, Л.С. Білогриць-Котляревський, П.О. Бобровський, М.В. Ду- ховськой, Г.Є. Колоколов, М.І. Ланге, Франц фон Ліст, О.В. Лохвицький, В.Д. Набоков, М.А. Неклюдов, С.В. Познишев, М.М. Розін, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, М.П. Чубинський, С.С. Шайкевич та інші вчені. Підкреслюється, що у юридичній літературі другої половини ХІХ – початку ХХ століття поняття честі та гідності здебільшого не розділялись, а розглядались як єдине явище. Більшість учених того часу була переконана, що суб’єктивна сторона честі (гідність особи) не може страждати від злочинних діянь, а тому й не може бути об’єктом таких посягань, як, зокрема, наклеп і образа; об’єктом вказаних діянь є тільки об’єктивна сторона честі. Глибока переконаність більшості вчених вказаного періоду в тому, що гідність особи не може страждати 476  ВИСНОВКИ

від злочинних посягань, вочевидь, була пов’язана з недостатнім розумінням змісту гідності людини та її значу- щості. Таке розуміння, як відомо, з’явилося значно пізніше. Зроблено висновок, що окремі із висловлених у той час ідей залишаються актуальними до сьогодні. Серед іншого, йдеться про співвідношення кримінально-пра- вових та цивільно-правових засобів захисту честі та гідності особи, розуміння впливу конкретних історичних умов на розвиток тих чи інших кримінально-правових інститутів. Звертається увага також на те, що вже у цей період висловлювалася пропозиція декриміналізувати образу як посягання на честь особи. Питанням кримінально-правової протидії посяганням на честь та гідність особи в радянський період було присвячено чимало дисертаційних досліджень (зокрема, В.І. Мархотіна, Й.С. Ноя, З.О. Ніколаєвої, А. Осмоно- ва, Б.З. Пурцхванідзе, Л.М. Сугачева, М.І. Трофімова, М.О. Цанави), монографій та наукових статей. Підкрес- люється, що у вказаний період категорії честі та гідності були надзвичайно заідеологізованими, що не могло не вплинути й на висновки учених, які досліджували проблемні питання відповідальності за вказані злочини. Встановлено, що у радянській юридичній літературі під злочинними посяганнями на честь та гідність особи розуміли лише наклеп та образу. Звернуто увагу на найбільш дискусійні питання відповідальності за наклеп та образу, які розглядалися в радянській науці кримінального права (зокрема, про можливість вчинення вказа- них діянь стосовно малолітніх, душевнохворих, осіб, які перебувають у непритомному стані, померлих, а також щодо юридичних осіб, тощо). Встановлено, що у радянській юридичній літературі одностайно заперечувалась доцільність встановлення кримінальної відповідальності за дифамацію, тобто за поширення відомостей, що ганьблять іншу особу, але відповідають дійсності, гостро критикувалося «буржуазне кримінальне законодав- ство», якому було відоме таке діяння. У той же час жоден з радянських науковців не піддавав сумніву доцільність існування кримінальної відповідальності за наклеп та образу. З’ясовано сучасний стан досліджень проблем кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи, виокремлено комплекс невирішених та дискусійних питань. Констатовано, що окремі аспекти кримінально-правової протидії вказаним злочинам залишаються майже не дослідженими (зокрема, особливості кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення, незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, примушування до шлюбу). Крім того, частина проведених досліджень (насамперед присвячених тор- гівлі людьми) не враховує останніх змін до кримінального закону. Окремі з висновків та пропозицій, зроблених у кримінально-правовій літературі, мають фрагментарний чи недостатньо аргументований характер. Визначе- но коло найбільш дискусійних аспектів кримінальної відповідальності за розглядувані діяння, які потребують свого вирішення. Встановлено, що прийняття у 2001 р. чинного на сьогодні КК України стимулювало розвиток криміноло- гічних досліджень розглядуваних посягань. При цьому констатовано, що більшість цих досліджень присвячена торгівлі людьми, тоді як іншим злочинам проти волі, честі та гідності особи приділяється значно менше уваги. Вказане стосується, зокрема, незаконного позбавлення волі або викрадення людини, підміни дитини, захоплен- ня заручників, незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги. 3. Аргументовано, що оптимальною для визначення об’єкта злочинів проти волі, честі та гідності особи є ціннісна теорія об’єкта злочину. Підкреслено, що стаття 3 Конституції України визнає людину, її життя і здо- ров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. В загальноправовій літературі категорії волі (свободи), честі та гідності також прийнято розглядати крізь призму цінностей. Встановлено, що дискусія щодо об’єкта розглядуваних злочинів значною мірою пов’язана з декриміналізацією наклепу та образи, що їх традиційно відносили до посягань на честь та гідність особи. Після декриміналізації наклепу та образи окремі дослідники взагалі піддають сумніву той факт, що вітчизняний кримінальний закон забезпечує охорону честі та гідності особи. Здійснено порівняльно-правове дослідження зарубіжного досвіду розміщення розглядуваних злочинів у системі Особливої частини закону про кримінальну відповідальність. Встановлено, що більшість законодавців акумулює злочини проти свободи і злочини проти честі та гідності особи в різних главах (розділах) криміналь- ного закону. Розміщення вказаних діянь в межах однієї глави (розділу) КК притаманне законодавцям більшості пострадянських держав (зокрема, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Латвії, Молдови, Росії, Таджикистану, Тур- кменістану, Узбекистану, України). Законодавці, котрі виокремлюють злочини проти свободи особи в самостійну групу кримінально караних діянь, здебільшого концентрують їх в главі (розділі) «Злочини проти особистої свободи» (кримінальні кодек- си Албанії, Болівії, Бразилії, Гватемали, Греції, Данії, Італії, Киргизстану, Куби, Литви, Нідерландів, Німеччи- 477 ВИСНОВКИ

ни, Португалії, Румунії, Сальвадору, Угорщини, Фінляндії, Хорватії) або ж в главі (розділі) «Злочини проти свободи» (кримінальні кодекси Австрії, Аргентини, Естонії, Іспанії, Польщі, Сан-Марино, Туреччини). По- декуди законодавці не виокремлюють злочини проти свободи особи, включаючи їх в більш широкі за змістом структурні частини кримінальних законів. Приміром, в КК Грузії і КК Словенії посягання на свободу особи акумульовані в главі «Злочини проти прав і свобод людини», в КК Сербії – у главі «Злочинні діяння проти прав і свобод людини і громадянина», в КК Казахстану – у главі «Кримінальні правопорушення проти осо- би», в КК Китаю – у главі «Злочини проти прав людини і демократичних прав громадян», в КК Канади – у главі «Злочини проти особи та репутації», в КК Ірану – в розділі «Злочини проти особи і неповнолітніх», в КК Індії – у главі «Злочини проти людського тіла». З’ясовано, що склади злочинів, які фактично посягають на свободу особи, законодавцями нерідко включаються до інших глав (розділів) КК, зокрема, про злочини проти міжнародного правопорядку, громадської безпеки, моральності. Законодавці, котрі виокремлюють злочини проти честі та гідності особи в самостійну групу кримінально караних діянь, відповідні структурні частини кримінальних законів називають по-різному. Одні вказують на те, що розглядувані діяння посягають лише на честь (кримінальні кодекси Австрії, Болівії, Бразилії, Гватемали, Іспанії, Італії, Куби, Перу, Португалії, Сан-Марино), другі – тільки на гідність (кримінальні кодекси Аргенти- ни, Франції), треті – на честь та гідність (кримінальні кодекси Литви, Сербії), четверті – на репутацію (кримі- нальні кодекси Республіки Корея, Японії), п’яті – на честь та репутацію (кримінальні кодекси Бельгії, Північної Македонії, Словенії, Тунісу, Хорватії, Чорногорії), шості (яких найбільше) – займають іншу позицію. Напри- клад, деякі законодавці об’єднують розглядувані діяння з іншими злочинами, однак не тими, які посягають на свободу особи (здебільшого це посягання на приватність). Приміром, в КК Албанії відповідний розділ має назву «Злочинні діяння проти моральності і гідності», в КК Польщі – «Злочини проти гідності та тілесної недоторканності», в КК Сальвадору – «Злочини проти честі та приватності», в КК Угорщини – «Злочини проти людської гідності і фундаментальних прав», у КК Фінляндії – «Злочини проти приватності, громад- ського спокою та особистої репутації», в КК Швейцарії – «Злочинні діяння проти честі і таємної та приватної сфери». Окремі законодавці розглядувані діяння включають у розділи (глави), які мають оригінальну назву. Приміром, глава 21 КК Греції має назву «Злочини проти ціни», розділ IV КК Колумбії – «Злочини проти моральної цілісності». Докладно проаналізовано сутність волі (свободи), честі та гідності особи. Підкреслюється, що зміст по- няття свободи не обмежується лише свободою пересування та правом на вільний вибір місця проживання. Особиста свобода – це можливість безперешкодно, незалежно від будь-кого, без стороннього примусу розпо- ряджатись собою, своїми діями і вчинками, своїм часом. Фізична свобода людини, таким чином, є лише одним із аспектів (елементів), хоч і найважливішим, свободи як більш широкої категорії. Автор солідарний з тими дослідниками, які висловлюються за заміну у назві розділу ІІІ Особливої частини КК України слова «воля» на слово «свобода». Обґрунтовано, що особиста недоторканність є доволі широким поняттям (навіть якщо мати на увазі лише тілесну та психічну недоторканність), яке, по суті, можна застосувати до будь-якого злочину проти особи. З ог- ляду на це зроблено висновок, що для характеристики об’єкта розглядуваних діянь особиста недоторканність самостійного значення не має. Аргументовано, що протидія наклепу та образі засобами кримінального права створює серйозний ризик над- мірного застосування кримінально-правових методів до регулювання тих відносин, які є сферою насамперед цивіль- ного права. Зроблено висновок про те, що зводити злочинні посягання на честь та гідність особи лише до наклепу та образи не варто, позаяк це невиправдано звужує саму сутність вказаних цінностей. Оскільки гідність людини апріорі уражається щоразу, коли людина є приниженою, включення до кола злочинів, які на неї (гідність) пося- гають, лише наклепу та образи видається некоректним. Обґрунтовано висновок, що у розділі ІІІ Особливої частини КК України законодавець об’єднав злочини проти волі, честі та гідності особи тому, що вважає їх досить близькими, чи навіть такими, що перетинаються. З’ясовано, що у юридичній літературі неодноразово слушно зверталася увага на тісний зв’язок між свободою та честю і гідністю особи. Проаналізовано поняття людської гідності та гідності конкретної людини. Констатовано певну супереч- ність у поглядах науковців стосовно сутності гідності людини. З одного боку, слушно визнається абсолютність людської гідності як самоцінності людини, вказується, що вона є джерелом, фундаментом прав та свобод люди- 478  ВИСНОВКИ

ни. З іншого ж – гідність окремої людини трактується як внутрішня оцінка нею самої себе, як усвідомлення нею певних позитивних якостей своєї суспільної цінності. Таке однобоке трактування сутності гідності людини ви- кликає заперечення. Не зовсім зрозуміло чому розуміння гідності конкретної людини не виводиться з категорії людської гідності, як це має місце в міжнародно-правових актах. Підхід, за якого гідність людини пов’язується лише з усвідомленням нею позитивних якостей своєї суспільної цінності, що створює у неї підстави для самопова- ги, схиляє до висновку, що гідність не притаманна, скажімо, немовлятам та особам, які страждають на тяжкі психічні розлади, тобто тим, хто не здатний здійснювати внутрішню оцінку самого себе, власної цінності. З таким погодитись не можемо, оскільки заперечення гідності цих осіб прямо суперечить ідеї людської гідності. Підкреслюється, що поняття гідності людини як об’єкта кримінально-правової охорони слід виводити з ка- тегорії людської гідності, тобто необхідно виходити з об’єктивної, а не суб’єктивної, сторони гідності. Наголо- шується, що кожна людина має гідність вже за самою ознакою приналежності до людського роду (незалежно від своїх індивідуальних якостей, соціального становища та професії). Автор погоджується з дослідниками, які трактують честь як добру, незаплямовану репутацію людини, її авторитет і чесне ім’я. Розумінню честі як сукупності вищих моральних принципів, якими людина керується у своїй громадській та особистій поведінці, навряд чи можна віддати перевагу перед наведеним вище, адже, по-перше, непросто визначитись із змістовним наповненням сукупності вказаних моральних принципів, а по-друге, вкрай складно встановити механізм запо- діяння шкоди честі в такому її аспекті. З’ясовано систему злочинів проти волі (свободи), честі та гідності особи за законодавством України та зару- біжних держав. Встановлено, що система злочинів проти свободи особи у законодавстві зарубіжних держав є над- звичайно різноманітною. До вказаних злочинів законодавці найчастіше відносять незаконне позбавлення сво- боди, викрадення людини, торгівлю людьми, рабство і работоргівлю, захоплення заручників, примушування, погрозу. До зазначених злочинів різні законодавці відносять також викрадення дитини, торгівлю дітьми, при- мусову працю, використання дитячої праці, використання дитини для жебракування, підміну дитини, незакон- не поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, примушування до шлюбу, насильницьке зникнення, переслідування, порушення недоторканності житла, передачу громадянина іноземній державі, примусове пе- реміщення на територію іншої країни, порушення свободи пересування і вільного вибору місця проживання, лікування без згоди пацієнта, утримання паспорта тощо. Встановлено, що те чи інше коло діянь, які законодавець зараховує до посягань на свободу особи, залежить від низки факторів, серед яких – специфіка тієї чи іншої країни, традиції законотворення, що у ній склалися, зміст, який вкладено законодавцем у розуміння сутності особистої свободи, тощо. До злочинів проти честі та гідності особи переважна більшість законодавців відносить лише образу і наклеп. Разом з тим з’ясовано, що в кримінальному законодавстві деяких держав вказані діяння зараховані не до злочи- нів проти честі та гідності, а до інших посягань. Встановлено, що законодавці ряду держав декриміналізували образу. На сьогодні кримінальну відповідаль- ність за вказане діяння не передбачає законодавство Грузії, Естонії, Італії, Канади, Киргизстану, Латвії, Литви, Мексики, Молдови, Норвегії, Росії, Румунії, Словаччини, США, Таджикистану, Тунісу, Туркменістану, Фін- ляндії, Франції, Чехії, Чорногорії та деяких інших держав. Окремі законодавці (зокрема, Грузії, Естонії, Кир- гизстану, Молдови, Норвегії, Таджикистану, Чорногорії) відмовились також від кримінальної відповідальності за наклеп. З’ясовано, що в розвинутих країнах останніми десятиліттями склалося доволі стримане ставлення до застосування кримінальної відповідальності за наклеп, оскільки відповідна практика нерідко несумісна зі свобо- дою вираження поглядів. До злочинів проти честі та гідності особи законодавці різних держав іноді зараховують й інші діяння. До таких злочинів відносять катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження (ст. 166-1 КК Молдови), нелюдське, або таке, що принижує, поводження (ст. 144-3 КК Грузії), приниження гідності шляхом згадування про вчинення особою злочинного діяння або про засудження за нього в минулому (§ 113 КК Австрії, ст. 175 КК Північної Македонії, ст. 95 КК Сербії), принизливе ставлення до вразливих осіб (ст. 225 КК Угорщини), розголошення даних, неправомірно отриманих з архіву МВС (ст. 148а КК Болгарії), тощо. Визначається безпосередній об’єкт кожного зі злочинів, відповідальність за які передбачена у розділі ІІІ Осо- бливої частини КК України. Підкреслюється, що з-поміж злочинів, відповідальність за які передбачена вказаним розділом, лише стосовно незаконного позбавлення волі або викрадення людини, незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги та примушування до шлюбу не виникає особливих сумнівів стосовно їх належ- 479 ВИСНОВКИ

ності до посягань на цінності, вказані у назві зазначеного розділу. Аргументовано, що незаконне позбавлення волі або викрадення людини посягає передусім на охоронюване право вибору особою на власний розсуд місця свого перебування. Примушування до шлюбу посягає на особисту свободу людини в частині вільного вибору нею своєї поведінки (конкретно – вільно вирішувати вступати чи не вступати у шлюб, а також коли це робити і з ким). Обґрунтовано, що об’єктом насильницького зникнення слід визнавати безпеку людства. Підкреслюється, що перенесення кримінально-правової заборони насильницького зникнення з розділу ІІІ до розділу ХХ Особли- вої частини КК України дозволить краще відобразити специфічну юридичну природу розглядуваного діяння та уникнути плутанини у правозастосовній практиці. Аргументовано, що за своїми об’єктивними та суб’єктивними ознаками захоплення заручників ближче до зло- чинів проти свободи особи, аніж до злочинів проти громадської безпеки. Саме посягання на особисту свободу визначає сутність захоплення заручників. З огляду на це достатні підстави для перенесення статті про відпо- відальність за досліджуване діяння до розділу ІХ Особливої частини КК України відсутні. Підкреслюється, що назву ст. 147 КК України доцільно сформулювати як «Захоплення або тримання особи як заручника». Це, по-перше, дозволить привести у відповідність назву ст. 147 та диспозицію її ч. 1, у якій йдеться про захоплення або тримання особи як заручника, по-друге, зніме питання про спрямованість розглядуваного діяння на запо- діяння шкоди невизначеній кількості людей. Основним безпосереднім об’єктом підміни дитини пропонується визнавати особисту свободу та гідність ди- тини, що пов’язана з правом перебувати, рости і виховуватись у своїй сім’ї, а також з правом на збереження своєї індивідуальності, яка, як видається, є невід’ємною складовою гідності. Зроблений висновок, однак, зовсім не заперечує того, що це діяння посягає й на передбачене Конституцією України право людини на дитинство, материнство чи батьківство, що, як видається, є очевидним. Більше того, внаслідок підміни дитини страждає цілий комплекс її природних прав, гарантованих міжнародним та національним законодавством. Аргументовано, що основним безпосереднім об’єктом торгівлі людьми слід визнавати свободу та гідність осо- би в об’єктивному її значенні (людську гідність). Той факт, що потерпілі від вказаного злочину особи здебільшо- го дають згоду на вчинення щодо них відповідних дій, не означає, що свобода (воля) особи не страждає у разі вчинення торгівлі людьми, оскільки вибраний потерпілою особою варіант поведінки не можна розглядати як її вольовий акт, адже він зумовлений, приміром, уразливим становищем особи або ж спотворенням чи замовчу- ванням відомостей, повідомлення про які могло б вплинути на її вибір. Йдеться, таким чином, про посягання на свободу людини розпоряджатися собою й приймати самостійні рішення без будь-якого впливу ззовні. Під- креслюється, що торгівля людьми несумісна з людською гідністю, на що прямо вказується в спрямованих на протидію торгівлі людьми міжнародно-правових актах. З огляду на те, що у ст. 150 КК України законодавець не визначає характер використовуваної праці дитини, зокрема те, чи має така праця бути примусовою, однозначно визначити об’єкт експлуатації дитини вкрай склад- но. З’ясовано, що об’єкт використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, по суті, є тотожним об’єкту злочину, передбаченого ст. 304 КК України. У зв’язку з цим переконливою визнано точку зору тих авторів, які основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 150-1 КК України, визнають моральні засади суспіль- ства у ставленні до виховання дітей, а також висловлюються за виключення з кримінального закону ст. 150-1 та удосконалення у зв’язку з цим чинної редакції ст. 304 КК України. Аргументовано, що основним безпосереднім об’єктом незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги є свобода, честь та гідність особи, причому в їх сукупності. Потерпіла від цього злочину особа не тільки позбавляється конституційного права вільно обирати місце свого перебування, права розпоряджатися собою, обирати коло свого спілкування, вона відчуває глибокі фізичні та моральні страждання. Існують також підстави для того, аби стверджувати, що при вчиненні розглядуваного діяння страждає й честь особи. У суспільстві, як відомо, має місце упереджене і навіть негативне ставлення до осіб, які лікувалися в психіатричних лікарнях. Колишнім пацієнтам складно відновити свою репутацію «адекватної людини», влаштуватися на достойну ро- боту, домогтися того, аби оточуючі, які дізналися про «темне минуле», не сахалися їх. Незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, таким чином, є єдиним злочином серед діянь, передбачених у розділі ІІІ Особливої частини КК України, який посягає на всі перераховані у назві цього розділу цінності.

480  ВИСНОВКИ

З огляду на неоднакову значущість перерахованих у назві розділу ІІІ Особливої частини КК України цінностей, а також зважаючи на реальну поширеність ураження таких цінностей передбаченими у ньому діяннями, вважа- ємо за доцільне змінити послідовність їх (цінностей) викладу у назві зазначеного розділу. Можливим варіантом назви розділу ІІІ Особливої частини КК України може бути такий: «Злочини проти свободи, гідності та честі особи». Проаналізовано існуючі підходи до класифікації злочинів проти волі, честі та гідності особи. Запропонова- но інші можливі критерії класифікації зазначених посягань. Так, залежно від вікових характеристик потерпілої особи розглядувані діяння можна класифікувати на: 1) злочини, які посягають на волю, честь та гідність виключ- но дітей (ст.ст. 148, 150, 150-1); 2) злочини, які посягають на волю, честь та гідність осіб будь-якого віку (ст. ст. 146, 146-1, 147, 149, 151, 151-2). За вчинення окремих із вказаних діянь щодо малолітніх або неповнолітніх законодавцем посилено кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч.ч. 2, 3 ст. 149, ч. 2 ст. 151-2). Залежно від того, чи пов’язана криміналізація аналізованих діянь з імплементацією норм міжнародного права, злочини, передбачені в розділі ІІІ Особливої частини КК України, можна класифікувати на: 1) діяння, криміналі- зація яких не була пов’язана з імплементацією норм міжнародного права (ст.ст. 146, 148, 150-1, 151); 2) діяння, які з’явилися в КК України завдяки імплементації норм міжнародного права (ст.ст. 146-1, 147, 149, 150, 151-2). У назві ст. 147 КК України слово «заручник» законодавець вживає у множині. Така позиція законодавця є некоректною, оскільки для настання кримінальної відповідальності за вказаною статтею достатньо, аби в за- ручники була захоплена хоча б одна людина. Так само некоректним є вживання у назві ст. 149 слова «людьми» (мало б бути «людиною»), а у назві ст. 150 – слова «дітей» (мало б бути «дитини»). Потерпілою від підміни дитини є дитина, що є чужою для особи, яка здійснює таку підміну. Зроблено висно- вок, що під дитиною у ст. 148 КК України потрібно розуміти особу, якій на момент вчинення щодо неї злочину не виповнилось 18 років. У той же час підкреслюється, що при кваліфікації вказаного посягання значення має не стільки вік потерпілої від цього злочину особи, скільки здатність ідентифікувати себе в якості дитини конкрет- них батьків, а також здатність батьків (осіб, що їх замінюють) ідентифікувати дитину як свою. Якщо така здатність наявна, підміна дитини неможлива. Звертається увага на те, що у назві ст. 148 КК України та тексті її диспозиції йдеться про підміну дитини. Насправді ж при вчиненні цього злочину підмінюються дві дитини, а не одна: підмінювана дитина та дитина, що використовується для підміни. Зроблено висновок, що назву ст. 148 КК України доцільно сформулювати як «Підміна однієї дитини іншою»; вказаний момент слід відобразити також у диспозиції даної статті. Крім того, звертається увага на те, що з наявного в диспозиції ст. 148 КК України формулювання не зрозуміло, котра саме дитина є чужою для винного – підмінювана, чи та, що використовується для підміни. З огляду на сказане, у тексті аналізованої норми слід уточнити, що відповідальність настає за під- міну чужої дитини іншою чужою або своєю дитиною. Встановлено, що в жодному з проаналізованих зарубіжних кримінальних законів, у яких стаття про тор- гівлю людьми отримала назву, не використано однину для позначення кількості потерпілих від зазначеного злочину. Водночас зроблено висновок, що статтю 149 КК України більш коректно було б назвати «Торгівля людиною», оскільки термін «торгівля людьми» радше позначає відповідне явище, а не конкретне діяння. Автор поділяє точку зору Д.О. Калмикова, який вважає, що законодавча конструкція «дитина, яка не до- сягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування» у ч. 1 ст. 150 КК України є спірною з тео- ретичної точки зору та складною – з практичної. Обґрунтованою видається також позиція тих науковців (М.І. Хавронюк, Д.О. Калмиков), які звертають увагу на суперечності, що мають місце при визначенні потерпілих від злочинів, передбачених у ст. 150-1 та ст. 304 КК України. Встановлено, що потерпілою від незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги слід ви- знавати особу, яка: 1) не страждає на психічний розлад; 2) страждає на психічний розлад, але не потребує гос- піталізації до закладу з надання психіатричної допомоги, тобто її обстеження або лікування можливі не лише в стаціонарних умовах. У зв’язку з цим серйозною прогалиною ст. 151 КК України визнано відсутність в аналізо- ваній статті вказівки на караність незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги осіб, які страждають на психічний розлад, але не потребують госпіталізації до такого закладу. Найбільш дискусійним аспектом дослідження об’єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 146 КК України, є поняття викрадення людини. Обґрунтовано, що викрадення людини передбачає встановлення контр- олю над нею (а не заволодіння людиною чи її вилучення) та переміщення її за межі місця, в якому вона перебувала за своєю волею. 481 ВИСНОВКИ

Ознака переміщення не може слугувати беззаперечним критерієм для розмежування незаконного позбав- лення волі та викрадення людини, навіть якщо розглядати її в сукупності з ознаками заволодіння та утримання. Якщо відсутність переміщення завжди виключає викрадення людини, то факт її переміщення безумовним свід- ченням викрадення людини не є. Встановлено, що факт переміщення іноді має місце й при незаконному позбав- ленні людини волі, не пов’язаному з її викраденням. Однак у зазначених випадках людину переміщали на невелику відстань в межах домоволодіння чи іншого місця, в якому вона перебувала за своєю волею (місця проживання, ро- боти, відпочинку тощо). Таке переміщення пов’язане з бажанням винного помістити потерпілого туди, звідки останньому складніше буде вибратися (наприклад, в підвал чи погріб), або ж у те місце, де за ним буде зручніше наглядати. В «класичних» ж випадках викрадення людини переміщення відбувалось за межі місця останнього пе- ребування особи. Доведено, що утримування людини у разі її викрадення починається не після її переміщення з того місця, в якому вона перебувала, у те, в якому не бажає перебувати, а з моменту встановлення контролю над нею і триває до моменту її звільнення (тобто всім етапам викрадення людини властивий спільний елемент – її утримуван- ня). У зв’язку з цим зроблено висновок, що виокремлення «подальшого утримування» як ознаки викрадення людини позбавлене сенсу, тим більше, що на практиці подальше (після переміщення) утримування має місце не завжди. Той факт, що викрадену людину увесь час незаконно утримують, здійснюють контроль за її пересуван- ням, дозволяє не погодитись з позицією Я.Г. Лизогуба, який заперечує, що викрадення людини є триваючим злочином. Як при викраденні людини, так і при незаконному позбавленні волі, не пов’язаному з її викраденням, мож- ливими є різні способи вчинення вказаних посягань: застосування фізичного та (чи) психічного насильства, обман або зловживання довірою, використання безпорадного стану потерпілої особи. Аналіз судової практи- ки засвідчує, що найпоширенішим способом є застосування фізичного насильства (насамперед для подолання опору потерпілої особи), при цьому цей спосіб більш характерний для викрадення людини. Способами неза- конного позбавлення людини волі, не пов’язаного з її викраденням, можуть бути такі способи вчинення даного злочину, за яких винний безпосередньо не контактує з потерпілим (наприклад, зачинення людини в певному приміщенні без будь-якого фізичного чи психічного впливу на неї, невипускання потерпілого з приміщення, в якому він опинився за своєю волею, відібрання у нього засобів пересування тощо). Аргументовано, що немає підстав для традиційного у юридичній літературі висновку про більшу суспільну небезпеку викрадення людини порівняно зі «звичайним» незаконним позбавленням її свободи. Зроблено висновок про недоцільність виокремлення викрадення людини в якості самостійного складу злочину. Підкреслюється, що викрадення людини та незаконне позбавлення її свободи насправді дуже подібні за своєю об’єктивною сторо- ною. Відмінності між ними є незначними і полягають насамперед у тому, що викрадення людини неможливе без переміщення її за межі місця, в якому вона перебувала за своєю волею. У той же час будь-яке викрадення людини беззаперечно є й актом незаконного позбавлення її свободи. Обґрунтовано, що виокремлення викрадення людини в окрему статтю КК України не покращить правоза- стосовну практику, а навпаки – ускладнить її (приміром, вже зараз поширеною є практика кваліфікації очевид- них випадків викрадення людини як незаконного позбавлення її волі, а не викрадення). Доведено, що викори- стання в назві ст. 146 КК України, яка передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, а також в диспозиції її ч. 1 сполучника «або» є некоректним, оскільки викрасти людину, незаконно не позбавивши її свободи, неможливо, тоді як сполучник «або» підкреслює взаємовиключення перелічуваних предме- тів, явищ і т. ін. У зв’язку з цим назву ст. 146 КК України, а також диспозицію її ч. 1, запропоновано викласти у такій редакції: «Викрадення людини чи інше незаконне позбавлення її свободи». У ч. 1 ст. 146-1 КК України, яка передбачає відповідальність за насильницьке зникнення, законодавець пе- рераховує найбільш типові форми позбавлення особи свободи (арешт, затримання, викрадення), при цьому очевидно, що відповідний перелік не є вичерпним, оскільки використано зворот «або позбавлення свободи людини в будь-якій іншій формі». Зроблено висновок, що можливими є й інші подібні форми позбавлення особи свободи (наприклад, привід чи тримання під вартою). Звертається увага також на те, що у вказаній нормі, а також у Міжнародній конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, з якої вона імплементована, не зазначено, що відповідні форми позбавлення особистої свободи мають бути незаконними. Підкреслюєть- ся, що насильницьке зникнення може бути результатом не лише незаконного позбавлення свободи, але й дій, що

482  ВИСНОВКИ

спершу були законними, а незаконними стали через відмову визнати факт позбавлення людини свободи або через приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування. З диспозиції ч. 1 ст. 146-1 КК України можна зробити висновок, що подальша відмова визнати факт арешту, затримання, викрадення або позбавлення свободи людини в будь-якій іншій формі може бути висловлена в будь-якій формі і може мати місце у будь-який період часу після позбавлення особи свободи. Найбільш ти- повою визнається ситуація, за якої представники держави позбавляють особу свободи, а потім своєчасно не інформують про це компетентні органи та родичів. Український законодавець не вказав на такий конвенційний наслідок насильницького зникнення, як зали- шення потерпілої особи без захисту закону. Зроблено висновок, що сама по собі відмова визнати факт позбав- лення свободи або ж приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування автоматично означає залишення потерпілої особи без захисту закону, а тому дослівно відтворювати конвенційне положення в націо- нальному законодавстві немає потреби. Виходячи з буквального тлумачення диспозиції ч. 1 ст. 146-1 КК України можна зробити висновок, що для інкримінування особі насильницького зникнення необхідно, аби вона позбавила людину свободи, а потім від- мовилася визнати відповідний факт або ж приховала дані про долю такої людини чи місце її перебування. За- значається, що такий висновок суперечить самій ідеї злочину насильницького зникнення, для якого визначальне значення має подальша відмова визнати факт арешту, затримання, викрадення чи позбавлення свободи людини в будь-якій іншій формі або приховування даних про долю такої людини чи місце її перебування. У зв’язку з цим за- пропоновано викласти диспозицію ч. 1 статті про відповідальність за насильницьке зникнення у новій редакції. Обґрунтовано, що визначальним для захоплення особи як заручника є насильницьке встановлення контролю над нею, внаслідок якого така особа втрачає можливість вільно обирати місце свого перебування. Не зовсім коректним вбачається твердження деяких дослідників про те, що захоплення особи виражається у викраденні людини, адже останнє передбачає переміщення потерпілої особи за межі місця, в якому вона перебувала за своєю волею, тоді як для захоплення заручників таке переміщення не є обов’язковою ознакою. Автор поділяє позицію науковців, які під триманням особи як заручника розуміють насильницьке перешкоджання їй залиши- ти певне місце чи унеможливлення це зробити шляхом використання зовнішніх перепон (тобто йдеться про позбавлення потерпілого свободи пересування). Непереконливою визнано точку зору дослідників, які вважають, що факт утримування особи при захоплен- ні заручників, на відміну від викрадення людини, має відкритий характер. Аналіз доступної емпіричної бази засвідчує, що місцезнаходження заручника здебільшого приховується від правоохоронних органів; зазвичай винні зацікавлені в отриманні викупу від родичів потерпілого, що є умовою його звільнення, а не в приверненні уваги до своїх дій з боку сторонніх осіб. Об’єктивна сторона підміни дитини полягає у підміні чужої дитини іншою чужою або своєю дитиною. Крити- кується точка зору авторів, які вважають, що об’єктивна сторона підміни дитини полягає у вилученні дитини в батьків чи в осіб, що їх замінюють, і залишенні їм іншої, чужої дитини. Насправді вилучення дитини в батьків (законних представників) у власному сенсі цього слова може й не відбуватися (для прикладу, особа з хуліган- ських спонукань чи з мотивів помсти у пологовому будинку замінює чужих для неї дітей в період, коли їхні матері не перебувають з ними, або ж особа міняє місцями бирки на немовлятах в пологовому будинку). Підміна дитини теоретично може бути вчинена не лише таємним, але й відкритим способом: наприклад, винний вчиняє підміну в присутності сторонньої особи, яка усвідомлює це, не є співучасником, але й не пере- шкоджає вчинюваному злочину. Водночас можна однозначно стверджувати про те, що, підмінюючи одну дитину іншою, суб’єкт злочину намагається вчинити діяння таким чином, щоб про нього не дізналися батьки дитини, тобто підміна обов’язково вчиняється таємно для батьків дитини. Підміну дитини слід визнавати закінченою з моменту підміни однієї дитини іншою. У ситуації, коли дитину заміняють іншою, а після цього вилучають підмінену дитину і забирають її собі, вчиняють не лише підміну дити- ни, а і її викрадення. Зважаючи на те, що такі дії не охоплюються ознаками тільки одного складу злочину, вони потребують кваліфікації за сукупністю злочинів. Під власне торгівлею людиною слід розуміти вчинення щодо людини лише договору купівлі-продажу. Ви- словлена у юридичній літературі точка зору про те, що ця форма торгівлі людьми включає також передачу лю- дини в рахунок погашення боргу або в обмін на інші, крім грошей, цінності чи на послуги матеріального харак-

483 ВИСНОВКИ

теру, передачу людини в оренду, її дарування тощо, безпідставно розширює зміст цієї форми досліджуваного злочину. Підстав для віднесення до власне торгівлі людиною, скажімо, передачі людини в оренду чи її дарування не- має, оскільки це відмінні за правовою природою від купівлі-продажу договори, сутність яких не відображає вживане законодавцем поняття «торгівля людиною». Потрібно не розширювати реальний зміст поняття «торгівля людиною», а виправляти існуючу в кримінальному законі прогалину, пов’язану з відсутністю кримінально-пра- вової заборони інших незаконних угод щодо людини. Встановлено, що як торгівлю людиною найчастіше кваліфікують купівлю-продаж дитини. Виокремлення торгівлі дітьми в самостійну статтю КК України позбавлене сенсу, адже відповідні діяння цілком можуть бути кваліфіковані за ст. 149 КК України. Аргументи деяких науковців про те, що торгівля дітьми, на відміну від тор- гівлі дорослими людьми, посягає передусім на психічне, фізичне, моральне здоров’я та нормальний розвиток дитини, а тому відповідна кримінально-правова заборона має знайти своє місце в розділі про злочини проти сім’ї та неповнолітніх, не видаються достатньо переконливими. По-перше, розділу, у якому було б сконцентро- вано діяння проти сім’ї та неповнолітніх, вітчизняний законодавець не виокремлює. По-друге, не заперечуючи того, що торгівля дітьми посягає на нормальний розвиток та інтереси дитини, вважаємо, що передовсім вказане діяння посягає на її особисту свободу та гідність. По-третє, виокремлення торгівлі дітьми в самостійний склад призведе до надмірної казуальності вітчизняного кримінального закону. У ст. 149 КК України терміном «торгівля людьми» законодавець позначає не тільки власне торгівлю лю- диною (тобто вчинення щодо неї договору купівлі-продажу), а й усі інші передбачені в ній форми вказаного посягання, на що вказує назва зазначеної статті. Навряд чи коректно у диспозиції ч. 1 ст. 149 для позначення купівлі-продажу людини використовувати термін, яким законодавець позначає й всі інші форми досліджуваного злочину. Оскільки під власне торгівлею людиною прийнято розуміти її купівлю-продаж, вказану форму зазна- ченого злочину варто було б назвати купівлею-продажем людини, а не торгівлею людиною. Критикується виключення законодавцем у вересні 2018 р. «здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина» з опису об’єктивної сторони злочину, відповідальність за який передбачена у ст. 149 КК Украї- ни. Оскільки під власне торгівлею людиною слід розуміти лише здійснення щодо неї договору купівлі-продажу, а також зважаючи на той факт, що кримінальна відповідальність за інші форми розглядуваного діяння настає тільки тоді, якщо вони вчинені з метою експлуатації людини, можна стверджувати, що згадане рішення законо- давця призвело до наявності прогалини, яка у ряді випадків унеможливлює кваліфікацію за ст. 149 КК України. Аналіз судової практики засвідчує, що у правозастосовній практиці виникають труднощі, пов’язані з квалі- фікацією торгівлі людьми у разі, якщо потерпілу особу не вдалося перемістити через державний кордон Укра- їни. Чи не найчастіше це стосується ситуацій, коли винного затримують в аеропорту (або ж на залізничному вокзалі) разом із потерпілою особою при спробі покинути територію України. В одних випадках суди вказува- ли на те, що переміщення людини тут мало місце, в других – доходили протилежного висновку, в третіх – ква- ліфікували такі випадки як замах на переміщення людини. Обґрунтовано, що діяння у цій формі слід вважати закінченим з моменту переміщення людини з одного місця до іншого, тобто той факт, що потерпілого з неза- лежних від винного причин не переміщено через державний кордон, не означає, що ця форма торгівлі людьми відсутня, якщо особу все ж перемістили в межах території України. У судовій практиці трапляються випадки, коли особа не супроводжує завербовану людину до певного місця особисто, а лише купує для неї проїзні документи, дає їй гроші на дорогу тощо, тоді як до місця призначення потерпіла особа переміщається самостійно. У зв’язку з цим автор поділяє думку дослідників, які вважають, що під переміщенням людини слід розуміти не лише її фактичне транспортування, а й організаційні дії, спрямовані на здійснення переміщення. Встановлено, що у юридичній літературі труднощі викликає розуміння сутності таких форм торгівлі людь- ми, як передача або одержання людини. Підкреслюється, що передача та одержання людини як окремі форми торгівлі людьми не мають стосунку до купівлі-продажу людини або іншої незаконної угоди щодо людини. У ст. 149 КК України передбачено відповідальність за передачу або одержання людини, якщо вони вчинені одним із передбачених у цій статті способів, а також з метою експлуатації людини. Термін «торгівля людьми», який вживається для позначення здійснюваних з метою експлуатації вербуван- ня, переміщення, переховування, передачі або одержання людини, можливо, не зовсім точно відображає фак- тичний зміст зазначених дій, однак є загальновизнаним у міжнародному праві та кримінальному законодавстві більшості держав світу, а тому відмова від нього навряд чи виправдана. 484  ВИСНОВКИ

До 6 вересня 2018 р. законодавець передбачав лише три альтернативні способи вчинення торгівлі людьми у формах вербування, переміщення, переховування, передачі або одержання людини: 1) з використанням обма- ну; 2) з використанням шантажу; 3) з використанням уразливого стану особи. Використання матеріальної чи іншої залежності потерпілого до вказаного часу визнавалось кваліфікуючою ознакою даного злочину. Аналіз судової практики засвідчив, що такий підхід не викликав особливих труднощів у правозастосуванні і загалом виправдав себе. Найчастіше способом вчинення торгівлі людьми визнається використання уразливого стану по- терпілої особи, дещо рідше має місце використання обману (при цьому зазвичай ці способи поєднуються). Що стосується використання шантажу, то цей спосіб впливу на особу фіксується вкрай рідко. Автор поділяє висловлену А.М. Орлеаном думку про доцільність доповнення переліку способів вчинення торгівлі людьми у перерахованих вище її формах таким, як зловживання довірою. Зловживання довірою хоч і тісно пов’язане з обманом, однак не охоплюється ним. Аналіз емпіричної бази засвідчує, що левову частку усіх випадків використання уразливого стану особи як способу вчинення торгівлі людьми становить соціальний уразливий стан. Іноді суди формально констатують, що особа перебувала в уразливому стані, однак не пояснюють, чим він був зумовлений. Таку практику визнано неприйнятною. Частіше, утім, трапляються ситуації, коли органи досудового розслідування та суди зазначають, що уразливий стан потерпілої особи зумовлений збігом тяжких особистих, сімейних або інших обставин, не конкретизуючи, однак, їх зміст. У 2018 р. диспозицію ч. 1 ст. 149 КК України доповнено трьома новими способами торгівлі людьми, вчине- ної у вказаних вище формах: 1) з використанням примусу; 2) з використанням викрадення; 3) з використанням підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію. Аргументовано, що зазначені зміни є невиправданими, оскільки вони неминуче призведуть до нових проблем, пов’язаних з кваліфі- кацією вказаного діяння. Крім того, цей крок законодавця спричинив «захаращення» й без того громіздкої конструкції диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України, що значно утруднює її сприйняття. Необґрунтованою визнано висловлену у юридичній літературі думку про доцільність повної відмови від вказівки в диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України на способи вчинення торгівлі людьми у формах вербування, пе- реміщення, переховування, передачі або одержання людини. Саме з огляду на обман, шантаж, перебування в уразливому стані і т. д. особа дає свою згоду на пропоновану їй роботу, на заняття проституцією тощо, і саме зважаючи на це, а також з огляду на мету подальшої експлуатації, навіть добровільна її згода не виключає кримі- нальну відповідальність винного. Буквальне тлумачення диспозиції ч. 1 ст. 150 КК України дозволяє дійти висновку, що у цій статті законо- давець встановлює відповідальність фактично за будь-яке використання праці дитини, що не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування. Аналіз судової практики засвідчує, що здебільшого за цією статтею кваліфікують використання добровільної і безпечної праці дитини. Звертається увага також на те, що попри поширеність дитячої праці в Україні, у правозастосовній практиці вказана стаття трапляється вкрай рідко. Це й не дивує, адже бажання працювати й заробляти, реалізовуючи таким чином свою самостійність, є цілком нормальним прагненням будь-якого підлітка. У зв’язку з цим переконливою видається точка зору Д.О. Калмикова, який вважає, що кримінальна відповідальність має наставати за використання примусової праці ди- тини, а також пропонує доповнити розділ ІІ Особливої частини КК України статтею 137-1, у якій передбачити відповідальність за використання добровільної праці дитини на небезпечній для її здоров’я роботі. Аргумен- товано, що окреслену вище проблему необхідно вирішувати в комплексі, а не акцентувати увагу виключно на кримінально-правовій протидії використанню примусової праці дитини. Крім того, зрозуміло, що експлуата- ція людини не обмежується лише примусовою працею, а включає й інші можливі форми (зокрема, примусове використання дорослої людини у жебрацтві, примусову вагітність тощо), не всі з яких на сьогодні визнаються кримінально караними. Оптимальним варіантом розв’язання окресленої проблеми видається конструювання загального складу примушування до виконання тих чи інших дій. У разі реалізації зазначеної пропозиції необ- хідність в окремій статті про кримінальну відповідальність за використання примусової праці дитини відпаде. Однозначного висновку про те, що за ст. 150-1 КК України слід кваліфікувати випадки залучення у же- брацтво дитини, яка не усвідомлює факту використання її для жебракування, з диспозиції зазначеної норми зробити не можна. Крім того, навіть якщо прийняти аргументи науковців, які займають відповідну позицію, виникає питання: навіщо до кримінального закону включати дві окремі статті (ст. 150-1 та ст. 304), які вста- новлюють відповідальність за одні й ті самі дії з тією лише різницею, що в одному випадку дитина усвідомлює 485 ВИСНОВКИ

факт використання її як фактичного «знаряддя» для жебракування, в іншому ж – не усвідомлює? У зв’язку із зазначеним переконливою видається точка зору М.І. Хавронюка і Д.О. Калмикова, які вказують, що проблему законодавчого забезпечення протидії втягненню і використанню дітей у жебрацтво слід вирішувати шляхом удосконалення ст. 304 КК України, тоді як ст. 150-1 з кримінального закону доцільно вилучити. Під незаконним поміщенням в заклад з надання психіатричної допомоги потрібно розуміти не будь-яке недотримання лікарем-психіатром вимог Закону України «Про психіатричну допомогу», а істотне їх пору- шення, в результаті якого до такого закладу всупереч її волі поміщено особу, яка не потребує стаціонарної пси- хіатричної допомоги. Буквальне тлумачення ч. 1 ст. 151 КК України дозволяє стверджувати, що у ній йдеться лише про криміналь- но-правову заборону поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги завідомо психічно здорової особи, тобто такої особи, яка для лікаря-психіатра була явно психічно здоровою. Водночас розуміння незаконності поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги лише як поміщення туди завідомо психічно здорової особи не тільки не повною мірою відповідає положенням Закону України «Про психіатричну допомогу», а й серйозно ускладнює застосування цієї норми на практиці, необґрунтовано звужує межі її застосування. Зроблено висно- вок, що у ч. 1 ст. 151 КК України правильніше було б передбачити, що відповідальність настає за незаконне поміщення до закладу з надання психіатричної допомоги особи, яка не потребує стаціонарної психіатричної допомоги. Звернуто увагу на те, що у ст. 151 КК України йдеться про поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги, тоді як в Законі України «Про психіатричну допомогу» вживається інше формулювання – «госпі- талізація до закладу з надання психіатричної допомоги». Зроблено висновок, що при формулюванні назви ст. 151, а також диспозиції її ч. 1, необхідно використовувати термінологію, яка вживається у вказаному Законі і яка точніше відображає суть розглядуваного діяння. Доведено, що поміщенням до закладу з надання психіатричної допомоги необхідно вважати момент закінчен- ня оформлення документів в його приймальному відділенні, у яких особа фігурує як пацієнт цього закладу. Заходи для доставки особи до закладу з надання психіатричної допомоги або ж доставку її до такого закладу для по- дальшого оформлення госпіталізації необхідно розцінювати як замах на незаконне поміщення особи в заклад з надання психіатричної допомоги. При буквальному тлумаченні диспозиції ч. 1 ст. 151 КК України однозначного висновку про те, що ця нор- ма охоплює випадки незаконного утримання (продовження перебування) особи в закладі з надання психіатричної допомоги після того, як відпали підстави для її подальшого перебування в ньому, зробити не можна. У вказаній диспозиції мова йде не про незаконне поміщення особи до закладу з надання психіатричної допомоги чи утри- мання її в ньому, а лише про перше з них. Було б правильно, якби законодавець змінив назву статті 151 КК України, а також диспозицію її ч. 1, вказавши, що кримінально караною є не лише незаконна госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги особи, яка не потребує стаціонарної психіатричної допомоги, а й незаконне утримання її в такому закладі. Зазначені зміни дозволять привести у відповідність у цій частині текст кримінального закону до положень Закону України «Про психіатричну допомогу», сприятимуть ефективні- шій кримінально-правовій протидії розглядуваним посяганням. Обґрунтовано, що госпіталізація завідомо психічно здорової особи до закладу з надання психіатричної допомоги передбачає створення видимості підстав для такої госпіталізації. Тому важливими складовими неза- конної госпіталізації до вказаного закладу, на наш погляд, слід вважати фальсифікацію історії хвороби та іншої медичної документації. З’ясовано, що на переконання переважної більшості дослідників, обов’язковою ознакою об’єктивної сторо- ни розглядуваного складу злочину є місце його вчинення – заклад з надання психіатричної допомоги. Водночас варто погодитись з Л.П. Брич, яка вважає, що в даному випадку правильніше говорити не про місце вчинення злочину, а про його обстановку, адже визначальними для поняття «заклад з надання психіатричної допомоги» є не просторові, а функціональні характеристики. Законодавче формулювання диспозиції ч. 1 ст. 151-2 КК України може призвести до труднощів у тлумаченні та застосуванні цієї статті на практиці. Зокрема, існує загроза надмірно широкого трактування поняття «при- мушування до шлюбу» правозастосовними органами, адже законодавець не вказує на конкретні способи примушу- вання особи до вступу в шлюб або до продовження примусово укладеного шлюбу, або до вступу у співжиття без

486  ВИСНОВКИ

укладання шлюбу, або до продовження такого співжиття, або спонукання з цією метою особи до переміщення на територію іншої держави, ніж та, в якій вона проживає. Аналіз тексту диспозиції ч. 1 ст. 151-2 КК України дозволяє зробити висновок й про інші недоліки розглядуваної норми. Так, зокрема, у ній встановлено відпові- дальність за продовження примусово укладеного шлюбу. У зв’язку з цим виникає запитання: чому законодавець визнав кримінально караним продовження примусово укладеного шлюбу, однак не зробив цього стосовно примушу- вання до продовження шлюбу, укладеного добровільно? На відміну від законодавства більшості зарубіжних держав, вітчизняний кримінальний закон не містить загального складу примушування. Натомість кримінально караними в ньому визнані численні різновиди вказа- ного посягання. При цьому лише примушування до шлюбу визнане законодавцем злочином проти волі, честі та гідності особи, інші ж діяння розосереджені у різних розділах КК України. Підкреслюється, що суспільну не- безпеку становлять не тільки ті випадки примушування, за які вітчизняний законодавець передбачив криміналь- ну відповідальність, а й будь-яке інше перешкоджання особі вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку та приймати вольові рішення. Зроблено висновок про те, що всі можливі різновиди суспільно небезпечного при- мушування навряд чи можливо передбачити в спеціальних кримінально-правових нормах. Натомість кримі- нально-правова заборона, сформульована у загальному вигляді, дозволить притягати до кримінальної відповідаль- ності незалежно від того, яку саме дію чи бездіяльність винний вимагав вчинити від потерпілого. Виокремлення спеціальних складів, присвячених примушуванню особи до тієї чи іншої поведінки, доцільне лише в окремих випадках, там, де це дійсно виправдано. Завдяки виокремленню в розділі ІІІ Особливої частини КК України загального складу примушування вдасться усунути прогалину, пов’язану з криміналізацією будь-якого незакон- ного обмеження свободи особи, а також зменшити рівень казуальності вітчизняного кримінального закону. З урахуванням проаналізованого зарубіжного досвіду запропоновано текст відповідної кримінально-правової заборони. 4. Аргументовано, що суб’єктами викрадення дитини можуть визнаватися її батьки або інші близькі родичі, якщо вони діяли не в інтересах дитини. Суб’єкт насильницького зникнення спеціальний. Ним є представник держави, в тому числі іноземної (ч. 1), зокрема й такий, що є керівником (ч. 2). Включення до кола представників держави групи осіб є сумнівним, оскільки очевидно, що визнання представником держави потрібно здійснювати стосовно кожного конкрет- ного індивіда, а не щодо групи осіб загалом, у зв’язку з чим із тексту примітки відповідну вказівку вважаємо за доцільне виключити. З огляду на те, що, як слушно зазначає М.І. Хавронюк, органи поліції не є воєнізованими органами і в них не проходять військову службу, у відповідній примітці словосполучення «проходять військову службу у збройних силах, органах поліції, органах державної безпеки, розвідувальних органах» вважаємо за до- цільне замінити словосполученням «проходять військову службу у збройних силах, органах державної безпеки, службу в органах поліції, розвідувальних органах». Обґрунтовано, що встановлення зниженого віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність за за- хоплення заручників, є недоцільним. Те саме стосується й суб’єкта захоплення представника влади або праців- ника правоохоронного органу як заручника (ст. 349 КК України). Крім того, сумнівною видається доцільність включення до переліку, наведеного у п. 4 ч. 1 ст. 96-3 КК України, діянь, передбачених статтями 146 та 147 КК України. Чим керувався законодавець, включаючи до зазначеного переліку діяння, передбачені статтями 146 та 147 КК України, сказати складно. У проаналізованій судовій практиці не виявлено жодного випадку застосу- вання до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру у разі вчинення їх уповноваженими особа- ми від імені та в інтересах юридичної особи злочинів, передбачених статтями 146 та 147 КК України. Більше того, не виявлено також прикладів, коли б вказані діяння були вчинені від імені та в інтересах юридичної особи. Суб’єктом підміни дитини є фізична осудна особа, якій на момент вчинення цього злочину виповнилось 16 років та яка є юридично чужою для потерпілої дитини. Обґрунтовано, що підміна однієї дитини іншою, вчинена особою з використанням свого службового становища чи при виконанні професійних обов’язків, характеризується більшим ступенем суспільної небезпеки, ніж підміна дитини, вчинена іншою особою. В межах ст. 148 КК України запропоновано виокремити частину 2, в якій передбачити посилену відповідальність за підміну однієї дитини іншою, вчинену службовою особою з використанням службового становища, або особою при виконанні своїх професійних обов’язків. Аргументовано недоцільність зниження віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність за тор- гівлю людьми, з 16 до 14 років. Аналіз емпіричної бази дозволяє стверджувати, що вчинення торгівлі людьми 487 ВИСНОВКИ

не характерне для осіб у віці не те що 14, а й навіть 16 чи 17 років. Автором зафіксовано всього три випадки засудження особи, яка б вчинила цей злочин у віці до 18 років. Це й не дивно, зважаючи на те, що вчинення торгівлі людьми зазвичай потребує певних знань, навиків та й, зрештою, можливостей. Обґрунтованою визнано висловлену у юридичній літературі пропозицію поширити застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб за вчинення їх уповноваженими особами торгівлі людьми. Зважаючи на те, що вказане діяння іноді вчиняється уповноваженими особами офіційно зареєстро- ваних юридичних осіб (приміром, модельних агентств, агентств із працевлаштування, туристичних агенцій), застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб у таких випадках дійсно видається доцільним. Крім цього, такий крок дозволить забезпечити Україною свої міжнародно-правові зобов’язання. Суб’єктом експлуатації дітей є фізична осудна особа, яка досягла 16 років. Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 150-1 КК України, є батьки або особи, які їх замінюють, а суб’єктом діяння, передбаченого ч. 2 вказаної статті – будь-які інші особи, крім батьків та осіб, які замінюють батьків. Що стосується суб’єкта злочину, перед- баченого ч. 3 ст. 150-1 КК України, то ним можуть бути батьки або особи, які їх замінюють, а також будь-які інші особи. Підтримано висловлену раніше позицію про хибність підходу законодавця, який за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене батьками або особами, які їх замінюють, передбачив знач- но м’якше покарання, ніж за його вчинення щодо чужої малолітньої дитини. Доведено, що суб’єкт незаконного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги спеціальний; ним слід визнавати тільки лікаря-психіатра, який одноосібно чи у складі комісії лікарів-психіатрів прийняв рішен- ня про госпіталізацію до вказаного закладу завідомо психічно здорової особи. Родичі, законні представники, сусіди та інші так чи інакше зацікавлені особи, які ініціювали процес госпіталізації завідомо психічно здорової особи, іншим чином сприяли незаконній госпіталізації її до закладу з надання психіатричної допомоги, підля- гають відповідальності як співучасники даного злочину. Водночас випадки примусового доставлення потерпі- лого зазначеними особами до вказаного закладу за наявності відповідних підстав мають бути кваліфіковані за ст. 146 КК України. Суддя, що ухвалив завідомо неправосудне рішення, яким задовольнив заяву представника закладу з надання психіатричної допомоги про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, має підлягати відповідальності за ст. 375 КК України. Обов’язковою ознакою складу захоплення заручників, що відрізняє цей злочин від незаконного позбавлен- ня волі або викрадення людини, є спеціальна мета, з якою вчиняється суспільно небезпечне діяння – спонукан- ня родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Невстановлення вказаної мети виключає кваліфікацію за ст. 147 КК України. Водночас у правозастосовній практиці іноді тра- пляються випадки ігнорування спеціальної мети при кваліфікації зазначеного діяння. Важливою ознакою, яка дозволяє розмежувати захоплення заручників та незаконне позбавлення волі або викрадення людини, є те, що при захопленні або триманні особи як заручника мета спонукання до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії стосується адресатів, коло яких визначене у ч. 1 ст. 147 КК України. Нато- мість у разі незаконного позбавлення волі або викрадення людини, вчиненого, скажімо, з корисливих мотивів (ч. 2 ст. 146 КК), вимога сплати викупу пред’являється лише потерпілому. Аргументовано, що наведене у диспозиції ст. 349-1 КК України формулювання не відповідає розумінню захо- плення заручника, що міститься в Міжнародній конвенції про боротьбу із захопленням заручників (ст. 1), оскіль- ки мета спонукання до вчинення чи утримання від вчинення певної дії має бути адресована не заручнику, як вка- зано у ст. 349-1, а третій стороні. При кримінально-правовій кваліфікації захоплення заручників слід враховувати те, що мета, яка названа як ознака складу цього злочину, не охоплює її реалізації, у зв’язку з чим відповідні діяння слід кваліфікувати за сукупністю (сказане стосується, зокрема, необхідності додаткової кваліфікації за ст. 189 КК України у разі висунення майнових вимог до родичів заручника). Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони підміни дитини є корисливі або інші особисті мотиви. Об- ґрунтовано, що злочинною має визнаватись будь-яка підміна чужої дитини, незалежно від мотивів. У зв’язку з цим визнано за доцільне відмовитись від вказівки в диспозиції ст. 148 КК України на корисливі або інші особисті мотиви. У той же час варто погодитись з дослідниками, які пропонують посилити відповідальність за підміну дитини, вчинену з корисливих мотивів.

488  ВИСНОВКИ

Суб’єктивна сторона торгівлі людьми характеризується прямим умислом. Для таких форм розглядувано- го злочину як вербування, переміщення, переховування, передача і одержання людини обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета експлуатації людини. Обґрунтовано, що вказівка на мету експлуатації дозволяє відмежувати злочинне діяння від дій, які кримінально караними не є. Приміром, найом (вербування) людей на роботу сам по собі не є протиправним, таким він стає лише у разі, якщо вчинений з метою експлуатації та з використанням перерахованих у зазначеній нормі способів. Особи, які вчиняють вербування, переміщення, переховування чи передачу людини, звісно, зацікавлені передусім у матеріальній вигоді, яку бажають отримати завдяки своїм діям. Разом із тим вони діють таким чином, усвідомлюючи, що завербовану (переміщену і т. д.) ними людину надалі експлуатуватимуть інші особи. Відповідальність за власне торгівлю людиною настає незалежно від того, чи вчинені такі дії з метою її екс- плуатації. Разом з тим у кримінально-правовій літературі та судовій практиці трапляються помилки, коли мета експлуатації людини сприймається як обов’язкова для всіх зазначених у ч. 1 ст. 149 КК України форм даного злочину. Конструкція диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України дійсно може схиляти до висновку, що мета експлуата- ції стосується не лише вербування, переміщення, переховування, передачі та одержання людини, а й власне тор- гівлі людиною. З одного боку, торгівля людиною відділена від інших форм розглядуваного злочину словоспо- лученням «а так само». З іншого ж – уточнення про те, що з метою експлуатації вчиняється лише вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, міститься після перерахування всіх можливих форм даного злочину. У зв’язку з цим звернуто увагу на те, що при визначенні торгівлі людьми в міжнародних актах вказівка на мету експлуатації міститься перед переліком конкретних форм цього злочину. Таким же у своїй більшості є й вивчений автором зарубіжний досвід формулювання диспозиції відповідної норми. Зазна- чений досвід визнано корисним і для вітчизняного законодавця. Ключовою характеристикою експлуатації є використання людини, завдяки якому особа, котра її експлуатує, отримує майнову чи немайнову вигоду. Підтримано точку зору про те, що у механізмі експлуатації примушу- вання є одним із обов’язкових елементів, ланкою експлуатації, виступає в якості інструменту забезпечення екс- плуатації. Виокремлення в примітці до ст. 149 КК України використання у порнобізнесі як окремої форми експлуата- ції людини є не зовсім коректним. Для примусового жебракування властиві характерні особливості (йдеться про примушування до випрошування грошей та інших матеріальних цінностей), які схиляють до думки про об- ґрунтованість виділення його в окрему форму експлуатації людини. В ході аналізу судової практики зауважено, що такі вказані в примітці до ст. 149 КК України форми експлуатації людини як рабство або звичаї, подібні до рабства, а також підневільний стан у проаналізованій судовій практиці не трапилися жодного (!) разу. Поясню- ється це тим, що «в чистому вигляді» зазначені форми експлуатації навряд чи взагалі трапляються. Зазвичай має місце сексуальна чи трудова експлуатація особи, що водночас може перебувати й у стані фактичного рабства чи в підневільному стані. З огляду на це вважаємо за можливе виключити рабство чи звичаї, подібні до рабства, а також підневільний стан з переліку форм експлуатації, наведеного у примітці до ст. 149 КК України. З іншого ж боку, варто мати на увазі, що пряма вказівка на рабство, звичаї, подібні до рабства, та підневільний стан як на форми експлуатації людини, задля яких вчиняється торгівля людьми, міститься в Палермському протоколі та Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми. Згадується про них і в кримінальному законодавстві більшості держав світу (за винятком Австрії, Естонії, Італії, Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції та деяких інших держав). Зроблено висновок, що збереження вказаних форм експлуатації у зазначеному переліку чи вилучення їх із нього навряд чи якимось чином позначиться на правозастосовній практиці. Порівняльно-правовий аналіз засвідчує, що перелік форм експлуатації людини, наведений у примітці до ст. 149 КК України, порівняно із зарубіжними аналогами, є одним із найширших. До того ж він, на відміну від законодавства ряду держав, не є вичерпним. Реалізація мети експлуатації лежить за межами складу торгівлі людьми, а тому експлуатація людини має до- датково кваліфікуватися за іншими статтями КК України. Аргументовано, що передбачати в КК України статтю про відповідальність за рабство недоцільно. Чинний кримінальний закон містить достатньо інструментів для ефективної протидії оберненню людини в рабство. Перебування людини в стані раба без її сексуальної, трудової чи іншої експлуатації навряд чи взагалі трапляєть- ся в об’єктивній дійсності, а тому має отримувати кримінально-правову оцінку за відповідними статтями КК

489 ВИСНОВКИ

України. Крім того, саме по собі обернення людини в рабство можливо кваліфікувати як незаконне позбавлен- ня волі, оскільки невід’ємним атрибутом рабства є посягання на особисту свободу людини. 5. Дуже неоднозначною є практика кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини як такого, що супроводжувалося заподіянням потерпілій особі фізичних страждань, а також вчиненого способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого. Розроблено пропозиції стосовно однакового розуміння вка- заних кваліфікуючих ознак. Зокрема, підкреслюється, що під способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, слід розуміти такий спосіб вчинення вказаного діяння, при якому створюється реальна небезпе- ка настання смерті потерпілого або реальна загроза заподіяння йому тяжкого, середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності. Реальне настання зазначеної шкоди потребує додаткової кваліфікації за статтями, що передбачають відпові- дальність за відповідні злочини проти життя та здоров’я особи, або ж охоплюється поняттям «тяжкі наслідки» і кваліфікується за ч. 3 ст. 146 КК України. Доцільність існування такої обставини, що обтяжує кримінальну відповідальність за незаконне позбавлен- ня волі або викрадення людини, як вчинення вказаного діяння із застосуванням зброї визнано сумнівною, зо- крема з огляду на наявність у ч. 2 ст. 146 КК України такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення незаконного позбавлення волі або викрадення людини способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого. Надзвичайно різниться практика кримінально-правової оцінки незаконного позбавлення волі або викра- дення людини як такого, що здійснювалося протягом тривалого часу. Встановлено, що в юридичній літературі неодноразово пропонувалося визначити у кримінальному законі конкретний часовий проміжок, незаконне утримання протягом якого має посилювати кримінальну відповідальність за вказане посягання. Зроблено ви- сновок, що переконливі аргументи на користь того чи іншого проміжку часу протиправного позбавлення сво- боди, який має кримінально-правове значення, навести складно. Визначити чітку грань, яка б відділяла менш і більш суспільно небезпечне незаконне позбавлення свободи, залежно від часу, протягом якого воно тривало, навряд чи можливо. Кваліфікуючи вказане діяння таким чином, слід брати до уваги не тільки час, протягом якого особа була незаконно позбавлена свободи, а й враховувати спосіб та місце її тримання, інші конкретні обставини справи, стан її здоров’я, вік тощо. Трактування поняття «тяжкі наслідки», спричинені незаконним позбавленням волі або викраденням лю- дини, захопленням заручників, торгівлею людьми та незаконним поміщенням особи в заклад з надання пси- хіатричної допомоги, викликає чималі труднощі. Можливим варіантом вирішення проблеми є висловлена у кримінально-правовій науці пропозиція відмовитись від віднесення фізичної шкоди потерпілому до поняття «тяжкі наслідки», а спричинення таких наслідків кваліфікувати за сукупністю з відповідними статтями розділу ІІ Особливої частини КК України. Інші можливі прояви спричинення тяжких наслідків можливо враховувати при призначенні покарання (відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 67). Невдалим визнано законодавче формулювання такої кваліфікуючої ознаки, закріпленої в ч. 2 ст. 147, як «дії, поєднані з погрозою знищення людей». Виходячи із буквального тлумачення кримінального закону, в якому сказано про погрозу знищення людей (в множині), є всі підстави для висновку, що така погроза має стосуватися не менше двох осіб, а не однієї, як переважно зазначається в юридичній літературі. Вочевидь, зазначене діяння, не може не супроводжуватись насильством, зокрема, психічним (у т. ч. й погрозою вбивством). Зважаючи на це, доцільність існування розглядуваної кваліфікуючої ознаки є дуже сумнівною, а тому з ч. 2 ст. 147 КК України її доцільно виключити. Встановлено, що кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки злочинів, передбачених розділом ІІІ Осо- бливої частини КК України, використовуються законодавцем безсистемно. Приміром, складно пояснити, чому законодавець не посилив кримінальну відповідальність за захоплення або тримання особи як заручника, вчи- нене щодо двох чи більше осіб, за попередньою змовою групою осіб, а також здійснюване протягом тривалого часу (нагадаємо, що ці обставини визнані такими, що обтяжують кримінальну відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини). Виходячи з положень ст. 7 Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, в якості кваліфікуючих ознак насильницького зникнення можна передбачити вчинення вказаного діяння щодо непо- внолітньої особи, жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності, а також стосовно особи, яка завідомо для винного перебувала в безпорадному стані.

490  ВИСНОВКИ

Обґрунтована доцільність доповнення ч. 2 ст. 151 такими кваліфікуючими ознаками, як вчинення незакон- ного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги щодо двох чи більше осіб, а також щодо неповно- літньої особи. 6. Зважаючи на висловлену пропозицію вилучити з ч. 3 ст. 146 КК України таку особливо кваліфікуючу ознаку, як спричинення незаконним позбавленням волі або викраденням людини тяжких наслідків, яка, як ви- дається, найбільшою мірою давала підстави для суттєвого посилення покарання за вказане діяння, визнано за можливе знизити верхню межу санкції ч. 3 ст. 146 КК України з 10 до 8 років позбавлення волі. Зважаючи на специфічну правову природу насильницького зникнення, його підвищену суспільну небезпеку, а також з огляду на вимоги Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень та проа- налізований зарубіжний досвід, вважаємо, що покарання за вказане діяння в КК України доцільно посилити. При цьому підстав для встановлення настільки суворих покарань, які визначені законодавством окремих із держав, немає. Видається, що верхня межа санкції частини 1 статті, яка передбачатиме відповідальність за вка- зане діяння (приміром, ст. 444-1), має становити 8 років позбавлення волі, тоді як нижню її межу слід залишити незмінною. Аналогічне покарання можливо передбачити за відповідні діяння керівника. Санкція кваліфікова- ного складу насильницького зникнення, який пропонувалося виокремити, може передбачати позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Здійснене порівняльно-правове дослідження засвідчило, що санкції ст. 147 КК України загалом зіставні із зарубіжним досвідом визначення покарання за захоплення заручників. З огляду на обґрунтовану доцільність відмови від такої кваліфікуючої ознаки, як спричинення вказаним діянням тяжких наслідків, яка давала най- більші підстави для суттєвого посилення покарання за цей злочин, вважаємо, що верхня межа санкції ч. 2 ст. 147 КК України може бути знижена з 15 до 12 років позбавлення волі. Беручи до уваги висловлену у роботі пропо- зицію виокремити у зазначеній статті частину третю, у якій встановити відповідальність за вчинення вказаного діяння організованою групою, вважаємо, що санкцію частини першої цієї статті можна залишити незмінною, у санкції її частини другої передбачити покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 10 років, а в санкції частини третьої – від 8 до 12 років. Вітчизняний законодавець та законодавці зарубіжних держав займають подібні позиції стосовно оцінки суспільної небезпеки підміни дитини. Зважаючи на це, санкцію ст. 148 КК України коригувати недоцільно. Вважаємо, що з урахуванням підвищеної суспільної небезпеки цього злочину, вчиненого за наявності обтя- жуючих відповідальність обставин, а також з огляду на проаналізований зарубіжний досвід, санкція запропо- нованої ч. 2 ст. 148 КК України має передбачати покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Для перегляду існуючих на сьогодні санкцій ст. 149 КК України немає підстав, оскільки передбачені у них покарання загалом відповідають реальній суспільній небезпеці торгівлі людьми та проаналізованому вище за- рубіжному досвіду пеналізації зазначеного посягання. Аргументовано, що санкція ч. 1 ст. 151 КК України має передбачати альтернативні покарання у виді обме- ження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, санкція ч. 2 ст. 151 – покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Аналіз практики застосування покарання за злочини проти волі, честі та гідності особи засвідчив існування численних помилок, що допускаються судами при їх призначенні (зокрема, суди формально ставляться до оцін- ки ступеня тяжкості вказаних злочинів, особи винного, порушують законодавчі вимоги до призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, тощо), а також при звільненні засуджених від покарання та його відбування (зокрема, суди здебільшого не наводять переконливих доводів на користь можливості виправлення засудженого без відбування покарання). 7. Встановлено, що питома вага злочинів, передбачених розділом ІІІ Особливої частини КК України, у за- гальній структурі злочинності є незначною. Так, протягом 2017 р. органами прокуратури обліковано 523911 злочинів, з яких лише 858 – злочини проти волі, честі та гідності особи (0,16%). Упродовж 2018 р. обліковано 487133 злочини, з яких лише 882 – посягання на волю, честь та гідність особи (0,18%). Протягом 2019 р. облі- ковано 444130 злочинів, з яких лише 924 – злочини проти волі, честі та гідності особи (0,2%).

491 ВИСНОВКИ

Найпоширеніше діяння серед злочинів проти волі, честі та гідності особи – незаконне позбавлення волі або викрадення людини. За 2013 р. органами прокуратури обліковано 267 випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини, у 2014 зареєстровано 1925, у 2015 – 807, у 2016 – 536, у 2017 – 503, у 2018 – 558, у 2019 – 518 таких злочинів. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що частіше (орієнтовно 2/3) трапляється викрадення людини, а не «звичайне» незаконне позбавлення її волі. При цьому аргументовано, що незакон- ному позбавленню волі, не пов’язаному з викраденням людини, притаманний значно вищий рівень латентно- сті. Звернуто увагу на суттєву різницю у кількісних показниках незаконного позбавлення волі або викрадення людини та торгівлі людьми, тобто того діяння, яке є другим за чисельністю серед злочинів проти волі, честі та гідності особи. Так, у 2013 р. органами прокуратури обліковано 130 випадків торгівлі людьми, у 2014 – 118, у 2015 – 110, у 2016 – 114, у 2017 – 340, у 2018 – 268, у 2019 – 316 таких злочинів. Таким чином, у 2013 та 2018 роках кількість зареєстрованих випадків незаконного позбавлення волі або викрадення людини перевищувала чисельність облікованих за цей рік випадків торгівлі людьми удвічі, у 2016 – майже вп’ятеро, у 2015 – у понад сім разів, а у 2014 – у понад шістнадцять (!) разів. І лише в 2017 та 2019 роках кількісна різниця між цими злочинами не була настільки разючою. З’ясовано, що третє місце за загальною чисельністю зареєстрованих ви- падків серед злочинів проти волі, честі та гідності особи посідає використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Встановлено, що за 2013 р. органами прокуратури обліковано 41 випадок використання малоліт- ньої дитини для заняття жебрацтвом, у 2014 зареєстровано 53, у 2015 – 12, у 2016 – 14, у 2017 – 5, у 2018 – 7, у 2019 – 7 таких злочинів. Порівняно рідко у правозастосовній практиці трапляється захоплення заручників. За 2013 р. органами про- куратури обліковано 4 випадки захоплення або тримання особи як заручника, у 2014 зареєстровано 41, у 2015 – 17, у 2016 – 7, у 2017 році – 3, у 2018 – 6, у 2019 – 8 таких злочинів. Отже, всього за вказаний період обліко- вано 86 випадків захоплення заручників. За 2013 р. органами прокуратури обліковано 11 випадків незаконного поміщення в заклад з надання психі- атричної допомоги, у 2014 зареєстровано 6, у 2015 – 16, у 2016 – 13, у 2017 – 6, у 2018 – 12, у 2019 – 10 таких злочинів. Таким чином, всього за вказаний період обліковано 74 випадки вчинення зазначеного діяння. За 2013 р. органами прокуратури обліковано 11 випадків експлуатації дітей, у 2014 зареєстровано 4, у 2015 – 2, у 2016 – 6, у 2017 – 1, у 2018 – 16, у 2019 – 9 таких злочинів. Отже, за період з 2013 по 2019 рік обліковано 49 випадків експлуатації дітей. Вкрай рідко у правозастосовній практиці трапляється підміна дитини. За 2013 р. органами прокуратури об- ліковано 1 випадок підміни дитини, у 2014 р. – 1, у 2015 р. – 0, у 2016 р. – 1, у 2017 р. – 0, у 2018 р. – 1, у 2019 р. – 0 таких злочинів. Отже, упродовж 2013–2019 рр. обліковано всього лиш чотири випадки підміни дитини. Таким чином, підміна дитини – найменш поширений з-поміж злочинів проти волі, честі та гідності особи. Аналіз емпіричної бази (300 кримінальних проваджень) засвідчує, що серед різновидів торгівлі людьми аб- солютним лідером є торгівля людьми, вчинювана з метою сексуальної експлуатації (234 провадження). Друга за поширеністю форма експлуатації людини серед тих, на які законодавець вказує в ч. 1 примітки до ст. 149 КК України, – експлуатація у формі примусової праці (20 проваджень). На третьому місці – примусове втягнення у зайняття жебрацтвом (19 проваджень). Серед згаданих у вказаній примітці до ст. 149 КК України форм екс- плуатації, з метою яких вчиняється розглядуваний злочин, у судовій практиці трапляються поодинокі випадки використання в порнобізнесі (3 провадження) та вилучення органів (4 провадження). Жодного випадку тор- гівлі людьми, вчиненої з іншою метою експлуатації людини, не виявлено, що, зрозуміло, не означає відсутності таких випадків в об’єктивній дійсності. Торгівля людьми вчиняється не лише з метою експлуатації людини. Серед проаналізованих автором 300 кримінальних проваджень про торгівлю людьми 26 стосувалися торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками, при цьому 20 з них не були пов’язані з метою їх експлуатації (дітей купували задля подальшого їх усиновлення чи удочеріння). Таким чином, майже кожен десятий випадок торгівлі людьми в Україні – торгівля батьками своїми дітьми. Встановлено територіальні відмінності у поширеності досліджуваних злочинів. Так, найбільше незакон- них позбавлень волі або викрадень людини за 2013–2019 рр. зафіксовано в Донецькій, Луганській, Одеській, Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській, Київській областях та місті Києві, а найменше – в Івано-Фран- ківській, Чернівецькій, Чернігівській, Закарпатській, Тернопільській, Рівненській, Хмельницькій, Кіровоград- ській, Львівській областях. 492  ВИСНОВКИ

Найбільше випадків торгівлі людьми за 2013–2019 рр. зафіксовано у м. Києві, Одеській, Харківській, Дні- пропетровській та Київській областях, а найменше – у Чернівецькій, Хмельницькій, Вінницькій, Запорізькій, Рівненській, Кіровоградській, Черкаській, Закарпатській, Івано-Франківській, Сумській, Херсонській та Жито- мирській областях. Найбільше випадків використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом за 2013–2019 рр. зафіксо- вано у м. Києві, Закарпатській, Одеській та Дніпропетровській областях. Поодинокі випадки вказаного діяння обліковано у Вінницькій, Волинській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Миколаївській, Сумській та Харківській областях. Встановлено, що Закарпатська область – єдина в Україні, де вказаний злочин потрапляв до офіційної статистичної звітності щороку. З’ясовано фактори латентності злочинів проти волі, честі та гідності особи. Зокрема, доведено, що найви- щий рівень латентності характерний для незаконного позбавлення волі як виду домашнього насильства, на- томість найнижчий – для викрадення малолітньої дитини, яке завжди супроводжується значним суспільним резонансом, активністю правоохоронних органів, спрямованою на розкриття даного злочину, завдяки чому часто його вдається розкрити за «гарячими слідами». Аргументовано, що латентність торгівлі людьми зале- жить від тієї чи іншої форми експлуатації людини. Встановлено, що найнижчий рівень латентності характерний для торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Аналіз емпіричної бази засвідчив, що такі випадки здебільшого розкриваються доволі швидко (як правило, завдяки позиції небайдужих, котрі звернулися до правоохорон- них органів після того, як їм запропонували придбати дитину); зрозуміло також, що довго приховувати факт відсутності дитини батькам складно. Аргументовано, що найвищий рівень латентності притаманний торгівлі людьми, вчиненій з метою трудової експлуатації. 8. Дослідження кримінологічних особливостей осіб, які вчинили злочини проти волі, честі та гідності осо- би, дозволило розробити кримінологічні портрети осіб, які вчинили зазначені злочини. Кримінологічний портрет особи, яка вчиняє незаконне позбавлення волі або викрадення людини: раніше не су- димий (82,3%) неодружений (61%) чоловік (93%) у віці 25–39 років (67,2%), громадянин України (97,8%), мешканець невеликого міста (61,1%), з повною загальною середньою освітою (46,2%), котрий ніде не працює (67,2%), нерідко зловживає алкогольними напоями, якому притаманні такі негативні риси, як конфліктність, злопам’ятність, егоцентризм, зухвалість, емоційна нестійкість, імпульсивність, агресивність, жорстокість, від- сутність здатності співчувати. Кримінологічний портрет особи, котра вчиняє захоплення заручників: раніше не судимий (63%), неодруже- ний (72,2%) чоловік (100%) у віці від 18 до 30 років (42,6%), який має повну загальну середню освіту (53,7%), не працює (85,1%), мешкає в місті, з авантюрним складом характеру, у системі ціннісних орієнтацій якого ключове місце посідають егоїстичні та корисливі спонукання. Кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє торгівлю людьми: раніше не судима (91,2%) жінка (54,4%), громадянка України (89,5%), мешканка міста (75,1%), у віці 25–39 років (61,4%), з повною загальною середньою освітою (39,9%), що ніде не працює (73%), не перебуває у шлюбі (63,5%), якій притаманні такі нега- тивні морально-психологічні риси, як прагнення до наживи й забезпечення власного благополуччя будь-якою ціною, егоцентризм, цинізм, емоційна холодність, нездатність співпереживати, а також підприємливість, енер- гійність, цілеспрямованість, організаторські здібності, вміння переконувати інших. Кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації: ра- ніше не судима (93,4%) жінка (57,8%), громадянка України (88,6%), мешканка міста (80,7%), у віці 25–39 ро- ків (60,8%), з повною загальною середньою освітою (37%), що ніде не працює (74,4%), не перебуває у шлюбі (70,5%), якій притаманні вказані вище морально-психологічні риси. Кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє торгівлю людьми з метою експлуатації у формі приму- сової праці: раніше не судимий (80,6%) чоловік (80,6%), громадянин України (94,4%), мешканець села (44,4%), у віці 25–39 років (63,9%), з повною загальною середньою освітою (51,7%), що ніде не працює (50%) або ж займається підприємницькою діяльністю (30,6%), перебуває в офіційних чи фактичних шлюбних відносинах (66,7%), якому притаманні вказані вище морально-психологічні риси. Кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє торгівлю людьми з метою примусового втягнення в за- йняття жебрацтвом: раніше не судимий (80%) чоловік (52%), громадянин України (84%), мешканець міста (56%), ромської національності (40%), у віці 30–39 років (63,9%), з низьким рівнем освіти, що ніде не працює

493 ВИСНОВКИ

(88%), перебуває в офіційних чи фактичних шлюбних відносинах (56%), якому притаманні вказані вище мо- рально-психологічні риси. Кримінологічний портрет особи, яка вчиняє торгівлю своїми дітьми задля подальшого їх усиновлення (удоче- ріння) іншими особами: раніше не судима (86,2%) жінка (79,3%), громадянка України (96,6%), мешканка міста (69%), у віці 18–24 (41,4%) або 30–39 років (31%), з повною загальною середньою освітою (50%), котра пе- ребуває в офіційних чи фактичних шлюбних відносинах (55,2%), ніде не працює (75,9%), нерідко зловживає алкогольними напоями, якій притаманні такі негативні риси, як глибока моральна деформація, прагнення до наживи й забезпечення власного благополуччя будь-якою ціною, навіть шляхом продажу своїх дітей, відсут- ність материнського інстинкту, егоцентризм, цинізм, байдужість, безвідповідальність, емоційна холодність, не- здатність співпереживати. Кримінологічний портрет особи злочинця, що вчиняє експлуатацію дітей: раніше не судимий чоловік, гро- мадянин України, українець за національністю, у віці 40–50 років, з повною загальною середньою освітою, що ніде не працює, не перебуває у шлюбі, якому притаманні такі негативні риси, як прагнення до наживи й забез- печення власного благополуччя будь-якою ціною, скупість, безвідповідальність, легковажність, а також підпри- ємливість, енергійність, цілеспрямованість, наявність організаторських здібностей. Кримінологічний портрет особи злочинця, що використовує малолітню дитину для заняття жебрацтвом: раніше не судима (90%) жінка (93%), громадянка України (95%), ромської національності (50,7%), у віці 30–39 років (43,5%), без будь-якої освіти (43,1%), що ніде не працює (100%), не перебуває у шлюбі (79%), якій при- таманні такі негативні риси, як користолюбство, егоїзм, небажання працювати, недалекоглядність, відсталість, вузькість та обмеженість поглядів і життєвих установок, а також підприємливість, вміння переконувати інших. Про кримінологічні особливості осіб, які вчиняють інші злочини проти волі, честі та гідності особи, судити складно, оскільки відсутня відповідна судова практика. 9. Детермінанти злочинів проти волі, честі та гідності особи класифіковано на соціально-економічні, сус- пільно-політичні, морально-психологічні, медичні, правові та організаційно-управлінські. До соціально-еконо- мічних детермінант віднесено перманентну економічну кризу в Україні та пов’язані з нею безробіття і бідність, значне соціальне розшарування населення тощо. Суспільно-політичними детермінантами розглядуваних зло- чинів є триваюча агресія Російської Федерації проти України, прояви сепаратизму, відчуження влади від народу тощо. До морально-психологічних детермінант слід віднести деформацію суспільної моралі та девальвацію за- гальнолюдських цінностей, прагнення до збагачення будь-якою ціною, зневажливе ставлення до прав і свобод інших осіб тощо. Медичними детермінантами аналізованих злочинів є зростання кількості осіб із психічними розладами, а також чисельності хворих на алкоголізм та наркоманію. Правовими детермінантами є недоліки кримінального законодавства, що встановлює відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи, а також інших законодавчих актів. До організаційно-управлінських детермінант слід віднести перевантаженість судів та системи правоохоронних органів, низький рівень професіоналізму частини правоохоронців та суддів, недостатній рівень розкриття розглядуваних злочинів, недоліки в роботі соціальних служб тощо. З’ясовано також особливості детермінації окремих злочинів проти волі, честі та гідності особи. Так, зокре- ма, детермінантами незаконного позбавлення волі як виду домашнього насильства є також розрив духовних та моральних зв’язків між поколіннями, наявність вкорінених у суспільній свідомості стереотипів, котрі виправ- довують застосування домашнього насильства, інші гендерні стереотипи («жінка має бути покірною і вико- нувати будь-які побажання чоловіка», «жінка не повинна працювати», «жінка має сидіти вдома і виховувати дітей» тощо), інертність державних органів у вирішенні кризових ситуацій в сімейно-побутовій сфері тощо. У системі детермінант торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками, варто виокремити недоліки в роботі соці- альних служб, котрі не завжди вчасно виявляють неблагополучні сім’ї, не реагують належним чином на різного роду проблемні ситуації, які сигналізують про імовірність вчинення батьками вказаного посягання. Те саме стосується й детермінації використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Серед детермінант неза- конного поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги виокремлено недоліки Закону України «Про психіатричну допомогу», закритість вітчизняних закладів з надання психіатричної допомоги, корпоративну солідарність лікарів-психіатрів тощо. 10. Запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи слід розглядати як багаторівневу систему дер- жавних та громадських заходів, спрямованих на усунення або нейтралізацію причин та умов вказаних злочинів на загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному рівнях. 494  ВИСНОВКИ

Заходи загальносоціального запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи мають визначальне і стратегічне значення. Найбільшою мірою стосується це таких посягань, як торгівля людьми, експлуатація дітей та використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Найважливіші заходи загальносоціального характеру, які необхідно здійснити у першу чергу, класифікова- но на: соціально-економічні (суттєве підвищення матеріального добробуту населення, зниження рівня безро- біття, зростання рівня оплати праці, протидія бідності); суспільно-політичні (закінчення війни на сході Украї- ни); культурно-виховні (підвищення культурного рівня, свідомості та відповідальності громадян, формування моральної позиції, орієнтованої на загальнолюдські цінності); медичні (ефективна державна політика, спрямо- вана на боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом, реформування системи психіатричної допомоги); організацій- но-управлінські (проведення дієвої реформи судової влади та правоохоронних органів, удосконалення роботи соціальних служб, створення умов для повної та безперешкодної реалізації громадянами своїх прав, свобод та законних інтересів, стимулювання довіри населення до державної влади та готовність підтримати її зусилля з охорони правопорядку тощо). Повноцінна реалізація загальносоціальних заходів можлива лише у разі здійс- нення в Україні глибоких соціально-економічних перетворень. Заходи спеціально-кримінологічного запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи базуються на заходах загальносоціальних, використовують їх запобіжний потенціал та сприяють йому. Підкреслюється, що ефективне запобігання вказаним діянням можливе за умови поєднання загальносоціальних та спеціально-кри- мінологічних заходів. Заходи спеціально-кримінологічного запобігання злочинам, що посягають на волю, честь та гідність особи, класифіковано на: інформаційно-аналітичні (систематичний збір та аналіз інформації про стан і тенденції роз- глядуваних злочинів), суспільно-політичні (активізація діяльності, спрямованої на укладення міждержавних угод про співробітництво у сфері протидії торгівлі людьми), правові (удосконалення кримінального законодав- ства, спрямованого на протидію розглядуваним злочинам, та практики його застосування, подолання надмір- ної м’якості судової репресії), культурно-виховні (роз’яснення норм кримінального законодавства, інформу- вання населення про небезпеку стати жертвою розглядуваних злочинів, інформування про право громадян на необхідну оборону, просвітницька діяльність серед населення, спрямована на зміну ставлення до жертв торгівлі людьми у суспільстві, тощо), організаційно-управлінські (вдосконалення системи заходів, спрямованих на пе- рекриття каналів надходження вогнепальної зброї, бойових припасів та вибухових речовин із зони бойових дій на мирну територію України, а також їх вилучення з нелегального обігу, підвищення професійного рівня працівників правоохоронних органів, вдосконалення взаємодії правоохоронних органів та інститутів грома- дянського суспільства, державний захист та реабілітація жертв розглядуваних злочинів тощо). Серед конкретних заходів запобігання незаконним позбавленням волі, викраденням людей та захопленням заручників варто назвати також: встановлення відеокамер в громадських місцях, систематичне обстеження місць, де найчастіше вчиняються зазначені злочинні посягання, покращення вуличного освітлення, патрулю- вання поліцією вулиць з урахуванням місця та часу вчинення більшості злочинів, що посягають на свободу пе- ресування, надання дієвої психіатричної допомоги особам, що страждають на психічні розлади та проявляють агресію щодо оточуючих, своєчасне реагування на передуючі незаконному позбавленню волі чи викраденню людини погрози розправою, широке інформування населення про право кожного на необхідну оборону, ство- рення спеціалізованого обліку осіб, засуджених за вказані злочини, та здійснення контролю за ними тощо. Перспективними заходами запобігання незаконному позбавленню волі у сімейно-побутовій сфері можуть бути такі: подолання вкорінених у суспільній свідомості стереотипів, котрі виправдовують застосування до- машнього насильства; формування негативного ставлення до фактів домашнього насильства та до осіб, які його вчиняють; постановка на профілактичний облік осіб, чия поведінка свідчить про реальну можливість вчинення цього виду домашнього насильства; своєчасне реагування на прояви домашнього насильства з боку уповнова- жених суб’єктів; захист та реабілітація осіб, що стали жертвами домашнього насильства, тощо. Серед перспективних заходів запобігання захопленню заручників можна виокремити також такі: правоохо- ронним органам необхідно удосконалювати систему заходів, спрямованих на перекриття каналів надходження вогнепальної зброї, бойових припасів та вибухових речовин із зони бойових дій на мирну територію України, а також їх вилучення з нелегального обігу; потрібно вдосконалювати систему заходів, спрямованих на запобі- гання проникненню до установ виконання покарань заборонених предметів (зокрема, колючо-ріжучих), що полегшують вчинення засудженими захоплення заручників, а також удосконалювати заходи, спрямовані на не- 495 ВИСНОВКИ

допущення виготовлення засудженими різного виду холодної зброї; необхідно здійснювати спеціальну підго- товку осіб, які проводять переговори про звільнення заручників. Поміж спеціально-кримінологічних заходів запобігання торгівлі людьми варто назвати також такі: посилен- ня координації діяльності з протидії торгівлі людьми, забезпечення регулярного навчання фахівців у сфері про- тидії торгівлі людьми, розвиток співпраці правоохоронних органів з інститутами громадянського суспільства, підвищення рівня обізнаності населення про проблему торгівлі людьми тощо. Важливим напрямом запобіган- ня торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками, є удосконалення порядку обліку вагітних жінок, аби не допустити афер, пов’язаних з народженням дітей, щодо яких укладена незаконна угода, на чужі анкетні дані. Ефективними спеціально-кримінологічними заходами запобігання експлуатації дітей можуть бути: регу- лярний моніторинг ситуації з вказаним явищем; інформування дітей про ризики, пов’язані з експлуатацією їхньої праці (як видається, важливу роль тут може відіграти школа); інформування населення про кримінальну відповідальність за незаконне використання дитячої праці; проведення спеціальних рейдів з метою виявлен- ня випадків експлуатації дитячої праці (зокрема, на підприємствах зі шкідливим виробництвом); підвищення професійного рівня працівників правоохоронних органів, які здійснюють виявлення та досудове розслідуван- ня таких злочинів; здійснення заходів з реабілітації та соціальної інтеграції жертв експлуатації тощо. Заходи запобігання використанню малолітньої дитини для заняття жебрацтвом мають включати: широке інформування населення (насамперед осіб ромської національності) про настання кримінальної відповідаль- ності за цей злочин; посилення роботи правоохоронних органів, спрямованої на виявлення осіб, схильних до використання дітей для жебракування, і своєчасне запобігання таким злочинам (зокрема, шляхом проведення профілактичних бесід, надання конкретної допомоги); своєчасне припинення випадків використання малоліт- ніх дітей для заняття жебрацтвом (з цією метою варто регулярно проводити спеціальні рейди). Особливу увагу потрібно приділяти індивідуальному запобіганню злочинам проти волі, честі та гідності особи, оскільки відповідні заходи спрямовуються на конкретну особу, притаманні саме їй індивідуальні осо- бливості. У цьому напрямі необхідно здійснювати активний вплив на осіб, що входять до групи підвищеного ризику, потенційно схильні до вчинення таких злочинів. Важливе місце в системі заходів запобігання злочинам проти волі, честі та гідності особи має займати вікти- мологічна профілактика. З’ясовано, що серед жертв злочину, передбаченого ст. 146 КК України, 69,6% – особи чоловічої статі, 30,4% – жіночої. При цьому поміж жертв незаконного позбавлення волі, не пов’язаного з їх викраденням, кількість жінок та чоловіків є майже однаковою. Розподіл потерпілих від аналізованого злочину залежно від їх віку ви- глядає таким чином: до 18 років – 14,1% (з них малолітні – 9,8%), від 18 до 30 років – 29,4%, від 30 до 40 років – 33,7%, від 40 до 50 років – 16,3%, понад 50 років – 6,5%. Поміж жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини 6,4% осіб мали неповну середню освіту, 49,2% – загальну середню, 33,9% – середню спе- ціальну, 10,5% – вищу. На момент вчинення щодо них злочину 41,8% потерпілих ніде не працювали або мали лише сезонний заробіток, 39,4% – працювали, 11,6% – були учнями, 2,9% – пенсіонерами, 4,3% – займались підприємницькою діяльністю. До моменту вчинення розглядуваного злочину переважна більшість (орієнтовно 60%) потерпілих були так чи інакше знайомі з винними. Найбільш поширену поведінку жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини класифіко- вано на неправомірну, асоціальну, нейтральну, необачну та суспільно корисну (виокремлені типи поведінки, зрозуміло, можуть перетинатися). Ключову роль у проведенні віктимологічної профілактики вказаних посягань мають відігравати ЗМІ, котрі можуть інформувати населення про заходи, здатні знизити імовірність стати жертвою таких злочинів (примі- ром, уникати певних місць, у яких зафіксовано найбільшу кількість таких посягань), а також про те, яким має бути алгоритм дій у тій чи іншій криміногенній ситуації (з урахуванням інформації про типові дії злочинців). Подібні рекомендації час від часу з’являються в ЗМІ, однак стосуються вони переважно інших злочинів. Варто не тільки здійснювати віктимологічну просвіту населення, а й інформувати його про конкретні результати ро- боти правоохоронних органів. На сьогодні ж відповідні повідомлення стосуються майже виключно висвітлен- ня найбільш резонансних випадків вчинення зазначеного злочину. Поміж заходів віктимологічної профілакти- ки посягань, спрямованих на позбавлення людини свободи пересування, варто назвати й виявлення окремих осіб та груп ризику з найвищим ступенем віктимності та здійснення профілактичного впливу на них з метою

496  ВИСНОВКИ

активізації їх захисних властивостей та подальшої девіктимізації. До таких осіб належать, зокрема, підприємці, загалом особи з високим матеріальним достатком. Розроблено узагальнений портрет осіб, які мають підвищений ризик стати жертвою захоплення заручників: це особи чоловічої статі у віці від 30 до 50 років, які займаються підприємницькою діяльністю та мають висо- кий рівень доходів. При виборі потенційної жертви вказаного злочину увагу злочинців привертає неприховане заможне життя таких осіб; вибір жертви нерідко здійснюється також за наводкою інших осіб. Розроблення заходів віктимологічної профілактики захоплення заручників ускладнене непрогнозованістю цього злочину (іноді навіть для самого винного). Передбачити його вчинення вкрай складно. Водночас здійс- нене дослідження дозволяє чітко виокремити категорію осіб, які з найбільшою вірогідністю можуть стати жер- твою захоплення заручників, – підприємці та загалом матеріально забезпечені люди. З огляду на це віктимоло- гічна профілактика зазначених посягань повинна включати комплекс заходів, які б передбачали пропагування необхідності дотримання елементарних правил безпеки. Серед вказаних осіб варто поширювати спеціальні пам’ятки, які б містили конкретні поради як не стати жертвою захоплення заручників (наприклад, бути макси- мально закритими у спілкуванні з незнайомими людьми, не афішувати надміру власні статки, уникати місць, що є сприятливими для злочинного посягання, тощо). Відповідні поради слід розробляти виходячи із конкретних прикладів, які мали місце в об’єктивній дійсності, що дозволить унаочнити їх, зробити практичними та пере- конливими. Крім того, серед осіб, які з найбільшою вірогідністю можуть стати жертвою захоплення заручників, варто поширювати конкретні рекомендації щодо поведінки в разі захоплення або тримання як заручника. Важливу роль віктимологічна профілактика має відігравати й при запобіганні підміні дітей. Майбутнім ма- терям варто завчасно готуватися до пологів, зокрема вибрати пологовий будинок з доброю репутацією (у цьо- му можуть допомогти спеціальні інтернет-форуми), а також лікаря, познайомитись з медичним персоналом і розпитати про те, які конкретно заходи вживаються у пологовому будинку для того, щоб уникнути випадків підміни дітей. Після народження дитини варто постійно контролювати дії медичного персоналу, пов’язані з немовлям. Доцільно, аби при пологах був присутній батько дитини (т.зв. партнерські пологи). Варто відразу сфотографувати дитину на телефон, що в разі необхідності допоможе ідентифікувати її. У разі появи обґрунто- ваної підозри, що дитина, привезена з пологового будинку, чужа, варто зробити генетичну експертизу. З’ясовано особливості жертв торгівлі людьми залежно від форми експлуатації. Якщо серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, 81,5% складають особи чоловічої статі, 18,5% – жіночої, то серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, особи жіночої статі скла- дають 99,9%. З-поміж жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, кількість осіб чоловічої та жіночої статі є майже однаковою – 49% та 51% відповідно. Всі 46 жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою використання в порнобізнесі, – особи жіночої статі, натомість усі десятеро потерпі- лих від торгівлі людьми, вчиненої з метою вилучення органів, – чоловіки. Серед жертв торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками задля подальшого їх усиновлення (удочеріння) іншими особами, 60% становлять особи чолові- чої статі, 40% – жіночої. Не виявлено жодного випадку, коли б для покупця мала значення стать дитини або ж коли батьки, вирішуючи яку дитину продати, зважали при цьому на її стать. Вік жертв сексуальної експлуатації молодший, ніж жертв трудової експлуатації. Серед жертв торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлу- атації, осіб у віці до 14 років не виявилось, осіб у віці від 14 до 18 років виявилось 5,6%, у віці від 18 до 30 років – 82,4%, у віці від 30 до 40 років – 12%, у віці понад 40 років – 0%. Розподіл потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації у формі примусової праці, залежно від їхнього віку, за нашими даними, виглядає так: від 14 до 18 років – 7,3%, від 18 до 30 років – 54,8%, від 30 до 40 років – 24,2%, від 40 до 50 років – 9,7%, понад 50 років – 4%. Вік потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом, у процентному відношенні розподілився так: до 14 років – 20,4%, від 14 до 18 років – 4,1%, від 18 до 30 років – 34,7%, від 30 до 40 років – 22,4%, від 40 до 50 років – 12,2%, від 50 до 60 років – 4,1%, понад 50 років – 2%. Абсолютну більшість жертв торгівлі людьми об’єднує їх уразливий стан, в якому вони перебувають. Лише одиниці потерпілих від торгівлі людьми на момент вчинення щодо них вказаного злочину були працев- лаштованими, однак скаржились своєму вербувальнику, що рівень доходів не дозволяє їм забезпечити навіть найелементарніші проблеми, вони погрузли в боргах, мусять утримувати неповнолітніх дітей, хворих батьків тощо. Абсолютна ж більшість досліджуваних осіб не мала ніякої оплачуваної роботи або ж перебивалась ви- падковими заробітками. Окремі з потерпілих від торгівлі людьми, вчиненої з метою сексуальної експлуатації, – особи, які раніше займалися проституцією.

497 ВИСНОВКИ

Встановлено, що жертви торгівлі людьми зазвичай не ставляться до зроблених їм пропозицій щодо працев- лаштування критично. При цьому нерідко має місце не просто відсутність достатньої пильності, а нічим не обґрунтована («сліпа») довіра до незнайомої людини, котра обіцяє легке вирішення матеріальних проблем. Віктимологічна профілактика займає важливе місце в системі заходів запобігання торгівлі людьми. Необ- хідно працювати з «групою ризику», тобто з особами, які в силу різних життєвих обставин є потенційними жертвами торгівлі людьми, здійснювати індивідуальний вплив на них, надавати їм конкретну допомогу. Точне й своєчасне виявлення тих, хто входить в групу ризику потрапляння в ситуацію торгівлі людьми, є запорукою успішності запобігання таким злочинам. Необхідно здійснювати масштабне інформування населення про не- безпечні ситуації, пов’язані з ризиком опинитися у ситуації торгівлі людьми. Варто переглянути окремі підходи до проведення таких кампаній. Як видається, інформування потенційних жертв торгівлі людьми має бути мак- симально своєчасним і переконливим для тих, хто шукає кращої долі на чужині. Спеціально розроблені пам’ят- ки, текст яких має містити перелік ознак, за якими можна розпізнати дії торговців людьми, а також контактні телефони для інформування компетентних органів про потрапляння у ситуацію торгівлі людьми, в обов’яз- ковому порядку варто роздавати всім молодим жінкам, які звертаються з метою оформлення закордонного паспорта до Державної міграційної служби чи Центру надання адміністративних послуг, а також при перетині ними державного кордону України. Віктимологічна профілактика експлуатації дітей має бути спрямована на інформування дітей, які не досяг- ли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, про ризики, пов’язані з експлуатацією їхньої праці. Як видається, важливу роль тут може відіграти школа. Основну увагу, зрозуміло, слід приділяти дітям із малозабезпечених сімей. Серед жертв використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом кількість осіб чоловічої та жіночої статі є майже однаковою – 49,2% та 50,8% відповідно. Автором не виявлено жодного випадку, коли б особи, які використовували малолітню дитину для заняття жебрацтвом, зважали при цьому на її стать. Більшість жертв даного злочину припадає на вікову категорію 3–7 років. Вік потерпілої від даного злочину малолітньої дитини прямо пов’язаний зі способом використання її для заняття жебрацтвом. Якщо найменших дітей використову- вали ігноруючи їхню волю (як правило, тримаючи їх на руках), то старших доводилось для цього здебільшого умовляти, обіцяючи їм, для прикладу, придбати солодощі. Здійснений аналіз емпіричної бази не підтвердив твердження про те, що для заняття жебрацтвом винні досить часто використовують малолітніх із вродженими фізичними чи психічними вадами, які мають зовнішній прояв (зокрема, дітей, в яких відсутні певні частини тіла (рука, нога, фаланги пальців) або хворих на синдром Дауна). Розрахунок винних робився не на фізичні вади дітей, а на сам по собі малолітній вік, який і мав викликати милосердя перехожих. Зважаючи на те, що жертвами вказаних посягань здебільшого є діти наймолодшого віку, а також з огляду на те, що використовують їх для жебракування переважно батьки, віктимологічна профілактика таких злочинів пов’язана із серйозними труднощами. Емпіричні дані, які б характеризували віктимологічні особливості жертв інших злочинів проти волі, честі та гідності особи, відсутні. З огляду на це розроблення конкретних заходів запобігання таким посяганням пов’я- зане із суттєвими труднощами. 11. Запропоновано доктринальну модель системи норм про відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності особи. З цією метою розроблено проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи», який передбачає: 1) викладення назви розділу ІІІ Особливої частини КК України у такій редакції: «Злочини проти сво- боди, гідності та честі особи»; 2) викладення статті 146 КК України у такій редакції: «Стаття 146. Викрадення людини чи інше незаконне позбавлення її свободи 1. Викрадення людини чи інше незаконне позбавлення її свободи – карається громадськими роботами на строк від ста двадцяти до двохсот сорока годин або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

498  ВИСНОВКИ

2. Ті самі діяння, вчинені щодо неповнолітньої особи або з корисливих мотивів, або щодо двох чи більше осіб, або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої особи, або таке, що супроводжувалося заподіянням їй фізичних страждань, або здійснюване протягом тривалого часу, – караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. 3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою, – караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років»; 3) виключення статті 146-1 КК України і доповнення розділу ХХ Особливої частини КК України статтею 441-1 такого змісту: «Стаття 444-1. Насильницьке зникнення 1. Відмова представника держави, в тому числі іноземної, визнати факт позбавлення людини свободи або ж приховування вказаною особою відомостей про долю такої людини чи місце її перебування – карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. 2. Видання наказу або розпорядження про вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті, або невжит- тя керівником, якому стало відомо про вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті, його підлеглими заходів для їх припинення та неповідомлення компетентних органів про злочин – карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. 3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені щодо неповнолітньої особи, або щодо особи, яка завідомо для винного перебувала в безпорадному стані, або щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років. Примітка. 1. Під представником держави в цій статті слід розуміти службову особу, а також особу, яка діє з дозволу, за підтримки чи за згодою держави. 2. Під представниками іноземної держави в цій статті слід розуміти осіб, які діють як державні службовці іноземної держави або проходять військову службу у збройних силах, органах державної безпеки, службу в органах поліції, розвідувальних органах, або осіб, які займають посади в зазначених або будь-яких інших державних органах чи органах місцевого самоврядування іноземної держави, утворених відповідно до її законодавства, або які діють за наказом таких осіб, а також представників іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд чи груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також представ- ників окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціональ- но відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та представників підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупова- них територіях України»; 4) викладення статті 147 КК України у такій редакції: «Стаття 147. Захоплення або тримання особи як заручника 1. Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання держави, міжнародної організації, будь- якої фізичної, юридичної особи або групи осіб до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звіль- нення заручника – карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. 2. Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітньої особи або щодо двох чи більше осіб, або за попередньою змовою групою осіб, або здійснювані протягом тривалого часу, – караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років. 3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою, – караються позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років»; 5) Викладення статті 148 КК України у такій редакції: «Стаття 148. Підміна однієї дитини іншою 1. Умисна підміна чужої дитини іншою чужою або своєю дитиною – карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. 499 ВИСНОВКИ

2. Те саме діяння, вчинене з корисливих мотивів або службовою особою з використанням службового становища, або особою при виконанні своїх професійних обов’язків, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років»; 6) Викладення статті 149 КК України у такій редакції: «Стаття 149. Торгівля людиною 1. Купівля-продаж людини або здійснення іншої угоди щодо людини, а так само вчинені з метою експлуатації, з використанням обману або зловживання довірою, шантажу, матеріальної чи іншої залежності особи або її ураз- ливого стану вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини – караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. 2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо неповнолітньої особи або щодо кількох осіб, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища, або поєднані з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої особи чи її близьких, або з погрозою застосування такого насильства, – караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої. 3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені щодо неповнолітньої особи її батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками, або вчинені щодо малолітнього (малолітньої), або організованою групою, або поєднані з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілої особи чи її близьких, або з погрозою застосування такого насильства, – караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої. Примітка. 1. Під експлуатацію людини в цій статті слід розуміти всі форми сексуальної експлуатації, при- мусову працю або примусове надання послуг, вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди, уси- новлення (удочеріння) з метою наживи, примусову вагітність або примусове переривання вагітності, примусове одруження, примусове втягнення у зайняття жебрацтвом, втягнення у злочинну діяльність, використання у збройних конфліктах тощо. 2. У статтях 149 та 303 цього Кодексу під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин. 3. Відповідальність за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання малолітньої чи непо- внолітньої особи за цією статтею настає незалежно від того, чи вчинені такі дії з використанням обману або зловживання довірою, шантажу чи уразливого стану зазначених осіб або із застосуванням чи погрозою застосуван- ня насильства, використання службового становища, або особою, від якої потерпіла особа була у матеріальній чи іншій залежності»; 7) Виключення статті 150 КК України1; 8) Виключення статті 150-1 КК України2; 9) Викладення статті 151 КК України у такій редакції: «Стаття 151. Незаконна госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги або незаконне утри- мання в такому закладі особи, яка не потребує стаціонарної психіатричної допомоги 1. Незаконна госпіталізація до закладу з надання психіатричної допомоги або незаконне утримання в такому закладі особи, яка не потребує стаціонарної психіатричної допомоги, – карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 2. Те саме діяння, вчинене щодо двох чи більше осіб або щодо неповнолітньої особи, –

1 Водночас необхідним є доповнення КК України статтею 137-1, у якій слід передбачити відповідальність за використання добровільної праці дитини на небезпечній для її здоров’я роботі (пропозиція Д.О. Калмикова). 2 При цьому удосконалення потребує чинна редакція статті 304 КК України.

500  ВИСНОВКИ

карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років»; 10) Виключення статті 151-2 КК України1; 11) Доповнення КК України статтею 151-3 такого змісту: «Стаття 151-3. Примушування 1. Примушування до вчинення або невчинення певної дії шляхом застосування психічного насильства2 до по- терпілої особи чи її близьких – карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк. 2. Примушування до вчинення або невчинення певної дії, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища, або щодо неповнолітнього (неповнолітньої), вагітної жінки чи особи, яка перебувала в матеріальній чи іншій залежності від винного, або із застосуванням фізичного насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої особи чи її близьких, – карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років. 3. Примушування до вчинення чи невчинення певної дії, вчинене організованою групою або із застосуванням фізичного насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілої особи чи її близьких, – карається позбав- ленням волі на строк від чотирьох до восьми років».

1 Вказана пропозиція пов’язана з іншою пропозицією – виокремити в кримінальному законі загальну норму про примушування. Водночас автор усві- домлює, що пропозиція виключити з КК України статтю 151-2 навряд чи буде реалізована з огляду на необхідність виконання положень Стамбуль- ської конвенції. 2 Можливий варіант – «шляхом застосування погрози».

501 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Абрамова С.Р. Типовые следственные ситуации первоначального этапа расследования подмены ребенка (ст. 153 УК РФ). Акту- альные проблемы современной юридической науки и практики: межвуз. сб. науч. трудов. Саратов: Изд. Саратовского университета, 2007. С. 244–248. 2. Авдеева Е.В. Детерминанты преступлений против свободы личности в Российской Федерации. Криминологический журнал Бай- кальского государственного университета экономики и права. 2013. № 2. С. 146–154. 3. Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2013. 240 с. 4. Авдеева Е.В. Механизм уголовно-правового регулирования свободы личности в Российской Федерации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 2013. 28 с. 5. Авдеева Е.В. Незаконная госпитализация в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях: ретроспективный анализ законодательной регламентации и правоприменения. Юридический мир. 2015. № 5. С. 37–41. URL: http://justicemaker.ru/view-article.php?id=21&art=5002 6. Авдеева Е.В. Уголовно-правовая охрана свободы личности в Российской Федерации. Иркутск: Изд-во БГУ, 2015. 166 с. 7. Авдеева Е.В. Эволюция законодательства, регламентирующего незаконную госпитализацию в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях. Проблеми громадянського поступу українського суспільства: філософсько-правові та соціально-психологічні аспекти: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Чернігів, 21 січня 2015 р.). Чернігів: Черніг. нац. технол. ун-т, 2015. С. 148–150. 8. Авраменко О.В. Відмінність торгівлі людьми від незаконного позбавлення волі або викрадення людини та насильницького зникнення. Теорія та практика протидії злочинності у сучасних умовах: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (9 листопада 2018 р.) / упор. О.В. Авраменко, С.С. Гнатюк, І.В. Красницький, С.І. Мельник. Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 5–6. 9. Авраменко О.В. Розмежування торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини із суміжними складами злочинів. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. С. 6–9. 10. Авраменко О.Л. Особливості початкового етапу розслідування викрадення людей, вчинених злочинними групами: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2011. 19 с. 11. Азаров Д.С., Калуп А.В. Кваліфікуючі ознаки складів злочинів: вибрані риторичні запитання. Теоретичні та прикладні проблеми кримінального права України: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ, 20-21 травня 2011 р. / редкол.: Г.Є. Болдарь, А.О. Данилевський, О.О. Дудоров та ін. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. С. 6–11. 12. Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. 22 с. 13. Акиев А.Р. Уголовная ответственность за посягательства на интересы семьи: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2017. 214 с. 14. Акимова С.Ю. Латентная преступность в сфере психиатрии. Организованная преступность, терроризм, коррупция в их проявлениях и борьба с ними. Москва: Российская криминологическая ассоциация; Научно-исследовательский институт проблем укрепления законности и правопорядка, 2005. С. 194–200. 15. Акімов М. Відмежування захоплення заручників від незаконного позбавлення волі та викрадення людини. Вісник прокуратури. 2002. № 2 (14). С. 33–37. 16. Акімов М. Звільнення від кримінальної відповідальності за захоплення заручників: обґрунтування необхідності введення заохочу- вальної норми. Вісник прокуратури. 2002. № 5 (17). С. 50–54. 17. Акімов М.О. До питання про відмежування захоплення заручників від деяких суміжних корисливо-насильницьких злочинів. Теоретичні та прикладні проблеми кримінального права України: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ, 20-21 травня 2011 р. / редкол.: Г.Є. Болдарь, А.О. Данилевський, О.О. Дудоров та ін. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. С. 11–15. 18. Акімов М.О. Кваліфікуючі обставини захоплення заручників, пов’язані з особою потерпілого: деякі проблеми та шляхи удосконалення. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. Спеціальний випуск № 6. Частина 1. С. 80–84. 19. Акімов М.О. Кримінально-правова охорона свободи особи: проблеми та шляхи вирішення. Науковий вісник Сіверщини. Серія: Право. 2018. № 1 (3). С. 141–151. 20. Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. 209 с. 21. Акімов М.О. Кримінально-правова характеристика захоплення заручників за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. 16 с. 22. Акімов М.О. Спонукання як сутнісна ознака захоплення заручників: поняття, характеристика, значення для кваліфікації. Наука і правоохорона. 2011. № 1 (11). С. 77–83. 23. Акоев К.Л. Место совершения преступления и его уголовно-правовое значение / науч. ред. и предисл. А.В. Наумова. Ставрополь: Сервисшкола, 2000. 176 с.

502  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

24. Актуальні проблеми кримінально-правової кваліфікації: навч. посіб. / за заг. ред. В.В. Топчія; наук. ред. В.І. Антипова. Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2017. 896 с. 25. Акутаев Р.М., Гаджиэменов Б.А. Некоторые аспекты криминологической характеристики похищения граждан. Государство и право. 2001. № 2. С. 58–63. 26. Александрова О.С. Середній клас як фактор забезпечення стабільності в сучасній Україні. Гілея: науковий вісник: збірник наукових праць. 2011. Вип. 44 (2). С. 350–357. 27. Алиев А.Ш. Уголовная ответственность за похищение человека и захват заложника по законодательству Республики Таджикистан: сравнительный аспект: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. 27 с. 28. Алихаджиева И.С. О понятии сексуальной эксплуатации в международном праве. Актуальные проблемы российского права. 2017. № 10 (83). С. 159–167. 29. Алфимова О.А. Уголовная ответственность за преступления против личности: курс лекций. Новокузнецк: ФКОУ ВО Кузбасский институт ФСИН России, 2018. 114 с. 30. Аманов Х. Предупреждение преступлений, совершаемых на почве пережитков прошлого по отношению к женщине / под ред. А.М. Мухамедова. Ашхабад: Б.и., 1973. 138 с. 31. Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владимир, 2008. 199 с. 32. Амосов А.Е. Незаконное лишение свободы в уголовном праве России (виды и характеристика): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Казань, 2009. 27 с. 33. Андреу-Гусман Ф. Рабочая группа ООН по борьбе с насильственными исчезновениями. Международный журнал Красного Креста: Пропавшие без вести. 2002. № 848. С. 93–114. 34. Андрушко А. Підміна дітей: кримінологічна характеристика та напрями запобігання. Visegrad journal on human rights. 2018. № 5 (volume 1). С. 17–22. 35. Андрушко А. Проблеми кримінально-правової охорони честі та гідності особи. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 12. С. 268–272. 36. Андрушко А. Пропозиції щодо удосконалення статті 147 Кримінального кодексу України. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 12 (262). С. 239–243. 37. Андрушко А. Старческая немощность как причина беспомощного состояния потерпевшего. Legea şi Viaţa. 2013. № 11/3 (263). С. 3–5. 38. Андрушко А. Щодо доцільності криміналізації примушування до шлюбу. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2018. № 6 (34). С. 170–173. 39. Андрушко А.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 287–293. 40. Андрушко А.В. Відповідальність за захоплення заручників: історичний аспект. Актуальні проблеми кримінального права, процесу, криміналістики та оперативно-розшукової діяльності: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, м. Одеса, 15-16 грудня 2017 р. Одеса: Міжнародний гуманітарний університет, 2017. С. 6–10. 41. Андрушко А.В. Віктимологічна характеристика жертв незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 2. С. 163–170. 42. Андрушко А.В. Віктимологічні аспекти захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2018. № 4. С. 260–265. 43. Андрушко А.В. Внутрішньо переміщені особи як потенційні жертви торгівлі людьми. Здійснення та захист прав внутрішньо пе- реміщених осіб: матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (20 квітня 2018 р., м. Ужгород) / за заг. ред. О.Я. Рогача, Я.В. Лазура, М.В. Менджул. Ужгород: ТОВ «РІК-У», 2018. С. 138–141. 44. Андрушко А.В. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (X–XVIII століття). Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2017. № 6-1 (28). С. 99–103. 45. Андрушко А.В. Детермінанти незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право та державне управління. 2019. № 4. С. 85–94. 46. Андрушко А.В. Диференціація кримінальної відповідальності за злочини проти життя та здоров’я з врахуванням безпорадного стану потерпілої особи. Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія Право. 2011. Вип. 17. С. 129–132. 47. Андрушко А.В. Диференціація кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в психіатричний заклад. Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія Право. 2015. Вип. 35. Частина ІІ. Том 3. С. 52–55. 48. Андрушко А.В. До питання про об’єкт захоплення заручників. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Політика в сфері боротьби зі злочинністю» з нагоди відзначення 25-річчя навчально-наукового юридичного інституту (м. Івано-Франківськ, 8-10 червня 2017 р.). Івано-Франківськ, 2017. С. 126–130. 49. Андрушко А.В. Доктрина кримінального права другої половини ХІХ – початку ХХ століття про злочини проти честі та гідності особи. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2018. Випуск 36. Том 2. С. 98–103. 50. Андрушко А.В. Запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 1. С. 221–225. 51. Андрушко А.В. Зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за підміну дитини. Держава та регіони. Серія: Право. 2018. № 4 (62). С. 99–105. 52. Андрушко А.В. Захоплення заручників: детермінанти та основні напрями запобігання. Прикарпатський юридичний вісник. 2018. № 4 (25). Том 3. С. 76–81. 53. Андрушко А.В. Злочини проти волі, честі та гідності особи в проекті Кримінального кодексу України, підготовленому під керівниц- твом професора В.М. Смітієнка. Право та державне управління. 2018. № 1 (30). Том 1. С. 176–182.

503 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

54. Андрушко А.В. Злочини та проступки проти особистої свободи за Угорським кримінальним уложенням 1878 року. Західні і східні традиції та впливи в історії права, держави і юридичної думки: матеріали ХХХVIІІ Міжнародної історико-правової конференції, 1-3 червня 2018 р., м. Вінниця / ред. колегія: І.Б. Усенко (голова), Є.В. Ромінський (відп. секр.), А.Ю. Іванова, В.Є. Кириченко, Н.М. Крестовська, О.О. Малишев, І.В. Музика, О.Н. Ярмиш. Київ–Херсон: Олді-плюс, 2018. С. 268–272. 55. Андрушко А.В. Каральна психіатрія та проблеми кримінально-правової протидії її використанню в Радянському Союзі. Сила права і право сили: історичний вимір та сучасне бачення проблеми: матеріали ХХХІІ Міжнародної історико-правової конференції (28-31 травня 2015 р., м. Полтава). Київ – Полтава: ПУЕТ, 2015. С. 327–331. 56. Андрушко А.В. Кількісно-якісні показники незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Право і суспільство. 2019. № 6-2. С. 98–105. 57. Андрушко А.В. Класифікація злочинів проти волі, честі та гідності особи. Кримінальне правопорушення: національний та зарубіж- ний виміри: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (24 травня 2019 р., м. Одеса). Одеса: Юридична література, 2019. С. 27–29. 58. Андрушко А.В. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги: монографія. Ужгород: РІК-У, 2019. 228 с. 59. Андрушко А.В. Кримінально-правова протидія використанню психіатрії в немедичних цілях: порівняльно-правовий аспект. Нау- ковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2015. Випуск 14. Том 2. С. 71–74. 60. Андрушко А.В. Кримінально-правова протидія викраденню людей у США. Прикарпатський юридичний вісник. 2017. № 6 (21). Том 2. С. 105–109. 61. Андрушко А.В. Кримінально-правова характеристика суб’єктивних ознак незаконного поміщення в психіатричний заклад. Право і суспільство. 2014. № 5. С. 189–194. 62. Андрушко А.В. Кримінально-правове значення безпорадного стану потерпілого: історичний аспект. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. 2012. № 1028. Серія «Право». Вип. 12. С. 73–77. 63. Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2017. № 4. С. 213–218. 64. Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 40. С. 121–128. 65. Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання торгівлі дітьми, вчиненої їхніми батьками. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 162–171. 66. Андрушко А.В. Кримінологічна характеристика торгівлі людьми, вчиненої з метою примусового втягнення в зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. № 4 (29). Том 1. С. 104–110. 67. Андрушко А.В. Кримінологічні аспекти експлуатації дітей. Часопис Київського університету права. 2020. № 1. С. 280–286. 68. Андрушко А.В. Наука кримінального права радянського періоду про злочини проти волі, честі та гідності особи. Порівняльно-ана- літичне право. 2019. № 6. С. 367–382. 69. Андрушко А.В. Недоліки ст. 151 КК України у світлі практики Європейського суду з прав людини. Гуманізація кримінальної від- повідальності та демократизація кримінального судочинства: матеріали Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Іва- но-Франківськ, 18-19 листопада 2016 р.). Івано-Франківськ, 2016. С. 6–10. 70. Андрушко А.В. Незаконне позбавлення волі як вид домашнього насильства (кримінологічний аспект). Організаційно-правові засади запобігання домашньому насильству: реалії та перспективи: матеріали круглого столу, 31 травня 2019 р. / за ред. О.П. Рябчинської. Запоріжжя: КПУ, 2019. С. 18–22. 71. Андрушко А.В. Незаконне поміщення у психіатричний заклад: основні детермінанти та напрями запобігання. Прикарпатський юридичний вісник. 2016. Вип. 6 (15). С. 148–152. 72. Андрушко А.В. Об’єкт незаконного поміщення в психіатричний заклад. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2014. Випуск 7. С. 170–174. 73. Андрушко А.В. Об’єктивна сторона незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського університету права. 2019. № 4. С. 302–314. 74. Андрушко А.В. Об’єктивна сторона незаконного поміщення в психіатричний заклад. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2015. № 4 (ІІ). С. 128–136. 75. Андрушко А.В. Обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність за захоплення або тримання особи як заручника. Наука і правоохорона. 2017. № 4 (38). С. 150–157. 76. Андрушко А.В. Окремі аспекти кримінальної відповідальності за захоплення заручників. Актуальні проблеми вітчизняної юриспру- денції. 2017. № 3. С. 160–164. 77. Андрушко А.В. Окремі аспекти кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в психіатричний заклад. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2013. Випуск 5. Том 2. С. 67–70. 78. Андрушко А.В. Практика застосування покарання за захоплення або тримання особи як заручника. Актуальні проблеми криміналь- ного права, кримінології та кримінально-виконавчого права: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 25 трав. 2018 р.). Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. С. 44–47. 79. Андрушко А.В. Проблема торгівлі людьми в умовах збройного конфлікту на сході України. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 16-17 березня 2018 р.). Івано-Фран- ківськ: Редакційно-видавничий відділ Університету Короля Данила, 2018. С. 11–14. 80. Андрушко А.В. Проблеми відповідальності за злочини проти особистої свободи людини в дослідженнях другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2017. Випуск 30. Том 2. С. 60–64. 81. Андрушко А.В. Проблеми кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в психіатричний заклад. Особливості формуван- ня законодавства України: філософсько-правові, історичні та прикладні аспекти: матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (11-12 березня 2016 р., м. Івано-Франківськ). Івано-Франківськ: Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького, 2016. С. 201–204.

504  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

82. Андрушко А.В. Проблеми кваліфікації захоплення заручників. Часопис Київського університету права. 2018. № 3. С. 231–235. 83. Андрушко А.В. Проблеми кримінальної відповідальності за підміну дитини. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного універ- ситету. Серія: Юриспруденція. 2018. Випуск 35. Том 2. С. 44–50. 84. Андрушко А.В. Проблемні питання кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Часопис Київського універ- ситету права. 2019. № 3. С. 211–219. 85. Андрушко А.В. Протидія захопленню заручників за кримінальним законодавством України та окремих держав Європи: порівняль- но-правовий аналіз. Актуальні питання юриспруденції: теоретичний та практичний виміри: матеріали Міжнародної науково-прак- тичної конференції (Суми, 25-26 квітня 2018 р.). У 2-х частинах. Частина 1. Суми: Сумський національний аграрний університет, 2018. С. 245–249. 86. Андрушко А.В. Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти особистої свободи людини (ХІХ – поч. ХХІ ст.). Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2017. Випуск 29. Том 2. С. 68–73. 87. Андрушко А.В. Розмежування незаконного позбавлення волі або викрадення людини та захоплення заручників. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2017. Вип. 6. Том 3. С. 48–52. 88. Андрушко А.В. Розмежування підміни дитини із суміжними складами злочинів проти волі, честі та гідності особи. Науковий вісник публічного та приватного права. 2018. Випуск 5. Том 3. С. 3–9. 89. Андрушко А.В. Система злочинів проти свободи, честі та гідності особи за законодавством зарубіжних держав: порівняльно-правове дослідження. Порівняльно-аналітичне право. 2020. № 1. С. 412–421. 90. Андрушко А.В. Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в психіатричний заклад. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2016. Вип. 6. Том 3. С. 48–52. 91. Андрушко А.В. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання торгівлі людьми. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. Вип. 5. Том 1. С. 210–216. 92. Андрушко А.В. Становлення законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти честі та гідності особи (ХІ–XVIII ст.). Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Випуск 41. Том 2. С. 58–64. 93. Андрушко А.В. Сучасний стан і ключові тенденції торгівлі людьми в Україні. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 2. Частина 3. С. 7–15. 94. Андрушко А.В. Типові помилки при кваліфікації незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Теорія та практика про- тидії злочинності у сучасних умовах: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (8 листопада 2019 р.) / уклад. О.В. Авраменко, С.С. Гнатюк, І.І. Сидорук. Львів: ЛьвДУВС, 2019. С. 11–13. 95. Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі вилучення органів (кримінологічний аспект). Експлуатація як складова торгівлі людьми: виміри, тенденції та шляхи протидії: збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції (Львів, 6-7 червня 2019 р.) / упор. О.М. Балинська, Г.Я. Савчин. Львів: ЛьвДУВС, 2019. С. 9–14. 96. Андрушко А.В. Торгівля людьми, вчинена з метою експлуатації у формі примусової праці: кримінологічна характеристика та основні напрями запобігання / Правове регулювання та економічні свободи і права: монографія / за ред. проф. Михайла Савчина. Ужгород: Видавництво «РІК-У», 2020. С. 188–212. 97. Андрушко А.В. Щодо кримінальної відповідальності за насильницьке зникнення. Закарпатські правові читання. Матеріали ХІ Міжнародної науково-практичної конференції (11-13 квітня 2019 року, м. Ужгород) / за заг. ред. О.Я. Рогача, Я.В. Лазура, М.В. Савчина. Ужгород: РІК-У, 2019. Т. 2. С. 202–209. 98. Андрушко А.В., Нестерова І.А. Злочинність у сфері туристичного бізнесу: кримінологічна характеристика та запобігання: моно- графія. Ужгород: ТОВ «ІВА», 2016. 220 с. 99. Андрушко П.П. Об’єкт кримінально-правової охорони, об’єкт злочину, об’єкт злочинного посягання та об’єкт злочинного впливу: основний зміст понять та їх співвідношення. Адвокат. 2011. № 11 (134). С. 5–11; № 12 (135). С. 3–10. 100. Анісімов Г.М. Зловживання довірою як спосіб вчинення злочину: поняття і кримінально-правове значення: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. 20 с. 101. Анісімов Г.М. Зловживання довірою як спосіб учинення злочину. Проблеми законності. 2015. Вип. 128. С. 20–28. 102. Аніщук Н. До проблеми работоргівлі жінками. Право України. 2002. № 9. С. 99–101. 103. Антонова Е.П. Детский труд в контексте социальных трансформаций: автореф. дисс. … канд. социолог. наук: 22.00.04. Саратов, 2006. 19 с. 104. Антонян Ю.М., Эминов В.Е. Личность преступника. Криминолого-психологическое исследование. Москва: Норма, Инфра-М, 2010. 368 с. 105. Ануфриева Т.Н., Ходусов А.А. Уголовно-правовая защита прав и свобод личности: учебное пособие. Москва: Международный юридический институт, 2011. 216 с. 106. Аншелес А.Ю. Об оскорблении коллективных лиц. Вестник советской юстиции. 1 декабря 1925 г. № 23 (57). С. 907–911. 107. Аргунова Ю.Н. Уголовная ответственность за незаконное помещение в психиатрический стационар. Независимый психиатрический журнал. 2011. № 4. URL: http://npar.ru/journal/2011/4/06-argunova.htm 108. Аргунова Ю.Н. Уголовная ответственность за незаконное помещение в психиатрический стационар. Правовые вопросы в здравоо- хранении. 2010. № 6. URL: http://www.zdrav.ru/articles/practice/detail.php?ID=77582 109. Арипов Д.С. Борьба с преступлениями, составляющими пережитки феодального быта и некоторые вопросы квалификации / отв. ред. Я.М. Яковлев. Душанбе, 1962. 47 с. 110. Арманов М.Г. Кримінальна відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. 17 с. 111. Армянский судебник Мхитара Гоша / пер. с древнеарм. А.А. Паповяна; ред., вступ. ст. и прим. Б.М. Арутюняна. Ереван: Изд-во АН Армянской ССР, 1954. XXXVIII+270 с. 112. Архипова М.В., Синьков Д.В. Преступления против личности: монография. Иркутск: Изд-во БГУЭП, 2007. 162 с. 113. Архів Авдіївського міського суду Донецької обл. за 2011 рік. Справа № 1-223/11.

505 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

114. Архів Андрушівського районного суду Житомирської обл. за 2017 рік. Справа № 272/578/16-к. 115. Архів Антрацитівського міськрайонного суду Луганської обл. за 2013 рік. Справа № 1202/3965/2012. 116. Архів Апеляційного суду Київської обл. за 2010 рік. Справа № 1-13/10. 117. Архів Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. за 2012 рік. Справа № 1-282/2011. 118. Архів Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. за 2014 рік. Справа № 219/537/2013-к. 119. Архів Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. за 2017 рік. Справа № 219/10313/16-к. 120. Архів Баришівського районного суду Київської обл. за 2011 рік. Справа № 1-89/11. 121. Архів Баштанського районного суду Миколаївської обл. за 2014 рік. Справа № 468/560/14-к. 122. Архів Бердянського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-888/11. 123. Архів Березнегуватського районного суду Миколаївської обл. за 2013 рік. Справа № 470/980/13-к. 124. Архів Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської обл. за 2013 рік. Справа № 1-106/11. 125. Архів Бобринецького районного суду Кіровоградської обл. за 2011 рік. Справа № 1-2/11. 126. Архів Богунського районного суду м. Житомира за 2014 рік. Справа № 1-153/12. 127. Архів Борзнянського районного суду Чернігівської обл. за 2011 рік. Справа № 1/2503/132/11. 128. Архів Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. за 2012 рік. Справа № 1005/6990/2012. 129. Архів Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. за 2014 рік. Справа № 359/3337/13-к. 130. Архів Бучацького районного суду Тернопільської обл. за 2016 рік. Справа № 595/93/16-к. 131. Архів Великоберезнянського районного суду Закарпатської обл. за 2012 рік. Справа № 702/1590/12. 132. Архів Великоновосілківського районного суду Донецької обл. за 2018 рік. Справа № 220/318/18. 133. Архів Вишгородського районного суду Київської обл. за 2018 рік. Справа № 363/1843/18. 134. Архів Вінницького міського суду Вінницької обл. за 2017 рік. Справа № 127/21681/16-к. 135. Архів Вінницького міського суду Вінницької обл. за 2019 рік. Справа № 140/2116/17. 136. Архів Вінницького міськрайонного суду Вінницької обл. за 2014 рік. Справа № 127/31685/13-к. 137. Архів Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської обл. за 2017 рік. Справа № 473/3934/17. 138. Архів Волноваського районного суду Донецької обл. за 2015 рік. Справа № 221/2926/14-к. 139. Архів Володимир-Волинського міського суду Волинської обл. за 2017 рік. Справа № 154/1984/17. 140. Архів Володимирецького районного суду Рівненської обл. за 2016 рік. Справа № 556/959/16-к. 141. Архів Галицького районного суду м. Львова за 2014 рік. Справа № 1304/117/2012. 142. Архів Генічеського районного суду Херсонської обл. за 2013 р. Справа № 2107/3786/2012. 143. Архів Генічеського районного суду Херсонської обл. за 2015 рік. Справа № 653/2988/15-к. 144. Архів Глухівського міськрайонного суду Сумської обл. за 2017 рік. Справа № 576/790/17. 145. Архів Дергачівського районного суду Харківської обл. за 2017 рік. Справа № 619/4600/15-к. 146. Архів Деснянського районного суду м. Чернігова за 2011 рік. Справа № 1/2506/375/11. 147. Архів Дзержинського районного суду м. Харкова за 2011 рік. Справа № 1-689/11. 148. Архів Дзержинського районного суду м. Харкова за 2014 рік. Справа № 2011/6616/2012. 149. Архів Дніпровського районного суду м. Києва за 2015 рік. Справа № 755/13814/14-к. 150. Архів Дніпровського районного суду м. Херсона за 2013 рік. Справа № 666/1900/13-к. 151. Архів Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської обл. за 2017 рік. Справа № 175/5178/15-к. 152. Архів Долинського районного суду Кіровоградської обл. за 2011 рік. Справа № 1-60/11. 153. Архів Жашківського районного суду Черкаської обл. за 2014 рік. Справа № 2304/2043/12. 154. Архів Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. за 2012 рік. Справа № 1-766/11. 155. Архів Жовтневого районного суду м. Луганська за 2013 рік. Справа № 1-828/11. 156. Архів Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської обл. за 2014 рік. Справа № 208/8149/14-к 157. Архів Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської обл. за 2011 рік. Справа № 1-765/11. 158. Архів Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської обл. за 2011 рік. Справа № 1-281/11. 159. Архів Заводського районного суду м. Миколаєва за 2011 рік. Справа № 1-155/11. 160. Архів Звенигородського районного суду Черкаської обл. за 2014 рік. Справа № 694/426/13-к. 161. Архів Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської обл. за 2011 рік. Справа № 1-50/11. 162. Архів Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської обл. за 2011 рік. Справа № 0907/1-234/2011. 163. Архів Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської обл. за 2017 рік. Справа № 500/4723/17. 164. Архів Ізюмського міськрайонного суду Харківської обл. за 2018 рік. Справа № 623/1855/17. 165. Архів Ізяславського районного суду Хмельницької обл. за 2018 рік. Справа № 685/410/18. 166. Архів Іллічівського міського суду Одеської обл. за 2012 рік. Справа № 1511/930/2012. 167. Архів Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької обл. за 2012 рік. Справа № 0520/4336/2012. 168. Архів Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької обл. за 2016 рік. Справа № 264/6729/15-к. 169. Архів Ірпінського міського суду Київської обл. за 2018 рік. Справа № 367/7368/15-к. 170. Архів Кагарлицького районного суду Київської обл. за 2017 рік. Справа № 368/594/17. 171. Архів Калінінського районного суду м. Горлівки Донецької обл. за 2013 рік. Справа № 0521/5351/2012. 172. Архів Каховського міськрайонного суду Херсонської обл. за 2012 рік. Справа № 1/2113/33/2012. 173. Архів Київського районного суду м. Харкова за 2013 рік. Справа № 1/640/105/13. 174. Архів Кіровського районного суду м. Дніпропетровська за 2010 рік. Справа № 1-444/10. 175. Архів Кіровського районного суду м. Дніпропетровська за 2016 рік. Справа № 203/1161/16-к. 176. Архів Комінтернівського районного суду м. Харкова за 2012 рік. Справа № 2020/8916/2012. 177. Архів Конотопського міськрайонного суду Сумської обл. за 2011 рік. Справа № 1-214/11.

506  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

178. Архів Корабельного районного суду м. Миколаєва за 2016 рік. Справа № 488/3177/15-к. 179. Архів Коростенського міськрайонного суду Житомирської обл. за 2012 рік. Справа № 1-54/11. 180. Архів Костянтинівського міськрайонного суду Донецької обл. за 2015 рік. Справа № 233/1146/15-к. 181. Архів Краматорського міського суду Донецької обл. за 2015 рік. Справа № 234/31/15-к. 182. Архів Красноармійського міськрайонного суду Донецької обл. за 2012 рік. Справа № 1/0529/238/2012. 183. Архів Красноградського районного суду Харківської обл. за 2017 рік. Справа № 626/64/17. 184. Архів Краснолиманського міського суду Донецької обл. за 2011 рік. Справа № 1-348/11. 185. Архів Кременецького районного суду Тернопільської обл. за 2016 рік. Справа № 601/693/15-к. 186. Архів Кремінського районного суду Луганської обл. за 2018 рік. Справа № 414/396/18. 187. Архів Крижопільського районного суду Вінницької обл. за 2012 рік. Справа № 0210/329/2012. 188. Архів Кролевецького районного суду Сумської обл. за 2013 рік. Справа № 579/1767/13-к. 189. Архів Куйбишевського районного суду м. Донецька за 2011 рік. Справа № 1-187/11. 190. Архів Куйбишевського районного суду м. Донецька за 2012 рік. Справа № 1/0531/405/2012. 191. Архів Куйбишевського районного суду м. Донецька за 2012 рік. Справа № 1-481/11. 192. Архів Ладижинського міського суду Вінницької обл. за 2011 рік. Справа № 1-112/11. 193. Архів Ленінського міськрайонного суду м. Кіровограда за 2011 рік. Справа № 1-325/11. 194. Архів Ленінського районного суду м. Вінниці за 2011 рік. Справа № 1-601/10. 195. Архів Ленінського районного суду м. Донецька за 2014 рік. Справа № 260/1330/14-к. 196. Архів Ленінського районного суду м. Запоріжжя за 2015 рік. Справа № 334/10243/15-к. 197. Архів Ленінського районного суду м. Кіровограда за 2011 рік. Справа № 1-325/11. 198. Архів Ленінського районного суду м. Миколаєва за 2011 рік. Справа № 1-32/11. 199. Архів Ленінського районного суду м. Миколаєва за 2016 рік. Справа № 489/6795/15-к. 200. Архів Ленінського районного суду м. Харкова за 2013 рік. Справа № 642/2880/13-к. 201. Архів Летичівського районного суду Хмельницької обл. за 2013 рік. Справа № 678/5/13-к. 202. Архів Лисичанського міського суду Луганської обл. за 2017 рік. Справа № 423/2780/17. 203. Архів Личаківського районного суду м. Львова за 2013 рік. Справа № 1312/4936/12. 204. Архів Личаківського районного суду м. Львова за 2013 рік. Справа № 1/463/55/13. 205. Архів Личаківського районного суду м. Львова за 2017 рік. Справа № 463/493/16-к. 206. Архів Лубенського міськрайонного суду Полтавської обл. за 2013 рік. Справа № 539/218/13-к. 207. Архів Луцького міськрайонного суду Волинської обл. за 2012 рік. Справа № 1-781/11. 208. Архів Луцького міськрайонного суду Волинської обл. за 2013 рік. Справа № 161/5292/13-к. 209. Архів Луцького міськрайонного суду Волинської обл. за 2015 рік. Справа № 158/907/15-к. 210. Архів Луцького міськрайонного суду Волинської обл. за 2016 рік. Справа № 0308/9191/12. 211. Архів Любарського районного суду Житомирської обл. за 2016 рік. Справа № 282/655/16. 212. Архів Малиновського районного суду м. Одеси за 2012 рік. Справа № 1-1284/12. 213. Архів Малиновського районного суду м. Одеси за 2012 рік. Справа № 1/1519/1201/11. 214. Архів Малиновського районного суду м. Одеси за 2013 рік. Справа № 1-3682/12. 215. Архів Малинського районного суду Житомирської обл. за 2014 рік. Справа № 0614/3005/2012. 216. Архів Маловисківського районного суду Кіровоградської обл. за 2013 рік. Справа № 392/1527/13-к. 217. Архів Марківського районного суду Луганської обл. за 2018 рік. Справа № 417/5332/18. 218. Архів Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької обл. за 2012 рік. Справа № 1-31/2012. 219. Архів Місцевого Приморського районного суду м. Одеси за 2011 рік. Справа № 1-413/11. 220. Архів Московського районного суду м. Харкова за 2016 рік. Справа № 643/3752/16-к. 221. Архів Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. за 2010 рік. Справа № 1-501/10. 222. Архів Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. за 2010 рік. Справа № 1-770/10. 223. Архів Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. за 2018 рік. Справа № 303/5913/18. 224. Архів Немирівського районного суду Вінницької обл. за 2014 рік. Справа № 140/1258/14-к. 225. Архів Нетішинського міського суду Хмельницької обл. за 2015 рік. Справа № 679/2499/14-к. 226. Архів Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. за 2016 рік. Справа № 182/700/16-к. 227. Архів Новозаводського районного суду м. Чернігова за 2013 рік. Справа № 751/4414/13-к. 228. Архів Новокаховського міського суду Херсонської обл. за 2012 рік. Справа № 2117/210/2012. 229. Архів Новоодеського районного суду Миколаївської обл. за 2010 рік. Справа № 1-28/2010. 230. Архів Оболонського районного суду м. Києва за 2018 рік. Справа № 756/2379/18. 231. Архів Октябрського районного суду м. Полтави за 2015 рік. Справа № 554/5519/15-к. 232. Архів Олевського районного суду Житомирської обл. за 2012 рік. Справа № 1-5/12. 233. Архів Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя за 2018 рік. Справа № 335/2131/18. 234. Архів Першотравневого районного суду м. Чернівців за 2012 рік. Справа № 1-26/2012. 235. Архів Першотравневого районного суду м. Чернівців за 2013 рік. Справа № 725/638/13-к. 236. Архів Подільського районного суду м. Києва за 2013 рік. Справа № 1-297/11. 237. Архів Попаснянського районного суду Луганської обл. за 2011 рік. Справа № 1-253/11/1222. 238. Архів Придніпровського районного суду м. Черкаси за 2013 рік. Справа № 711/4314/13-к. 239. Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2011 рік. Справа № 1-909/11. 240. Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2013 рік. Справа № 1522/27097/12. 241. Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2016 рік. Справа № 522/16420/16-к.

507 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

242. Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2016 рік. Справа № 522/6461/16-к. 243. Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2018 рік. Справа № 522/22696/15-к. 244. Архів Приморського районного суду м. Одеси за 2018 рік. Справа № 522/17574/18. 245. Архів Рахівського районного суду Закарпатської обл. за 2010 рік. Кримінальна справа № 1-263/10. 246. Архів Рахівського районного суду Закарпатської обл. за 2011 рік. Справа № 1-110/11. 247. Архів Рівненського міського суду Рівненської обл. за 2012 рік. Справа № 1715/8975/12. 248. Архів Рівненського міського суду Рівненської обл. за 2013 рік. Справа № 1715/20652/12. 249. Архів Рівненського міського суду Рівненської обл. за 2018 рік. Справа № 569/20379/18. 250. Архів Свалявського районного суду Закарпатської обл. за 2012 рік. Справа № 710/2972/12. 251. Архів Сєверодонецького міського суду Луганської обл. за 2012 рік. Справа № 1-652/11. 252. Архів Сєверодонецького міського суду Луганської обл. за 2018 рік. Справа № 428/12340/18. 253. Архів Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. за 2011 рік. Справа № 1-305/11. 254. Архів Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. за 2014 рік. Справа № 191/2670/13-к. 255. Архів Сихівського районного суду м. Львова за 2018 рік. Справа № 464/5381/17. 256. Архів Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим за 2012 рік. Справа № 118/6674/12. 257. Архів Славутського міськрайонного суду Хмельницької обл. за 2014 рік. Справа № 682/3296//14-к. 258. Архів Смілянського міськрайонного суду Черкаської обл. за 2013 рік. Справа № 703/4641/13-к. 259. Архів Снятинського районного суду Івано-Франківської обл. за 2012 рік. Справа № 914/1972/2012. 260. Архів Сокальського районного суду Львівської обл. за 2013 рік. Справа № 454/2501/13-к. 261. Архів Солом’янського районного суду м. Києва за 2013 рік. Справа № 2609/11008/12. 262. Архів Солом’янського районного суду м. Києва за 2010 рік. Справа № 1-837/10. 263. Архів Солом’янського районного суду м. Києва за 2013 рік. Справа № 760/25524/13-к. 264. Архів Соснівського районного суду м. Черкаси за 2013 рік. Справа № 1-525/12. 265. Архів Соснівського районного суду Черкаської обл. за 2012 рік. Справа № 1-112/12 266. Архів Суворовського районного суду м. Одеси за 2018 рік. Справа № 523/12042/18. 267. Архів Суворовського районного суду м. Херсона за 2011 рік. Справа № 1-676/11. 268. Архів Сумського районного суду Сумської обл. за 2011 рік. Справа № 1-47/11. 269. Архів Теребовлянського районного суду Тернопільської обл. за 2015 рік. Справа № 606/1469/15-к. 270. Архів Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської обл. за 2011 рік. Справа № 1-92/11. 271. Архів Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської обл. за 2014 рік. Справа № 607/163/13-к. 272. Архів Торезького міського суду Донецької обл. за 2011 рік. Справа № 1-174/11. 273. Архів Уманського міськрайонного суду Черкаської обл. за 2018 рік. Справа № 705/1274/18. 274. Архів Хмільницького міськрайонного суду Вінницької обл. за 2015 рік. Справа № 1-12/11. 275. Архів Хортицького районного суду м. Запоріжжя за 2012 рік. Справа № 0825/6408/2012. 276. Архів Хустського районного суду Закарпатської обл. за 2010 рік. Справа № 309/4383/15-к. 277. Архів Хустського районного суду Закарпатської обл. за 2013 рік. Справа № 713/3047/12. 278. Архів Центрального районного суду м. Миколаєва за 2014 рік. Справа № 490/7470/13-к. 279. Архів Центрально-Міського районного суду м. Горлівки Донецької обл. за 2013 рік. Справа № 253/7986/13-к 280. Архів Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу за 2016 рік. Справа № 216/513/15-к. 281. Архів Червонозаводського районного суду м. Харкова за 2013 рік. Справа № 2035/5964/2012. 282. Архів Червонозаводського районного суду м. Харкова за 2014 рік. Справа № 646/291/14-к. 283. Архів Черняхівського районного суду Житомирської обл. за 2012 рік. Справа № 1/0624/117/2012. 284. Архів Чуднівського районного суду Житомирської обл. за 2013 рік. Справа № 625/1747/2012. 285. Архів Чутівського районного суду Полтавської обл. за 2012 рік. Справа № 1630/690/2012. 286. Архів Шевченківського районного суду м. Києва за 2018 рік. Справа № 761/7009/17. 287. Архів Шевченківського районного суду м. Чернівців за 2014 рік. Справа № 727/11956/13-к. 288. Архів Щорського районного суду Чернігівської обл. за 2014 рік. Справа № 732/281/14. 289. Архів Юр’ївського районного суду Дніпропетровської обл. за 2010 рік. Справа № 0446/1-90/10. 290. Арямов А.А., Пономаренко В.С. Механизм уголовно-правовой защиты чести и достоинства личности. Москва: Издательство «Юрлитинформ», 2010. 376 с. 291. Ахметшин Р., Гафурова Э. Момент окончания длящегося преступления (на примере захвата заложников). Уголовное право. 2007. № 2. С. 9–11. 292. Ахтирська Н.М. Торгівля людьми в Україні: про що свідчить судова практика. Київ: Академія суддів України за підтримки Коорди- натора проектів ОБСЄ в Україні, 2006. 82 с. 293. Бабаніна В. Концепції проектів Кримінального кодексу України: історико-правове дослідження. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2015. № 1. С. 1–7. 294. Бабенко А.М. Запобігання злочинності в регіонах України: концептуально-методологічний та праксеологічний вимір: монографія. Одеса: ОДУВС, 2014. 416 с. 295. Бабенко А.М. Регіональна злочинність в Україні: закономірності, детермінація та запобігання: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2015. 515 с. 296. Бабенко А.М. Теоретико-правові засади кримінальної відповідальності за примушування до вступу в статевий зв’язок. Південноу- країнський правничий часопис. 2015. № 3. С. 22–24. 297. Бабий Н.А. Насилие, опасное для жизни или здоровья: теоретические проблемы квалификации и криминализации. Правоведение. 2004. № 6 (257). С. 60–72.

508  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

298. Бажанов М.И. Избранные труды / сост.: В.И. Тютюгин, А.А. Байда, Е.В. Харитонова, Е.В. Шевченко; отв. ред. В.Я. Таций. Харьков: Право, 2012. 1244 с. 299. Байда А.О. Незаконне поміщення в психіатричний заклад / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 585–586. 300. Байда А.О., Комасюк І.С. Питання кримінальної відповідальності за незаконне поміщення в психіатричний заклад. Актуальні проблеми держави і права. 2018. Вип. 81. С. 3–8. 301. Байлов А.В., Романчук І.О. Генезис кримінальної відповідальності за підміну дитини у вітчизняному законодавстві. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2016. № 1. С. 271–282. 302. Балашов С.М. Состояние беспомощности потерпевшего в уголовном праве России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2016. 22 с. 303. Балобанова Д.О. Теорія криміналізації: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2007. 208 с. 304. Банах В.А., Банах Л.С. Трансформація ціннісних орієнтацій молоді в умовах кризового суспільства. Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. 2016. Вип. 64. С. 13–21. 305. Бандурка І.О. Кримінально-правова характеристика злочинів проти моральності у сфері статевих стосунків: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2010. 22 с. 306. Бандурка І.О. Кримінально-правовий захист дитинства в Україні: автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. 33 с. 307. Бандурка І.О. Чи потрібен в Особливій частині КК України окремий розділ про злочини проти сім’ї та дітей? Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 399–401. 308. Бандурка О.М., Литвинов О.М. Принцип невідворотності відповідальності як основа системи протидії злочинності. Актуальні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції: збірник матеріалів Міжнародної науко- во-практичної конференції (22 травня 2015 р., м. Харків). Харків: ХНУВС, 2015. С. 96–97. 309. Бантышев А.Ф. Конституция Украины и некоторые вопросы ответственности за преступления против личной свободы человека по проекту УК Украины. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 26–28. 310. Баран З. Суспільно-політичні погляди Юліуса Макаревича. Історичні пам’ятки Галичини: матеріали п’ятої наукової краєзнавчої конференції (Львів, 12 листопада 2010 р.). Львів: Львівський університет імені Івана Франка, 2011. С. 188–198. 311. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. Москва: Юридическая литература, 1980. 559 с. 312. Бархатов Д.Е. Социальный статус работающих «уличных детей»: автореф. дисс. … канд. социолог. наук: 22.00.04. Москва, 2004. 19 с. 313. Басиста І.В., Розкошинська С.О., Максимів Л.В. Особливості провадження освідування та огляду під час розслідування використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2016. № 2 (12). С. 20–29. 314. Басмат О. Каральна психіатрія знову повертається в Україну? Українська правда. 26 червня 2012 р. URL: http://www.pravda.com. ua/columns/2012/06/26/6967468/ 315. Батиргареєва В.С. Кримінологічна характеристика та попередження розбоїв, поєднаних з проникненням у житло. Харків: Одіссей, 2003. 256 с. 316. Батиргареєва В.С. Протидія поширенню алкоголізму – пріоритетний напрям державної політики у сфері боротьби зі злочинністю. Питання боротьби зі злочинністю: зб. наук. пр. / редкол.: В.І. Борисов та ін. Харків: Право, 2013. Вип. 25. С. 35–44. 317. Батиргареєва В.С. Рецидивна злочинність в Україні: соціально-правові та кримінологічні проблеми: монографія. Харків: Право, 2009. 576 с. 318. Батиргареєва В.С. Торгівля людьми в Україні: погляд із сьогодення. Питання боротьби зі злочинністю. 2017. Вип. 33. С. 68–77. 319. Батиргареєва В.С. Щодо сучасних рис явища торгівлі людьми в Україні та особливостей його запобігання. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 16-17 березня 2018 р.). Івано-Франківськ, 2018. С. 21–25. 320. Батиргареєва В.С., Борисов В.І., Голіна В.В. Злочини проти особистої волі людини та їх попередження (науково-практичний посіб- ник). Харків: Інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, 2002. 123 с. 321. Батиргареєва В.С., Лисодєд О.В. Торгівля жінками в Україні: стан та окремі шляхи попередження. Співробітництво держави та громадськості з питань протидії торгівлі людьми: зб. наук. пр. Київ; Харків, 2004. С. 23–30. 322. Батиргарєєва В., Голіна В. Актуальні проблеми боротьби зі злочинами проти особистої волі людини. Право України. 2001. № 3. С. 137–139. 323. Батыргареева В.С. О некоторых путях предупреждения торговли женщинами. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 197–203. 324. Батыргареева В.С. Торговля людьми: уголовно-правовые и криминологические проблемы. Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. 2002. Вип. 4. С. 254–270. 325. Батьки дитини, яка померла у пологовому будинку Ужгорода, вважають, що немовля підмінили. Закарпаття онлайн. URL: https:// zakarpattya.net.ua/Zmi/122003-Batky-dytyny-iaka-pomerla-v-polohovomu-budynku-Uzhhoroda-vvazhaiut-shcho-nemovlia-pidminyly 326. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. Харьков: Основа, 1991. 360 с. 327. Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника. Харьков: Вища школа, 1986. 157 с. 328. Баулін Ю.В. Система злочинів проти особистої волі людини. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-прак- тичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 23–26. 329. Бауськов Д.Г. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика насильственного похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2003. 28 с.

509 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

330. Бауськов Д.Г. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика насильственного похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2003. 166 с. 331. Бедрій М. Козацьке право як історичний тип українського звичаєвого права (XVI ст. – 40 рр. ХІХ ст.). Вісник Львівського універси- тету. Серія юридична. 2015. Випуск 61. С. 78–86. 332. Бедрій М.М. Історико-правовий огляд джерел права Київської Русі. Молодий вчений. 2014. № 8 (11). С. 179–184. 333. Безверхов А.Г., Коростелёв В.С. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 года: монография. Самара: Издательство «Самарский университет», 2013. 192 с. 334. Безробіття населення (за методологією МОП) за статтю, типом місцевості та віковими групами у 2018 році / Офіційний сайт Державної служби статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2017/rp/eans/eans_u/arch_bnsmv_u.htm 335. Безробіття населення (за методологією МОП) за статтю, типом місцевості та віковими групами у 2019 році / Офіційний сайт Державної служби статистики України. URL: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2017/rp/eans/eans_u/arch_bnsmv_u.htm 336. Беккер Ч., Штайнер С. Чем отличаются браки по принуждению: данные о схожести в кыргызстанских браках. Доклад № 45, 2018. URL: http://www.ucentralasia.org/Content/Downloads/UCA-IPPA-WP45-Forced%20Marriages_RUS.pdf 337. Бекмагамбетов А.Б. Правовые основы криминализации торговли людьми в уголовном законодательстве Республики Казахстан: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2005. 26 с. 338. Белова О.І. Кримінально-правова характеристика системи злочинів проти сім’ї та неповнолітніх: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. 18 с. 339. Белявский А.В., Придворов Н.А. Охрана чести и достоинства личности в СССР. Москва: Юридическая литература, 1971. 208 с. 340. Берзін П.С. Джерела карного законодавства Австрійської та Австро-Угорської імперій, що застосовувалися на українських землях. Вісник кримінального судочинства. 2018. № 2. С. 133–145. 341. Берзін П.С. Злочинні наслідки: поняття, основні різновиди, кримінально-правове значення: монографія. Київ: Дакор, 2009. 736 с. 342. Берзін П.С. Київська школа кримінального права (1834–1960 роки): історико-правове дослідження. Монографія. 2-ге вид., переробл. і доповн. Київ: ВД «Дакор», 2013. 1144 с. 343. Берзін П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник: у 3-х т. Т. І. Загальні засади. Київ: ВД «Дакор», 2019. 562 с. 344. Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України: монографія. Київ: Атіка, 2005. 316 с. 345. Берлин И. Две концепции свободы. URL: http://kant.narod.ru/berlin.htm 346. Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпоха формирования / пер. с англ. Москва: Изд-во МГУ: Издательская группа ИНФРА-М, 1998. 624 с. 347. Бернеръ А.Ф. Учебникъ уголовнаго права. Части общая и особенная. Съ примѣчаніями, приложеніями и дополненіями по исторіи русскаго права и законодательству положительному Магистра Угол. Пр. Н. Неклюдова. Томъ ІІ. Особенная часть. Санктъ-Петер- бургъ: Переводъ и изданіе Н. Неклюдова, 1865. 364+VI с. 348. Бесчастний В. Кримінологічний аналіз стану злочинності в Україні. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 1. С. 207–213. 349. Бильшай В.Л. Роль советского уголовного права в искоренении пережитков феодально-байского отношения к женщине. Ученые записки ВИЮН. Вып. 7. Москва: Госюриздат, 1958. С. 230–268. 350. Білоконенко Л. Зміст поняття шантаж у правовій сфері та буденній свідомості. Філологічні студії: Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету. 2019. Вип. 20. С. 9–20. 351. Блага А.Б. Насильство в сім’ї (кримінологічний аналіз і запобігання): монографія. Харків: ФО-П Макаренко, 2014. 360 с. 352. Блажнов А.Г. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой аспект: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Омск, 2005. 165 с. 353. Бліхар М.П. Ціннісні орієнтації студентської молоді України: соціологічний аналіз проблеми. Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. 2011. Вип. 5. С. 116–125. 354. Бобровскій П.О. Преступленія противъ чести по русскимъ законамъ до начала XVIII вѣка. Историко-юридическое изслѣдованіе. Санктъ-Петербургъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1889. 120 с. 355. Богатирьов І.Г. Актуальні проблеми запобігання злочинності в районі проведення антитерористичної операції. Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення: матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. (Київ, 24 берез. 2014 р.): у 2 ч. / редкол.: В.В. Чернєй, С.Д. Гусарєв, С.С. Чернявський та ін. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2017. Ч. 1. С. 36–39. 356. Богатирьов І.Г. Кримінологія: навчальний посібник. Київ: Дакор, 2016. 140 с. 357. Богатирьов І.Г. Кримінологія: підручник. Київ: ВД «Дакор», 2019. 352 с. 358. Богатирьов І.Г., Дідківська Г.В. Злочинність у районі антитерористичної операції: поняття та сутність. Актуальні проблеми вітчиз- няної юриспруденції. 2017. Спецвипуск, ч. 1. С. 181–184. 359. Бойко А. Детермінація злочинності як вид соціальної детермінації. Право України. 2009. № 7. С. 39–44. 360. Бойко І. Основні положення вірменського феодального права за Судебником Мхітара Гоша. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2002. Вип. 37. С. 156–161. 361. Бойко І. Покарання на українських землях за кримінальним законодавством Австрії та Австро-Угорщини (1772–1918 рр.). Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2014. Вип. 59. С. 71–79. 362. Бойко І.Й. Історія правового регулювання цивільних, кримінальних та процесуальних відносин в Україні (ІХ–ХХ ст.): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Львів: Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2014. 904 с. 363. Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. 24 с. 364. Бойко Н.В. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харьков, 1989. 164 с. 365. Борецкий А.В. Торговля людьми: историко-правовые и организационно-тактические аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01, 12.00.09. Ош, 2014. 24 с. 366. Борисов В. Потерпілий від злочину як соціальний суб’єкт кримінально-правової охорони. Право України. 2017. № 2. С. 100–107.

510  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

367. Борисов В., Голіна В. Актуальні проблеми боротьби зі злочинами проти особистої волі людини. Вісник Академії правових наук України. 2001. № 2 (25). С. 243–254. 368. Борисов В.І. Вибрані твори / уклад.: В.В. Базелюк, С.В. Гізімчук, Л.М. Демидова та ін.; відп. за вип. М.В. Шепітько. Харків: Право, 2018. 784 с. 369. Борисов В.І. Злочини проти волі, честі та гідності особи. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості (Лекція 6 та 7). Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2008. 32 с. 370. Борисов В.І., Батиргареєва В.С. Попередження торгівлі людьми: проблеми та можливі шляхи їх вирішення. Юрист України. 2003. № 2. С. 71–73. 371. Борисов В.І., Козак В.А. Коментар до статті 149 Кримінального кодексу України (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.). Кримінальне право України. 2006. № 2. С. 17–23. 372. Борисов В.І., Козак В.А. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини: характеристика складу злочину. Альманах кри- мінального права: збірник статей. Вип. 1 / відповід. ред. П.П. Андрушко, П.С. Берзін. Київ: Правова єдність, 2009. С. 151–171. 373. Бородин С.В. Уголовный закон и усиление охраны жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Советское государство и право. 1987. № 9. С. 87–96. 374. Бортник В.А. Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за посягання на честь та гідність особи в період українського державотворення. Наукові праці МАУП. 2014. Вип. 43 (4). С. 98–104. 375. Бортник В.А. Кримінально-правова охорона честі та гідності особи: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. 203 с. 376. Борьба с преступностью в Украинской ССР 1917–1925 гг.: в 2 т. Т. 1 / автор очерка и составитель сборника документов профессор П.П. Михайленко. Киев: РНО при МООП УССР, 1966. 832 с. 377. Брайнин М. Борьба с пережитками феодально-байского отношения к женщине. Социалистическая законность. 1960. № 4. С. 33–35. 378. Брак по принуждению – горькая реальность. Deutsche Welle. 25 ноября 2003 г. URL: https://www.dw.com/ru 379. Браки по принуждению в Швейцарии – миф или реальность. Швейцария деловая. 4 декабря 2017 г. URL: https://business-swiss. ch/2017/12/braki-po-prinuzhdeniyu-v-shvejtsarii/# 380. Брегман М. Защита по делам об оскорблениях. Советская юстиция. 1971. № 8. С. 16–17. 381. Брич Л. Місце вчинення злочину і його значення у розмежуванні складів злочинів та відмежуванні їх від складів інших правопору- шень. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2011. Вип. 52. С. 267–280. 382. Брич Л. Розмежування складів злочинів, спільною ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю людини: зміст спільних ознак. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2009. Вип. 48. С. 225–240. 383. Брич Л.П. До питання про спільні ознаки складів злочинів. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2008. Вип. 2. С. 220–236. 384. Брич Л.П. Кваліфікація злочинів, що вчиняються з певною метою, у разі досягнення цієї мети (на прикладі ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини»). Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 23–27. 385. Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. 712 с. 386. Броневицька О.М. Відповідність положень чинного Кримінального кодексу України про відповідальність на особисту свободу особи вимогам міжнародно-правових актів. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2010. № 3. С. 319–327. 387. Броневицька О.М. Відповідність положень чинного Кримінального кодексу України про відповідальність за торгівлю людьми вимогам міжнародно-правових актів. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 27–31. 388. Брух Х.І. Способи вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 154 «Примушування до вступу в статевий зв’язок» КК України. Часопис Київського університету права. 2015. № 1. С. 251–256. 389. Бузницька С.В., Щербина Л.І. Удосконалення нормативно-правового регулювання боротьби з торгівлею людьми в контексті євро- пейської інтеграції України. Кримінальне право України. 2006. № 7. С. 27–32. 390. Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння: монографія. Київ: Атіка, 2005. 160 с. 391. Бурдін В.М. Осудність та неосудність (кримінально-правове дослідження): монографія. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2010. 780 с. 392. Бурдін В.М. Стадії вчинення злочину (кримінально-правове дослідження): монографія. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2013. 304 с. 393. Бурлака В.В. Криміналістична характеристика незаконного позбавлення волі або викрадення людини. Митна справа. 2014. № 6 (96). Частина 2, книга 2. С. 451–456. 394. Бурлакова В. Над гніздом зозулі. Чому в українських психіатричних лікарнях не надають адекватної допомоги. Український тиждень. 8-14 березня 2013 р. № 10 (278). С. 20–21. 395. Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2005. 246 с. 396. Буряк М.Ю. Торговля людьми и борьба с ней (криминологические и уголовно-правовые аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2005. 31 с. 397. Буткевич О.В. Історія міжнародного права: підручник. Київ: Вид. Ліра-К, 2016. 412 с. 398. Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикистан): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. 24 с. 399. Бухориев Б.Р. Уголовно-правовые меры предупреждения торговли людьми (по материалам Республики Таджикистан): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2018. 242 с. 400. Бычков С.Н. Уголовно-правовая характеристика незаконной госпитализации в медицинскую организацию, оказывающую пси- хиатрическую помощь в стационарных условиях (ст. 128 УК РФ). Актуальные проблемы современной науки. Секция «Право и правоприменение»: сборник материалов международной научно-практической конференции, 8 мая 2015 г. Тамбов: Изд-во Першина Р.В., 2015. С. 253–259.

511 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

401. Бѣлогрицъ-Котляревскій Л.С. Учебникъ русскаго уголовнаго права. Общая и особенная части. Кіевъ – Петербургъ – Харьковъ: Южно-Русское Книгоиздательство Ф.А. Іогансона, 1904. IV+618 с. 402. В Бельгии за принуждение к вступлению в брак могут посадить. Подробности. 11 марта 2006 г. URL: http://podrobnosti.ua/294389- v-belgii-za-prinuzhdenie-k-vstupleniju-v-brak-mogut-posadit.html 403. В Великобритании ввели уголовную ответственность за принуждение к браку / Vladtime.ru. 17 июня 2014 г. URL: https://www. vladtime.ru/obsh/378036 404. В Кыргызстане процветает принуждение несовершеннолетних к браку / TUZ.KG. 15 марта 2018 г. URL: http://www.tuz.kg/index. php/experts/item/1146-v-kyrgyzstane-protsvetaet-prinuzhdenie-nesovershennoletnikh-k-braku 405. В Николаеве семья более пяти лет добивается расследования дела о подмене младенца в роддоме депутата Волохова / Преступности. НЕТ. 7 июля 2015 г. URL: https://news.pn/ru/public/137544 406. В окупованому Криму кримськотатарського активіста помістили до психлікарні. ТСН. 30 червня 2018 р. URL: https://tsn.ua/ ukrayina/v-okupovanomu-krimu-krimskotatarskogo-aktivista-pomistili-do-psihlikarni-1179333.html 407. В окупованому Криму п’ятеро політв’язнів знаходяться у психіатричній лікарні. ZIK. 23 вересня 2019 р. URL: https://zik.ua/ news/2019/09/23/v_okupovanomu_krymu_pyatero_politvyazniv_znahodyatsya_u_psyhiatrychniy_1652553 408. В России женщина за бутылку водки продала педофилу родную дочь / News online 24. URL: https://newsonline24.com.ua/v-rossii- zhenshhina-za-butylku-vodki-prodala-pedofilu-rodnuyu-doch/; Мать продала свою дочь попутчику по электричке за 100 гривен / Kramatorsk.info. 1 июля 2007 г. URL: https://www.kramatorsk.info/?view&40076 409. В Ужгороді розгорівся скандал через загибель немовля. ТСН. URL: https://www.youtube.com/watch?v=9ORVvDXx1lY 410. В Украинском Юридическом Обществе. Клевета в Западно-Европейском и Советском праве (Заседание 13-го декабря). Вестник советской юстиции. 1 января 1925 г. № 1 (35). С. 32–36. 411. В Україні діє каральна психіатрія, яка знищує незручних владі людей? UkrPress.info. 21 грудня 2016 р. URL: http://www.ukrpress. info/2016/12/21/v-ukrayini-die-karalna-psihiatriya-yaka-znischue-nezruchnih-vladi-lyudey/ 412. В Україні за минулий рік вилучили понад 1,5 тис. одиниць вогнепальної зброї / Інформаційне агентство «Українські національні новини». 13 лютого 2020 р. URL: https://www.unn.com.ua/uk/news/1852073-v-ukrayini-za-minuliy-rik-viluchili-ponad-1-5-tis-odinits- vognepalnoyi-zbroyi 413. В Україні зареєстровано понад 1,49 млн переселенців – Мінсоцполітики. Укрінформ. 6 лютого 2018 р. URL: https://www.ukrinform. ua/rubric-society/2396930-v-ukraini-zareestrovano-ponad-149-mln-pereselenciv-minsocpolitiki.html 414. В Україні зафіксовано рекордну кількість розлучень. Дзеркало тижня. 27 березня 2019 р. URL: https://dt.ua/UKRAINE/v-ukrayini- zafiksovano-rekordnu-kilkist-rozluchen-306703_.html 415. В Україні найнижчі зарплати в Європі. Корреспондент.net. 11 квітня 2019 р. URL: https://ua.korrespondent.net/ukraine/4085455- v-ukraini-nainyzhchi-zarplaty-v-yevropi-rada 416. В Україні проживає 500 тис. наркоманів. УНІАН. 20 вересня 2007 р. URL: https://www.unian.ua/health/country/65765-v-ukrajini- projivae-500-tis-narkomaniv.html 417. В Україні створено коаліцію громадських організацій щодо протидії торгівлі людьми. ГУРТ. 25 червня 2011 р. URL: https://gurt. org.ua/news/recent/10957/ 418. В Чехии ужесточили наказание за принуждение к браку / 420ON.CZ. 18 августа 2017 г. URL: http://420on.cz/news/people/54650- v-chehii-uzhestochili-nakazanie-za-prinuzhdenie-k-braku 419. Вакулик О.О. Кримінально-правова характеристика примушування давати показання: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. 18 с. 420. Ван Ворен Р. О диссидентах и безумии: от Советского Союза Леонида Брежнева к Советскому Союзу Владимира Путина / пер. с англ. К. Мужановского; предисл. И. Марценковского. Киев: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012. 332 с. 421. Ван Ворен Р. Психіатрія як інструмент приборкання у пострадянських країнах. Архів психіатрії. 2015. № 2 (81). С. 54–60. 422. Ванюшева Я.В. Коррупционные факторы, способствующие торговле людьми. Евразийская адвокатура. 2017. № 5 (30). С. 89–92. 423. Васильківська І.П. Використання дитячої праці: кримінально-правовий аспект. Вісник Академії адвокатури України. 2012. Число 3 (25). С. 168–171. 424. Вдовіченко С., Кампо В. Право на людську гідність: українська теорія і практика у контексті європейського досвіду. Вісник Консти- туційного Суду України. 2012. № 4. С. 55–62. 425. Векленко В., Бавсун М. Проблемы толкования оценочных категорий уголовного закона. Уголовное право. 2003. № 3. С. 15–17. 426. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків, 2017. 1064 с. 427. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. 1728 с. 428. Вербенський М.Г. Кримінологічна характеристика транснаціональної організованої злочинності у сфері торгівлі людьми. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2010. № 1. С. 16–23. 429. Вербенський М.Г. Транснаціональна злочинність: кримінологічна характеристика та шляхи запобігання: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2010. 40 с. 430. Вербенський М.Г. Транснаціональна злочинність: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2009. 356 с. 431. Вербенський М.Г., Мінка Т.П., Негодченко Д.О. Протидія торгівлі людьми в Україні: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2010. 236 с. 432. Вереша Р.В. Проблеми суб’єктивної сторони складу злочину: монографія. Київ: Алерта, 2018. 432 с. 433. Верле Г. Принципы международного уголовного права: учебник / пер. с англ. С.В. Саяпина. Одесса: Фенікс; Москва: ТрансЛит, 2011. 910 с. 434. Верхоланцева Т.Ю. Свод законов Российской империи: история создания, структура, издания. Библиотековедение. 2009. № 2. С. 37–43.

512  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

435. Весельський В.К., Пясковський В.В. Торгівля людьми в Україні (проблеми розслідування): навч. посіб. Київ: КНТ, 2007. 268 с. 436. Вечерова Є.М. Деякі спірні питання структурування Особливої частини КК України та перспективи його подальшого вдосконалення. Право і суспільство. 2015. № 4. Частина 3. С. 178–183. 437. Винокуров С.И. Актуальные проблемы совершенствования противодействия торговле людьми. Вестник Академии Генеральной прокуратуры Российской Федерации. 2017. № 5 (61). С. 79–85. 438. Винокуров С.И. О состоянии, тенденциях и проблемах противодействия торговле людьми. Научное обеспечение деятельности органов прокуратуры в 2014 году: сб. науч. докл. Вып. 3 / под общ. ред. О.С. Капинус. Москва: Акад. Ген. прокуратуры РФ, 2015. С. 206–238. 439. Вирок Андрушівського районного суду Житомирської обл. від 25 жовтня 2017 р. (справа № 272/578/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/69798214 440. Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 11 квітня 2014 р. (справа № 0308/10797/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38200567 441. Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 16 вересня 2011 р. (справа № 1/0301/84/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19076606 442. Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 5 червня 2014 р. (справа № 0308/2235/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39100335 443. Вирок Апеляційного суду Волинської обл. від 8 листопада 2013 р. (справа № 161/6362/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34635306 444. Вирок Апеляційного суду Донецької обл. від 21 березня 2014 р. (справа № 230/7688/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39480120 445. Вирок Апеляційного суду Донецької обл. від 6 червня 2017 р. (справа № 264/6729/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66946519 446. Вирок Апеляційного суду Житомирської обл. від 4 вересня 2014 р. (справа № 0614/3005/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58467486 447. Вирок Апеляційного суду Київської обл. від 20 червня 2018 р. (справа № 369/14321/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74796847 448. Вирок Апеляційного суду Київської обл. від 23 серпня 2018 р. (справа № 361/4665/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76043712 449. Вирок Апеляційного суду Київської обл. від 15 липня 2010 р. (справа № 1-13/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/52159660 450. Вирок Апеляційного суду Рівненської обл. від 20 травня 2014 р. (справа № 1715/18689/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38792629 451. Вирок Апеляційного суду Харківської обл. від 26 березня 2014 р. (справа № 642/2880/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38128064 452. Вирок Апеляційного суду Херсонської обл. від 29 вересня 2014 р. (справа № 666/6543/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40675560 453. Вирок Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. від 20 лютого 2014 р. (справа № 219/9646/2013-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37396624 454. Вирок Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. від 27 квітня 2017 р. (справа № 219/10313/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66221165 455. Вирок Артемівського міськрайонного суду Донецької обл. від 4 липня 2013 р. (справа № 219/2883/2013-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37016618 456. Вирок Артемівського районного суду м. Луганська від 4 березня 2014 р. (справа № 434/5406/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37438696 457. Вирок Баришівського районного суду Київської обл. від 14 травня 2014 р. (справа № 1001/681/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38919646 458. Вирок Баштанського районного суду Миколаївської обл. від 25 червня 2014 р. (справа № 468/560/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39435618 459. Вирок Березнівського районного суду Рівненської обл. від 29 квітня 2016 р. (справа № 555/480/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57519929 460. Вирок Богодухівського районного суду Харківської обл. від 3 березня 2014 р. (справа № 613/23/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37446083 461. Вирок Богунського районного суду міста Житомира від 4 січня 2014 р. (справа № 1-610/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36685925 462. Вирок Болградського районного суду Одеської обл. від 25 березня 2016 р. (справа № 497/352/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57189623 463. Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 10 лютого 2015 р. (справа № 359/10883/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42632681 464. Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 13 жовтня 2011 р. (справа № 1-207/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19038639 465. Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 16 травня 2012 р. (справа № 1005/316/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24001467 466. Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 17 листопада 2014 р. (справа № 359/10735/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41468716

513 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

467. Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 24 грудня 2012 р. (справа № 1005/6990/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28407044 468. Вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 25 грудня 2014 р. (справа № 359/12163/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42063553 469. Вирок Бородянського районного суду Київської обл. від 10 червня 2011 р. (справа № 1-35/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/16603136 470. Вирок Бородянського районного суду Київської обл. від 8 червня 2012 р. (справа № 1006/1318/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24510364 471. Вирок Борщівського районного суду Тернопільської обл. від 15 червня 2015 р. (справа № 594/599/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/45168943 472. Вирок Броварського міськрайонного суду Київської обл. від 13 червня 2018 р. (справа № 361/2499/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74646997 473. Вирок Броварського міськрайонного суду Київської обл. від 24 квітня 2012 р. (справа № 1-36/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/46485873 474. Вирок Бучацького районного суду Тернопільської обл. від 16 травня 2016 р. (справа № 595/93/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57713149 475. Вирок Валківського районного суду Харківської обл. від 13 серпня 2015 р. (справа № 615/1292/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48355606 476. Вирок Васильківського міськрайонного суду Київської обл. від 22 червня 2018 р. (справа № 362/1839/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74946533 477. Вирок Виноградівського районного суду Закарпатської обл. від 26 травня 2014 р. (справа № 299/1393/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38866271 478. Вирок Вишгородського районного суду Київської обл. від 6 вересня 2018 р. (справа № 363/1843/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76335901 479. Вирок Вінницького міського суду Вінницької обл. від 21 березня 2013 р. (справа № 127/4531/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30212171 480. Вирок Вінницького міського суду Вінницької обл. від 8 лютого 2014 р. (справа № 127/31682/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37087803 481. Вирок Вінницького міськрайонного суду Вінницької обл. від 1 жовтня 2014 р. (справа № 127/31685/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40880855 482. Вирок Воловецького районного суду Закарпатської обл. від 15 березня 2013 р. (справа № 300/242/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29982839 483. Вирок Воловецького районного суду Закарпатської обл. від 6 вересня 2010 р. (справа № 1-83/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/50025127 484. Вирок Володимирецького районного суду Рівненської обл. від 14 червня 2016 р. (справа № 556/959/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58590708 485. Вирок Ворошиловського районного суду м. Донецька від 25 січня 2014 р. (справа № 255/16162/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36964013 486. Вирок Генічеського районного суду Херсонської обл. від 17 грудня 2015 р. (справа № 653/2988/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/55045211 487. Вирок Глухівського міськрайонного суду Сумської обл. від 27 грудня 2017 р. / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71258147 488. Вирок Гощанського районного суду Рівненської обл. від 19 вересня 2013 р. (справа № 1703/1568/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33585853 489. Вирок Дергачівського районного суду Харківської обл. від 10 квітня 2017 р. (справа № 619/4600/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65910732 490. Вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 8 січня 2013 р. (справа № 2011/9974/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/51074329 491. Вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 15 червня 2015 р. (справа № 755/13814/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/51108040 492. Вирок Дніпровського районного суду м. Херсона від 24 квітня 2014 р. (справа № 666/6543/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38466514 493. Вирок Добровеличківського районного суду Кіровоградської обл. від 11 березня 2014 р. (справа № 387/285/14-к) / Єдиний дер- жавний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37536765 494. Вирок Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 30 листопада 2010 р. (справа № 1-452/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/53472371 495. Вирок Єнакіївського міського суду Донецької обл. від 8 листопада 2013 р. (справа № 230/7688/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35219871 496. Вирок Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 червня 2014 р. (справа № 201/12723/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39401646 497. Вирок Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької обл. від 11 жовтня 2018 р. (справа № 263/2269/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/77050094 498. Вирок Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 6 квітня 2016 р. (справа № 212/1217/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56957766

514  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

499. Вирок Залізничного районного суду м. Львова від 25 квітня 2018 р. (справа № 462/4857/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73612297 500. Вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської обл. від 11 березня 2011 р. (справа № 0907/1-234/2011) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15051076 501. Вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської обл. від 23 жовтня 2013 р. (справа № 500/4473/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35378994 502. Вирок Ізюмського міськрайонного суду Харківської обл. від 6 лютого 2018 р. (справа № 623/1855/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72033820 503. Вирок Іршавського районного суду Закарпатської обл. від 17 червня 2016 р. (справа № 301/872/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58539232 504. Вирок Кагарлицького районного суду Київської обл. від 6 червня 2017 р. (справа № 368/594/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66914617 505. Вирок Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської обл. від 17 квітня 2013 р. (справа № 345/1439/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30733210 506. Вирок Київського районного суду м. Донецька від 13 березня 2014 р. (справа № 257/12350/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38127148 507. Вирок Київського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2018 р. (справа № 520/14219/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/77094377 508. Вирок Київського районного суду м. Сімферополя від 27 червня 2013 р. (справа № 123/6061/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32138667 509. Вирок Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2010 р. (справа № 1-444/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/63883419 510. Вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської обл. від 21 липня 2015 р. (справа № 159/3626/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/47139710 511. Вирок Ковельського міськрайонного суду Волинської обл. від 22 листопада 2012 р. (справа № 0306/7064/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27973035 512. Вирок Ковпаківського районного суду м. Сум від 24 березня 2011 р. (справа № 1806/1-293/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/53030280 513. Вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 3 жовтня 2018 р. (справа № 592/7803/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76890496 514. Вирок колегії суддів Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької обл. від 21 березня 2019 р. (справа № 263/8932/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/80593303 515. Вирок колегії суддів Кременецького районного суду Тернопільської обл. від 11 листопада 2016 р. (справа № 601/693/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62702364 516. Вирок колегії суддів Новокаховського міського суду Херсонської обл. від 18 грудня 2012 р. (справа № 2117/210/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28182069 517. Вирок колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Харківської обл. від 18 липня 2013 р. (справа № 2018/1- 1273/11/16) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32535529 518. Вирок колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Дніпропетровської обл. від 29 червня 2017 р. (справа № 200/25054/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67469526 519. Вирок колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Харківської обл. від 26 березня 2014 р. (справа № 642/2880/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38128064 520. Вирок Комінтернівського районного суду м. Харкова від 31 січня 2017 р. (справа № 641/7721/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64414090 521. Вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської обл. від 18 жовтня 2013 р. (справа № 577/5074/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34577361 522. Вирок Конотопського міськрайонного суду Сумської обл. від 30 червня 2011 р. (справа № 1-214/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18772384 523. Вирок Корольовського районного суду м. Житомира від 29 березня 2013 р. (справа № 296/407/12-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30385979 524. Вирок Коростишівського районного суду Житомирської обл. від 31 травня 2013 р. (справа № 280/635/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31571929 525. Вирок Котовського міськрайонного суду Одеської обл. від 11 жовтня 2018 р. (справа № 505/3186/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/77094644 526. Вирок Котовського міськрайонного суду Одеської обл. від 29 червня 2017 р. (справа № 505/1335/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67446334 527. Вирок Краматорського міського суду Донецької обл. від 16 лютого 2018 р. (справа № 234/903/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72409755 528. Вирок Кременецького районного суду Тернопільської обл. від 10 жовтня 2012 р. (справа № 1909/2299/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27277231 529. Вирок Кременецького районного суду Тернопільської обл. від 29 квітня 2013 р. (справа № 601/758/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31031167 530. Вирок Кремінського районного суду Луганської обл. від 27 лютого 2018 р. (справа № 414/396/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72604507

515 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

531. Вирок Ленінського районного суду м. Вінниці від 5 липня 2011 р. (справа № 1-601/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19012620 532. Вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 10 вересня 2018 р. (справа № 334/6391/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/76580297 533. Вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 9 грудня 2013 р. (справа № 334/10974/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36069935 534. Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 лютого 2015 р. (справа № 468/560/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42858408 535. Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2014 р. (справа № 489/1363/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38422019 536. Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 6 травня 2015 р. (справа № 489/8482/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/44029212 537. Вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 12 листопада 2013 р. (справа № 642/9214/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35186732 538. Вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2013 р. (справа № 642/2880/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37902651 539. Вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 25 березня 2014 р. (справа № 642/2243/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37816036 540. Вирок Липовецького районного суду Вінницької обл. від 20 листопада 2014 р. (справа № 136/2336/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41742512 541. Вирок Лисичанського міського суду Луганської обл. від 21 листопада 2017 р. (справа № 423/2789/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/70421473 542. Вирок Личаківського районного суду м. Львова від 10 травня 2012 р. (справа № 1-352/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24187457 543. Вирок Личаківського районного суду м. Львова від 6 лютого 2017 р. (справа № 463/493/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64527701 544. Вирок Лубенського міськрайонного суду Полтавської обл. від 26 квітня 2017 р. (справа № 539/890/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66201171 545. Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 24 жовтня 2013 р. (справа № 161/17291/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34334387 546. Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 24 квітня 2013 р. (справа № 161/5292/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31137405 547. Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 24 травня 2013 р. (справа № 0308/9191/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31565368 548. Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської обл. від 26 квітня 2018 р. (справа № 161/14645/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73661853 549. Вирок Любешівського районного суду Волинської обл. від 15 червня 2017 р. (справа № 162/423/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67134629 550. Вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2016 р. (справа № 521/22504/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57057037 551. Вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 28 серпня 2015 р. (справа № 521/12752/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/49223915 552. Вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 5 квітня 2012 р. (справа № 1-1273/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24562065 553. Вирок Мар’їнського районного суду Донецької обл. від 17 жовтня 2017 р. (справа № 237/3064/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/69737924 554. Вирок Мар’їнського районного суду Донецької обл. від 25 жовтня 2013 р. (справа № 237/67/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36845086 555. Вирок Міжгірського районного суду Закарпатської обл. від 5 березня 2010 р. (справа № 1-30/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/51385291 556. Вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 11 липня 2012 р. (справа № 0707/5637/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25243419 557. Вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 15 травня 2012 р. (справа № 0707/1922/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31203084 558. Вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 17 грудня 2010 р. (справа № 1-770/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/49928355 559. Вирок Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 21 вересня 2010 р. (справа № 1-501/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48656836 560. Вирок Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 12 липня 2013 р. (справа № 182/5662/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32385551 561. Вирок Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 8 квітня 2014 р. (справа № 182/700/16-к) / Єдиний дер- жавний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57029928 562. Вирок Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 21 грудня 2015 р. (справа № 182/8164/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/54605083

516  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

563. Вирок Нововолинського міського суду Волинської обл. від 11 березня 2013 р. (справа № 0312/2897/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/50977689 564. Вирок Новокаховського міського суду Херсонської області від 18 грудня 2012 р. (справа № 2117/210/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28182069 565. Вирок Новоодеського районного суду Миколаївської обл. від 2 квітня 2010 р. (справа № 1-28/2010) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/49322573 566. Вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської обл. від 24 вересня 2012 р. (справа № 1116/2724/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27070650 567. Вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської обл. від 31 травня 2011 р. (справа № 1-103/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15987093 568. Вирок Оболонського районного суду м. Києва від 4 жовтня 2013 р. (справа № 756/10935/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34070434 569. Вирок Овідіопольського районного суду Одеської обл. від 26 грудня 2017 р. (справа № 509/4950/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71257242 570. Вирок Октябрського районного суду м. Полтави від 13 червня 2018 р. (справа № 554/3896/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74653292 571. Вирок Олевського районного суду Житомирської обл. від 17 вересня 2012 р. (справа № 1-97/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27022125 572. Вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської обл. від 14 травня 2014 р. (справа № 398/7920/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38748209 573. Вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської обл. від 15 травня 2015 р. (справа № 398/2683/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/50558678 574. Вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 2 липня 2018 р. (справа № 335/2131/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/75169043 575. Вирок Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2017 р. (справа № 757/28962/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71127527 576. Вирок Печерського районного суду м. Києва від 28 липня 2014 р. (справа № 757/18533/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39934466 577. Вирок Печерського районного суду м. Києва від 30 березня 2012 р. (справа № 1-819/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22264476 578. Вирок Подільського районного суду м. Києва від 16 вересня 2013 р. (справа № 1-297/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34318238 579. Вирок Подільського районного суду м. Києва від 23 січня 2014 р. (справа № 758/653/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36767409 580. Вирок Пологівського районного суду Запорізької обл. від 8 червня 2018 р. (справа № 324/140/18) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/74554094 581. Вирок Полтавського районного суду Полтавської обл. від 22 лютого 2012 р. (справа № 1625/178/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21668081 582. Вирок Придніпровського районного суду м. Черкаси від 17 жовтня 2013 р. (справа № 711/4314/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34196668 583. Вирок Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької обл. від 6 квітня 2017 р. (справа № 263/13009/15-к) / Єдиний дер- жавний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65890710 584. Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2014 р. (справа № 522/5598/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40187041 585. Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2013 р. (справа № 522/13514/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36201392 586. Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2014 р. (справа № 522/21090/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41458952 587. Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2018 р. (справа № 522/12410/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73743400 588. Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2014 р. (справа № 522/18128/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41688416 589. Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 4 березня 2013 р. (справа № 522/4505/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33828039 590. Вирок Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 6 квітня 2017 р. (справа № 263/13009/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/65890710 591. Вирок Роздольненського районного суду Автономної Республіки Крим від 12 грудня 2013 р. (справа № 114/2452/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36066044 592. Вирок Садгірського районного суду м. Чернівців від 8 лютого 2012 р. (справа № 1-53/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25490290 593. Вирок Семенівського районного суду Полтавської обл. від 25 січня 2017 р. (справа № 547/20/17) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/64268096 594. Вирок Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 9 грудня 2011 р. (справа № 1-305/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/20124666

517 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

595. Вирок Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської обл. від 9 листопада 2012 р. (справа № 437/2531/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27878794 596. Вирок Сквирського районного суду Київської обл. від 30 червня 2015 р. (справа № 376/62/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48641214 597. Вирок Славутського міськрайонного суду Хмельницької обл. від 17 листопада 2014 р. (справа № 682/3296/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42218726 598. Вирок Смілянського міськрайонного суду Черкаської обл. від 2 жовтня 2013 р. (справа № 703/4641/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33923635 599. Вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 17 квітня 2012 р. (справа № 1/2609/498/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22641095 600. Вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 26 серпня 2010 р. (справа № 1-837/2010) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/51117927 601. Вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 5 квітня 2013 р. (справа № 1/760/43/13) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30496017 602. Вирок Старобільського районного суду Луганської обл. від 6 лютого 2015 р. (справа № 431/4168/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48276681 603. Вирок Суворовського міськрайонного суду м. Херсона від 4 червня 2014 р. (справа № 668/6208/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39538040 604. Вирок Тальнівського районного суду Черкаської обл. від 1 жовтня 2013 р. (справа № 704/1518/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/34251659 605. Вирок Тернівського міського суду Дніпропетровської обл. від 15 березня 2016 р. (справа № 194/1479/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56471682 606. Вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської обл. від 8 квітня 2011 р. (справа № 1-92/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/16512600 607. Вирок Тетіївського районного суду Київської обл. від 16 липня 2013 р. (справа № 380/1096/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32436360 608. Вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 13 вересня 2012 р. (справа № 712/15740/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25970190 609. Вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 2 червня 2017 р. (справа № 308/12854/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66964402 610. Вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської обл. від 28 вересня 2012 р. (справа № 712/15695/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48979390 611. Вирок Уманського міськрайонного суду Черкаської обл. від 6 грудня 2013 р. (справа № 705/2137/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35915964 612. Вирок Феодосійського міського суду Автономної Республіки Крим від 10 вересня 2012 р. (справа № 121/8038/12) / Єдиний дер- жавний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25940750 613. Вирок Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 1 грудня 2014 р. (справа № 337/6558/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41745144 614. Вирок Хустського районного суду Закарпатської обл. від 16 лютого 2012 р. (справа № 713/93/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27095816 615. Вирок Хустського районного суду Закарпатської обл. від 20 жовтня 2010 р. (справа № 309/4465/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/61475355 616. Вирок Хустського районного суду Закарпатської обл. від 6 травня 2010 р. (справа № 309/4383/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/61410401 617. Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 18 липня 2013 р. (справа № 216/4868/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32486332 618. Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу від 27 квітня 2016 р. (справа № 216/513/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57478543 619. Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 12 квітня 2016 р. (справа № 216/1110/16- к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57338268 620. Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 30 грудня 2015 р. (справа № 216/8196/15- к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56990063 621. Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 11 листопада 2014 р. (справа № 216/7906/14- к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41415780 622. Вирок Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 22 грудня 2014 р. (справа № 216/7159/14- к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/42792589 623. Вирок Центрально-Міського районного суду м. Макіївки від 11 червня 2011 р. (справа № 270/2632/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39415488 624. Вирок Чуднівського районного суду Житомирської обл. від 25 квітня 2013 р. (справа № 625/1747/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30933399 625. Вирок Шаргородського районного суду Вінницької обл. від 20 листопада 2014 р. (справа № 152/2002/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41488774 626. Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 21 квітня 2017 р. (справа № 761/33185/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67246771

518  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

627. Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 22 березня 2016 р. (справа № 761/4912/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56794753 628. Вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 11 листопада 2016 р. (справа № 466/4414/15-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/62679055 629. Вирок Шумського районного суду Тернопільської обл. від 18 лютого 2016 р. (справа № 609/4/16-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/56075998 630. Вирок Щорського районного суду Чернігівської обл. від 9 липня 2014 р. (справа № 732/281/14) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/39673232 631. Вирок Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 13 січня 2014 р. (справа № 121/1820/13-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/36626135 632. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 14.11.2016 р. / Верховна Рада України. Офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59648 633. Відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів: європейські стандарти і зарубіжне законодавство / за заг. ред. О.А. Банчука. Київ: Москаленко О.М., 2015. 268 с. 634. Віктимологія: навч. посіб. / за ред. В.В. Голіни і Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2017. 308 с. 635. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. Москва: Издательский дом «Территория будущего», 2005. 800 с. 636. Власова О.В. Достоинство человека как нравственно-правовая ценность: общетеоретическое исследование: автореф. дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.01. Саратов, 2011. 54 с. 637. Воднік В.Д. Проблеми профілактики алкоголізму в умовах побудови громадянського суспільства в Україні. Вісник Національного університету «Юридична академія України Ярослава Мудрого». Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2014. № 3 (22). С. 239–255. 638. Военная Т.А. К вопросу о признаках составов преступлений, связанных с торговлей людьми и использованием рабского труда. Вестник Челябинского государственного университета. Серия Право. 2009. № 15 (153). Вып. 19. С. 77–80. 639. Военная Т.А. Посягательства на свободу человека, связанные с его эксплуатацией (по законодательству Российской Федерации и Республики Казахстан): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. 29 с. 640. Возна Т.І. Діяльність правоохоронних органів і неурядових організацій та їх взаємодія щодо запобігання та боротьби з торгівлею людьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2003. 19 с. 641. Вознюк А.А. Кримінальна відповідальність за створення злочинних об’єднань та участь у них: монографія. Київ: ФОП Маслаков, 2018. 928 с. 642. Волженкин Б.В. Избранные труды по уголовному праву и криминологии (1963–2007 гг.). Санкт-Петербург: Издательство Р. Асла- нова «Юридический центр Пресс», 2008. 971 с. 643. Волкова О.В. Уголовная политика в сфере защиты личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. 259 с. 644. Волкова О.В. Уголовная политика в сфере защиты личной свободы человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. 24 с. 645. Володин Д., Попов А. Сон и сильная степень опьянения как обстоятельства, свидетельствующие о беспомощном состоянии потер- певшего при убийстве. Уголовное право. 2002. № 3. С. 43–46. 646. Володіна О.О. Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони викрадення людини. Проблеми законності. 2005. Вип. 73. С. 184–189. 647. Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. 229 с. 648. Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини. Харків: СПД-ФО Чальцев О.В., 2005. 221 с. 649. Володіна О.О. Кримінально-правове значення способів захоплення заручників. Вісник Асоціації кримінального права України. 2014. № 2 (3). С. 188–196. 650. Володіна О.О. Обман і зловживання довірою як способи захоплення заручників. Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 11-12 жовт. 2012 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2012. С. 324–328. 651. Володіна О.О. Фізичне насильство як спосіб захоплення заручників. Право і безпека. 2012. № 4 (46). С. 139–143. 652. Володіна О.О. Щодо вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за викрадення людини. 10 років чинності Кримінального кодексу України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодавством європейських країн: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 13-14 жовт. 2011 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2011. С. 359–362. 653. Володіна О.О. Щодо змісту понять «свобода» і «безпека» у визначенні безпосереднього об’єкта захоплення заручників. Проблеми законності. 2007. Вип. 91. С. 99–104. 654. Володіна О.О. Щодо питання про встановлення кола суб’єктів викрадення людини, вчиненого щодо малолітнього. Кримінально-пра- вове регулювання та забезпечення його ефективності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 18-19 жовт. 2018 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2018. С. 285–290. 655. Володіна О.О. Щодо питання про місце викрадення людини в системі Особливої частини КК України. Проблеми законності. 2005. Вип. 76. С. 101–110. 656. Володіна О.О. Щодо питання про мотиви викрадення людини. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2006. № 33. С. 174–182. 657. Володіна О.О. Щодо питання про об’єкт захоплення заручників. Юридичний науковий електронний журнал. 2015. № 6. С. 173–175. 658. Володіна О.О. Щодо питання про спосіб як ознаку об’єктивної сторони захоплення заручників. Юридичний науковий електронний журнал. 2015. № 1. С. 156–159.

519 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

659. Володіна О.О. Щодо питання про форми експлуатації людини при застосуванні ст. 149 КК України. Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовтня 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 396–398. 660. Воробей П.А., Ремега В.В. Кримінологічні аспекти дослідження гідності людини у контексті вивчення особи злочинця. Сучасна кримінологія: досягнення, проблеми, перспективи: матеріали Міжнар. наук. конф., присвяч. 50-річчю каф. кримінології та криміналь- но-виконавчого права, Харків, 9 груд. 2016 р. / за ред. В.Я. Тація, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2016. С. 85–87. 661. Воскресенська І.В. Кримінально-правова характеристика примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. 17 с. 662. Вышинская З.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1939. 52 с. 663. Г’юм Д. Трактат про людську природу: Спроба запровадження експериментального методу міркувань про об’єкти моралі / за ред. та з передм. Е.К. Мосснера. Київ: Вид. дім «Всесвіт», 2003. 552 с. 664. Габуда А.С. Кримінально-правовий аналіз примушення у складі злочину, передбаченого ч. 3 ст. 342 КК України. Науково-інформа- ційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. 2013. № 7. С. 243–247. 665. Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального законодав- ства. Київ: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2002. 635 с. 666. Гавриш С.Б. Теоретические предпосылки исследования объекта преступлений. Право и политика. 2000. № 11. С. 4–15. 667. Гавриш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства. Харьков: Основа, 1994. 640 с. 668. Гаджиев С.Н. Теоретические и практические аспекты квалификации похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2005. 26 с. 669. Гаджиев Т.Б. Похищение человека по уголовному законодательству Российской Федерации и Азербайджанской Республики (срав- нительно-правовые аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. 31 с. 670. Газдайка-Василишин І.Б. Кримінально-правова характеристика примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2014. Вип. 35. С. 184–199. 671. Газдайка-Василишин І.Б., Молотов С.О., Созанський Т.І. Кримінально-правова характеристика злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми: посібник для підрозділів Національної поліції у схемах. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2019. 32 с. 672. Газдайка-Василишин І.Б., Созанський Т.І. Насильницьке зникнення: окремі аспекти законодавчої новели. Кримінальна юстиція: quo vadis? IV Львівський форум кримінальної юстиції: збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції (20-22 вересня 2018 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2018. С. 24–27. 673. Галарза П.М. Борьба с насильственными исчезновениями в рамках межамериканской системы защиты прав человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.10. Москва, 2016. 198 с. 674. Гальцова В.В. До проблеми об’єкта і системи злочинів проти сім’ї, прав та інтересів неповнолітніх. Проблеми законності. 2014. Вип. 125. С. 193–201. 675. Гальцова В.В. Кримінальна відповідальність за розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) та незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння): монографія. Харків: Право, 2015. 248 с. 676. Гальцова В.В. Проблеми кримінально-правової політики у сфері боротьби зі злочинами проти сім’ї, прав та законних інтересів неповнолітніх. Політика в сфері боротьби зі злочинністю: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (1-2 березня 2013 р., м. Івано-Франківськ). Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, 2013. С. 98–101. 677. Ганжа Ю.В. Преступления против чести и достоинства личности: уголовно-правовая и криминологическая характеристика: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2007. 196 с. 678. Ганченко О.И. Понятие шантажа в уголовном праве. Общество и право. 2011. № 5 (37). С. 163–165. 679. Гацелюк В.О. Кримінальна відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: історія трансформації законодавчої ініціативи. Боротьба з правопорушеннями у молодіжному середовищі: вітчизняний та міжнародний досвід: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 2 червня 2010 р. Донецьк, 2010. С. 53–57. 680. Гедеонов Н. К вопросу о клевете и лжедоносе по Уголовному Кодексу Р.С.Ф.С.Р. Право и жизнь. 1923. Книга четвертая. С. 67–70. 681. Гендерна рівність на ринку праці: як досягти рівня країн ЄС. Європейська правда. 27 грудня 2019 р. URL: https://www.eurointegration. com.ua/articles/2019/12/27/7104638/ 682. Генсек Ради Європи закликав депутатів припинити спроби задушити свободу ЗМІ. 24 канал. 21 вересня 2012 р. URL: https://24tv. ua/gensek_radi_yevropi_zaklikav_deputativ_pripiniti_sprobi_zadushiti_svobodu_zmi_n260409 683. Герасимчук В. Карательная психиатрия в 21-ом веке. LB.ua. 19 апреля 2011 г. URL: http://lb.ua/society/2011/04/19/93288_karatelnaya_ psihiatriya_v_21om_v.html 684. Геррман И., Пальмиери Д. Заложники: извечная проблема. Международный журнал Красного Креста. 2005. Том 87. Номер 857. С. 177–190. 685. Герцензон А.А., Грингауз Ш.С., Дурманов Н.Д. и др. История советского уголовного права. Москва: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1948. 466 с. 686. Гетман И.Б. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Тюмень, 2010. 18 с. 687. Гилинский Я.И. Криминология: теория, история, эмпирическая база, социальный контроль. Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2009. 504 с. 688. Гилинский Я.И., Овчинникова Г.В. Торговля людьми: криминологический и уголовно-правовой анализ: учебное пособие. Санкт-Пе- тербург: Санкт-Петербургский юридический институт (филиал) Академии Генеральной прокуратуры РФ, 2008. 36 с. 689. Гладкова Є.О. Заходи протидії органів внутрішніх справ України втягненню дітей до незаконної дитячої праці, у злочинну та іншу антигромадську діяльність. Форум права. 2014. № 1. С. 97–101. 690. Глебов И.Н. Международное право: учебник для вузов. Москва: Дрофа, 2006. 368 с. URL: http://adhdportal.com/book_4110_ chapter_4_II_ISTORIJA_MEZHDUNARODNOGO_PRAVA.html

520  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

691. Глобальный план действий Организации Объединенных Наций по борьбе с торговлей людьми. Принят резолюцией 64/293 Ге- неральной Ассамблеи ООН от 30 июля 2010 г. / Организация Объединенных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/ decl_conv/conventions/gp_trafficking.shtml 692. Глузман С. Епідемія ліжко-місць. Радянська психіатрія досі живе в Україні. Український тиждень. 6 серпня 2010 р. № 32 (145). URL: https://tyzhden.ua/Columns/50/794 693. Глузман С. Психиатрическая земля. LB.ua. 26 сентября 2016 г. URL: http://lb.ua/society/2016/09/26/346186_psihiatricheskaya_zemlya. html 694. Глузман С. Сколько стоит плохое лечение? LB.ua. 25 ноября 2011 г. URL: http://lb.ua/society/2011/11/25/125547_skolko_stoit_ plohoe_lechenie.html 695. Глушков В.О. Деякі організаційно-правові проблеми протидії торгівлі людьми в Україні. Кримінальний кодекс України 2001 р.: про- блеми застосування і перспективи удосконалення: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (7-8 квітня 2006 р.): у 2-х ч. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2006. Ч. 1. С. 34–37. 696. Гнєтнєв М.К., Сингаївська І.В. Про ключові аспекти кваліфікації злочинів, передбачених статтями 146 і 147 КК України. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2017. № 1 (77). С. 44–53. 697. Голина В.В. Преступления против свободы воли личности: криминологическая характеристика и проблемы предупреждения. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 155–161. 698. Голина В.В., Батыргареева В.С. Проблемы борьбы с преступлениями против личной свободы человека в Украине. Проблеми закон- ності: респ. міжвідом. наук. зб. Харків, 2001. Вип. 49. С. 131–141. 699. Голіна В.В. Запобігання злочинності (теорія і практика): навч. посіб. Харків: Нац. юрид. акад. України, 2011. 120 с. 700. Голіна В.В. Кримінологічна характеристика злочинів, пов’язаних з незаконним позбавленням волі і викраденням чужої дитини (статті 123, 124 КК України). Питання боротьби зі злочинністю: зб. наук. пр. Харків: Право, 2001. Вип. 5. С. 3–31. 701. Голіна В.В. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми боротьби з бандитизмом: соціально-правове і кримінологічне дослі- дження: монографія. Харків: Регіон-інформ, 2004. 212 с. 702. Голіна В.В., Лукашевич С.Ю., Колодяжний М.Г. Державне програмування і регіональне планування заходів запобігання злочинності в Україні / за заг. ред. В.В. Голіни. Харків: Право, 2012. 304 с. 703. Головатий С. Про людські права. Лекції. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. і–xxiv+760 с. 704. Головкін Б., Батиргарєєва В. Громадська думка щодо торгівлі людьми: кримінологічний погляд на проблему. Право України. 2003. № 7. С. 34–38. 705. Головкін Б.М. Загальна характеристика детермінантів злочинності в Україні. Форум права. 2014. № 1. С. 106–111. 706. Головкін Б.М. Корислива насильницька злочинність в Україні: феномен, детермінація, запобігання: монографія. Харків: Право, 2011. 432 с. 707. Головкін Б.М. Кримінологічні проблеми умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень, що вчиняються у сімейно-побутовій сфері. Харків: Нове слово, 2004. 252 с. 708. Головкін Б.М. Торгівля органами людини: українські реалії. Журнал східноєвропейського права. 2016. № 27. С. 21–26. 709. Головко О.М., Книш Ю.О. Кримінально-правовий аналіз деяких аспектів складу злочину «Незаконне позбавлення волі або викра- дення людини». Актуальні проблеми юридичної науки та практики. 2017. № 1 (3). С. 100–104. 710. Горбань Е.Г. Противодействие торговле людьми (уголовно-правовой и криминологический аспекты): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. 29 с. 711. Горбань Е.Г. Противодействие торговле людьми (уголовно-правовой и криминологический аспекты): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. 195 с. 712. Гордейчик А.А. Уголовно-правовые и криминологические проблемы борьбы с преступлениями против семьи и несовершеннолетних: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Владивосток, 2009. 26 с. 713. Горе-мать продала надоевшую дочку за 100 гривен. Сегодня. 3 июля 2007 г. URL: https://www.segodnya.ua/criminal/hore-mat-prodala- nadoevshuju-dochku-za-100-hriven-60471.html 714. Горностай А.В. Проблемні питання кваліфікації продажу ненародженої та новонародженої дитини матір’ю. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Університету Короля Данила, 2019. С. 39–42. 715. Горох О.П. Звільнення від покарання та його відбування за кримінальним правом України: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2019. 40 с. 716. Горох О.П. Практика застосування некаральних заходів кримінально-правового впливу за торгівлю людьми. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 16-17 березня 2018 р.). Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Університету Короля Данила, 2018. С. 39–43. 717. Горох О.П. Сучасні кримінально-правові проблеми звільнення від покарання та його відбування: монографія / за наук. ред. А.А. Музики. Київ: ВД «Дакор», 2019. 676 с. 718. Горпинюк О.П. Проблеми відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини. Вісник Запорізького наці- онального університету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 261–267. 719. Григор’єва М.Є. Звільнення від кримінальної відповідальності у злочинах проти особистої волі людини у зв’язку з дійовим каяттям. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 141–143. 720. Григорян В.Р. История армянских колоний Украины и Польши (армяне в Подолии) / отв. редакторы Л.С. Хачикян, Я.Р. Дашкевич. Ереван: Изд-во АН Армянской ССР, 1980. 291 с. 721. Гришко Л.М. Діяльність Робочої групи з насильницьких чи недобровільних зникнень Ради ООН з прав людини. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія «Право». 2018. Вип. 26. С. 128–131.

521 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

722. Грищук В. Соціальна зумовленість кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні. Право України. 2018. № 9. С. 98–108. 723. Грищук В.К. Ефективність кримінально-правового забезпечення охорони і захисту гідності в Україні: питання соціальної зумовле- ності. Вісник Національної академії правових наук України. 2019. Том 26. № 1. С. 89–97. 724. Грищук В.К., Гловацький І.Ю. Професор Юлій Макаревич – промотор кодифікації кримінального законодавства Польщі (1919– 1932 рр.). Університетські наукові записки. 2015. № 2 (54). С. 5–20. 725. Грищук В.К., Гловацький І.Ю. Юлій Макаревич та окремі питання кодифікації кримінального законодавства в Польщі 1919–1939 рр. Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. 2002. Вип. 8. С. 73–85. 726. Грищук В.К., Луцький Т.М., Пасєка О.Ф., Самарчук М.В. Кримінально-правова характеристика злочинів проти особи: навч. посібник у схемах. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2019. 64 с. 727. Грищук В.К., Ортинський В.Л. До питання про поняття об’єкта злочину в сучасній науці кримінального права. Наукові записки Харківського економіко-правового університету. 2004. № 1. С. 30–37. 728. Грищук О. Людська гідність у праві: філософські проблеми. Київ: Атіка, 2007. 432 с. 729. Грищук О. Філософія людської гідності у праві. Право України. 2018. № 9. С. 14–28. 730. Грищук О.В. Людська гідність у праві: аксіологічний аспект. Актуальні проблеми держави і права. 2008. Вип. 40. С. 164–166. 731. Гробова В.П. Щодо визначення змісту категорії «особиста недоторканність». Форум права. 2009. № 2. С. 97–101. 732. Гродзинский М.М. Преступления против личности (Текст и комментарий к ст.ст. 142–165, 172–179 Уголовного Кодекса). Москва: Книгоиздательство «Право и жизнь», 1924. 68 с. 733. Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. 28 с. 734. Громов С.В. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми и использования рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. 155 с. 735. Гудима Д. Законність обмеження права на свободу й особисту недоторканність у практиці Страсбурзького суду. Право України. 2017. № 4. С. 55–65. 736. Гудима Д. Обмеження прав психічнохворих у практиці Європейського суду з прав людини. Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Статті учасників ювілейного Х Міжнародного круглого столу (м. Львів, 12-13 грудня 2014 р.): у 2-х частинах. Львів, 2015. Частина І. С. 173–200. 737. Гудима Д. Практика Європейського суду з прав людини щодо госпіталізації психічнохворих: уроки для України. Право України. 2015. № 10. С. 87–96. 738. Гудима Д.А. Права людини: антрополого-методологічні засади дослідження / Праці Львівської лабораторії прав людини і громадя- нина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Львів: Край, 2009. 292 с. 739. Гудкова С. «Нашестя» ромів у Києві: що їх приваблює й як вирішувати проблему. Obozrevatel. 19 квітня 2018 р. URL: https://www. obozrevatel.com/ukr/society/nashestya-romiv-v-kievi-scho-ih-privablyue-j-yak-virishuvati-problemu.htm 740. Гукасян Р.Е. Правовая охрана памяти об умершем человеке и предмет судебной защиты. Правоведение. 1973. № 1. С. 61–66. 741. Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. 266 с. 742. Гулякевич Д.Л. Уголовно-правовая охрана ребенка в Республике Беларусь: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. 44 с. 743. Гуль Н.В. Конституционное право на защиту семьи в уголовном законодательстве России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. 27 с. 744. Гуль О. Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2018. 304 с. 745. Гумін О.М. Кримінальна насильницька поведінка особи: теоретико-прикладні аспекти: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2011. 38 с. 746. Гурбанова Г.А. Уголовная ответственность за незаконное лишение свободы: проблемы законодательной регламентации и право- применения: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2017. 28 с. 747. Гурбанова Г.А. Уголовная ответственность за незаконное лишение свободы: проблемы законодательной регламентации и право- применения: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2017. 250 с. 748. Гуревич И. Честь и другие неимущественные права граждан и их охрана в социалистическом гражданском праве. Советская юсти- ция. 1939. № 2. С. 26–32. 749. Гурович И.Я., Папсуев О.О., Висневская Л.Я. О показателях стационарной психиатрической помощи европейских стран в результате деинституционализации. Социальная и клиническая психиатрия. 2016. Т. 26. № 3. С. 87–91. 750. Гуторова Н.А. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Харьков: Одиссей, 2003. 320 с. 751. Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: монографія. Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ України, 2001. 384 с. 752. Гуторова Н.О. Проблеми кримінальної відповідальності за торгівлю жінками, вчинену організованими групами. Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. Спецвипуск. С. 26–28. 753. Гуторова Н.О. Реалізація кримінальної відповідальності за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини (на підставі аналізу судової практики за 2014–2018 роки). Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Університету Короля Данила, 2019. С. 35–38. 754. Гуторова Н.О., Пономаренко Ю.А. Пеналізація злочинів як напрямок кримінально-правової політики. Вісник Асоціації криміналь- ного права України. 2013. № 1 (1). С. 32–49.

522  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

755. Д’яковський Г.Л. Криміналістична характеристика та особливості розслідування незаконного позбавлення волі та викрадення людини, вчиненого організованою групою: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Дніпро, 2017. 231 с. 756. Давиденко В.Л., Титаренко О.О., Давиденко М.Л., Литвинов О.М. Кримінологічна діяльність суб’єктів кримінального судочинства: монографія / за заг. ред. проф. Л.М. Давиденка. Харків: Тимченко, 2011. 214 с. 757. Давидович І., Онопенко В. Захоплення заручників: проблеми визначення змісту об’єктивної сторони та співвідношення з іншими посяганнями. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 6 (186). С. 127–130. 758. Давитадзе М., Бауськов Д. Историко-правовой анализ установления уголовной ответственности за похищение человека. Уголовное право. 2003. № 4. С. 16–18. 759. Давтян Д.В., Лобанова Л.В. Еще раз о беспомощном состоянии потерпевшего при убийстве и в преступлениях против половой свободы и половой неприкосновенности. Российский следователь. 2008. № 20. С. 16–18. 760. Дан А.В. Кримінологічна характеристика особи злочинця, що вчиняє злочин, пов’язаний з використанням малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2018. Вип. 47. С. 141–154. 761. Дан Г.В. Причини та умови використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом в Україні. Науковий інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені короля Данила Галицького. Серія: «Право». 2018. Вип. 5 (17). С. 174–180. 762. Дан Г.В. Стан та тенденції злочинів, пов’язаних з використанням малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. URL:http://elar.naiau.kiev.ua/ bitstream/123456789/9766/1/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD.%20%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80.%20 %D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82._p208-213.pdf 763. Данильчук Л.О. Теорія і методика соціальної профілактики торгівлі людьми засобами інформаційно-комунікаційних технологій: дис. … докт. педагог. наук: 13.00.05. Хмельницький, 2018. 544 с. 764. Даньшин И.Н. О значении мотива преступления при изучении и предупреждении преступлений. Вопросы борьбы с преступностью. 1969. Вып. 10. С. 65–70. 765. Даньшин И.Н. Торговля людьми: уголовно-правовой и криминологический аспекты. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 167–172. 766. Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. 20 с. 767. Даценко Є.В. Кримінально-правова характеристика підміни дитини: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2015. 225 с. 768. Даценко Є.В. Суб’єктивна сторона підміни дитини за кримінальним законодавством України. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. 2014. Випуск 5-2. Том 1. С. 67–70. 769. Даценко Є.В. Щодо питання відмежування підміни дитини від торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2014. № 4 (І). С. 290–295. 770. Дашкевич Я.Р. Вірмени в Україні: дорогами тисячоліть. Збірник наукових праць. Львів: Вид-во Львівського музею історії релігії «Логос», 2012. 1328 с. 771. Девятовская С.В. Физическое или психическое принуждение в российском уголовном законодательстве: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2011. 27 с. 772. Дегтярьова І.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінально-правова та кримінологічна характеристика і запобігання: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2012. 19 с. 773. Дегтярьова І.В. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: кримінально-правова та кримінологічна характеристика і запобігання: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2012. 207 с. 774. Дегтярьова І.В. Кримінологічна характеристика особи злочинця, що використовує малолітню дитину для заняття жебрацтвом. Теорія і практика правознавства. 2011. № 1. URL: http://tlaw.nlu.edu.ua/article/viewFile/62734/58234 775. Дегтярьова І.В. Щодо особливостей діяння, передбаченого ст. 150-1 Кримінального кодексу України. Право і безпека. 2011. № 3 (40). С. 229–232. 776. Декларация о защите всех лиц от насильственных исчезновений, принята резолюцией 47/133 Генеральной Ассамблеи от 18 де- кабря 1992 года / Организация Объединенных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/enforced_ disappearances.shtml 777. Декларація прав дитини, прийнята резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_384#Text 778. Дементьев С. Понятие беспомощного и бессознательного состояния. Российская юстиция. 1999. № 1. С. 43. 779. Дементьев С., Огородникова Н. Как квалифицировать захват заложников? Советская юстиция. 1990. № 5. С. 12–13. 780. Демидова Л.М. Проблеми кримінально-правової відповідальності за заподіяння майнової шкоди в Україні (майнова шкода як злочинний наслідок): теорія, закон, практика: монографія. Харків: Право, 2013. 752 с. 781. Денисов С.Ф. Злочинність кримінально активної частини молоді та її запобігання в Україні: автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2011. 36 с. 782. Денисов С.Ф. Профілактика групової злочинності осіб молодіжного віку. Юридична наука. 2011. № 2. С. 182–191. 783. Денисов С.Ф., Гальцева К.В. Кримінальна відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Юридична наука. 2012. № 8. С. 52–60. 784. Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в психіатричний заклад: окремі аспекти. Юридична наука. 2015. № 10 (52). С. 109–120. 785. Денисов С.Ф., Зубов Г.О. Розуміння «свободи» і «волі» в сучасному національному праві та законодавстві. Юридична наука. 2016. № 10 (64). С. 4–15. 786. Денисов С.Ф., Канівець В.В. Деякі аспекти кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Дотримання прав жінок та завдання правоохоронних органів України: зб. наук. статей. Харків – Київ: Ун-т внутр. справ; Міжн. жіночий правозах. центр Ла Страда-Україна, 1999. С. 127–135.

523 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

787. Денисов С.Ф., Мартиненко А.О. Про доцільність криміналізації примушування до вступу в шлюб в Україні. Актуальні проблеми кримінального права, кримінології та кримінально-виконавчого права: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (25 трав. 2018 р., м. Дніпро). Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. С. 58–60. 788. Денисов С.Ф., Сердюк П.П. Соціальна зумовленість кримінально-правової заборони торгівлі людьми. Вісник Запорізького юридичного інституту МВС України. 2000. Вип. 3. С. 191–203. 789. Денисов С.Ф., Сердюк П.П. Торгівля людьми: проблема правового визначення поняття. Науковий вісник Дніпропетровського юри- дичного інституту МВС України. 2000. № 2 (2). С. 126–133. 790. Денисова Т.А. Санкції та покарання: збалансованість проти репресії. Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 11-12 жовт. 2012 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2012. С. 230–234. 791. Денисова Т.А. Торгівля жінками й організована злочинність. Держава та регіони. Серія: Право. 2003. № 2. С. 33–37. 792. Денисова Т.А. Торговля женщинами и детьми с целью их сексуальной эксплуатации: исследования в Украине. Злочини проти осо- бистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 179–184. 793. Денисова Т.А., Мінаєв М.М. Проблемні питання встановлення суб’єктивної сторони торгівлі людьми. Вісник Запорізького державного університету. Юридичні науки. 2001. № 1. С. 210–217. 794. Дерев’янко О.В. Еволюція кримінально-правового регулювання використання малолітньої дитини для зайняття жебрацтвом. Прикарпатський юридичний вісник. 2015. Випуск 3 (9). С. 268–273. 795. Державна соціальна програма протидії торгівлі людьми на період до 2020 року, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016 р. № 111 / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/111-2016-%D0%BF#Text 796. Джанполадова Н. «Судье удобно сказать: он невменяемый». Радио Свобода. 12 октября 2016 г. URL: http://www.svoboda. org/a/28048272.html 797. Джанполадова Н. Чи повертається каральна психіатрія в Росію? Радіо Свобода. 13 жовтня 2016 р. URL: http://www.radiosvoboda. org/a/28051281.html 798. Джинджолия Р.С. Унификация оценочных признаков при квалификации преступлений против личности: монография / под ред. проф. А.А. Магомедова. Москва: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004. 271 с. 799. Джужа О.М. Запобігання злочинам, пов’язаним із сексуальним насильством: монографія. Київ: Атіка, 2009. 240 с. 800. Джунь В.В. Соціологія конституційного права: монографія. Кн. 1: Теоретико-методологічні основи. Київ: Ін Юре, 2015. 384 с. 801. Диванова Т. Преступления в области брачно-семейных отношений. Ашхабад: Изд-во Туркменского ун-та, 1978. 82 с. 802. Диденко В.П. Правомерность причинения вреда преступнику при задержании: учебное пособие. Киев: НИ и РИО Киевской высшей школы МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1984. 72 с. 803. Діяльність органів внутрішніх справ по запобіганню торгівлі людьми: навч. посібник / за ред. акад. О.М. Бандурки. Харків: Вид-во НУВС, 2001. 244 с. 804. Дмитриев О. Уголовно-правовая характеристика торговли несовершеннолетними. Уголовное право. 2002. № 3. С. 14–16. 805. Добровольская Т.Н. Судьба дел частного обвинения в связи со смертью потерпевшего. Социалистическая законность. 1947. № 8. С. 8–9. 806. Доброта В. Окупація Донбасу породила появу нових форм торгівлі людьми. ГЛАВКОМ. 6 грудня 2016 р. URL: https://glavcom.ua/ interviews/okupaciya-donbasu-porodila-poyavu-novih-form-torgivli-lyudmi-386519.html 807. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства від 7 вересня 1956 р. / Зако- нодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_160#Text 808. Додонов В.Н., Капинус О.С., Щерба С.П. Сравнительное уголовное право. Особенная часть: монография / под общ. и науч. ред. докт. юрид. наук, профессора, заслуженного деятеля науки РФ С.П. Щербы. Москва: Издательство «Юрлитинформ», 2010. 544 с. 809. Долголенко Т. Уголовная ответственность за торговлю людьми. Уголовное право. 2004. № 2. С. 23–25. 810. Долголенко Т.В. Преступления против личности: учеб. пособие. Красноярск: Сиб. федер. ун-т, 2011. 228 с. 811. Доляновська І.М. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2008. 228 с. 812. Доляновська І.М. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей (аналіз складу злочину): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2008. 18 с. 813. Донцов А.В. Похищение человека: уголовно-правовой аспект: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2003. 26 с. 814. Доронина Е.Б. Беспомощное состояние потерпевшего в структуре состава убийства: теория, закон, практика: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 2004. 177 с. 815. Дохинская декларация о включении вопросов предупреждения преступности и уголовного правосудия в более широкую повестку дня Организации Объединенных Наций в целях решения социальных и экономических проблем и содействия обеспечению верхо- венства права на национальном и международном уровнях, а также участию общественности. Принята на тринадцатом Конгрессе Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и уголовному правосудию в Дохе (Катар), 12-19 апреля 2015 г. Нью-Йорк: ООН, 2015. 18 с. / Управление ООН по наркотикам и преступности. URL: https://www.unodc.org/documents/ congress/Declaration/V1504153_Russian.pdf 816. Дрёмин В.Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализации общества: монография. Одесса: Юридична література, 2009. 616 с. 817. Дубровина А.Н. Организация и методика расследования похищения или подмена ребенка: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Москва, 1987. 23 с. 818. Дудоров О.О. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи (основні положення кримінально-правової харак- теристики): практ. порадник. Сєвєродонецьк: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2018. 92 с. 819. Дудоров О.О. Кримінальне право: теорія і практика (вибрані праці). Київ: Ваіте, 2017. 872 с.

524  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

820. Дудоров О.О. Кримінально-правова характеристика злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи: наук.-практ. пос. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. 352 с. 821. Дудоров О.О., Мовчан Р.О. Кримінально-правове поняття «інші тяжкі наслідки»: проблеми тлумачення та вдосконалення законо- давства. Юридичний науковий електронний журнал. 2015. № 1. С. 162–170. 822. Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Відповідальність за домашнє насильство і насильство за ознакою статі (науково-практичний коментар новел Кримінального кодексу України) / за ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2019. 288 с. 823. Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник / за заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. 944 с. 824. Дурманов Н.Д. Преступления, составляющие пережитки родового быта. Москва: Юрид. изд-во, 1938. 69 с. 825. Духовской М.В. Понятіе клеветы, какъ преступленія противъ чести частныхъ лицъ, по русскому праву. Ярославль: Типографія Губернской Земской Управы, 1873. IV+252 с. 826. Душко Д.А. Уголовно-правовая характеристика торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2009. 24 с. 827. Дяченко С.В., Сачок Р.Т. Відокремлення поняття «правочин» від суміжних понять. Соціологія права. 2017. № 1-2 (20-21). С. 29–36. 828. Дьяченко А. Ответственность за сексуальную эксплуатацию женщин и детей. Уголовное право. 2003. № 2. С. 22–24. 829. Евстифеева Е.В. Проблемы применения уголовной ответственности за незаконную госпитализацию в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях. Вестник Саратовской государственной юридической академии. 2014. № 6 (101). С. 164–167. 830. Евстифеева Е.В. Теоретические проблемы уголовно-правовой ответственности за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2002. 197 с. 831. Егорова Л.Ю. Торговля несовершеннолетними: проблемы квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. 29 с. 832. Емельянов В.П. Концептуальные аспекты исследования объекта преступления. Право и политика. 2002. № 10. С. 61–72. 833. Емельянов В.П. Понятие объекта преступлений в уголовно-правовой науке. Право і безпека. 2002. № 4. С. 7–11. 834. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. 291 с. 835. Ермолаев А.В. Уголовная ответственность за преступления против семьи: проблемы законодательной регламентации и правопри- менения и пути их разрешения: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2009. 21 с. 836. Ермолова О.Н. Нематериальные блага и их защита: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.03. Саратов, 1998. 150 с. 837. Ерохина Л.Д. Трудовая эксплуатация детей (социокриминологический анализ). Приволжский научный вестник. 2012. № 4 (8). С. 95–103. 838. Євтєєва Д.П. До питання виділення злочинів проти сім’ї в окремий розділ КК України. Питання боротьби зі злочинністю. 2014. Вип. 27. С. 72–81. 839. Євтєєва Д.П. Кримінально-правова характеристика зловживання опікунськими правами: соціальна обумовленість та склад злочину: монографія. Харків: Право, 2015. 264 с. 840. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Вінницької обл. URL: https://vin.gp.gov.ua/ua/ documents.html?dir_id=113411&libid= 841. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Волинської обл. URL: https://vol.gp.gov.ua/ua/ statvol.html 842. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Дніпропетровської обл. URL: https://dnipr.gp.gov. ua/ua/documents.html?dir_id=111414 843. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2018–2019 рр. / Прокуратура Донецької обл. URL: https://don.gp.gov.ua/ua/ statdon.html?dir_id=114156&libid= 844. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Житомирської обл. URL: https://zhit.gp.gov.ua/ ua/materials.html?_m=publications&_t=cat&id=114606 845. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Закарпатської обл. URL: https://zak.gp.gov.ua/ua/ zakdoc.html?_m=publications&_t=cat&id=114396 846. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Запорізької обл. URL: https://zap.gp.gov.ua/ua/ documents.html?dir_id=112191&libid= 847. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Івано-Франківської обл. URL: https://ifr.gp.gov. ua/ua/stat_info.html 848. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Київської обл. URL: https://kobl.gp.gov.ua/ua/ documents.html?dir_id=114000&libid= 849. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Кіровоградської обл. URL: https://kir.gp.gov.ua/ ua/documents.html?dir_id=111807&libid= 850. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура м. Києва. URL: https://kyiv.gp.gov.ua/ua/documents. html?dir_id=113697&libid= 851. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Луганської обл. URL: https://lug.gp.gov.ua/ua/ documents.html?dir_id=113765&libid= 852. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Львівської обл. URL: https://lviv.gp.gov.ua/ua/lvdoc. html?_m=publications&_t=cat&id=117068 853. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Миколаївської обл. URL: https://myk.gp.gov.ua/ ua/statnik.html?dir_id=112789&libid=101034 854. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Одеської обл. URL: https://od.gp.gov.ua/ua/documents. html?dir_id=111623&libid=100135 855. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2016–2019 рр. / Прокуратура Полтавської обл. URL: https://pol.gp.gov.ua/ua/ statpol.html

525 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

856. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Рівненської обл. URL: https://pro.gov.ua/statistic 857. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Сумської обл. URL: https://sumy.gp.gov.ua/ua/ suminf.html?_m=publications&_t=rec&id=229162 858. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Тернопільської обл. URL: https://tern.gp.gov.ua/ ua/terndoc.html?_m=publications&_t=cat&id=114730 859. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Харківської обл. URL: https://sumy.gp.gov.ua/ua/ suminf.html?_m=publications&_t=rec&id=229162 860. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Херсонської обл. URL: https://www.kherson.gp.gov. ua/ua/documents.html?dir_id=113687&libid=100142 861. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Хмельницької обл. URL: https://khmel.gp.gov.ua/ ua/documents.html?dir_id=113395&libid= 862. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2013–2019 рр. / Прокуратура Черкаської обл. URL: https://chk.gp.gov.ua/ua/ documents.html?dir_id=111919&libid=&s=print 863. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Чернівецької обл. URL: https://chrn.gp.gov.ua/ua/ statich?dir_id=111815&libid=101022 864. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за 2014–2019 рр. / Прокуратура Чернігівської обл. URL: https://chrg.gp.gov.ua/ua/ stat_infoc.html 865. Ємельянов В.П. Питання вдосконалення кримінального законодавства, спрямованого на боротьбу з насильницькими злочинами проти волі людини. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 55–60. 866. Єпішко І.С. Кримінально-правовий захист честі та гідності поліцейського є невідкладним. Право і безпека. 2017. № 3 (66). С. 67–71. 867. ЄС і Рада Європи закликали Україну без зволікань ратифікувати Стамбульську конвенцію. Європейська правда. 27 листопада 2019 р. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2019/11/27/7103565/ 868. Жаровська Г.П. «Торгівля людьми» як форма організованої злочинної діяльності. Актуальні проблеми держави і права. 2014. Вип. 71. С. 373–379. 869. Жаровська Г.П. Транснаціональна організована злочинність в Україні: феномен, детермінація, протидія: монографія. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2018. 568 с. 870. Жданухин Д.Ю. Уголовно-правовая характеристика шантажа: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 2005. 146 с. 871. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 р. / Законодавство України. URL: https://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/995_153 872. Жерж Н.А., Халамай А.К. Кримінально-правове розуміння експлуатації дітей. Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2018. Том 29 (68). № 6. С. 107–111. 873. Жижиленко А.А. Преступления против личности. Москва, Ленинград: Государственное издательство, 1927. 140 с. 874. Жинкин А.А. Незаконная госпитализация в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях (ст. 128 УК РФ): некоторые проблемы квалификации и законодательной регламентации. Теория и практика общественного развития. 2015. № 4. С. 82–85. 875. Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2006. 25 с. 876. Жинкин А.А. Торговля людьми и использование рабского труда: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2005. 192 с. 877. Житний О.О. Кримінальне право України в міжнародному вимірі (порівняльно-правовий аналіз): монографія. Харків: Одіссей, 2013. 376 с. 878. Жогин Н.В. Борьба с преступления, составляющими пережитки феодально-байского быта. По материалам Таджикской ССР. Москва: Госюриздат, 1958. 68 с. 879. Жогин Н.В. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки феодально-байского быта: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1959. 15 с. 880. Жогин Н.В. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки феодально-байского быта / отв. ред. В.Г. Гранберг. Сталинабад: Таджикгосиздат, 1957. 89 с. 881. Журавель В. Криміналістична класифікація злочинів: засади формування та механізм застосування. Вісник Академії правових наук України. 2002. № 3 (30). С. 160–166. 882. Журавлев И.А. Уголовно-правовая характеристика преступлений, связанных с захватом заложника: дисс. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. Москва, 2002. 188 с. 883. Журавський вирішив відкликати свій законопроект про наклеп / Укрінформ. 26 вересня 2012 р. URL: https://www.ukrinform.ua/ rubric-society/1400694-guravskiy_virishiv_vidklikati_sviy_zakonoproekt_pro_naklep_1758263.html 884. За даними Держстату, майже 34% українців живуть за межею бідності. Zaxid.net. 2 січня 2019 р. URL: https://zaxid.net/za_danimi_ derzhstatu_mayzhe_34_ukrayintsiv_zhivut_za_mezheyu_bidnosti_n1472988 885. За принудительный брак будут сажать на пять лет / AROUNDPRAGE. 19 августа 2017 г. URL: https://aroundprague.cz/news/ obshhestvennost/za-prinuditelnyij-brak-budut-sazhat-na-pyat-let?page=63 886. За принуждение к браку в Англии можно сесть на семь лет. Правда. 16 июня 2014 г. URL: https://www.pravda.ru/news/world/europe/ european/16-06-2014/1212262-brak-0/ 887. За час війни на Донбасі – 4,6 тисячі зниклих безвісти, чверть досі не знайшли. Укрінформ. 30 липня 2019 р. URL: https://www. ukrinform.ua/rubric-ato/2750714-za-cas-vijni-na-donbasi-46-tisaci-zniklih-bezvisti-cvert-dosi-ne-znajsli.html 888. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text

526  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

889. Загиней З.А. Відгук офіційного опонента на дисертацію Наумової Ольги Сергіївни на тему «Кримінально-правова протидія злочи- нам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України)», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право. 14 с. / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. URL: http://idpnan.org.ua/ua/spets-vcheni-radi/d-26_236_02/vidguki-ofitsiynih- oponentiv-na-disertatsiyi/doktor-filosofiyi1.html 890. Загиней З.А. Герменевтика кримінального закону України: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2016. 636 с. 891. Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. Учебное пособие. Москва: Высшая школа МООП РСФСР, 1962. 64 с. 892. Задоя К.П. Визнання насильницького зникнення злочином sui generis за кримінальним правом України: pro et contra. Право і гро- мадянське суспільство. 2015. № 4. С. 59–73. 893. Зайдиева Д.Я. Уголовно-правовая охрана личной свободы человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. 181 с. 894. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. Київ: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. 424 с. 895. Закон об исламских уголовных наказаниях Исламской Республики Иран / науч. ред. А.И. Ахани; перевод с персидского М.С. Пелевина. Санкт-Петербург: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. 343 с. 896. Закон об уголовном праве Израиля / автор перевода – судья Марат Дорфман (2010 г.) / Crimpravo.ru. URL: http://crimpravo.ru/ codecs/izr/2.pdf 897. Закон про наклеп загрожує свободі слова і українським ЗМІ. Сьогодні. 2 грудня 2018 р. URL: https://ukr.segodnya.ua/politics/zakon- o-klevete-ugrozhaet-svobode-slova-i-ukrainskim-smi-1193476.html 898. Закон СССР «О защите чести и достоинства Президента СССР» от 14 мая 1990 г. № 1478-І / Гарант. URL: https://base.garant. ru/6335765/ 899. Закон України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 28 січня 2014 р. № 732-VII / Законодав- ство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/732-18#n2 900. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання психіатричної допомоги» від 14 листопада 2017 р. № 2205-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2205-19#n81 901. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» від 16 січня 2014 р. № 721-VII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/721-18#Text 902. Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» від 12 січня 2006 р. № 3316-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/3316-15#Text 903. Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо злочинів проти волі, честі та гідності особи» від 5 липня 2011 р. № 3571-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3571-17#Text 904. Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією» від 12 січня 2006 р. № 3316-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/3316-15#Text 905. Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо використання дитини для жебракування» від 15 січня 2009 р. № 894-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/894-17#Text 906. Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації поло- жень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 р. № 2227-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2227-19#n57 907. Закон України «Про внесення зміни до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність з міжнародними стандартами» від 6 вересня 2018 р. № 2539-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2539-19#n5 908. Закон України «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р. № 661-IV / Законодавство України. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/661-15#Text 909. Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. № 3782-ХІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3782-12#Text 910. Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р. № 1700-VII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/1700-18#Text 911. Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 7 грудня 2017 р. № 2229-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2229-19#Text 912. Закон України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 р. № 580-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/580-19#Text 913. Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 р. № 2268-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/2268-19 914. Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/2402-14#Text 915. Закон України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти» від 12 липня 2018 р. № 2505-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2505-19#n239 916. Закон України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень» від 17 червня 2015 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/525-19 917. Закон України «Про протидію торгівлі людьми» від 20 вересня 2011 р. № 3739-VI / Законодавство України. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/3739-17#Text

527 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

918. Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/1489-14#Text 919. Запобігання торгівлі людьми та експлуатації дітей: навч.-метод. посібник / за ред. К.Б. Левченко та О.А. Удалової. Київ: Міленіум, 2005. 210 с. 920. Зарипов В.Г. Физическое и психическое принуждение в уголовном праве: понятие, виды, ответственность: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. 20 с. 921. Зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приведення у відповідність з міжнародними стандартами» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/ zweb2/webproc4_1?pf3511=61428 922. Зейц А. Возмещение морального вреда по советскому праву. Еженедельник советской юстиции. 5 декабря 1927 г. № 47. С. 1465–1466. 923. Зелинский А.Ф. Криминальная психология. Научно-практическое издание. Киев: Юринком Интер, 1999. 240 с. 924. Зелинский А.Ф. Криминология. Учебное пособие. Харьков: Рубикон, 2000. 240 с. 925. Зелінський А.Ф., Куц В.М. Об’єкт злочину і структура Особливої частини Кримінального кодексу. Вісник Університету внутрішніх справ. 1997. Вип. 2. С. 148–154. 926. Зінченко І.О., Самощенко І.В. Про поняття шантажу в кримінальному праві. Кримінальне право України. 2006. № 9. С. 3–8. 927. Зінченко І.О., Тютюгін В.І. Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація: монографія. Харків: Видавництво «ФІНН», 2010. 256 с. 928. Зубкова В.И. Ответственность за преступления против личности по законодательству России. Москва: Норма, 2005. 256 с. 929. Зубкова В.И., Тяжкова И.М. Ответственность за похищение человека по уголовному законодательству России. Вестник Московского университета. Серия 11. Право. 1996. № 2. С. 54–60. 930. Иванов Л.Н., Волков А.С., Иванов Д.Л. Исследование проблемы похищения людей. Психопедагогика в правоохранительных органах. 2001. № 2 (16). С. 83–88. 931. Иванова Л.В. Субъект незаконной госпитализации в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в ста- ционарных условиях: спорные моменты. Юридические исследования. 2016. № 7. С. 7–13. URL: http://author.nbpublish.com/lr/ article_19595.html 932. Избежать подмены детей в роддоме поможет «умная» система. Uaua.info. 07 октября 2013 г. URL: http://www.uaua.info/rody/birth/ news-30940-izbezhat-podmeny-detey-v-roddome-pomozhet-umnaya-sistema/ 933. Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. 26 с. 934. Измайлова И.Д. Уголовная ответственность за торговлю людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. 220 с. 935. Иногамова-Хегай Л.В. Совершенствование уголовного законодательства по борьбе с торговлей людьми. Состояние и пути совер- шенствования противодействия торговле людьми в России: сб. материалов науч.-практ. семинара, 17 октября 2014 г., г. Москва / под ред. Т.Л. Козлова. Москва: Академия Генеральной прокуратуры РФ, 2015. С. 36–55. 936. Иногамова-Хегай Л.В. Торговля людьми в российском и международном уголовном праве. Организованная преступность и коррупция: результаты криминолого-социологических исследований. Выпуск 1 / под ред. д.ю.н., проф. Н.А. Лопашенко. Саратов: Саратовский Центр по исследованию проблем организованной преступности и коррупции, Сателлит, 2005. С. 89–92. 937. Иноятов Т.Т. Суды советского Узбекистана в борьбе с феодально-байскими пережитками: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Таш- кент, 1959. 18 с. 938. Йосипів А.О. Легальна проституція: «за» та «проти». Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовтня 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 426–429. 939. Иоффе О.С. Новая кодификация советского гражданского законодательства и охрана чести и достоинства граждан. Советское государство и право. 1962. № 7. С. 59–71. 940. Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия торговле людьми и использованию рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. 210 с. 941. Ищенко Г.К. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия торговле людьми и использованию рабского труда: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2010. 27 с. 942. Івасик С. Військовополонені: заручники права та політики. Українська правда. 4 вересня 2016 р. URL: https://www.pravda.com.ua/ columns/2016/09/4/7119178/ 943. Іващенко В.О. Кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби з торгівлею жінками та дітьми: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2000. 223 с. 944. Іващенко В.О. Кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби з торгівлею жінками та дітьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2000. 19 с. 945. Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби). Монографія. Київ: Атіка, 2004. 112 с. 946. Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми: сучасний стан і тенденції. Часопис Київського університету права. 2004. № 3. С. 56–61. 947. Ізетов А.Е. Втягнення у вчинення терористичного акту: кримінально-правове дослідження: монографія / за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.П. Ємельянова. Харків: Право, 2010. 174 с. 948. Ілікчієва К.І. Торгівля жінками як елемент організованої злочинності. Актуальні проблеми політики: збірник наукових праць. 2005. Вип. 26. С. 208–211. 949. Ільмі Умеров на волі після психлікарні: Це було одне велике катування. Главком. 8 вересня 2016 р. URL: http://glavcom.ua/digest/ ilmi-umerov-na-voli-pislya-psihlikarni-ce-bulo-odne-velike-katuvannya-371408.html 950. Іскров К. Об’єктивна сторона складу злочину «торгівля людьми» або інша незаконна угода щодо людини (ст. 149 Кримінального кодексу України). Підприємництво, господарство і право. 2012. № 3 (195). С. 116–120. 951. Іскров К.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини: міжнародні та наці- ональні аспекти: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2012. 20 с.

528  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

952. Іскров К.М. Об’єкт злочину «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» (стаття 149 Кримінального кодексу України). Правова держава. 2009. № 11. С. 112–116. 953. Історія українського козацтва: нариси: у 2 т. Т. 2 / редкол.: В.А. Смолій (відп. ред.) та ін. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська ака- демія», 2011. 724 с. 954. Кабанець Л.В. Засоби запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини: міжнародний досвід: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2019. 205 с. 955. Кабанець Л.В. Засоби запобігання незаконному позбавленню волі або викраденню людини: міжнародний досвід: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ірпінь, 2019. 18 с. 956. Кадников Ф.Н. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, связанных с торговлей людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. 26 с. 957. Казамиров А.И. Уголовно-правовая защита права человека на свободу: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Рязань, 2003. 179 с. 958. Казаченко И., Сухов С. Ответственность за посягательство на честь и достоинство граждан. Советская юстиция. 1976. № 7. С. 11–12. 959. Калмиков Д. Аналіз санкцій статті 150 Кримінального кодексу України. Вісник Національної академії прокуратури України. 2012. № 4. С. 37–42. 960. Калмиков Д. Зміни до статей 150 і 150-1 ККУ: крок уперед, два назад? Юридичний вісник України. 6-12 серпня 2011 р. № 31 (839). С. 5. 961. Калмиков Д.О. Експлуатація дітей, поєднана з використанням дитячої праці у шкідливому виробництві. Право і безпека. 2012. № 2 (44). С. 111–115. 962. Калмиков Д.О. Експлуатація дітей, учинена організованою групою: аналіз змісту діяння та техніки його законодавчої регламентації. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2012. № 2. С. 137–148. 963. Калмиков Д.О. Значення мотиву та мети експлуатації дітей для кримінальної відповідальності за ст. 150 КК України. Адвокат. 2009. № 12. С. 36–40. 964. Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Луганськ, 2010. 309 с. 965. Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: монограф. / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. М.І. Хавронюк. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. 560 с. 966. Калмиков Д.О. Кримінальна відповідальність за експлуатацію дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. 20 с. 967. Калмиков Д.О. Особливості дії закону про кримінальну відповідальність за експлуатацію дітей. Право і суспільство. 2012. № 1. С. 226–233. 968. Камінський П.В. Тлумачення поняття «примушування» у контексті ст. 151-2 Кримінального кодексу України. Порівняльно-аналі- тичне право. 2020. № 1. С. 448–451. 969. Канунникова Н.Г. Теоретические аспекты захвата заложника как составной части терроризма. Вестник Краснодарского университета МВД России. 2013. № 1 (19). С. 34–38. 970. Капера І. Українська молодь у контексті соціальних змін. Вища освіта України. 2012. № 1. С. 93–100. 971. Капраль М. Правовое устройство армянской общины Львова в XIV–XVIII веках: обзор документов / Кыпчакско-польская версия Армянского Судебника Мхитара Гоша и Армяно-Кыпчакский Процессуальный кодекс. Львов, Каменец-Подольский, 1519–1594. Алматы: Дешт-и-Кыпчак, Баур, 2003. С. 741–754. 972. Каральна психіатрія в Україні? Справа Раїси Радченко / Права людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 16 липня 2013 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1373972717 973. Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. 186 с. 974. Карасёва М.Ю. Уголовная ответственность за преступления против свободы личности: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2007. 24 с. 975. Карательная психиатрия в России. Доклад о нарушениях прав человека в Российской Федерации при оказании психиатрической помощи. Москва: Международная Хельсинская Федерация по правам человека, 2004. 496 с. 976. Кармазин Ю.А. Українське законодавство щодо боротьби з торгівлею жінками та шляхи його вдосконалення. Вісник Університету внутрішніх справ. 1999. Спеціальний випуск. С. 4–6. 977. Карне законодавство ФРН. Київ: ВАІТЕ, 2016. 408 с. 978. Карташова И.А. К вопросу об определении основного непосредственного объекта торговли людьми и использования рабского труда и о месте данных составов преступлений в структуре Уголовного кодекса Российской Федерации. Вестник Краснодарского университета МВД России. 2010. № 3. С. 33–38. 979. Карчевський М.В. Метод контекстної законодавчої оцінки суспільної небезпечності діяння. Вісник Луганського державного універ- ситету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2011. № 3. С. 51–64. 980. Карчевський М.В., Одинцова О.В. Автоматизована система для дослідження законодавчої оцінки суспільної небезпечності діяння «In Context». Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2019. Вип. 4 (88). С. 92–101. 981. Кафаров Я.М. Борьба за искоренение преступлений, составляющих пережитки местных обычаев, посягающих на права женщин в Дагестанской АССР: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1966. 16 с. 982. Качмар Б.М. Механізм забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (кримінальний процесуальний аспект): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Харків, 2017. 198 с. 983. Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ: навчальний посібник / за заг. ред. В.В. Коваленка; за наук. ред. О.М. Джужи та А.В. Савченка. Київ: Атіка, 2011. 648 с. 984. Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / Г.М. Анісімов, О.О. Володіна, І.О. Зінченко та ін.; за ред. М.І. Панова. Харків: Право, 2016. 356 с. 985. Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: Істина, 2011. 430 с. 986. Кваша О.О. Співучасть у злочині: структура та відповідальність: монограф. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2013. 560 с. 987. Киевская семья обвиняет врачей роддома в подмене ребенка. Подробности. 13 сентября 2011 г. URL: http://podrobnosti.ua/791172- kievskaja-semja-obvinjaet-vrachej-roddoma-v-podmene-rebenka.html

529 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

988. Кириллова К. Карательная психиатрия: как в России борются с инакомыслием. Крым. Реалии. 12 сентября 2016 г. URL: http:// ru.krymr.com/a/27981326.html 989. Кирилюк І.В. Злочинність у сфері психіатрії: особливості, детермінанти та шляхи запобігання. Вісник Академії адвокатури України. 2011. Число 3 (22). С. 140–148. 990. Кислова Е.А. Проблемы регулирования уголовной ответственности за торговлю людьми. Уголовное право: стратегия развития в XXI веке: сб. материалов третьей Международной научно-практической конференции. Москва: МГЮА, 2006. С. 166–169. 991. Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. 31 с. 992. Кислова Е.А. Уголовно-правовые средства противодействия рабству и торговле людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. 167 с. 993. Кісілюк Е.М. Особливості гармонізації та врегулювання термінології щодо гендерно зумовленого насильства в рамках внесення змін до Кримінального кодексу України. Актуальні проблеми кримінального права, кримінології та кримінально-виконавчого права: матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (25 трав. 2018 р., м. Дніпро). Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. С. 32–34. 994. Клименко А.В. Уголовно-правовая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. 21 с. 995. Клименко В.В., Лозова Г.М. Середній клас: досвід США та українські реалії. Вісник Національного університету «Львівська полі- техніка». Проблеми економіки та управління. 2015. № 815. С. 63–68. 996. Клименко В.І., Анісімова Ю.В. Проблема стигматизації та самостигматизації при організації психіатричної допомоги (огляд літе- ратури). Україна. Здоров’я нації. 2012. № 1 (21). С. 160–163. 997. Климов В.А. Криминологические и уголовно-правовые проблемы борьбы с похищением детей: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1986. 21 с. 998. Князев В.В., Сазонова Н.И., Свешникова И.Ю. Проблемы противодействия торговле людьми за рубежом. Москва: ВНИИ МВД России, 2010. 128 с. 999. Кобзева Е.В. Теория оценочных признаков в уголовном законе / науч. ред. Н.А. Лопашенко. Москва: Юрлитинформ, 2009. 264 с. 1000. Кобозева Т.Ю. Преступное принуждение как уголовно-правовая категория: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. 243 с. 1001. Кобозева Т.Ю. Преступное принуждение как уголовно-правовая категория: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. 28 с. 1002. Коваленко В.И. Понятие и виды криминальной эксплуатации труда человека. Юристъ-Правоведъ. 2016. № 5 (78). С. 27–32. 1003. Коваленко В.И. Теоретические и прикладные проблемы противодействия криминальной эксплуатации человека (криминологическое исследование): дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2017. 515 с. 1004. Коваленко Н., Шерстюк Н. У психоневрологічних інтернатах порушують права людини. Радіо Свобода. 25 серпня 2010 р. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/2137282.html 1005. Коваль Н.В. Соціально-економічна нерівність в Україні та світі: проблеми оцінювання та шляхи їх вирішення. Економіка та держава. 2016. № 2. С. 46–50. 1006. Ковальова С.Г. Судебник великого князя Казимира Ягайловича 1468 року: монографія. Миколаїв: Видавництво ЧДУ, 2009. 109 с. 1007. Ковтун Н.Н. Стационарная судебно-психиатрическая экспертиза по уголовным делам и гарантии прав граждан при оказании психиатрической помощи. Государство и право. 1997. № 3. С. 64–71. 1008. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/322-08 1009. Козак В.А. Кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2012. Випуск 19. С. 154–159. 1010. Козак В.А. Кримінальна відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (аналіз основного складу злочину). Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2011. Випуск 17. С. 171–176. 1011. Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2002. 196 с. 1012. Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: проблема об’єкта злочину. Проблеми законності. 2002. Вип. 52. С. 193–198. 1013. Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: чи рухаємось у вірному напрямку? Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 56–61. 1014. Козак В.А. Нова редакція кримінального закону, що передбачає відповідальність за торгівлю людьми: проблеми тлумачення та за- стосування. Ефективність кримінального законодавства: доктринальні, законотворчі та правозастосовні проблеми її забезпечення: матер. міжнарод. наук.-практ. кругл. столу (м. Харків, 17 трав. 2019 р.) / укладачі: Л.М. Демидова, К.А. Новікова, Н.В. Шульженко. Харків: Константа, 2019. С. 142–145. 1015. Козак В.А. Поняття, критерії та ознаки уразливого стану особи за кримінальним правом України. Кримінальне право України. 2007. № 1. С. 27–34. 1016. Козак В.А. Торгівля людьми / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 964–967. 1017. Козак В.А. Уразливий стан особи за кримінальним правом України: зміст та співвідношення з іншими суміжними поняттями. Збір- ник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2013. Вип. 20. С. 73–80. 1018. Козаченко А. Злочини і покарання в Україні-Гетьманщині за універсалами Богдана Хмельницького (1648–1657 роки). Вісник Академії правових наук України. 2003. № 4 (35). С. 120–126. 1019. Козаченко А.В., Клёван Н.В. Феномен транснациональной преступности: научно-практическое пособие. Николаев: ООО «Фирма «Илион», 2009. 408 с. 1020. Козаченко Е.Б. Понятие «беспомощное состояние» в доктринальной, законодательной и правоприменительной трактовках. Российский юридический журнал. 2011. № 4 (79). С. 145–153.

530  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1021. Козаченко И.Я., Авдеева Е.В. Актуальные вопросы уголовно-правовой регламентации торговли людьми и использования рабского труда. Криминологический журнал. 2012. № 4. С. 63–68. 1022. Козьма В.В. Стабілізаційна роль середнього класу в життєдіяльності суспільства. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 22: Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2009. Вип. 1. С. 80–85. 1023. Колб О.Г., Василюк І.М. Гідність людини як об’єкт кримінологічного дослідження та правової охорони. Сучасна кримінологія: до- сягнення, проблеми, перспективи: матеріали Міжнар. наук. конф., присвяч. 50-річчю каф. кримінології та кримінально-виконавчого права, Харків, 9 груд. 2016 р. / за ред. В.Я. Тація, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2016. С. 60–62. 1024. Колб О.Г., Кондратишина В.В. Кримінально-правові та кримінологічні аспекти боротьби з торгівлею людьми в Україні. Боротьба з торгівлею людьми: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Донецьк, 26 червня 2008 р.). Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2008. С. 134–138. 1025. Колесник М.О. Об’єкт злочину, передбаченого ст. 150 Кримінального кодексу України «Експлуатація дітей». Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. 2005. Вип. 7. С. 109–114. 1026. Колесникова Н. Психлікарні та психоневрологічні інтернати: тортури замість допомоги / Центр інформації про права людини. 22 жовтня 2015 р. URL: https://humanrights.org.ua/material/psihlikarni_ta_psihonevrologichni_internati_torturi_zamist_dopomogi 1027. Колмакова О.С. Конструктивные признаки подмены ребенка. Гуманитарные, социально-экономические и общественные науки. 2014. № 10. С. 1–8. URL: http://online-science.ru/userfiles/file/2pzcfyr5zapjlnj932sfisrs2qoejkei.pdf 1028. Колмакова О.С. Преступления, посягающие на права ребенка в сфере семейных отношений: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. 25 с. 1029. Колмакова О.С. Преступления, посягающие на права ребенка в сфере семейных отношений: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. 197 с. 1030. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні: навч. посіб. Київ: Юрінком Інтер, 2004. 336 с. 1031. Колодяжний М.Г. Стратегія зменшення можливостей учинення злочинів: зарубіжні реалії, перспективи запровадження в Україні: монографія. Харків: Право, 2018. 228 с. 1032. Колоколовъ Г.Е. Уголовное право. Особенная часть. Курсъ лекцій. Москва: Б.и., 1895. 379 с. 1033. Колос М. Войско Запорожское: преступления, наказания и их назначение. Закон и жизнь. 2013. № 10/3. С. 107–111. 1034. Колос М. Клевета и оскорбление: генезис ответственности и проблемы современной криминализации – декриминализации. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2014. № 4 (8). С. 158–163. 1035. Колос М.І. Кримінальне право в Україні (Х – початок ХХІ століття): моногр.: у 2 т. Т. 1. Освіта, наука, законодавство. Київ – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2011. 448 с. 1036. Колос М.І. Об’єктивні ознаки злочинів у кримінально-правових положеннях русько-візантійських договорів 911 та 944 років. Держава і право. 2011. Вип. 52. С. 441–445. 1037. Колос М.І. Русько-візантійські договори 911, 944 років: генезис українського кримінального права. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. № 4. С. 251–261. 1038. Колос М.І. Судебник Казимира Ягайловича: кримінально-правова охорона власності. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. 2016. Вип. 40. Том 2. С. 86–90. 1039. Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Ірпінь, 2019. 39 с. 1040. Колос М.І. Українське кримінальне право: походження, розвиток і сучасність: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Острог, 2019. 471 с. 1041. Комментарий к Уголовному кодексу РСФСР 1960 г. / под ред. М.Д. Шаргородского и Н.А. Беляева. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1962. 459 с. 1042. Комюніке Секретаря Європейського суду з прав людини щодо рішення у справі «Сільяден проти Франції» / Верховний Суд України: інформаційний сервер. URL: http://www.viaduk.net/clients/vs.nsf/0/302B0FFB10F7F821C22576C40035F839 1043. Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995_021#Text 1044. Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_162#Text 1045. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. / Законодавство України. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text 1046. Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 від 28 червня 1930 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/993_136#Text 1047. Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_857#Text 1048. Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами та пояснювальна доповідь. Стамбул (Туреччина). 11.V.2011 / Council of Europe. URL: https://rm.coe.int/1680093d9e 1049. Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005 р. / Законодавство України. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_858#Text 1050. Кондратов Д.Ю. Відмежування втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК України) від суміжних складів злочинів. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2014. № 6. С. 53–62. 1051. Консумация: что это такое? Бизнес и закон. URL: https://businessizakon.ru/konsumaciya-chto-eto-takoe.html 1052. Кончаковська В.В. Примушування давати показання: кримінально-правові та кримінологічні аспекти: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2010. 18 с. 1053. Конышева Л. Понятие психического беспомощного состояния жертвы преступления. Российская юстиция. 1999. № 4. С. 44–45. 1054. Копик Ю.В. Кримінальне право на українських землях у складі Великого князівства Литовського: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Львів, 2015. 220 с.

531 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1055. Копотун І.М. Запобігання злочинам, що призводять до надзвичайних ситуацій у виправних колоніях: монографія. Київ: ПП «Зо- лоті ворота», 2013. 472 с. 1056. Копотун І.М. Кримінологічна характеристика захоплення заручників у кримінально-виконавчих установах. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2012. № 2. С. 98–104. 1057. Кораблев В.Г. Криминологическая характеристика и уголовно-правовые меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2005. 189 с. 1058. Корж В. Окремі проблеми розслідування злочинів про торгівлю жінками, вчинених організованими транснаціональними групами. Право України. 2001. № 4. С. 78–80. 1059. Коржанский Н. Уголовно-правовая охрана чести и достоинства личности. Социалистическая законность. 1971. № 6. С. 67–68. 1060. Коржанский Н.И. О недостатках уголовно-правовой охраны чести и достоинства личности. Труды Высшей следственной школы МВД СССР. Волгоград, 1970. Вып. 3. С. 38–46. 1061. Коржанський М., Коржанська О. Цінність суспільних відносин. Право України. 2006. № 12. С. 20–22. 1062. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2007. 592 с. 1063. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. Київ: Атіка, 2001. 432 с. 1064. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій. Київ: Атіка, 2001. 544 с. 1065. Коржанський М.Й. Предмет і об’єкт злочину: монографія. Дніпропетровськ: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ; Ліра ЛТД, 2005. 252 с. 1066. Коростылёв О.И. Уголовно-правовая характеристика угрозы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ставрополь, 2004. 163 с. 1067. Коротенко А. Специфіка юридичного захисту психічно хворих / Ассоциация психиатров Украины. URL: http://upa-psychiatry.org. ua/articles/ZahystPsyhichHvoryh.pdf 1068. Коротич Е. Направления оптимизации уголовно-правовой охраны личной свободы. Юстиция Беларуси. 2016. № 1. С. 36–42. 1069. Коротич Е.А. Родовой объект захвата заложника. Вестник Полоцкого государственного университета. Серия D. Экономические и юридические науки. 2010. № 4. С. 261–264. 1070. Коротич Е.А. Уголовно-правовая охрана личной свободы: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Минск, 2016. 24 с. 1071. Косенко Н.А., Красильников Г.Т., Косенко В.Г., Агеев М.И. Истоки психиатрической стигматизации и ее перспективы. Кубанский научный медицинский вестник. 2015. № 3 (152). С. 58–61. 1072. Костенко О., Ландіна-Виговська А. Поняття об’єкта злочину: дискусію варто продовжити. Право України. 2008. № 4. С. 101–105. 1073. Костенко О.М. Культура і закон – у протидії злу: монографія. Київ: Атіка, 2008. 352 с. 1074. Костенко О.М. Не карою єдиною! Про концепцію «антикримінальних лещат». Вісник Національної академії прокуратури України. 2017. № 4/2 (52). С. 13–16. 1075. Костров Г. Нужен общий состав об ответственности за принуждение. Советская юстиция. 1976. № 2. С. 22–23. 1076. Костылева О.В. Торговля людьми: имплементация международно-правовых норм и вопросы квалификации преступления по ст. 127-1 УК РФ. Вестник Московского университета. Серия 11. Право. 2013. № 3. С. 56–73. 1077. Кохан Г.Л. Міжнародно-правове співробітництво в боротьбі з рабством і работоргівлею: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Харків, 2002. 20 с. 1078. Крапивин С.В. Эксплуатация человека как цель торговли людьми. Общество и право. 2012. № 3 (40). С. 158–160. 1079. Красиков Ю.А., Саркисов Г.С. Ответственность за преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Ереван: Айастан, 1990. 102 с. 1080. Красицька Л.В. Визначення походження дитини від матері. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2017. № 3 (78). С. 172–180. 1081. Красницький І.В., Дубно Т.В. Значення способу вчинення злочину для диференціації кримінальної відповідальності. Митна справа. 2015. № 2 (98). Частина 2, книга 2. С. 250–255. 1082. Крестовська Н.М., Готвянська М.А. Використання дітей молодшого віку при жебракуванні: проблеми кваліфікації та юридичного реагування. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2005. № 12. С. 124–129. 1083. Кривоконь Д.А. Торгівля людьми: кримінально-правовий аналіз. Молодий вчений. 2018. № 10 (62). С. 667–670. 1084. Кривуля О.М., Куц В.М. Чи можуть бути суспільні відносини об’єктом злочину. Вісник Університету внутрішніх справ. 1997. Вип. 2. С. 70–75. 1085. Криминология: учебник / под ред. В.Н. Кудрявцева и В.Е. Эминова. Москва: Юристъ, 2007. 734 с. 1086. Криминология: учебник для вузов / под общ. ред. д.ю.н., проф. А.И. Долговой. Москва: Издательство НОРМА, 2003. 848 с. 1087. Криминология: учебник для студентов вузов, обучающихся по специальности «Юриспруденция» / науч. ред.: Н.Ф. Кузнецова, В.В. Лунеев. Москва: Волтерс Клувер, 2005. 640 с. 1088. Криминология: учебник для студентов вузов, обучающихся по специальности 021100 «Юриспруденция» / под ред. Г.А. Аванесова. Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. 495 с. 1089. Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. Київ: ВД «Дакор», 2013. 786 с. 1090. Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. Київ: Атіка, 2009. 744 с. 1091. Кримінальне право України. Судові прецеденти (1864–2007 рр.) / за ред. В.Т. Маляренка. Київ: Освіта України, 2008. 1104 с. 1092. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. 456 с. 1093. Кримінальне право України: навч.-метод. посіб. / за ред. д.ю.н., проф. В.О. Тулякова. Одеса: Фенікс, 2011. 450 с. 1094. Кримінальне право України: Особлива частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Київ: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2003. 496 с. 1095. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф., засл. діяча науки і техніки України Є.Л. Стрельцова. Харків: Одіссей, 2009. 496 с. 1096. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: Право, 2010. 608 с. 1097. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / за ред. проф. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. Харків: Право, 2015. 680 с.

532  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1098. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / за ред. П.С. Матишевського, С.С. Яценка, П.П. Андрушка. Київ: Юрінком Інтер, 1999. 896 с. 1099. Кримінальне право: Загальна частина: підручник / за ред. А.С. Беніцького, В.С. Гуславського, О.О. Дудорова, Б.Г. Розовського. Київ: Істина, 2011. 1112 с. 1100. Кримінальний кодекс Королівства Іспанія / пер. на укр. мову О.В. Лішевської. Київ: ОВК, 2017. 284 с. 1101. Кримінальний кодекс Республіки Польща / пер. на укр. мову В.С. Станіч. Київ: ОВК, 2017. 138 с. 1102. Кримінальний кодекс Туніської Республіки / пер. на укр. мову – К.І. Мазуренко. Київ: ОВК, 2016. 104 с. 1103. Кримінальний кодекс України (за станом законодавства на 1 вересня 1997 р.) / авт.-упоряд. М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. Київ: А.С.К., 1997. 320 с. 1104. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. (з наступними змінами і доповненнями) / Законодавство України. URL: https:// zakon.rada.gov.ua/laws/show/2001-05#Text 1105. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ (з наступними змінами і доповненнями) / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text 1106. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тю- тюгіна. Т. 2: Особлива частина / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін. Харків: Право, 2013. 1040 с. 1107. Кримінальний кодекс України. Проект (внесений на розгляд Верховною Радою України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю). Іменем Закону. Спеціальний випуск. 28 жовтня 1994 р. № 43 (4814). С. 1–16. 1108. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / відп. ред. Є.Л. Стрельцов. Харків: Одіссей, 2012. 904 с. 1109. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. Харків: ТОВ «Одіссей», 2008. 1208 с. 1110. Кримінальний кодекс України: нормат. акти кримін.-прав. значення (за станом законодавства на 1 вересня 1997 р.) / авт.-упоряд.: М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. Київ: А.С.К., 1997. 320 с. 1111. Кримінальний кодекс Української РСР. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1963. 138 с. 1112. Кримінальний кодекс Французької Республіки / пер. на укр. мову – К.І. Мазуренко. Київ: ОВК, 2017. 348 с. 1113. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI / Законодавство України. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/4651-17#Text 1114. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р. № 1129-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/1129-15#Text 1115. Кримінологічна віктимологія: навч. посібник / за заг. ред. проф. О.М. Джужі. Київ: Атіка, 2006. 352 с. 1116. Кримінологія. Академічний курс / за заг. ред. О.М. Литвинова. Київ: Видавничий дім «Кондор», 2018. 588 с. 1117. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / за ред. проф. І.М. Даньшина. Харків: Право, 2003. 352 с. 1118. Кримінологія: навчальний посібник / за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужи. Київ: Атіка, 2010. 312 с. 1119. Кримінологія: підручник / за заг. ред. Ю.В. Нікітіна, С.Ф. Денисова, Є.Л. Стрельцова. Харків: Право, 2018. 416 с. 1120. Кримінологія: підручник / за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. Харків: Право, 2014. 440 с. 1121. Кримінологія: підручник для студентів вищих навч. закладів / за заг. ред. О.М. Джужи. Київ: Юрінком Інтер, 2002. 416 с. 1122. Круглий стіл на тему «Українська психіатрія: із ХІХ століття в ХХІ». Вступне слово Л.Л. Денисової / Новини медицини та фармації. URL: http://www.mif-ua.com/archive/article/11014 1123. Кругликов Л.Л. Преступления против личности: текст лекций. Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 1998. 120 с. 1124. Кругликов Л.Л. Уголовно-правовое регулирование прав и свобод пациента в России. Юридическая наука. 2015. № 3. С. 60–64. 1125. Кругликов Л.Л., Васильевский А.В. Дифференциация ответственности в уголовном праве. Санкт-Петербург: Издательство «Юри- дический центр Пресс», 2002. 300 с. 1126. Кругликов Л.Л., Смирнова Л.Е. Унификация в уголовном праве. Санкт-Петербург: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. 312 с. 1127. Круглова О.О., Волощук С.Ю. Окремі підстави криміналізації примушування до шлюбу. Актуальні питання протидії злочинності в сучасних умовах: вітчизняний та зарубіжний досвід: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 15 березня 2018 р.). Дніпро: ДДУВС, 2018. С. 263–265. 1128. Крупним планом: Чи існує в Україні каральна психіатрія? / Телеканал новин «24». 22 липня 2013 р. URL: http://24tv.ua/krupnim_ planom_chi_isnuye_v_ukrayini_karalna_psihiatriya_n354696 1129. Куемжиева С.А. Преступления против семьи и несовершеннолетних: анализ типичных следственных ситуаций первоначального этапа расследования. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 116 (02). С. 1–13. 1130. Кузнецов А.В. Уголовно-правовая охрана интересов личности в СССР. Москва: Юридическая литература, 1969. 160 с. 1131. Кузнецов В. Віктор Миколайович Смітієнко – вчений, що випередив час. Право України. 2017. № 2. С. 196–202. 1132. Кузнецов В. Принципи кримінально-правової охорони. Право України. 2017. № 2. С. 124–130. 1133. Кузнецов В.В. Експлуатація дитини у вигляді жебракування. Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. 2009. № 6. С. 191–199. 1134. Кузнецов В.В. Кримінально-правова охорона громадського порядку та моральності в українському вимірі: монографія. Київ: ТОВ НВП «Інтерсервіс», 2012. 908 с. 1135. Кузнецов В.В. Кримінально-правова характеристика суб’єктивних ознак використання дитини для жебракування. Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія Право. 2009. Випуск 12: Частина 2. С. 375–378. 1136. Кузнецов В.В., Кузнецова Л.О. Окремі напрями удосконалення історико-правових досліджень кримінального законодавства України. Вісник Асоціації кримінального права України. 2016. № 1 (6). С. 41–50. 1137. Кузнецов В.В., Семчук Н.О., Чабанюк В.Д. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх: порівняльно-правове дослі- дження: монографія. Київ: ФОП Кандиба Т.П., 2017. 276 с.

533 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1138. Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации / под ред. В.Н. Кудрявцева. Москва: Изд-во Моск. ун-та, 1984. 208 с. 1139. Кузьминъ И.О. Матеріалы къ вопросу объ обвиненіяхъ евреевъ въ рытуальныхъ преступленіяхъ. Санктъ-Петербургъ: Типографія «А. Смолинскаго», Загородный пр., 74, 1913. VIII+316 c. 1140. Кузьмук О.М. Кризова сім’я як приклад соціально вразливої категорії населення: соціологічний аналіз феномену. Нова парадигма. 2015. Вип. 126. С. 208–217. 1141. Кузьо Т. Повернення до радянської каральної психіатрії? Українська правда. Блоги. 11 листопада 2010 р. URL: http://blogs.pravda. com.ua/authors/kuzyo/4cdc0db627631/ 1142. Кулакова Н.Г. Криминологические и уголовно-правовые меры борьбы с торговлей несовершеннолетними: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2000. 22 с. 1143. Кулакова Н.Г., Харьковский Е.Л. Ответственность за торговлю людьми по действующему уголовному законодательству Российской Федерации. Российский следователь. 2005. № 8. С. 38–40. 1144. Кулик О. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили злочини в Україні: сучасні тенденції. Юридична Україна. 2013. № 7. С. 98–102. 1145. Кулик О.Г. Злочинність в Україні на початку ХХІ століття: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2013. 272 с. 1146. Кулик О.Г. Злочинність в Україні: тенденції, закономірності, методи пізнання: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2011. 288 с. 1147. Кулик Я.В. Совершенствование методики расследования похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Ро- стов-на-Дону, 2009. 28 с. 1148. Куликов А.С. Коррупция и торговля людьми. Юристъ-Правоведъ. 2008. № 4 (29). С. 5–10. 1149. Куманяева Е.А. Принуждение в уголовном праве России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. 27 с. 1150. Кундеус В.Г. Кримінально-правова характеристика викрадення: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2004. 198 с. 1151. Кургузкина Е.Б., Полянская Е.М. Уголовно-правовые и международные аспекты борьбы с использованием рабского труда и торговлей людьми: монография. Воронеж: ФГБОУ ВО Воронежский ГАУ, 2016. 130 с. 1152. Курилова Е.Н. Сексуальная эксплуатация несовершеннолетних, занимающихся проституцией: уголовно-правовые и криминоло- гические аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Петербург, 2017. 27 с. 1153. Курляндский В.И. Советский закон на страже интересов личности. Москва: Госюриздат, 1954. 84 с. 1154. Курманова Т. «Страх породив це чудовисько». Що буде з психлікарнею суворого режиму в Дніпрі. Дзеркало тижня. 7 грудня 2018 р. URL: https://dt.ua/SOCIUM/strah-porodiv-ce-chudovisko-296413_.html 1155. Курс лекций по криминологии / под ред. проф. Н.И. Даньшина (Общая часть) и проф. В.В. Голины (Особенная часть). Харьков: Одиссей, 2006. 280 с. 1156. Курс российского уголовного права. Особенная часть / под ред. В.Н. Кудрявцева, А.В. Наумова. Москва: Спарк, 2002. 1040 с. 1157. Курс советского уголовного права (Часть Особенная). Т. 3 / отв. ред. Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. Ленинград: Издательство Ленинградского университета, 1973. 836 с. 1158. Курс советского уголовного права в шести томах. Том V. Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.Л. Кригер. Москва: Наука, 1971. 570 с. 1159. Куц В.М., Орлеан А.М. Прокурорські засоби протидії торгівлі людьми: науково-практичний посібник / за ред. Г.П. Середи. Київ: Варта, 2007. 168 с. 1160. Ланге Н. О наказаніяхъ и взысканіяхъ за безчестіе по древнему русскому праву. Журналъ Министерства народнаго просвѣщенія. Часть CII. Отдѣленіе ІІ. Санктъ-Петербургъ: Въ типографіи Императорской академіи наукъ, 1859. С. 161–224. 1161. Ларин А.Н. Психологические особенности жертв торговли людьми. Электронный журнал «Психология и право». 2015. Том 5. № 3. С. 90–97. 1162. Лащук Є.В. Поняття і структура об’єкта злочину. Проблеми пенітенціарної теорії і практики: щоріч. бюл. / за заг. ред. А.А. Музики. Київ: КЮІ КНУВС, 2005. Вип. 10. С. 197–207. 1163. Левковська Н. Динаміка ціннісних орієнтацій молоді. Політичний менеджмент. 2006. № 1. С. 85–93. 1164. Лемеха Р.І. Тяжкі наслідки як наскрізне кримінально-правове поняття: монографія / за ред. В.О. Навроцького. Львів: Видавництво «Растр-7», 2017. 180 с. 1165. Лень В.В., Олійников Г.В. Незаконний обіг вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин та пристроїв, пов’язаний із проведенням антитерористичної операції: окремі питання запобігання. Право і суспільство. 2016. № 1. С. 204–208. 1166. Леоненко Т.Є. Злочинність і релігія: кримінологічне дослідження: монографія. Запоріжжя: Кругозір, 2015. 700 с. 1167. Лесниевски-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. Москва: Издатель- ство НОРМА, 2000. 400 с. 1168. Лизогуб Я. «Тривалий час» як оціночне поняття у статті 146 КК України. Підприємництво, господарство і право. 2012. № 6 (198). С. 88–91. 1169. Лизогуб Я. Кваліфікуючі ознаки незаконного позбавлення волі людини: наукові аргументи проти законодавчих фактів. Підприєм- ництво, господарство і право. 2012. № 7. С. 91–94. 1170. Лизогуб Я. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК України): деякі проблеми кваліфікованого складу. Право України. 2008. № 10. С. 126–129. 1171. Лизогуб Я. Статті 149 і 332 Кримінального кодексу України: окремі проблеми законодавчого викладу, узгодженості та тлумачення. Адвокат. 2005. № 7. С. 9–11. 1172. Лизогуб Я.Г. «Карати не можна милувати», або чи потрібні заохочувальні норми у статтях КК України про злочини проти волі, честі та гідності особи. Право і безпека. 2018. № 3 (70). С. 22–26. 1173. Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: порівняльно-пра- вове дослідження: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2003. 202 с. 1174. Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: порівняльно-пра- вове дослідження: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2003. 20 с.

534  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1175. Лизогуб Я.Г. Примушування до вагітності як діяння, що посягає на волю та гідність людини, під кутом зору доцільності його кри- міналізації. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2019. Спецвипуск. С. 33–42. 1176. Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: навчальний посібник / наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко. Київ: Атіка, 2005. 240 с. 1177. Лимонченко М.С. Правове регулювання кримінальної відповідальності за примушування до шлюбу в законодавстві азійських країн. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. 2019. Випуск 58. Том 2. С. 97–100. 1178. Липитчук О. Юлій Макаревич – видатний представник львівської школи кримінального права. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали VII регіональної науково-практичної конференції (Львів, 13-14 лютого 2001 р.). Львів: Юридичний факультет ЛНУ імені Івана Франка, 2001. С. 50–52. 1179. Липитчук О.В. Польський кримінальний кодекс 1932 р. та його характеристика. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2010. № 4. С. 77–87. 1180. Лисенко І. Кримінально-правовий захист дітей від експлуатації. Право України. 2002. № 4. С. 65–69. 1181. Листъ Ф. Учебникъ уголовнаго права. Особенная часть. Москва: Товарищество типографіи А.И. Мамонтова, 1905. XVIII+409 с. 1182. Литвинов О.М. Загальносоціальний вектор у механізмі протидії злочинності та фактори, що його обумовлюють. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2008. Вип. 41. С. 111–117. 1183. Литвинов О.М. Протидія злочинності як соціальний феномен. Актуальні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції (23 травня 2014 р., м. Харків). Том І. Харків: ХНУВС, 2014. С. 221–226. 1184. Литвинов О.М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні: монографія. Харків: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2008. 446 с. 1185. Литвинов О.М., Данильченко Ю.Б. Пропозиції та зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (реєстр. № 4952 від 12.07.2016) / Законодавче забезпечення правоохоронної діяльності: навчальний посібник / за заг. ред. д-ра юрид. наук, доц. В.В. Сокуренка. Харків: Стильна типографія, 2017. С. 892–896. 1186. Литвинов О.М., Орлов Ю.В. Нариси з кримінології постмодерну. Харків: Право, 2019. 278 с. 1187. Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України): монографія. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2006. 573 с. 1188. Лісняк С.Г. Кримінологічна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи. Порівняльно-аналітичне право. 2014. № 6. С. 269–272. 1189. Лісняк С.Г. Кримінологічна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності особи (2010–2014 роки). Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2015. № 1 (ІІ). С. 188–195. 1190. Літвінова О.В., Коломойчук Д.В. Психологічні відмінності у відношенні прабатьків до своїх дітей та внуків. Вісник Дніпропетровського університету. Серія «Психологія». 2017. Вип. 23. С. 66–75. 1191. Лонгиновъ А.В. Мирные договоры русскихъ съ греками, заключенные въ Х вѣкѣ. Историко-юридическое изслѣдованіе. Одесса: «Экономическая» типографія, 1904. ІІ+161 с. 1192. Лоскутов А. Пресечение захвата заложников. Социалистическая законность. 1991. № 12. С. 37–38. 1193. Лохвицкій А. Курсъ русскаго уголовнаго права. Второе исправленное и дополненное изданіе, сведенное съ кассаціонными рѣшені- ями. Санктъ-Петербургъ: Скоропечатня Ю.О. Шрейера, 1871. 704+VI с. 1194. Лукач Н.М. Концептуальні засади та інституційні механізми протидії глобальній проблемі торгівлі людьми: дис. … канд. політ. наук: 23.00.04. Львів, 2016. 245 с. 1195. Лукашевич С.Ю. Незаконна міграція фізичних осіб і торгівля «живим товаром» як напрями діяльності транснаціональної злочин- ності. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 194–197. 1196. Лутова Н.Б., Сорокин М.Ю., Вид В.Д. Психиатрическая стигма – ее проявления и последствия. Обозрение психиатрии и медицинской психологии имени В.М. Бехтерева. 2017. № 3. С. 41–45. 1197. Луценко назвав кількість незареєстрованої зброї на руках у населення. День. 10 листопада 2018 р. URL: https://day.kyiv.ua/uk/ news/101118-lucenko-nazvav-kilkist-nezareyestrovanoyi-zbroyi-na-rukah-u-naselennya 1198. Лысодед А.В. Актуальные криминологические проблемы преступлений против свободы, чести и достоинства личности. Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. Харків, 2006. Вип. 81. С. 127–136. 1199. Лысодед А.В. Общесоциальное предупреждение как перспективное направление в борьбе с торговлей людьми. Злочини проти осо- бистої волі людини: Збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 188–194. 1200. Лысодед А.В., Батыргареева В.С. О некоторых путях предупреждения торговли женщинами в Украине. Организованная преступ- ность, терроризм и коррупция. 2003. № 3. С. 73–78. 1201. Макарова О.В. Правовий нігілізм: теоретико-правовий аспект: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2010. 19 с. 1202. Максимів І.І. Психологічна характеристика об’єктивних причин втягнення дитини у жебрацтво. Право і суспільство. 2015. № 2. С. 229–235. 1203. Максимович Р. Обман як наскрізне кримінально-правове поняття. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2019. Вип. 69. С. 153–160. 1204. Максимович Р.Л. Викрадення як наскрізне кримінально-правове поняття. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2015. № 2. С. 247–255.

535 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1205. Максимович Р.Л. Про співвідношення понять «уразливий стан» і «безпорадний стан» у кримінальному праві України. Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 11-12 жовт. 2012 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2012. С. 316–318. 1206. Малиновскій І. Ученіе о преступленіи по Литовскому статуту. Кіевъ: Типографія Императорскаго Университета св. Владиміра, 1894. VII+171+L с. 1207. Мамбетов Р.Я. Криминологические и уголовно-правовые проблемы защиты прав и интересов женщин в России: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. 26 с. 1208. Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1965. 31 с. 1209. Мамутов А.М. Преступления, составляющие пережитки патриархально-родового быта / под ред. С.Я. Булатова. Алма-Ата: Казго- сиздат, 1963. 336 с. 1210. Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. 27 с. 1211. Марахтанова Е.А. Преступления против свободы личности: вопросы законодательной регламентации и квалификации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Самара, 2006. 246 с. 1212. Марисюк К.Б. Система майнових покарань у чинному Кримінальному кодексі України могла би бути іншою (до 15-річчя одного з проектів КК України). Форум права. 2011. № 2. С. 581–584. 1213. Марін О.К. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм. Монографія. Київ: Атіка, 2003. 224 с. 1214. Маркарян С.А. Мотивы как основание дифференциации уголовной ответственности за преступления против личности (проблемы конструирования квалифицирующих признаков): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Махачкала, 2012. 27 с. 1215. Маркелов В.Н. К вопросу о преступлениях, составляющих пережитки родового быта в Бурят-Монголии. Москва: Юриздат НКЮ СССР, 1940. 71 с. 1216. Маркін В. «Підміна дитини» (ст. 148 КК України): характеристика об’єктивних ознак складу злочину. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ХІІ регіональної науково-практичної конференції (9-10 лютого 2006 р.). Львів: Юридичний факультет ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. С. 370–372. 1217. Мартыненко Н.Э. Похищение человека: уголовно-правовые и криминологические аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1994. 21 с. 1218. Мартыненко Н.Э. Похищение человека: уголовно-правовые и криминологические аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1994. 203 с. 1219. Мартыненко О.А. Детерминация и предупреждение преступности среди персонала органов внутренних дел Украины: монография. Харьков: Изд-во ХНУВС, 2005. 496 с. 1220. Мархотин В.И. Охрана чести и достоинства личности по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Киев, 1980. 25 с. 1221. Мархотин В.И. Честь и достоинство советского гражданина. Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского университета, 1978. 96 с. 1222. Марценковський І.А., Коваль Н.В. Інструкція про порядок госпіталізації дітей у віці до 18 років, які страждають від психічних та поведінкових розладів, у стаціонарні психіатричні заклади (проект). Вісник Асоціації психіатрів України. 2012. № 1. URL: http:// www.mif-ua.com/archive/article/30986 1223. Масюк Е. Укол «Мадам Депо». В учреждения ФСИН вернулась карательная психиатрия. Новая газета. 18 августа 2018 г. URL: https://novayagazeta.ru/articles/2018/08/18/77533-ukol-madam-depo 1224. Матвійчук В.К. Загальнотеоретичні підходи до з’ясування об’єкта злочину. Юридична наука. 2012. № 8. С. 89–103. 1225. Матеріалы для пересмотра нашего уголовнаго законодательства. Томъ первый. Уголовныя уложенія Венгріи, Германіи, Бельгіи, и Франціи и проектъ Общей части Итальянскаго уголовнаго уложенія. Санктъ-Петербургъ: Типографія Правительствующаго Сената, 1880. ІХ+ХХ+514 с. 1226. Мати-алкоголічка продала свою дочку в сексуальне рабство. Obozrevatel. 28 вересня 2006 р. URL: https://www.obozrevatel.com/ukr/ abroad/40817-mati-alkogolichka-prodala-svoyu-dochku-v-seksualne-rabstvo.htm 1227. Мать продала свою дочь попутчику по электричке за 100 гривен / Kramatorsk.info. 1 июля 2007 г. URL: https://www.kramatorsk. info/?view&40076 1228. Медіна Т. Трансформація інституту сім’ї в умовах глобалізації. Релігія та соціум. 2013. № 3-4. С. 189–194. 1229. Международная конвенция для защиты всех лиц от насильственных исчезновений от 20 декабря 2006 года / Организация Объе- диненных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/disappearance.shtml 1230. Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По исправленному и дополненному 8-му изд., 1902. Москва: Статут, 2000. 831 с. 1231. Мельник Ж.В. Психологічні детермінанти довготривалого безробіття. Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Серія: Соціально-педагогічна. 2016. Вип. 27. С. 127–135. – С. 130–132. 1232. Мельничук В.О. Комерційна сексуальна експлуатація дітей: соціально-педагогічний аспект. Науковий часопис Національного педа- гогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 11: Соціальна робота. Соціальна педагогіка. 2018. Вип. 24 (2). С. 98–105. 1233. Менджул М. Принципи сімейного права (сутність та проблеми застосування): монографія. Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2019. 420 с. 1234. Менджул М.В. Зміст принципу найкращих інтересів дитини та його практичне застосування. Науковий вісник Ужгородського націо- нального університету. Серія Право. 2019. Вип. 56. Том 1. С. 87–91. 1235. Менджул М.В. Принцип найкращих інтересів дитини в практиці ЄСПЛ. Чотирнадцяті юридичні читання. Проблеми імплементації національного законодавства до Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. До 185-річчя НПУ імені М.П. Драгома- нова; до 70-річчя Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України: матеріали міжнародної наукової конференції, 17-18 квітня 2019 р. / ред. кол.: В.П. Андрущенко, Ю.С. Шемшученко та ін. Київ: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2019. С. 191–194.

536  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1236. Меньшагин В.Д., Вышинская З.А. Советское уголовное право. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1950. 520 с. 1237. Мизис И.Ю. Этапы формирования понятия инвективной лексики в судебных текстах XI–XVII вв. Вестник Тамбовского универси- тета. Серия: Гуманитарные науки. 2014. № 11 (139). С. 314–320. 1238. Мизулина Е.Б. Торговля людьми и рабство в России: международно-правовой аспект. Москва: Юристъ, 2006. 591 с. 1239. Милевский А.И. Уголовно-правовая борьба с торговлей несовершеннолетними: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2000. 25 с. 1240. Мисливий В.А. Злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту: монографія. Дніпропетровськ: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ, 2004. 380 с. 1241. Мисливий В.А. Учення про потерпілого в кримінальному праві України. Державна політика у сфері захисту прав потерпілих від кримінальних правопорушень в Україні: матеріали «круглого столу», 25 квіт. 2013 р. / редкол.: В.І. Борисов (голов. ред.), Б.М. Головкін (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 45–46. 1242. Митрофанов І.І. Торгівля людьми: кримінально-правове визначення поняття. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного універ- ситету. 2012. № 3. С. 118–123. 1243. Михайловская О.В. К вопросу о понятии и причинах беспомощного состояния потерпевшего в уголовном праве. Проблемы предва- рительного следствия и дознания. Сборник научных трудов. № 225. Москва: ВНИИ МВД России, 2008. С. 181–190. 1244. Михайловская О.В. К вопросу об уголовно-правовой охране лиц, находящихся в беспомощном состоянии. Теоретичні та прикладні проблеми сучасного кримінального права: матеріали ІІ міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ, 19-20 квітн. 2012 р. / упорядн.: Є.О. Письменський, Ю.Г. Старовойтова. Луганськ: Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка, 2012. С. 317–321. 1245. Михаль О. Вопросы квалификации незаконного лишения свободы, похищения человека и захвата заложников. Уголовное право. 2003. № 4. С. 48–50. 1246. Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р. / Законодавство України. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/995_087#Text 1247. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН від 16 грудня 1966 р. / Законо- давство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text 1248. Міл Дж.С. Про свободу: Есе / пер. з англ. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. 463 с. 1249. Мовчан В.С. Історія і теорія етики. Курс лекцій. Навчальний посібник. Дрогобич: Коло, 2003. 512 с. 1250. Могилевский А. Преступления на почве пережитков местных обычаев. Социалистическая законность. 1969. № 5. С. 58–59. 1251. Могилевский А., Степичев С. Ответственность за преступления, совершенные на почве пережитков местных обычаев. Социалис- тическая законность. 1970. № 7. С. 51–53. 1252. Мокринский С., Натансон В. Преступления против личности. Комментарий к VI главе. Харьков: Юридическое издательство Наркомюста УССР, 1928. 129 с. 1253. Молчанов Д.М. Длящиеся преступления: уголовно-правовая оценка в соответствии с принципом справедливости. Lex Russica (Научные труды МГЮА). 2011. № 4. С. 741–752. 1254. Моніторинговий кримінологічний аналіз окремих видів злочинів в Україні (2013–2014 роки): наук.-практ. посіб. / О.М. Литвак, Р.О. Стефанчук, Н.В. Лісова та ін. Київ: Національна академія прокуратури України, 2015. 254 с. 1255. Мороз В.Г. Поняття місця вчинення злочину як ознаки об’єктивної сторони злочину. Юридична наука. 2014. № 5. С. 122–136. 1256. Мороз Д. Влада хоче закрити мені рота, запроторивши до психушки – Раїса Радченко. Радіо Свобода. 15 липня 2013 р. URL: http:// www.radiosvoboda.org/a/25047080.html 1257. Морозюк С.М. Кримінально-правова характеристика злочинів проти інтересів сім’ї та підопічних (ст.ст. 164–169 КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2012. 205 с. 1258. Мохончук С.М. Злочини проти миру та безпеки людства: генезис, еволюція, сучасна регламентація у кримінальному праві та законі: монографія. Харків: Право, 2013. 528 с. 1259. Музика А.А., Горох О.П. Покарання та його застосування за злочини проти здоров’я населення: монографія. Київ: ПАЛИВОДА А.В., 2012. 404 с. 1260. Музика А.А., Лащук Є.В. Предмет злочину: теоретичні основи пізнання: монографія. Київ: ПАЛИВОДА А.В., 2011. 192 с. 1261. Музыка А.А. Украина-2013: объективная необходимость новой кодификации уголовного законодательства. Проблемы кодификации уголовного закона: история, современность, будущее (посвящается 200-летию проекта Уголовного уложения 1813 года). Материалы VIII Российского конгресса уголовного права, состоявшегося 30-31 мая 2013 г. / ответ. ред. докт. юрид. наук, проф. В.С. Комиссаров. Москва: Юрлитинформ, 2013. С. 607–610. 1262. Музыка А.А., Багиров С.Р. Причинная связь: уголовно-правовой очерк. Хмельницкий: Изд-во Хмельницкого университета управ- ления и права, 2009. 112 с. 1263. Муллаев М.М. Уголовная ответственность за преступления, совершенные на почве феодальных пережитков. Теория и практика борьбы с правонарушениями. Сборник статей. Вып. 2. Душанбе, 1981. С. 94–103. 1264. Мульченко В. Проблеми охорони честі і гідності особи у кримінальному законі. Право України. 2002. № 10. С. 41–44. 1265. Муталимов Ш.А. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки патриархально-феодального отношения к женщине (по материалам Дагестанской АССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Баку, 1964. 22 с. 1266. Мхитарян Л.К. Криминологическая характеристика и предупреждение торговли людьми и их эксплуатации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. 229 с. 1267. На руках в українців може бути до 4,4 млн. одиниць зброї. ZIK. 25 липня 2018 р. URL: https://zik.ua/news/2018/07/25/na_rukah_v_ ukraintsiv_mozhe_buty_do_44_mln_odynyts_zbroi__zmi_1373065 1268. На Харківщині здійснюється громадський моніторинг ситуації з протидії торгівлі людьми / Права людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 11 жовтня 2019 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1570826587

537 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1269. На Хмельниччині жінка продала 16-річну дочку у сексуальне рабство. Главком. 10 червня 2019 р. URL: https://glavcom.ua/news/ na-hmelnichchini-zhinka-prodala-16-richnu-dochku-u-seksualne-rabstvo-foto-600831.html 1270. Набоковъ В.Д. Охрана чести въ уголовномъ законодательствѣ / Сборникъ статей по уголовному праву. Санктъ-Петербургъ: Типо- графія Товарищества «Общественная Польза», 1904. С. 222–236. 1271. Набоковъ В.Д. Элементарный учебникъ особенной части русскаго уголовнаго права. Выпускъ первый. Книги І и ІІ. Санктъ-Петер- бургъ: Сенатская типографія, 1903. 220 с. 1272. Набруско М.С. Використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності на початковому етапі розслідування торгівлі людьми / за загал. ред. проф. М.А. Погорецького. Київ: Алерта, 2016. 204 с. 1273. Навроцький В.О. «Загибель людей» як вид злочинних наслідків: проблеми встановлення змісту та кваліфікації. Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи: матер. наук.-практ. конф. [Харків] 22-23 квітня 2004 р. / редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. Київ – Харків: Юрінком Інтер, 2004. С. 44–47. 1274. Навроцький В.О. Захист прав потерпілого – турбота самого потерпілого. Державна політика у сфері захисту прав потерпілих від кримінальних правопорушень в Україні: матеріали «круглого столу», 25 квіт. 2013 р. / редкол.: В.І. Борисов (голов. ред.), Б.М. Головкін (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 31–33. 1275. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: курс лекцій. Київ: Т-во «Знання»: КОО, 2000. 771 с. 1276. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навч. посібник. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 704 с. 1277. Навроцький В.О. Перспективи кримінально-правової регламентації торгівлі людьми та деяких суміжних посягань. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 р.). Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Університету Короля Данила, 2019. С. 121–125. 1278. Навроцький В.О. Співвідношення викрадення чужої дитини і суміжних злочинів. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 33–36. 1279. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. Київ: Атіка, 1999. 464 с. 1280. Нагачевська Ю.С. Кримінально-правова характеристика торгівлі жінками з метою сексуальної експлуатації. Науковий вісник Львів- ського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2014. Вип. 4. С. 241–253. 1281. Наден О.В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучасності. Монографія. Київ: Атіка, 2004. 288 с. 1282. Надьон О. Торгівля жінками: чинники, складові та шляхи подолання. Право України. 2003. № 6. С. 16–22. 1283. Назаренко Д.О. Кримінологічний аналіз та протидія фоновим для злочинності явищам: монографія. Харків: Диса плюс, 2013. 524 с. 1284. Назаренко Д.О. Протидія проституції як фоновому для злочинності явищу. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. 2013. Вип. 11. С. 254–258. 1285. Назаров В., Прошляков В. Захват заложников – закон и практика. Социалистическая законность. 1991. № 3. С. 32–33. 1286. Найгірша в Європі купівельна спроможність: українці витрачають у 37 разів менше, ніж лідери рейтингу. УНІАН. 22 жовтня 2019 р. URL: https://www.unian.ua/economics/finance/10728036-naygirsha-v-yevropi-kupivelna-spromozhnist-ukrajinci-vitrachayut-u-37-raziv- menshe-nizh-lideri-reytingu.html 1287. Наказателен кодекс (В сила от 01.05.1968 г.; изм. и доп. 14 Февруари 2020 г.) / Lex.bg. URL: https://www.lex.bg/laws/ldoc/1589654529 1288. Напрямки діяльності Громадської організації «Ла Страда-Україна» / Громадська організація «Ла Страда-Україна». URL: http:// old.la-strada.org.ua/ucp_mod_content_show_napryamki-diyalnosti.html 1289. Насильницькі зникнення в Україні та зникнення безвісти під час воєнного конфлікту на сході в 2014–2018 рр. / Права людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 11 червня 2018 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1528705847 1290. Насильницькі зникнення в Україні та зникнення безвісти під час воєнного конфлікту. Харків, 2018. 48 с. 1291. Насильницькі зникнення та зникнення безвісти під час збройного конфлікту на сході України у 2014–2018 рр. / упоряд. Є.Ю. Захаров. Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2019. 78 с. 1292. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / відп. ред. С.С. Яценко. Київ: А.С.К., 2005. 848 с. 1293. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива частина. Коментарі до статей 109–447 Кримінального кодексу / під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка. Київ: Форум, 2001. 942 с. 1294. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. 964 с. 1295. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Д.С. Азаров, В.К. Грищук, А.В. Савченко та ін.; за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. 1064 с. 1296. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: ВД «Дакор», 2018. 1368 с. 1297. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. Київ: Юридична думка, 2012. 1316 с. 1298. Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. 32 с. 1299. Науменко С.В. Незаконное лишение свободы: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2011. 274 с. 1300. Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух томах. Т. 2. Особенная часть. Москва: Юрид. лит., 2004. 832 с. 1301. Наумов А.В., Кибальник А.Г., Орлов В.Н., Волосюк П.В. Международное уголовное право: учебник для вузов. Москва: Юрайт, 2013. 463 с. 1302. Наумова О. Окремі аспекти криміналізації насильницького зникнення людини. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2017. № 2. С. 119–126. 1303. Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. 245 с.

538  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1304. Наумова О.С. Кримінально-правова протидія злочинам проти волі особи (за статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2017. 20 с. 1305. Наумова О.С. Регламентація відповідальності за незаконне позбавлення волі або викрадення людини у законодавстві України та окремих країн Європейського Союзу: порівняльний аспект. Історико-правовий часопис. 2016. № 1 (7). С. 215–221. 1306. Научно-практический комментарий к Уголовному кодексу Республики Беларусь / под общ. ред. А.В. Баркова, В.М. Хомича. Минск: ГИУСТ БГУ, 2007. 1007 с. 1307. Нафиков И.И. Принуждение к совершению сделки или к отказу от ее совершения: криминологические и уголовно-правовые аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. 23 с. 1308. Негодченко Д.О. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2011. 225 с. 1309. Негодченко Д.О. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми в Україні та інших країнах: порівняльно-правовий аналіз: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2011. 22 с. 1310. Негодченко Д.О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2011. Вип. 2. С. 306–316. 1311. Незаконне утримання пацієнтів та умови перебування, що мають ознаки приниження гідності та тортур, – що викрила реоргані- зація Дніпровської психіатричної лікарні / Міністерство охорони здоров’я України. 20 вересня 2018 р. URL: https://moz.gov.ua/ article/news/nezakonne-utrimannja-pacientiv-ta-umovi-perebuvannja-scho-majut-oznaki--prinizhennja-gidnosti-ta-tortur---scho-vikrila- reorganizacija-dniprovskoi-psihiatrichnoi-likarni 1312. Неклюдовъ Н.А. Руководство къ особенной части русскаго уголовнаго права. Томъ первый. Преступленія и проступки противу личности. Санктъ-Петербургъ: Типографія П.П. Меркульева, 1876. XII+543 с. 1313. Немировский Э.Я. Советское уголовное право. Ч. Общая и Особенная. Одесса: Вторая государственная типография им. т. Ленина, 1924. 292+IV с. 1314. Нерівність в Україні: масштаби та можливості впливу / за ред. Е.М. Лібанової. Київ: Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, 2012. 404 с. 1315. Нєбитов А.А. Концептуальні засади кримінально-правової характеристики сексуальної експлуатації. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2015. № 2 (10). С. 50–61. 1316. Нєбитов А.А. Кримінальна відповідальність за примушування до участі у створенні предметів порнографічного характеру. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2014. № 4. С. 131–140. 1317. Нєбитов А.А. Кримінологічні засади запобігання торгівлі людьми або іншій незаконній угоді щодо людини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2011. 21 с. 1318. Нєбитов А.А. Сексуальна експлуатація в Україні: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: монографія. Київ: Освіта України, 2016. 464 с. 1319. Нєбитов А.А. Торгівля людьми: стан, тенденції та запобігання: монографія. Донецьк: ПП «ВД «Кальміус», 2013. 224 с. 1320. Ни одна девочка не должна принуждаться к браку – считают эксперты ООН / Управление Верховного комиссара ООН по правам человека. 12 октября 2012 г. URL: https://news.un.org/ru/story/2009/04/1143501 1321. Николаев А. Ответственность за клевету и оскорбление. Советская юстиция. 1963. № 20. С. 21–22. 1322. Николаева З.А. Уголовно-правовая охрана жизни, здоровья, чести и достоинства лиц, участвующих в охране общественного порядка: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Свердловск, 1986. 16 с. 1323. Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологическая характеристика в Северо-Кав- казском регионе: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. 26 с. 1324. Никулина Е.В. Анализ уголовно-правовых проблем похищения человека и его криминологическая характеристика в Северо-Кав- казском регионе: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ставрополь, 2005. 181 с. 1325. Нікіфорова Т.І. Обставини, які пом’якшують покарання, за кримінальним правом України. Харків: Харків юридичний, 2009. 208 с. 1326. Ніколаєнко Т.Б. Особливості кримінальної відповідальності козаків і військової старшини за звичаєвим правом Запорозької Січі середини XVI ст. – середини XVII ст. Право і суспільство. 2015. № 5-2. Частина 2. С. 182–191. 1327. Новикова О.В. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения людей (по материалам Северного Кавказа): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. 22 с. 1328. Новорожденных подменили на … мертвых? Зеркало недели. 4-11 апреля 2003 г. № 13. URL: https://zn.ua/HEALTH/novorozhdennyh_ podmenili_na_mertvyh.html 1329. Ной И.С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / отв. ред. В.А. Познанский. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1959. 125 с. 1330. Ной И.С. Понятие состава клеветы в советском уголовном праве: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1949. 12 с. 1331. Нуркаева Т.Н. Личные (гражданские) права и свободы человека и их охрана уголовно-правовыми средствами: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. 254 с. 1332. Нуркаева Т.Н. Уголовно-правовая охрана личных (гражданских) прав и свобод человека (вопросы теории и практики): автореф. дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2006. 46 с. 1333. Нуруллин А.А. Вопросы расследования похищения людей и незаконного лишения свободы в Российской Федерации. Юридический вестник Самарского университета. 2016. Том 2. № 4. С. 49–54. 1334. О поединках. Манифест Екатерины ІІ от 21 апреля 1787 г. / Национальная электронная библиотека. URL: https://rusneb.ru/ catalog/000200_000018_RU_NLR_DIGIT_76227/ 1335. О практике применения законодательства, устанавливающего ответственность за торговлю людьми. Нормативное постановление Верховного Суда Республики Казахстан от 29 декабря 2012 г. № 7 / Информационно-правовая система нормативных правовых актов Республики Казахстан. URL: http://adilet.zan.kz/rus/docs/P120000007S

539 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1336. Обзор судебной практики Краснодарского краевого суда. «Незаконное помещение в психиатрический стационар (ст. 128 УК РФ) ошибочно квалифицировано как похищение человека по ч. 1 ст. 126 УК РФ» / Система Гарант. URL: http://base.garant. ru/24068449/#friends 1337. Ободовський О.В. Триваючі злочини у кримінальному праві України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. 256 с. 1338. Оболенцев В.Ф. Латентна злочинність: проблеми теорії та практики попередження. Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005. 128 с. 1339. Овчинникова Г.В., Павлик М.Ю., Коршунова О.Н. Захват заложника: уголовно-правовые, криминологические и криминалистиче- ские проблемы. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2001. 259 с. 1340. Оганян Р.Э. Криминологическая теория и практика предупреждения преступлений, связанных с похищением людей: дисс. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. 328 с. 1341. Оксенюк С.В. Кримінально-правова кваліфікація дій, що пов’язані із захопленням заручників, як виявів тероризму. Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. 2008. Вип. 6. С. 122–128. 1342. Олійник В. Конституційне право на свободу та особисту недоторканність: поняття та характерні риси. Право України. 2000. № 12. С. 33–36. 1343. Олішевський В.В. Криміналістична характеристика викрадення людини, вчиненого з корисливих мотивів. Право і безпека. 2004. Том 3. № 4. С. 90–95. 1344. Олішевський В.В. Розслідування та попередження викрадення людини, вчиненого з корисливих мотивів: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Харків, 2005. 19 с. 1345. Омельченко С.С. Уголовно-правовая оценка клеветы и оскорбления: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2008. 209 с. 1346. Орлеан А. Використання уразливого стану як форма впливу на особу з метою її експлуатації: проблеми теорії та практики. Публічне право. 2013. № 4 (12). С. 127–134. 1347. Орлеан А.М. Кримінально-правова кваліфікація торгівлі людьми: науково-практичний коментар до ст. 149 КК України. Журнал східноєвропейського права. 2019. № 64. С. 28–40. 1348. Орлеан А.М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. Монографія. Харків: СІМ, 2005. 180 с. 1349. Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення в Україні охорони людини від експлуатації: монографія. Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2014. 456 с. 1350. Орлеан А.М. Кримінально-правове забезпечення охорони людини від експлуатації: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2014. 478 с. 1351. Орлеан А.М. Людина як предмет злочину. Право і безпека. 2004. Том 3. № 1. С. 125–128. 1352. Орлеан А.М. Нова редакція статті, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми: аналіз складу злочину. Юри- дичний журнал. 2006. № 4. С. 38–40. 1353. Орлеан А.М. Редакція статті 149 КК України може змінитись вже в четвертий раз (про доцільність приведення кримінальної від- повідальності за торгівлю людьми у відповідність до міжнародних та європейських стандартів). Журнал східноєвропейського права. 2017. № 46. С. 55–61. 1354. Орлеан А.М. Соціальна обумовленість криміналізації та кримінально-правова характеристика торгівлі людьми: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. 226 с. 1355. Орлеан А.М. Соціальна обумовленість криміналізації та кримінально-правова характеристика торгівлі людьми: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. 20 с. 1356. Орлеан А.М., Лизогуб Б.В. Вдосконалення кримінального законодавства у напрямку протидії торгівлі людьми та пов’язаним з нею явищам. Право і безпека. 2005. Том 4. № 4. С. 101–104. 1357. Орлеан А.М., Пустова О.В. Протидія торгівлі людьми, вчиненої з метою експлуатації праці. Науково-практичний посібник. Київ: Фенікс, 2013. 152 с. 1358. Орлов Ю.Ю., Ірхін Ю.Б. Вплив комп’ютерних ігор, що містять сцени насильства та жорстокості, на психіку дитини. Криміналістич- ний вісник. 2014. № 1 (21). С. 17–25. 1359. Орлова О. Освіта ромів: вирватися із замкненого кола / Міжнародний фонд «Відродження». 19 січня 2015 р. URL: https://www. irf.ua/osvita_romiv_virvatisya_iz_zamknenogo_kola/ 1360. Орловская Н.А. Уголовно-правовые санкции: проблемы определения, классификации и функционального анализа: монография. Одесса: Юридична література, 2010. 296 с. 1361. Орловська Н.А. Перспективи розвитку кримінально-правової політики України щодо запобігання торгівлі людьми. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 12-13 квітня 2019 року). Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Університету Короля Данила, 2019. С. 128–132. 1362. Оропай О.О. Кримінально-правові засади протидії трудовій експлуатації дітей в Україні. Судова апеляція. 2016. № 3 (44). С. 63–68. 1363. Оропай О.О. Кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють трудову експлуатацію дітей в Україні. Держава і право. Серія: Юридичні науки. 2019. Вип. 83. С. 355–363. 1364. Ортинський В.Л., Марисюк К.Б., Ступник Я.В. Кримінальне право України. Особлива частина: навчальний посібник. Львів: Ви- давництво Львівської політехніки, 2018. 424 с. 1365. Орцханова Т.М. К вопросу о целесообразности привлечения к ответственности юридических лиц при их причастности к пора- бощению, а равно обращению в иные сходные практики подневольного состояния. Вестник Тамбовского университета. Серия: Гуманитарные науки. 2011. Вып. 3 (95). С. 239–243. 1366. Осадчий В.І. Проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2004. 468 с. 1367. Осадчий В.І. Проблемні питання кримінальної відповідальності за примушування працівника транспорту до невиконання своїх службових обов’язків (ст. 280 КК України). Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. 2010. Вип. 4 (8). С. 221–223. 1368. Осипов В.А. Захват заложника: уголовно-правовой и криминологический аспекты: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. 192 с.

540  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1369. Осипова Н.Ф. Защита личной свободы человека как основополагающее начало социальной эффективности права. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 37–42. 1370. Осмонов А. Уголовная ответственность за оскорбление: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.715. Москва, 1972. 20 с. 1371. Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация / отв. ред. В.Н. Кудрявцев, А.М. Яковлев. Москва: Наука, 1982. 304 с. 1372. Оспичев И.М. Методика расследования похищений людей, совершаемых организованными группами: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Тюмень, 2006. 20 с. 1373. Осядла М.В. Свобода як цінність права (теоретико-правовий аспект): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2016. 202 с. 1374. Отаров А.А. История развития норм о захвате заложника в отечественной и зарубежной правоприменительной практике. Теория и практика общественного развития. 2006. № 1. URL: http://teoria-practica.ru/rus/files/arhiv_zhurnala/2006/1/otarov.pdf 1375. Охочих працювати в Росії українців стало вчетверо менше. Zaxid.net. 15 березня 2017 р. URL: https://zaxid.net/ohochih_pratsyuvati_v_ rosiyi_ukrayintsiv_stalo_vchetvero_menshe_n1420579 1376. Павлик М.Ю. Возникновение и развитие российского уголовного законодательства об ответственности за захват заложника. Вестник Санкт-Петербургского университета МВД России. 2006. № 1 (29). С. 102–107. 1377. Павлик М.Ю. Террористический акт, захват заложника, бандитизм: вопросы теории и практики. Санкт-Петербург: Издательство «Юридический центр Пресс», 2011. 372 с. 1378. Павликівський В.І. Кримінальна відповідальність за дифамацію (європейський досвід). Право і суспільство. 2015. № 2. С. 243–249. 1379. Павликівський В.І. Кримінально-правова характеристика примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК України). Вісник Кримінологічної асоціації України. Актуальні сучасні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції: матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конференції, присвяченої 20-річчю заснування кафедри кримінального права та кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ, 12 травня 2012 р. Том 1. Харків: Золота миля, 2012. С. 136–144. 1380. Павлов А. Усилить правовую защиту чести и достоинства советских граждан. Социалистическая законность. 1989. № 3. С. 50–51. 1381. Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен: Видавництво «Молоде життя», 1951. 131 с. 1382. Паладьев М.А. Конституционное право человека на честь и достоинство (основания, содержание, защита): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.02. Самара, 2006. 18 с. 1383. Памятники русского права. Выпуск первый / под ред. проф. С.В. Юшкова. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1952. XVI+287 с. 1384. Панкратов В.В. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Екатеринбург, 1999. 153 с. 1385. Панов М.І. Вибрані наукові праці з проблем правознавства / передм. В.П. Тихого. Київ: Ін Юре, 2010. 812 с. 1386. Панов М.І. Захист прав та інтересів потерпілого – конститутивна функція кримінального права та процесу. Державна політика у сфері захисту прав потерпілих від кримінальних правопорушень в Україні: матеріали «круглого столу», 25 квіт. 2013 р. / редкол.: В.І. Борисов (голов. ред.), Б.М. Головкін (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 5–8. 1387. Панов М.І. Проблеми методології науки кримінального права: вибр. наук. пр. / уклад.: Г.М. Анісімов, В.В. Гальцова; передм. О.В. Петришина, В.І. Борисова. Харків: Право, 2018. 472 с. 1388. Панов Н., Щур Б. Об изучении способа совершения преступления в науках криминального цикла: междисциплинарный подход. Ежегодник украинского права. 2014. № 6. С. 537–552. 1389. Панов Н.И. Квалификация насильственных преступлений: учебное пособие. Харьков: Юридический институт, 1986. 54 с. 1390. Панов Н.И. Квалификация преступлений, совершаемых путём обмана: учеб. пособие. Харьков: Юридический институт, 1980. 88 с. 1391. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. Харьков: Вища шк., 1982. 161 с. 1392. Паньчук О.В. Кримінологічна характеристика експлуатації дітей: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2008. 18 с. 1393. Парасюк В.М., Парасюк Н.М. Забезпечення порядку виконання зобов’язань: проблемні аспекти єдності цивільно-правового та кримінально-правового регулювання. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2016. № 4. С. 285–299. 1394. Парфиненко И.П. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2007. 23 с. 1395. Парфиненко И.П. Уголовно-правовая и криминологическая характеристика похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Иркутск, 2007. 189 с. 1396. Пархомчук Т. Відродження каральної психіатрії? Дзеркало тижня. 29 грудня 2010 р. № 49. URL: http://gazeta.dt.ua/POLITICS/ vidrodzhennya_karalnoyi_psihiatriyi.html 1397. Пасєка О.Ф. Запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб як захід боротьби з торгівлею людьми. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. С. 160–162. 1398. Пасічна В.Г. Організаційно-психологічні детермінанти адаптації безробітних на етапі професійної перепідготовки: дис. … канд. психолог. наук: 19.00.10. Київ, 2018. 249 с. 1399. Пасічна В.Г. Психологічний аналіз безробіття як соціально-економічного явища. Проблеми сучасної психології. Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України. 2016. Вип. 34. С. 406–420. 1400. Пастухова Л. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень. Український часопис міжнародного права. 2013. № 3. С. 67–71. 1401. Пачулия Г.Т. Проблемные вопросы определения понятия «сексуальной эксплуатации человека» и его уголовно-правовое значение. Актуальные проблемы российского права. 2016. № 4 (65). С. 161–167.

541 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1402. Пащенко О.О. Історія дослідження соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за торгівлю людьми в Україні (2001–2005 рр.). Адвокат. 2013. № 6 (153). С. 41–45. 1403. Пащенко О.О. Соціальна обумовленість закону про кримінальну відповідальність: монографія. Харків: Юрайт, 2018. 446 с. 1404. Пекло по той бік паркану: що коїться в психіатричних лікарнях. Znaj.ua. 7 вересня 2017 р. URL: https://znaj.ua/investigation/peklo- po-toj-bik-parkanu-sho-koyitsya-v-psyhiatrychnyh-likarnyah 1405. Пенитенциарный кодекс Эстонской Республики (принят 06.06.2001 г.; с последующими изменениями и дополнениями) / Jurist Aitab. URL: https://v1.juristaitab.ee/sites/www.juristaitab.ee/files/elfinder/ru-seadused/%D0%9F%D0%95%D0%9D%D0%98%D0% A2%D0%95%D0%9D%D0%A6%D0%98%D0%90%D0%A0%D0%9D%D0%AB%D0%99%20%D0%9A%D0%9E%D0%94%D0% 95%D0%9A%D0%A1%2001.03.2020.pdf 1406. Пенькова Т.І., Гега В.О. Кримінальна відповідальність за примушення до шлюбу. Вчені записки Таврійського національного універси- тету імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2020. Том 31 (70). № 1. С. 177–180. 1407. Перель Я. Преступления против жизни, здоровья и достоинства личности в 1926 г. Еженедельник советской юстиции. 17 августа 1927 г. № 32. С. 977–980. 1408. Переселенці і торгівля людьми. Galinfo. 13 липня 2015 р. URL: https://galinfo.com.ua/articles/chy_ryzykuyut_pereselentsi_z_donbasu_ staty_zhertvamy_torgivli_lyudmy_199363.html 1409. Петров П.К. Похищение человека и незаконное лишение свободы: вопросы квалификации. Вестник Южно-Уральского государ- ственного университета. Серия: Право. 2008. № 8. С. 77–82. 1410. Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. 22 с. 1411. Петров П.К. Уголовно-правовые и криминологические аспекты похищения человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2010. 203 с. 1412. Пикуров Н.И., Шикула И.Р. Уголовно-правовая охрана прав, свобод и законных интересов лиц, находящихся в беспомощном состоянии, от насильственных преступлений: монография. Москва: Юрлитинформ, 2015. 216 с. 1413. Пионтковский А.А. Преступления против личности. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1938. 136 с. 1414. Письменський Є.О. Кримінальне та міжнародне право: основні елементи взаємодії. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2010. № 2. С. 277–286. 1415. Письменський Є.О. Теоретико-прикладні проблеми звільнення від покарання та його відбування за кримінальним правом України: монографія. Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2014. 728 с. 1416. Пищулина О.Н. Некоторые методологические проблемы понимания феномена «торговля людьми» и причины распространения торговли женщинами в Украине. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 112–116. 1417. Підбуцька Н. Цінності сучасної молоді та їхній вплив на успішність навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі. Вісник Львівського університету. Серія педагогічна. 2009. Вип. 25. Ч. 1. С. 191–196. 1418. Підгородинський В. Аналіз кримінального законодавства окремих іноземних країн щодо відповідальності за торгівлю людьми. Юридический вестник. 2006. № 2. С. 119–123. 1419. Підгородинський В.М. Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2005. 219 с. 1420. Підгородинський В.М. Відповідальність за торгівлю людьми за кримінальним законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2005. 19 с. 1421. Підгородинський В.М. Злочини проти честі та гідності особи (теоретичне порівняльно-правове дослідження): дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2020. 400 с. 1422. Підгородинський В.М. Про встановлення в Україні кримінальної відповідальності за наклеп. Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2012. Вип. 18. С. 111–117. 1423. Підгородинський В.М. Співвідношення цивільно-правової відповідальності за посягання на честь і гідність людини з кримінальною відповідальністю. Актуальні проблеми держави і права. 2013. Вип. 69. С. 169–174. 1424. Підміна дітей. Про життя. 22 травня 2013 р. URL: http://1tv.com.ua/video/6549/load 1425. Плаксина Т.А. Основания повышения ответственности за убийство лица, заведомо для виновного находящегося в беспомощном состоянии. Правоведение. 2005. № 1. С. 151–159. 1426. Плинокос Д.Д., Бойченко В.С., Коваленко М.О. Дослідження впливу внутрішньо переміщених осіб на стан ринку праці України. Глобальні та національні проблеми економіки. 2016. Вип. 13. С. 166–171. 1427. Плотнікова А.В. Кримінальна відповідальність за організацію заняття проституцією: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2010. 260 с. 1428. Плутицька К.М. Запобігання примушуванню до вступу в статевий зв’язок: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2016. 259 с. 1429. Повелицына П.Ф. Ответственность за воспрепятствование осуществлению равноправия женщин (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Баку, 1969. 18 с. 1430. Подільчак О.М. Мотиви і мотивація злочинів проти особистої волі людини. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 203–207. 1431. Подкоритова Л.М. Затримання осіб, які вчинили злочин, як обставина, що виключає злочинність вчинку (соціальні та криміналь- но-правові проблеми): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 1999. 17 с. 1432. Подрабинек А. Карательная медицина / под. ред. Л. Алексеевой. Нью-Йорк: Хроника, 1979. 193 с. 1433. Познышевъ С.В. Особенная часть русскаго уголовнаго права. Сравнительный очеркъ важнѣйшихъ отдѣловъ особенной части стараго и новаго Уложеній. Москва: Университетская типографія, 1905. VIII+407 с.

542  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1434. Покровскій І.А. Основныя проблемы гражданскаго права. Петроградъ: Изданіе Юридическаго книжнаго склада «ПРАВО», 1917. 328 с. 1435. Политова А.С. Уголовная ответственность за рабство и работорговлю: необходима ли она в Украине? Analele ştiinţifice ale Academiei „Ştefan cel Mare” a MAI al Republicii Moldova. Ştiinţe socioumane. 2019. Ediţia a XIX-a, nr. 1. P. 115–121. 1436. Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Донецьк, 2007. 241 с. 1437. Політова А.С. Кримінально-правова характеристика злочинів проти свободи особи за законодавством України: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2007. 20 с. 1438. Політова А.С. Насильницьке зникнення як новела Кримінального кодексу України. Кримінально-правове регулювання та забезпе- чення його ефективності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 18-19 жовт. 2018 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2018. С. 290–294. 1439. Політова А.С. Практика притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 149 КК та шляхи підвищення її ефективності. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2013. Вип. 2. С. 306–314. 1440. Політова А.С. Трансформація об’єкта захоплення заручників. Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. 2001. Вип. 2. С. 355–365. 1441. Полный курс уголовного права: В 5 т. / под ред. А.И. Коробеева. Т. II: Преступления против личности. Санкт-Петербург: Изда- тельство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. 682 с. 1442. Половина української молоді вживає алкоголь – ВООЗ. Українські національні новини. 12 червня 2019 р. URL: https://www.unn. com.ua/uk/news/1806645-polovina-ukrayinskoyi-molodi-vzhivaye-alkogol-vooz 1443. Положення про Департамент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, Національної поліції України, затверджене наказом Національної поліції України 19 грудня 2017 р. № 1307 (зі змінами, внесеними наказом НПУ від 29 липня 2019 № 759) / Національна поліція. Департамент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми. URL: https://www.npu.gov.ua/about/ struktura/struktura/dbzptl.html 1444. Полянская Е.М. Об объекте и предмете использования рабского труда и торговли людьми. Вестник Воронежского государственного аграрного университета. 2013. Вып. 1 (36). С. 453–456. 1445. Полянская Е.М. Проблемы предупреждения использования рабского труда и торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2014. 256 с. 1446. Пономаренко Ю.А. Деякі питання дії у просторі статті 123-1 КК України (співвідношення міжнародного та національного законо- давства). Злочини проти особистої волі людини. Збірник матеріалів міжнародного науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / редкол.: Сташис В.В. (гол. ред.) та ін. Харків: Книжкове видавництво «Лестивця Марії», 2002. С. 129–133. 1447. Пономаренко Ю.А. Основні проблеми пеналізації злочинів у законотворчій практиці. 10 років чинності Кримінального кодексу України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодавством європейських країн: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 13-14 жовт. 2011 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2011. С. 211–216. 1448. Пономаренко Ю.А. Пеналізація / Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В.Я. Тацій (голова), В.І. Борисов (заст. голови) та ін. Харків: Право, 2017. С. 667–670. 1449. Пономаренко Ю.А. Форми реалізації кримінальної відповідальності за кримінальним законодавством України. Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. «Право». 2013. Вип. 20. С. 65–72. 1450. Попаденко Е.В. Международное уголовное право: учеб. пособие. Москва: Юрлитинформ, 2012. 192 с. 1451. Попов В.А. Уголовно-правовые меры борьбы с использованием рабского труда: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. 198 с. 1452. Попович В.М. Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки: монографія. Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2001. 524 с. 1453. Попович О.С. Органи самоврядування і право вірменських громад в Україні (XIV–XVIII ст.): монографія. Дрогобич: Видавництво «Коло», 2011. 310 с. 1454. Порівняльна таблиця до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України щодо приве- дення у відповідність до міжнародних стандартів» (реєстраційний № 6243) / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61428 1455. Порівняльна таблиця до третього читання 04.04.2001 (проект Кримінального кодексу України № 1029 від 12.05.1998 р.) / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://static.rada.gov.ua/osmir/tables/04_2001/TABL10290O03.html 1456. Посібник МОМ з питань надання допомоги постраждалим від торгівлі людьми. Київ: Тютюкін, 2009. 320 с. 1457. Постанова Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73029783 1458. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 р. № 29 «Про національного координатора у сфері протидії торгівлі людьми» / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/29-2012-%D0%BF#Text 1459. Постанова Ківерцівського районного суду Волинської обл. від 12 жовтня 2012 р. / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27008891 1460. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-03#Text 1461. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0010700-09#Text 1462. Постановление Измаильського горрайонного суда Одесской обл. об освобождении от уголовной ответственности в соответствии с Законом Украины от 08.07.2011 года «Об амнистии» от 12 августа 2011 г. (справа № 1-487/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/17658450 1463. Потапкин С.Н. Незаконное лишение свободы по российскому уголовному праву: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2003. 219 с.

543 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1464. Потерпілий від злочину (міждисциплінарне правове дослідження) / за заг. ред. Ю.В. Бауліна, В.І. Борисова. Харків: Кроссроуд, 2008. 364 с. 1465. Почекаев Р.Ю. Право Золотой Орды. Казань: Издательство «Фэн» АН РТ, 2009. 260 с. 1466. Почивалова К.Н. Проблемы законодательной техники и правоприменительной деятельности, связанные с преступлениями против семьи и несовершеннолетних: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2004. 31 с. 1467. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення відповідальності за наклеп» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada. gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=64959 1468. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України (щодо при- ведення у відповідність до міжнародних стандартів» / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov. ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61428 1469. Права і свободи людини і громадянина в Україні (доктрина Європейського суду з прав людини і Конституційного Суду України): навчальний посібник / звернення до читачів Головіна А.С. – Голови Конституційного Суду України (VII.2010 – VII.2013 роки); вст. слово і заг. ред. проф. Мартиненка П.Ф., Кампа В.М. Київ: Юрінком Інтер, 2013. 376 с. 1470. Права людини: соціально-антропологічний вимір. Колективна монографія. Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / редкол.: П.М. Рабінович (голов. ред.) та ін. Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. Львів: Світ, 2006. 280 с. 1471. Права человека. Учебник для вузов / отв. ред. – член-корр. РАН, докт. юрид. наук Е.А. Лукашева. Москва: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА∙М), 2001. 573 с. 1472. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року / за ред. Ю.С. Шемшученка. Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корець- кого НАН України, 1997. 547 с. 1473. Правозахисники просять статусу військовополонених для заручників «ДНР-ЛНР». ВВС. Україна. 14 лютого 2017 р. URL: https:// www.bbc.com/ukrainian/features-38971544 1474. Прес-реліз до Всесвітнього дня психічного здоров’я 2018 р. / Асоціація психіатрів України. URL: http://www.ukrpsychiatry.org/ index.php/allcategories-uk-ua/2-uncategorised/105-01-10-2018-vsesvitnij-den-psikhichnogo-zdorov-ya-world-mental-health-day-u-2018-r 1475. Преступления против личности в уголовном праве Беларуси, России и Украины / П.П. Андрушко, А.А. Арямов, Н.А. Бабий и др.; отв. ред. А.И. Чучаев. Москва: Проспект, 2014. 680 с. 1476. Привілеї національних громад міста Львова (XIV–XVIII ст.) / упорядник М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. Львів: МГКО «Документальна скарбниця Львова»; Львівський національний університет ім. І. Франка; Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України; Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України, 2000. 576 с. 1477. Приговор Алчевского городского суда Луганской обл. от 25 сентября 2012 г. (дело № 1-501/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27426031 1478. Приговор Апелляционного суда Запорожской обл. от 14 мая 2012 г. (дело № 11-536/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24138437 1479. Приговор Артёмовского горрайонного суда Донецкой обл. от 31 января 2012 г. (дело № 1-298/2011) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48406774 1480. Приговор Великомихайловского районного суда Одесской обл. от 21 декабря 2011 г. (дело № 1-188/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21025536 1481. Приговор Волчанского районного суда Харьковской обл. от 1 ноября 2011 г. (дело № 2008/1-207/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19242202 1482. Приговор Ворошиловского районного суда г. Донецка от 2 ноября 2012 г. (дело № 0508/10102/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27398066 1483. Приговор Ворошиловского районного суда г. Донецка от 26 октября 2012 г. (дело № 0508/10773/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28181633 1484. Приговор Ворошиловского районного суда г. Донецка от 30 января 2012 г. (дело № 1-29/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/31875951 1485. Приговор Днепровского районного суда г. Херсона от 12 июля 2012 г. (дело № 1-389/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28497010 1486. Приговор Долгинцевского районного суда г. Кривого Рога Днепропетровской обл. от 30 ноября 2010 г. (дело № 1-452/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/53472371 1487. Приговор Енакиевского городского суда Донецкой обл. от 9 августа 2012 г. (дело № 1-799/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26611952 1488. Приговор Знаменского горрайсуда Кировоградской обл. от 18 августа 2011 г. (дело № 1-50/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/17909929 1489. Приговор Ильичевского районного суда г. Мариуполя Донецкой обл. от 8 ноября 2013 г. (дело № 0520/6742/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35241111 1490. Приговор Калининского районного суда г. Горловки Донецкой обл. от 18 января 2013 г. (дело № 1-385/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29323320. 1491. Приговор Каменско-Днепровского районного суда Запорожской обл. от 4 апреля 2012 г. (дело № 811/557/2012) / Єдиний держав- ний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26588545 1492. Приговор Киевского районного суда г. Донецка от 26 декабря 2011 г. (дело № 1-1052/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21153059

544  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1493. Приговор Киевского районного суда г. Харькова от 1 февраля 2012 г. (дело № 2018/1-927/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21253652 1494. Приговор Кировского районного суда г. Днепропетровска от 15 июня 2010 г. (дело № 1-334/10) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/70971501 1495. Приговор Кировского районного суда г. Днепропетровска от 11 июля 2013 г. (дело № 0418/1345/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32835647 1496. Приговор коллегии судей судебной палаты по уголовным делам Апелляционного суда Харьковской обл. от 18 июля 2013 г. (дело № 2018/1-1273/11/16) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32535529 1497. Приговор Краснодонского горрайонного суда Луганской обл. от 26 апреля 2011 г. (дело № 1-377/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15361205 1498. Приговор Краснолиманского городского суда Донецкой обл. от 27 сентября 2011 г. (дело № 1-348/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19723302 1499. Приговор Криворожского районного суда Днепропетровской обл. от 13 октября 2011 г. (дело № 1-171/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18835857 1500. Приговор Куйбышевского районного суда г. Донецка от 25 июня 2012 г. (дело № 1-707/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24884264 1501. Приговор Куйбышевского районного суда г. Донецка от 26 июня 2013 г. (дело № 0531/7237/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/32123126 1502. Приговор Ленинского районного суда г. Луганска от 24 октября 2012 г. (дело № 1-328/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28240138 1503. Приговор Ленинского районного суда г. Севастополя от 18 февраля 2013 г. (дело № 1-019/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29799469 1504. Приговор Малиновского районного суда г. Одессы от 4 июня 2013 г. (дело № 1-3682/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38740958 1505. Приговор Мелитопольского горрайонного суда Запорожской обл. от 5 января 2012 г. (дело № 1-31/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/20758512 1506. Приговор Меловского районного суда Луганской обл. от 17 января 2013 г. (дело № 1217/739/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29129067 1507. Приговор Местного Приморского районного суда г. Одессы от 22 августа 2013 г. (дело № 1522/26233/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33225591 1508. Приговор Перевальского районного суда Луганской обл. от 17 октября 2012 г. (дело № 1-371/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29307700 1509. Приговор Петровского районного суда г. Донецка от 10 октября 2012 г. (дело № 0540/3118/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26633851 1510. Приговор Приморского районного суда г. Одессы от 18 октября 2012 г. (дело № 1522/13573/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27289237 1511. Приговор Синельниковского горрайонного суда Днепропетровской обл. от 9 ноября 2012 г. (дело № 437/2531/12) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27878794 1512. Приговор Торезского городского суда Донецкой обл. от 12 июня 2012 г. (дело № 0549/1852/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/24634019 1513. Приговор Торезского городского суда Донецкой обл. от 5 августа 2011 г. (дело № 1-174/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/17644546 1514. Приговор Хортицкого районного суда г. Запорожья от 4 февраля 2013 г. (дело № 0825/9366/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29223533 1515. Приговор Червоногвардейского районного суда города Макеевки Донецкой обл. от 8 февраля 2012 г. (дело № 1-46/11) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22539555 1516. Приговор Шевченковского районного суда г. Киева от 16 октября 2012 г. (дело № 2610/7016/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/52782756 1517. Приговор Ясиноватского горрайонного суда Донецкой обл. от 7 августа 2012 г. (дело № 0555/204/2012) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25612236 1518. Примаченко В.Ф. Затримання особи, яка вчинила злочин, як обставина, що виключає злочинність діяння: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Дніпропетровськ, 2008. 246 с. 1519. Принципы защиты психически больных лиц и улучшения психиатрической помощи. Приняты резолюцией 46/119 Генеральной Ассамблеи ООН от 17 декабря 1991 г. / Организация Объединенных Наций. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/ conventions/mental_helth_care.shtml 1520. Проект Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо встановлення від- повідальності за наклеп від 20 листопада 2018 р. № 9306 / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada. gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=64959 1521. Проект Закону про внесення змін до статті 149 Кримінального кодексу України (щодо приведення у відповідність до міжнародних стандартів) від 27 березня 2017 р. № 6243 / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=61428 1522. Проект Кримінального кодексу України № 1029, зареєстрований 12 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3865

545 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1523. Проект Кримінального кодексу України № 1029-1, зареєстрований 15 травня 1998 р. / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=3885 1524. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 г. / Безверхов А.Г., Коростелёв В.С. Проект Уголовного уложения Российской империи 1813 года: монография. Самара: Издательство «Самарский университет», 2013. С. 57–181. 1525. Прокопенко А.С. Безумная психиатрия / Карательная психиатрия: сборник / под общ. ред. А.Е. Тараса. Москва: ООО «Издатель- ство АСТ», Минск: Харвест, 2005. С. 33–204. 1526. Протидія організованій злочинності у сфері торгівлі людьми / за заг. ред. В.І. Борисова та Н.О. Гуторової. Харків: Одіссей, 2005. 288 с. 1527. Протидія торгівлі людьми в Україні. Статистика МОМ станом на 31 грудня 2018 р. / Програма протидії торгівлі людьми. Пред- ставництво Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні. URL: http://stoptrafficking.org/sites/default/files/mom/IOM%20 VoT%20Statistics%20UkDecember2018%20-%20fin.pdf 1528. Протокол про запобігання та припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, та покарання за неї, що доповнює Конвен- цію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятий резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15 листопада 2000 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_791#Text 1529. Протопопова Т.В. Идея человеческого достоинства в политико-юридических доктринах и праве: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Красноярск, 2007. 26 с. 1530. Профілактика злочинів: підручник / за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужи. Київ: Атіка, 2011. 720 с. 1531. Пудовочкин Ю. Уголовная ответственность за подмену ребенка. Уголовное право. 2001. № 3. С. 43–44. 1532. Пудовочкин Ю.Е. Ответственность за преступления против несовершеннолетних по российскому уголовному праву / научн. ред. докт. юрид. наук, профессор, Заслуженный юрист РФ Г.И. Чечель. СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. 293 с. 1533. Пудовочкин Ю.Е. Уголовно-правовые и криминологические проблемы предупреждения преступлений против несовершеннолетних: дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. 364 с. 1534. Пунда О.О. Поняття та проблеми здійснення особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування людини: монографія. Хмельницький – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2005. 436 с. 1535. Пурцхванидзе Б.З. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве: автореф. дисс. … докт. юрид. наук. Москва, 1961. 28 с. 1536. Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука / ред., вступ. статья и примеч. Н.П. Шастиной. Москва: Государственное издательство географической литературы, 1957. 291 с. 1537. Пухтий Е.Е. Преступления против семьи и несовершеннолетних: вопросы техники конструирования составов и дифференциации ответственности: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Казань, 2004. 25 с. 1538. Пучнин В.М. Похищение человека (криминологический аспект исследования): дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1999. 204 с. 1539. Рабінович П.М. Правовість антропосоціальних явищ: філософські засади ідентифікації. Філософія права і загална теорія права. 2019. № 1. С. 32–40. 1540. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2004. 464 с. 1541. Рада Європи закликала Україну не вводити кримінальну відповідальність за наклеп. Дзеркало тижня. 24 вересня 2012 р. URL: https://dt.ua/POLITICS/rada_evropi_zaklikala_ukrayinu_ne_vvoditi_kriminalnu_vidpovidalnist_za_naklep.html 1542. Рада намерена ввести уголовную ответственность за клевету. Українські новини. 18 сентября 2012 г. URL: https://ukranews.com/ news/159909-rada-namerena-vvesty-ugolovnuyu-otvetstvennost-za-klevetu 1543. Радутний О.Е. Примушування особи як спосіб збирання комерційної таємниці. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 138–141. 1544. Раковська Ю.В. Особливості експлуатації чоловіків у рамках торгівлі людьми. Актуальні проблеми держави і права. 2012. Вип. 64. С. 563–570. 1545. Раковська Ю.В. Соціально-правова природа та детермінація торгівлі людьми: кримінологічне дослідження: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2011. 216 с. 1546. Раковська Ю.В. Соціально-правова природа та детермінація торгівлі людьми: кримінологічне дослідження: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2011. 20 с. 1547. Раковська Ю.В. Українці як потенційні жертви торгівлі людьми у Республіці Польща. Молодий вчений. 2016. № 3 (30). С. 491–494. 1548. Рарог А.И., Есаков Г.А., Чучаев А.И., Степалин В.П. Уголовное право России. Части Общая и Особенная: курс лекций / под ред. А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. 496 с. 1549. Рахимов М.С. Субъект преступления торговли людьми. Бизнес в законе. 2007. № 3. С. 281–285. 1550. Рахимов М.С. Субъективные признаки, характеризующие торговлю людьми по уголовному законодательству Республики Таджи- кистан. Вестник Московского университета МВД России. 2014. № 4. С. 102–106. 1551. Рахметов С.М. Уголовная ответственность за торговлю людьми. Вестник Института законодательства Республики Казахстан. 2012. № 4 (28). С. 32–35. 1552. Рашид-ад-Дин. Сборник летописей / пер. с персидского Ю.П. Верховского, ред. проф. И.П. Петрушевского. Москва, Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 1960. Том II. 213 с. 1553. Рашковская Ш.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности. Лекции для студентов ВЮЗИ / под ред. А.Н. Васильева. Москва: ВЮЗИ, 1956. 87 с. 1554. Рашковская Ш.С. Советское уголовное право: Преступления, составляющие пережитки феодально-родовых отношений. Часть особенная. Вып. 12. Москва, 1959. 30 с. 1555. Резунков В. Карательная психиатрия современной России. Крым. Реалии. 5 января 2017 г. URL: https://ru.krymr.com/a/28214079.html 1556. Ретнева Н.И. Уголовная ответственность за торговлю людьми: совершенствование законодательства и практики его применения: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Минск, 2006. 20 с.

546  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1557. Ретнева Н.И., Козелецкий И.В. Торговля людьми: проблемы квалификации и соотношение со смежными составами преступлений по Уголовному кодексу Республики Беларусь. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 4. С. 141–151. 1558. Реформа психіатрії від Скалецької: Що треба змінити в Україні, і чим допоможе нам досвід Литви. Depo.ua. 19 листопада 2019 р. URL: https://www.depo.ua/ukr/life/psikhiatriya-201911191065954 1559. Решение Европейского суда по правам человека по делу Rakevich v. Russia (Ракевич против России) от 28 октября 2003 г. / Stichting Justice Initiative. URL: https://www.srji.org/resources/search/30/ 1560. Решение Европейского суда по правам человека по делу Винтерверп (Winterwerp) против Нидерландов от 24 октября 1979 г. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_155 1561. Решение Конституционной палаты Верховного Суда Кыргызской Республики от 6 ноября 2013 г. № 8-Р URL: http://cbd.minjust. gov.kg/act/view/ru-ru/9613 1562. Решетникова Г.А. Субъект незаконной госпитализации в медицинскую организацию, оказывающую психиатрическую помощь в стационарных условиях (часть 1 статьи 128 УК РФ). Вестник Удмуртского университета. Серия: Экономика и право. 2016. Т. 26, вып. 1. С. 124–128. 1563. Решетникова Г.А. Уголовно-правовая охрана семьи и несовершеннолетних: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2005. 37 с. 1564. Ривкин М.М. Еще несколько слов об оскорблении коллективных лиц. Вестник советской юстиции. 1926. № 1. С. 26–27. 1565. Римский статут Международного уголовного суда от 17 июля 1998 г. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995_588#Text 1566. Рішення ЄСПЛ у справі «Лінгенс проти Австрії» від 8 липня 1986 р. / Законодавство України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/980_066 1567. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини першої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу) від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016 / Законодавство України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-16 1568. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень шостого речення частини першої статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 20 грудня 2018 р. № 13-р/18 / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/v013p710-18#n37 1569. Рогова Е.В. Учение о дифференциации уголовной ответственности: монография. Москва: Юрлитинформ, 2014. 344 с. 1570. Родіонова Т.В. Місце вчинення злочину за кримінальним правом України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2018. 247 с. 1571. Розинъ Н.Н. Объ оскорбленіи чести. Уголовно-юридическое изслѣдованіе. Второе переработанное и дополненное изданіе. Общая часть. Опозореніе. Томскъ: Товарищество «Печатня С.П. Яковлева», 1910. 470 с. 1572. Розкошинська С.О. Доказування при розслідуванні використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Львів, 2015. 282 с. 1573. Розриту могилу власної дитини виявила мешканка Миколаївської області. Подробности. 11 августа 2007 г. URL: http://podrobnosti. ua/448463-rozritu-mogilu-vlasno-ditini-vijavila-meshkanka-mikolavsko-oblast.html 1574. Романов С.Ю. Обман як спосіб злочинної діяльності: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 1998. 16 с. 1575. Романчук І.О. Кримінально-правова характеристика потерпілого від злочину, передбаченого статтею 148 Кримінального кодексу України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 209–222. 1576. Романчук І.О. Питання кваліфікації торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини та її відмежування від злочину, перед- баченого статтею 148 Кримінального кодексу України. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 11-12 березня 2016 р.). Івано-Франківськ, 2016. С. 209–212. 1577. Ромовська З.В. До питання про цивільно-правовий захист честі та гідності. Вісник Львівського ордена Леніна державного університету ім. Івана Франка. Серія юридична. 1966. С. 79–84. 1578. Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. I. Законодательство Древней Руси. Москва: Юрид. лит., 1984. 432 с. 1579. Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 3. Акты Земских соборов. Москва: Юрид. лит., 1985. 512 с. 1580. Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 4. Законодательство периода становления абсолютизма. Москва: Юрид. лит., 1986. 512 с. 1581. Российское законодательство Х–ХХ веков. В девяти томах. Т. 5. Законодательство периода расцвета абсолютизма. Москва: Юрид. лит., 1987. 528 с. 1582. Российское уголовное право. Особенная часть: учебник для вузов / под ред. В.С. Комиссарова. Санкт-Петербург: Питер, 2008. 720 с. 1583. Российское уголовное право: учеб.: в 2 т. Т. 2. Особенная часть / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, В.С. Комиссарова, А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. 664 с. 1584. Ротань В.Г., Зуб І.В., Стичинський Б.С. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. 6-те вид., доп. і перероб. Київ: А.С.К., 2006. 976 с. 1585. Рощина І. Проблема термінології у кримінальному праві України. Право України. 2010. № 12. С. 213–219. 1586. Рудік О.М. Вирішення проблеми гендерного розриву в рівні заробітної плати: досвід ЄС. Публічне адміністрування: теорія та практика. 2013. Вип. 2. URL: http://www.dbuapa.dp.ua/zbirnik/2013-02(10)/2.pdf 1587. Руженкова В.В., Руженков В.А. Проблема стигмы в психиатрии и суицидологии. Научные ведомости Белгородского государственного университета. Серия: Медицина. Фармация. 2012. № 4 (123). Вып. 17. С. 5–13. 1588. Рунов В.Ю. Способи кримінально караного примушування. Держава і право. 2012. Вип. 57. С. 456–461. 1589. Рыбина Е.О. Уголовно-правовая защита чести, достоинства и репутации: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2009. 242 с. 1590. Рябчинська О.П. Боротьба з розповсюдженням порнографічних предметів і творів, що пропагують культ насильства і жорстокості: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2002. 211 с.

547 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1591. Рязановский В.А. Монгольское право (преимущественно обычное). Исторический очерк. Харбин: Типогр. Н.Е. Чинарева, 1931. 351 с. 1592. Савельева В. Похищение или подмен ребенка. Советская юстиция. 1988. № 7. С. 28–29. 1593. Савінова Н.А. Кримінально-правове забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні: теоретичні та практичні аспекти: монографія. Київ: ТОВ «ДКС», 2012. 342 с. 1594. Савченко А.В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комп- лексне порівняльно-правове дослідження: монографія. Київ: КНТ, 2007. 596 с. 1595. Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину: монографія. Київ: Атіка, 2002. 144 с. 1596. Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій. Київ: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. 636 с. 1597. Савчук О.В. Динаміка ціннісних орієнтацій української молоді. Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки. 2012. Вип. 16. С. 60–67. 1598. Саінчин О.С. Міжнародно-правова регламентація боротьби із захопленням та вбивством заручників. Актуальні проблеми держави і права. 2012. Вип. 65. С. 554–559. 1599. Самощенко І. Об’єкт погрози як самостійного злочину. Вісник Академії правових наук України. 1997. № 2 (9). С. 175–180. 1600. Самощенко І.В. Характеристика шантажу за кримінальним правом України та зарубіжних країн. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2019. Вип. 39. С. 102–106. 1601. Санакоєв Д.Б., Сергатий М.О. Розслідування торгівлі людьми: проблеми теорії та практики: монограф. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2014. 192 с. 1602. Сарсенбаев Т.Е. Теория и практика охраны прав и законных интересов беспомощных жертв преступления в досудебном про- изводстве (сравнительно-правовое исследование по материалам Казахстана и России) / под общ. ред. проф. С.П. Щербы. Москва: Юрлитинформ, 2005. 480 с. 1603. Сарыев Б. Уголовно-правовая борьба с преступлениями, составляющими пережитки местных обычаев (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1964. 21 с. 1604. Свендсен Л.Фр.Г. Філософія свободи / пер. з норвезьк. Львів: Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка-Центр, 2016. 336 с. 1605. Сводъ законовъ Россійской Имперіи, повелѣніемъ государя Императора Николая Павловича составленный. Законы уголовные. Санктъ-Петербургъ: Тип. Втораго отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1842. 477 с. 1606. Святненко С.В., Виноградов О.Г. Ціннісні орієнтації української молоді: порівняльний аналіз. Наукові записки НаУКМА. Педагогічні, психологічні науки та соціальна робота. 2013. Том 149. С. 32–36. 1607. Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, в Україні. 14 березня 2014 р. – 31 січня 2017 р. / Управління Верховного комісара ООН з прав людини. URL: http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/ReportCRSV_UA.pdf 1608. Селецький С.І. Кримінальне право України. Особлива частина: навчальний посібник. Київ: Центр учбової літератури, 2007. 504 с. 1609. Семків Т. Удосконалення забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2017. № 3. С. 119–128. 1610. Семчук Н.О. Суб’єкт та суб’єктивна сторона залучення неповнолітніх до заняття жебрацтвом за законодавством України та деяких зарубіжних країн. Вісник Академії адвокатури України. 2011. Число 2 (21). С. 113–118. 1611. Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві / за наук. ред. докт. юрид. наук, проф., акад. Академії правових наук України В.І. Борисова. Харків: Право, 2006. 208 с. 1612. Сеньків Ю. Судебник 1468 року, його структура, зміст та значення. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2008. Вип. 46. С. 59–64. 1613. Сергеевский Н.Д. Обида по действующему русскому праву / Сергеевский Н.Д. Избранные труды / отв. редактор и автор биогра- фического очерка А.И. Чучаев. Москва: ООО «Издательский дом «Буквовед», 2008. С. 555–580. 1614. Сердюк П.П. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Запоріжжя, 2005. 271 с. 1615. Середнев В.А. Квалификация преступлений против личности: учебное пособие. Арзамас: Арзамасский филиал ННГУ, 2017. 151 с. 1616. Серова Е.Б. Криминалистические аспекты противодействия преступлениям против личности: учебное пособие. Ч. 3. Криминали- стические аспекты противодействия преступлениям против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Санкт-Пе- тербургский юридический институт (филиал) Академии Генеральной прокуратуры РФ, 2014. 68 с. 1617. Сингаївська І.В. Особливості регламентації кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Вчені записки Таврійського націо- нального університету імені В.І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2019. Том 30 (69). № 1. С. 98–102. 1618. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. № 2947-ІІІ / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947- 14#Text 1619. Сіпакова О.А. Ціннісні орієнтації студентської молоді. Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки. 2014. Вип. 3. С. 110–116. 1620. Сказко І. Судовий розгляд справ про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2016. № 3. С. 213–221. 1621. Скільки в Україні зниклих безвісти: статистика від Червоного Хреста. Канал 24. 30 серпня 2019 р. URL: https://24tv.ua/skilki_v_ ukrayini_zniklih_bezvisti_statistika_vid_chervonogo_hresta_n1199058 1622. Скільки зброї на руках в українців? Громадське. 22 січня 2018 р. URL: https://hromadske.ua/posts/skilky-zbroi-na-rukakh-u-ukraintsiv 1623. Скляров С. Совершение преступления в отношении малолетнего, беззащитного или беспомощного лица либо лица, находящегося в зависимости от виновного. Уголовное право. 1999. № 4. С. 24–27. 1624. Скулиш Є. Структурні компоненти формування теоретичних основ протидії торгівлі людьми в Україні. Право України. 2010. № 4. С. 283–291. 1625. Слюсар Л.І. Сім’я в сучасній Україні: інституційна криза чи постіндустріальна трансформація? Демографія та соціальна економіка. 2007. № 1. С. 28–38.

548  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1626. Слюсарева Н.Д. Криминалистическое обеспечение расследования преступлений против семьи: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Москва, 2013. 28 с. 1627. Сметаніна Н.В., Манагарова Є.С. Кримінологічна характеристика злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми в умовах гібридної війни. Часопис Київського університету права. 2018. № 1. С. 186–190. 1628. Смирнов А.В., Калиновский К.Б. Комментарий к Уголовному кодексу Туркменистана. Постатейный / под общ. ред. проф. А.В. Смирнова. Ашхабад: Центр ОБСЕ в Ашхабаде, 2013. 663 с. URL: https://www.osce.org/ru/ashgabat/117369?download=true 1629. Смирнов Ю.П. Уголовная ответственность за сексуальную эксплуатацию других лиц в форме занятия ими проституцией: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2010. 24 с. 1630. Снахова М.Р. Уголовно-правовая охрана личной свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2002. 197 с. 1631. Снигирев А.В. Отражение правонарушений, вызванных речевыми конфликтами, в юридических документах Киевской Руси и периода феодальной раздробленности. Юрислингвистика. 2016. № 5. С. 88–95. 1632. Советское уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Г.А. Кригера, Б.А. Куринова, Ю.М. Ткачевского. Москва: Изд-во Московского университета, 1982. 472 с. 1633. Соколова Я.А. Основні положення методики розслідування викрадення людини: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2009. 18 с. 1634. Соловйова А.М. Кримінально-правова характеристика примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355 КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2005. 18 с. 1635. Соловйова А.М. Примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань: монографія. Київ: КНТ, 2007. 176 с. 1636. Солодкин И.И., Филановский И.Г. Ответственность за оскорбление, клевету и побои. Москва: Госюриздат, 1959. 72 с. 1637. Сопиева Д.М. Проблемы борьбы с преступлениями, посягающими на брачно-семейные отношения (по материалам Туркменской ССР): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1990. 27 с. 1638. Соціальна профілактика торгівлі людьми: навчально-методичний посібник / за ред. К.Б. Левченко, І.М. Трубавіної. Київ: ТОВ «Агентство «Україна», 2007. 352 с. 1639. Соціально-педагогічні основи протидії торгівлі людьми та експлуатації дітей: навч.-метод. посіб. / за заг. ред. К.Б. Левченко, Л.Г. Ковальчук, О.А. Удалової. Київ, 2011. 292 с. 1640. Сравнительное уголовное право. Особенная часть: монография / под общ. и науч. ред. докт. юрид. наук, проф. С.П. Щербы. Москва: Юрлитинформ, 2010. 544 с. 1641. Стадник Г. Переселенці – серед потенційних жертв торговців людьми. Deutsche Welle. 10 квітня 2015 р. URL: http://www.dw.com/uk 1642. Старостенко Л. Співвідношення понять «насильницьке зникнення» та «викрадення людини» в міжнародному праві. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2015. № 3. С. 73–76. 1643. Старостина И.П. Судебник Казимира 1468 г. / Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования, 1988–1989 гг. Москва: Наука, 1991. С. 170–344. 1644. Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI–XVII століття). Київ: Laurus, 2014. 510 с. 1645. Старченко Н.П. Честь як регулятор шляхетського повсякдення (Волинь останньої третини XVI – початку XVII ст.). Український історичний журнал. 2012. № 6. С. 25–39. 1646. Статистична інформація про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування за 2013–2019 рр. / Офіційний сайт Генеральної прокуратури України. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/statinfo.html 1647. Статінова Н., Кущенко О. Пріоритети та цінності сучасної студентської молоді. Вісник Київського національного торговельно-еконо- мічного університету. 2011. № 3. С. 107–117. 1648. Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / за ред. С. Ківа- лова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. 464 с. 1649. Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. 560 с. 1650. Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: у 2 кн. Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. 568 с. 1651. Сташис В.В., Бажанов М.И. Личность – под охраной уголовного закона (Глава ІІІ Уголовного кодекса Украины с научно-практиче- ским комментарием). Симферополь: Таврида, 1996. 236 с. 1652. Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. Харьков: Вища школа, изд-во при Харьк. гос. ун-те, 1987. 216 с. 1653. Сташис В.В., Бажанов М.И., Уголовно-правовая охрана личности. Научно-практический комментарий действующего уголовного законодательства УССР. Харьков: Вища школа, изд-во при Харьк. ун-те, 1976. 220 с. 1654. Стеблинська О.С. Торгівля людьми як вид організованої злочинності. Право і безпека. 2010. № 5 (37). С. 173–175. 1655. Степанюк А.Ф. Захват заложников в местах лишения свободы: вопросы квалификации. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 61–65. 1656. Степанюк О.С., Зубкова А.А. Спорные вопросы квалификации торговли несовершеннолетними. Актуальні проблеми кримінальної відповідальності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10-11 жовт. 2013 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2013. С. 621–624. 1657. Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві. Монографія. Київ: Науковий світ, 2001. 307 с. 1658. Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): монографія / відп. ред. Я.М. Шевченко. Київ: КНТ, 2008. 626 с. 1659. Стратегія подолання бідності, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 р. № 161-р / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161-2016-%D1%80#Text

549 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1660. Стрекалов Є.Ф., Орлеан А.М. Теоретичні та практичні аспекти застосування ст. 149 Кримінального кодексу України. Вісник Вер- ховного Суду України. 2006. № 9 (73). С. 30–35. 1661. Стрельцов Е.Л., Семенюта А.Н. Некоторые аспекты проблемы торговли женщинами. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 184–188. 1662. Стрельцов Є.Л. Об’єкт і кваліфікація злочинів. Вісник Академії адвокатури України. 2010. № 1 (17). С. 131–134. 1663. Стукалов В.В. Уголовно-правовые аспекты торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Ростов-на-Дону, 2012. 24 с. 1664. Субботенко О.С. Охорона честі та гідності особи кримінально-правовими засобами (досвід країн СНД та ЄС): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. 221 с. 1665. Субботенко О.С. Охорона честі та гідності особи кримінально-правовими засобами (досвід країн СНД та ЄС): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2016. 16 с. 1666. Субботина И.В. Уголовная ответственность за принуждение к совершению сделки или отказу от ее совершения: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Нижний Новгород, 2006. 27 с. 1667. Сугачев Л.Н. Об ответственности за оскорбление по советскому уголовному праву. Научная конференция по работам, выполненным в 1955 году. Тезисы докладов. Харьков: Харьковский юридический институт им. Л.М. Кагановича, 1956. С. 58–61. 1668. Сугачев Л.Н. Объективная сторона оскорбления по советскому уголовному праву. Ученые записки Харьковского юридического ин- ститута. Вып. 9. Харьков, 1957. С. 24–35. 1669. Сугачев Л.Н. Ответственность за оскорбление по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Харьков, 1955. 19 с. 1670. Сугачев Л.Н. Разграничение оскорбления и клеветы. Научная конференция по работам, выполненным в 1965 г. профилирующими кафедрами, 28 марта 1966 г. Тезисы докладов. Харьков: Харьковский юридический институт, 1966. С. 88–90. 1671. Сугачов Л.М. Про об’єкт злочинів проти честі і гідності особи. Проблеми правознавства. 1970. № 17. С. 111–115. 1672. Судебник великого князя Казимира Ягайловича (переклад українською мовою) / Ковальова С.Г. Судебник великого князя Казимира Ягайловича 1468 року: монографія. Миколаїв: Видавництво ЧДУ, 2009. 109 с. 1673. Сурженко Ю.А. К вопросу о проведении переговоров с преступниками, захватившими заложников, в учреждениях уголовно-испо- лнительной системы. Борьба с преступностью: теория и практика: тезисы докладов IV Международной научно-практической конференции (Могилев, 25 марта 2016 г.). Могилев: Могилев. институт МВД Республики Беларусь, 2016. Часть 1. С. 268–270. 1674. Тагер А.С. К вопросу о толковании ст. 172 и 174 Уголовного Кодекса. Право и жизнь. 1925. Книга вторая-третья. С. 69–75. 1675. Тадевосян В. Усилить борьбу с преступлениями против раскрепощения женщин-националок. Социалистическая законность. 1938. № 11. С. 35–38. 1676. Тараканова Е.А. Требования биоэтики в практической психиатрии. Практическая медицина. 2009. № 6 (38). С. 13–15. 1677. Тасаков С.В. Нравственные основы норм уголовного права о преступлениях против личности. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2008. 318 с. 1678. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. Харьков: Вища школа, 1988. 198 с. 1679. Тацій В.Я. Об’єкт злочину. Вісник Асоціації кримінального права України. 2013. № 1 (1). С. 126–143. 1680. Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: навч. посібник. Харків: УкрЮА, 1994. 76 с. 1681. Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві: монографія. Харків: Право, 2016. 256 с. 1682. Теоретические основы исследования и анализа латентной преступности: монография / под ред. С.М. Иншакова. Москва: ЮНИ- ТИ-ДАНА: Закон и право, 2011. 839 с. 1683. Терентьев В.И. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекций. Николаев: Изд-во «Дизайн и полиграфия», 2007. 564 с. 1684. Терлюк І.Я. Історія держави і права України: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2011. 944 с. 1685. Терлюк І.Я. Огляд історії кримінального права України. Навчальний посібник. Львів: Ліга-Прес, 2007. 92 с. 1686. Титаренко О.О. Сучасний вектор кримінологічної політики держави у сфері протидії торгівлі людьми. Науковий вісник Дніпропе- тровського державного університету внутрішніх справ. 2015. № 4. С. 285–296. 1687. Тихий В.П. Вибрані праці з конституційного і кримінального права. Харків: Право, 2017. 848 с. 1688. Тіло неповнолітньої дочки за гроші: рідна мати здавала дівчину в сексуальне рабство. Dnepr.info. 13 червня 2019 р. URL: https:// dnepr.info/uk/news/telo-nesovershennoletnej-docheri-za-dengi-rodnaya-mat-sdavala-devushku-v-seksualnoe-rabstvo 1689. Тільки грошей недостатньо. Як допомогти сім’ям з дітьми. Commons. 14 листопада 2019 р. URL: https://commons.com.ua/uk/ne- lishe-groshi-ekspertki-pro-novi-viplati-na-ditej/ 1690. Тітов Є.Б. Правова природа та проблеми кваліфікації захоплення заручників у міжнародному кримінальному праві: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Київ, 2007. 19 с. 1691. Ткачевский Ю.М. Уголовная ответственность за клевету. Законодательство. 1999. № 11. С. 62–70. 1692. Ткаченко В. Оскорбление – его формы и квалификация. Социалистическая законность. 1991. № 4. С. 42–43. 1693. Ткаченко В.И. Преступления против личности. Учебное пособие / под ред. Б.В. Здравомыслова. Москва: РИО ВЮЗИ, 1981. 77 с. 1694. Тляумбетов Р.Г. Преступления против семьи: уголовно-правовые и криминологические аспекты: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Челябинск, 2006. 23 с. 1695. Товмасян М.Т. Уголовно-правовая охрана чести и достоинства личности в СССР: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Ереван, 1958. 32 с. 1696. Томсинов В.А. Юридическое образование и юриспруденция в России в первой трети XIX века: учебное пособие. Москва: Зерца- ло-М, 2011. 280 с. 1697. Топильская Е.В. Беспомощное состояние потерпевшего от преступления: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Санкт-Пе- тербург, 1992. 23 с. 1698. Топузян А.Р. Кримінально-правова охорона моральності неповнолітніх в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2018. 249 с. 1699. Топчій В.В. Кримінологічна характеристика особи насильницького злочинця. Європейські перспективи. 2015. № 5. С. 85–91. 1700. Торговля людьми и легализация преступных доходов. Вопросы противодействия: научно-практич. пособие / под ред. О.П. Левченко. Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2009. 271 с.

550  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1701. Трембач О. Окремі аспекти об’єктивних ознак викрадення чужої дитини. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2001. Вип. 36. С. 478–481. 1702. Тростюк З. Про необхідність тлумачення поняття «шантаж» у Кримінальному кодексі України. Проблеми державотворення і за- хисту прав людини в Україні: матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції, 13-14 лютого 2003 р. Львів: Юридичний факультет ЛНУ імені Івана Франка, 2003. С. 463–464. 1703. Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України: монографія. Київ: Атіка, 2003. 144 с. 1704. Трофимов Н.И. Уголовная ответственность за посягательство на жизнь, здоровье и достоинство работников милиции и народных дружинников: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1964. 15 с. 1705. Трубников В.М. Нове універсальне поняття об’єкта злочину. Наука і правоохорона. 2009. № 1-2 (3-4). С. 85–89. 1706. Трубников В.М. Новый взгляд на объект преступления. Право і безпека. 2002. № 1. С. 80–88. 1707. ТСН. Тиждень почав розслідувати викрадення дітей у пологовому будинку. ТСН. 6 липня 2014 р. URL: https://www.youtube.com/ watch?v=mj6x9exYCc8 1708. Тукубашева А.И. Уголовно-правовые и криминологические аспекты торговли людьми (на материалах Кыргызской Республики): автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Бишкек, 2011. 25 с. 1709. Туляков В. Кримінальне право сучасності: криза доктрини чи криза юрисдикцій? Право України. 2010. № 9. С. 40–46. 1710. Туляков В.А. Виктимология: социальные и криминологические проблемы: монография. Одесса: Юридична література, 2000. 336 с. 1711. Туляков В.О. «Чорні лебеді» кримінального права та методологія правового регулювання. Кримінально-правове регулювання та забезпечення його ефективності: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 18-19 жовт. 2018 р. / редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. Харків: Право, 2018. С. 38–41. 1712. Туляков В.О. Моральна адекватність кримінально-правової заборони. Актуальні проблеми держави і права. 2008. Вип. 44. С. 257–261. 1713. Турок В.В. Соціально-економічні наслідки та механізми протидії торгівлі людьми: дис. … канд. економ. наук: 08.00.07. Київ, 2016. 220 с. 1714. Тютюнник И.Г. Корыстный мотив в структуре преступлений против свободы личности: уголовно-правовой и криминологический анализ: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. 22 с. 1715. Тяжкова И. Незаконное помещение в психиатрический стационар. Уголовное право. 2002. № 3. С. 52–54. 1716. У 2017 році Нацполіція вилучила з незаконного обігу понад дві тисячі гранат / МВС України. URL: http://mvs.gov.ua/ua/ news/11656_U_2017_roci_Nacpoliciya_viluchila_z_nezakonnogo_obigu_ponad_dvi_tisyachi_granat_INFOGRAFIKA_FOTO.htm 1717. У 2018 році поліція вилучила з незаконного обігу понад 2 тисячі одиниць зброї. Україна сьогодні. 1 лютого 2019 р. URL: https:// ukraine.segodnya.ua/ua/ukraine/v-2018-godu-policiya-izyala-iz-nezakonnogo-oborota-bolee-2-tysyach-edinic-oruzhiya-1215152.html 1718. У Львові жінка намагалася продати доньку в сексуальне рабство за кордон. УНІАН. 11 червня 2019 р. URL: https://www.unian.ua/ society/10582833-u-lvovi-zhinka-namagalasya-prodati-donku-v-seksualne-rabstvo-za-kordon.html 1719. У МЗС розповіли про численні випадки торгівлі людьми і рабства на окупованих територіях Донбасу. УНІАН. 15 березня 2017 р. URL: https://www.unian.ua/society/1825462-u-mzs-rozpovili-pro-chislenni-vipadki-torgivli-lyudmi-i-rabstva-na-okupovanih-teritoriyah- donbasu.html 1720. У МОЗ підрахували приблизну кількість ін’єкційних наркоманів / Укрінформ. 27 червня 2018 р. URL: https://www.ukrinform.ua/ rubric-society/2488445-u-moz-pidrahuvali-pribliznu-kilkist-inekcijnih-narkomaniv.html 1721. У поліції розповіли, скільки зброї вилучили минулого року. Основним каналом потрапляння нелегальної зброї на території України правоохоронці називають окуповані території. УНІАН. 21 січня 2020 р. URL: https://www.unian.ua/weapons/10839710-u-policiji- rozpovili-skilki-zbroji-viluchili-minulogo-roku.html 1722. У пологовому будинку Дніпродзержинська викрали немовля. ТСН. 18 серпня 2014 р. URL: https://www.youtube.com/watch?v=xs- zqRLDyz8 1723. У Раді Європи чекають на ратифікацію Україною Стамбульської конвенції / РБК-Україна. 24 квітня 2018 р. URL: https://www.rbc. ua/ukr/news/sovete-evropy-zhdut-ratifikatsii-ukrainoy-1524564751.html 1724. У секс-рабство ледь не продала свою 17-річну доньку львів’янка. ТСН. 12 червня 2019 р. URL: https://tsn.ua/video/video-novini/u- seks-rabstvo-led-ne-prodala-svoyu-17-richnu-donku-lviv-yanka.html 1725. У Харкові звільнили всіх заручників з «Укрпошти» – поліція. BBC Україна. 30 грудня 2017 р. URL: http://www.bbc.com/ukrainian/ news-42524803 1726. Уголовное право России. Особенная часть / под ред. А.И. Рарога. Москва: Эксмо, 2009. 704 с. 1727. Уголовное право России. Особенная часть: учебник / под ред. Ф.Р. Сундурова, М.В. Талан. Москва: Статут, 2012. 943 с. 1728. Уголовное право России. Части Общая и Особенная: учеб. / под ред. А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. 696 с. 1729. Уголовное право России. Части Общая и Особенная: учеб. / под ред. А.И. Рарога. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. 704 с. 1730. Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.В. Иногамовой-Хегай, А.И. Рарога, А.И. Чучаева. Москва: Юридическая фирма «КОНТРАКТ»: ИНФРА-М, 2008. 800 с. 1731. Уголовное право. Особенная часть: учебник / под ред. Л.Д. Гаухмана и С.В. Максимова. Москва: Изд-во Эксмо, 2005. 704 с. 1732. Уголовное уложеніе. Высочайше утвержденное 22 марта 1903 г. Санктъ-Петербургъ: Сенатская типографія, 1903. VII+144 с. 1733. Уголовный кодекс Австрии / науч. ред. и вступ. статья докт. юрид. наук, проф. С.В. Милюкова; предисловие Генерального прокурора Австрии, доктора Эрнста Ойгена Фабрици; перевод с немецкого Л.С. Вихровой. Санкт-Петербург: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. 352 с. 1734. Уголовный кодекс Азербайджанской Республики от 30 декабря 1999 г. № 787-IQ (с последующими изменениями и дополнениями) / Информационные системы «Параграф». URL: https://online.zakon.kz/Document/?doc_id=30420353 1735. Уголовный кодекс Голландии / науч. ред. докт. юрид. наук, заслуженный деятель науки РФ, проф. Б.В. Волженкин, пер. с англ. И.В. Мироновой. Санкт-Петербург: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. 510 с. 1736. Уголовный кодекс Грузии от 22 июля 1999 г. № 2287-вс (с последующими изменениями и дополнениями) / Законодательный вестник Грузии. URL: https://matsne.gov.ge/ka/document/download/16426/143/ru/pdf

551 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1737. Уголовный кодекс Кыргызской Республики от 2 февраля 2017 г. № 19 (с последующими изменениями и дополнениями) / Инфор- мационные системы «Параграф». URL: https://online.zakon.kz/document/?doc_id=34350840 1738. Уголовный кодекс Республики Армения от 18 апреля 2003 г. (с последующими изменениями и дополнениями) / Национальное Собрание Республики Армения. URL: http://www.parliament.am/legislation.php?sel=show&ID=1349&lang=rus 1739. Уголовный кодекс Республики Беларусь от 9 июля 1999 г. № 275-З (с последующими изменениями и дополнениями) / Национальный правовой Интернет-портал Республики Беларусь. URL: http://www.pravo.by/document/?guid=3871&p0=Hk9900275 1740. Уголовный кодекс Республики Казахстан от 3 июля 2014 г. № 226-V (с последующими изменениями и дополнениями) / Информа- ционные системы «Параграф». URL: https://online.zakon.kz/document/?doc_id=31575252 1741. Уголовный кодекс Республики Корея / науч. ред. и предисл. докт. юрид. наук, профессора А.И. Коробеева; перевод с корейского канд. филол. наук В.В. Верхоляка. Санкт-Петербург: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. 240 с. 1742. Уголовный кодекс Республики Молдова от 18 апреля 2002 г. № 985-XV (с последующими изменениями и дополнениями) / Инфор- мационная система «Континент». URL: http://continent-online.com/Document/?doc_id=30394923 1743. Уголовный кодекс Республики Молдова: комментарий (по состоянию на 01 августа 2010 года) / отв. ред. Валерий Бужор; науч. ред. Виктор Гуцуляк. Кишинэу: Institutul de ştinţe penale şi criminologie aplicată, 2010. 1134 с. URL: https://criminology.md/books/ Comentarii_Cod_Penal_rus.pdf 1744. Уголовный кодекс Республики Польша / науч. ред. канд. юрид. наук, доц. А.И. Лукашов, докт. юрид. наук, проф. Н.Ф. Кузнецова; вступ. статья канд. юрид. наук, доц. А.И. Лукашова, канд. юрид. наук, проф. Э.А. Саркисовой; перевод с польского Д.А. Барилович. Санкт-Петербург: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. 234 с. 1745. Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / науч. ред., вступ. статья вице-президента Восточно-Европейского отделения Междуна- родной академии наук Республики Сан-Марино, проф., докт. юрид. наук С.В. Максимова; перевод В.Г. Максимова. Санкт-Петербург: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. 253 с. 1746. Уголовный кодекс Республики Сербия / науч. ред. и предисл. д-ра юрид. наук, проф. Ю.А. Кашубы; перевод с англ. С. Карибова. Санкт-Петербург: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2009. 268 с. 1747. Уголовный кодекс Республики Таджикистан от 21 мая 1998 г. № 574 (с последующими изменениями и дополнениями) / Информа- ционные системы «Параграф». URL: https://online.zakon.kz/document/?doc_id=30397325 1748. Уголовный кодекс Республики Узбекистан от 22 сентября 1994 г. (с последующими изменениями и дополнениями) / LEX.UZ. URL: https://www.lex.uz/docs/111457 1749. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13 июня 1996 г. № 63-ФЗ (с последующими изменениями и дополнениями) / Консуль- тантПлюс. URL: http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_10699/ 1750. Уголовный кодекс Туркменистана от 12 июня 1997 г. № 222-I (с последующими изменениями и дополнениями) / Информационные системы «Параграф». URL: https://online.zakon.kz/Document/?doc_id=31295286 1751. Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий / под общ. ред. В.И. Зайчука. Киев: Издательство поли- тической литературы Украины, 1969. 543 с. 1752. Уголовный кодекс УССР 1927 г. Москва: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1942. 104 с. 1753. Уголовный кодекс УССР, утвержденный ВУЦИК 23 августа 1922 г. Харьков: Изд. Наркомюста УССР, 1922. 100 с. 1754. Уголовный кодекс Швейцарии / научное редактирование, предисловие и перевод с немецкого канд. юрид. наук А.В. Серебренни- ковой. Санкт-Петербург: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. 350 с. 1755. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 10 лютого 1988 р. «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-про- цесуального кодексів Української РСР». Відомості Верховної Ради УРСР. 1988. № 8. Ст. 212. 1756. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 31 липня 1987 р. «Про кримінальну відповідальність за захоплення заложників». Відомості Верховної Ради УРСР. 1987. № 32. Ст. 631. 1757. Україна займає перше місце за рівнем дитячого алкоголізму – ВООЗ. Український кризовий медіа-центр. 29 травня 2018 р. URL: http://uacrisis.org/ua/67101-ngo-duh-natsii 1758. Україна посідає перше місце у Європі щодо захворюваності на психічні розлади. УНІАН. 10 жовтня 2017 р. URL: https://www. unian.ua/health/country/2179904-ukrajina-posidae-pershe-mistse-u-evropi-za-pokaznikami-psihichnih-rozladiv-minsotspolitiki.html 1759. Україна приєдналась до Конвенції ООН про захист від насильницьких зникнень / Центр інформації про права людини. 7 липня 2015 р. URL: https://humanrights.org.ua/material/ukrajina_prijednalas_do_konvenciji_oon_pro_zahist_usih_osib_vid_nasilnickih_zniknen 1760. Україна стала європейським лідером за кількістю розлучень. Тиждень.ua. 4 травня 2011 р. URL: https://tyzhden.ua/News/21867 1761. Українська молодь не може жити без інтернету. УНІАН. 19 квітня 2013 р. URL: https://www.unian.ua/society/779261-ukrajinska- molod-ne-moje-jiti-bez-internetu-doslidjennya.html 1762. Українське кримінальне право. Загальна частина: підручник / за ред. В.О. Навроцького. Київ: Юрінком Інтер, 2013. 712 с. 1763. Українських заробітчан в Росії стало на третину менше, – дослідження. Еспресо. 11 лютого 2020 р. URL: https://espreso.tv/ news/2020/02/11/ukrayinskykh_zarobitchan_v_rosiyi_stalo_na_tretynu_menshe_doslidzhennya 1764. Українці серед тих, хто найбільше страждає від споживання алкоголю у світі, каже міжнародне дослідження. Голос Америки. 24 серпня 2018 р. URL: https://ukrainian.voanews.com/a/alkohol-ukraina-doslidzhennia/4542329.html 1765. Українці тримають на руках більше чотирьох мільйонів легальної і нелегальної зброї. Дзеркало тижня. 16 серпня 2018 р. URL: https:// dt.ua/UKRAINE/ukrayinci-trimayut-na-rukah-bilshe-chotiroh-milyoniv-legalnoyi-i-nelegalnoyi-zbroyi-285812_.html 1766. Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ 1885 года. Издано Н.С. Таганцевымъ. Санктъ-Петербургъ, 1892. 796 с. 1767. Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ. Санктъ-Петербургъ: Въ Типографіи Втораго Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1845. 898+XVII с. 1768. Ускова Ю.В. Уголовно-правовая охрана семьи: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Краснодар, 2001. 23 с. 1769. Уставъ о наказаніяхъ, налагаемыхъ мировыми судьями съ дополненіями по 1 января 1879 г. Составленъ профессоромъ С.-Пе- тербургскаго университета Н.С. Таганцевымъ. Изданіе второе, переработанное и дополненное. Санктъ-Петербургъ: Типографія М. Стасюлевича, 1879. VIII+332 c.

552  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1770. Уставъ о Наказаніяхъ, налагаемыхъ Мировыми Судьями: изданіе 1885 г. / Сводъ законовъ Россійской Имперіи: изданіе неоффи- ціальное. В 16 т. Т. 15. Санктъ-Петербургъ: Деятель, 1912. С. 203–234 / Pravo.by. URL: https://pravo.by/upload/pdf/krim-pravo/ ustav_o_nakazanijah_mirovie_sudji_1864_goda.pdf 1771. Устрицька Н.І. Окремі питання кваліфікації торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: ЛьвДУВС, 2013. С. 185–189. 1772. Ухвала Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл. від 7 серпня 2014 р. (справа № 214/6874/14-к) / Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40189175 1773. Учебное пособие по советскому уголовному праву / отв. ред. Б.С. Утевский. Москва: Всесоюзная правовая академия, 1938. 340 с. 1774. Учебный комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / отв. ред. А.Э. Жалинский. Москва: Изд-во Эксмо, 2005. 1088 с. 1775. Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. 25 с. 1776. Ушакова Е.В. Уголовно-правовые и криминологические меры противодействия похищению человека: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2012. 185 с. 1777. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії від 1 січня 2000 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_b09#Text 1778. Федоров М.И. Правовая охрана чести и достоинства советских граждан. Молотов: Молотовское книжное издательство, 1957. 50 с. 1779. Фейгенберг Г. Символическая обида и ст. 172 Уг. Код. Еженедельник советской юстиции. 23 августа 1924 г. № 33. С. 778. 1780. Фесенко Е. Объект преступления с точки зрения ценностной теории. Уголовное право. 2003. № 3. С. 71–73. 1781. Фесенко Є. Цінності як об’єкт злочину. Право України. 1999. № 6. С. 75–78. 1782. Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. Монографія. Київ: Атіка, 2004. 280 с. 1783. Фесенко Є.В. Об’єкт злочину під кутом зору теорії цінностей, а також опонентів цієї концепції. Адвокат. 2003. № 6. С. 9–12. 1784. Филин М.В. Уголовная ответственность за незаконное лишение человека свободы: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Хабаровск, 2000. 214 с. 1785. Фіалка М.І. Національний механізм взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми: мета створення та способи реалізації. Публічне право. 2012. № 4 (8). С. 129–135. 1786. Філіппов С.О. Протидія транскордонній злочинності: глобальний контекст і реалії України: монографія. Одеса: Фенікс, 2019. 452 с. 1787. Філософія прав людини / за ред. Ш. Ґосепата та Ґ. Ломанна; пер. з нім. О. Юдіна та Л. Доронічевої. Київ: Ніка-Центр, 2008. 320 с. 1788. Фойницкій И.Я. Курсъ уголовнаго права. Часть Особенная. Посягательства личныя и имущественныя. Санктъ-Петербургъ: Типо- графія М.М. Стасюлевича, 1901. 433 с. 1789. Фомина В.Н. Актуальные вопросы уголовно-правовой оценки незаконного помещения в психиатрический стационар. Актуальные вопросы российского права и проблемы правоприменения в условиях современности. Сборник научных статей по материалам межву- зовской научно-практической конференции (Саратов, 16 декабря 2009 г.). Саратов: СГАП, 2009. С. 131–134. 1790. Фріс П.Л. Вибрані праці. Івано-Франківськ: Фоліант, 2014. 651 с. 1791. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. Київ: Атіка, 2005. 332 с. 1792. Фріс П.Л. Нарис історії кримінально-правової політики України: монографія / за заг. ред. М.В. Костицького. Київ: Атіка, 2005. 124 с. 1793. Фріс П.Л., Малєєв А.Ю. Кримінально-правова політика у сфері боротьби із торгівлею людьми. Адвокат. 2005. № 9. С. 9–14. 1794. Хавронюк М. Работоргівля в Україні: чи здатне чинне законодавство ефективно протидіяти їй? Предпринимательство, хозяйство и право. 1999. № 3. С. 23–31. 1795. Хавронюк М.І. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (коментар нового закону). Вісник Львівського універси- тету. Серія юридична. 2009. Випуск 49. С. 244–249. 1796. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. Київ: Юрисконсульт, 2006. 1048 с. 1797. Хавронюк М.І., Калмиков Д.О. Деякі питання удосконалення відповідальності за злочини проти волі дитини. Вісник Верховного Суду України. 2011. № 10 (134). С. 42–48. 1798. Хапугина И.В. Объективные и субъективные признаки состава незаконного помещения в психиатрический стационар (ст. 128 УК РФ). Право евразийских государств: опыт и перспективы: материалы международной научно-практической конференции, 16-17 апреля 2012 г. Орехово-Зуево: Редакционно-издательский отдел МГОГИ, 2012. С. 180–188. 1799. Харитонова О.В. Ключові засади гендерної політики в кримінальному праві України та основні напрями реформ щодо протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству. Науково-практичний посібник. Харків: ТОВ «Видавництво “Права люди- ни”», 2018. 344 с. 1800. Харитонова О.В. Кримінально-правові погляди О.Ф. Кістяківського: наукова спадщина та її значення для сучасних кримінально-пра- вових досліджень: монографія. Харків: Право, 2010. 253 с. 1801. Харківська правозахисна група презентувала результати проєкту щодо зниклих безвісти на сході України / Права людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 31 липня 2017 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1564560871 1802. Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/994_524 1803. Харченко В.Б. Кримінально-правова охорона прав на результати творчої діяльності та засоби індивідуалізації в Україні: монографія. Харків: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2011. 480 с. 1804. Харчук С.А., Пенькна І.С. Безробіття як одна з глобальних проблем світу та напрями його подолання. Економіка та держава. 2016. № 7. С. 71–76. 1805. Харь І.О. Суб’єкт злочинів проти волі, честі та гідності особи. Юридична наука. 2012. № 4. С. 134–141. 1806. Хатуев В.Б. Уголовно-правовая охрана беременных женщин, малолетних, беззащитных и беспомощных лиц и лиц, находящихся в зависимости от виновного: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2004. 189 с. 1807. Хашум Н. Ответственность за похищение человека: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2008. 24 с.

553 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1808. Хотин Р. Проти незгодних в окупованому Криму застосовують каральну психіатрію (світова преса). Радіо Свобода. 28 березня 2017 р. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/28395925.html 1809. Хоштария А.Г. О применении мер уголовного наказания за клевету. Проблемы советского уголовного права и криминологии. Сборник ученых трудов. Свердловск: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1973. Вып. 28. С. 136–144. 1810. Хоштария А.Г. Разграничение клеветы и оскорбления в советском уголовном праве. Вопросы судебной экспертизы. 1974. № 17. С. 177–185. 1811. Храмцов О.М. Кримінально-правова охорона честі та гідності людини в Україні (сучасний стан). Вісник Національного університету внутрішніх справ. 2004. Вип. 28. С. 70–75. 1812. Храмцов О.М. Кримінально-правове та кримінологічне забезпечення охорони особи від насильства: монографія. Харків: НікаНова, 2015. 472 с. 1813. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / под ред. акад. В.М. Корецкого. Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1961. 950 с. 1814. Хряпінський П.В. Заохочувальні норми як засіб підвищення ефективності боротьби зі злочинами проти особистої волі громадян. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2002. С. 29–32. 1815. Хряпінський П.В. Звільнення від відповідальності та покарання як засіб запобігання злочинам проти особистої волі людини у кримінальному праві деяких європейських країн. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали Міжнародного нау- ково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 11-12 березня 2016 р.). Івано-Франківськ, 2016. С. 144–147. 1816. Цанава М.А. Уголовная ответственность за преступления против чести и достоинства граждан по советскому уголовному праву: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Москва, 1990. 23 с. 1817. Цанева А.Н. Некоторые проблемы применения уголовного законодательства об ответственности за похищение человека. Теория и практика общественного развития. 2012. № 4. С. 359–363. 1818. Цвікі В. Концепція насильницьких зникнень у міжнародному праві. Наше право. 2015. № 3. С. 172–179. 1819. Цвікі В.Ю. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Одеса, 2018. 20 с. 1820. Цвікі В.Ю. Міжнародно-правовий захист осіб від насильницьких зникнень: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Львів, 2017. 240 с. 1821. Целякова О.М. Духовність і ціннісні орієнтації студентської молоді України в трансформаційному суспільстві. Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. 2009. Вип. 38. С. 222–233. 1822. Церковна А.О. Гідність і честь у цивільному праві України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2002. 194 с. 1823. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV / Законодавство України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 1824. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. № 1618-IV / Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov. ua/laws/show/1618-15 1825. Чекмезова Е.И., Пестерева Ю.С. Торговля людьми: уголовно-правовые и криминологические аспекты: учебное пособие. Омск: Омская юридическая академия, 2016. 96 с. 1826. Черевко К.О. Окремі питання кримінально-правової характеристики злочину, передбаченого статтею 150-1 Кримінального кодексу України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2015. № 3 (11). С. 102–111. 1827. Чернова Н. Історико-правовий аналіз кримінального законодавства України про відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Підприємництво, господарство і право. 2010. № 9. С. 156–158. 1828. Чернова Н.В. Досвід країн пострадянського простору у сфері правового регулювання відповідальності за використання малолітніх дітей для зайняття жебрацтвом. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2012. № 4. С. 463–468. 1829. Чернова Н.В. Систематичність у складі використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Науковий вісник Дніпропетров- ського державного університету внутрішніх справ. 2013. № 2. С. 427–432. 1830. Черноусов А., Кобзін Д., Щербань С., Мартиненко О. Національний превентивний механізм проти катувань та жорстокого пово- дження (НПМ) в Україні. Оцінка діяльності. Харків: Харківський інститут соціальних досліджень, 2018. 76 с. 1831. Чернушенко Д.А. Стандарти ООН щодо забезпечення прав користувачів психіатричної допомоги. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 3. С. 173–181. 1832. Чернышева С.А. Охрана чести и достоинства личности по советскому законодательству. Советское государство и право. 1982. № 12. С. 58–63. 1833. Чизмадиа А., Ковач К., Асталош Л. История венгерского государства и права. Москва: Юрид. лит., 1986. 448 с. 1834. Чиков П., Гайнутдинов Д. Политическая психиатрия в России. Доклад группы «Агора». Медиазона. 11 октября 2016 г. URL: https:// zona.media/article/2016/11/10/agora-psychiatry-report 1835. Чистякова А.С. Кримінально-правові аспекти відповідальності за примушування до антиконкурентних узгоджених дій (ст. 228 КК України): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2009. 19 с. 1836. Чому в Україні важко перестати бути «психом». ZIK. 16 червня 2009 р. URL: http://zik.ua/news/2009/06/16/chomu_v_ukraini_ vazhko_perestaty_buty_psyhom_184635 1837. Чубинскій М.П. Къ вопросу объ оскорбленіи чести / Чубинскій М.П. Статьи и рѣчи по вопросамъ уголовнаго права и процесса. Томъ 2. (1906–1911 г.г.). Санктъ-Петербургъ: Типографія т-ва «Общественная Польза», Б. Подъяческая, 39, 1912. С. 127–145. 1838. Чугуников И.И. Объект преступления в современной уголовно-правовой науке: традиции и новации. Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія». 2015. Т. 17. С. 314–347. 1839. Чумак Ю. На Харківщині здійснюється громадський моніторинг ситуації з протидії торгівлі людьми / Права людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 11 жовтня 2019 р. URL: http://khpg.org/index.php?id=1570826587 1840. Шаблистий В.В. Безпековий вимір кримінального права України: людиноцентристське дослідження: монограф. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ: Ліра ЛТД, 2015. 420 с.

554  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1841. Шаблистий В.В. Критичний погляд на останні зміни та доповнення до КК України. Продовження. Актуальні питання протидії злочинності в сучасних умовах: вітчизняний та зарубіжний досвід: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 15 березня 2018 р.). Дніпро: ДДУВС, 2018. С. 129–132. 1842. Шаблистий В.В., Якименко Л.Г. Запобігання проникненню заборонених предметів до установ виконання покарань: монограф. Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2017. 168 с. 1843. Шайкевичъ С. О преступленіяхъ противъ чести. Разсужденіе, написанное для полученія степени кандидата по юридическому факультету. Москва: Въ Университетской Типографіи (Катковъ и Ко), 1865. 66 с. 1844. Шакун В.І. Кримінологічні наслідки збройних конфліктів. Особливості процесуального доказування у кримінальних провадженнях про злочини, вчинені на тимчасово окупованих територіях: матеріали круглого столу (26 липня 2016 року). Київ: Національна академія прокуратури України, 2016. С. 10–13. 1845. Шакун В.І. Суспільство і злочинність. Київ: Атіка, 2003. 784 с. 1846. Шалгунова С.А. Особа насильницького злочинця: монографія. Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2012. 548 с. 1847. Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и криминологические проблемы торговли людьми: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2007. 204 с. 1848. Шалимов Е.Е. Уголовно-правовые и криминологические проблемы торговли людьми: автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. Саратов, 2007. 29 с. 1849. Шапошникова І. Формування ціннісних орієнтацій сучасної української молоді. Соціальні виміри суспільства. 2013. Вип. 5. С. 716–725. 1850. Шапченко С.Д. Пропозиції та зауваження щодо проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо протидії торгівлі людьми та втягування у заняття проституцією)», реєстраційний № 4179, прийнятого у першому читанні 29 листопада 2005 р. Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 66–69. 1851. Шаргородский М.Д. Ответственность за преступления против личности. Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1953. 108 с. 1852. Шафранський В.В., Дудник С.В. Психічне здоров’я населення України: стан, проблеми та шляхи вирішення. Україна. Здоров’я нації. 2016. № 3 (39). С. 12–18. 1853. Шахаев Х.М. Шариат, адат и преступления, составляющие пережитки родового быта в Дагестане: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1949. 24 с. 1854. Швед О.В. Сексуальна експлуатація неповнолітніх як соціальне явище: тенденції і шляхи профілактики: автореф. дис. … канд. соціолог. наук: 22.00.04. Харків, 2006. 21 с. 1855. Шведова Г.Л. Корупційні передумови поширення торгівлі людьми. Правовий вимір конституційної та кримінальної юрисдикції в Україні та світі. Перші юридичні читання: збірка тез доповідей Всеукраїнської дистанційної наукової конференції, присвяченої 20-річчю заснування економіко-правового факультету (27 квітня 2018 р., м. Одеса) / за заг. ред. Л.О. Корчевної, І.А. Дришлюка. Одеса: Фенікс, 2018. С. 137–140. 1856. Шведова Г.Л. Корупція – каталізатор торгівлі людьми в Україні та в світі. Протидія незаконній міграції та торгівлі людьми: матеріали ІІ Міжнародного науково-практичного симпозіуму (м. Івано-Франківськ, 16-17 березня 2018 р.). Івано-Франківськ, 2018. С. 172–175. 1857. Шведова Г.Л. Торгівля людьми в Україні: корупційні передумови поширення та шляхи запобігання. Актуальні проблеми держав- но-правового розвитку України в контексті інтеграційних процесів: матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції, 28 травня 2018 р. / редкол.: С.К. Бостан, Р.М. Максакова, Т.Є. Леоненко. Запоріжжя: «Ліра ЛТД», 2018. С. 357–359. 1858. Шевелева С.В. Свобода воли и принуждение в уголовном праве: автореф. дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Москва, 2015. 46 с. 1859. Шевчук А.В., Дякур М.Д. Кримінальне право України (Особлива частина): навч. посіб. Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2013. 472 с. 1860. Шевчук С. Людська гідність у системі конституційних цінностей. Право України. 2018. № 9. С. 29–40. 1861. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. Київ: Реферат, 2007. 848 с. 1862. Шепітько М.В. Злочини у сфері правосуддя: еволюція поглядів та наукові підходи до формування засобів протидії: монографія. Харків: Право, 2018. 408 с. 1863. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). Москва: Фирма «СПАРК», 1995. 556 с. 1864. Шестаков Д.А. Постлиберальная криминология о «торговле людьми». Криминологический журнал Байкальского государственного университета экономики и права. 2010. № 3 (13). С. 14–22. 1865. Шестаков Д.А. Семейная криминология: Криминофамилистика. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2003. 389 с. 1866. Шимон С.І. «Правочин» як цивільно-правовий термін: юридичне нововведення чи лінгвістичне уточнення? Юридична Україна. 2009. № 7 (79). С. 68–72. 1867. Шимон С.І. Особливості правочину як юридичного факту в цивільному праві. Держава і право. 2009. Вип. 46. С. 315–321. 1868. Шишкін В. Абсолютність права людської гідності (позиції Федерального Конституційного Суду Федеративної Республіки Німеч- чина). Право України. 2018. № 9. С. 57–75. 1869. Шищенко Е.А., Палий О.И. Актуальные уголовно-правовые вопросы квалификации подмены ребенка. Научный журнал КубГАУ. 2016. № 118 (04). С. 1–19. URL: http://ej.kubagro.ru/2016/04/pdf/07.pdf 1870. Штирлов О.В. Безпорадний стан особи потерпілого у системі суміжних категорій. Актуальні проблеми політики: збірник наукових праць. 2009. Вип. 38. С. 698–707. 1871. Шуп’яна М.Ю. Система покарань за австрійським кримінальним кодексом 1852 р. та практика їх застосування у Східній Галичині: монографія. Львів, 2017. 252 с. 1872. Шхагапсоев З.Л. Некоторые вопросы криминалистической характеристики похищения людей в Северо-Кавказском регионе. Общество и право. 2012. № 1 (38). С. 239–245. 1873. Энциклопедия уголовного права. Т. 14. Преступления против свободы, чести и достоинства личности. Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина – СПб ГКА, 2010. 630 с. 1874. Энциклопедия уголовного права. Т. 17. Преступления против семьи и несовершеннолетних. Санкт-Петербург: СПб ГКА, 2011. 538 с.

555 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1875. Эстрин А.Я. Уголовное право СССР и РСФСР. Москва: Советское законодательство, 1931. 136 с. 1876. Юзікова Н.С. Попередження злочинів проти особистої волі дитини: віктимологічний аспект. Злочини проти особистої волі людини: збірник матеріалів науково-практичного семінару (Харків, 19-20 вересня 2000 р.) / під ред. В.В. Сташиса. Харків: Книжкове видав- ництво «Лествиця Марії», 2002. С. 173–179. 1877. Юзікова Н.С. Як захистити дітей від жорстокості батьків. Право України. 1998. № 3. С. 60–61. 1878. Юридична енциклопедія: в 6 т. Т. 1: А–Г / редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ: Укр. енцикл., 1998. 672 с. 1879. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У трьох томах. Том 1. Львів: Світ, 1990. 319 с. 1880. Як позбутися людини, яка Вам заважає? Чи існує в Україні «каральна психіатрія»? Телеканал ZIK. 5 жовтня 2016 р. URL: http:// zik.ua/tv/video/59092 1881. Як порушують права людини у психіатричній лікарні? Юрист УГСПЛ здійснила моніторинговий візит до психіатричної лікарні з суворим наглядом / Українська Гельсінська спілка з прав людини. 25 жовтня 2018 р. URL: https://helsinki.org.ua/articles/yak- porushuyut-prava-lyudyny-u-psyhiatrychnij-likarni/ 1882. Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ». Його історія, джерела та систе- матичний виклад змісту. Мюнхен: Кооперативне видавництво «Заграва», 1949. 211 с. 1883. Яремко Г.З. Бланкетні диспозиції в статтях Особливої частини Кримінального кодексу України: монографія / за ред. В.О. Навроць- кого. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2011. 424 с. 1884. Ярмиш Н.М. Теоретичні проблеми причинного-наслідкового зв’язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз): автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2003. 40 с. 1885. Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ): моногра- фия. Харьков: Право, 2003. 512 с. 1886. Ясечко С.В. Ґенеза поняття «правочин» у цивільному праві. Університетські наукові записки. 2014. № 4 (52). С. 80–87. 1887. Яценко С.С. Зауваження та пропозиції щодо проекту новелізації статті 149 Кримінального кодексу України. Кримінальне право України. 2006. № 1. С. 62–65. 1888. Яшков С.А. О субъекте преступления, предусмотренного ст. 128 УК РФ. Расследование преступлений: проблемы и пути их решения: сборник научно-практических трудов. Выпуск 4. Москва: Академия Следственного комитета РФ, 2014. С. 90–94. 1889. Ященко А.М. Застосування заходів кримінально-правового характеру: монографія. Харків: НікаНова, 2014. 388 с. 1890. «Каральну психіатрію» застосували вже до дев’ятьох кримських татар. Укрінформ. 30 грудня 2016 р. URL: https://www.ukrinform. ua/rubric-krim/2149081-karalnu-psihiatriu-zastosuvali-vze-do-devatoh-krimskih-tatar.html 1891. «Наклеп» скасували / Українська правда. 2 жовтня 2012 р. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2012/10/2/6973801/ 1892. 4-летнюю девочку продали за бутылку самогонки. Комсомольская правда в Украине. 2 февраля 2007 г. URL: https://kp.ua/life/439-4- letnuiui-devochku-prodaly-za-butylku-samohonky 1893. Akimov M. Criminal law protection of person’s freedom: problems and solutions. Public security and public order. 2018. № 20. P. 9–18. 1894. Alcohol use and burden for 195 countries and territories, 1990–2016: a systematic analysis for the Global Burden of Disease Study 2016. The Lancet. 2018. Vol. 392. P. 1015–1035. URL: https://www.thelancet.com/action/showPdf ?pii=S0140-6736%2818%2931310-2 1895. Andrushko A. General social prevention as a priority direction of human trafficking prevention. Scientific Bulletin of the Dnipropetrovsk State University of Internal Affairs. 2018. Special Issue № 2 (92). P. 151–155. 1896. Balzer O. Statut ormiański w zatwierdzeniu Zygmunta I z r. 1519. Lwów: Nakł. Towarzystwa dla Popierania Nauki Polskiej, 1910. 289 s. 1897. Bargu B. Sovereignty as Erasure: Rethinking Enforced Disappearances. Qui Parle: Critical Humanities and Social Sciences. 2014. Volume 23. № 1. P. 35–75. 1898. Berg J. Przestępstwo handlu ludżmi – charakterystyka zjawiska. Przegląd Prawniczy Uniwersytetu Warszawskiego. 2016. Rok XV, nr. 1. S. 111–133. 1899. Cárdenas C.M. La desaparición forzada de personas en el Derecho Internacional de los Derechos Humanos: estudio de su evolución, concepto y reparación a las víctimas: tesis doctoral. Madrid: Universidad complutense de Madrid, 2017. xxx+601 p. 1900. Codice penale italiano (R.D. 19 ottobre 1930, n. 1398. Aggiornato al 27/11/2019) / Brocardi.it. URL: https://www.brocardi.it/codice-penale/ 1901. Corrigan P., Watson A. Understanding the impact of stigma on people with mental illness. World Psychiatry. 2002. Vol. 1 (1). P. 16–20. URL: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC1489832/pdf/wpa010016.pdf 1902. Coster van Voorhout Jill E.B. Human trafficking for labour exploitation: interpreting the crime. Utrecht Law Review. 2007. Volume 3, Issue 2. P. 44–69. 1903. Criminal Code Act 1995 (Australia) / AustLII Databases. URL: http://www5.austlii.edu.au/databases.html 1904. Criminal Code of Canada (R.S.C., 1985, c. C-46) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8563/file/Canada_ Criminal_code_1985_am122019_en.pdf 1905. Criminal Code of Croatia (passed by the Croatian Parliament at session on 21 October 2011) / Legislationline. URL: https://www. legislationline.org/download/id/7896/file/Croatia_Criminal_Code_2011_en.pdf 1906. Criminal Code of Finland (1889, amended 2015) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/6375/file/Finland_ CC_1889_am2015_en.pdf 1907. Criminal Code of Montenegro (2003, amended 2018) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8406/file/ Montenegro_CC_am2018_en.pdf 1908. Criminal Code of the Czech Republic (adopted by the Czech Parliament on January 8, 2009). URL: http://www.ejtn.eu/PageFiles/6533/ Criminal%20Code%20of%20the%20Czech%20Republic.pdf 1909. Criminal Code of the Federation of Bosnia and Herzegovina (2003). URL: https://advokat-prnjavorac.com/legislation/fbih_criminal_code.pdf 1910. Criminal Code of the Kingdom of Belgium (1867, as of 2018) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/8240/ file/Belgium_CC_1867_am2018_fr.pdf 1911. Criminal Code of the Kingdom of Netherlands (1881, amended 2012) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/ id/6415/file/Netherlands_CC_am2012_en.pdf

556  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1912. Criminal Code of the Kingdom of Sweden (1962, amended 2020) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/ id/8662/file/Sweden_criminal_code_am2020_en.pdf 1913. Criminal Code of the Republic of Albania (1995, amended 2017) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/ id/8235/file/Albania_CC_1995_am2017_en.pdf 1914. Criminal Code of the Republic of Hungary (2012) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/5619/file/ HUngary_Criminal_Code_of_2012_en.pdf 1915. Criminal Code of the Republic of Malta (1854, amended December 2019) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/ id/8555/file/Malta_Criminal_Code_amDec2019_en.pdf 1916. Criminal Code of the Republic of North Macedonia (2009, amended 2018) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/ download/id/8145/file/f YROM_CC_2009_am2018_en.pdf 1917. Criminal Code of the Republic of Romania (2009, amended 2017) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/ id/8291/file/Romania_Penal%20Code_am2017_en.pdf 1918. Criminal Code of the Republic of Slovenia (2008) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/3773/file/ Slovenia_CC_2008_en.pdf 1919. Criminal Law of the People’s Republic of China / OECD. URL: https://www.oecd.org/site/adboecdanti-corruptioninitiative/46814270.pdf 1920. Cόdigo Penal Brasileiro (Edição atualizada até abril de 2017). Brasilia: Senado Federal, 2017. URL: https://www2.senado.leg.br/bdsf/ bitstream/handle/id/529748/codigo_penal_1ed.pdf 1921. Cόdigo Penal Cubano / Asamblea national del poder popular República de Cuba. URL: http://www.parlamentocubano.gob.cu/index. php/documento/codigo-penal/ 1922. Cόdigo Penal de Bolivia / OAS. URL: https://www.oas.org/juridico/spanish/gapeca_sp_docs_bol1.pdf 1923. Cόdigo Penal de Colombia (Ley 599 de 2000) / OAS. URL: https://www.oas.org/dil/esp/Codigo_Penal_Colombia.pdf 1924. Cόdigo Penal de Guatemala. Decreto № 17-73 / OAS. URL: https://www.oas.org/dil/esp/Codigo_Penal_Guatemala.pdf 1925. Cόdigo Penal de la Naciόn Argentina (LEY 11.179 (T.O. 1984 actualizado)) / InfoLEG. URL: http://servicios.infoleg.gob.ar/infolegInternet/ anexos/15000-19999/16546/texact.htm 1926. Cόdigo Penal de la República de El Salvador / OAS. URL: https://www.oas.org/dil/esp/Codigo_Penal_El_Salvador.pdf 1927. Cόdigo Penal de Portugal (Aprovado pelo Decreto-Lei nº 400/82, de 23 de Setembro, Republicado pela Lei nº 59/2007, de 4 de Setembro). URL: https://oig.cepal.org/sites/default/files/2007_prt_codpenal.pdf 1928. Cόdigo Penal del Perú. Decreto legislativo № 635 (Publicado el 8 de abril de 1991). Lima: Ministerio de Justicia y Derechos Humanos, 2016. URL: http://spij.minjus.gob.pe/content/publicaciones_oficiales/img/CODIGOPENAL.pdf 1929. Cόdigo Penal Federal de México. URL: http://www.ordenjuridico.gob.mx/Documentos/Federal/pdf/wo83048.pdf 1930. Dumneanu L., Ștefănoaia M. Traficul de persoane: unele reflecţii ştiintifice ale autorilor străini. Studia Universitatis Moldaviae. Seria „Științe sociale”. 2015. № 3 (83). P. 127–132. 1931. Edmark K. Unemployment and Crime: Is There a Connection? The Scandinavian Journal of Economics. 2005. Vol. 107. № 2. P. 353–373. 1932. Entorf H., Sieger P. Does the Link between Unemploymentand Crime Depend on the Crime Level? A Quantile Regression Approach. IZA Discussion Paper. 2014. № 8334. P. 1–32. URL: http://ftp.iza.org/dp8334.pdf 1933. Fedoryshyn H. Gender stereotypes as a driver of domestic violence. Збірник наукових праць: психологія. 2018. Вип. 22. С. 26–32. 1934. Finucane B. Enforced Disappearance as a Crime Under International Law: A Neglected Origin in the Laws of War. The Yale Journal of International Law. 2010. Vol. 35: 171. P. 171–197. 1935. Gutauskas A. Human trafficking and its treatment in criminal law. Societal Studies. 2009. Vol. 4. № 4. P. 25–48. 1936. Heber A. The hunt for an elusive crime – an analysis of Swedish measures to combat sex trafficking. Journal of Scandinavian Studies in Criminology and Crime Prevention. 2018. Vol. 19. № 1. P. 3–21. 1937. Hughes D. Trafficking in Human Beings in the European Union: Gender, Sexual Exploitation, and Digital Communication Technologies. SAGE Open. 2014. P. 1–8. URL: https://journals.sagepub.com/doi/full/10.1177/2158244014553585 1938. Indian Penal Code (Act No. 45 of 1860) / Legislative department. URL: http://legislative.gov.in/sites/default/files/A1860-45.pdf 1939. Janko Z., Popli G. Examining the link between crime and unemployment: a time-series analysis for Canada. Applied Economics. 2015. Vol. 47. № 37. P. 4007–4019. 1940. Johnson v. the United Kingdom (1997) / Global Health and Human Rights Database. URL: https://www.globalhealthrights.org/health- topics/health-care-and-health-services/johnson-v-united-kingdom-3/ 1941. Kodeks karny. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 11 lipca 1932 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19320600571/O/D19320571.pdf 1942. Kodeks karny. Ustawa z dnia 19 kwietnia 1969 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm.gov.pl/isap.nsf/ download.xsp/WDU19690130094/O/D19690094.pdf 1943. Kodeks karny. Ustawa z dnia 6 czerwca 1997 r. / Strona głόwna Sejmu Rzeczpospolitej Polskiej. URL: http://prawo.sejm.gov.pl/isap.nsf/ download.xsp/WDU19970880553/U/D19970553Lj.pdf 1944. Kodeks karny. Warszawa: Wolters Kluwer, 2016. 197 s. 1945. Krimināllikums (Likums Saeimā pieņemts 1998, gada 17 jūnijā) / LIKUMI.LV. URL: https://likumi.lv/doc.php?id=88966 1946. Lietuvos Respublikos baudžiamasis kodeksas (Redakcija: 89 – 2019.11.28 (nuo 2020.05.01)). URL: http://www.infolex.lt/portal/start_ ta.asp?act=doc&fr=pop&doc=66150 1947. Malinowska I., Sostek M. Profil sprawcy przestępstwa handlu ludżmi. Боротьба з торгівлею людьми: тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції (21 червня 2013 р.). Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. С. 99–114. 1948. Melick M.D. The Relationship between Crime and Unemployment. The Park Place Economist. 2003. Vol. 11. P. 30–36. 1949. Ott L. Enforced Disappearance in International Law. Cambridge: Intersentia, 2011. xxii+326 p. 1950. Papierkowski Z. Juliusz Makarewicz. Prawo Kanoniczne: kwartalnik prawno-historyczny. 1977. № 3-4. S. 237–243.

557 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1951. Pathak B. World’s Disappearance Commissions: An Inhumanious Quest for Truth. World Journal of Social Science Research. 2016. Vol. 3. № 3. P. 274–306. 1952. Penal Code of Japan (Act No. 45 of 1907) / OECD. URL: https://www.oecd.org/site/adboecdanti-corruptioninitiative/46814456.pdf 1953. Penal Code of the Kingdom of Norway (LOV-2005-05-20-28) / Lovdata. URL: https://lovdata.no/dokument/NLE/lov/2005-05-20-28/ KAPITTEL_2#KAPITTEL_2 1954. Penal Code of Turkey (2004, amended 2016) / Legislationline. URL: https://www.legislationline.org/download/id/6453/file/Turkey_ CC_2004_am2016_en.pdf 1955. Phillips J. The link between unemployment and crime rate fluctuations: An analysis at the county, state, and national levels. Social Science Research. 2012. Vol. 41. P. 681–694. 1956. Prawo karne w poglądach profesora Juliusza Makarewicza / red. Alicja Grześkowiak. Lublin: Wydaw. KUL, 2005. 365 s. 1957. Russian Federation: What justice for Chechnya’s disappeared? / Amnesty International. URL: https://www.amnesty.org/download/ Documents/64000/eur460262007en.pdf 1958. Schweizerisches Strafgesetzbuch (vom 21. Dezember 1937 (Stand am 3. März 2020)) / Das Portal der Schweizer Regierung. URL: https:// www.admin.ch/opc/de/classified-compilation/19370083/index.html 1959. Sferrazza P. La definición de la desaparación forzada en el derecho internacional. Ius et Praxis. 2019. Vol. 25. № 1. URL: https://scielo.conicyt. cl/scielo.php?pid=S0718-00122019000100131&script=sci_arttext 1960. Sferrazza P. La responsabilidad internacional del estado por desapariciones forzadas de personas. Obligaciones internacionales y atribución: tesis doctoral. Madrid: Universidad Carlos III de Madrid, 2014. 722 p. 1961. Spain: Briefing for the committee on enforced disappearances: 5-th session of the committee (4-15 November 2013). 15 p. / Amnesty International. URL: https://www.amnesty.org/en/documents/eur41/003/2013/en/ 1962. Ștefănoaia M. Obiectul juridic şi obiectul material al infracţiunilor privind traficul de persoane în dreptul comparat. Partea I. Revista Naţională de Drept. 2012. № 7. P. 78–84. 1963. Straffeloven (LBK nr 976 af 17/09/2019) / Retsinformation.dk. URL: https://www.retsinformation.dk/Forms/R0710.aspx?id=209398 1964. Strafgesetzbuch (Österreich) (Bundesgesetz vom 23. Jänner 1974) / Jusline. URL: https://www.jusline.at/gesetz/stgb 1965. Tarkhnishvili A., Tarkhnishvili L. Middle Class: Definition, Role and Development. Global Journal of Human Social Science. 2013. Vol. 13. Issue 7. URL: https://globaljournals.org/GJHSS_Volume13/3-Middle-Class-Definition-Role-and-Development.pdf 1966. Title 18 of the United States Code / Legal Information Institute. URL: https://www.law.cornell.edu/uscode/text/18/1201 1967. Toolkit to Combat Trafficking in Persons. Global Programme against Trafficking in Human Beings. New York: United Nations, 2006. xxii+223 p. 1968. Trestný zákon Slovenskej republiky (Zákon č. 300/2005 Z. z.) / Zákony pre l’udi.sk. URL: https://www.zakonypreludi.sk/zz/2005-300 1969. Ustawa karna z dnia 27 maja 1852 r. Lwόw: Dr. Maksymiljan Bodek, Księgarnia Nakładowa, 1929. 192 s. 1970. Vermeulen G. International trafficking in women and children. General report. Revue internationale de droit pénal. 2001/3. Vol. 72. P. 837–883. 1971. Vitkauskaitė-Meurice D., Žilinskas J. The Concept of Enforced Disappearances in International Law. Jurisprudence. 2010. № 2 (120). P. 197–214. 1972. Weitzer R. New Directions in Research on Human Trafficking. The Annals of the American Academy of Political and Social Science. 2014. Vol. 653. Issue 1. P. 6–24. 1973. Wojciechowska J. Juliusz Makarewicz (1872–1955). Kariera naukowa i polityczna. Przegląd Prawa Karnego. 1992. № 7. S. 5–22. 1974. Ziero G.W. The crime of enforced disappearance under the Rome Statute: the possibility for Prosecution of the crimes committed during the Brazilian Dictatorship. Sistema Penal & Violência. 2015. Vol. 7. № 1. P. 162–177. 1975. Ποινικός Κώδικας / Lawspot Collaboration Tool. URL: https://collab.lawspot.gr/sites/default/files/mashup/feka/2019/fek-95-2019.pdf

558  Наукове видання

АНДРУШКО Андрій Васильович

ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ

Монографія

Друкується в авторській редакції

Підписано до друку 04.06.2020. Формат 60х90/8. Ум.друк.арк. 35. Наклад 300 прим. Зам. № 357.

Видавництво ТОВ «Компанія ВАІТЕ» 01042, м. Київ, вул. Саперне поле, 26, к. 27. Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК № 2570 від 27.07.2006 р. АНДРУШКО Андрій Васильович – доцент кафедри кримінального права та процесу Ужгородського національного університету, кандидат юридичних наук (2010), доцент (2012). Автор понад 140 наукових праць, зокрема монографій «Геронтологічна злочинність: кримінологічна характеристика, детермінація та запобігання» (2011), «Злочинність у сфері туристичного бізнесу: кримінологічна характеристика та запобігання» (2016, у співавторстві), «Кримінальна відповідальність за незаконне поміщення в заклад з надання психіатричної допомоги» (2019). Активний учасник понад 50 міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференцій, симпозіумів і круглих столів. Керівник Закарпатського осередку громадської організації «Всеукраїнська асоціація кримінального права». Підготував дисертаційне дослідження на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук на тему «Злочини проти волі, честі та гідності особи (кримінально-правове та кримінологічне дослідження)».